06/07/2008 | Sean

http://umoloda.kiev.ua/number/1179/164/41950/

Торік Марія Матіос зробила дубль: її «сімейна сага в новелах» ще у рукопису здобулася на гран–прі «Коронації слова», а після публікації стала кращим прозовим твором у рейтинґу «Книжка року». «...Майже ніколи не навпаки» одразу вийшла книжкою у — без перебільшення — розкішному вигляді. Ексклюзивні кольорові ілюстрації, дорога поліграфія — так видають лише класиків.



У подібному пам’ятному оформленні два роки тому публікували лише чотиритомник Юрія Андруховича (спільний проект київської «Критики» та івано–франківської «Лілеї–НВ») і раніше — сімейну хроніку Валерія Шевчука «Тіні зникомі» (К.: Темпора, 2002). Обидва автори вже безумовно посіли місце в каноні української літератури, і те, що збірка ранішої малої прози В. Шевчука, за всієї демонстративної непублічності цього письменника, отримала другий рейтинг «Книжки року», — непомильна ознака його канонічності.

Минулого сезону Ю. Андрухович також довів реальність свого статусу «зірки». Його «Таємниця», як на мене, — одна з головних тогорічних літподій. Неадекватно низьке місце в рейтингу «Книжка року» (№11) пояснюється, швидше за все, дещо хоробливою реакцією критиків на захоплену увагу до нашого героя з боку глянсових медій. Хоч там як, а перетворити 400–сторінкову розповідь «про себе хорошого» на захоплююче чтиво — по силі лише високому професіоналові.

Зрештою Ю. Андрухович усе робить правильно. Відомий російський культуролог–соціолог Борис Дубін розмірковує: «Для «звезды» чрезвычайно важны такие вещи, как публичная биография, публичное лицо. Это можно тиражировать — важно, чтобы было то, что можно тиражировать наряду с произведениями, вместо произведений, в дополнение к произведениям, в качестве интерпретаций произведений и так далее» (Иностранная литература, 2007, №5).

За тими самими лекалами розвивається й літературна кар’єра М. Матіос. Пригадаймо, що поміж трьома її романами («Солодка Даруся», «Щоденник страченої» та «...Майже ніколи не навпаки») виходили, послуговуючись означенням Б. Дубіна, «замість–твори» — «Фуршет» (Л.: Кальварія, 2003) та «Містер і місіс Ю в країні укрів» (Л.: Піраміда, 2006). Саме ця системність, гадаю, спричинила повищення накладів її книжок із пересічної чотиризначної цифри до поважно–п’ятизначної.

З огляду на те, що цією ж дорогою успішно перейшли до слави Юрій Винничук (який регулярно друкує «замість–твори» про львівську каву й горілку, а також про всіляку демонологічну фауну), Оксана Забужко (яка навіть за десятирічної романної паузи примудряється повноцінно–книжково заявити про себе щосезону) та Сергій Жадан з його видавничими нон–стоп–проектами, можна констатувати, що технологія творення «зірок» нарешті прижилася на українському літературно–книжковому ринку. Уже можна кваліфікувати не лише «зірок», а й кандидатів на це звання — так званих «модних авторів». Характерний приклад — Ірен Роздобудько, чий минулорічний «замість–твір» «Переформулювання» (К.: Нора–Друк) є аналогом Андруховичевої «Таємниці», та Світлана Пиркало з її «Кухнею егоїста» (К.: Факт).

«Next–літератури»

Стадія «модний автор» є своєрідним літературним чистилищем. Тут стикаємося як із власне літературними, так і з квазілітературними явищами. Інакше кажучи, «модним автором» можна стати і без жодної дотичності до літератури, як такої. Американський критик Гаролд Блум пише: «В епоху Воргола славу на п’ятнадцять хвилин здобувають на кожному кроці» (Західний канон: книги на тлі епох. — К.: Факт, 2007). Тобто цілком можливо припустити, що, наприклад, видавництво «Фоліо» спроможеться подарувати «п’ятнадцятихвилинний» титул «модних авторів» подружжю Шевченків, хоч їхні «Бранці мороку» жодного стосунку до літератури не мають (попри те, що надруковані саме в серії під назвою «Література»).

Нинішнього сезону ми спостерігатимемо потужний викид подібної «next–літератури». Організатори «Коронації слова» оголосили, що до 10–річчя конкурсу (наступного року) планують довести кількість виданих книжок до круглої цифри 100. Арифметика красива, але проблема, як завжди, у виконавцях. Відтоді, як у журі конкурсу кількість видавців перевищила критичну межу здорового критичного глузду, тут «коронують» не літературу, а товари масового попиту. У вигляді книжок, звісно. Як сказав би соціолог культури О. Семашко — «псевдокниги, прибуток від поширення яких забезпечується завдяки зовнішній схожості останніх з книгами автентичними» (Соціологія культури. — К.: Каравела, 2002).

