Що замовчують
07/31/2003 | Гайди До Байди
що без чинної допомоги російського населення не провели б були цей страшний голодомор у 1932-33 рр. Головно з допомогою населення орловської і тамбовської областей. Переважно з цих областей переселили росіян в Україну, яка таким чином стала баґатонаціональною.
Цей голодомор у 1932-33 рр. нанизується до цих голодів в родючій Україні, котрі щойно зачали з утворенням російських губерній на українських землях. Це жахітливе виморення українців по Лівобережжі і цих землях, котрі належать тепер незаконно до РФ, як нпр. Курськщина, Вороніжчина, укр. Поволжя, укр. Кубань, північне Кавказзя і т. д. попередило судочинство над СВУ від 9 березня до 19 квітня в 1930 р., також загально відомо під Schauprozess gegen ukrainische Patrioten in Charkiw 1930, за якого почали винищувати просвітну верству українців (усіх українців з вищою освітою). От, в день 9 березня, у який два роки тому з наказу Л. Кучми і під проводом Ю. Смирнова, котрий був Папою римським винагроджений завдяки намови Л. Гусаря, чинили побиття по вулицях українських міст за вжиток української мови.
Це непочуване і замовчуване виморення укр. населення зробило з українських міст, як ось з Одеси заново російськомовні заборола. Велике Виморення 1932-1933 рр. також супроводилося з мільйонним запроторенням українців до Сибіру та остаточно відрізало Україну від її природного доступу до Каспійського моря і Волги. Завдяки чому Кремель тепер може вбивати мирне населення в Чеченії.
Тепер уже Канада визнала Велике Виморення в 1932-1933 народним винищенням. Незабаром і США буде його таким визнати. США вже раніше з почину ам. Конґресу провели дослідження про винищення українців Москвою, як ось з дослідним виділом Керстен.
І не треба забувати, що перед Великим Виморенням в 1932-33 рр., кількість українців перевищала російську.
Заборонений український правопис складається з:
Звукопису = фонетики
Видопису = морфології
Складопису = синтакси
bsentschuk @ web.de
Неминучо, смертельний засуд душманові Кучмі і його кучмичакам
Unvermeidlich, die Todestrafe fuer den Unterdruecker Leonid Kutschma und seinen Кutschmisten
Unavoidably, the death penalty for the oppressor Leonid Kuchma and its Kuchmists
Цей голодомор у 1932-33 рр. нанизується до цих голодів в родючій Україні, котрі щойно зачали з утворенням російських губерній на українських землях. Це жахітливе виморення українців по Лівобережжі і цих землях, котрі належать тепер незаконно до РФ, як нпр. Курськщина, Вороніжчина, укр. Поволжя, укр. Кубань, північне Кавказзя і т. д. попередило судочинство над СВУ від 9 березня до 19 квітня в 1930 р., також загально відомо під Schauprozess gegen ukrainische Patrioten in Charkiw 1930, за якого почали винищувати просвітну верству українців (усіх українців з вищою освітою). От, в день 9 березня, у який два роки тому з наказу Л. Кучми і під проводом Ю. Смирнова, котрий був Папою римським винагроджений завдяки намови Л. Гусаря, чинили побиття по вулицях українських міст за вжиток української мови.
Це непочуване і замовчуване виморення укр. населення зробило з українських міст, як ось з Одеси заново російськомовні заборола. Велике Виморення 1932-1933 рр. також супроводилося з мільйонним запроторенням українців до Сибіру та остаточно відрізало Україну від її природного доступу до Каспійського моря і Волги. Завдяки чому Кремель тепер може вбивати мирне населення в Чеченії.
Тепер уже Канада визнала Велике Виморення в 1932-1933 народним винищенням. Незабаром і США буде його таким визнати. США вже раніше з почину ам. Конґресу провели дослідження про винищення українців Москвою, як ось з дослідним виділом Керстен.
І не треба забувати, що перед Великим Виморенням в 1932-33 рр., кількість українців перевищала російську.
Заборонений український правопис складається з:
Звукопису = фонетики
Видопису = морфології
Складопису = синтакси
bsentschuk @ web.de
Неминучо, смертельний засуд душманові Кучмі і його кучмичакам
Unvermeidlich, die Todestrafe fuer den Unterdruecker Leonid Kutschma und seinen Кutschmisten
Unavoidably, the death penalty for the oppressor Leonid Kuchma and its Kuchmists
Відповіді
2003.07.31 | White Paper
Re: Що замовчують
До Сенату США надійшов проект резолюції, який вимагає визнати голодомор в Україні 1932-33 років геноцидом українського народу і відповідно увічнити пам'ять жертв голодомору.Проект резолюції уклав і запропонував на розгляд верхньої палати американського Конґгресу сенатор Бен Кемпбел, який посилається на результати дослідження комісії Сенату за 1988 рік.
Та комісія дійшла висновку, що чверть тодішнього українського населення, мільйони українців, були винищені радянським урядом навмиснe, шляхом геноциду, а не загинули внаслідок неврожаю.
Резолюція пропонує підтримати зусилля українського уряду та парламенту щодо увіченння пам'яті жертв голодомору на міжнародному рівні, аби той злочин ніколи не міг поворитися.
На думку пана Кемпбела, геноцид мав на меті фізичне знищення чверті українського населення з метою придушення політичних, культурних і людських прав українського народу, і цей факт замовчувався і перекручувався радянською пропагандою. "Кремль свідомо відмовлявся від гуманітарної допомоги і заперечував право на життя мільйонам українців, цинічно вважаючи, що коли немає людей, то немає і проблеми,"- сказав у своєму виступі в Сенаті США Бен Кемпбел.
Тоді як радянський уряд експортував зерно на Захід і відмовлявся від гуманітарної допомоги, за словами сенатора Кемпбела, бригади комуністів виконували завищені Сталіном зернові квоти, забирали в сім'ях останні крихти хліба, відбирали їжу в дітей, вбивали тих, хто чинив спротив.
Пан Кемпбел заявив, що мільйони селян вмирали на найродючішій землі світу, а мільйони тонн зерна гнили на складах.
"Радянська влада не лише заперечувала штучно створений голод, але й забороняла селянам залишити охоплені голодом райони,"- зазначив у виступі перед Сенатом Бен Кемпбел.
Минулого місяця верхня палата парламенту Канади визнала голодомор в Україні 30-их років геноцидом українського народу.
http://www.ukrop.com/ua/media/36521.html
''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''''
Подивимося, чим це закінчиться, але ж я зможу подавати до суду на вбивць 3/5 своєї рідні у ті часи. Геноцид - це злочин проти людства, який не має строку давності. І напевне, треба буде розкошелювати Росію. Шановні отримувачі компенсацій від Німеччини, поділіться досвідом та телефонами відповідних адвокатів.
2003.07.31 | Анатолій
Re: Що замовчують - про москалів та хозар!
Панове, дозвольте мені вставити свої п"ять копійок у цю тему.Залізний Вік за Відами почався у 3102 році до н.л. і головний бог Шива надів на себе личину Диявола і став зватися Сива-от. Його дружину звали Калі, а цей вік, вік занепаду духовності називається Калі-Юга. СЛУЖКА БОГИНІ КАЛІ на санскриті це МОС- КАЛІ. тобто Москалі.
І це слово, як ви розумієте, не пов"язане з московщиною чи московськими територіями.
Тепер, якщо пам"ятаєте, то на Південному Сході Русь межувала з країною, що називалася Хозарським Каганатом. Хозари, як відомо, сповідували юдейську релігію. Юдейський поводир Мойсей також був хозарином і мав ім"я Хозарсиф. Хозари мали за мету світове панування. Сьогоднішній сіонізм витікає як раз з великої хозарської мети. Після поразки від Святослава хозари змінили тактику і почали вкочуватися в Русь обережніше, ніж раніше. Іхня тактика стала більш гнучкою і вони почали вкочуватися у східні Руські території, впливаючи також і на Руське Православ"я. В Україні сповідувалося саме Православ"я, а от саме через християнство тодішньої Росії хозари вкотилися після об"єднання "двох братніх народів" і в Україну і зайняли тут деякі домінуючі позиції. Саме з Північно-Східних земель, тобто з Росії на територію України прийшло це дике юдо-християнство і саме РОСІЯН, а не тільки московитів, українці за це називали МОС-КАЛІ.
Анатолій
2003.07.31 | Гайди До Байди
Re: Хозари і москвини
"Червона Калина" 1995Оформлення Мирон Яців, 1995
Вступне слово Петро Дужий 1995
Редакція. Слово редактора Ігор Ходак 1995
ISВN 5-7707-0708-9
РУСЬ (Київська й Тьмутороканська) І ХОЗАРИ
Історія хозар і досі добре не вияснена, та все-таки хозари, поза своєю верхівкою, були орійсько-сколотського походження.
Приблизно в 640 р. по Хр. хозари перемогли останки болгар (чорних) і заснували свою власну державу над нижньою Волгою, зайнявши землі ослаблених алян і аорсів з їх столицею у дельті Волги, що мала назву Ітіль. Над хозарами, від першої їх появи, володіла жидівська верхівка, яка жила дуже приховано й відокремлено від решти хозарських племен. Їхні палати були на одному з островів у дельті Волги, вони мали окрему армію із 12 тисяч воїнів, яка їх охороняла.
У жидівських істориків панує погляд, що та верхівка походила з Месопотамії як нащадки тих жидів, що в 586 р. до Хр. Навуходоносор забрав у полон з Юдеї. Цар Кир звільнив їх із неволі й дозволив вернутися у Палестину, але вернули тільки два неповні племена Юди й Веніямина, а решта ізраїльських племен, що їх забрав Саргон II наприкінці VIII ст. до Хр. (Ізраїль), залишилася у Месопотамії.
Коли археолог Ростовцев розкопав у Месопотамії старовинну сколотську твердиню Дура-Европос над середнім Ефратом, то там також знайшов руїни числених синагоґ (одну перевезено як музейний експонат до Ізраїля). З того зроблено висновок, що між сколотами й жидами були дружні відносини.
Жидівська верхівка, чи їхній каганат, появлялися публічно раз на рік. Решта племен, поза верхівкою, були поганами, які мали різну віру й богів.
Своє володіння хозарські кагани поширили від Каспійського моря, враховуючи й східне його побережжя аж до Озівського моря разом із Таманським півостровом та значною частиною Криму, так звану Рос-Тархан або Тьмутороканську Русь. На північному заході, у волзькім басейні, хозари підкорили всі племена аж по Балтик.
Самі хозари, як азійські чи кавказькі сколоти, були войовничі, але, мабуть, під впливом своєї верхівки, дуже толерантні до місцевих князів, як також до їхніх релігій, їх передовсім цікавили податки. Вони накладали невелику данину на підкорені племена, бо були зайдами, що прийшли й жили на сколото-роксолянській землі. Про данину в Криму ніколи не згадується, можливо, вони жили з Тьмутороканською Руссю по-сусідськи, так як із Візантією. Наш літописець згадує, що до 859 р. хозарам платили данину поляни, сіверяни, в'ятичі й радимичі, а на півночі — муром, мер'ю, весь, голоядь, а можливо, кривичі й словени.
