05/11/2009 | Майдан-ІНФОРМ

Цієї весни у Потсдамі відремонтували будівлю і оновлюють експозицію в музеї у колишній тюрмі КДБ. Дослідники розшукують колишніх ув’язнених чи їх родичів з України, Росії, Білорусі.

У Потсдамі є різні музеї. Серед них і незвичний, у будинку, що завжди слугував в'язницею. У 1945 році, одразу після Потсдамської конференції, її використовувало НКВС. Як розповів «Німецькій хвилі» історик, член Правління Союзу об’єднань жертв комуністичного терору Німеччини Ріхард Бухнер, раніше це був завжди закритий район. У так званому військовому містечку була навіть в'язниця, про яку історики нічого не знали до 1994-го року. Тривалий час вона була власністю радянських таємних служб, розповідає Бухнер. Її закрили лише з початком перебудови в Радянському Союзі, 1985 року. І от нині, після досить ґрунтовної реставрації, в’язниця-музей відчиняє двері для відвідувачів щосереди, щосуботи й щонеділі.

А розповідає його експозиція передусім про долі ув'язнених тюрми. «Спочатку заарештовували німців і росіян. Тобто тих радянських солдатів і офіцерів, які мали контакти або з німцями або американцями. Приміром, дружні чи навіть любовні стосунки. Тоді, в 45-му, коли всі ніби й стали друзями, їх, як правило, все одно підозрювали у шпигунстві.» - розповідає Ріхард Бухнер. Були серед в’язнів тюрми й ті, кого звинувачували у нацизмі, фальсифікуючи свідчення. Їх також примушували підписувати зізнання про те, що вони нібито були шпигунами, каже німецький історик «Тому що ніхто, наскільки ми знаємо, не був в змозі пережити і витерпіти тортури, які здійснювалися у підвалі й у камерах цієї тюрми. Наприклад, катували водою. Людей тримали у воді, яка доходила до рівня колін або живота або, як пише в своїх спогадах одна жінка, до рівня грудей. І вона не знала: чи збираються її топити таким чином чи ні?».

Дослідники в Німеччині твердять: найбільша проблема для потсдамського в’язниці-музею – це інформація про жертв з Радянського Союзу: українців, білорусів, казахів, росіян. Нові дані з’являються випадково: «Наприклад, лікар, який працював директором лікарні військових сил в Потсдамі. А потім, як виявилось, його батько був ворогом народу – кулаком, а він це приховав у своїй біографії. І попри його заслуги перед радянською армією, його засудили на десять років. І випадково одного дня він відвідав Потсдам і зайшов у нашу в'язницю».

Але таких випадків, коли свідки приходять самі, досить мало, нарікає Бухнер. «Велике прохання до тих, хто нас зараз слухає, допомогти розшукати українських, або, можливо, також російських і білоруських колишніх ув’язнених, які відбували покарання саме в цьому будинку. Нам відомо, що після 55-го року там утримували переважно чоловіків, які мали відношення до радянської армії».

Рихард Бухнер – єдиний історик серед членів Правління Союзу об’єднань жертв комуністичного терору Німеччини, який працює над архівами добровільно. Хоча сам не був жертвою сталінського терору, народився в Гамбурзі, навчався у Москві, вже 50 років живе в Берліні. Нині написав книгу про сталінізм, ескалацію терору в зовнішній і внутрішній політиці Союзу: «Як студент-німець, звичайно, я починав з того, що досліджував злочини нацизму. І можна довго дискутувати, що є спільного між нацизмом і сталінізмом. Але обидва ці режиму безумовно були тоталітарними. Але нас всіх об'єднує два слова. Це «більше ніколи».


Джерело: Ольга Веснянка, "Німецька хвиля"