Голодомор: заперечення історії
11/13/2002 | Габелок (Habelok)
http://www.day.kiev.ua/2002/208/1-page/1p4.htmДжеймс МЕЙС, «День»
--------------------------------------------------------------------------------
ФОТО З АЛЬБОМУ «УКРАЇНА: ХХ ст.»
ГОЛОДОМОР В УКРАЇНІ. 1933 рік. ПУНКТ 11 З ВИСНОВКІВ СПЕЦІАЛЬНОЇ КОМІСІЇ КОНГРЕСУ США З ПИТАНЬ ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ 1932—1933 рр. (19.04.1988 р.): «ВЖЕ В КІНЦІ 1932 р. СТАЛІН ЗНАВ, ЩО В УКРАЇНІ ЛЮДИ ПОМИРАЛИ ВІД ГОЛОДУ»
7 листопада в Київському Національному університеті ім. Тараса Шевченка відбулася міжнародна наукова конференція «Три Голодомори в Україні в ХХ столітті: погляд із сьогоднішнього дня». Організовано її було Київською міською організацією Товариство «Меморіал» ім. В. Стуса, КНУ ім. Т. Шевченка і Благодійницькою фундацією ім. В. Даниліва (Канада). Як зазначив голова столичного «Меморіалу» Роман Круцик, — «солідний матеріал, зібраний вченими України, Канади, Австралії, США (учасниками сесій були два представники Конгресу США), дозволяє сподіватися, що незабаром буде видано збірник матеріалів конференції, оскільки там охоплено всі аспекти Голодоморів 20-х, 30-х, 40-х років ХХ століття (політичний, економічний, демографічний, духовний), а також віддалені наслідки цих катастроф, які не усвідомлені нами навіть зараз. Буквально вчора підготовлено Звернення до вищих органів влади України, в якому йдеться про необхідність початку дій за визнання цих подій геноцидом проти українського народу і передачі матеріалів з Голодоморів до Міжнародного суду».
Є речі, про які можна говорити тільки від першої особи — в тому числі і в історії. Я більше як десять років вивчав український Голодомор 1932— 1933 років і, мабуть, протягом такого ж часу уникав його... Кожні п’ять чи десять років спочатку українська еміграція, а згодом і сама Україна починають «відмічати» (що за жахливе слово! Чому б нам якось днями не «відмітити», наприклад, вірменську різанину?) річницю своєї національної трагедії. Принаймні в цьому році історики зібралися в Київському Національному університеті ім. Шевченка 7 листопада, в річницю того, що раніше називалося Великою Жовтневою соціалістичною революцією, на конференцію, присвячену трьом штучним голодоморам в Україні — двадцятих, тридцятих і сорокових років.
Майже ціле життя тому, в 1981 році, Гарвардський інститут україністики звернувся до мене з пропозицією зайнятися темою голоду 1933 року. Я закінчував роботу над докторською дисертацією про національний комунізм у Радянській Україні в період, який безпосередньо передував Голодомору, і знав радянську українську періодику того часу. Було б помилкою вважати, що в тоталітарній державі преса публікує тільки брехню. Їй доводиться також визначати, що дозволено, а що — ні, говорити людям, що вони повинні робити, і погрожувати жахливими наслідками, якщо вони не стануть цього робити. У сталінській українській пресі того періоду всього цього було вдосталь, і я з готовністю погодився на цю пропозицію. Пізніше Конгрес США створив Комісію з українського Голодомору, і я став її виконавчим директором. Я зробив те, що міг, з усією можливою сумлінністю, і — як я вимушений був повідомити учасникам конференції в Київському університеті — настала оглушлива тиша.
Першої атаки я зазнав у 1985 році з боку Стівена Уїткрофта, нині професора Австралійського національного університету, в журналі «Проблеми комунізму». На його думку, наведені мною цифри (кількість жертв) були неправильні. Можливо, так і було — я не статистик, і суть не в цьому. Один із найкращих істориків-дослідників Холокоста Рауль Хілберг вважає, що Гітлер убив не 6 мільйонів євреїв, а тільки 5,1. Чи означає це, що Гітлер був на 20% кращим, ніж ми думали? Річ не в цифрах. Річ у тому, що культури, яка оживляла європейську цивілізацію, більше не існує. У Львові більше немає єврейського театру. Щось, що збагачувало людство, зникло, і людство як єдине ціле стало біднішим від цієї втрати. Щось схоже, хоч і не зовсім те ж саме (українці, як і раніше, існують, намагаючись зрозуміти, хто вони такі і чого хочуть), сталося і тут. І ось тут-то і починається заперечення історії.
Мій «злочин» — як і багатьох інших у цій країні — в тому, що я пов’язав знищення українського селянства зі знищенням української нації, того, що вона створювала навіть далеко не у вільній атмосфері 20-х, а у часи «розстріляного відродження». Я зустрічав в Україні інтелектуалів, які змогли ознайомитися з цим розділом своєї літературної спадщини тільки в 90-х, тому що велика частина їхньої історії, в тому числі й історії літератури, знаходилася під забороною. За те, що я робив акцент на цьому, професор Уїткрофт та інші звинуватили мене в профанації україністики. Нехай історія нас розсудить, тому що історія України буде створюватися в Україні, як частина створення самої України. Можливо, це головна причина, через яку я вирішив поселитися тут.