Хозари полишали зфедерованим племенам їхню мову, релігію, звичаї і їхню верхівку включно з князями й, крім мінімальної данини, не вимагали нічого більше. Самі хозари займалися торгівлею, скотарством і частинне сільським господарством. Хозари на спілку з тьмутороканською руською армією у 764 р. ходили походом на арабів, яких розбили й пригнали незліченні стада худоби, табуни коней і багато полонених. Тоді до Хозарії прилучили портові міста над західніми берегами Каспію, славні своїми виноградниками порти Семендер і Дербент.
Київська Русь по звільненні від хозарів за володіння Аскольда й Дира звернула свою торгівлю також на схід до Ітилю замість Константинополя.
Не менше значення від торгівлі мала хозарська держава як забороло проти азійських орд. Ціле VIII і частина IX століть, поки Хозарія була в повній силі, на причорноморських степах усе заспокоїлось настільки, що русько-роксолянські племена мали час і змогу зорганізувати свої держави, й коли цей спокій потривав би ще одне століття, наші предки повністю опанували б узбережжя Чорного моря, як колись сколоти.
Як довго хозари (не їх верхівка) мали поганську віру, так довго в суспільному співжитті русичів і хозарів не було ніякої різниці, вони мали подібні звичаї, богів і мову.
Але прийняття хозарами юдейської віри між 786-809 рр. викликало охолодження відносин між зфедерованими племенами, що не хотіли полишати давніх богів і звичаї, бо юдейська віра змушували хозарів не їсти свинини, обрізуватися, святкувати суботу, вивчати новий обряд і закон — усе те відчужувало русичів від них.
Також і між самими хозарськими племенами це викликало 23-літню „домашню" війну (786-809 рр.) — між прихильниками юдаїзму й кабарами — трьома великими племенами: кабарів-старовірів (кабар — кроква на дасі). Кабари, програючи, покликали на поміч племена мадярів, що жили в сьогоднішній Башкирії — між Волгою, Камою і Білою та Уралом. Мадяри, тюркське плем'я, що складалося з двох племен — „Ене" і „Дярмонт" — могли виставити армію з 20 тисяч кіннотників.
Кабари з мадярами почали перемагати. Тоді юдейська партія з каганом на чолі покликала на поміч орду печенегів, що жила над рікою Сир-Дарією і складалася з 8-ми племен. Вони в минулому (у 2.200-1.900 рр. до Хр.) вийшли з Праукраїни й подалися у Центральну Азію. Там змішалися з автохтонами, дещо змінили звичаї і мову. Печеніги, ставши номадами, займалися випасом худоби, коней і овець. Вони прийшли на допомогу юдейській партії, перемогли кабарів із мадярами й вигнали їх. Мадяри осіли на південь від Дону (бл. 800 р. по Хр.), а, опісля під напором Тьмутороканської Руси подалися в „Ателькузу", тобто землі між Серетом і Дністром, на землі наших уличів і тиверців, яким понищили міста й християнські святині в роках 830-895. Тиверці й уличі були християнами ще з-перед Нікейського собору 325 р. до Хр. (апостол Филип).
Уличі й тиверці не витримали напору диких мадярів, подалися на північний захід, а по відпливі мадярів у Паннонію у 895 р. вернулися на свої споконвічні місця.
Печеніги, вийшовши з Хозарії, осіли між Доном і Дніпром, відтинаючи на одне століття Тьмутороканську Русь від Київської.
Перський хроністр Фарх-ад Дин говорить, що хозари в VII столітті по Хр. прийняли письмо від тьмутороканських русів і пишуть зліва на право, але літери у словах не злучують. Цю абетку дещо змінив і доповнив Константин-Кирило і вона стала зватися кирилицею, якою перекладено Евангелію і всі богослужбові книги, якими опісля послуговувалися між усіма слов'янами.
Вже в 732 р. грецький імператор Лев ІІІ оженив свого сина із сестрою хозарського кагана, який дозволив грецькому патріярхові оснувати в Доросі на Криму архиєпископство із сімома єпископами в Тьмутороканській Руси, думаючи, що із допомогою християнства згречить цілу країну, але воно так не сталося, як бажалося грекам, бо Тьмутороканська Русь, звільнившись 790 р. від залежности хозарського кагана (з васаля стала союзником), домагалася від Константинополя своєї самостійної Церкви за свого князя Бравлина (855-862 рр.).
Тьмутороканська Русь — це продовження Босфорського царства зі столицею у Новгороді Сколотськім, під проводом Бравлина здобула Судак (Сурож), де рядив хозарський намісник Ю.Тархар, опісля Теодосію, Пантикапей (Керч) і Корсунь. Він став паном не тільки Криму, а й Таманського півострова, куди згодом перенесено столицю Тьмутороканської Руси. На карті Птоломея правобіч ріки Молочної (Герр) жили тракани (плем'я сарматів), яке перенеслося на Таманський півострів, де оснували місто Тракану, від якого цілий півострів названо Траканією. Хозари називали Траканію „Тама-тарха" — Таманське королівство, і від того — наше „Тьмуторокань".
Щодо уличів і тиверців, які були нащадками агатирсів, гетів-ґотів, роксолян-антів, то вони були союзниками Київської Руси і посередниками („толковинами") між нею і Константинополем. Оба племена творили федерацію і боронили свою незалежність від Києва й мадярів, а маючи сильну армію, тримали також печенігів на лівому боці Дніпра. Їхньою столицею був Пересічен. Тиверці жили між Богом і Дністром, уличі між Дністром і Прутом, вели торгівлю з Царгородом. Багато з них знало грецьку мову, тому й були „толковини". Карпати постачали їм хутра, дерево, сіль, віск, мед, а решта країни — збіжжя, худобу, а все те мало великий попит у Царгороді. Через їх територію Київська Русь мала Дніпром і сушею зв'язок із Константинополем.
За часів Олега оба племена помагали йому в походах на Царгород, але ситуація змінилася за Ігоря, який захотів підкорити їх Києвові. Свинальд воював із ними чотири роки, здобув Пересічен і врешті змусив їх платити данину Києву. Але це не була добра розв'язка, тому що уличі, як і за нападу мадярів, подалися угору Богом на Волинь, а тиверці — вздовж Дністра в Галичину, а на їх місце прийшли печеніги (4 племена з Лівобережжя) й перетяли зв'язок Києва з Чорним морем і заатакували Київ із півдня. Тоді в Києві зрозуміли помилку, що коштувала Києву великих жертв у людях і майні: смерть Святослава і цілої армії 972 р. на Дніпрових порогах, грабунок Південної Київщини аж до 1037 р. по Хр. (печеніги тоді мали 8 племен по 5 родів — разом сорок родів, що могли виставити кінну армію у 40 тисяч вершників), союз печенігів з Царгородом проти Руси на довгі літа. За цей час вони так збагатіли, що перський географ Гудуаль Алям написав про них: „Причорноморські печеніги мали великі стада коней, худоби й овець, золотий і срібний посуд, срібні пояси, сріблом і золотом викладену зброю й упряж коней". Осередком їх держави Пацинакії був Великий Луг. Усе це було з пограбованого майна русичів і проданих у неволю руських колоністів у Царгороді.
За часів Ольги майже вся торгівля Руси — України була спрямована в Хозарію і Болгарію, бо шлях Дніпром в Царгород був перетятий печенігами.
У Константинополі відчули це дуже боляче, бо ціни на продукти, які приходили з Руси-України, пішли дуже вгору.
Торгівля з Ітилем відбувалася Десною-Окою-Волгою — це був шлях довший, але безпечний.
Ольга 957 р. приїхала до Царгороду, прийняла християнство. її дуже вітали й обдарували при від'їзді. Але Ольга не захотіла прийняти для решти Руси християнства з Царгороду, а вислала послів до Німеччини. Щоб тому перешкодити, грецька дипломатія знову використала Свинальда та підіслала йому на допомогу херсонця Калокира з великими дарами. Молодого й недосвіченого Святослава так обмотали, що той, не слухаючи матері Ольги, зібрав велику армію (60 тисяч воїнів) заатакував камських болгар 964 р., а згодом 965 р. — хозар.
Святослав удруге з великою армією виправився Дніпром, Чорним й Озівським морем і Доном, де була потужня твердиня Саркел (Біла Вежа), яку він здобув, опісля розбив армію хозарів. У боротьбі згинув останній каган Йосиф.
Святослав здобув і знищив Ітиль та великі торговельні центри касогів Берду й Семендер. Забрав багато хозарів у полон, велику здобич і все те привіз на Русь. Ні в часі походу, ні в повороті печеніги, союзники греків, йому не перешкоджали.
На Руси з того часу появилися синьоокі бльондини визнавці, Моисея — ашкенази — караїми. Нерозважний крок Святослава, що не послухав матері, відкрив низовинну браму з Центральної Азії в Україну для пізніших диких орд: половців, торків і 1238 р. — татарів.
На тому не скінчилося. Святослав, замість знищити орду печенігів, намовлений агентами Константинополя (Свинальд-Калокир) подався у Болгарію, щоб знищити ще одного природнього союзника Руси-України проти Константинополя.
А Русь-Україна й Болгарія могли на довгі роки тримати в залежности від себе перфідний, імперіялістичний і руїнницький Константинопіль. У Константинополі й на царськім дворі, ще від Константина, жило переконання і повір'я, що кожний імператор-кесар є володарем і власником усього знаного світу й всіх людей (християн), очевидно, „з волі" самого Бога.
Святослав, побитий греками в Болгарії, загинув на своїй землі від рук печенігів, союзників Царгороду, загубивши не тільки своє молоде життя (32 роки), а й життя тисяч хоробрих русичів. І може, в останній хвилині свого короткого й геройського життя пригадалися йому віщі слова люблячої матері, святої Ольги, яка крізь сльози промовляла: „Сину, чужої землі шукаєш, а свою втратиш враз із головою!".
Решту нашої історії (ліпше чи гірше опрацьованої) знайде читач у підручниках нашої історії, численних авторів.
2003.07.31 | Анатолій
Ще раз про хозар.
Панове!Що цікаво, то це те, що хозари та орійці-сколоти, як кажуть у Одесі-це дві великі різниці.
Хозари в основному складалися з ашкеназійських племен північного Кавказу. Найближчими родичами їх були грузини. З падінням Єрусалиму у 70у році н.л.та єрусалимського храму залишки жидів-сабра направляються саме до хозарії і там поступово змішуються з ашкеназі. При цьому вони втрачають симітські риси обличчя (тобто з жовтих семітів стали білими жидами), але отримують юдейську віру. Хозарія - це держава - рекетир, яка, як сьогодні кажуть, "тримала" Великий шовковий шлях. Ітиль та Саркел були велечезними містами-коморами та містами-борделями. Всі купці, що везли товар цим шляхом мали платити данину саме Хозарському Каганові. Отже, держава була ДУЖЕ багатою, тому вона практично нічого не продукувала, а військо наймала, як правило, з азіятів. Золота для підкупів та наймання будь-кого вистачало. А їхня релігія навіть стимулювала це - читайте Тору-Біблію. Що ми і сьогодні бачимо. Хто цього не розуміє, той хай купить та уважно прочитає "Протоколи сіонських старшин". І ще раз повторюю, ГОЛОВНОЮ ПРОТИВАГОЮ ХОЗАРІЇ БУЛА КИЇВСЬКА РУСЬ. І сьогодні Україна для юдеїв є ніби-то їх вотчиною та колодою в оці жида. Саме тому вони всі пруться сюди, саме тому і головною їхньою метою є поставити у фінансову залежність перш за все Україну, саме тому і банкіри у нас на 90% хозарського походження, саме тому і бандюки у нас сьогодні є під їх керівництвом, саме тому вони сьогодні українців поступово винищують, чи змушують розпорошуватися... Які вам ще треба докази?
