· Чи був голодомор у 1932/33 роках геноцидом? [конференція в Ні
12/09/2003 | Ulyana
Чи був голодомор у 1932/33 роках геноцидом?
70 років опісля: Голодомор в Україні та інших регіонах Радянського союзу у 1932/33 роках, -- конференція під такою назвою пройде 19-20 грудня в німецькому місті Люнебурзі. З"ясувати наскільки вивчена ця проблема і які її аспекти ще залишаються спірними "Німецька хвиля" намагалася у розмові з учасниками майбутньої конференції.
Минулого тижня Папа Римський Іван Павло ІІ надіслав листа львівським кардиналам Любомирові Гузару та Мар"янові Яворському, у якому висловив своє ставлення до жахливої трагедії українського народу, яка розігралася у 1932/33 роках. "Ось такими є почуття, що їх викликає в моїй душі 70-та річниця сумних подій голодомору, -- пише римський понтифік, -- мільйони людей зазнали жахливої смерті через згубну діяльність ідеології, яка впродовж усього ХХ століття стала причиною страждань і горя в багатьох частинах світу".
У часи комуністичного правління в Україні заборононено було навіть згадувати про тему штучного голоду, не кажучи вже про те, щоб досліджувати чи вести наукові дискусії. Лише за останній час українські історики намагаються надолужити прогаяне. Західні ж історики й, зокрема німецькі, дослідження голодомору в Україні розпочали значно раніше. Співробітник Науково-гуманітарного центру з досліджень історії та культури Центральної та Східної Європи доктор Вільфрід Їльґе у інтерв"ю "Німецькій хвилі" заявив:
"Німецькі історики займалися дослідженням матеріалів про голод в Україні 1932/33 достатньо давно. Особливо глибоко цим питанням займався історик Штефан Мерль. Він написав досить велику книжку про примусову колективізацію в Радянському союзі, в якій особливий наголос зробив на подіях в Україні. Звичайно, німецькі історики не розглядали голодомор окремо від загальної історії України. Водночас варто зазначити, що більшість дослідників історії Східної Європи головну увагу звертали на Росію - це була головна тема досліджень. І німецькі історики теж здебільшого займалися не стільки дослідженням, зокрема, голодомору, скільки загальної проблеми злочинів сталінізму. І лише в часи перебудови інтерес до окремо взятої історії України і такої її трагедії, як голодомор, значно зріс".
У Радянському союзі цю тему намагалися або замовчувати, або подавати її як фальсифікації західних науковців. Чи в Німечині від самого початку ніхто не ставив під сумнів, що факт штучного голоду не є надуманим, що все це - не легенди? Вільфрід Їльґе:
"Може в Німеччині й не було багато спеціальних досліджень саме голодомору в Україні, але ніхто не ставив це під сумнів, ніхто не вважав це легендою. Всі знали, що це було наслідком брутальної примусової колективізації. Я пригадую як ще 1983 року, коли відзначалося 50-річчя голодомору, західні журналісти запитували членів делегації Української РСР в ООН: чи буде ця подія якось відзначатися в Україні, як зараз ви розглядаєте цю трагедію? Тоді українські представники в ООН потрапили в досить скрутну ситуацію, їм бракувало аргументів, щоб щось довести чи спростувати. Зрештою, це змусило радянське керівництво навіть створити спеціальну комісію для дослідження цього питання, яка мусила, так би мовити, розвінчувати брехливу буржуазну пропаганду. Тобто на Заході знали давно про цю трагедію, яка призвела до мільйонних жертв".
У дискусіях про голодомор в Україні щоразу частіше звучить слово "геноцид". На Вашу думку, наскільки є виправданним вживання цього терміну? Вільфрід Їльґе:
"Чого я не можу стверджувати, так це того, що це був геноцид, спрямований спеціально проти українського народу. Тобто, чи хотіли большевики, центр навмисно винищити українську націю? Я вам відповім досить обережно: аби таке стверджувати мені бракує інформаційних джерел. Факти голоду було тоді зафіксовано і в Казахстані і в місцях проживання німців Поволжя. Хоча безсумнівним є те, що голодомор в Україні носив особливо брутальні форми і спричинив дуже серйозні демографічні наслідки. У будь-якому випадку ця проблема є надто глибокою та комплексною, щоб її можна було сформулювати в одній тезі".
