Українці добиваються відновлення історичної справедливості
06/06/2003 | Михайло Свистович
Коли організації української діаспори, зокрема, у США та Канаді розпочали кампанію за те, щоб кореспондента “Нью-Йорк Таймз” Волтера Дюранті посмертно позбавили Пулітцерівської премії за досягнення в журналістиці, до цієї кампанії підключилися тисячі українців, які надіслали до Пулітцерівського комітету тисячі листів з цією вимогою. Долучився до цієї кампанії і “Майдан”, відвідувачі якого рощзмістили на сайті для поширення зразок листа-протесту.
Спочатку не вірилось, що українці зможуть чогось добитися, адже передбачалося, що “Нью-Йорк Таймз” боронитиме свій імідж, а ця газета має в США досить великий вплив. Тим більше, що досі Пулітцерівської премії позбавляли лише раз, коли 1981 року виявились вигадкою репортажі в “Вашингтон Пост” про 8-річного хлопчика з ґетто, який буцімто мав наркотичну залежність від героїну.
Однак кампанія за позбавлення Дюранті престижної премії поступово переростає у гучний скандал. Він підігрівається й іншим скандалом навколо газети, пов”язаним з тим, що її кореспондент Джейсон Блер сфабрикував десятки історій. Ще один журналіст, також звільнився минулого тижня по тому, як його піддали критиці за те, що він підписав своїм іменем статтю, переважно написану іншим журналістом, який працював на гонорарах. Про це світові повідомило Бі-бі-сі (http://www.bbc.co.uk/ukrainian/news9.shtml). Внаслідок скандалу пішов у відставку редактори видання “Нью-Йорк Таймз” Говел Рейнз. Кореспондент Бі-Бі-Сі у Нью-Йорку каже, що це – перший випадок у сто п'ятдесятилітній історії “Нью-Йорк Таймз”, коли редакторові довелося залишити свою посаду. Газета оголосила про відставку також іншого керівника – відповідального редактора Ґеральда Бойда, - повідомляє Бі-бі-сі
А ось яка стаття з”явилася у “United Press International”
Джерело: http://www.upi.com/view.cfm?StoryID=20030602-065939-1967r
Мартін Шиф
Старший новинар-аналітик United Press International
Відділ “Життя і Думка”
Вийшло в світ 6/2/2003 7:46 PM
Вашингтон, 2 червня. Як ми знаємо, ЗМІ Сполучених Штатів ще й досі переживають шок від скандалу з журналістом “Нью-Йорк Таймс” Джейсоном Блером. В той же час на поврехню піднімається давніша справа, яка по суті є набагато більшим сканадалом, але в той же час може стати прикладом того, як минулі хиби в оцінці роботи журналістів можна виправляти навіть після їхньої смерті. На даний момент рада премії Пулітцера відкрила перегляд нагороди кореспондета “Нью-Йорк Таймс” Волтера Дюранті, отриманої більше 70 років тому за репортажі, в яких ганебно і навмисно фальсифікувалася правда про Великий Голод в Україні.
Як пише в газеті “Ukrainian Weekly” за 25 травня Ендрю Нинка: “У відповідь на розпочату міжнародну кампанію, рада премії Пулітцера почала “відповідний серйозний перегляд” нагороди журналіста “Нью-Йорк Таймс” Волтера Дюранті, присудженої в 1932 році”. Газета “Ukrainian Weekly” видається в штаті Нью-Джерсі. В рамках міжнародної кампанії по перегляду премії Дюранті була, зокрема, надрукована велика стаття в консервативному журналі “National Review magazine” за 7 травня.
Нинка повідомляє, що адміністратор ради премії Пулітцера Сіг Гіслер (Sig Gissler) сказав газеті “Ukrainian Weekly”: “Комітет премії Пулітцера з 18 осіб планує провести серйозний конфіденційний перегляд відповідної інформації по нагороді пана Дюранті”.
Тотальна фальшивість стверджень Дюранті про відсутність голоду в Україні добре відома, документована та обоговорюється вже десятиріччами, хоча колись цю монументальну брехню проковтнули навіть такі діячи як Бернард Шоу, Герберт Уеллс і багато інших. Проте до цього часу ані “Таймс”, ані Пулітцерівський комітет не наважувались розпочати непідйомну, досі небачену процедуру перегляду, що потенційно може поставити обидві організації в дуже неприємне становище. Пан Гіслер зазначив в інтерв"ю “Ukrainian Weekly”, що на даний момент процес відкликання премії не регулюється жодними затвердженими положеннями.