Анатолій
2003.07.31 | Гайди До Байди
Re: Це не докази, зате протиукр. маріння
Хозари мали свій осідок при Волзі. Для кращого впізнання прочитайте мій попередній допис. Якось ваші "докази", не витримують ніякого досліду.http://recult.virtualave.net/docs/slav/slav_04.htm
2003.07.31 | Анатолій
Re: Ще раз про хозар.????
Цікаво, а де тут протиУкраїнське марення, коли тут протихозарське чи ще протиюдейське? Чи мо Ви юдей?І друге - вами наданий автор не вміє писати слово Хрещення, а пише в заголовку Хрищення, а тому мені вже не цікаво...
Чекаю відповіді на моє питання.
Анатолій
2003.07.31 | Гайди До Байди
Re: Книжку засвітлили-засканили
Проте все на місці. Боже, здибати на такого радянського неука, як на Вас - це вже якась рідкість.Христянство, бо наука-віроісповідання від Христа, а не від хреста. Ми пишемо ПЕРЕДХРЕСТЯ,бо походить від слова ХРЕСТ. А пишемо ХРИСТИЯНСТВО, бо це слово створено від слова ХРИСТОС.
Якби Ви часами більше читали, то й мудрість була б своя.
Звідки маєте, що хозари - це жиди? Ніби хозари звідкись прийшли і так само безслідно зникали? Тож більшість племен у Хозарії також складалися з українських. Справді, треба Вам відійти від цієї слов'янської триєдиности, бо з нею далеко не сягаєте в укр. літописанні.
2003.08.01 | Анатолій
Re: Книжку засвітлили-засканили, для Гайди без Байди!
Пане Гайда без Булда!Хрещення та Хрещатик однокорінні слова. А тепер гайда до мерії Києва міняти назву на Хрищатик. Мо СС Вас послухає.
Щодо хозар, то для нормального українця їхніми нащадками є Суркіс, Пінчук та інші. Якщо вони Ваші брати, то вибачте, не знав...
Анатолій
2003.08.01 | Гайди До Байди
Re: Скидатися українцем і ним бути, це дві різні речі
вулиця ХрещатикМіститься у Старокиївському та Печерському районах. Первісно - шлях у бік Василькова під стіною Старокиївської кріпости від улоговини "Хрещатий яр" (найменування - від колишнього струмка з так званого Хрещатицького джерела або від перехрещення улоговини поперечними яругами).
Що Янукович уранці поснідав?
Заборонений український правопис складається з:
Звукопису = фонетики
Видопису = морфології
Складопису = синтакси
bsentschuk @ web.de
Неминучо, смертельний засуд душманові Кучмі і його кучмичакам
Unvermeidlich, die Todestrafe fuer den Unterdruecker Leonid Kutschma und seinen Кutschmisten
Unavoidably, the death penalty for the oppressor Leonid Kuchma and its Kuchmists
2003.08.01 | Анатолій
Ну то й не скидайтеся, навіщо воно Вам... (-)
2003.07.31 | White Paper
Re: Приклад дослідницький
ЩО В ІМЕНІ ТВОЇМ, УКРАЇНО?Дата: уТЕДБ, 11 йАОС @ 00:10:03
Тема: Політика
Василь БАГРИНЕЦЬ, історик (Ужгород). Давня історія України, особливо її дослов΄янський період, як відомо, залишається з різних причин ще мало вивченою. Нема грунтованих досліджень про проходження нашого національного імені, чиє коріння сягає дуже глибоко, аж доісторичних часів. Вчені, досліджуючи походження назви України, спираються на літописи, де ця назва згадується. Так, вона наводиться під 1187 роком у Київському літописі стосовно Переяславської землі. Повідомляючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під час його походу на половців, літописець фіксує: „За ним же Україна багато потужила” [1,с.343].
Через два роки вона знову з’являється в літописі як назва Галицького Пониззя (межиріччя Дністра і Південного Бугу), коли князь Ростислав Берладничич виїхав із Смоленська „і приїхав же він до України Галицької, і взяв два городи Галицькі, а звідти пішов до Галичини...” [1, с.347]. У 1213 році літописець називає Україною Холмщину і Підлісся (полонізована форма Підляшшя), пишучи, що князь Данило „поїхав з братом і забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп΄є, і Комов, і всю Україну” [1, с.375]. Назва Україна зустрічається під 1240 роком – у Татарському літописі, а під 1280 роком – Галицько-Волинському літописі, а під 1280 роком – у Галицько-Волинському літописі, де йдеться про Лева Даниловича, який „захотів частини в землі Лядській – города на Вкраїні” (очевидно, в Люблінській землі) [1, с.432].
У наступних століттях назва Україна дедалі рідше потрапляє на сторінки літописів, аж поки, здавалось би, не забувалася зовсім. Але насправді пам΄ять про неї жевріла в свідомості народу, і вона, як фенікс, відродилась з небуття в часи великого підйому народних, зокрема козацьких, рухів проти іноземного поневолення. Тогочасні літописи, актові, картографічні матеріали (карти Боплана тощо) свідчать, що Україною вже тоді називалися не тільки землі Лівобережжя і Правобережжя, Волині і Галичини, але також і Закарпаття [2, с.319]. Історик Йозеф Фідлер у одній із своїх розвідок подав кілька уривків з відзнайденого у віденському архіві листа єзуїта Севастіана Міллея, якого той писав 3 жовтня 1662 року з Мукачева до свого краківського колеги Мартина Міткевича і сповіщав про віросповідні справи, головно про стан, в якому перебувала церковна унія на Закарпатті, називаючи його Мукачівською Україною[3].
Назва Україна з ростом національної самосвідомості народу поступово поширювалася чи, вірніше, відроджувалася, витісняючи приносну назву Русь, яку до того ж почала привласнювати Московія-колишня окраїна Київської Русі. Після злощасної Полтавської битви з наказу царя Петра І Московську державу було перейменовано на Російську. В зв’язку з цим посол у Копенгагені одержав із Петербурга і 1713 році таке розпорядження: „Во всех курантах (газетах. – В.Б.) печатают Государство наше Московським, а не Россійським, и того ради извольте у себя сіе престеречь, чтоб печатали Россійським, в чем и к прочим ко всем дворам писано” [4, с.333]. У багатьох європейських мовах, проте, і донині побутує давня назва росіян з основою моск-, як-от: москалі, мускалі, московіти і т.д.
Назвавши свою державу Росією, царський двір не хотів признавати назву Україна. Проводячи політику росіянізації України, він запровадив для неї принизливу назву Малоросія, придуману, щоправда, синодом царгородського патріархату ще в 1303 році. Вона, однак, за термінологією греків, означала корінну метропольну Русь на противагу її північно-східній периферії-Великої Русі. В такому ж самому значенні вживалися назви Мала і Велика Греція, Мала і Велика Вірменія, Мала і Велика Британія і т.д.
Варто зазначити, що західні українці, які опинилися під владою Польщі, Мадярщини, пізніше Австро-Мадярщини, продовжували ще довгий час називати себе русинами, в чому були зацікавлені також правлячі кола тих держав. І тільки після Першої світової війни, з виникненням Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки та їх об΄єднання український народ знову консолідував під єдиним національним іменем.
Щоправда, частина українців на етнічних українських землях, які після Другої світової війни залишились у складі сусідніх західних держав, а також деякі українці діаспори називають себе русинами, помилково вважаючи цю назву первинною. Серед них знаходяться такі, що хотіли би з політичних мотивів утворити якийсь окремий народ (руський), ядро якого мали б, очевидно, становити русини-лемки і лемквізовані бойки, і який відрізнявся б від українського (власне руського)народу. Але це безнадійна справа. Через свою нечисленність, при міждержавній розпорошеності, прогресуючій асиміляції русини-лемки не мають жодних перспектив сепаратного державотворення.
Як відомо, серед народів, що населяють Карпати, тільки українські горяни-лемки, бойки і гуцули – проживають по обидва боки Карпатського хребта. Етнічна група лемків займає територію на крайньому заході від долин річок Лаборця і Ослави аж поза Попрад [5, с.46-47], яка затиснена словаками з півдня і поляками з півночі. Таке сусідство не могло не позначитися на матеріальній та духовній культурі і мові цієї частини українських верховинців. Навіть саме виникнення лемків було зумовлене значною мірою іноетнічними впливами, яких зазнала західна гілка давніх бойків – тутешніх слов΄янських першопоселенців, у результаті чого вони стали лемками [6, с.23]. До речі, процес лемкізації бойків триває до сьогодні при тому штучно посилюється. У Словаччині, зокрема в Пряшівському краї, як за адміністративним поділом 1949-1960 років називалась північно-східна частина Чехословаччини, де проживає найбільша кількість зарубіжних українців-русинів, вони постійно піддаються словакізації, на що звернув увагу ще Михайло Грушевський [7, с.220]. Русинів, які потрапили під словацький вплив та іменованих часто вже на словацький лад руснаками, закарпацький історик Іреней Кондратович вважав словако-русинами, „котрі вжені по-руськи (тобто по-українськи. – В.Б.), ні по-словацьки часто не говорять, руські слова мішаючи з словацькими і вимовляють їх ані по-руськи, ані чисто по-словацьки. Ще не словаки, але вже і не русини” [8, с.7-8]. Подібна картина спостерігається серед українців-русинів колишньої Югославії, предки яких переселились туди переважно з території Лемківщини.
Протягом віків доля українців, які певний період своєї історії називались русами, русичами, складалась по-різному, але всі вони були і є дітьми (інколи блудними) матері-України, ім΄я якої, за визнанням багатьох, криє у собі магічну привабливість, таємницю якого намагались розгадати, щоправда, безуспішно, чимало дослідників. До них належав і відомий російський вчений М.І.Надеждін. Він прирівнював назву Україна до інших топонімів подібного звучання, вважаючи їх дуже давніми. У своїй праці „Опыт исторической географии русского мира”, надрукованій у петербурзькому журналі „Бібліотека для чтения” 1837 року, він писав: „Три України („Украйни”), що зберегли до цього часу свої назви, Дніпропетровська (земля вкраїнських козаків), Дунайська (земля стародавніх карнів, нинішній австрійський Крайн) і Полабська („Єльбськая” – земля стародавніх укрів, сучасний прусський Уккермарк), повинні вважатися споконвічними краями чистого венедо-слов΄янськогосвіту, що становили один із трьох первинних шарів европейського народонаселення”.
Дослідник не припускав, що назва Україна не має зв’язку з названими топонімами, які до того ж різного положення. Якщо Крайна (країна), яких є декілька в слов’янському світі, походить від слова край, то Уккермак, як іменують німці обширний озерний регіон на захід від нижньої Одри, отримав свою назву від річки Укри (тепер Юккер, на наших географічних картах Іккер у Східній Німеччині). Ця ж річка дала також ім΄я слов’янському племені укранів (укрянів) чи укрів, які ще до Христа заселили її басейн. Гідронім Укра має своїх тезок у формі Вкра на території сучасної Польщі, від однієї з яких, очевидно, виникла назва Вкраїниця, згадана в літописі під 1282 роком.