Історія набагато суб’єктивніша, ніж думає багато істориків. Ми можемо визначитися зі своєю історією, тільки визначивши, хто ми такі. В Україні йшов процес, насильно перерваний у 1933-му, і це переривання в певнiй мiрi стосується штучного голоду. Цікаво, що ті, хто заперечує його національний характер, мовчать стосовно твердження Сталіна і Кагановича, що проблеми на Кубані були викликані тим, що туди направили людей з України, очевидно, з Комісаріату з освіти Миколи Скрипника — в той час оплоту українізації та першого об’єкта знищення сталінськими сатрапами.
Однак існує антисептичний засіб проти документів і навіть найбрутальніших газетних передовиць. Це — живе спілкування з тими, хто сам пройшов через ці випробування. Двадцять років тому було багато тих, хто хотів розповісти світу про те, що вони пережили. Тепер ми чуємо, зокрема, від Марка Таугера з університету Західної Вірджинії, що свідкам не можна вірити, навіть якщо їх нараховується тисячі. На його думку, просто урожай був поганим, і Радянська держава робила героїчні зусилля, щоб прогодувати міське населення, але їжі просто не вистачило (при цьому ігнорується той факт, що зерно продавалося за кордон).
З болем я говорив своїм колегам на конференції, що те, що я зробив двадцять років тому, і те, що вони роблять зараз, зустрічає повне ігнорування з боку західних радянологів. Все одно, що дослідники вірменської різанини намагалися б волати до істориків Туреччини або дослідники Холокоста — до германістів. Принаймні в США серед радянологів переважають ті, хто ще недавно старався дискредитувати концепцію тоталітаризму як частину ідеології холодної війни (концепція, чи то тоталітаризм, чи будь-яка інша, може бути корисною або некорисною для пояснення певних речей, але не може бути правильною або неправильною за своєю природою), а зараз, схоже, відданий ідеї великої дружби радянських народів: всі вони страждали разом, і тільки реакціонери можуть приписувати окремі історії окремим народам, раніше об’єднаним в СРСР. Можливо, нам потрібно так само розглядати і колишню Австро-Угорську імперію. А можливо, варто сприймати кожен народ окремо, як унікальний компонент тієї нескінченної різноманітності, яку ми називаємо людством, навіть якщо ці народи жили в Радянському Союзі. Так що ж, те, що їм вдалося зберегти зі своєї національної самоідентифікації, — це чистої води реакційність і, як великі прогресисти Маркс і Енгельс радили чехам, їм потрібно було змиритися зі своєю руйнацією?
№208 13.11.2002 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
--------------------------------------------------------------------------------
ФОТО З АЛЬБОМУ «УКРАЇНА: ХХ ст.»
ГОЛОДОМОР В УКРАЇНІ. 1933 рік. ПУНКТ 11 З ВИСНОВКІВ СПЕЦІАЛЬНОЇ КОМІСІЇ КОНГРЕСУ США З ПИТАНЬ ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ 1932—1933 рр. (19.04.1988 р.): «ВЖЕ В КІНЦІ 1932 р. СТАЛІН ЗНАВ, ЩО В УКРАЇНІ ЛЮДИ ПОМИРАЛИ ВІД ГОЛОДУ»
7 листопада в Київському Національному університеті ім. Тараса Шевченка відбулася міжнародна наукова конференція «Три Голодомори в Україні в ХХ столітті: погляд із сьогоднішнього дня». Організовано її було Київською міською організацією Товариство «Меморіал» ім. В. Стуса, КНУ ім. Т. Шевченка і Благодійницькою фундацією ім. В. Даниліва (Канада). Як зазначив голова столичного «Меморіалу» Роман Круцик, — «солідний матеріал, зібраний вченими України, Канади, Австралії, США (учасниками сесій були два представники Конгресу США), дозволяє сподіватися, що незабаром буде видано збірник матеріалів конференції, оскільки там охоплено всі аспекти Голодоморів 20-х, 30-х, 40-х років ХХ століття (політичний, економічний, демографічний, духовний), а також віддалені наслідки цих катастроф, які не усвідомлені нами навіть зараз. Буквально вчора підготовлено Звернення до вищих органів влади України, в якому йдеться про необхідність початку дій за визнання цих подій геноцидом проти українського народу і передачі матеріалів з Голодоморів до Міжнародного суду».
Є речі, про які можна говорити тільки від першої особи — в тому числі і в історії. Я більше як десять років вивчав український Голодомор 1932— 1933 років і, мабуть, протягом такого ж часу уникав його... Кожні п’ять чи десять років спочатку українська еміграція, а згодом і сама Україна починають «відмічати» (що за жахливе слово! Чому б нам якось днями не «відмітити», наприклад, вірменську різанину?) річницю своєї національної трагедії. Принаймні в цьому році історики зібралися в Київському Національному університеті ім. Шевченка 7 листопада, в річницю того, що раніше називалося Великою Жовтневою соціалістичною революцією, на конференцію, присвячену трьом штучним голодоморам в Україні — двадцятих, тридцятих і сорокових років.
Майже ціле життя тому, в 1981 році, Гарвардський інститут україністики звернувся до мене з пропозицією зайнятися темою голоду 1933 року. Я закінчував роботу над докторською дисертацією про національний комунізм у Радянській Україні в період, який безпосередньо передував Голодомору, і знав радянську українську періодику того часу. Було б помилкою вважати, що в тоталітарній державі преса публікує тільки брехню. Їй доводиться також визначати, що дозволено, а що — ні, говорити людям, що вони повинні робити, і погрожувати жахливими наслідками, якщо вони не стануть цього робити. У сталінській українській пресі того періоду всього цього було вдосталь, і я з готовністю погодився на цю пропозицію. Пізніше Конгрес США створив Комісію з українського Голодомору, і я став її виконавчим директором. Я зробив те, що міг, з усією можливою сумлінністю, і — як я вимушений був повідомити учасникам конференції в Київському університеті — настала оглушлива тиша.