Смішно було би дорікати бізнесменам (книговидання ж бо бізнес) за їхню незмінну ставку на «ходовий» товар. Наші видавці вже навчилися ретельно відстежувати зміни читацького попиту, і це знання переконує їх, що найкраще продається не література, а підробки під неї. Тут немає жодної національної особливості — в усьому світі списки бестселерів чолять жанрові імітації красного письменства, а те, що часом на вершину продажного топа злітає справжній мистецький твір, є винятком на потвердження правила. Минулорічний «випадок Матіос», до речі, — саме такий виняток.

Отже, наші видавці, що засідають у журі «Коронації слова», — цілком світські люди. У великому видавничому світі — все так само: «Владельцы беспощадно стремятся запретить отбор книг по критериям, не имеющим отношения к выгоде», — свідчить їхній американський колега Андре Шиффрін (Легко ли быть издателем. Как транснациональные концерны завладели книжным рынком и отучили нас читать. — Москва: Новое литературное обозрение, 2002).

Поп–літературна індустрія — справа на наших теренах молода. А тому — трохи романтична й загадкова. Проте на Заході цей феномен знають, як облупленого. Тож варто дослухатися до аргументів тих, хто вважає, що «масліт» є «шаблоновим, естетично нікчемним, емоційно порожнім і пропонує лише втечу від дійсності». Це — з вельми цікавої книжки британського культуролога Джона Сторі «Теорія культури та масова культура» (Х.: Акта, 2005), де масову культуру — з поп–літературою включно — порівнюють з наркотиком, що «послаблює спроможність людей відчувати життя... Масова культура — це ознака збіднення. Вона знаменує деіндивідуалізацію життя, нескінченні перегони за тим, що Фройд назвав «сурогатом задоволення»... Порожні тексти та практики масової культури споживають, аби заповнити внутрішню порожнечу, котра зі споживанням порожніх текстів і практик лише дедалі розростається... Як наслідок, настає кошмар для «онаніста чи наркомана від маскультури», який потрапляє в пастку невситимості, безцільно рухаючись між нудьгою та збудженням».

Мені не йдеться про якесь моралізаторство. Сперечатися про смаки — марна справа: хтось купує виключно діаманти, а когось цілком задовольняє пластмасова біжутерія. Зрештою, поп–література — не більше зло, ніж тютюн чи пиво (між іншим, коли п’ятдесят років тому поп–література в Америці набула сучасного покет–вигляду, видавці свідомо встановлювали на ці книжки ціну, що відповідала вартості пачки цигарок). Але ж пропаганда шкідливості паління на Заході набагато потужніша, ніж у нас? Так само там є запобіжники безроздільному пануванню квазіписьменства. Це інститут літературної критики, що об’єднує регулярні оглядові рубрики та рецензійні сторінки у так званих «загальних» медіях, некомерційні книжкові телепрограми, спеціальні літературно–книжкові та університетські часописи та система премій (куди видавців не допускають).

А що у нас? Українські видавці швидко зметикували, що примітивний жанр здатний давати «большие барыши в низших слоях рынка» (А.Шиффрін). Потрібна лише реклама в невибагливих високотиражних газетах та глянцевих журналах. А там ситуація склалася вельми сприятлива: під «рецензії» відводиться 1—2—3 абзаци. Не треба бути детективом, аби зрозуміти: автори цієї «критики» самих книжок не читають. Не тому, що не вміють, а тому що не можуть собі дозволити витратити кілька днів на роман за копійчаний гонорар.

Ось тоді–то й настала доба презентацій — спецоперацій з маніпулювання свідомістю журналістів «відділів культури». У видавництвах з’явилися піар–менеджери, добряче навчені жонглювати наличками «модний», «культовий», «суперпопулярний», «живий класик» etc. У той самий час про споживчі якості товару (тобто про вміст літератури у конкретній книжці) — анічичирк. Більш за те, видавці — неначе змовилися — почали публічно шаманити, при нагоді й без неї повторюючи мантру: «Критики в Україні немає!» Авжеж, навіщо у великій літературоподібній грі ці професійні захисники прав споживачів книжок?! Словом, усе точно за схемою, описаною Д. Сторі: «Маскультуру нав’язують згори. Її створюють фахівці, найняті підприємцями, а її авдиторією є пасивні споживачі, можливість вибору для яких полягає у протиставленні «купувати — не купувати».

Водночас літературні премії, що їх визначають оті «неіснуючі» критики, продуценти книжок оголосили «тусовками». В такий ось елегантський спосіб («відміна» критики та «компромат» на премії) найбільші видавці белетристики привласнили собі право називати літературою все, що заманеться (точніше, що ними видається). Так, без великих затрат рекламних бюджетів, вони поставили собі на службу мас–медіа, заполонивши їх своїми прес–релізами (переписаними журналістами «своїми словами») — «неослабними, всеохопними, мастурбаційними маніпуляціями» (А. Шиффрін).

То який же прогноз? А він цього сезону цілком збігається із сумним пророцтвом Джона Сторі: «Нам поталанить, якщо масова культура не погіршиться, а про її поліпшення годі й думати».

Костянтин РОДИК