Анатолій СОЛОНСЬКИЙ. ТО — ХЛІБ? І ВІН ПРОДАЄТЬСЯ?
02/22/2004 | Неосвічений
Анатолій СОЛОНСЬКИЙ
ТО — ХЛІБ? І ВІН ПРОДАЄТЬСЯ?
— У мене був, мабуть, надто дивакуватий вигляд, бо продавщиця аж замовкла, потім тихо перепитала: «Ти что, парєнь, очумєл?»...
А я дивився на хлібні «кирпичики» і не міг уторопати: як же так — у нас в Україні люди мруть з голоду, а тут хліб — ось він. Ніби не одна й та сама країна.
— Як же це так? — мій співрозмовник питав, здається, себе самого, мене й увесь світ. Хоч говорили ми про це лиш удвох, бо за вікнами була в розквіті брежнєвська епоха, за такі запитання можна було заробити на горіхи. Та ми з Миколою Панченком уже кілька років жили «двері в двері», довіряли один одному. Сусіда років на 3—4 старший за мене, працював на «Запоріжсталі», а я в «Запорізькій правді». І ось одного разу згадали голодний 47-й рік.
Я розповів Миколі Івановичу, як ми виживали у своєму приазовському селі. Збирали щуплі колосочки. Іноді натрапляли на мишачі склади. Виявляється, польові миші теж збирають колоски. Вони риють таку собі траншею, стягують колоски у неї, а потім пригортають землею. І — мають запас на зиму. Ми, зрозуміло, грабували їх і радо розповідали про такі знахідки. Правда, старі люди від того смутнішали: «То знак голоду».
Пам’ятаю, з яким нетерпінням чекали ми на весну. Грицики, калачики, козлики — що ми тільки не їли! Трава, звісно, та все-таки...
А потім попробивалися ховрашки. Ми з братом ловили їх по-всякому — ставили капкани, викопували, виливали. Брат поробив з грубого дроту шпички, ми наколювали обдерті тушки і смажили їх тут же на вогнищі.
— А що! — втішав брат. — Ховрах — тваринка чиста. Їсть зерно, травицю, п’є росу. Так що...
Приносили ми їх і додому. Правда, мама й слухати не хотіла, що вони смачні. Проте нам готувала. Знайде жменю якоїсь крупи та й варить щось на зразок нинішнього плову. Мішає у казанці, а сама відвертається, сльози падають прямо в казанець. Солі, до речі, теж не було...
Восени я полював на горобчиків. У нас на горищі був якийсь послід, і вони забиралися туди. Я ставив там старезного чемодана, всипав у нього посліду, кришку підпирав паличкою, прив’язував до неї мотузку і сидів у сараї під лядою. Коли чув, що на горищі порпаються горобці, смикав за мотузку...
Ми просили маму щось приготувати. Вона розробляла і хитала головою: «Господи, горобці — і ті голодують. Одне пір’я та кісточки...».
З тих пір я все життя кришу горобчикам хліб та все прошу прощення за свою голодну жорстокість у 47-му.
— А ми вижили в Росії, — розповідав Микола Іванович. — Нас було у мами троє. Батько десь подівся. Чи голод його доконав, чи боявся бачити, як ми будемо помирати, і зник. Мама прочула, що так голодно лиш у нас, і сказала: треба їхати звідси. Зібрали, що можна було взяти, крадькома залізли в товарняк. Та незабаром нас викинули з вагона. Я з жахом тоді бачив — сотні людей на залізничному насипі, багато хто ледве ворушився. А часом з вагонів, навантажених вугіллям чи дровами, скидали трупи. Солдати зачіпляли їх багнетами і спихали на землю... Живих гнали назад, в Україну. Ми пішли за станцію, а вночі знову забралися в товарняк, забарикадувалися дошками, ще чимось — щоб не видно було. І таки проїхали в Росію. Через деякий час вибралися. Світилася якась станція. Мама послала мене в розвідку. Спочатку я йшов на лампу, а потім — на запах. Так смачно пахло! Підходжу — станційна крамниця. Відчиняю двері — в ніс б’є хлібний запах, а перед очима... Досі бачу: полиці — ніби в бібліотеці, а на них — наче книги — хлібні «кирпичики».
— То — хліб? — безнадійно питаю продавщицю.
— А ти что, слєп? — кидає вона.
— І він... продається?
— Во хахол нєвєрующий. Давай дєньгі і катісь.
І тоді, і пізніше, і досі я задумуюся: як же це так — у нас в Україні люди мруть з голоду, а тут хліб — ось він.
Як же це так?
Пам’ятаймо.
