07/15/2010 | Культура-БП

«Ми стоїмо тепер, браття, між двома проваллями, готовими нас пожерти. Воюючі між собою монархи, що зблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірного. А ми між ними є точка, або ціль всякого нещастя… Отже, зостається нам, братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше… Я нащадків не маю і нічого не шукаю, окрім щастя тому народові, який ушанував мене гетьманською гідністю і довірив мені долю свою»… – з такими словами гетьман Іван Мазепа звернувся до свого війська у жовтні 1708 року, перед тим, як здійснити рішучий крок у бік шведського табору.

Цар Петро І, дізнавшись про перехід гетьмана до короля Карла ХІІ, негайно видав маніфест, де повідомив, що «гетман безвести пропал» і тому генеральній старшині слід було терміново прибути до нього для нарад. Водночас Меншиков отримав наказ захопити Батурин, де залишалася вся артилерія, запаси пороху та архіви українського гетьманського уряду. А 31-го жовтня цар власноручно написав листа місцеблюстителю патріаршого престолу в Москві Стефану Яворському з проханням: «Честнейший отче! Понеже паче всякого чаяния Мазепа, втарый Июда нравом и образом паче же действом, явился, и к еретикам ушел и вместо защищения святых церков как строитель оных, ныне проклятой гонитель оным учинился (понеже недалеко от Новагородка Шведы в одной церкви лошадей поставили). Того ради изволте онаго публично в саборной церкви проклятию предать».

Стефан Яворський – (до переїзду в Москву – професор Києво-Могилянської академії) був знаменитим богословом, письменником, автором філософських трактатів, поезій і панегіриків в тому числі на честь гетьмана Івана Мазепи.

«Гераклом мудро-героїчним», «вождем славним», «великим сяйвом» величав Яворський гетьмана Мазепу у своїх похвальних віршах. Але отримавши царську команду, смиренний поет негайно змінив любов на ненависть. І в тому ж бароковому стилі, але вже в пасквільному жанрі він сотворив «Слово перед прокляттям Мазепи». Де, обзиваючи гетьмана «бісом», «Каїном» і «вовком ядовитим», інкримінував йому достобіса гріхів. Серед яких першим, а, отже, найтяжчим, зазначається «наруга над церквами».

Анафему Мазепі проголосили в усіх церквах Російської імперії і від 1709 року впродовж трьох століть прокляття стабільно звучало в храмах в першу неділю Великого посту.

Брехливі міфи поро Мазепу живуть і торжествують

«Брехня, сказана тисячу разів, стає правдою», – принцип дії цієї геббельсівської науки задовго до часів нацистської Німеччини був розроблений та успішно опрацьований в Російській імперії. Саме за такою технологією пасквіль про Мазепу-зрадника, сказаний навіть не тисячу, а сотні тисяч разів, став не просто правдою, а засадничим етапом історії. Спочатку «отєчєствєнной», потім радянської і тепер української. І попри те, що сьогодні інформація про Мазепу як визначного державника, будівничого, церковного мецената, освітнього діяча вже не замкнена за сімома замками, а на державному рівні навіть нещодавно відзначали 370-річчя від народження гетьмана, міф про зрадника дотепер живе і здраствує. І на доказ цьому – зовсім свіжі події.

Днями Київрада ухвалила рішення про перейменування частини вулиці Івана Мазепи на Лаврську. Офіційна причина перейменування звучить так: «історично ім’я гетьмана Мазепи не пов’язане з зазначеною вулицею». А неофіційна інакше: «Мазепа зрадив московського царя і кияни, як його незмінні вєрноподданиє, не можуть допустити, щоби головний офіс Московської церкви в Україні – розміщувався за адресою «вулиця Мазепи». Так вважають 64 депутати, які своїм голосом підтримали ідею перейменування.

Отже, виходить, що в цьому переконані більш ніж півтора мільйони киян, завдяки голосам яких ці 64 народні обранці отримали свої депутатські мандати.

В результаті вулицю позбавили імені Мазепи, всупереч тому, що саме з цією київською місциною пов’язані численні величні діла гетьмана. Тож, що залишив по собі Іван Мазепа на вулиці, де міститься нині головний офіс УПЦ МП, в якому дотепер гетьману інкримінують «наругу зі над церквами»?

Не багато не мало – архітектурний ансамбль Києво-Печерської Лаври. З якого боку на нього не поглянь – він сяє мазепинськими церквами. За період від 1698 по 1708 роки коштом гетьмана було відбудовано поруйнований татарами головний монастирський храм – Успенську церкву, відновлено Троїцьку Надбрамну церкву, збудовано «перлину українського бароко» церкву Всіх Святих, Онуфріївську церкву-вежу, Микільський лікарняний храм . Мазепа фінансував будівництво кам’яного муру навколо Печерської Лаври. Оборонні стіни зводили за всіма вимогами тогочасного військово-інженерного мистецтва і по завершенню будівництва Печерська обитель перетворилася на неприступну фортецю у тих межах, які донині визначають кордони древнього монастиря.

