Маловідомі штрихи до портрету Олеся Гончара
04/18/2008 | Микола Твердохліб
Третього квітня 2008 року Україна візначала 90- роковини з дня народження славетного представника української літератури , геніального майстра слова й громадського діяча Олеся Гончара. У засобах масової інформації були оприлюднені дослідження сповненого труднощами життєвого шляху цього яскравого виразника українського національного характеру . У цьому невеликому повідомленні я хочу подати , як доповнення до тих досліджень , окремі події пов”язані з життям і діяльністю Олеся Гончара , які мені стали відомі та свідками яких я був сам.
У 1993 році я деякий час я виконував обов”язки позаштатного кореспондента Козельщанської районної газети „ Радянське село „. Тоді працівники редакції мені розповіли , що в редакції й Козельщанському районі пам”ятають про Олеся Гончара й про той час коли він 15 річним юнаком , після закінчення в 1933 році семирічної школи в селі Бреусівка Козельщанського району на Полтавщині працював кореспондентом районної газети „ Розгорнутим фронтом „. Вони розповідали , що на роботу до редакції Олесь Гончар ходив пішки із слободи Суха від своєї бабусі , яка його сироту виховала. Одного дня коли мела завірюха й тріщав великий мороз він ледви не замерз . Однак знайшов у собі сили , дістався до редакції де його відігріли.Отже Олесь Гончар ще з молодих років виховував у себе мужність , яка дозволила йому пройти нелегким життєвим шляхом. Поет О. Юренко , який в той час працював секретарем редакції Козельщанської районної газети , про Олеся Гончара у своїх спогадах пише : „ Він одразу ж включився в роботу весело так , усміхнено „. Минуло більше як 30 років після того часу коли Олесь Гончар, поспішаючи в редакцію газети, проходив повз хати селища Козельщина. Уже будучи відомим письменником, він у 1968 році видав свій знаменитий роман « «Собор «, наповнивши його національно-патріотичними мотивами ., чим роздратував комуно-партійну верхівку й вона на довгі 20 років заборонила читати роман. Деякі літературні критики про цю працю Олеся Гончара пишуть , що Собор , описаний у романі схожий на Ново-Московський храм в Дніпропетровській області . Я ж хочу доповнити ці думки . Напевно , велична архітектурна споруда й те життя що вирувало навкруги собора в Ново-Московську надихали письменника. Однак все-таки перша зустріч Олеся Гончара з монументальною спорудою Божого храму відбулася в юнацькі роки коли він працював в Козельщині. Кожного разу , наближаючись до крайніх хат селища він кидав погляд на Різдво- Богородицький Собор , що панував над селищем і долиною , по якій пролягали рейки залізниці Кременчук – Полтава.А у вільний від роботи час Олесь Гончар піднімався на гору до собору, обходив його , з захопленням розглядаючи пятибанну, візантійського стилю будову храму та поклонившись могилам священників , похованих під стінами храму , спускався у вулички селища. Без сумніву, уже тоді в його душі вібилася й закарбувалася в пам»яті повага до духовної історії свого народу , яка вибухнула в романі « Собор « . Останні роки життя письменника збіглися з першими кроками молодої української держави. Ідея незалежності України завжди була його болючою думою. І тому з перших днів поступу українського народу до незалежності Олесь Гончар став на його бік і в усьому підтримував устремління свого народу.Про захист Олесем Гончаром національної символіки й справедливості говорить наступний факт . Восени 1989 року на 10 сесію Верховної ради УРСР були запрошені народні депутати СРСР , обрані від України.До Києва в складі групи народних депутатів СРСР прибули й депутати від Кременчука В.В. Захаров і М.А. Куценко. На костюмі у Миколи Антоновича Куценка був прикріплений значок із зображенням української національної символіки. У залі , де відбувалося засідання сесії Верховної Ради УРСР, до Миколи Антоновича підскочив перший секретар Одеського обкому комуністичної партії Г. Крючков і , викрикуючи образи на його адресу , зірвав значок з національною символікою , а потім вніс до президіуму сесії прпопозицію проголосувати за те , щоб М.А. Куценко залишив залу .Зрозуміло , що„ вірні ленінці „ групи 239 під керівництвом комуніста , а пізніше соціаліста Олександра Мороза дружно підтримали свого товариша по партії. Одним із перших , хто виявив „ пролетарську ненависть до буржуазного українського націоналізму „ й проголосував за те , щоб М.А. Куценко залишив залу , був його „ земляк „ - перший секретар Кременчуцького міського комітету компартії М.І. Залудяк. Обурені таким рішенням комуністичних депутатів УРСР народні депутати СРСР склали протест і зачитали його з трибуни сесії. Серед тих хто підписав цей протест був і Олесь Гончар. Наведемо текст тієї заяви- протесту.