По-іншому розглядав назву нашої землі Андрій Великанов у книжці „Зарницы Руси за скивским горизонтом начала ее разысканий”, що вийшла в Одесі 1877 року. Будучи переконаним, що Русь бере свій початок від скіфів, на його думку – іранців, він пробував усі східнослов΄янські топоніми пояснювати на сківсько-іранській основі, нехтуючи при тому законами мови. А.С.Великанов твердив, що назва Україна походить від того же кореня, що і санскритське слово укхраііа, тобто „пагорб”, „зелений бугор”, і означає рубіж, який охороняється сторожовими курганами.
За розгадку таємниці назви Україна кілька разів брався Михайло Грушевський, але якогось оригінального рішення не знайшов і зупинився то на значенні окраїна, край, то на значенні пограниччя [7,2]. Думка такого авторитета, як М.Грушевський, була безперечно прийнята багатьма українськими істориками того часу. А особливо прийшла вона до душі радянським вченим, які, не змінюючи самої суті тлумачення, вносили в нього тільки свої відтінки. Один з них, О.Трубачов, навіть доказував, що назва антів, яких, до речі, М.Грушевський вважав за предків українців, пов΄язана з давньоіндійським словом anta „кінець”, „край, оскільки анти займали південно-східний край слов’янства, відомий згодом під назвою Україна [9, с.399-400]. Однак тут виникає нова загадка: як же ж тоді називалась та земля, краєм чи окраїною якої нібито була Україна.
Як не прикро, але доводиться констатувати, що більшість вчених пішли все-теки найлегшим шляхом і пов΄язали назву Україна із словом край. Погляди дослідників різняться тільки тим, що одні з них (О.Потебня, В.Никонов, О.Стрижак та інші) розуміють „край”, чи точніше прийменникову конструкцію „у края”, як пограничну територію, а інші ж (М.Андрусяк, В.Русанівський, З.Франко, В.Скляренко) вважають, що край – це „країна”, „рідний край”, „земля, населення своїм народом” [10, с.20,39]. Виведення назви Україна від слова край, яке лежить в основі співзвучного з назвою слова окраїна, була і є на користь як російським, так і польським шовіністам, які твердять, що Україна – це окраїна або Росії, або Польщі, хоч у час першої літописної згадки про Україну Польща перебувала тільки в процесі становлення, а Росії і її Москви ще не існувало, натомість була Хинова, згадана в „Слові о полку Ігоревім”.
Проти цих інсинуацій пристрасно боровся Сергій Шелухин, професор Українського Вільного Університету, який немало зробив для пропаганди української ідеї. У книзі „Україна – назва нашої землі з найдавніших часів”, яка була видано в Празі 1936 року (перевидана в Дрогобичі у 1992 році), він піддав різкій критиці версію М.Грушевського та його послідовників, називаючи її хибною, безпідставною, такою, що ігнорує вживану в літописах форму Вкраїна (поряд з Україна), яка аж ніяк не може мати значення окраїни [11, с.20]. С.Шелухін пише, що, всупереч домислам М.Грушевського, „в старих пам΄ятках, наприклад, в Іпатіївському літописі, Татарському літописі, Пересопницькому Євангелії 1556 року, у географів XVI ст. воно (слово Україна. – В.Б.) не вживається із значенням пограниччя, окраїни. Тут це окрема земля, область, „страна” з своїми межами, пограниччями й окраїнами” [11, с.21].
Обстоюючи свою точку зору, С.Шелухин наголошує, що назва Країна, Вкраїна, Україна, які вживаються у літописах як синоніми, походять від загальновживаних слів країна, вкраїна, україна. До того ж Україна і Вкраїна – це одне слово у двох формах, у яких початкові звуки „у” і „в” взаємозамінюються, що є характерною особливістю української мови і свідчить про українське походження Україна [11, c.107], тим самим заперечуючи її зв΄язок з російським виразом „у края”, що вперто не хочуть бачити деякі дослідники. У свою чергу слова країна, вкраїна, україна утворені від дієслів краяти, вкраяти, украяти, як, наприклад, іменники промоїна – від промити, руїна – від руйнувати, вибоїна – від вибити, окраїна – від краяти. Доскіпливий вчений зауважує, що префікс „о-„ в останньому слові надає йому зовсім іншого значення, ніж префікси „у-„ чи „в-„ , через що Україна є означенням пограниччя, окраїни [11, с.110].
На думку С.Шелухіна, терміном Україна називалась земля, україна (вкраяна) нашими предками силою меча. Звідси і промовка: „У нас Україна – треба собі самому хліба украяти”. Він вважає, що назва Україна походить з тих часів, коли слов΄яни, розселяючись, мусили мечем украяти собі землю і збройно боронити її від напасників. Ця назва мала соборне значення і об΄єднувала всі слов΄янські племена даної території. Тому вони, крім племінних, мали спільну, вжиту в літописі назву україняни (по-теперішньому українці), яку потіснила неслов΄янська назва Русь, на що пішло понад 400 років [11, с.245-246].
Розвідка С.Шелухіна про походження назви Україна розвінчала пануючу в той час „окраїнно-пограничну” версію і відіграла позитивну роль в утвердженні самосвідомості українського народу. Разом з тим треба признати, що з позицій сучасної науки вона виглядає небездоганною. Найновіші дослідження показують, що назва насправді набагато давніша, ще дослов΄янська і має інше значення.
Таємниця назви Україна криється в наших загальновідомих писемних пам΄ятках, у тих їх таємних місцях, які так і не були до кінця розгадані дослідниками. Цими пам΄ятками є „Слово о полку Ігоревім”, де згадується таємнича назва Троянь, та „Повість врем΄яних літ”, в якій наводиться не менш загадкова назва уктріяни. Розгадавши ці дві загадки, знайдемо відповідь на питання: „Що в імені твоїм, Україно?”.
Спочатку звернемось до безсмертної поеми „Слово о полку Ігоревім”. Там чотири рази вжито назву Троянь: „рищучи в тропу Трояню”, „були віки Трояні”, „на землю Трояню”, „на сьомому віці Трояні”. Вона досліджується вченими вже два століття, і за цей час було висловлено велику кількість різноманітних, але непереконливих гіпотез [12, с.323-362], більшість з яких зводиться до вияснення можливих носіїв власних імен Троян чи Траян, про яких нібито йдеться у „Слові”.
Поряд з тим частина дослідників вважає, що Троян (його прикметникова форма Троянь) – це княжий тріумвірат, до складу якого могли входити: Кий, Щек і Хорив – „трояни”, як називаються в українських казках три брати; три сини Святослава І: Ярослав, Олег, Володимир; три сини Ярослава Мудрого: Ізяслав, Святослав, Всеволод.
Інші дослідники схильні бачити в Трояні гомерівську Трою, місто „Труя” („Троя”) у землі тюрків, згадане арабським географом ХІІ століття Ідрісі (тепер містечко Трояни поблизу Бердянська), таємниче місто Тмуторокань, державу V століття – троїстий союз племен: полян, древлян і русі, місто Київ і Київську землю, християнську Трійцю і т.п. В енциклопедичному словнику „Слово о полку Игореве” радянською наукою зроблено висновок, що в поемі йдеться, можливо, про Трояна – язичеське божество або ж якусь реальну особу, яка мала відношення до історії східних і південних слов΄ян [13, с.218].
Існування численних точок зору на цю проблему пояснюється тим, як правильно відзначає російська дослідниця Л.В.Соколова, „що багато хто з дослідників, фантазуючи з приводу Трояна, не враховує контексту „Слова” і майже всі – поетичний зміст тих чотирьох фрагментів, у яких зустрічається Троян” [12, с.356].
Вхід з цього зачарованого кола відкривається лише тоді, коли усвідомити, що тут маємо справу з назвою держави Троянь [13, с.34-43], виникнення якої, як випливає з контексту „Слова”, припадає на доісторичні часи. Наука свідчить, що територія пра-України з її родючими чорноземами, багатим тваринним і рослинним світом, значна частина якої не потерпіла від світового потопу і не зазнавала зледеніння [14, с.329], була прабатьківщиною оріїв (аріїв) [15, с.36, 37, 58, 117, 246, 254], звідки вони розселилися кількома хвилями по Індоєвропі [16, с.944-954], підкоряючи місцеві племена. Але з часом білошкірі орії розчинилися в морі підкорених племен, передавши їм, однак, свої звичаї, вірування, соціальний устрій, свою назву (вона збереглась у формі Іран), синьо-жовті кольори – символи життя, води і світла (донині дуже улюблені в Індії) та інші атрибути, серед яких чи не першим був тризуб – символ дніпровської прабатьківщини.
У нових умовах, до речі, тризуб став важливим атрибутом багатьох божеств і правителів. Так, один із трьох головних богів індуїзму Шіва найчастіше зображується з тризубомшулою (трішулою), через що він ще називається Шулапані (Той, що тримає тризуб). Інший бог трійці, Вішну, має високу корону, оздоблену тризубом. Тому знак „намам” (тризуб) носять також і вішнуїти, намалювавши його собі на лобі червоною фарбою [17, с.13]. Тризуб належить і до атрибутів індуїстського бога Ями, хетського Тешуба, асирійського Була [18, с.38], грецьких богів Зевса, Деметри, Амфітріти, Триптолема, Посейдона, римських Нептуна, Прозерпіни, одного з кельтських богів. Деякі кушанські правителі перших століть нової ери зображувались на монетах з одним або навіть двома тризубами на високих підставках [19, с.86]. Тризуб, отримавши поширення на великих просторах від Тибету до Піренеїв і навіть далі, втратив згодом своє первинне значення, а натомість з΄явились різні його інтерпретації, переважно філосовсько-релігійного та культового характеру. В останні два століття завдяки фантазіям вчених знак набув також ще й анімально-предметного тлумачення [20, с.4-6]. Тоді ж з легкої руки М.М.Карамзіна, російського письменника та історика, він одержав теперішню назву тризуб, скальковану з латинського слова тріденс.
Священний знак оріїв мав безпосереднє відношення до назви Троянь. Цей хоронім (назва території) породжений словом троян, яке лежить в основі цілого ряду українських топонімів, включаючи знамениті Троянові (Змієві) вали та річки Троян, відому в колишньому Молдавському князівстві [21, с.447]. На етнічній території українців нараховується понад півтора десятка населених пунктів з назвами: Троян, Трояни, Троянка, Троянівка, Троянове та ін.
Дуже примітним у цій ситуації є той факт, що маловідоме, а то й зовсім невідоме іншим слов΄янським, зокрема російський, мовам слова троян активно вживалось і вживається в українській мові, причому в багатьох значеннях, але кожне з них пов΄язане з числом три, як-от: троє коней, батько трьох близнят, конюшина лучна (трилиста) і т.п. [22, с.288]. На Бойківщині побутують слово троян – „широколиста рослина, подібна до оману” (Ай, у моїм городочку троян-трояночок) на споріднені з ним слова: троянки – „дерев΄яні вила з трьома зубами для сіна”, троянець – „плуг з трьома залізами” [23, с.303]. Отже, троян – це три істоти чи предмети, з΄єднані між собою, або ж предмет, який складається з трьох окремих частин (кусків, зубців), симетрично розміщених на спільній основі. В останньому випадку троян за формою тотожний тризубу.
