Кравчук про Голодомор - Де ця книга?
08/12/2003 | естебан
Леонід Кравчук, “Маємо те, що маємо: спогади і роздуми”, Століття, Київ, 2002
Розділ “Переддень”, стор. 44-46
У зв’язку з новим призначенням (Володимира) Івашка відбулися інші зміни у керівництві Компартії України. Зокрема, 18 жовтня 1989 року я став секретарем ЦК й кандидатом у члени Політбюро, а Станіслав Гуренко обійняв посаду другого секретаря. Наскільки мені відомо, ініціатором цих переміщень в обох випадках був особисто Івашко (обраний новим керівником ЦК КПУ на Пленумі ЦК КПУ, 28 вересня, 1989, де був присутній також Михаїл Горбачов – ред.)
Саме завдяки позиції нового керівника республіканської Компартії Україна побачила першу книгу про голодомор. Це був, без перебільшення, сміливий крок. Не хочу погано говорити про Щербицького, але не можу собі уявити, щоб подібне видання з’явилося за тих часів, коли він був першою особою республіки. Івашко доручив мені відібрати необхідні матеріали. Я вже був троха ознайомлений з цією гіркою темою. На початку вісімдесятих, у зв’язку з півстолітніми роковинами штучного голоду в Україні, в західній пресі почало з’являтися багато публікацій, присвячених одній з найстрашніших трагедій в історії нашого народу. Це викликало серйозне занепокоєння в керівництві республіки. Була задіяна контропропагандистська машина, одним з “коліщаток” якої тоді був я. Саме в ті часи, здається в 1984 році, я вперше отримав змогу ознайомитися з невеликою кількістю архівних матеріалів. Те, що я прочитав і побачив, мене просто вразило. Це був суцільний жах, і я постійно відганяв від себе думку про те, що цих нещасних людей могли приректи на подібні тортури свідомо. Розуміння того, що це правда, з’явилося кількома роками пізніше.
Думаю, що Івашко, коли доручав мені підшукати матеріали для майбутьної книжки, також не мав чіткого уявлення про масштаби цієї трагедії. Він щось чув, але, думаю, був упевнений, що то здебільшого плітки. Гадаю, Володимир Антонович сподівався, що видання ті плітки спростує.
Але невдовзі з’ясувалося, що не тільки Івашко, а й навіть я (начебто трохи обізнаний з цими матеріалами) не міг собі уявити узагальненої картини того лиха. Отримавши можливість ретельно ознайомитися з матеріалами, я відчув повторний шок, набагато страшніший від того, що я зазнав у 84-му. Злочин виглядав настільки страшним, а відповідальність Компартії настільки очевидною, що я на деякий час втратив можливість думати про щось інше. Я завжди відзначався вмінням міцно спати, незважаючи на будь-які несприятливі обставини. Але тоді я вперше познайомився з безсонням: обличчя загиблих від голоду дітей постійно стояли у мене перед очима. До того ж мене мучили докори сумління – я починав розуміти, що є членом організації, яку з повним на те правом можна вважати злочинною. Проте мені щиро не хотілося ототожнювати нелюдів, винних у знищенні мільйонів моїх земляків, з багатьма чесними та порядними комуністами, яких знав і з якими працював.
Підібрані матеріали та фотографії (здається, півтори тисячі) були передані першому секретареві. Невдовзі Івашко зателефонував мені. Голос Володимира Антоновича тремтів: “Цього не може бути!” Він відмовився вірити, і я його розумів. Він заявив: оприлюднювати це не можна, допоки не знайдуться достеменні докази того, що голод був штучним. Івашко вимагав, аби я пересвідчився, що в ті роки в Україні не було посухи. Я звернувся до республіканського Гідромедцентру, але виявилося, що там подібних відомостей не збереглося. Довелося звертатися до відповідних служб у Москві, де надали дуже докладну інформацію. З неї випливало, що опади в ті роки не були нижчими за допостиму норму. Це був дуже серйозний аргумент, й Івашко вирішив винести це питання на засідання Політбюро. Обговорення було нелегким, але, завдяки принциповості першого секретаря, згода на видання книжки була надана. Хоча невдоволених подібним рішенням, зрозуміло, не бракувало. Щоправда найстрашніші фотографії було ухвалено не друкувати, та й кількість скоротили: замість 1500 надрукували десь 350.