В своїй класичній книзі “Жнива скорботи” історик Роберт Конквест стверджує, що український голод був найбільшим актом геноциду в Європі. По кількості жертв він навіть перевищує знищення євреїв нацистами, яке відбулося лише на кілька років пізніше.
Загалом 10 мільйонів українців, переважно селян, померло від впровадження бездушних, жорстоких та неефективних заходів радянського диктатора Йосипа Сталіна по колективізації. Це відбулось в країні, що була найбагатішою житницею світу з родючею землею: досить зазначити, що до Першої світової війни експорт збіжжя з України завжди набагато перевищував експорт американського Середнього Заходу.
Примусова колективізація землі та неймовірна кількість смертей завжди свідомо приховувалась Сталіним з причин політичної доцільності, а також зі звичайної ненависті до ворогів. Диктатор мав тверді наміри знищити будь-які залишки української самосвідомості та ліквідувати “куркулів”, якими на практиці вважались всі, хто мав досвід вирощування нормальних врожаїв. Масові розстріли цілих родин, так звані “ліквідації” проводились по всій країні. Обсяги виробництва продуктів харчування катастрофічно зменшились.
Центральна преса на Заході майже не звертала увагу на ці події. В Сполучених Штатах більшість газет користувались репортажами Дюранті, якого на той час всі поважали і якому довіряли беззастережно. Видатний дослідник радянської історії Річард Пайпс (Richard Pipes) зазначає: “Можна сказати, що жодна людина не зробили більше для утворення позитивного образу Радянського Союзу в той час, коли ця країна страждала в лабетах найжахливішої тиранії в історії людства”.
Кореспондент лондонської лівої газети “Manchester Guardian”, британський журналіст Малькольм Магрідж (Malcolm Muggeridge) передавав з України правдиві новини. Завдяки персональній мужності, йому вдавалось переграти радянську таємну поліцію, що мала тоді назву ОГПУ, і повідомляти про страхіття голоду. Він добре знав Дюранті і мав можливість зблизька спостерігати його діяльність.
В своїх спогадах “Хроніки змарнованого часу”, написаних через 40 років, Магрідж приходить до висновку, що в Дюранті не було ані професійної честі, ані просто людської гідності. Він згадує його як “невисокого, саркастичного та дуже енергійного чоловіка”, що “завжди натякав на аристократичне походження та класичне виховання, свідотцтв наявності яких - мушу сказати - було небагато. Він втратив ногу під час аварії на залізниці, але вільно пересувався за допомогою протезу”.
Цілком можливо, що радянський режим шантажував або підкупив Дюранті. Але Магрідж вважає, що справжнім мотивом відвертого перекручення добре відомих Дюрнті фактів та його безцінної допомоги Радам в їх безпрецедентних і, врешті, успішних зусиллях по приховуванню свого злочину, було щось інше. Дюранті поважав і навіть любив Сталіна саме за колосальну жорстокість тирана.
”Він пишався Сталіним та режимом саме через їх силу та безжальність. “Ставлю на Сталіна” - було його найулюбленішим висловом”. Магрідж навіть описує, як в одній розмові Дюранті признався, що йому відомо про катострофічну нестачу харчів та голод в Україні, а також про те, що радянська система готова вбити величезну кількість людей, якщо це буде потрібно для утримання влади.
Магрідж так описує цю розмову: “Сидючи на дивані, Дюранті поплескав долонями по подушках і сказав: “Омлету не буває без розбитих яєць” - це було його улюбленою примовкою – “Вони все одно переможуть, це я Вам точно кажу. Вони мають перемогти. Якщо буде потрібно, вони примусять селян тягати плуги замість худоби, але вони зберуть досить врожаю, щоби прогодувати потрібних людей. Потрібними, звичайно, є люди в Кремлі та їх підлеглі. Решта людей - лише кріпаки, “резерв пролетаріату”, як любить казати Сталін. Звичайно, хтось з них помре. Напевно навіть багато хто. Але їх вистачить, їх досить багато”.
Магрідж був вражений і обурений цими словами. Пізніше він згадуватиме: “В мене виникало відчуття, що в своїх виправданнях радянської жорстокості Дюранті в якомусь сенсі мстився за свій маленький зріст, втрачену ногу, за те, що його аристократизм був лише хворобливою вигадкою... Дюранті був маленьким заляканим хлопчиком, що з захватом дивився на головного вуличного хулігана”.
За свого життя, а прожив він 73 роки і помер в бідності та забутті, Дюранті не прийшлося захищати свої вчинки. Як пише Магрідж “його було визнано визначним експертом по Росії і він грав провідну ролю в формуванні зовнішньої політики президента Рузвельта по відношенню до Радянського Союзу”.