Як свідчить контекст „Слова” і семантика самої назви, Троянь локалізувалась на нашій землі, охоплюючи басейни трьох найбільших річок Оріани-Скіфії-Дона, Дніпра і Дністра, а також півострів Таврію (тепер Крим), населення яких поклонялося культу текучої (живої) води і особливо великих річок (занесених звідси в Індію). Інакше кажучи, Троянь займала територію Таврії і так званого „скіфського квадрату” Геродота, південна сторона якого простягалась від гирла Дунаю до північно-східного берега Таганрозької затоки, в яку впадає Дін [24, с.10].
Гідрографія трьох названих рік була незвичайною не тільки для Східної Європи, але й всієї Євразії: маючи майже паралельно спрямовані на південь русла (верхів΄ям Дністра вважався, очевидно, Збруч [25, 199]), ріки впадали в два моря, але одного замкнутого басейну (його зрідка називали Сурозьким морем [26, с.149]), притому Дніпро нижче від порогів роздвоювався і вливався як в Чорне, так і в Азовське моря, на що вказували в своїх творах Геродот [27, с.201, 520] і Пліній Старший [28]. Створений природою унікальний троян річкових басейнів, головні артерії яких орії нарекли іменами із спільним складником „дін/дні-„ , дав назву території і заодно виниклій на ній державі Троянь. Стилізоване зображення трьох річкових басейнів (у межах „скіфського квадрату”) і півострова стало символом цієї землі, а в наш час-гербом України [24, с.16-18].
Хоронім Троянь належить до розряду топонімів, утворених за моделлю з числівниковим складником, яка набула поширення в різних регіонах первісного і сучасного розселення індоєвропейців. Числівник три породив чимало топонімів, як, наприклад: Тренто (раніше Тредентум) – місто на півночі Італії, Триглав – гора в Словенії, Троглав – одна з вершин гірського масиву Дінара на хорвасько-боснійському пограниччі, Тріполі – столиця Лівії і місто в Лівані, Трівандрум – столиця індійського штату Керала, Тріпура – штат на сході Індії, Трікута – священна гора індуїстів на півночі Індії [29, с.13]. Однак найбільше таких топонімів є в Україні. Тільки населених пунктів, назви яких утворені з участю числівника три, тут нараховується майже півсотні, не включаючи назв-тезок. Щодо форманту –ань у назві Троянь, то він також був продуктивним у давній українській топонімії. Він причетний до появи цілого ряду назв сільських поселень, як-от: Березань, Бігань, Витань, Ждань, Клебань, Копань, Полянь, Рогань, Рубань, Тустань (усього понад 30 назв). Сюди ж належать гідроніми Гнівань, Желань, Ковбань, Лугань, Янтань, а також мікротопоніми Волосань, Вировань та інші.
Прадавня Троянь, займаючи простори між Доном і Дністром, була, як на той час, величезною державою, але в ній панував лад і спокій, через що вона проіснувала тривалий час („були віки Трояні”). Автор „Слова”, „рищучи в тропу Трояню”, тобто линучи думкою через поля і гори у славні часи Трояні, з болем пише про княжі міжусобиці, які розгорілися „на сьомому віці Трояні”, що призвело до її поділу і занепаду. Час існування Трояні неважко визначити, якщо врахувати, що слово вік стосовно дуже далекої минувшини означало колись тисячоліття [30, с.53]. Події, описані в „Слові”, засвідчують, що сьомий вік Трояні припадає на друге тисячоліття (ХІ століття). Отже, виникнення Трояні треба віднести до початку V тисячоліття до нашої ери, коли починала формуватись культура, яка тепер називається Трипільською. Якраз відтоді, від так званого „сотворення світу”, починається відлік староукраїнського календаря, яким користувались наші літописці і за яким тепер у нас 7503 рік.
Таким чином, Троянь, яку згадано в „Слові о полку Ігоревім” (і у „Велесовій книзі”), була першою державою наших далеких пращурів-оріїв (аріїв). Вона була застосована, говорячи мовою археологів, у післяльодовиковий кліматичний період, називаний атлантичним (6000-2500 р.р. до нашої ери), коли клімат став теплішим порівняно з теперішнім, поширилися широколисті ліси, створюючи найсприятливіші умови для проживання і розмноження людей на території сучасної України [31, с.77]. Наприкінці атлантичного періоду почалося похолодання, що, можливо, стало однією з причин посилення міграції троянів, особливо на південь і на південний схід аж до Індійського океану.
Орії-трояни, мігруючи, рознесли по Євразії і назви своєї придніпровської батьківщини. Тож не дивно, що в Малій Азії, на берегах Дарданеллів виникла друга Троянь (по-грецьки Троас), відома нам тепер у грецизованій формі Троада, із столицею Троєю (по-грецьки Троіа), яку стародавні греки називали ще Іліоном і про яку ми знаємо завдяки поемі Гомера „Іліада”. Про те, що Трою заснували трояни, говорив римський історик Тіт Лівій [32, с.15]. до такого висновку дійшла і сучасна наука [33, с.105]. На це ж побічно вказує і перебіг Троянської війни, яка велась союзом ахейських (грецьких) племен на повне знищення Трої. Трояни, однак, отримували підмову від своїх одноплемінників з північних берегів Чорного моря і змогли протриматися 10 років. Як пише античний географ та історик Страбон, на допомогу обложеній Трої приходили алізони з Буго-Дністровського межиріччя разом з амазонками. А Гомер повідомляє, що цією ж метою під Троєю з΄являлись карпатос, тобто карпатці. Як бачимо, трояни хоч і належали до різних орійських племен, але відчували свою спорідненість і подавали допомогу одні одним навіть на такі далекі відстані.
Дуже незвичайно виглядає на цьому фоні Ахілл, виходець з Тавриди (Таврії), який взяв участь у війні проти троянів. Будучи вигнаним з Тавриди за свою войовничість, жорстокість і зарозумілість, про що повідомляє античний історик Арріан [34, с.78-79], Ахілл хотів збройно помститися троянам, але загинув під стінами Трої. Привертає увагу саме ім΄я Ахілл, яке дехто помилково вважає грацьким [35, с.200]. Воно було поширене серед оріїв, про що свідчить топонімія Північного Причорномор΄я, де зустрічаються назви Ахіллове побіжжя, поселення Ахіллій, Ахіллів острів (тепер Зміїний), а крім того, жіноча форма цього імені відома в давній Індії, де століття часто значить те ж саме, що в Європі рік. Так, відважна правителька маратхського князівства Індор, яка жила в XVII ст., називалась рані Ахілладеві. В її армії, до речі, служили і жінки, як це було заведено в приазовських амазонок [36, с.199].
Наука доводить, що в доісторичні часи пра-Україна була подібна до великого гейзера, який періодично випліскував свої води, що протоками розпливались в різні сторони світу, даючи життя багатьом новим народам. Англійський археолог, історик, лінгвіст, знавець мистецтва професор Леонард Вуллі стверджував, що шумери, які створили не бувало високу культуру в Месопотамії (Дворіччі), прийшли туди з України [37]. А після того, як київський археолог В.В.Хвойка відкрив у кінці ХІХ ст. Трипільську культуру, вчені констатували її зв΄язок з культурою хетів, самаритян, фінікійців та шумерів [38, с.45]. У ХХ столітті антропологи встановили, що черепи трепільців тотожні черепам давніх племен Малої Азії та Близького Сходу [39, с.114]. На підставі археологічних матеріалів Вадим Щербаківський довів безперервний розвиток українського народу від трипільських племен аж до княжих часів [40]. Французький археолог М.Буль „ствердив, що арійська раса й культура прийшли в Західну Європу з України” [41, с.102].
На території пра-України вперше був одомашнений кінь, у землеробстві почав використовуватись віл як тяглова сила, було винайдено колесо, що дало поштовх далеким масовим міграціям оріїв. У 1880 році польський і російський філогог Михайло Красуський, якого важко запідозрити в українофільстві, видав у Одесі працю „Древность малороссийского язика”, в якій доказує, що Україна є колискою орійських племен, а українська мова не тільки старша від слов’янських, але й від санскриту, грецької, латинської та інших орійських мов [42, с.9-10].
Таким чином, український народ, його мова дуже давнього походження. Не менш давня і його самоназва уктріяни (в княжі часи україняни, тепер українці), яку наводить літописець Нестор, перейнявши її у Георгія Амартола – візантійського історика ІХ століття, автора хроніки всесвітньої історії. У „Повісті врем΄яних літ”, перекладеній В.В.Яременком, повідомляється, що „закон же уктиріан (уктріян. – В.Б.), яких ще називають врахманами і островитами, від прадідів за приклад і благочестя взятий, під страхом великимне їсти м΄яса, не пити вина, блуду не творити і ніякої злоби” [43, с.22-23].
„Повість врем΄яних літ” Нестора не дійшла до нас у первісному вигляді. Вона збереглась тільки у пізніших списках, з яких найдавнішими є Лаврентіївський (1377 р.) та Іпатський (початок XV століття) [44, с.24-25]. Переписсувачі часто-густо за власним розсудом вносили в списки свої „поправки”. Так повелися вони і з назвою уктріани, яку вже, на відміну від Нестора, не розуміли і писали її по-різному, як-от: у Ктирьян – у Лаврентіївському,ан, у Ктириан – в Іпатському, у Ктирьяк – у Никонівському та Новгородському, Вктіріан – у Московському (1479 р.) літописах. Щоправда, у Софіївському, першому, літописі написано уктриани. Так і в „Історії Російській” Василя Татищева [45, с.65], який користувався літописами, що не дійшли до нас.
Не розуміли цієї назви і перекладачі „Повісті врем΄яних літ” на сучасному українську мову В.В.Яременко (1990 р.) і М.Є.Махновець (1989 р.). Якщо перший навіть не звертає уваги на її написання і залишає назву без будь-яких коментарів, то другий з них навпаки: видозмінює назву, транслітеруючи її грецький варіант бактріяни і коментує його, ухилившись таким способом від пояснення назви укріяни [46, с.10,539].
З усього зазначеного вище стає зрозуміло, що назва уктріяни композитна і складається із слів ук і тріяни. Ми вже знаємо, хто такі тріяни чи трояни. Зауважимо: в деяких індоєвропейських мовах, зокрема українській, грецький числівник три в похідних словах вживається і у формах трі-, тро-, наприклад: укр. Трійця і Тройця, грецьке тріас – „трійка”, „трійця”, „тріада” і Троас- Троянь, Троада (історична область у Малій Азії, про яку згадувалося вище).
Тепер настала пора вияснити, що означає складник ук-в етнонімі уктріяни і чому вони названі в літописі врахманами (брахманами). Для цього звернемось до релігії оріїв та їх соціального устрою, що збереглися у тих племен, які мігрували на південний схід і чий шлях прослідковується по відетнічних топонімах. Найбільш відомим з них було плем΄я індів (вони ж сінди, гінди, вінди, оскільки в мові оріїв, як і в сучасній українській мові, звуки „г” і „в” могли бути протетичними, тобто приставними; таку ж властивість мав, очевидно, і звук „с”), які жили спочатку в Приазов΄ї, про що свідчить назва Сіндська чи Сіндійська Скіфія та дані археологічних розкопок руїн приморських укріплень [47, с.11-15].
