ВІД ІМЕНІ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ...
05/09/2003 | Василь КОВТУН
#19 за 09.05.2003
ВІД ІМЕНІ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ...
Василь КОВТУН
Людомор
Я і моя дружина - живі свідки страховища - голодомору 1932 - 1933 років. Саме в березні 1933 року було найстрашніше. Всі продукти закінчувались, а їсти хотілося. Пекли щось з кормового буряку, бо все вигребли до зернинки. Приїхали наші сільські активісти з районним представником (прізвище його Олех, доморощених не буду називати - їх уже давно немає). Зайшли в комору і забрали все, що було. Був мед в липівці - забрали з липівкою. Тоді я і моя сестра хворіли на кір, а мама просила у них набрати хоча б стакан меду для дітей. Але головний активіст не дозволяв. Змилостивився представник району: "Ну, дайте, пусть детям возьмет меда". Коли заходили до нас з таким словами: "От имени советской власти..." і починали грабувати серед білого дня, то мама плакала і благала: "Чим я буду дітей годувати?!" І сьогодні пам'ятаю той мамин плач і реакцію на нього головного сільського грабіжника: "Нарвеш бруньок з ліщинового куща, а сироваткою зап'ють". Тож вставали рано та йшли об'їдати липові бруньки. Вони були не гірки, а дуже мильні. Нажуєш повний рот, ніби мила наївся, - лишню слину виплюнеш, а що залишилось - проковтнеш. І так кожного дня. Коли об'їдали нижні гілочки, то високі пригинали, щоб могли діставати менші діти. І так цілий березень. Як з'явились проталини - наросла "пшінка", перейшли на неї і варили до того часу, коли вона зацвіла. Потім пішли інші трави, і які б не були гіркі - все одно варили. Підріс чорнобильник - варили листя, навар з нього був чорний, ніби хтось чоботи помив. А коли зацвіла акація, то їли її квіти, хоча від них і болів живіт. Згодом їли і голівки конюшини, вони також були трохи солодкі. Зривати конюшину не дозволялось - об'їждчик ганяв. Він був на коні, а ми, діти, пішки. І діставалось тому, хто не зміг втекти. Конюшину сушили, терли, змішували з висівками, якщо траплялося дістати, і випікали печиво - "маторжаники" (це було щось страшне). А ще зривали ячмінну стерню, мили, сушили коріння, мололи - це було схоже на муку і вважалось делікатесом голодомору.
Коли вже почалась косовиця хлібів, якщо не доганяв об'їждчик, то збирали колосся в торби, а зерно терли руками. Якщо він побачив, то старався нас догнати і кричав: "Висип, а то я з тебе два зроблю!" Ми тікали і на бігу витрушували з торбинок зерно, яке осипалось. Збирачі поглядали на всі боки. Хто побачив перший, кричав пароль: "Дід Макар!" Старались збирати ближче до лісу, щоб можна було забігти в кущі. Натерте зерно підсушували і на спеціальному пристрої з двох металевих конусів з набитими дірками мололи, як тоді казали, - "на Сталіна". Жінки при зустрічі так і розмовляли між собою: "Я змолола "на Сталіна" і дітям напекла". Це не боялися говорити, адже поміж нас не було стукачів.
На кладовищі навесні 1933 року померлих від голоду людей кожного дня скидали в глибочезну яму. Наведу один випадок, який свідчить про страхіття голодомору. Одного разу в тернових кущах ми побачили Івана, нашого однолітка. Він лежав пухлий - вже не міг ходити. Це трапилось тоді, як наспіли вишні. Лежав Іван біля кучі (хтось опорожнився) і витирав вишневі кісточки та їв їх. Ми побігли, сказали про це мамі мого двоюрідного брата. Поки принесли нехитру їжу, Іван вже помер. На той час йому було років десять... Про ті часи колгоспного безладдя хочу навести одні народні вірші, які ще залишились в пам'яті:
Ні корови, ні свині -
Ленін, Сталін на стіні.
Хата драна, клуня боком
І кобила з одним оком.
Сидить батько в бур'яні
І рахує трудодні.
Трудодень, трудодень,
Трудоодиниці -
Батько ходить без штанів,
Мати - без спідниці.
Літо й зиму проробив -
Без штанів лишився.
Підняв поли - усе голе,
Соромно дивиться.
* * *
На воротах серп і молот,
А у хаті - смерть і голод.
Спасибі Сталіну-грузину,
Що обув нас у резину.