Перегляд нагороди Дюранті комітетом премії Пулітцера, можна сказати, трохи забарився. Але ця подія все одно має дуже позитивний сенс і цілком необхідна як для підтримки професійної честі американської журналістики, так і для віддання шани мерцям, зойків яких ми не почули.
Copyright © 2001-2003 United Press International
Спочатку не вірилось, що українці зможуть чогось добитися, адже передбачалося, що “Нью-Йорк Таймз” боронитиме свій імідж, а ця газета має в США досить великий вплив. Тим більше, що досі Пулітцерівської премії позбавляли лише раз, коли 1981 року виявились вигадкою репортажі в “Вашингтон Пост” про 8-річного хлопчика з ґетто, який буцімто мав наркотичну залежність від героїну.
Однак кампанія за позбавлення Дюранті престижної премії поступово переростає у гучний скандал. Він підігрівається й іншим скандалом навколо газети, пов”язаним з тим, що її кореспондент Джейсон Блер сфабрикував десятки історій. Ще один журналіст, також звільнився минулого тижня по тому, як його піддали критиці за те, що він підписав своїм іменем статтю, переважно написану іншим журналістом, який працював на гонорарах. Про це світові повідомило Бі-бі-сі (http://www.bbc.co.uk/ukrainian/news9.shtml). Внаслідок скандалу пішов у відставку редактори видання “Нью-Йорк Таймз” Говел Рейнз. Кореспондент Бі-Бі-Сі у Нью-Йорку каже, що це – перший випадок у сто п'ятдесятилітній історії “Нью-Йорк Таймз”, коли редакторові довелося залишити свою посаду. Газета оголосила про відставку також іншого керівника – відповідального редактора Ґеральда Бойда, - повідомляє Бі-бі-сі
А ось яка стаття з”явилася у “United Press International”
Джерело: http://www.upi.com/view.cfm?StoryID=20030602-065939-1967r
Мартін Шиф
Старший новинар-аналітик United Press International
Відділ “Життя і Думка”
Вийшло в світ 6/2/2003 7:46 PM
Вашингтон, 2 червня. Як ми знаємо, ЗМІ Сполучених Штатів ще й досі переживають шок від скандалу з журналістом “Нью-Йорк Таймс” Джейсоном Блером. В той же час на поврехню піднімається давніша справа, яка по суті є набагато більшим сканадалом, але в той же час може стати прикладом того, як минулі хиби в оцінці роботи журналістів можна виправляти навіть після їхньої смерті. На даний момент рада премії Пулітцера відкрила перегляд нагороди кореспондета “Нью-Йорк Таймс” Волтера Дюранті, отриманої більше 70 років тому за репортажі, в яких ганебно і навмисно фальсифікувалася правда про Великий Голод в Україні.
Як пише в газеті “Ukrainian Weekly” за 25 травня Ендрю Нинка: “У відповідь на розпочату міжнародну кампанію, рада премії Пулітцера почала “відповідний серйозний перегляд” нагороди журналіста “Нью-Йорк Таймс” Волтера Дюранті, присудженої в 1932 році”. Газета “Ukrainian Weekly” видається в штаті Нью-Джерсі. В рамках міжнародної кампанії по перегляду премії Дюранті була, зокрема, надрукована велика стаття в консервативному журналі “National Review magazine” за 7 травня.
Нинка повідомляє, що адміністратор ради премії Пулітцера Сіг Гіслер (Sig Gissler) сказав газеті “Ukrainian Weekly”: “Комітет премії Пулітцера з 18 осіб планує провести серйозний конфіденційний перегляд відповідної інформації по нагороді пана Дюранті”.
Тотальна фальшивість стверджень Дюранті про відсутність голоду в Україні добре відома, документована та обоговорюється вже десятиріччами, хоча колись цю монументальну брехню проковтнули навіть такі діячи як Бернард Шоу, Герберт Уеллс і багато інших. Проте до цього часу ані “Таймс”, ані Пулітцерівський комітет не наважувались розпочати непідйомну, досі небачену процедуру перегляду, що потенційно може поставити обидві організації в дуже неприємне становище. Пан Гіслер зазначив в інтерв"ю “Ukrainian Weekly”, що на даний момент процес відкликання премії не регулюється жодними затвердженими положеннями.
В своїй класичній книзі “Жнива скорботи” історик Роберт Конквест стверджує, що український голод був найбільшим актом геноциду в Європі. По кількості жертв він навіть перевищує знищення євреїв нацистами, яке відбулося лише на кілька років пізніше.
