"ЛЮДИ ПАДАЛИ, ЯК СОЛОМА"
05/09/2003 | Зінаїда ШАРГОРОДСЬКА(ЗАДОРОЖНЯ)
#13 за 28.03.2003
"ЛЮДИ ПАДАЛИ, ЯК СОЛОМА"
Зінаїда ШАРГОРОДСЬКА(ЗАДОРОЖНЯ)
Голодомор
Мені йде восьмидесятий, дуже хворію, але вирішила написати про голодомор, який перенесла. Під час голодомору мені було 10 років і я дуже добре пам'ятаю 1932 - 1933 роки. Це був страшний суд над українським селом! Я проживала в с. Топильна Вільшанського району Київської області (нині Шполянський район Черкаської області). Під час голодомору з числа активістів села і направлених з району людей були організовані комісії. Вони у селян все забирали не тільки в мішках, а й те, що було в горщиках. Навіть не зважали на те, що в родині було шестеро і більше дітей. Діда мого вважали куркулем: він самотужки збудував драч і дер пшоно для людей. Все, що він мав, забрали або знищили. Діда вигнали з хати, а мого батька з шістьма дітками переселили в його хату. Мій старший брат відразу втік з дому, добрався до Харкова під виглядом сироти.
В зв'язку з тим, що у людей все забрали, то спочатку в селі для них варили в котлах "баланду", за якою стояли величезні черги. Мого батька, як сина куркуля, активісти так відштовхували від котла, що він летів за 8 - 10 метрів і падав непритомний, бо ж був голодний. Так він і помер. Коли ж перестали давати "баланду", то люди падали, як солома. Не було кому їх хоронити. В селі з'їли всіх котів, собак, викопали на полях всю гнилу картоплю. Не було нічого! Стали їсти людей. Коли у сусідки померли двоє менших дітей, то вона їх порізала на малесенькі шматочки і їла зі старшим сином - так і вижили.
Моя мама, маючи на руках п'ятьох дітей, опухла з голоду. Хтось з наших людей був у Харкові і зустрів мого старшого брата, якому розповів, що мати з дітьми голодує. Брат скоро приїхав, привіз борошно. І ми по крихітці добавляли його в листя, бур'яни, цвіт акації. Так і вижили.
Але сільська рада розшукала брата і доповіла владі, що він син куркуля. Добрі друзі його попередили, щоб він тікав світ за очі, бо його мали відправляти до Сибіру. Вночі він виїхав поїздом в Середню Азію, в м. Ургенч. Прожив там до війни, на якій в чині полковника загинув. Старша сестра, яку він забрав з собою, залишилась в Ургенчі. В 1937 році вивезли на Соловки мою тітку по матері з шістьма дітьми, з яких в живих залишився один. Мою маму з дітками не зачіпали, бо вона була п'ятисотниця, ланкова і працювала дужче рабині, а батька у нас вже не було. Мама пропрацювала в колгоспі 30 років, стала інвалідом - січкарня відрізала пальці на правій руці. За працю платили трудоднями, а все, що виростили в городі, йшло на базар, щоб заплатити податки. В 1959 році вона померла, так і не одержавши жодної копійки пенсії. Мама працювала дуже тяжко і говорила нам, щоб ми тікали, хто куди може. Брат живе в Новозибковому Брянської області, а сестра в м. Буй Костромської області. Меншу сестру я забрала в Крим, де вона працювала на молокозаводі. Перше, що вона сказала в Криму: "Тут - як в Америці!" Росіяни її так і прозвали - Америка. А вона ніяк не могла наїстися. Я її зупиняла, а вона відповідала, що все життя була голодною. Її вже немає в живих.
І це було на Черкащині, де найродючіші землі! В селі не лишилося нікого ані з родини, ані з родичів. Послала туди лист, щоб вислали довідку про те, скільки я прожила в окупації, - не хочуть висилати. А ми, дівчатка, і окопи копали, і солдат хоронили, і колгоспні роботи були на нас, адже чоловіки були на фронті. Скільки довелось пережити, щоб не потрапити в Німеччину! Меншу сестру все ж відправили туди, але вона померла, так і не одержавши ніякої компенсації.