„ Ми - народні депутати СРСР , запрошені на десяту сесію Верховної Ради України одиннадцятого скликання , виражаємо рішучий протест проти недопущення до участі в роботі сесії народного депутата СРСР Миколи Антоновича Куценка. Вважаємо , що якими б не були мотиви цієї ганебної акції , ніхто не мав права не допускати представника найвищої влади СРСР бути присутнім на засіданні республіканського парламенту . Просимо зачитати цю заяву- протест на сесії .
Народні депутати СРСР Амосов, Гончар , Щербак , Сандуляк , Грищук , Лисничий , Захаров , Бурих , Візник.”
Любов до рідної землі , її народу кликала Олеся Гончара не тільки на захист рідної мови ,а й української природи. Його публікації на захист довкілля друкували в той час українські газети й журнали. У вересні 1989 року в Києві в Будинку архітектора зібрався Перший з”їзд Всеукраїнської асоціації „ Зелений Світ”. І Олесь Гончар був його делегатом , а також одним із авторів звернення делегатів з”їзду до уряду та Верховної Ради УРСР.Наведемо уривок з цього звернення.
„Над нашою республікою нависла загроза екологічної катастрофи , загальнонаціонального Чорнобиля. Наші землі , вода , повітря перенасичені небеспечними для здоров”я й життя отруйними викидами промислових підприємств і сільськогосподарських комплексів , заражені радіоактивним попелом Четвертого блоку , їжу нашу отруєно хімікатами. Багаторічне нехтування елементарними вимогами екології дає свої гіркі плоди : край наш прекрасний перетворюється на брудне звалище , його населення ризикує бути приречиним на деградацію й вимирання. Однак ні ядучі хмари , ані кислотні дощі , ані навіть Чорнобильська трагедія й лихо Чернівців не стали уроком для міністерств і відомств , які вперто зводять все нові й нові екологічно згубні підприємства , розширяють атомні електростанції , нищать ліси , гублять ріки - екологічний геноцид у республіці триває . Зволікати більше не можна , необхідно вжити термінових та радикальних заходів. Інакше станеться непоправиме.”
У жовтні 1990 року на холодних плітах Київського майдану голодували українські студенти, вимагаючи від Верховної Ради й Уряду радикальних змін та реформування всіх сфер соціального й економічного життя. Дісталось від них і депутатам деморатичної Народної Ради за їх компромісність з компартійною більшістю та спадом політичної активності. Студенти не домоглися виконання владою усіх своїх вимог . Однак уряд на чолі з Масолом відправили у відставку. Разом зі студентами голодувала й внучка Олеся Гончара - Леся. Олесь Гончар відвідав студентів і пройнявся їхньою турботою за долю України. Потім пішов до Верховної Ради де побачив як партноменклатурні депутати глузують з голодаючих студентів . Спостерігаючи цинічне відношення комуністичної більшості у Верховній Раді до патріотичних і мужніх дій українських студентів Олесь Гончар обурився й виразив свій протест виходом з рядів комуністичної партії. Олесь Гончар брав активну участь у створені Народного Руху України . Мені поталанило спостерігати його в залі де проходили з»їзди РУХу , слухати його промови на підтримку незалежності України. Виражаючи надії українського народу й свої особисті в той час він говорив :» Люди вірять , ждуть , сподіваються, що нарешті тепер буде усунуто завдані кривди , буде поновлена соціальна та національна справедливість « Україна розпочинала жити за умов незалежності , яку так палко підтримав Олесь Гончар.Однак об»єктивна дійсність проголошеної незалежністі рідної землі не внесла в його душу очікуваного спокою , бо до влади в Україні , за словами Олеся Гончара , прийшла « когорта безсовісних» і насувається слідом за нею « нашестя пігмеїв».