Першої атаки я зазнав у 1985 році з боку Стівена Уїткрофта, нині професора Австралійського національного університету, в журналі «Проблеми комунізму». На його думку, наведені мною цифри (кількість жертв) були неправильні. Можливо, так і було — я не статистик, і суть не в цьому. Один із найкращих істориків-дослідників Холокоста Рауль Хілберг вважає, що Гітлер убив не 6 мільйонів євреїв, а тільки 5,1. Чи означає це, що Гітлер був на 20% кращим, ніж ми думали? Річ не в цифрах. Річ у тому, що культури, яка оживляла європейську цивілізацію, більше не існує. У Львові більше немає єврейського театру. Щось, що збагачувало людство, зникло, і людство як єдине ціле стало біднішим від цієї втрати. Щось схоже, хоч і не зовсім те ж саме (українці, як і раніше, існують, намагаючись зрозуміти, хто вони такі і чого хочуть), сталося і тут. І ось тут-то і починається заперечення історії.
Мій «злочин» — як і багатьох інших у цій країні — в тому, що я пов’язав знищення українського селянства зі знищенням української нації, того, що вона створювала навіть далеко не у вільній атмосфері 20-х, а у часи «розстріляного відродження». Я зустрічав в Україні інтелектуалів, які змогли ознайомитися з цим розділом своєї літературної спадщини тільки в 90-х, тому що велика частина їхньої історії, в тому числі й історії літератури, знаходилася під забороною. За те, що я робив акцент на цьому, професор Уїткрофт та інші звинуватили мене в профанації україністики. Нехай історія нас розсудить, тому що історія України буде створюватися в Україні, як частина створення самої України. Можливо, це головна причина, через яку я вирішив поселитися тут.
Історія набагато суб’єктивніша, ніж думає багато істориків. Ми можемо визначитися зі своєю історією, тільки визначивши, хто ми такі. В Україні йшов процес, насильно перерваний у 1933-му, і це переривання в певнiй мiрi стосується штучного голоду. Цікаво, що ті, хто заперечує його національний характер, мовчать стосовно твердження Сталіна і Кагановича, що проблеми на Кубані були викликані тим, що туди направили людей з України, очевидно, з Комісаріату з освіти Миколи Скрипника — в той час оплоту українізації та першого об’єкта знищення сталінськими сатрапами.
Однак існує антисептичний засіб проти документів і навіть найбрутальніших газетних передовиць. Це — живе спілкування з тими, хто сам пройшов через ці випробування. Двадцять років тому було багато тих, хто хотів розповісти світу про те, що вони пережили. Тепер ми чуємо, зокрема, від Марка Таугера з університету Західної Вірджинії, що свідкам не можна вірити, навіть якщо їх нараховується тисячі. На його думку, просто урожай був поганим, і Радянська держава робила героїчні зусилля, щоб прогодувати міське населення, але їжі просто не вистачило (при цьому ігнорується той факт, що зерно продавалося за кордон).
З болем я говорив своїм колегам на конференції, що те, що я зробив двадцять років тому, і те, що вони роблять зараз, зустрічає повне ігнорування з боку західних радянологів. Все одно, що дослідники вірменської різанини намагалися б волати до істориків Туреччини або дослідники Холокоста — до германістів. Принаймні в США серед радянологів переважають ті, хто ще недавно старався дискредитувати концепцію тоталітаризму як частину ідеології холодної війни (концепція, чи то тоталітаризм, чи будь-яка інша, може бути корисною або некорисною для пояснення певних речей, але не може бути правильною або неправильною за своєю природою), а зараз, схоже, відданий ідеї великої дружби радянських народів: всі вони страждали разом, і тільки реакціонери можуть приписувати окремі історії окремим народам, раніше об’єднаним в СРСР. Можливо, нам потрібно так само розглядати і колишню Австро-Угорську імперію. А можливо, варто сприймати кожен народ окремо, як унікальний компонент тієї нескінченної різноманітності, яку ми називаємо людством, навіть якщо ці народи жили в Радянському Союзі. Так що ж, те, що їм вдалося зберегти зі своєї національної самоідентифікації, — це чистої води реакційність і, як великі прогресисти Маркс і Енгельс радили чехам, їм потрібно було змиритися зі своєю руйнацією?
№208 13.11.2002 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
Відповіді
2002.11.14 | Vitaliy
Re: Голодомор: заперечення історії
Вихований на заморських ідеалах п. Джеймс дуже суб'єктивно підходить до питання. Більш того, сам голодомор практично й не згадується - мова йде про те як сприймається сам факт.Не існує такого факту, можна прочитати поміж строчок. Не існує для тих, хто стверджує, що "... [єврейської] культури, яка оживляла європейську цивілізацію, більше не існує", чи не так?
Може й так, додам на закінчення, проте основне концептуальне питання висловлене автором (Історія набагато суб’єктивніша, ніж думає багато істориків) дозволяє цілком суб'єктивно висловлювати будь-які інші ідеї щодо трактування як голодомору так і історії взагалі.
