11/26/2008 | dyskurs

КОБЗАРЕМ − ПО ПРЕЗИДЕНТОВІ?
Василь ПОРТЯК, учений секретар Національного музею Тараса Шевченка
Листопадових днів цього року в Києві, неподалік Майдану, відзначили 80-річчя з дня відкриття Літературно-меморіального будинку-музею Тараса Шевченка. Це стало нерядовою подією і для всіх працівників Національного музею Тараса Шевченка (будинок-музей є його філією), і для численних гостей − у ці дні тут побували письменники, художники, державні службовці, шевченкознавці, шанувальники творчості Кобзаря. Не обійшли увагою і журналісти. Найбільш «емоційно наснаженою» була публікація в газеті «Вєчєрніє вєсті» від 17 листопада ц. р. − «Кобзарь для Прєзідєнта», автор Алла Чердинцева.
Від певного часу так повелося, що коли в заголовку будь-якого матеріалу на шпальтах цієї газети згадується Президент, чогось схвального чи бодай співчутливого у самому тексті сподіватися годі. Як і цього разу. Прийом автора хвацький, у журналістиці давно перевірений − «уїсти» першою ж фразою: мовляв, на святкування ювілею Президент України Віктор Ющенко прибув «с опозданієм часов на пять». Кошмар? − Конєчно! Адже лише «на словах власті так благоговєют перед Кобзарьом». Та є в цьому начебто обурливому факті один нюанс: візит Президента було за протоколом призначено на 10 листопада, вечірньої пори, о 19 годині. Про це всі учасники свята знали заздалегідь. Так що ні шанованим і відомим гостям, ні музейникам не довелося нидіти в очікуванні «часов пять» − Президент прибув о дев’ятнадцятій з хвилинами. Сценарій заходу зберігся. Все можна перевірити. То як це, пані А.Чердинцева, називається? − мабуть, як у класика: «поздравляю, соврамши…»
Але − «ліха бєда начало»! Його − «начало» − треба розвивати. Мало вам «скандального спізнення»? То ось характер самого візиту: Віктор Андрійович поклав квіти «под мєстний бюстік Кобзаря» (це про скульптурний портрет роботи Галини Петрашевич), зробив запис у книзі почесних гостей і виголосив «по-дєтскі наівноє «понравілось»… Тут також, скажемо м’яко, не вся правда. Для Президента і гостей була проведена екскурсія, що тривала півтори години. Президент жваво цікавився і реставраційними роботами, й походженням експонатів, виставкою ориґіналів Т.Шевченка, факсимільними виданнями… Врешті, список був би надто довгим. Кажу це без якогось захоплення, замилування найвищим державним службовцем − це нормально для будь-якої людини, до сфери зацікавлень якої входять мистецтво, археологія, музейна справа… І яка добре на цьому знається. Тому В. Ющенку й на гадку б не прийшло по-дилетантськи запитати про тканину на м’яких меблях: «зачєм аутєнтічниє матєріали замєнілі?» Бо тканина на музейних меблях не міняється, на свій смак і розсуд, якимсь дядьком Іваном чи Семеном, як можна б думати після прочитаної згаданої статті. Автор мало не в кожному абзаці охає і «разводіт рукамі» − «автєнтіку загубілі!» Що в експозиції особисті речі Т. Шевченка (ґравірувальне приладдя, ручка, пензлі, «Кобзарі» з дарчими написами, солдатська сорочка тощо), Сажинські краєвиди Києва, інші меморіальні й типологічні речі, про те, як оформлена сама експозиція – ні півслова. Рефреном – « мєбєль» і «обівка».