Микола Твердохліб - Кандидат технічних наук Член асоціації дослідників голодоморів в Україні Член Української Народної Партії
У 1993 році я деякий час я виконував обов”язки позаштатного кореспондента Козельщанської районної газети „ Радянське село „. Тоді працівники редакції мені розповіли , що в редакції й Козельщанському районі пам”ятають про Олеся Гончара й про той час коли він 15 річним юнаком , після закінчення в 1933 році семирічної школи в селі Бреусівка Козельщанського району на Полтавщині працював кореспондентом районної газети „ Розгорнутим фронтом „. Вони розповідали , що на роботу до редакції Олесь Гончар ходив пішки із слободи Суха від своєї бабусі , яка його сироту виховала. Одного дня коли мела завірюха й тріщав великий мороз він ледви не замерз . Однак знайшов у собі сили , дістався до редакції де його відігріли.Отже Олесь Гончар ще з молодих років виховував у себе мужність , яка дозволила йому пройти нелегким життєвим шляхом. Поет О. Юренко , який в той час працював секретарем редакції Козельщанської районної газети , про Олеся Гончара у своїх спогадах пише : „ Він одразу ж включився в роботу весело так , усміхнено „. Минуло більше як 30 років після того часу коли Олесь Гончар, поспішаючи в редакцію газети, проходив повз хати селища Козельщина. Уже будучи відомим письменником, він у 1968 році видав свій знаменитий роман « «Собор «, наповнивши його національно-патріотичними мотивами ., чим роздратував комуно-партійну верхівку й вона на довгі 20 років заборонила читати роман. Деякі літературні критики про цю працю Олеся Гончара пишуть , що Собор , описаний у романі схожий на Ново-Московський храм в Дніпропетровській області . Я ж хочу доповнити ці думки . Напевно , велична архітектурна споруда й те життя що вирувало навкруги собора в Ново-Московську надихали письменника. Однак все-таки перша зустріч Олеся Гончара з монументальною спорудою Божого храму відбулася в юнацькі роки коли він працював в Козельщині. Кожного разу , наближаючись до крайніх хат селища він кидав погляд на Різдво- Богородицький Собор , що панував над селищем і долиною , по якій пролягали рейки залізниці Кременчук – Полтава.А у вільний від роботи час Олесь Гончар піднімався на гору до собору, обходив його , з захопленням розглядаючи пятибанну, візантійського стилю будову храму та поклонившись могилам священників , похованих під стінами храму , спускався у вулички селища. Без сумніву, уже тоді в його душі вібилася й закарбувалася в пам»яті повага до духовної історії свого народу , яка вибухнула в романі « Собор « . Останні роки життя письменника збіглися з першими кроками молодої української держави. Ідея незалежності України завжди була його болючою думою. І тому з перших днів поступу українського народу до незалежності Олесь Гончар став на його бік і в усьому підтримував устремління свого народу.Про захист Олесем Гончаром національної символіки й справедливості говорить наступний факт . Восени 1989 року на 10 сесію Верховної ради УРСР були запрошені народні депутати СРСР , обрані від України.До Києва в складі групи народних депутатів СРСР прибули й депутати від Кременчука В.В. Захаров і М.А. Куценко. На костюмі у Миколи Антоновича Куценка був прикріплений значок із зображенням української національної символіки. У залі , де відбувалося засідання сесії Верховної Ради УРСР, до Миколи Антоновича підскочив перший секретар Одеського обкому комуністичної партії Г. Крючков і , викрикуючи образи на його адресу , зірвав значок з національною символікою , а потім вніс до президіуму сесії прпопозицію проголосувати за те , щоб М.А. Куценко залишив залу .Зрозуміло , що„ вірні ленінці „ групи 239 під керівництвом комуніста , а пізніше соціаліста Олександра Мороза дружно підтримали свого товариша по партії. Одним із перших , хто виявив „ пролетарську ненависть до буржуазного українського націоналізму „ й проголосував за те , щоб М.А. Куценко залишив залу , був його „ земляк „ - перший секретар Кременчуцького міського комітету компартії М.І. Залудяк. Обурені таким рішенням комуністичних депутатів УРСР народні депутати СРСР склали протест і зачитали його з трибуни сесії. Серед тих хто підписав цей протест був і Олесь Гончар. Наведемо текст тієї заяви- протесту.
