В.Морозов: "Ширвжиток" нічого спільного з мистецтвом не має (/)
05/03/2009 | Sean
Із такими наскрізь творчими особистостями, як Віктор Морозов, можна говорити годинами про все на світі. У цій розмові кореспондента “ВЗ” із відомим музикантом та перекладачем – трохи ностальгії, трохи філософії, трохи привідкритих творчих секретів...
Віктор МОРОЗОВ: «Музика-«ширвжиток» не має нічого спільного із мистецтвом»
- Чим вам запам’яталися роки відродження України – кінець 1980-х – початок 1990-х? Тоді ви тріумфально виступили на першій “Червоній руті” у Чернівцях...
- Це був час ейфорії, надії, очікування шаленого прориву... Усі відчували адреналін: ось зараз буде щось абсолютно інше. І була впевненість, що це “інше” настане. Певною мірою величезні зміни відбулися. Принаймні, у музичній культурі. У концепції першої “Червоної рути” було прописано, що на фестивалі повинні співатися тільки україномовні пісні. На той час це було несподіванкою, новиною. Організатори не були впевнені, чи їм вдасться зібрати достатню кількість учасників, бо навіть у львівському рок-клубі майже усі команди співали російською. І тільки наприкінці 1980-х першою україномовний рок заспівала група “Аптека”. А так усі інші, знані й популярні досі команди, у тому числі “Кому вниз”, до “Червоної рути” співали російською. На українську ці гурти перейшли тільки тому, що такими були умови фестивалю. Це вже потім у них прокинулися гени, й вони відчули, що є українцями.
Великого прориву у ширшому розумінні, на жаль, не відбулося. Та це вже, мабуть, карма України. Для того, щоб зробити навіть маленький крок, нам потрібен величезний поштовх. Так було наприкінці 1980-х, так сталося і під час Помаранчевої революції. Такий напір! Здавалося б: от він – прорив. Та ні, знову відкат... Але ж маленький крок зроблено. Тільки такими кроками уміємо ходити...
- У контексті перевороту у музичній культурі наприкінці 1980-х як сприймаєте сучасну популярну музику?
- Я ніколи не сприймав поп-музику як щось серйозне. Раніше наше товариство сміялося із “совєцької естради”. Сміємося й зараз. Це все – штучне, поверхове. Пісні, створені не від глибинного душевного поштовху, а на замовлення – із обов’язковими подальшими промоцією, ротаціями... Пісні ставали народними тому, що в людини щось відбувалося в душі – трагедія чи щастя. Ніхто цих пісень не замовляв, гонорарів не платив. Це було справжнє. А “попсова” культура – сурогат. У ній все робиться задля того, щоб з’явитися на телевізії, заробити свої відсотки. Одне забувається – на його місце з’являється наступне. Для мене це – віртуальний світ, до якого мені байдуже. Телевізора не вмикаю. Не знаю, що відбувається в українській поп-музиці. Чув, що Кузьма “Скрябін” зібрав гурт-пародію “Пающіє труси”, та не більше... Нехай буде. Коли я був молодим, естраду називали “музикою для ніг” – люди мусять під щось танцювати, дивитися на гарних дівчат. Але нічого спільного із мистецтвом музика-“ширвжиток” не має. На відміну від “музики для голови”.
- До “музики для голови” належить альбом “Армія світла”, що вийшов торік, – ваше спільне творіння із Костем Москальцем. Чому такі люди, як він, обирають відлюдницький спосіб життя?
- Кость – філософ. А філософам потрібне відлюдництво. Метушня, суєта відволікають їх від пізнання чогось справжнього. А так, сидячи у келії Чайної троянди, на березі Сейму, навпроти Батурина, Москалець може читати Гайдеґера, Канта... Хіба у ці речі можна заглибитися, перебуваючи у галасливому місці, де тобі постійно хтось надзвонює? Костя важко витягнути на презентації альбому. Він категорично відмовляється, кажучи, що йому потрібен спокій, що мав достатньо знайомств за своє життя – нікого нового йому не треба. Він живе іншим світом, іншим виміром, можливо, незрозумілим людям, які вирують як білки в колесі.
- Але Москалець веде активне інтернет-життя – має “живий журнал”...
