08/23/2009 | stryjko_bojko

Радянські творчі спілки були коритом і жандармом
Найбільшим привілеєм для радянських митців були подорожі за кордон
20.08.2009 18:43

Українські радянські письменники на відпочинку в Ялті у Криму. Зліва направо: Петро Панч, Максим Рильський та Юрій Смолич із дружиною Оленою. 1949 рік

Українські радянські письменники на відпочинку в Ялті у Криму. Зліва направо: Петро Панч, Максим Рильський та Юрій Смолич із дружиною Оленою. 1949 рік (фото: ЦДКФФА України ім. Пшеничного)
До радянських творчих спілок письменників, художників, кінематографістів, журналістів, композиторів, архітекторів приймали тільки в Москві. Республіканські організації лише давали рекомендацію.

Стати членом спілки було непросто. Наприклад, для вступу до Спілки письменників треба було мати видані книги й позитивні рецензії на них. Відмовляли в прийомі найчастіше з ідеологічних мотивів.

Членство у спілці свідчило про належність до касти творчої еліти з її привілеями. Найголовніший — легально не перебувати на службі, але при цьому не підпадати під дію закону про дармоїдів. Пенсії спілчанам нараховували як науковим працівникам.

З іншого боку, творчі спілки виконували й жандармські функції. Так, 1952 року в особистій картці члена Спілки письменників з’явилися запитання: ”Принадлежали ли Вы и Ваши ближайшие родственники к антипартийным группировкам?”, ”Привлекались ли Вы и Ваши ближайшие родственники к суду, следствию, были ли арестованы, подвергались ли наказаниям в судебном или административном порядке?”. Наслідки за приховання відомостей були сумними. Так, видавництво ”Профиздат” того року розірвало угоду про написання роману з письменником Олексієм Черкасовим і зажадало повернути 60% гонорару, виплаченого авансом. Виявилося, що ”автор скрыл ряд фактов биографии” — зокрема, про арешт і перебування в психіатричній лікарні 1942-го. Під час розгляду справи в Спілці письменник визнав свою поведінку ”антиписательской”.

Поет Андрій Малишко та драматург Олександр Корнійчук на природі, 1960-ті

Поет Андрій Малишко та драматург Олександр Корнійчук на природі, 1960-ті (фото: ЦДКФФА України ім. Пшеничного)
Привілеєм членів Спілки письменників були будинки творчості. Путівки платні, але Літературний фонд надавав знижки, бувало й до 100%. У бланку обов’язково треба було заповнити пункти ”тема, произведение, над которым работает автор”, ”где будет напечатано”, ”был ли раньше в доме творчества”. Найчастіше літератори ”вибиваючи” путівку, скаржилися, що не можуть працювати вдома й додавали клопотання від творчої секції письменницької спілки. Інколи зсилалися на необхідність пережити ремонт у міській квартирі або на стан здоров’я.

Будинки творчості із середини 1950-х ділилися на дві категорії. У престижні пускали лише спілчан, а дружин — в особливих випадках. В інші дозволялося вирушати з сім’єю, або ж родичі могли їхати навіть без члена спілки. Там не так творили, як відпочивали. Умови в будинках творчості були кращими за профспілкові пансіонати або відомчі будинки відпочинку. Тому заяви на придбання путівок до будинків творчості, особливо в курортній зоні, надходили також від міністерств, театрів, закладів Академії наук, видавництв, книгарень. І з усіма треба було ”товаришувати”.


Будинки творчості із середини 1950-х ділилися на дві категорії

— Мы развели такую торговлю путевками, что нам уполномоченные даже не считают нужным писать, для кого нужна путевка. Все родственники, жены, друзья! — нарікав 1967-го на ІV Всесоюзному з’їзді письменників заступник голови правління Літфонду Дмитро Ляшкевич.

Та найбільшим привілеєм були подорожі за кордон — у складі мистецьких делегацій або за путівками ”Інтуриста”. У таких поїздках радянський митець із подивом відкривав, що його закордонним колегам живеться значно краще. Хоча ті й не належать до творчих спілок із їхніми ”коритами”.