Тут, правда, виходить в статті якась нісенітниця. То мовить про шедеври меблевої промисловості ХІХ ст., «діванчік, на котором когда-то спал молодой Тарас», то − що «мєбєль і обівку, прєдмєти бита» і т.п. «кропотліво востановілі по сохранівшімся рісункам і архівним запісям», і що воно, восстановлєнноє, пережило «і Гітлєра», а тепер, бач…
Ну, як це можливо (і чи потрібно) «восстанавлівать прєдмєти бита» – самовар, мідний таз, глечик – хай собі ламає голову автор статті. А щодо меблів, то наявна в будинку-музеї колекція сформована після (!) 1950 року. Нараховує вона тридцять одиниць м’яких та сім – корпусних меблів. Всі вони, отже, «пережили Гітлера» поза стінами музею. У повоєнні роки тут не збереглося «діванчіков» не лише – свідків перебування в будинку Тараса Шевченка у 1846 році, а й пізніших часів. І всі музейники знають, що в таких випадках добираються для експонатури речі типологічні, що й було здійснено у вже повоєнний час. Збирали під орудою фахівців. Щось закупили в антикварному магазині, деякі меблі подаровано киянами, чимало передано з інших музеїв (з Музею російського мистецтва, Чернігівського історичного, Державного (тепер Національного) музею українського мистецтва та з колекції Національного музею Тараса Шевченка). Побували ці меблі в різних місцях, в різних умовах (бо ж були і пріснопам’ятний «великий жовтень» і розруха після нього), так що лагодилося й до вступу до фондів, і в музеї реставрувалися. Скажімо, в коморі музею на бульварі Т.Шевченка, 12 і досі зберігається тканина, що залишилася від попередньої реставрації. Словом, у зв’язку з наближенням ювілею будинку-музею реставраційною комісією було здійснено обстеження колекції меблів (акт від 15 червня 2008 року), в результаті чого зроблено висновки, що на всіх м’яких меблях, окрім набору в стилі рококо, авторська тканина не збереглася, та ж, якою покриті меблі, є тканиною ХХ століття. Зауважте при цьому, що меблі з набору в стилі рококо, де автентичне покриття вціліло, щойно готуються до серйозної реставраційної роботи, аби ту автентику вберегти. Щодо решти, корпусні меблі було вирішено очистити й обезпилити, а на м’яких поміняти тканину. Час невблаганний, пані Чердинцева. Даремно Ви лементуєте «Караул!» (під такою рубрикою стаття) і пишете, що побачивши на вікнах білі синтетичні завіси, власник будинку часів перебування в ньому Т. Шевченка «Житніцкій, скоряє всєго, упал би в обморок». Даремні страхи. Попередні пора було міняти. І вони теж були синтетичні. А те, що нові – білі, легкі?... Та ж Іван Житницький був не просто «мєщанін», як Ви пишете, а хоч і дрібний, та чиновник. Чому в його будинку мали бути на вікнах конче убогі фіранки? Може, й крісла та дивани треба було зберегти хоч і не при авторській, але – в дірках – матерії? Для «пущєй» автентики?
Зрештою, всі ці страхи і «караули» вдавані і мають за мету одне – налякати читача тим, як музейники власноруч, на догоду Президентові, до його приїзду будували «потьомкінскую дєрєвню вмєсто музєя». Для цього мимоволі прислужиться як елементарне незнання предмета на зразок диванчиків, що на них спав молодий Тарас, чи вислів «садік, окружающій меморіал» (даруйте, це що – Мамаїв курган?) або – що будиночок на Козиному болоті «с відом на Днєпр» (без коментарів!), так і свідома чи несумлінно запозичена «деза». Про «зміщення» автором запланованого часу візиту Президента на цілих п’ять годин уже згадувалося. Тут усе зрозуміло. Куди віднести інформацію про Шевченківський «єдінствєнний сохранівшійся в Кієвє дом-музєй», не знаю. Киянам відомо, що в Подільському районі, на Пріорці, збереглася хата, у якій Т. Шевченко мешкав у 1859 році, після чергового арешту, в час останнього приїзду в Україну. Там тепер також будинок-музей, це відокремлений відділ Національного музею Тараса Шевченка (адреса: вул. Вишгородська, 5). До речі, наступного року виповниться 20 років з часу його відкриття. І роботи з ремонту, облаштування території вже частково здійснені і будуть тривати, хоч невідомо, чи буде на цьому святі Президент. Як невідомо було, чи буде такий візит на провулку Т. Шевченка, коли були розпочаті всі роботи з підготовки до 80-річчя Літературно-меморіального будинку-музею. Це стало відомо буквально за кілька днів до ювілею. Так що «навєсті красоти» в інтер’єрі, «облагородіть садік» з «бюстіком», перекрити ґонтом частину покрівлі, відремонтувати ґанок, браму і т. ін. «спеціально к прієзду» неможливо було просто фізично. Музей, готуючись до ювілею одного зі своїх підрозділів, працював понад півроку. Що там появилось щось «к 10 ноября с. г.», А. Чердинцевій нібито шепнув хтось із співробітників, анонімно, під страхом звільнення (жах який!). Не знаю, може, й було. У кожному колективі знайдеться хоч один невдоволений всім і вся, і цілим світом, шептун. А може?... Он п. Олені Сьомці, «дірєктору мєморіала» (знову «меморіалу»! Та й завідувач вона, пані Олена) автор спокійно приписала якусь фразу «нє для прєсси». Нрави, однако!