Професор Станіслав Кульчицький не погоджується з німецьким колегою. На його думку, події 1932/33 років мали всі ознаки геноциду. Пан Кульчицький наводить такі аргументи:
"Те, що це геноцид - абсолютно точно. Але це складно довести. Документально можна підтвердити лише техніку організації голоду. Техніка була дуже проста: забирали все продовольство і залишали селян у січні 1933 року до липня, тобто до наступного врожаю, ні з чим. Причому це був геноцид і за національною, і за класовою ознакою. За класовою ознакою: оскільки удару було завдано по селянству. І за національною: бо це були саме українські селяни, громадяни Української РСР. Українська Республіка, принаймні формально, була державою. І для того, аби не дати можливості розвинутися можливому сепаратизму, Сталін, як це він часто робив, застосував превентивні репресії проти селян в Україні та на Кубані. І хоча Кубань належала до Російської Федерації, але її населення, згідно з переписом 1926 року, на дві третини було українським".
Іван Павло ІІ, закінчуючи згаданого листа до глав католицьких церков в Україні підкреслив, що "усвідомлення помилок минулого спонукає будувати майбутнє, де немає місця будь-якій ідеології, що спотворює життя, і людську гідність". Чинячи так, переконаний Папа Римський, Україна зможе зробити "свій особливий внесок у побудову європейського дому".
Любомир Петренко
70 років опісля: Голодомор в Україні та інших регіонах Радянського союзу у 1932/33 роках, -- конференція під такою назвою пройде 19-20 грудня в німецькому місті Люнебурзі. З"ясувати наскільки вивчена ця проблема і які її аспекти ще залишаються спірними "Німецька хвиля" намагалася у розмові з учасниками майбутньої конференції.
Минулого тижня Папа Римський Іван Павло ІІ надіслав листа львівським кардиналам Любомирові Гузару та Мар"янові Яворському, у якому висловив своє ставлення до жахливої трагедії українського народу, яка розігралася у 1932/33 роках. "Ось такими є почуття, що їх викликає в моїй душі 70-та річниця сумних подій голодомору, -- пише римський понтифік, -- мільйони людей зазнали жахливої смерті через згубну діяльність ідеології, яка впродовж усього ХХ століття стала причиною страждань і горя в багатьох частинах світу".
У часи комуністичного правління в Україні заборононено було навіть згадувати про тему штучного голоду, не кажучи вже про те, щоб досліджувати чи вести наукові дискусії. Лише за останній час українські історики намагаються надолужити прогаяне. Західні ж історики й, зокрема німецькі, дослідження голодомору в Україні розпочали значно раніше. Співробітник Науково-гуманітарного центру з досліджень історії та культури Центральної та Східної Європи доктор Вільфрід Їльґе у інтерв"ю "Німецькій хвилі" заявив:
"Німецькі історики займалися дослідженням матеріалів про голод в Україні 1932/33 достатньо давно. Особливо глибоко цим питанням займався історик Штефан Мерль. Він написав досить велику книжку про примусову колективізацію в Радянському союзі, в якій особливий наголос зробив на подіях в Україні. Звичайно, німецькі історики не розглядали голодомор окремо від загальної історії України. Водночас варто зазначити, що більшість дослідників історії Східної Європи головну увагу звертали на Росію - це була головна тема досліджень. І німецькі історики теж здебільшого займалися не стільки дослідженням, зокрема, голодомору, скільки загальної проблеми злочинів сталінізму. І лише в часи перебудови інтерес до окремо взятої історії України і такої її трагедії, як голодомор, значно зріс".
У Радянському союзі цю тему намагалися або замовчувати, або подавати її як фальсифікації західних науковців. Чи в Німечині від самого початку ніхто не ставив під сумнів, що факт штучного голоду не є надуманим, що все це - не легенди? Вільфрід Їльґе:
"Може в Німеччині й не було багато спеціальних досліджень саме голодомору в Україні, але ніхто не ставив це під сумнів, ніхто не вважав це легендою. Всі знали, що це було наслідком брутальної примусової колективізації. Я пригадую як ще 1983 року, коли відзначалося 50-річчя голодомору, західні журналісти запитували членів делегації Української РСР в ООН: чи буде ця подія якось відзначатися в Україні, як зараз ви розглядаєте цю трагедію? Тоді українські представники в ООН потрапили в досить скрутну ситуацію, їм бракувало аргументів, щоб щось довести чи спростувати. Зрештою, це змусило радянське керівництво навіть створити спеціальну комісію для дослідження цього питання, яка мусила, так би мовити, розвінчувати брехливу буржуазну пропаганду. Тобто на Заході знали давно про цю трагедію, яка призвела до мільйонних жертв".