У середині ІІ тисячоліття до н.е. інди разом з іншими орійськими племенами, серед яких згадано і плем΄я трітсу (трійцю? – В.Б.), проникли в Південно-Східну Азію. Одній з великих рік на їхньому шляху вони дали свою назву Інд, від якої виник хоронім Індія, пізніше занесений аж в Америку. Етнічне ім΄я пришельців відбилось на багатьох географічних об΄єктах, в тому числі таких великих, як гірський масив Гіндукуш, Індостан, історична область Гіндустан в басейні верхньої і середньої течії р. Гангу, що заселена гіндустанцями, мова яких називається гінді (хінді), провінція Сінд у нижньому басейні Інда (тепер у Пакистані), населення якої розмовляє мовою сіндгі, спорідненою з гінді.
Древні орії сповідували ведичну (ведійську) релігію, основний зміст якої відображено у ведах (від „відати”, тобто „знати”) – найдавніших пам΄ятках, написаних на рубежі ІІ і І тисячоліття до н.е. санскритською мовою, що стала мовою міжплемінного спілкування і яка відіграла велику роль у створенні єдиної культури орійських племен (санскрит до сих пір використовується в Індії письменниками, вченими, брахманами). Веди, найголовнішою з яких є Рігведа, - це збірники священних пісень і жертвенних формул, торжественних гімнів і магічних заклинань, що вживалися жерцями-брахманами під час жертвоприношень.
Орії-тріяни (трояни) – як і їх прямі нащадки скіфи, а потім слов΄ни – були політеїстами і вшанували різних богів, кожен з яких наділявся певними функціями. Центральне місце у ведичній релігії займали ритуали жертвоприношень на честь богів і зв΄язані з цим культові відправленням. У оріїв досить мирно уживались абсолютно вегетаріанські жертвоприношення з кривавими. Процедуру жертвоприношення виконували брахмани, бо тільки через них можна було умилостивити богів, які визначають усі явища природи і керують ними, від чого залежить землеробство, скотарство, добробут і навіть саме життя. У той же час природа, хоч і була заселена різними богами, вважалась підпорядкованою основному закону, який управляє всім світом – як предметами природи, так і живими істотами. Функцію цього закону є не тільки збереження порядку й упорядкованості серед планет та інших об΄єктів, але й встановлення справедливості [50, с.292].
Орії у ведичний період не будували храмів і не створювали скульптурних чи інших зображень богів, через що вони залишали мало видимих слідів на українській землі. Щоправда, коли помирав хтось із знатних оріїв або цар, то над їх похованням насипались могили, названі пізніше курганами. Інші померлі здебільшого піддавались кремації. Цього звичаю орії дотримувались і в далеких від їх прабатьківщини краях. В Індії їх гробниці набули вигляду ступ (санскритське ступа – „споруда на могилі царя або вождя”), прообразом яких був могильний пагорб, що символізує смерть [51, с.94]. Цікаво, що куполоподібна форма орійських гробниць повернулась на українську землю у вигляді церковних бань.
Від початку життя до самої смерті кожний орій не обходився без послуг брахмана, знавця священних вед. В орійському суспільстві, яке поділялось на три верстви-варни (по-санскритськи варна – „колір”), брахмани займали найвищий щабель. Поряд з ними важливе місце посідала варна воїнів-кшатріїв. Третя варна – вайш΄їв – складалась із землеробів і скотарів. Пізніше, вже в Індії, де належність до варн стала спадковою, виникла ще четверта, безправна варна рабів, до якої входили підкорені аборигени – шудри (слуги) [52, с.314-315]. З якої із варн асоціювався певний колір: з брахманами – білий (благість), з кшатріями – червоний (пристрасть), з вайш΄ями – жовтий (поєднання благості і пристрасті), а із шудрами – чорний (темнота) [49, с.164-165].
Принагідно варто вказати на велику подібність між орійськими воїнами-кшатріями та українськими козаками. Одні і другі представляли собою найбільш організований прошарок суспільства, який збройно захищав свій народ від ворогів. З середовища кшатріїв виходили князі, царі, у козаків – гетьмани. Зовнішньою ознакою всіх були чуби-коси на підбритій голові, від чого і пішла назва косаків (звідси прізвища Косак, Кочак, Космач та ін.), який з часом стали називати козаками. Давнє значення слова коси – „волосся на голові в чоловіків” – збереглось у деяких українських говорах [53, Т.2, с.298]. Теж саме значення воно має і в сансриті. Чуб, форму якого повторював шлик, свідчив про зневагу до смерті, і кожен з його давніх носіїв знав, що в разі його загибелі на полі він буде оскальпований. Доказом цього може бути життя і смерть Святослава Хороброго, який, за словами Льва Діякона, носив чуб, як, очевидно, і його дружинники [34, с.82, 136].
Традиційним для кшатріїв і для козаків вважався червоний колір, колір вогню і крові, а також війни і смерті. Прапор червоного (малинового) кольору був їх бойовим прапором, який піднімався на час війни. Серед воїнів – як кшатрів, так і козаків – існував звичай носити одяг того ж кольору. Загиблого козака накривали червоною китайкою, що відповідало прадавній традиції посипати тіла загиблих червоною вохрою. На його могилі садили червону калину. Доречно буде сказати, що червоний колір в останнім столітті став кольором кривавих революцій, а в деяких державах з комуністичними режимами він набув статусу державного символу, як і п’ятикутна зірка римського бога війни Марса, яку в післяреволюційній Росії спочатку так і називали „Марсова звезда” [54, с.47].
Дуже велику роль в орійському суспільстві відігравали брахмани, з яких складалась тогочасна інтелігенція. Будучи радниками у своїх царів і князів, вони впливали на їхню діяльність. Ніхто, крім них, не володів священими знаннями і тільки вони мали право вчити інших. Брахмани були оберігачами древніх традицій і вміли виконувати жертовні ритуали, які все більше ускладнювалися, вони ж спричинилися до появи священних текстів оріїв, що з часом, уже на рубежі ІІ-І тисячоліть до н.е., були оформлені в канонічній формі у вигляді вед [55, с.186].
Життя брахмана ділилось переважно на чотири періоди. Спочатку молодий брахман переймав знання від свого вчителя, потім одружувався, обзаводився господарством, виховував дітей. Після того він залишав мирське життя і переходив на усамітнене життя в безлюдному місці. І кінець брахман ставав бродячим аскетом, який відмовився від всякої власності і жив на пожертвування. Аскетам приписувались чудодійна сила, яка була здатна рухати світом, обновляти світи і рятувати їх від знищення [55, с.189].
Кожний брахман свято дотримувався правил: вчитися і славитися ученістю, поводити себе належним чином, допомагати іншим людям. Брахмани, виконуючи обрядові церемонії, тлумачачи прикмети і передвістя, передбачаючи погоду, лікуючи хворих, спирались на віками накопичувані знання, зберігали ці знання передавали їх новим поколінням. Отже, серед усіх верств оріїв-тріянів (троянів) тільки брахмани були людьми ученими чи, по-інакшому кажучи, укими, як ще й понині говорять гуцули [53, Т.4,327]. Це слово у вигляді складника збереглось у похідних: самоук, неук, недоук.
Існує воно в санскритській мові, у якій може приймати форму ваквач/одна з богинь називалась Вач, яку вважали матір΄ю вед (що відбилось на назві держави Вактріана (у літописі Ватр), яку заснували вихідці з Уктріяни на північних схилах Гіндукуша, в басейні верхньої середньої течії Амудар΄ї (колишній Окс), і яка стала відома вченим тільки починаючи з походів Олександра Македонського, а її древня історія відкрилась їм лише в результаті археологічних пошуків [56, с.16]. Древні греки називали її також Бактрією, оскільки буква „В” (бета, вона ж віта) у різні періоди давньогрецької мови читалось то як „б”, то як „в”.
Таким чином, нам вдалося встановити, що уктріяни – це укі, тобто учені тріяни, як називались брахмани – найбільш освічена і впливова верства троянського (тріянського) суспільства. З плином часу назви уктріяни, будучи дуже престижною, поширилась на всі верстви тріянів, пройшовши кілька стадій, набула теперішньої форми українців. Спочатку в назві уктріяни відбулося спрощення у групі приголосних (як, до речі, і в пізнішій назві скловени [57, с.16]), тобто випав серединний звук „т”, а після того, мабуть, не без впливу слова країна головні звуки „і” та „а” зазнали метатези (перестановки). У літописі під1268 роком вже зустрічається назва україняни, у якій формант множини – яни згодом був замінений продуктивним формантом – ці, як і в етнонімах сіверяни – сіверці, волиняни – волинці та ін.
Накінець нам залишилось контретизувати, де проживали ті уктріяни, яких літописець називає островичами. Він же повідомляє, що з ними сусідами інди, яким, на відміну від уктріянів, дається негативна характеристика: вони „вбивають, скверну творять, гнівливі понад міру...”. Як відомо, інди жили з самого початку на узбережжі Меотиди (Азовського моря). Римський історик Амміан Марцеллін знає їх і в Причорномор΄ї, на півострові, який називали Ахілловим побіжжям (ристалищем), тобто на нинішній Тендрівській косі. Виходить, що уктріяни, про яких ідеться в літописі, жили в Таврії (тепер Крим), що була то островом, то півостровом, на якому, судячи по всьому, древні греки поміщали Країну Блаженних і один із входів у Аїд (царство мертвих). Останній раз Таврія стала півостровом, імовірно, в кінці V чи на початку IV тисячоліття до н.е., коли в Європі вибухнув катаклізм: води Чорного моря, яке було спочатку озером, прорвались на південь до Середземного моря, через що рівень води понизився, оголивши Перекопський перешийок.
Про те, що уктріяни, яких ще називали брахманами і островичами, жили на півдні України, свідчить і Рахманський великдень, який припадає на четвертий четвер [23, с.169], або ж на двадцять п’ятий день після великодня [58, с.48]. У цей день, за повір’ям українців, пущені на великдень за водою крашанки (у вигляді шкаралупи) допливають до людей, які живуть далеко і називаються рахманами. Рахманський великдень, як цілком правильно відзначив відомий український етнограф Олекса Воропай, - це „залишок стародавніх, ще дохристиянських звичаїв” [58, с.48-50].
Важливий у цьому разі є той факт, що слово брахман – у формі рахман, рахмин, рохман – збереглось в українській мові до наших днів. Рахман в Україні – це фактично той же предковічний брахман, але переважно вже останній, четвертій, стадії свого життя. Так, у „Словнику бойківських говірок” М.Й.Онишкевича це слово має значення дуже бідної людини, яка не має що їсти („пощу як рахман”), чи важко хворої людини або ж якій недовго залишилось жити („дивитись на рахманів”) [23, с.169]. У Центральній Бойківщині (басейн р. Опара) рахманами називають благих людей, жебраків. У „Словарі української мови” Б.Грінченка слово рахман означає праведного християнина, жебрака [53, Т.4, с.7], а в „Словнику поліських говорів” П.С.Лисенка – це тиха, спокійна людина [53, с.183]. Тут варто додати, що, за давньою традицією, ставлення до рахманів в Україні дуже співчутливе і шанобливе, оскільки в народі ще живуть перекази про те, що рахмани були священними предками українців, у чому тепер не можна сумніватись.