Загалом 10 мільйонів українців, переважно селян, померло від впровадження бездушних, жорстоких та неефективних заходів радянського диктатора Йосипа Сталіна по колективізації. Це відбулось в країні, що була найбагатішою житницею світу з родючею землею: досить зазначити, що до Першої світової війни експорт збіжжя з України завжди набагато перевищував експорт американського Середнього Заходу.
Примусова колективізація землі та неймовірна кількість смертей завжди свідомо приховувалась Сталіним з причин політичної доцільності, а також зі звичайної ненависті до ворогів. Диктатор мав тверді наміри знищити будь-які залишки української самосвідомості та ліквідувати “куркулів”, якими на практиці вважались всі, хто мав досвід вирощування нормальних врожаїв. Масові розстріли цілих родин, так звані “ліквідації” проводились по всій країні. Обсяги виробництва продуктів харчування катастрофічно зменшились.
Центральна преса на Заході майже не звертала увагу на ці події. В Сполучених Штатах більшість газет користувались репортажами Дюранті, якого на той час всі поважали і якому довіряли беззастережно. Видатний дослідник радянської історії Річард Пайпс (Richard Pipes) зазначає: “Можна сказати, що жодна людина не зробили більше для утворення позитивного образу Радянського Союзу в той час, коли ця країна страждала в лабетах найжахливішої тиранії в історії людства”.
Кореспондент лондонської лівої газети “Manchester Guardian”, британський журналіст Малькольм Магрідж (Malcolm Muggeridge) передавав з України правдиві новини. Завдяки персональній мужності, йому вдавалось переграти радянську таємну поліцію, що мала тоді назву ОГПУ, і повідомляти про страхіття голоду. Він добре знав Дюранті і мав можливість зблизька спостерігати його діяльність.
В своїх спогадах “Хроніки змарнованого часу”, написаних через 40 років, Магрідж приходить до висновку, що в Дюранті не було ані професійної честі, ані просто людської гідності. Він згадує його як “невисокого, саркастичного та дуже енергійного чоловіка”, що “завжди натякав на аристократичне походження та класичне виховання, свідотцтв наявності яких - мушу сказати - було небагато. Він втратив ногу під час аварії на залізниці, але вільно пересувався за допомогою протезу”.
Цілком можливо, що радянський режим шантажував або підкупив Дюранті. Але Магрідж вважає, що справжнім мотивом відвертого перекручення добре відомих Дюрнті фактів та його безцінної допомоги Радам в їх безпрецедентних і, врешті, успішних зусиллях по приховуванню свого злочину, було щось інше. Дюранті поважав і навіть любив Сталіна саме за колосальну жорстокість тирана.
”Він пишався Сталіним та режимом саме через їх силу та безжальність. “Ставлю на Сталіна” - було його найулюбленішим висловом”. Магрідж навіть описує, як в одній розмові Дюранті признався, що йому відомо про катострофічну нестачу харчів та голод в Україні, а також про те, що радянська система готова вбити величезну кількість людей, якщо це буде потрібно для утримання влади.
Магрідж так описує цю розмову: “Сидючи на дивані, Дюранті поплескав долонями по подушках і сказав: “Омлету не буває без розбитих яєць” - це було його улюбленою примовкою – “Вони все одно переможуть, це я Вам точно кажу. Вони мають перемогти. Якщо буде потрібно, вони примусять селян тягати плуги замість худоби, але вони зберуть досить врожаю, щоби прогодувати потрібних людей. Потрібними, звичайно, є люди в Кремлі та їх підлеглі. Решта людей - лише кріпаки, “резерв пролетаріату”, як любить казати Сталін. Звичайно, хтось з них помре. Напевно навіть багато хто. Але їх вистачить, їх досить багато”.
Магрідж був вражений і обурений цими словами. Пізніше він згадуватиме: “В мене виникало відчуття, що в своїх виправданнях радянської жорстокості Дюранті в якомусь сенсі мстився за свій маленький зріст, втрачену ногу, за те, що його аристократизм був лише хворобливою вигадкою... Дюранті був маленьким заляканим хлопчиком, що з захватом дивився на головного вуличного хулігана”.
За свого життя, а прожив він 73 роки і помер в бідності та забутті, Дюранті не прийшлося захищати свої вчинки. Як пише Магрідж “його було визнано визначним експертом по Росії і він грав провідну ролю в формуванні зовнішньої політики президента Рузвельта по відношенню до Радянського Союзу”.
Перегляд нагороди Дюранті комітетом премії Пулітцера, можна сказати, трохи забарився. Але ця подія все одно має дуже позитивний сенс і цілком необхідна як для підтримки професійної честі американської журналістики, так і для віддання шани мерцям, зойків яких ми не почули.
Copyright © 2001-2003 United Press International