2002.11.14 | толя дейнека
Re: Голодомор: твердження історії
кляті супостати заморили голодом мільйони людей. факт, який заслуговує виключно на негативні оцінки та людський біль за загиблими.але разом із тим це є виразним свідчення про природу українського суспільства, яке не змогло протиставити супостатам майже нічого. Зараз можна намагатися шукати якісь епізоди боротьби за самосбереження, але результат суспільного самозахисту майже нульвий. І посилання на "людоненависницький сталінський режим" не дуже вибачають, бо завжди є можливість стояти за себе.
єдине що лишається - півстоліття згодом намагатися махати кулаками та проводити якісь заходи чи розмови, які є вторинними щодо єврейського голокосту, якщо навіть не пародією.
2002.11.20 | Сергій
Доки ми як страуси будемо ховати голову від теми
"ПОКАЯННЯ", а існуючий кумобандитизм будемо звати ВІТРЯКАМИ,
доти буде безпокарано існувати система червоного терору,
що з 20 по 2000 роки чинить геноцид проти українського народу.
Доказом злочинів комунізму є не лише знищені і вивезені до Москви
архіви ГПУ, НКВД, МГБ і КГБ та інших установ, що звітували за виконання планів поставок людей на "млини" злочинної ідеології,
доказом їх злочинів є небажання режимом кучмаків визнати статус
тих хто ставав на захист національних інтересів України, чинив опір
всьому, що загрожувало незалежній державі, людському життю.
2002.11.27 | Дзеркало Тижня
СКІЛЬКИ НАС ЗАГИНУЛО ПІД ГОЛОДОМОРУ 1933 РОКУ?
http://www.zn.kiev.ua/ie/show/420/36833/Ми вшановуємо пам’ять тих, хто 70 років тому чинили опір колективізації сільського господарства, були приречені на повільну смерть від голоду разом із сім’ями.
Кількість полеглих від терору голодом — це розрахункова величина. Вона встановлюється як перевищення над нормальною смертністю населення в місцевості, охопленій голодом. У 1990 році з’явився мій розрахунок жертв голодомору в Україні, вперше побудований на аналізі даних демографічної статистики. З ним співіснують інші версії, позбавлені статистичної основи, але привабливіші завищеними кількісними параметрами для тих, хто надто емоційно (з бромом, як висловлювався Володимир Винниченко) ставиться до минулого. Та історичні міфи небезпечні, бо здатні посіяти недовіру до очевидних явищ, навіть таких, як український голодомор. На Заході є вчені з іменем, які твердять, що в 1933 році в Україні не відбулося нічого особливого.
Думаю, що назріла потреба вийти з проблемою кількісної оцінки жертв голодомору за межі наукових видань. Почну з того, як політики, журналісти і вчені підходили до цієї проблеми в різні часи.
Версії сучасників голодомору
Першим повідомив про голод в СРСР англійський журналіст Малькольм Маггерідж. В останній декаді березня 1933 року в газеті «Манчестер гардіан» він поділився з читачами враженнями від поїздки по Україні і Північному Кавказу. Три його статті описували страхітливі сцени голодування сільського населення. Маггерідж засвідчив масову загибель селян, але не назвав конкретних цифр.
31 березня сенсацію «Манчестер гардіан» спробував спростувати кореспондент «Нью-Йорк таймс» в Москві, англієць за походженням і громадянством Уолтер Дюранті. Це був єдиний із західних журналістів, котрому вдалося взяти інтерв’ю у Сталіна. Суть замітки Дюранті була відбита в назві: «Росіяни голодують, але не вмирають з голоду».
Перша кількісна оцінка полеглих від голоду з’явилася у зарубіжній пресі в серпні 1933 року. Тоді газета «Нью-Йорк геральд трибюн» опублікувала матеріал Ральфа Барнса, в якому фігурувала неправдоподібна для західної громадськості цифра: один мільйон смертей від голоду. Конкуруюча з нею газета «Нью-Йорк таймс» примусила Дюранті прокоментувати інформацію. Той змушений був підтвердити факт голоду. З його замітки випливало (хоч прямо про це не говорилося), що кількість загиблих становить не менше 2 млн. чоловік. Через день в цій же газеті з’явилося повідомлення Фредеріка Берчелла, де називалася нова цифра — 4 млн. чоловік.
Після першої кореспонденції «Манчестер гардіан» іноземним журналістам було заборонено їздити в регіони, постраждалі від голоду. Московський кореспондент цієї газети Вільям Чемберлін, який встиг за завданням редакції відвідати Україну та Північний Кавказ, не надрукував своїх репортажів у газеті. Він виїхав з СРСР, щоб мати змогу написати про все відверто, і у 1934 році видав в Бостоні книгу «Залізний вік Росії». В ній повідомлялося, що голод охоплював територію з населенням 60 млн., а число жертв дорівнювало 3—4 млн. чоловік.
Наведені оцінки жертв 1933 року мають одну спільну рису: вони робилися «з пташиного льоту». Іноземні журналісти не володіли статистичною інформацією, але старалися донести до своїх країн, що в СРСР коїться щось страхітливе.
Деякі автори публікували інформацію, нібито одержану від радянських керівників. Фред Біл у книзі, що з’явилася в Лондоні у 1938 році, розповідав: іноземний робітник на харківському заводі дізнався від місцевого відповідального працівника, що голова ВУЦВК Григорій Петровський допускав втрати від голоду в Україні у розмірі до 5 млн. чоловік. Журналістка Люсі Ленг у книзі, виданій в Нью-Йорку у 1948 році, стверджувала: неназваний на прізвище «високий український чин» заявив, що від голоду померло 6 млн. чоловік.