Розділ “Переддень”, стор. 44-46
У зв’язку з новим призначенням (Володимира) Івашка відбулися інші зміни у керівництві Компартії України. Зокрема, 18 жовтня 1989 року я став секретарем ЦК й кандидатом у члени Політбюро, а Станіслав Гуренко обійняв посаду другого секретаря. Наскільки мені відомо, ініціатором цих переміщень в обох випадках був особисто Івашко (обраний новим керівником ЦК КПУ на Пленумі ЦК КПУ, 28 вересня, 1989, де був присутній також Михаїл Горбачов – ред.)
Саме завдяки позиції нового керівника республіканської Компартії Україна побачила першу книгу про голодомор. Це був, без перебільшення, сміливий крок. Не хочу погано говорити про Щербицького, але не можу собі уявити, щоб подібне видання з’явилося за тих часів, коли він був першою особою республіки. Івашко доручив мені відібрати необхідні матеріали. Я вже був троха ознайомлений з цією гіркою темою. На початку вісімдесятих, у зв’язку з півстолітніми роковинами штучного голоду в Україні, в західній пресі почало з’являтися багато публікацій, присвячених одній з найстрашніших трагедій в історії нашого народу. Це викликало серйозне занепокоєння в керівництві республіки. Була задіяна контропропагандистська машина, одним з “коліщаток” якої тоді був я. Саме в ті часи, здається в 1984 році, я вперше отримав змогу ознайомитися з невеликою кількістю архівних матеріалів. Те, що я прочитав і побачив, мене просто вразило. Це був суцільний жах, і я постійно відганяв від себе думку про те, що цих нещасних людей могли приректи на подібні тортури свідомо. Розуміння того, що це правда, з’явилося кількома роками пізніше.
Думаю, що Івашко, коли доручав мені підшукати матеріали для майбутьної книжки, також не мав чіткого уявлення про масштаби цієї трагедії. Він щось чув, але, думаю, був упевнений, що то здебільшого плітки. Гадаю, Володимир Антонович сподівався, що видання ті плітки спростує.
Але невдовзі з’ясувалося, що не тільки Івашко, а й навіть я (начебто трохи обізнаний з цими матеріалами) не міг собі уявити узагальненої картини того лиха. Отримавши можливість ретельно ознайомитися з матеріалами, я відчув повторний шок, набагато страшніший від того, що я зазнав у 84-му. Злочин виглядав настільки страшним, а відповідальність Компартії настільки очевидною, що я на деякий час втратив можливість думати про щось інше. Я завжди відзначався вмінням міцно спати, незважаючи на будь-які несприятливі обставини. Але тоді я вперше познайомився з безсонням: обличчя загиблих від голоду дітей постійно стояли у мене перед очима. До того ж мене мучили докори сумління – я починав розуміти, що є членом організації, яку з повним на те правом можна вважати злочинною. Проте мені щиро не хотілося ототожнювати нелюдів, винних у знищенні мільйонів моїх земляків, з багатьма чесними та порядними комуністами, яких знав і з якими працював.
Підібрані матеріали та фотографії (здається, півтори тисячі) були передані першому секретареві. Невдовзі Івашко зателефонував мені. Голос Володимира Антоновича тремтів: “Цього не може бути!” Він відмовився вірити, і я його розумів. Він заявив: оприлюднювати це не можна, допоки не знайдуться достеменні докази того, що голод був штучним. Івашко вимагав, аби я пересвідчився, що в ті роки в Україні не було посухи. Я звернувся до республіканського Гідромедцентру, але виявилося, що там подібних відомостей не збереглося. Довелося звертатися до відповідних служб у Москві, де надали дуже докладну інформацію. З неї випливало, що опади в ті роки не були нижчими за допостиму норму. Це був дуже серйозний аргумент, й Івашко вирішив винести це питання на засідання Політбюро. Обговорення було нелегким, але, завдяки принциповості першого секретаря, згода на видання книжки була надана. Хоча невдоволених подібним рішенням, зрозуміло, не бракувало. Щоправда найстрашніші фотографії було ухвалено не друкувати, та й кількість скоротили: замість 1500 надрукували десь 350.