Брахмани (рахмани, рохмани) залишили свої сліди в топонімії України і суміжних територій. Корінь цього слова (б)рах- та його варіанти (б)раш-, (п)ряш-, (б)рох-, (б)рош- фігурують у багатьох ойконімах (назвах населених пунктів) Правобережної і Західної України, як-от: Брахів (Львівщина), Рахів (Закарпаття), Брошнів, Рошнів, Рахиня, Рашівка, Рашків (Івано-Фпанківщина), Рахни, Рахнівка (Вінничина), Рохманів (Тернопільщина), Рахманівка (Дніпропетровщина), Ряшки (Чернігівщина), а також Брашов (Румунія), Пряшів (Словаччина), Ряшів (тепер Ржешов (Жешов) у Польщі) та інші.
Отже, таким чином ми встановили, що наше національне ім΄я, як і назва нашої держави, дуже давнього походження і сягають V тисячоліття до н.е. В їх основі лежить назва першої на нашій землі держави Троянь, що в свою чергу походить від трояна, який в орійські віки став символом цієї землі, а у наш час – гербом України, що, однак, через його малодослідженість називається тепер латинською калькою тризуб. Наші далекі предки мали назву уктріяни, що значить укі, учені тріяни-трояни, яка протягом тисячоліть зазнала ряд змін і набула форми українці. Одночасно видозмінювалась і назва нашої батьківщини, яка в кінцевому результаті утвердилась у формі Україна, що поставило її в паронімічний ряд з словами країна, окраїна. Якраз вони і стали для дослідників каменем спотикання на шляху до розкриття таємниці назви Україна.
Література
1. Літопис руський / Пер. З давньорус. Л.Є.Махновця; Відп. Ред. О.В.Мишанич. – К., 1989.
2. Стрижак О. Звідки походить назва Україна // Наука і культура. Україна: Щорічник. – К., 1986.
3. Іваньо В. Мукачівська Україна // Карпатський край: Тижневик. – Ужгород, 1992. – 1 квіт.
4. Соловьев С.М. История России с древнейших времен: В 15 кн. – Кн. 9. – М., 1963.
5. Багринець В.М. Про землю бойків та їх походження // Українські Карпати: Матеріали міжнародної наукової конференції „Українські Карпати: Етнос, історія, культура”. – Ужгород, 1993.
6. Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.1. – К., 1991.
7. Райнфусс Р. Народная архитектура лемков: Карпатский сборник. – М., 1972.
8. Кондратович І.М. Історія Подкарпатської Руси для народа. – Факс. Вид. – Ужгород, 1991.
9. Трубачов О.Н. Лингвистическая периферия древнейшего словянства. Индоарийцы в Северном Причорноморье // Словянское языкознание. VII Международный съезд славистов. Доклады советской делегации. – М., 1978.
10. Скляренко В. Звідки походить назва Україна // Україна. – 1991. – Nо 1.
11. Шелухін С. Україна – назва нашої землі з найдавніших часів. – Репр. Вид. – Дрогобич, 1992.
12. Соколова Л.В. Троян в „Слове о полку Игореве”: Обзор существующих точек зрения // Труды Отдела древнеруской литературы. – Т.44. – Л., 1990.
13. Булахов М.Г. „Слово о полку Игореве” в литературе, искустве, науке: Краткий энциклопед. Словарь. – Минс,1989.
14. Географічна енциклопедія України. – Т.1. – К., 1989.
15. Этнические проблемы истории Центральной Азии в древности (II тысячилетий до н.э.). – М., 1981.
16. Поодинокі вчені вважають Північне Причорномор΄я „вторинною індоєвропейською прабатьківщиною”. Див. Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В. Индоевропейський яыік и индоевропейцы. – Тбилиси, 1984. – Кн.2.
17. Руднев В.А. По историческим и культовым местам Индии. Л., 1980.
18. Братко О. Тридент, його зміст та іпостасі // Бібліотека журналу „Пам΄ятки України”. – Кн.1. Національна символіка. – 1990.
19. Горелик М.В. Кушанський доспех // Древняя Индия: Историко-культурные связи. – М., 1982.
20. Братко-Кутанський О.А. Нащадки святої трійці. – К., 1992.
21. Словник староукраїнської мови XIV-XV ст. – Т.2. – К., 1978.
22. Словник української мови. – Т.10. – К.., 1979.
23. Онишкевич М.Й. Словник бойківських говірок. – Ч.2. – К., 1984.
24. Багринець В.М. Символ соборної України // Державність. – 1992. – Nо 4.
25. Стрижак О.С. Етнонімія Геродотової Скіфії. – К., 1986.
26. Етинологічний словник літописних географічних назв Південної Русі. – К., 1985.
27. Геродот. История. – Л., 1972.
28. Плиний Старший. Естественная история // Античная география. – М., 1953.
29. Шапошникова Л. Тайна священной горы Трикуты // За рубежом. – 1988. – Nо 35
30. Словарь русского языка XI – XVII вв. – Вип. 2. – М., 1975.
31. Чмихов Н.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України: Курс лекцій. – К., 1992.
32. Плачинда С.П. Словник давньоукраїнської міфології. – К., 1993.
33. Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994.
34. Лев Диакон. История. – М., 1988.
35. Югов А.К. Думы о русском слове. – М., 1975.
36. Гусева Н.Р. Многоликая Индия. – М., 1980.
37. Wooley Leonard. The beqinninqs of civilization. – 1965. –No 4.
38. Рен-Бойкович В. Откуда есть пошла Русская земля. – Назарет-Чако (Аргентина). – 1990. – Т.17. – No 2.
39. Погожева А.П.Антропоморфная пластика Триполья. – Новосибирск, 1983.
40. Щербаківський В.Формація української нації. – Нью-Йорк, 1958.
41. Рен-Байкович В.Колиска людства. – Нью-Йорк, 1983.
42. Красуский М. Древность малоросийского языка // Індо-Європа. – 1991.- No 1.
43. Повість врем΄яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. З давньорус. В.Б.Яременка. – К., 1990.
44. Історія української літератури. – Т.1. – К., 1987.
45. Яценко Б.І. Україна і Русь у репроспективі // Індо-Європа. – 1991. – No 1.
46. Літопис руський / Пер. З давньорус. Л.Махновця. – К., 1989.
47. Кругликова И.Н. Синдская гавань. Горгипия. Анапа. – М., 1977.
48. Брук С.И. Население мира: Єтнодемографіческий справочник. – М., 1986.
49. Багдат-Левин Г.М., Ильин Г.Ф. Древняя Индия: Исторический очерк.- М., 1969.
50. Чаттерджи С., Датта Д. Введение в индийскую философию. – М., 1955.
51. Киценко О.Л. Дорогами Индии: Записки журналиста. – М., 1983.
52. Токарев С.А. Религия в истории народов мира. – М., 1965.
53. Грінченко Б.Д. Словорь Української мови. – Т.2. – К., 1958.
54. Зайцев Б. Перша емблема Радянської Армії // Архіви України. – 1967. – No 5.
55. Васильев Л.С. История религии Востока. – М., 1988.
56. Сарианиди В.И. Бактрия сквозь мглу веков. – М., 1984.
57. Багринець В.М. Концепція скіфо-венедського походження слов΄ян // Космос древньої України. – К., 1992.
58. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. – Т.2. – К., 1991.
59. Лисенко П.С. Словник поліських говорів. – К., 1974.
Шановна редакція! Надсилаю і прошу опублікувати в одному або в декількох номерах газети фундаментальну статтю В. Багринця “Що в імені твоїм, Україно?”, яку я прочитав у журналі “Державність” в №І і №2 за 1995 рік.
Кожен українець повинен знати, що ми не малороси, не меншовартністні, не бидло, що ми народ, який протягом тисячоліть ніс світові цивілізовані норми життя, що у нас давня історія, яку від нас ховали і продовжують спотворювати наші недруги. Нам потрібно бутити повагу до себе і своєї України.
Список використаної літератури науковець знайде у вказаному джерелі, його можна не друкувати.
З повагою і вдячністю Юрій Жук – заслужений діяч науки
і техніки України, д. т. н., професор Полтавського університету споживчої кооперації України
Ця стаття опублікована на сайті Просвіта
http://www.prosvita.poltava.ua/
URL цієї статті:
http://www.prosvita.poltava.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=98
2003.07.31 | Анатолій
З літописами, панове, прошу бути обережнішими.
ЯК ФАЛЬШУВАЛАСЯ ДУХОВНА ІСТОРІЯ РУСІ-УКРАЇНИ!Мадам Фіке, тобто російська імператриця Катерина ІІ добре влаштувавшись на троні, почала цікавитися історією Московії. Зважте, на той час у 60-ті та 70-ті роки 18 століття цілісної історичної імперської науки не існувало.
Десь у 1692 році боярин Лизлов Андрій Іванович написав першу цілісну історію під назвою “Скифська історія”. Та московська влада заборонила її навіть друкувати. Хоча вона ходила серед знаті у рукописному варіанті. Уже в кінці 40 х років 18 століття Татіщев Василь Микитович написав книгу “Історія Російская з самих дрєвніх врємен”. Та її теж заборонили, визнавши шкідливою. Згодом навіть рукописи Татіщева були знищені. Багато хто з істориків вважають, що ті рукописи прибрала до своїх рук сама Катерина. Нагадаю, що ще за Петра І вийшов Указ з повелінням звезти до Москви геть усі архіви та першодруки. Катерина ІІ перевидала той указ, але вже з погрозами за невиконання. Отож, всі архіви України-Русі були пограбовані вщент і вивезені до Москви. Щось подібне було вчинено і з архівами інших народів, що тоді входили до російської імперії.
У 1884 році було видано щоденник, що називався “Памятниє запіскі АВ Храповіцкого статс-сєкрєтаря Імпєратріци Катєріни ІІ”(В.О.Ключевскій).За цим щоденником Катерина ІІ 4 грудня 1783 року видала Указ, яким повеліла створити “Комісію для составлєнія запісок о дрєвнєй історії, прєімущєствєнно Росії” под начальством і наблюдєнієм графа АП Шувалова”. Читаємо з цього Указу “... назначіть до 10 чєловєк, коториє совокупнимі трудамі составілі би полєзниє запіскі о дрєвнєй історії, прєімуществєнно же касающієся Росії, дєлая краткіє випіскі із дрєвніх рускіх лєтопісєй і інозємних пісатєлєй по ізвєстному (Катирині ІІ) своєобразному плану. Еті учьониє составляют “собраніє” , но їх ізбіраєт Шувалов... і прєдставляєт імпєратріце. Мєжду члєнамі етого собранія должно бить трі ілі четирє чєловєка, нє обрємєньонних другімі должностямі ілі достаточно досужіх, чтоби трудітся над етім поручєнним ім дєлом, получая за етот труд особоє вознаграждєніє. Собраніє будєт состоять под височайшим покровітєльством. Начальствуюшій над нім прєдставляєт Імпєратріце труди собранія, коториє с єйо дозволєнія пєчатаются в вольной тіпографії...”