Поширилося ще одне апокрифічне свідчення, нібито запозичене зі спогадів Уїнстона Черчілля про Другу світову війну. Каюсь, і я його некритично використав у виданій в 1991 році книзі про голодомор. Йдеться про те, що Сталін назвав Черчіллю цифру жертв суцільної колективізації — 10 млн. селян. Коли уважно перечитати відповідне місце (в четвертому томі спогадів), то виявиться, що мова не йшла тільки про тих, хто загинув. Торкаючись теми, британський прем’єр-міністр сказав: «Ви мали справу не з кількома десятками тисяч аристократів або великих поміщиків, а з мільйонами маленьких людей». Сталін уточнив: «З десятьма мільйонами… Це було щось страшне, це тривало чотири роки, але для того, щоб позбавитися періодичних голодувань, Росії було абсолютно необхідно орати землю тракторами». На питання, що сталося з куркулями, Сталін відповів: «Деяким з них дали землю для індивідуального обробітку в Томській області, або в Іркутській, або ще далі на північ, але основна частина була дуже непопулярна, і їх знищили власні наймити».
Сталін не мав на увазі втрати від голоду, наявність якого заперечував. Під час цієї нічної бесіди в Москві 16 серпня 1942 року він майстерно перекинув провину за знищення багатьох мільйонів селян на наймитів…
Сталінські оцінки чисельності радянського населення
Після голоду 1933 року демографічна статистика була закрита. Функції інформатора з питань народжуваності і загальної чисельності населення Сталін поклав на себе. Виступаючи у січні 1934 року на XVII з’їзді ВКП(б), він з притиском наголосив, що населення СРСР зросло до 168 млн. чоловік. Названа цифра була директивною. Походження її цілком ясне: офіційна оцінка Центрального управління народногосподарського обліку (ЦУНГО) СРСР на січень 1933 року (165,7 млн.) плюс природний приріст, який тоді дорівнював приблизно 2,5 млн. чоловік.
Липова сталінська цифра гуляла тільки серед пропагандистів. Йшов рік за роком, а у виданнях державної статистики цифра поточного обліку чисельності населення застигла на даті 1 січня 1933 року.
Сталіну не варто було наголошувати, що в країні істотно підвищилися показники природного приросту. Це явище було короткочасним і пояснювалося різким зниженням смертності після голодного року: люди похилого віку і хворі вже загинули під час голодомору. Високий природний приріст поглиблював розрив між даними майбутнього перепису і фальсифікованим поточним обліком населення. Та в грудні 1935 року генсек заявив: «Населення почало розмножуватися куди швидше, ніж у старий час. Смертності стало менше, народжування більше, і чистого приросту виходить незрівнянно більше. Тепер у нас кожний рік чистого приросту населення виходить близько 3 мільйонів душ. Це значить, що кожний рік ми одержуємо прирощування на цілу Фінляндію».
За зразкове проведення у січні 1937 року Всесоюзного перепису населення начальник ЦУНГО СРСР Іван Краваль був нагороджений орденом Леніна. Незабаром новий орденоносець надіслав Й.Сталіну і В.Молотову перше повідомлення про наслідки перепису. В ньому зазначалося, що кількість населення СРСР на 6 січня 1937 року становить 162 млн. чоловік.
Таким чином, у 1937 році в Радянському Союзі виявилося на 6 млн. менше людей, ніж на початку 1934, якщо вірити фальшивій цифрі, оголошеній тоді Сталіним. До цієї жахливої різниці треба було ще приплюсувати фальшивий приріст населення за три роки — три Фінляндії.
І.Краваль був заарештований і розстріляний. Услід за ним репресували майже всіх демографів. Був ліквідований всесвітньо відомий Демографічний інститут АН УРСР. Перепис 1937 року оголосили скасованим і провели його заново у 1939 році.
Сталін враховував, що після карально-виховних акцій населення не припинить «розмножуватися». Щоб цей процес відбувався темпами, які задовольнили б військкомати, він у червні 1936 року заборонив аборти. Заборона діяла до 1955 року…
Версії наших сучасників
У 1966 році, коли я почав працювати над докторською дисертацією, в поле зору потрапили видані для службового користування номерні книги з спецфонду Інституту економіки АН УРСР. Уламків демографічної статистики, які містилися в них, виявилося досить, щоб частково заповнити лакуни між переписами 1926 і 1939 рр. Маючи уривчасту інформацію про рух народонаселення, можна було розрахувати його імовірну чисельність у міжпереписному періоді і порівняти з реальною — за переписом 1939 р. Різниця показувала втрати.
Голод 1932—1933 рр. відрізняється від попереднього (1921—1923 рр.) і наступного (1946—1947 рр.) тим, що спричинені ним демографічні наслідки піддаються кількісному вимірюванню. Перший радянський голод відбувся одразу після семирічної смуги воєн, а третій — після винищувальної Другої світової війни. В обох випадках неможливо встановити, від чого гинули люди, скільки їх покинуло територію України, скільки прибуло до нас на постійне проживання.
За моїми розрахунками 60-х рр. виходило, що в 1933—1938 рр. мав відбутися приріст населення в 2 840 тис., а насправді сталося зменшення в 116 тис. чоловік. Отже, втрати становили близько 3 млн. чоловік. Якщо різницю між кількістю приїжджих і тих, хто виїхав в інші союзні республіки, вважати нульовою, то цю втрату чисельності слід було списати на голод і масові репресії.