У ”дурня” найкраще грав Андрій Малишко

”Звісно, поети й прозаїки не сиділи день і ніч над рукописами, — зізнавався про Будинок творчості в Ірпені під Києвом прозаїк Іван Цюпа. — Уміли вони й відпочивати. Часто збиралися в більярдній. Завзятим більярдистом був Степан Іванович Олійник. Він і грав добре, і сипав дотепами, і тут же, як кажуть, на ходу, складав вірші”. Одного разу письменники-відпочивальники створили такий жартівливий вірш:
Ти мій брат і я твій брат,

Так ходімо у більярд.

Будем грати, будем м’яти,

Об зачовгані борти

Розповнілі животи...

Щоб були ми — я і ти,

Втричі тонші, ніж хорти.

Щоб носить костюм ”модельний”,

Як товариш Загребельний.

Бо пузатим членам Спілки

Не добуть в Ірпінь путівки.

Син поета Максима Рильського Богдан згадує про письменницькі волейбольні баталії в Ірпінському будинку творчості. ”Ото тільки не можна було ставити в одну команду Сосюру й Малишка, — додає. — Трохи повільний у рухах, із добре вже визначеним животиком, Володимир Миколайович часом міг проґавити надісланий йому м’яч або не встигав на подачу. Стерпіти цього не міг запальний, темпераментний Малишко. Тоді тільки й чутно було: ”мазило”, ”куди дивишся”, ”прокинься”. А у відповідь спокійне Сосюрине: ”Ну, чого ти, Андрію”. Інколи пристрасті настільки загострювалися, що поетів-волейболістів доводилося розводити по різних командах”.
Часто живі українські радянські класики в ірпінському будинку творчості лупилися в карти, переважно в ”дурня”. Заводієм був той же Малишко. ”Він, як ніхто, запам’ятовував усі карти, які були в суперників, — згадувала Ірина Завістовська, дружина письменника Василя Козаченка. — Головним шиком був фінал — повісити противнику дві шістки або ”зверхшик” — із двох рук — чотири шістки. Дві — це був ”генерал”, а чотири — ”маршал”. Я навчилася добре підігрувати Андрієві Самійловичу. Уважно слідкувала за грою і за виразом обличчя партнера майже завжди знала, яким буде кінець гри... Ой, як не любив Андрій Самійлович програвати! Та ще коли стоять уболівальники за спинами, які весь час відпускали дошкульні репліки”.




”Прямо-таки не знаю, куда девать деньги”

Секретаріат Спілки письменників засипали листами з проханням матеріальної допомоги. Навіть через 10 років по війні багато літераторів не мали зимового одягу, взуття, не кажучи вже про прийнятні умови для роботи. Здебільшого ті прохання задовольняли. Але якщо митця критикувало партійне керівництво, допомогу переставали давати.

Доходи спілчанського керівництва відрізнялися від заробітків рядових членів.

— Вот я, например, прямо-таки не знаю, куда девать деньги, — скаржився автор ”Молодої гвардії” й голова Спілки письменників СРСР Олександр Фадєєв на нараді в ЦК КПРС у січні 1955-го. — Дал одному просителю 7 тысяч рублей… Зря дал, потому что лишние.

Приблизно стільки ж заробляли й провідні митці. Та найвигідніше — театральні драматурги. Вони отримували 1,5% за акт від загальної виручки з вистави. Валентину Катаєву, приміром, протягом січня–вересня 1946 року театри ”відстібнули” 120 70 крб. Авторові ”ленініани” Миколі Погодіну — 168 125 крб., Костянтину Симонову — 457 921 крб. А Цезар Солодар за водевіль ”В сиреневом саду” в 1954–1955 роках одержав 1,2 млн крб. гонорару.

Інженер на заводі тоді — до грошової реформи 1961-го — заробляв 1000–1200 крб. на місяць.


Станіслав ЦАЛИК