- Я цьому навіть здивувався, бо раніше Кость був абсолютним відлюдником. А тепер у нього – чотири “мобілки”, “живий журнал”, Web-сайт сам зробив, спілкується з людьми. І видається, такого спілкування йому достатньо... Узимку він живе у Бахмачі. Зі всіх сторін квартири, у якій мешкає, - пияки, які на повну вмикають “попсу”, шансон... Москалець мусить вислуховувати все це день і ніч, так що спілкування з “народом” йому вистачає...
- Як перекладач книг Пауло Коельо і Джоан Роулінґ як гадаєте, у чому секрет шаленої популярності цієї літератури?
- Дехто вважає, що я все вираховував, знав, що ці книги стануть бестселерами. А в мене такого навіть у думках не було. З Коельо усе сталося випадково: одна знайома дала почитати “Алхіміка” – англійською. Мені ця притча сподобалася, симпатично написана. Розпитав друзів-літераторів, чи чули вони про такого автора, як Пауло Коельо. Не чули... Мене це заінтригувало. Почав перекладати – спершу для себе. А коли книга вийшла друком у видавництві “Класика”, спершу слабо продавалася. А потім Коельо став “попсою”. У чому секрет його популярності? Мабуть, у зовнішній простоті - у тому, що письменник зумів просто подати складні, загадкові речі.
А щодо “Гаррі Поттера”, то рецепту успіху цих книг ще ніхто не розгадав. Літератури про чари-мари на Заході – море. Полиці книгарень завалені нею, та ніхто її не читає. Така література була і до Роулінґ, є вона й зараз. Лише з часом з’ясується, чи “Гаррі Поттер” стане дитячою класикою. Але один момент мене заінтригував: ідея такої книжкової серії, саме семикнижжя прийшла Роулінґ як осяяння. Вона їхала у поїзді, дивилася у вікно – і раптом перед її очима пробігла уся історія юного чарівника. Знадобилося лише декілька років, аби записати її...
- У вас - чотири доньки, дві внучки і два онуки. Як тато і дідусь які книжки радите обов’язково прочитати своїм чадам?
- Насамперед вони читають переклади діда й тата (Сміється. – Г. Г.). Не всі, звісно, бо моїм наймолодшим донечкам-двійнятам Зірці та Квітці - по три рочки. А взагалі найкраще читати твори, перевірені часом. Із західної класики – “Алісу у країні чудес”, “Вінні Пуха”... З української літератури – “Тореадорів з Васюківки” Всеволода Нестайка...
http://www.wz.lviv.ua/pages.php?ac=arch&atid=73188
Віктор МОРОЗОВ: «Музика-«ширвжиток» не має нічого спільного із мистецтвом»
- Чим вам запам’яталися роки відродження України – кінець 1980-х – початок 1990-х? Тоді ви тріумфально виступили на першій “Червоній руті” у Чернівцях...
- Це був час ейфорії, надії, очікування шаленого прориву... Усі відчували адреналін: ось зараз буде щось абсолютно інше. І була впевненість, що це “інше” настане. Певною мірою величезні зміни відбулися. Принаймні, у музичній культурі. У концепції першої “Червоної рути” було прописано, що на фестивалі повинні співатися тільки україномовні пісні. На той час це було несподіванкою, новиною. Організатори не були впевнені, чи їм вдасться зібрати достатню кількість учасників, бо навіть у львівському рок-клубі майже усі команди співали російською. І тільки наприкінці 1980-х першою україномовний рок заспівала група “Аптека”. А так усі інші, знані й популярні досі команди, у тому числі “Кому вниз”, до “Червоної рути” співали російською. На українську ці гурти перейшли тільки тому, що такими були умови фестивалю. Це вже потім у них прокинулися гени, й вони відчули, що є українцями.
Великого прориву у ширшому розумінні, на жаль, не відбулося. Та це вже, мабуть, карма України. Для того, щоб зробити навіть маленький крок, нам потрібен величезний поштовх. Так було наприкінці 1980-х, так сталося і під час Помаранчевої революції. Такий напір! Здавалося б: от він – прорив. Та ні, знову відкат... Але ж маленький крок зроблено. Тільки такими кроками уміємо ходити...
- У контексті перевороту у музичній культурі наприкінці 1980-х як сприймаєте сучасну популярну музику?
