Відповіді

• 2008.06.04 | Sean

  Ставлю сюди. C.Грабовський. "Україна і війна" (/)

  ...одні українці намагалися протистояти всім і вся, воюючи на стількох фронтах, на скількох це було можливо. Інші мовчки йшли у рабство. Треті приставали до однієї з геополітичних сил, але все одно проявляли свій власний характер, не вписуючись у стрункі лави радянського, польського чи німецького вояцтва. Четверті активно уникали участі у війні на будь-чиєму боці. П‘яті просто рятували життя – свої та ближніх...
  
  Свято пройшло – проблеми залишилися. І проблеми непрості. Адже Друга світова війна зі зрозумілих причин ще дуже довго залишатиметься однією з чільних, наскрізних тем на пострадянському телевізійному просторі. Знов і знов з‘являтимуться на екранах як класичні високохудожні й більш-менш правдиві під оглядом реальних історичних колізій фільми минулих часів, так і суто пропагандистські витвори сталінсько-брежнєвської доби, які хтось знову долучає до своїх арсеналів. А на додачу й нові, нерідко теж наснажені пропагандою серіали. Бо ж ця війна донині є складовою поточних політичних процесів. Добре це чи погано – але це самоочевидний факт. А тому на нього слід зважати.
  
  Тим більше, що у Росії останнім часом виробництво телесеріалів на воєнну тему почало знову перетворюватися на таку собі "мистецько-пропагандистську" індустрію, тільки більш грамотно улаштовану, аніж у радянські часи. Гроші вкладаються не задурно: народ дивиться, піпл хаває, нечисленні обізнані інтелектуали матюкаються, а ідеологічна робота йде на повну котушку. Катастрофічні поразки Червоного флоту перетворюються на перемоги, нездарність командування пригладжується героїзмом рядових бійців і середніх командирів, кудись щезає провальна робота фронтової розвідки, кількість загиблих з радянського і німецького боків показується однаковою, одне слово – історія, яка ще, власне кажучи, і не досліджена як треба (всі найважливіші документи наразі міцно замкнені у московських спецархівах), знову переписується у потрібному Кремлю стилі. В тому числі й історія української участі у цій війні.
  
  Ба більше: якщо в радянські часи обов‘язковим був показ на екрані фронтової дружби представників різних народів СРСР, обов‘язково із включенням до цих представників українців, інколи навіть у генеральських чи маршальських чинах, то нині на телеекрані з боку "наших" – майже суцільні етнічні росіяни, з вкрапленнями представників народів Російської Федерації. А якщо й майне якийсь персонаж з українським прізвищем – то або злодійкуватий старшина, або якийсь телепень, або зрадник батьківщини. Одне слово, воювала російська армія російською зброєю; а те, що на різних етапах війни в цій "російській" армії вистачало українців – від кожного п‘ятого до кожного третього – тепер ретельно замовчується. З іншого боку, замовчується й те, що значна маса українців (зовсім не галичан, від Донбасу до Вінниці) не хотіла воювати в Червоній армії, тікала з неї, ховалася від мобілізації чи відступала з німцями, не будучи аніяким чином прихильна до ідеології нацизму...
  
  Одне слово: ці два виміри правди війни успішно ігноруються, тоді як в радянський час ігнорувався тільки один із них.
  
  Ну, а "російська армія" – це, вслід за радянськими ідеологічними взірцями, знову "рятівник людства". Для доведення цієї тези, втім, використовуються більш хитрі, ніж у минулі часи, засоби: не патетичні сцени з політруками і не нагадування про величезне число загиблих солдатів, а телерозповіді про героїчні місії спецназу й розвідки, які то знищують німецьку диво-зброю, то викрадають надзвичайно важливі документи стратегічного ґатунку, то вкотре вже викривають зрадницькі плани західних союзників підписати сепаратний мир із Гітлером (хоча насправді такі спроби робив саме Сталін, а творцем принципу беззастережної капітуляції Німеччини був Рузвельт...).
  