Там є дуже багато цікавих записів. Один з них зроблено 24 вересня 1791 року. “Позван, і часть врємєні читалі мнє Россійскую Історію. Тут єсть прімєчаніє о Татарах і іх сілє прі нашествії іх на Русь. Жизнь святого Алєксандра Нєвского, без чудєс”.
Страшне свідчення. Катерина ІІ та Храповицький знали про існування іншої версії життя Олександра Невського. Але нам повідали саме ті “чудєса”. Не стану приводити десятки таких свідчень.
23 червня 1791 року. “Прінялісь за Російскую історію; говорілі со мной о Нєсторє. Я (Храповицький) nous l’avons vri en original” Тобто з французької – МИ ЙОГО БАЧИЛИ В ОРИГІНАЛІ. Сподіваюсь, ви пам”ятаєте, що Нестор написав “Повість врем”яних літ”.
На сцену фальшування спливає одна особа – Герард Фрідріх Міллєр – російський професор історії, запрошений до Москви ще Пєтром І. Він був винятково догідливою особою всім царям, а особливо Катерині ІІ. Саме Міллєр за наказом Катерини ІІ з 1773 по 1784 рік об”їхав всі міста та монастирі, вишукуючи та звозячи до Москви та С. Петербургу давні руські архіви та золотоординські стародруки.
Про це фальшування писати можна безкінечно, але ми маємо розуміти, що саме Катерині ІІ треба бути вдячним за сотні літописів, які з”явилися за часи її правління. Саме ММ Кармазін пише про те, що саме за Катерини ІІ з”явилися сотні літописів, такі як Пушкінський (Лаврентієвський), Троїцький, Іпатіївський, Хлєбніківський, Кенігсберзький, Ростовський, Воскресенський, Львівський, Архівський тощо. І саме Катерині ІІ ми маємо бути вдячні за остаточну втрату “Повісті врем”яних літ” Великого Нестора.
Ну а повернувшись до “Історії Скіфі” відзначимо, що у бібліографії А. Лізлов не послався на жодний “Русскій лєтопісний свод”, бо він тоді не знав про їх існування.
Між іншим, і Пьотр І також не знав про існування “Русскіх лєтопісних сводов” , бо звертався до українця Феофана Прокоповича, аби той написав хоч якусь “Історію Росії”
Нижче наво джу ще один приклад фальшування-
Що говорять хроніки, які дійшли до нас про хрещення Русі? “Повість временних літ”, Лаврентієвський список 1377 р.? Ось цікаве для нас місце у сучасній редакції: “Володимир повелів опрокинути ідолів – одних порубати, а інших спалити. Перуна ж він наказав прив”язати до хвоста коня і волочити його згори Боричівим узвозом до Ручая і приставив дванадцять мужів колотити його палицями”.
Ніби-то картина справжнісінької наруги. Але давайте подивимося на цей текст, як він відтворений у справжній редакції: “...повеле кумири іспроверщи, ови ісещи, а другія огневі придати. Перуна ж повеле прив’язати коневі к хвосту і влещи з гори по Боричеву на Ручай, 12 мужа пристиви теті жезлем” У примітках додано: “Усі добавлені чи виправлені слова виділяються курсивом. Пропущені слова (в основному (?) це слова, помилково повторені писцем) не зумовлюються”. Таким чином, курсив – це “добавлене чи виправлене”. Замітимо також: древнє слово “теті” перекладено “колотити”, хоча загалом “колотити” має у староруській приблизну відповідність зі словом “таті”, та й слово “таті” означає убивати, різати, розбійничати. Значить, 12 мужів за наказом князя мали різати (убивати) дерев”яного ідола дерев’яними ж палицями? Повний нонсенс. А якщо детальніше розібратися, то древнє “теті” має досить точне значення – шанувати як батька та матір, надавати почесті. Саме тому сьогодні: тато – батько, тьотя – сестра матері, тесть – батько дружини, теща – мати дружини (нажаль, цими перекладами займалися не українці). Таку шану насправді віддавали зображенням богів: русичі завжди сприймали богів, як своїх пращурів.
Далі, у сучасній редакції добавлено слово “взвоз”, якого не має у оригіналі. Той, хто не знає української перекладає його як “везти”. Але будь-який українець знає, що узвозом називається схил, гора. А на Боричивім узвозі якраз і знаходився Пантеон дванадцяти Богів. Літопис же констатує: дерев’яні зображення богів були витягнуті із землі, перевезені Боричевим узвозом (чи перевезений тільки один Перун, що сприймався на Русі як покровитель князівської влади та бойової сили княжої дружини (бо кмети – дружинники – наслідували Синам Грома Гіперборії) і у супроводі почесного ескорту волхвів (жезл – укр. патериця, відзнака волхвів), доставлений до Ручая.
Що зберегла Північна Традиція про це? Відомо наступне. Після витягування зображення богів відбувся турнір витязів і було запалено священний вогонь. Зображення були на колісниці провезені перед капищем Рода, якому віддавали почесті не тільки як Першопочатку, Джерелу, але і як Порогу, Великій Межі. Далі вони були охрещені у Дніпрі, куди були доставлені через Ручай у супроводі 12 волхвів аж до самих Порогів (символічно до Великої Межі).
Дуже цікаво, якби Володимир справді вирішив знищувати і посрамляти богів, глумитися над ними, то як він так “мудро” вибрав ті ж води Дніпра, які наступного дня слугували б знаряддям залученням до християнської віри, хрещення?
Можуть заперечити на це: “Хрещення дерев’яного ідола – неможливо!” Дамо відповідь: таке було і не тільки у нашій землі; більш того, такий обряд регулярно проводять і зараз. У Відичній Індії на Новий рік ставлять ідола на пагорбі біля річки, а за деякий час (між святами Желі та Стрибога (7-19.01.) витягують це дерев’яне зображення і кидають у річку. А ідол цей не хто небуть, а Індра, якому тисячоліття вклоняються у Індії. То що це, систематичне глумління?
Періодичне віддання дерев’яного зображення бога воді чи вогню – це дуже древній Відичний обряд. Цей обряд має залучати увагу віруючого до того, що Зображене вище і довговічніше череди своїх конкретних священних зображень, бо його природа коріниться не у властивостях матеріалу, а в Природі Бога Єдиного. Цим розумінням Відизм і відрізняється від язичництва. Коли на Русі ще до Володимира вибирали місце, де на річці ставити місто, то за водою пускали дерев’яне зображення бога (частіше Перуна – покровителя аристократії) і починали будувати там, де його приб’є до берега. “Де бог вибере”, казали люди.
Ось що пише Київський Синопсис про дерев’яне зображення Перуна, яке князь Володимир пустив плисти по Дніпру. Люди, що стояли уздовж берега кричали “Видибай”, що означало – випливай і подбай про нас. І бог насправді виплив, і це місце сприйняли настільки святим, що там побудували Видубицький монастир, у найстарішій Михайлівській церкві якого ви можете і зараз побачити зображення зірки Господа Ра, хреста Господа Дажбога та Всевидючого ока - Господа Пана і ще раз пересвідчитися, що наші пращури володіли знаннями Відо-Вістичного Православ’я і вміло користувалися ними.
Благочестивий відо-вістчний закон про священні зображення дожив і до наших днів. Ось що писав про звичаї старообрядців письменник В. Солоухін у документальному романі “Чаша”. “Ікони, що вже дуже старі, старовіри знищують двома способами: або пускають за водою у річку, або спалюють”.
Ось вам і поругання ідолів, ніби-то очевидне у древньому тексті, але загримоване різними додатками та виправленнями.
Виникає питання, чому ж спеціалісти – історики завжди “добавляють та виправляють” так, що на загал складається гіпнотично стійке зображення протиставлення різних ступеней однієї релігії? Ми не хотіли б приписати тут комусь упередженність чи несумлінність. Причина, гадаю, у іншому. Отже, літописи (тобто копії, що послідовно знімаються з метою розмноження та збереження інформації) починаючи вже з ХІІ століття мають вставки у оригінальні тексти. Інформаційну війну винайшли не сьогодні. Досить тільки переіначити декілька слів у ключових документах, і цим буде закладено фундамент духовного протиріччя, які на загал обов’язково приведуть до заколотів та ослаблення держави. Саме таку вставку ми бачимо зразу ж після наведеного раніше Лаврентієвського літопису. “Великий Ти, Господи, і чудні справи Твої! Вчора ще був у пошані у людей, а сьогодні у нарузі” За змістом та стилем ці фрази ніяк не вписуються у хроніку. Це не що інше, як цитата з проповіді про Страсті Христові! Дуже вдало придуманий прийом. Приписаний ніби благочестивий фрагмент не викличе підозру у підробці у християн. Прямо нічого не сказано, а між тим дії Володимира у результаті присутності зразу за їх описом зазначеної фрази асоціюються саме з поруганням. Тому далі поступово вже само собою буде “добавлено чи виправлено” все, що “недостатнє” у цьому сенсі.
Прикладів подібних вставок, дії яких нагадують сучасне нейролінгвістичне програмування, можна навести ще багато. Інформаційна диверсія проводилася і продовжує проводитися за всіма правилами, наслідки “ходів” прораховуються набагато вперед. Ті, хто бажав ослаблення Русі досягли, чого хотіли. Різні рівні одної релігії були протипоставлені, як ворожі. Це привело до духовної слабкості держави, що ми бачимо і до нині. А духовно слабка нація не може побудувати економічно розвинутого суспільства, суспільства для людей, не може створити державу, яка має бути побудована на принципах любові та етики.
Анатолій
2003.08.01 | Гайди До Байди
Re: Москва до Руси-України не належить
Та Ви якийсь російський розкольник, якому краще плавати на Москві, замість поринати в Дніпрі.Заборонений український правопис складається з:
Звукопису = фонетики
Видопису = морфології
Складопису = синтакси
bsentschuk @ web.de
Неминучо, смертельний засуд душманові Кучмі і його кучмичакам
Unvermeidlich, die Todestrafe fuer den Unterdruecker Leonid Kutschma und seinen Кutschmisten
Unavoidably, the death penalty for the oppressor Leonid Kuchma and its Kuchmists
2003.08.01 | Анатолій
Ні, я трошки таки знаю історію...
Мабуть Ви також пам"ятаєте, що з початку 17 століття Україна була загарбана Московським царством, яке пізніше натягнуло на себе назву Росія. Ну а у 18 столітті, коли на престол сіла мадам Фіке, Україна, на жаль, практично вся входила до складу Російської імперії. А далі, я гадаю, Ви вже зрозумієте що і як то було - фальшування історії, і перш за все Русі-України.Анатолій
2003.08.01 | Гайди До Байди
Re: Ви і знаєте дорогу до свого душівника?
Україна втратила свою самостійність у 18 ст. та що з Західньою Україною? До її приєднання до СССР жили в ній десь 15 мільйонів українців.Заборонений український правопис складається з:
Звукопису = фонетики
Видопису = морфології
Складопису = синтакси
bsentschuk @ web.de
Неминучо, смертельний засуд душманові Кучмі і його кучмичакам
Unvermeidlich, die Todestrafe fuer den Unterdruecker Leonid Kutschma und seinen Кutschmisten
Unavoidably, the death penalty for the oppressor Leonid Kuchma and its Kuchmists