У дискусіях про голодомор в Україні щоразу частіше звучить слово "геноцид". На Вашу думку, наскільки є виправданним вживання цього терміну? Вільфрід Їльґе:
"Чого я не можу стверджувати, так це того, що це був геноцид, спрямований спеціально проти українського народу. Тобто, чи хотіли большевики, центр навмисно винищити українську націю? Я вам відповім досить обережно: аби таке стверджувати мені бракує інформаційних джерел. Факти голоду було тоді зафіксовано і в Казахстані і в місцях проживання німців Поволжя. Хоча безсумнівним є те, що голодомор в Україні носив особливо брутальні форми і спричинив дуже серйозні демографічні наслідки. У будь-якому випадку ця проблема є надто глибокою та комплексною, щоб її можна було сформулювати в одній тезі".
Професор Станіслав Кульчицький не погоджується з німецьким колегою. На його думку, події 1932/33 років мали всі ознаки геноциду. Пан Кульчицький наводить такі аргументи:
"Те, що це геноцид - абсолютно точно. Але це складно довести. Документально можна підтвердити лише техніку організації голоду. Техніка була дуже проста: забирали все продовольство і залишали селян у січні 1933 року до липня, тобто до наступного врожаю, ні з чим. Причому це був геноцид і за національною, і за класовою ознакою. За класовою ознакою: оскільки удару було завдано по селянству. І за національною: бо це були саме українські селяни, громадяни Української РСР. Українська Республіка, принаймні формально, була державою. І для того, аби не дати можливості розвинутися можливому сепаратизму, Сталін, як це він часто робив, застосував превентивні репресії проти селян в Україні та на Кубані. І хоча Кубань належала до Російської Федерації, але її населення, згідно з переписом 1926 року, на дві третини було українським".
Іван Павло ІІ, закінчуючи згаданого листа до глав католицьких церков в Україні підкреслив, що "усвідомлення помилок минулого спонукає будувати майбутнє, де немає місця будь-якій ідеології, що спотворює життя, і людську гідність". Чинячи так, переконаний Папа Римський, Україна зможе зробити "свій особливий внесок у побудову європейського дому".
Любомир Петренко
Відповіді
2003.12.26 | Oleksandr
Re: · Чи був голодомор у 1932/33 роках геноцидом? [конференція в Ні
http://postup.brama.com/dinamic/i_pub/usual.php?what=18138Голодомор як геноцид
Вікторія ПРИХІД
Організатори експедиції "Місцями голодомору в Україні 1932-1933 рр." знайшли докази, що голодомор 1930-х років був геноцидом проти українського народу. "На Житомирщині ми натрапили на кілька сіл, де проживали лише євреї чи поляки і в яких від голодомору не постраждав ніхто, тоді коли в сусідніх селах вимирало до 70% населення", -- каже керівник експедиції, а також голова МГО "Організація патріотів України" Анна Семенюк. Усю цю інформацію, свідчення свідків, дослідники затвердили юридично.
Хоча, як відомо, із цією інформацією вони трохи запізнилися, позаяк на сесії ООН український голодомор геноцидом не визнали. "Доклали зусиль передовсім російські юристи та історики, -- каже пані Семенюк, -- оскільки в разі визнання геноциду, Україна могла б вимагати від Росії матеріальної компенсації. Крім того, це могло б викликати вимогу світової громадськості заборонити Комуністичну партію взагалі. А для української влади така партія, яка є досить впливовою силою на Сході України, є вигідна".
Та що можна казати про світову громадськість, якщо на українському рівні 70-ті роковини трагедії, на думку учасників експедиції, повністю проігнорували. Не відбулося жодної спільної загальноукраїнської панахиди, не було побудовано жодного пам'ятника жертвам за гроші держави. Щобільше, держава в особі Кабінету Міністрів просто обдурила організаторів експедиції. Обіцяні гроші на наукове відрядження до дослідників так і не дійшли. Дослідники обійшлися своїми коштами, також їм допомогли майже всіх християнських конфесій України.
Під час експедиції, яка пройшла в шести областях України (переважно східних та південних), дослідники побачили, що в багатьох містечках і районах заходи, присвячені сумній річниці, бойкотували. В Луганську, Донецьку та в Харкові про голодомор взагалі не хотіли говорити. В Одеській же області, за словами сестри Володимири Максимів, над двома священиками, які відправляли панахиду за померлими від голодомору, взагалі було вчинено фізичну розправу. Один з них після цього навіть був змушений перейти з Православної Церкви Московського патріархату до Церкви Київського патріархату.
Учасники експедиції також дійшли висновку, що дані про кількість жертв голодомору дуже занижено. За словами пані Семенюк, харківські дослідники порахували, що від голоду в ті роки в їхній області загинули 600 тисяч жителів. Це тоді, коли Харківщина не є тією областю, яка постраждала найбільше. В Полтавській, Чернігівській та Сумській областях ці цифри було значно більшими. Якщо ці всі дані додати, кажуть дослідники, то отримаємо значно більшу цифру жертв, аніж це декларують на державному рівні.