- Я ніколи не сприймав поп-музику як щось серйозне. Раніше наше товариство сміялося із “совєцької естради”. Сміємося й зараз. Це все – штучне, поверхове. Пісні, створені не від глибинного душевного поштовху, а на замовлення – із обов’язковими подальшими промоцією, ротаціями... Пісні ставали народними тому, що в людини щось відбувалося в душі – трагедія чи щастя. Ніхто цих пісень не замовляв, гонорарів не платив. Це було справжнє. А “попсова” культура – сурогат. У ній все робиться задля того, щоб з’явитися на телевізії, заробити свої відсотки. Одне забувається – на його місце з’являється наступне. Для мене це – віртуальний світ, до якого мені байдуже. Телевізора не вмикаю. Не знаю, що відбувається в українській поп-музиці. Чув, що Кузьма “Скрябін” зібрав гурт-пародію “Пающіє труси”, та не більше... Нехай буде. Коли я був молодим, естраду називали “музикою для ніг” – люди мусять під щось танцювати, дивитися на гарних дівчат. Але нічого спільного із мистецтвом музика-“ширвжиток” не має. На відміну від “музики для голови”.
- До “музики для голови” належить альбом “Армія світла”, що вийшов торік, – ваше спільне творіння із Костем Москальцем. Чому такі люди, як він, обирають відлюдницький спосіб життя?
- Кость – філософ. А філософам потрібне відлюдництво. Метушня, суєта відволікають їх від пізнання чогось справжнього. А так, сидячи у келії Чайної троянди, на березі Сейму, навпроти Батурина, Москалець може читати Гайдеґера, Канта... Хіба у ці речі можна заглибитися, перебуваючи у галасливому місці, де тобі постійно хтось надзвонює? Костя важко витягнути на презентації альбому. Він категорично відмовляється, кажучи, що йому потрібен спокій, що мав достатньо знайомств за своє життя – нікого нового йому не треба. Він живе іншим світом, іншим виміром, можливо, незрозумілим людям, які вирують як білки в колесі.
- Але Москалець веде активне інтернет-життя – має “живий журнал”...
- Я цьому навіть здивувався, бо раніше Кость був абсолютним відлюдником. А тепер у нього – чотири “мобілки”, “живий журнал”, Web-сайт сам зробив, спілкується з людьми. І видається, такого спілкування йому достатньо... Узимку він живе у Бахмачі. Зі всіх сторін квартири, у якій мешкає, - пияки, які на повну вмикають “попсу”, шансон... Москалець мусить вислуховувати все це день і ніч, так що спілкування з “народом” йому вистачає...
- Як перекладач книг Пауло Коельо і Джоан Роулінґ як гадаєте, у чому секрет шаленої популярності цієї літератури?
- Дехто вважає, що я все вираховував, знав, що ці книги стануть бестселерами. А в мене такого навіть у думках не було. З Коельо усе сталося випадково: одна знайома дала почитати “Алхіміка” – англійською. Мені ця притча сподобалася, симпатично написана. Розпитав друзів-літераторів, чи чули вони про такого автора, як Пауло Коельо. Не чули... Мене це заінтригувало. Почав перекладати – спершу для себе. А коли книга вийшла друком у видавництві “Класика”, спершу слабо продавалася. А потім Коельо став “попсою”. У чому секрет його популярності? Мабуть, у зовнішній простоті - у тому, що письменник зумів просто подати складні, загадкові речі.
А щодо “Гаррі Поттера”, то рецепту успіху цих книг ще ніхто не розгадав. Літератури про чари-мари на Заході – море. Полиці книгарень завалені нею, та ніхто її не читає. Така література була і до Роулінґ, є вона й зараз. Лише з часом з’ясується, чи “Гаррі Поттер” стане дитячою класикою. Але один момент мене заінтригував: ідея такої книжкової серії, саме семикнижжя прийшла Роулінґ як осяяння. Вона їхала у поїзді, дивилася у вікно – і раптом перед її очима пробігла уся історія юного чарівника. Знадобилося лише декілька років, аби записати її...
- У вас - чотири доньки, дві внучки і два онуки. Як тато і дідусь які книжки радите обов’язково прочитати своїм чадам?
- Насамперед вони читають переклади діда й тата (Сміється. – Г. Г.). Не всі, звісно, бо моїм наймолодшим донечкам-двійнятам Зірці та Квітці - по три рочки. А взагалі найкраще читати твори, перевірені часом. Із західної класики – “Алісу у країні чудес”, “Вінні Пуха”... З української літератури – “Тореадорів з Васюківки” Всеволода Нестайка...
http://www.wz.lviv.ua/pages.php?ac=arch&atid=73188