Працівник Російського дослідницького центру Гарвардського університету (США) Сергій Максудов дійшов висновку, що викликаний голодом і репресіями демографічний дефіцит становив в Україні в 1927—1938 рр. 4,5 млн. Результати підрахунків він оприлюднив у 1983 році в українському журналі «Сучасність», який тоді видавався в Мюнхені.
У цьому контексті є нагода розповісти про цензурну «диверсію», влаштовану найбільш авторитетним радянським демографом післявоєнного часу Борисом Урланісом. У книзі «Проблемы динамики населения СССР» М., 1974) він присвятив один з розділів аналізу достовірності демографічних прогнозів. Серед інших вчений згадав зроблений у 1927 році розрахунок Держплану СРСР про очікувану чисельність населення в 1933 році. Він розкритикував розрахунок і у малопомітній примітці петітом дав без коментарів власну оцінку чисельності населення СРСР на кінець 1933 року — 158 млн. чоловік. Цифра Урланіса на 10 млн. чоловік різнилася від даних Сталіна, оголошених на XVII партз’їзді.
Якщо перейти від опису втрат населення за міжпереписний період до спроб визначити конкретні втрати від голоду 1932—1933 рр., то заслуговують на увагу дані Володимира Кубійовича і Василя Гришка. Обидва оприлюднили тільки кінцеві результати підрахунків, які істотно відрізняються один від одного: у Кубійовича — 2,5 млн. а у Гришка — 4,8 млн. чоловік.
Викликана недоступністю архівної джерельної бази подвійна різниця в цифрах втрат є межею. Якщо не піддавати сумніву зареєстровану переписами чисельність населення, то в її рамках визначений В.Кубійовичем масштаб втрат неможливо збільшувати утроє або вчетверо. Сумніватися у достовірності перепису 1926 року ще нікому не спадало на думку. А достовірність перепису 1937 року засвідчена жахливою долею всього довоєнного покоління радянських демографів.
В моєму архіві є привезений з Канади у 1990 році документ під назвою «Невідомий голокост. 10 мільйонів жертв: Україна, 1933». Це — підготовлене Тарасом Гукалом комюніке, проголошене в ефірі радіостанцією «Радіо-Квебек» 16 квітня 1983 року. Під час 50-ї річниці Великого голоду в Україні наша діаспора намагалася примусити населення Канади і США прислухатися до неї. Зрештою, це їй вдалося. Не треба засуджувати тих, хто тоді намагався перевищенням кількості загиблих від голоду зруйнувати споруджену Сталіним навіть за кордоном стіну мовчання про українську трагедію.
Проте важко зрозуміти тих, хто через півтора десятиліття після відкриття архівів сміливо додають ще два мільйони людських життів до інформації «Радіо-Квебек» і проголошують свої фальшиві істини з усіх трибун.
Порахуємо разом
Перейдемо тепер до розгляду того, що може запропонувати демографічна статистика.
Населення УРСР за переписом 1937 року складало 28 388 тис., за переписом 1926 року — 28 926 тис. осіб. За 10 років воно скоротилося на 538 тис.
Органи запису актів громадянського стану (ЗАГС) зареєстрували в Україні такий природний рух населення (в тис.):
Якби у 1933 році органи ЗАГС працювали надійно, то ми побачили б картину голодомору, не вдаючись до будь-яких розрахунків. Однак державний облік руху населення в рік голодомору порушився.
Взявши за основу опубліковані таблиці смертності 1925—1926 рр., Сергій Максудов підрахував, що недооблік дитячої смертності становив у 1933 році не менше 150 тис. чоловік. Відповідно такий же недооблік спостерігався при оцінці народжуваності. Тому цифру народжень слід було скоригувати до 621 тис. чоловік.
Далі, з підрахунку втрат від голоду треба виключити нормальну смертність 1933 року. Ми не зробимо великої помилки, якщо приймемо її рівною середньому арифметичному з показників смертності за 1927—1930 рр. Нормальна смертність за роки, які передували голодному, становить в середньому 524 тис. чоловік. Виходячи з відкоригованої народжуваності у 1933 році (621 тис.), одержуємо нормальний приріст за цей рік в 97 тис. чоловік. Цей приріст п’ятикратно менший, ніж у попередні роки.
Тепер ми маємо народжуваність і нормальну смертність за 10 років міжпереписного періоду. Маємо також загальну чисельність населення за обома переписами. Порівняння цих величин дозволяє визначити єдиний невідомий показник — ненормальну смертність у 1933 році.
Природний приріст за 1927—1936 рр. становить 4 043 тис. чоловік. Додаючи до цієї величини різницю в чисельності населення між двома переписами (538 тис.), одержуємо демографічний дефіцит у 4581 тис. чоловік.
Чи можна вважати цей дефіцит ненормальною смертністю? Тільки при нульовому сальдо міграційного балансу.
Облік механічного руху населення, який провадився працівниками ЦУНГО СРСР, дає за 10 років від’ємне для України сальдо в 1 343 тис. чоловік. Статистичні органи визнавали, що він більш неточний, ніж облік природного руху.
Врахування сальдо міграційного балансу виводить нас на цифру 3 238 тис. чоловік. Її можна вважати прямими втратами від голоду 1933 року. Точність цієї цифри оманлива. Вона увібрала в себе неточності в державному обліку природного і особливо механічного руху населення.