м. Сімферополь.
"Кримська Свiтлиця" > #13 за 28.03.2003 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=724
"ЛЮДИ ПАДАЛИ, ЯК СОЛОМА"
Зінаїда ШАРГОРОДСЬКА(ЗАДОРОЖНЯ)
Голодомор
Мені йде восьмидесятий, дуже хворію, але вирішила написати про голодомор, який перенесла. Під час голодомору мені було 10 років і я дуже добре пам'ятаю 1932 - 1933 роки. Це був страшний суд над українським селом! Я проживала в с. Топильна Вільшанського району Київської області (нині Шполянський район Черкаської області). Під час голодомору з числа активістів села і направлених з району людей були організовані комісії. Вони у селян все забирали не тільки в мішках, а й те, що було в горщиках. Навіть не зважали на те, що в родині було шестеро і більше дітей. Діда мого вважали куркулем: він самотужки збудував драч і дер пшоно для людей. Все, що він мав, забрали або знищили. Діда вигнали з хати, а мого батька з шістьма дітками переселили в його хату. Мій старший брат відразу втік з дому, добрався до Харкова під виглядом сироти.
В зв'язку з тим, що у людей все забрали, то спочатку в селі для них варили в котлах "баланду", за якою стояли величезні черги. Мого батька, як сина куркуля, активісти так відштовхували від котла, що він летів за 8 - 10 метрів і падав непритомний, бо ж був голодний. Так він і помер. Коли ж перестали давати "баланду", то люди падали, як солома. Не було кому їх хоронити. В селі з'їли всіх котів, собак, викопали на полях всю гнилу картоплю. Не було нічого! Стали їсти людей. Коли у сусідки померли двоє менших дітей, то вона їх порізала на малесенькі шматочки і їла зі старшим сином - так і вижили.
Моя мама, маючи на руках п'ятьох дітей, опухла з голоду. Хтось з наших людей був у Харкові і зустрів мого старшого брата, якому розповів, що мати з дітьми голодує. Брат скоро приїхав, привіз борошно. І ми по крихітці добавляли його в листя, бур'яни, цвіт акації. Так і вижили.
Але сільська рада розшукала брата і доповіла владі, що він син куркуля. Добрі друзі його попередили, щоб він тікав світ за очі, бо його мали відправляти до Сибіру. Вночі він виїхав поїздом в Середню Азію, в м. Ургенч. Прожив там до війни, на якій в чині полковника загинув. Старша сестра, яку він забрав з собою, залишилась в Ургенчі. В 1937 році вивезли на Соловки мою тітку по матері з шістьма дітьми, з яких в живих залишився один. Мою маму з дітками не зачіпали, бо вона була п'ятисотниця, ланкова і працювала дужче рабині, а батька у нас вже не було. Мама пропрацювала в колгоспі 30 років, стала інвалідом - січкарня відрізала пальці на правій руці. За працю платили трудоднями, а все, що виростили в городі, йшло на базар, щоб заплатити податки. В 1959 році вона померла, так і не одержавши жодної копійки пенсії. Мама працювала дуже тяжко і говорила нам, щоб ми тікали, хто куди може. Брат живе в Новозибковому Брянської області, а сестра в м. Буй Костромської області. Меншу сестру я забрала в Крим, де вона працювала на молокозаводі. Перше, що вона сказала в Криму: "Тут - як в Америці!" Росіяни її так і прозвали - Америка. А вона ніяк не могла наїстися. Я її зупиняла, а вона відповідала, що все життя була голодною. Її вже немає в живих.
І це було на Черкащині, де найродючіші землі! В селі не лишилося нікого ані з родини, ані з родичів. Послала туди лист, щоб вислали довідку про те, скільки я прожила в окупації, - не хочуть висилати. А ми, дівчатка, і окопи копали, і солдат хоронили, і колгоспні роботи були на нас, адже чоловіки були на фронті. Скільки довелось пережити, щоб не потрапити в Німеччину! Меншу сестру все ж відправили туди, але вона померла, так і не одержавши ніякої компенсації.
м. Сімферополь.
"Кримська Свiтлиця" > #13 за 28.03.2003 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=724