З відходом Мазепи золотий час розбудови і процвітання Лаври закінчився

На території Нижньої лаври церкви Воздвиження Чесного Хреста і Різдва Богородиці споруджено на гроші двох козацьких полковників, членів адміністрації Мазепи. Власне кажучи, більшість нинішніх споруд Печерської Лаври – це архітектура у стилі українського (або його ще називали Мазепинського) бароко, яка залишилася у спадок від гетьмана.

Окрім будівництва нових або перебудови старовинних храмів Лаври, гетьман робив до них коштовні подарунки. Це були ікони, хрести, чаші, митри, ризи, дзвони, срібні раки для святих мощей, богослужебні книги, оправлені та оздоблені золотом, сріблом та коштовним камінням.

«Не було і не буде подібного до нього», – писав печерський монах – сучасник Мазепи. І як у воду дивився. Бо з відходом гетьмана золотий час розбудови і процвітання Лаври закінчився. Всі наступні правителі, починаючи з Петра І, ставилися до Лаври як до дарохранительниці, з якої почитали за гріх щось не урвати. Після кожного візиту до святої обителі когось з монарших осіб, до Петербургу перекочовували найбільш цінні речі з монастирської скарбниці.

Більш-менш пристойно на тлі всіх інших виглядає хіба що Потьомкін, який фінансував прокладення кам’яних доріжок від церкви до церкви у монастирі. Щоправда, такий порив благодійності у генерал-фельдмаршала спричинився перед приїздом до Лаври Катерини ІІ «штоб матушка не загрузла с карєтой». А пожадлива цариця, відвідавши святу обитель, «поклонилась святим мощам угодников Христовых» і розпорядилася секуляризувати (себто конфіскувати) все монастирське майно – землі, села і хутори (добру половину яких подарував Лаврі той же Мазепа).

Все це добро, завдяки якому Печерська обитель була економічно самостійною, стало державною власністю Російської імперії. Втративши економічну незалежність, монастир перейшов у повне підпорядкування Петербурга і залежність від «царської ласки». За таких умов дуже скоро Лавра з головного духовного центру «другого Єрусалиму» (так іменували Київ за часів Мазепи) перетворилася на рядовий монастир імперії.

Спадщину Мазепи руйнують вже довго

Але повертаючись до теми причетності гетьмана до вулиці, яку щойно позбавили його імені, то вона не обмежується лише архітектурним ликом Лаври. Зовсім поруч від Печерського монастиря (в районі нинішньої площі Слави) 1693-го року коштом Івана Мазепи було споруджено величний Микільський собор. На його будівництво гетьман виділив 100 тисяч золотих. Автор київського путівника початку ХХ століття Костянтин Щероцький називає собор «найбільш досконалим творінням українського бароко…. Форми Миколаївського собору, вся неймовірна краса його стін є згадкою життя дуже розкішного. Яка примушує думати про мазепинські часи, коли відбувався розквіт української культури, науки, мистецтва, коли народ після кількох століть суворого військового життя зажив дуже заможно».

Микільський собор був окрасою древнього міста до 1934-го року. Його подальшу долю вирішив візит до Києва московського товариша Постишева. Виступаючи на пленарних зборах Київської міської ради він заявив, що «потрібно раз і назавжди стерти з лиця землі весь цей історичний мотлох, який є непотрібним і потворним нашаруванням попередніх епох» (погодьтесь – цілком кореспондується з формулюваннями нинішньої Київради). І Військовий Микільський собор знесли. Від початку там планували побудувати будинок культури Червонопрапорного заводу. Але завадила війна.

І нещодавно на цьому місці – всупереч нормам українського та міжнародного пам’яткоохоронного законодавства – депутати Київради дозволили спорудити двадцятидвоповерховий будинок. Його будівництво вже триває і спричиняє собою силу-силенну проблем для навколишньої історичної забудови, яка тріщить по всіх швах. Безсумнівно, що сімдесятиметрова будівля безповоротно спотворить унікальний краєвид правого берега Дніпра з його головною нинішньою домінантою – Лаврою. У зв’язку з цим експерти ЮНЕСКО попереджають про можливість виключення Лаври зі Списку світової культурної спадщини і переконливо наполягають на згортанні будівництва. Плюс до цього фахівці інституту геології НАН прогнозують можливість зсуву пагорба, на якому будівельники мостять висотного монстра.

Але своє рішення депутати Київради скасовувати не збираються. І звинувачувати їх у можливих сумних, а то й трагічних наслідках від цієї забудови, не варто. Депутати не винні. Винна брехня. Бо саме вона в Україні повсюдно панує і заправляє. І поки у брехню будуть вірити, вона залишатиметься головною владою. Яка все навколо руйнуватиме і ганьбитиме. І повеліватиме не визнавати голодомор, носити квіти Іллічу, плакати за Сталіним, ставити пам’ятники Катерині, молитися за Петра, проклинати Мазепу і вічно почуватись недолугими малоросами.