Учасники експедиції кажуть, що порушуватимуть питання про продовження вшанування жертв голодомору ще на два роки. Наразі ж результати своєї експедиції вони виклали в двох брошурах: "Методичні рекомендації по випуску "Атласу жертв Голодомору 1932-1933 рр." в Україні" та "Демографічна ситуація в Україні -- національна трагедія".
2003.12.27 | Неосвічений
Re: · Народовбивство голодом
Ростислав НовоженецьНародовбивство голодом
http://www.ukrslovo.kiev.ua/istoria/i3204.html
№ 48(3143) 27 листопада - 3 грудня 2003 р.
Схоже, що до нас потроху повертається історична пам'ять. Цьогоріч у листопаді по всій Україні відзначали сумні 70-ті роковини Голодомору 1932-33 рр. і вшановували
пам'ять жертв цієї великої української трагедії. А були часи, коли сама лишень згадка про голод тих років закінчувалась тюрмою або засланням.
Проте і нині достовірні дані про Голодомор відомі небагатьом. Хоча й говорить мудрість: «Пізнайте правду, і правда визволить Вас» (Євангеліє від Івана). За різними оцінками
вітчизняних та зарубіжних експертів і вчених кількість українців, загиблих від голоду того періоду, сягає від 7 до 11 млн. осіб. А разом з ненародженими, за твердженням
американця Р. Конквеста, число жертв становить майже 14 млн. Тобто в центрі Європи вмерла тоді ціла наша країна за чисельністю населення більша від нинішніх Угорщини,
Бельгії та ін.
Це була наймасштабніша етнонаціональна катастрофа в історії людства. Для порівняння: у 1915 р. турки вирізали 1,5 млн. вірменів («ніч довгих ножів»), а у 1939—45 рр. німці
винищили від 0,63 млн. до 1,3 млн. євреїв («голокост»). Отож, українців було замордовано майже в 10 разів чи на порядок більше, що перевищує людські втрати всіх держав
разом взятих у першій світовій війні.
Голодомор лютував з квітня 1932 р. до листопада 1933 р. Апогею досяг навесні 1933 р., коли 17 людей гинуло щохвилини, тисяча — щогодини, 25 тис. — щодоби. Голодом було
охоплено майже всі українські етнічні землі в колишньому СРСР. Окрім України, найбільше голодної смерті зазнали на Пн. Кавказі і Поволжі, де, за даними перепису 1926 р.,
відповідно проживало 3,2 млн. і 0,44 млн. українців. Серед загиблих в Україні 53% припадає на шість нинішніх областей — Полтавську, Сумську, Харківську, Черкаську, Київську
і Житомирську, де смертність населення перевищувала середній рівень у 8—10 разів.
Від голоду потерпали переважно українські селяни, що з діда-прадіда обробляли землю і часто в пошуках кращої долі колонізовували суміжні краї. Селянство було основою,
оберегом української нації, її генофондом і найменше піддавалось чужинецьким впливам. Це чудово розуміло керівництво СРСР: «Селянство — основна армія національного
руху... Без селянства не може бути сильного національного руху. Це і є те, що мається на увазі, коли ми кажемо, що національне питання — це по-суті селянське питання» (Й.
Сталін).
А як у тоталітарній державі вирішувалось національне питання — добре відомо. Тому й нині нікого не здивуєш висновками про те, що Голодомор українського селянства був
штучним, навмисно створеним владою.
Адже 1932—33 рр. не були неврожайними. Проте в цей період прискореними темпами здійснювалась суцільна «добровільна» колективізація — селян заганяли в колгоспи, а
кращих господарів розкуркулювали і репресували з виселенням в інші краї. Водночас непомірно збільшували плани т. зв. хлібозаготівель, а по суті просто безоплатної здачі
зерна державі. Передчуваючи наближення голоду через нестачу необхідного хліба, селяни тишком-нишком саботували «держзамовлення». Але, напевно, не відали, з ким мали
справу. У відповідь урядові опричники з т. зв. «хлібозаготівельних комісій» зі зброєю в руках почали конфісковувати весь урожай зерна та вилучати всі запаси продуктів. У
пошуках харчів селяни кинулись у міста, проте влада миттєво відреагувала і ввела для мешканців міст паспортну систему з пропискою та продовольчі картки. Безуспішною
виявилась і спроба селян виїхати за кордон або в інші регіони — туди не пропускали спеціальні загороджувальні загони (сформовані в основному з росіян). Будучи загнаними у
безвихідь, чіпляючись за життя, селяни поїдали кору, коріння, листя, жолуді, траву. У безвиході вживали котів, собак, горобців, ворон, мишей, різноманітних плазунів, їжаків і т. п.