Ми звикли датувати голод двома роками — 1932—1933. Із даних демографічної статистики можна зробити висновок, що голод 1932 року викликав в Україні смерть 144 тис. чоловік. Цей голод був наслідком хлібозаготівель з урожаю 1931 р. і припинився влітку 1932 року, тобто з новим урожаєм. Голод 1933 року став наслідком хлібозаготівель з урожаю 1932 року. Ці хлібозаготівлі вперше супроводжувалися конфіскаціями незернових запасів продовольства в разі відсутності зерна. Перевищення смертей над народженнями в результаті цього почалося в українському селі вже з жовтня 1932 року. Апогей голодомору припадає на червень 1933 року, коли статистичні органи реєстрували в селі десятикратно більшу смертність, ніж нормальна (ми знаємо тепер, що насправді було зареєстровано не більше половини смертних випадків). Аналіз статистичних даних показує, що від голоду померло у 1933 році 3 238 тис. чоловік.
Крім прямих втрат від голоду, тобто загибелі людей, є втрати опосередковані — падіння народжуваності. Справді, якщо відбулося зниження природного приросту населення з 662 тис. у 1927 році до 97 тис. у 1933 році (без врахування померлих від голоду) і 88 тис. у 1934 році, то хіба не слід ці непрямі втрати включати до наслідків голодомору?
Якщо прямі втрати у 1932 році становлять 144 тис., то загальні, включаючи ненароджених, визначаються цифрою 443 тис. чоловік. Прямі й опосередковані втрати за 1932—1933 рр. разом з демографічною луною 1934 року становлять 4 649 тис. чоловік. Ці дані треба брати до уваги, коли йде мова про демографічні наслідки голодомору.
Однак, якщо заходить мова про загибель людей від голоду в Україні у 1933 році, слід називати тільки одну цифру — 3 238 тис. чоловік. Або, беручи до уваги неточність статистики, цифри в діапазоні від 3 до 3,5 млн. чоловік.
Український голодомор на тлі загальносоюзного голоду
Не раз доводилося чути, перебуваючи за кордоном: чого ви галасуєте більше всіх? Чому посипаєте голову попелом? 1933-й рік позбавлений національного забарвлення! Жертви тоталітарної держави не мають національності.
Українські наукові праці останнього десятиліття за кордоном невідомі. Зате відомі твердження політиків, які заявляють, що в Росії голоду не було, і скаржаться світові, що росіяни звели до могили в голодний рік 12 млн. українців.
Чотирикратне перевищення втрат від голоду в УРСР і ототожнення радянського режиму з російським народом, який так само борсався у павутинні тоталітаризму, відбивають у вчених Заходу і Росії бажання об’єктивно розібратися в тому, що насправді відбулося в Україні, і чим український голодомор відрізняється від загальносоюзного голоду.
Вивчаючи дані ЗАГСів про національну приналежність померлих, ми бачимо, що в Україні люди гинули за ознакою місця проживання, а не національності. Невисокою є питома вага загиблих росіян та євреїв в їх загальній чисельності, бо вони жили в основному у містах, де функціонувала карткова система постачання продовольством. Поляки або болгари гинули в таких же пропорціях, як українці, тому що основна їх частина теж проживала у сільській місцевості.
Проте сталінський інтернаціоналізм закінчувався на кордонах союзних республік. Розглянемо сім регіонів Європейської частини СРСР, в яких сумарна (місто плюс село) кількість смертей у 1933 році перевищувала кількість народжень. Дані ЦУНГО СРСР про природний приріст (або зменшення) населення виглядають так (в тис. чоловік):
Слід звернути увагу на те, що в цій розробці показник природного руху населення України трохи інший, ніж наведений раніше. Коливання цієї цифри пояснюються різними варіантами статистичної виборки.
Сукупність наведених даних має два зрізи. Зупинимося спочатку на першому. Якщо ознакою голодування вважати перевищення смертей над народженнями, то у хлібовиробляючих регіонах голод охоплював сільську місцевість, звідки викачували зерно, а у хлібоспоживаючих регіонах — міста, зняті з державного постачання внаслідок дефіциту хліба.
Другий зріз загальносоюзної картини голоду визначається лідерством України і, до певної міри — Північно-Кавказького краю. Наведені цифри менш жахливі, ніж реальність. Адже якраз в Україні органи ЗАГС реєстрували не більше половини голодних смертей, тому що їхня робота була дезорганізована голодом. Якби можна було б виділити Кубанський округ, то його показники наблизилися б до українських. В цій таблиці кубанські показники розчиняються в показниках п’яти інших округів Північно-Кавказького краю.
Як розуміти другий зріз загальносоюзної картини голоду? Думаю, що світло на це може пролити зіставлення прямих втрат від голоду, що їх зазнали однакові за величиною хлібовиробляючі регіони — Україна і Поволжя. У двох поволзьких краях, які охоплюють територію сучасних п’яти областей (Волгоградська, Оренбурзька, Пензенська, Самарська і Саратовська) сукупною площею 435 тис. кв. км., від голоду померло, за розрахунками московського історика В.Кондрашина, 366 тис. чоловік. В Україні, площа якої до 1939 року становила 450 тис. кв. км., від голоду померло 3 238 тис. чоловік, тобто на порядок більше.
Поволзький голод 1933 року нагадує український 1932 року. В обох випадках у селян забирали геть усе зерно — основний продукт харчування. Проте в добре поставлених селянських садибах залишалася свійська худоба і птиця, а також незернові продовольчі продукти тривалого зберігання — сало, картопля, цибуля, буряки, сушня тощо.