З великою повагою
до "світличан" -
м. Севастополь
"Кримська Свiтлиця" > #19 за 09.05.2003 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=860
ВІД ІМЕНІ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ...
Василь КОВТУН
Людомор
Я і моя дружина - живі свідки страховища - голодомору 1932 - 1933 років. Саме в березні 1933 року було найстрашніше. Всі продукти закінчувались, а їсти хотілося. Пекли щось з кормового буряку, бо все вигребли до зернинки. Приїхали наші сільські активісти з районним представником (прізвище його Олех, доморощених не буду називати - їх уже давно немає). Зайшли в комору і забрали все, що було. Був мед в липівці - забрали з липівкою. Тоді я і моя сестра хворіли на кір, а мама просила у них набрати хоча б стакан меду для дітей. Але головний активіст не дозволяв. Змилостивився представник району: "Ну, дайте, пусть детям возьмет меда". Коли заходили до нас з таким словами: "От имени советской власти..." і починали грабувати серед білого дня, то мама плакала і благала: "Чим я буду дітей годувати?!" І сьогодні пам'ятаю той мамин плач і реакцію на нього головного сільського грабіжника: "Нарвеш бруньок з ліщинового куща, а сироваткою зап'ють". Тож вставали рано та йшли об'їдати липові бруньки. Вони були не гірки, а дуже мильні. Нажуєш повний рот, ніби мила наївся, - лишню слину виплюнеш, а що залишилось - проковтнеш. І так кожного дня. Коли об'їдали нижні гілочки, то високі пригинали, щоб могли діставати менші діти. І так цілий березень. Як з'явились проталини - наросла "пшінка", перейшли на неї і варили до того часу, коли вона зацвіла. Потім пішли інші трави, і які б не були гіркі - все одно варили. Підріс чорнобильник - варили листя, навар з нього був чорний, ніби хтось чоботи помив. А коли зацвіла акація, то їли її квіти, хоча від них і болів живіт. Згодом їли і голівки конюшини, вони також були трохи солодкі. Зривати конюшину не дозволялось - об'їждчик ганяв. Він був на коні, а ми, діти, пішки. І діставалось тому, хто не зміг втекти. Конюшину сушили, терли, змішували з висівками, якщо траплялося дістати, і випікали печиво - "маторжаники" (це було щось страшне). А ще зривали ячмінну стерню, мили, сушили коріння, мололи - це було схоже на муку і вважалось делікатесом голодомору.
Коли вже почалась косовиця хлібів, якщо не доганяв об'їждчик, то збирали колосся в торби, а зерно терли руками. Якщо він побачив, то старався нас догнати і кричав: "Висип, а то я з тебе два зроблю!" Ми тікали і на бігу витрушували з торбинок зерно, яке осипалось. Збирачі поглядали на всі боки. Хто побачив перший, кричав пароль: "Дід Макар!" Старались збирати ближче до лісу, щоб можна було забігти в кущі. Натерте зерно підсушували і на спеціальному пристрої з двох металевих конусів з набитими дірками мололи, як тоді казали, - "на Сталіна". Жінки при зустрічі так і розмовляли між собою: "Я змолола "на Сталіна" і дітям напекла". Це не боялися говорити, адже поміж нас не було стукачів.
На кладовищі навесні 1933 року померлих від голоду людей кожного дня скидали в глибочезну яму. Наведу один випадок, який свідчить про страхіття голодомору. Одного разу в тернових кущах ми побачили Івана, нашого однолітка. Він лежав пухлий - вже не міг ходити. Це трапилось тоді, як наспіли вишні. Лежав Іван біля кучі (хтось опорожнився) і витирав вишневі кісточки та їв їх. Ми побігли, сказали про це мамі мого двоюрідного брата. Поки принесли нехитру їжу, Іван вже помер. На той час йому було років десять... Про ті часи колгоспного безладдя хочу навести одні народні вірші, які ще залишились в пам'яті:
Ні корови, ні свині -
Ленін, Сталін на стіні.
Хата драна, клуня боком
І кобила з одним оком.
Сидить батько в бур'яні
І рахує трудодні.
Трудодень, трудодень,
Трудоодиниці -
Батько ходить без штанів,
Мати - без спідниці.
Літо й зиму проробив -
Без штанів лишився.
Підняв поли - усе голе,
Соромно дивиться.
* * *
На воротах серп і молот,
А у хаті - смерть і голод.
Спасибі Сталіну-грузину,
Що обув нас у резину.
З великою повагою
до "світличан" -
м. Севастополь
"Кримська Свiтлиця" > #19 за 09.05.2003 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=860