Невідомо також звідки інформація, з уяви автора статті, чи теж хтось інкоґніто «підкинув», що експозиція у «великому» музеї на бульварі Т.Шевченка «в прінціпє нє включаєт пєріод послє 1861 года. Кобзаря в Національном музєє похоронілі – і всьо, точка». Та побійтеся Бога, з Вашими «точками»! Приходьте до музею на бульварі, беріть своїх колеґ, знайомих – і завітайте до залу № 22. Вам проведуть екскурсію, покажуть найцікавіші видання Шевченкових творів від 1861 року до наших днів, твори іноземними мовами, видані в усіх куточках світу, помітні шевченкознавчі праці тощо. Зрозуміло, слід ознайомитися з усією експозицією, «о стєпєні увлєкатєльності котрой пусть судят самі чітатєлі». Це, даруйте, як? О «стєпєні увлєкатєльності» будь-чого може судити відвідувач, глядач, слухач, читач, зрештою, коли йдеться про щось прочитане, а не «чітатєль» газети від самої спонуки кореспондента.
«Даже большевікам нє удалось витравіть із украінцев память і любов к Кобзарю». Правда. Мусила влада адаптуватися до його слова, щоб ним, обскубаним, з контексту вилущеним і по-фарисейському трактованим, лупити по головах «буржуазних» націоналістів. На жаль, нині настав час інших «адаптацій». Замість духовного піднесення, як сказала генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка п. Наталя Клименко, можна замакітрити читачеві голову крамом, цебто «обівкою і занавєсками», пострахати вихолощеністю, сурогатом і прочая, не побачивши виставку Шевченкових ориґіналів, звезених аж з трьох музеїв Києва (Національного заповідника «Софія Київська», Національного художнього музею, Національного музею Тараса Шевченка), не звернувши увагу на ориґінальні малюнки В. Кричевського, що відтворювали інтер’єри кімнат майбутньої експозиції 1928 року, не помітити ориґіналів, переданих нещодавно музеєві із США дочкою першого директора Володимира Міяковського п. Оксаною Радиш. Навряд чи око А. Чердинцевої менш спостережливе, ніж кореспондентки «Газети по-кієвскі» (теж російськомовної, але не «адаптованої», тобто незаанґажованої) Єлизавети Киризій, яка в числі від 14 листопада цієї газети опублікувала стислу, об’єктивну розповідь про музей, ще й подала, як годиться в таких випадках, розклад роботи музею.
Усе це не вписується в схему «Вєчєрніх вєдомостєй»: «Гітлєр і совєцкая власть нє сталі помєхой доміку… І вот на 80-лєтіє в Дом-музєй впєрвиє прієхал Прєзідєнт Украіни Віктор Ющенко». Почерк!
Справді, широкі можливості відкрилися для «послєсовєтской власті» подібного «шевченкознавства». Одним можна писати пасквілі, брутально обзиваючи Поета, інші готові, задля уїдливого випаду проти державця, політика, нагорнути в одну купку стільки відвертої дезінформації, заламуючи руки над крахом «лічной історії чєловєка по імєні Тарас Грігорьєвич Шевченко». І те, й друге – упряж одного воза.
До слова. Відзначення ювілею не завершилося візитом Президента. Наступного дня в музеї гостювали члени творчих спілок, артисти, науковці, ще через день тут відбулася науково-практична конференція, присвячена 80-річчю музею. До речі, серед запрошених була колишній завідувач музею М.М. Гайдучок, яка після сорока років його існування своїми руками, разом з фахівцями, реставрувала інтер’єри, фасад. Її висока оцінка, дана проведеній музейниками роботі до ювілею, для колективу не менш дорога, ніж добре слово Віктора Ющенка, Івана Драча, Бориса Олійника. І дякували всі не «начальству з бульвара», а всьому колективу Національного музею Тараса Шевченка (130 співробітників), який доклав рук до немалої роботи. І всі за ці три дні мали змогу бути на святі. А що не воднораз – то все ж треба мати на увазі, що на провулку Т. Шевченка не «меморіал», як пише А.Чердинцева, а невеличкий музейний будиночок. І він, як і 80 років тому, чекає на гостей. Працює щодня, окрім п’ятниці. Ціни – з найнижчих, мабуть, у Києві: 1,5 грн. для дітей, студентів і пенсіонерів, 3 грн. – для всіх інших. За екскурсію – відповідно 5 грн. і 10 грн. Завітайте! Краще все побачити на власні очі, ніж читати «ужастікі» про кілерів-музейників, які під високим покровительством полюють на дух Великого Кобзаря.