Українське слово ч.8, 19-25 лютого 2004 р. (http://www.ukrslovo.kiev.ua/istoria/i3214.html)
ТО — ХЛІБ? І ВІН ПРОДАЄТЬСЯ?
— У мене був, мабуть, надто дивакуватий вигляд, бо продавщиця аж замовкла, потім тихо перепитала: «Ти что, парєнь, очумєл?»...
А я дивився на хлібні «кирпичики» і не міг уторопати: як же так — у нас в Україні люди мруть з голоду, а тут хліб — ось він. Ніби не одна й та сама країна.
— Як же це так? — мій співрозмовник питав, здається, себе самого, мене й увесь світ. Хоч говорили ми про це лиш удвох, бо за вікнами була в розквіті брежнєвська епоха, за такі запитання можна було заробити на горіхи. Та ми з Миколою Панченком уже кілька років жили «двері в двері», довіряли один одному. Сусіда років на 3—4 старший за мене, працював на «Запоріжсталі», а я в «Запорізькій правді». І ось одного разу згадали голодний 47-й рік.
Я розповів Миколі Івановичу, як ми виживали у своєму приазовському селі. Збирали щуплі колосочки. Іноді натрапляли на мишачі склади. Виявляється, польові миші теж збирають колоски. Вони риють таку собі траншею, стягують колоски у неї, а потім пригортають землею. І — мають запас на зиму. Ми, зрозуміло, грабували їх і радо розповідали про такі знахідки. Правда, старі люди від того смутнішали: «То знак голоду».
Пам’ятаю, з яким нетерпінням чекали ми на весну. Грицики, калачики, козлики — що ми тільки не їли! Трава, звісно, та все-таки...
А потім попробивалися ховрашки. Ми з братом ловили їх по-всякому — ставили капкани, викопували, виливали. Брат поробив з грубого дроту шпички, ми наколювали обдерті тушки і смажили їх тут же на вогнищі.
— А що! — втішав брат. — Ховрах — тваринка чиста. Їсть зерно, травицю, п’є росу. Так що...
Приносили ми їх і додому. Правда, мама й слухати не хотіла, що вони смачні. Проте нам готувала. Знайде жменю якоїсь крупи та й варить щось на зразок нинішнього плову. Мішає у казанці, а сама відвертається, сльози падають прямо в казанець. Солі, до речі, теж не було...
Восени я полював на горобчиків. У нас на горищі був якийсь послід, і вони забиралися туди. Я ставив там старезного чемодана, всипав у нього посліду, кришку підпирав паличкою, прив’язував до неї мотузку і сидів у сараї під лядою. Коли чув, що на горищі порпаються горобці, смикав за мотузку...
Ми просили маму щось приготувати. Вона розробляла і хитала головою: «Господи, горобці — і ті голодують. Одне пір’я та кісточки...».
З тих пір я все життя кришу горобчикам хліб та все прошу прощення за свою голодну жорстокість у 47-му.
— А ми вижили в Росії, — розповідав Микола Іванович. — Нас було у мами троє. Батько десь подівся. Чи голод його доконав, чи боявся бачити, як ми будемо помирати, і зник. Мама прочула, що так голодно лиш у нас, і сказала: треба їхати звідси. Зібрали, що можна було взяти, крадькома залізли в товарняк. Та незабаром нас викинули з вагона. Я з жахом тоді бачив — сотні людей на залізничному насипі, багато хто ледве ворушився. А часом з вагонів, навантажених вугіллям чи дровами, скидали трупи. Солдати зачіпляли їх багнетами і спихали на землю... Живих гнали назад, в Україну. Ми пішли за станцію, а вночі знову забралися в товарняк, забарикадувалися дошками, ще чимось — щоб не видно було. І таки проїхали в Росію. Через деякий час вибралися. Світилася якась станція. Мама послала мене в розвідку. Спочатку я йшов на лампу, а потім — на запах. Так смачно пахло! Підходжу — станційна крамниця. Відчиняю двері — в ніс б’є хлібний запах, а перед очима... Досі бачу: полиці — ніби в бібліотеці, а на них — наче книги — хлібні «кирпичики».
— То — хліб? — безнадійно питаю продавщицю.
— А ти что, слєп? — кидає вона.
— І він... продається?
— Во хахол нєвєрующий. Давай дєньгі і катісь.
І тоді, і пізніше, і досі я задумуюся: як же це так — у нас в Україні люди мруть з голоду, а тут хліб — ось він.
Як же це так?
Пам’ятаймо.
Українське слово ч.8, 19-25 лютого 2004 р. (http://www.ukrslovo.kiev.ua/istoria/i3214.html)