Внаслідок чого люди впадали в розпач і божеволіли. Непоодинокими були випадки людоїдства і трупоїдства. А села пухли з голоду і вимирали. «Мертві лежали по хатах, на
вулицях і ніхто їх не підбирав. Коли масово почали мерти з голоду, то за село почали відвозити померлих і там закопувати мерців. «Деякі були ще живі», — згадує один із свідків
того часу. А інший — про усі ці жахи розказує: «То Сталін приказав Україну ограбить, хліб позабирать і вивести за границю, а діти тисячами вмирали. А баржі ті з хлібом, що
найобідніше, потопили в морі, бо ніхто того зерна не купляв, а в України все забрали».
Звісно, що за все, що діялось тоді в Україні, відповідає не лише один генеральний секретар. Разом з ним до цього причетні й інші керівники партії і держави: В. Молотов, Л.
Каганович, С. Косіор, В. Чубар, М. Хатаєвич, С. Реденс, В. Балицький. П. Постишев — 2-й секретар ЦК КП(б)У з особливими повноваженнями із хлібозаготівель — відверто
оцінював перемогу сталінського режиму над українським селянством: «У 1933 р. ми, образно кажучи, наступили ногою пролетарської диктатури на осине гніздо
націоналістичної контрреволюції». Однак не можна звинувачувати у вбивстві мільйонів українців лише окремих осіб чи організації (в даному разі компартію), ба навіть усю
систему чи режим. Адже за злочин націонал-соціалізму відповів і покаявся цілий німецький народ, який до цього часу виплачує компенсації.
Відомо, що на місце померлих від голоду українців інтенсивно завозили переселенців з Росії. СРСР був по суті новітньою російською імперією, де панувала російська мова,
культура, звичаї, а росіяни становили майже 60% населення і обіймали більшість керівних посад. Щоправда, в цей період росіяни допустили до керівництва в компартії, державі і,
зокрема, каральних органах чималу кількість євреїв, проте це лише посилює вину Москви.
Тому відповідальність за вбивство українців голодом повністю лягає на московську націю. Загалом колоніальне становище України спричинилось до того що, за оцінками
професора В. Панченка, протягом ХХ століття число українців на теренах колишньої російської імперії та колишнього СРСР, починаючи з 1897 р., збільшилось на 38%, росіян
же — на 170%. Природним такий процес назвати неможливо. А результати перепису населення в СРСР 1939 р. взагалі не публікувалися, — очевидно картина, яка поставала за
цифрами, була надто моторошною. Представники української еліти по-різному відреагували на Голодомор. Одні створювали допомогові комітети за кордоном, як от донька
гетьмана П. Скоропадського, інші з розпуки закінчили життя самогубством (письменник М. Хвильовий, нарком освіти М. Скрипник), а М. Лемик на знак протесту і
привернення уваги світової спільноти, за наказом Проводу ОУН 21 жовтня 1933 р. вбив начальника канцелярії (емісара большевицьких спецслужб) консульства СРСР у Львові О.
Майлова. Проте світ мовчав і покривав злочин московських катів. Саме у розпал голоду США встановили з СРСР дипломатичні відносини. Голодомор 1932—33 рр. підпадає,
згідно з Конвенцією ООН від 9 грудня 1948 р., під визначення геноциду, тобто дій, скоєних з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, етнічну групу як
таку. А геноцид є злочином, і цивілізований світ засуджує його. Цей злочин немає строку давності, і винні мають бути притягнені до кримінальної відповідальності.
Верховна Рада України у 2002 р. спромоглася на парламентські слухання про Голодомор 1932—33 рр. і назвала цей злочин геноцидом. Але через угодовську позицію
президента України Л. Кучми, аби не завдавати прикрощів Росії, що мала б виплачувати Україні компенсації (наприклад, євреї від німців уже отримали близько $100 млрд.), на
Генеральній Асамблеї ООН питання геноциду українською стороною порушене не було. Проте 26 держав світу — США, Канада, Бразилія, Аргентина та ін., — таки визнали
геноцид українців у спільній заяві. Росія й Ізраїль із зрозумілих причин цього документу не підписали.
«А суд? Чи буде суд над ними? Невже вони гадають, що все мине? О, ні! Народу пам’ять — неубієнна» (С. Параджанов, кінорежисер).