„ Ми - народні депутати СРСР , запрошені на десяту сесію Верховної Ради України одиннадцятого скликання , виражаємо рішучий протест проти недопущення до участі в роботі сесії народного депутата СРСР Миколи Антоновича Куценка. Вважаємо , що якими б не були мотиви цієї ганебної акції , ніхто не мав права не допускати представника найвищої влади СРСР бути присутнім на засіданні республіканського парламенту . Просимо зачитати цю заяву- протест на сесії .
Народні депутати СРСР Амосов, Гончар , Щербак , Сандуляк , Грищук , Лисничий , Захаров , Бурих , Візник.”
Любов до рідної землі , її народу кликала Олеся Гончара не тільки на захист рідної мови ,а й української природи. Його публікації на захист довкілля друкували в той час українські газети й журнали. У вересні 1989 року в Києві в Будинку архітектора зібрався Перший з”їзд Всеукраїнської асоціації „ Зелений Світ”. І Олесь Гончар був його делегатом , а також одним із авторів звернення делегатів з”їзду до уряду та Верховної Ради УРСР.Наведемо уривок з цього звернення.
„Над нашою республікою нависла загроза екологічної катастрофи , загальнонаціонального Чорнобиля. Наші землі , вода , повітря перенасичені небеспечними для здоров”я й життя отруйними викидами промислових підприємств і сільськогосподарських комплексів , заражені радіоактивним попелом Четвертого блоку , їжу нашу отруєно хімікатами. Багаторічне нехтування елементарними вимогами екології дає свої гіркі плоди : край наш прекрасний перетворюється на брудне звалище , його населення ризикує бути приречиним на деградацію й вимирання. Однак ні ядучі хмари , ані кислотні дощі , ані навіть Чорнобильська трагедія й лихо Чернівців не стали уроком для міністерств і відомств , які вперто зводять все нові й нові екологічно згубні підприємства , розширяють атомні електростанції , нищать ліси , гублять ріки - екологічний геноцид у республіці триває . Зволікати більше не можна , необхідно вжити термінових та радикальних заходів. Інакше станеться непоправиме.”
У жовтні 1990 року на холодних плітах Київського майдану голодували українські студенти, вимагаючи від Верховної Ради й Уряду радикальних змін та реформування всіх сфер соціального й економічного життя. Дісталось від них і депутатам деморатичної Народної Ради за їх компромісність з компартійною більшістю та спадом політичної активності. Студенти не домоглися виконання владою усіх своїх вимог . Однак уряд на чолі з Масолом відправили у відставку. Разом зі студентами голодувала й внучка Олеся Гончара - Леся. Олесь Гончар відвідав студентів і пройнявся їхньою турботою за долю України. Потім пішов до Верховної Ради де побачив як партноменклатурні депутати глузують з голодаючих студентів . Спостерігаючи цинічне відношення комуністичної більшості у Верховній Раді до патріотичних і мужніх дій українських студентів Олесь Гончар обурився й виразив свій протест виходом з рядів комуністичної партії. Олесь Гончар брав активну участь у створені Народного Руху України . Мені поталанило спостерігати його в залі де проходили з»їзди РУХу , слухати його промови на підтримку незалежності України. Виражаючи надії українського народу й свої особисті в той час він говорив :» Люди вірять , ждуть , сподіваються, що нарешті тепер буде усунуто завдані кривди , буде поновлена соціальна та національна справедливість « Україна розпочинала жити за умов незалежності , яку так палко підтримав Олесь Гончар.Однак об»єктивна дійсність проголошеної незалежністі рідної землі не внесла в його душу очікуваного спокою , бо до влади в Україні , за словами Олеся Гончара , прийшла « когорта безсовісних» і насувається слідом за нею « нашестя пігмеїв».
Микола Твердохліб - Кандидат технічних наук Член асоціації дослідників голодоморів в Україні Член Української Народної Партії