Восени 1932 року в Україні і на Кубані у тих, хто не виконав хлібозаготівельного плану, тобто у переважної більшості селян, ці запаси продовольства були конфісковані. В результаті голод переріс у голодомор. Такої конфіскації незернового продовольства, тобто терору голодом, в інших регіонах СРСР не спостерігалося. Отже, сталінська тоталітарна держава здійснювала масові репресії не тільки за соціально-класовими, а й за національними ознаками. Зрештою, це не якесь відкриття. Згадаємо депортації малих народів і національних меншин, які почалися якраз в Україні у 1934 році (з поляків та німців).
Перевірка розрахунку
На початку 1989 року радянська демографічна статистика стала доступною для дослідників. Директор Центрального державного архіву народного господарства СРСР В.Цаплін опублікував огляд демографічних матеріалів ЦУНГО СРСР, які зберігалися в його сховищах (журнал «Вопросы истории», 1989, № 4). Стаття виявилася настільки цікавою, що я негайно вирушив в Москву і незабаром мав висхідні дані для наведеного вище розрахунку.
У січні 1990 року політбюро ЦК Компартії України понад півтори години присвятило розглядові сенсаційних документів, підготовлених для збірника «Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів». Публікація була дозволена, але з коментуючими дослідженнями кількох науковців. Коли я одержав пропозицію написати такий коментар, то запропонував команді упорядників на чолі з Русланом Пирогом свій розрахунок жертв голоду. Збірник документів вийшов з друку восени 1990 року. Якраз у ньому з’явилася моя перша публікація з детальним обгрунтуванням кількісних параметрів голодомору.
Півроком раніше, у березні, разом з покійним нині письменником Володимиром Маняком я вилетів у Торонто. Крім доповіді, на науковій конференції у валізці мав рукопис переданого для документального збірника коментаря «Трагічна статистика голоду», а також первинні статистичні матеріали.
На конференції вперше зустрівся з Сергієм Максудовим. Виявилося, що ніякий він не Максудов, а дисидент з оточення А.Сахарова Олександр Бабьонишев. Псевдонім з улюбленого «Театрального роману» М.Булгакова йому довелося брати, щоб не постраждали родичі в Радянському Союзі. Я запропонував Максудову і всесвітньо відомому вченому з Центру радянських і східноєвропейських досліджень при Мельбурнському університеті Стефену Віткрофту підготувати спільну статтю про кількісні параметри українського голодомору. На жаль, С.Віткрофт в кінцевому підсумку відмовився від співавторства.
Наша з Максудовим стаття «Втрати населення України від голоду 1933 р.» з’явилася в лютневому номері «Українського історичного журналу» за 1991 рік. Мій співавтор відмовлявся враховувати міжреспубліканське сальдо міграційного балансу як непевну величину, що автоматично збільшувало обраховані втрати від голоду до 4581 тис. На мою думку, було б необачно ігнорувати інтенсивні міграційні процеси (у тому числі й недобровільного характеру — депортації). Неточність статистичного опису міграцій компенсується визначенням втрат від голоду в певному діапазоні кількісних значень. Але це був єдиний істотний пункт наших розходжень.
У січні 1995 року я доповідав про результати оприлюднених в цій статті розрахунків на науковому семінарі в Центрі російських і східноєвропейських досліджень Торонтського університету (Канада), в роботі якого взяли участь визначні вчені з дев’яти країн світу. Під час обговорення моєї доповіді не було висловлено принципових заперечень щодо застосованої методики розрахунків демографічного дефіциту.
Ця стаття вже була написана, коли 15 листопада в Міжрегіональній академії управління персоналом відбулася наукова конференція, присвячена світлій пам’яті громадян України, полеглих 70 років тому в голодоморі. Борис Олійник, а услід за ним Леонід Кравчук підняли серед інших тему маніпуляцій безвідповідальних політиків з кількістю жертв терору голодом. Безпідставні перебільшення цієї цифри вони назвали аморальним явищем.
Якщо висловлені в статті положення викличуть заперечення, я завжди готовий до дискусії. Сподіваюсь, однак, що через 12 років після перших публікацій на цю тему і за цілковитої відсутності заперечень питання про кількість жертв голодомору в Україні перестане бути дискусійним.
2002.11.27 | Анатолій
Re: Голодомор: заперечення історії
Пане Габелок!Ві всього серця прошу прийняти мою подяку за ту роботу, котру Ви робите для України. Сердечно дякую.
Щодо зхарубіжних українологів, то вибачте, я мав і маю свою думку. Будь яка людина, котра відірвана від свого народу, від свого коріння втрачає цей зв"язок і попавши під другі національні (егрегори, психо-поля, енергії)поступово перероджується. І з цим нічого вдіяти не можливо. Знаєте, на відстані все виглядає інакше. Американці зі своїми Соросами та банками розвитку постійно навчають українських керівників, від президента до міністрів, як треба хазяйнувати, куди спрямовувати кошти, як поглиблювати реформи. Ну і що з цього виходить? Дозвольте запитати. А нічогісінько. Бо на відстані вони не бачать що кругом злодюги та болото. Хіба що за 10 років поспіль побачили і перекрили краник Лукашенкові і збираються Кучмі. А де ви були раніше, панове консультанти? Нам не треба ніяких закордонних консультантів, нам потрібна ПРАВДА і ТІЛЬКИ ПРАВДА, а український народ не дурний народ і сам розбереться без закордонних консуль-тантів. Нам би ще відновити древню українську віру і не користувати юдео-християнством, то ми би за 5-10 років були б на передових позиціях у світі. Давайте попрацюємо на це.
З повагою, Анатолій