  Утім, ремствувати на те, що хтось не так робить телесеріали чи викривляє у них реальну історію, - це справа непродуктивна. Будь-яка держава, що має самоповагу, виробляє власну кіно- і телепродукцію, якою задовольняє попит громадян на "націоцентричну" версію минулих подій (наявність такої версії, до речі, зовсім не означає необ‘єктивності; просто з усієї суми фактів, ясна річ, на перший план виходить те, що цій нації болить, що її турбує, що їй потрібно осмислити чи переосмислити). Навіть Ісландія, населення в якій стільки, скільки у Дніпровському районі Києва, регулярно робить фільми "про війну". А от Україна – практично ні, добровільно віддавши свій телепростір російським серіалам та американським бойовикам (часом, між іншим, вельми непоганим, але...).
  
  Я далекий від думки, що треба перепиняти комусь шлях на телеекрани України (навіть стрічкам відомої доби про "сталінські удари" і "зрадницький кримськотатарський народ" – потрібні лише обов‘язкові коментарі істориків; було б непогано, до речі, з такими ж коментарями показати і нацистські фільми, особливо хроніку, бажано вперемішку з комуністичною – ефект буде вражаючий, гарантую). Головне, як і у всякій справі, робити свою, власну конкурентоспроможну продукцію. І така в Україні існує – але тільки в жанрі документального кіно та телевізійної публіцистики. З художніми ж стрічками значно складніше. Кінофільми Олеся Янчука – це радше тільки пристрілка до теми; тим більше, що абсолютна більшість українських родин була пов‘язана з "радянським" боком (за певної умовності цього терміну), отож емоційну реакцію тут "стижуть" передусім російські серіали...
  
  А тим часом український вимір історії Другої світової війни надзвичайно багатий на нестандартні події та постаті. Це не випадково. Бо надто вже нестандартним було місце самої України в історії цієї війни. Ще до початку всесвітнього бойовиська про ключове значення контролю за нашою країною у майбутніх геополітичних змаганнях говорили такі знані політики, як Пілсудський та Троцький. І, звичайно, Сталін та Гітлер. Отож Україна закономірно стала одним із головних театрів воєнних дій у 1939-45 роках. Бої то затухали, то спалахували з новою силою; фронти прокочувалися, зникали в далеких просторах і знову з‘являлися в українських степах, горах і лісах. Головні європейські геополітичні потуги прагнули накласти лапу на Україну, не переймаючись, чи хоче цього вона сама.
  
  У цій ситуації одні українці намагалися протистояти всім і вся, воюючи на стількох фронтах, на скількох це було можливо. Інші мовчки йшли у рабство. Треті приставали до однієї з геополітичних сил, але все одно проявляли свій власний характер, не вписуючись у стрункі лави радянського, польського чи німецького вояцтва. Четверті активно уникали участі у війні на будь-чиєму боці. П‘яті просто рятували життя – свої та ближніх... Одне слово, вибір дуже великий, і сюжетне багатство значно більш масштабне, аніж у американців, росіян чи поляків. Бо ж українці (як етнічні, так і вихідці з України) були всюди, майже в усіх арміях, на всіх сухопутних фронтах та океанах. І серед них вистачало людей гідних, з небуденними поглядами і долями. Від генералів Червоної армії до генералів Війська Польського, від солдатів канадської армії до вояків УПА, від старшин дивізії "Галичина" до нелегалів НКВД, - на просторах усіх океанів й усіх континентів.
  
  Отже, для того, щоб зробити українські воєнні серіали, які будуть водночас і правдивими, і національно "відцентрованими", матеріалу достатньо. Слово за продюсерами. За фінансистами. За менеджерами. Зрештою, і за політиками, - якщо останні хочуть мати під ногами міцний ґрунт у вигляді країни, що вкорінена у своє власне неповторне минуле.