переписка Сталіна з Кагановичем, 1931-1936
01/30/2005 | sk
як завжди, читати листи, для тебе не призначені, - цікаво 
як завжди, краще їх читати мовою оригіналу, а не в перекладі.
хоча, звичайно, як витікає з книги, якби телефонізація південної дачі Сталіна сталася не у 1935 році, а раніше, то й цих листів ми б не побачили.
якщо Ви, Ксеніка, знаєте про цю книгу, то напевно знаєте і те, що вона - третя з цієї епістолярної серії, "Аннали комунізму". спочатку були "Stalin's letters to Molotov, 1925-1936" (1995), потім - "Dimіtrov and Stalin, 1934-1943: letters from the Soviet archives" (2000)
редагували книгу дві комісії - американська і російська. що, звичайно, нічого не означало б, якби 400 сторінок цього фоліанта містили лише 177 передруків оригінальних листів і більше нічого. але вона містить ще і коментарі до кожного розділа-року, розраховані на англомовного читача. так от цікавим є те, які акценти робить або не робить кожен такий коментар.
на мою непрофесійну думку, комісії зробили акцент на тому, що голод був всюди, всюди - однаковий, бо зерно вивозили з різних регіонів: і Північного Кавказу, і Центральної Волги, і Центрально-Ченроземного. про Україну, де вимирали селами, - нічого не сказане. тобто, виходить, геноциду не було. просто трохи "перебдели". зрештою, книга не про голод в Україні...
не буду казати, що всю її дочитано... мене насамперед цікавили місця в переписці, пов\язані саме з голодом в Україні. особливих "Америк" у цій справі цей том для мене не відкрив, але є цікаві моменти.
почати хоча б з біографії самого Лазаря Моісейовича. чим не казка про попелюшку?! малоосвічений хлопчик з бідної єврейської родини, який народився в Чернобильському районі України і працював чоботарем на фабриці аж до 18 років, поки не вступив до лав більшовицької партії. ну, й почалося... Цікаво, що (за іншими даними, на яких зупиняють комісії увагу англомовного читача) саме Каганович був завзятим промоутером індустріалізації (а в 1925 - ще й українізації)і запропонував Сталінові план будівництва Дніпрогідроелектростанції, наголошуючи, що Україна має посісти центральне місце в індустріальній трансформації СРСР.
цікаве й очевидне наростання "не-здоровості" Сталіна у сприйнятті оточуючих, підозри і т.д. взагалі, оця не-здоровість якось всюди, не лише у ставленні до питання аграрної політики.
невизнавання помилок власної попередньої політики, звинувачення місцевої влади, намагання вирішувати проблеми за рахунок кадрових перестановок, малювання ситуації далекої від реальності - така картина товариша Сталіна випливає з наведених листів. також з листів випливає і те, що саме Сталін був головним організатором политики терору. саме йому належить авторство закону 7-го серпня 1932 року про розкрадання соціалістичної власності, відомого як "5 колосків". за даними комісій, за 5 місяців після його введення, було засуджено 103.000 осіб. відомості є лише про 79.000. з них на смерть покарано 4.880, на 10 років ув\язнено 26.000.
дуже цікавим є лист Сталіна до Кагановича за 11 серпня 1932р., де він пише, що ситуація в Україні досягла критичного стану, бо... комуністи визнають план зернозаготівлі нереалістичним і виступають (подумати тільки!) проти нього. "Це, - пише Сталін, - не партія, це парламент, карикатура на парламент". і потім "Якщо не почнемо виправляти ситуацію в Україні, ми можемо її втратити. пам\ятай, що Пілсудський не спить і його агенти в Україні сильніші, ніж Косіор думає... Ми маємо поставити за мету зробити з України якнайшвидше справжню фортецю СРСР, дійсно показову республіку. на це на треба шкодувати коштів".
хоча ще 18 червня того самого року Сталін пише, що, мовляв, "политика механической уравниловки" призвела до ситуації голоду в деяких районах України, внаслідок чого десятки тисяч колгоспників блукають європейською частиною СРСР і деморалізують інших колгоспників своїми скаргами. трохи пізніше Сталін навіть (!) наказує знизити план зернозаготівлі для України, але самім українським комуністам про це не говорити до середини серпня з тактичних міркувань. і лишень у шифровці за 16 серпня напише: "Думаю, вже час сказати українцям про зменшення плану. поклич Косіора і скажи йому".
назагал, про сільське господарство як таке, про продовольчу ситуацію в країні у книзі дуже мало. не те було у фокусі уваги вождя народів. життя людей (одиниць, груп, мільйонів) мало що значили. все було підпорядковано іншій меті.
наразі, це все.
як завжди, краще їх читати мовою оригіналу, а не в перекладі.
хоча, звичайно, як витікає з книги, якби телефонізація південної дачі Сталіна сталася не у 1935 році, а раніше, то й цих листів ми б не побачили.
якщо Ви, Ксеніка, знаєте про цю книгу, то напевно знаєте і те, що вона - третя з цієї епістолярної серії, "Аннали комунізму". спочатку були "Stalin's letters to Molotov, 1925-1936" (1995), потім - "Dimіtrov and Stalin, 1934-1943: letters from the Soviet archives" (2000)
редагували книгу дві комісії - американська і російська. що, звичайно, нічого не означало б, якби 400 сторінок цього фоліанта містили лише 177 передруків оригінальних листів і більше нічого. але вона містить ще і коментарі до кожного розділа-року, розраховані на англомовного читача. так от цікавим є те, які акценти робить або не робить кожен такий коментар.
на мою непрофесійну думку, комісії зробили акцент на тому, що голод був всюди, всюди - однаковий, бо зерно вивозили з різних регіонів: і Північного Кавказу, і Центральної Волги, і Центрально-Ченроземного. про Україну, де вимирали селами, - нічого не сказане. тобто, виходить, геноциду не було. просто трохи "перебдели". зрештою, книга не про голод в Україні...
не буду казати, що всю її дочитано... мене насамперед цікавили місця в переписці, пов\язані саме з голодом в Україні. особливих "Америк" у цій справі цей том для мене не відкрив, але є цікаві моменти.
почати хоча б з біографії самого Лазаря Моісейовича. чим не казка про попелюшку?! малоосвічений хлопчик з бідної єврейської родини, який народився в Чернобильському районі України і працював чоботарем на фабриці аж до 18 років, поки не вступив до лав більшовицької партії. ну, й почалося... Цікаво, що (за іншими даними, на яких зупиняють комісії увагу англомовного читача) саме Каганович був завзятим промоутером індустріалізації (а в 1925 - ще й українізації)і запропонував Сталінові план будівництва Дніпрогідроелектростанції, наголошуючи, що Україна має посісти центральне місце в індустріальній трансформації СРСР.
цікаве й очевидне наростання "не-здоровості" Сталіна у сприйнятті оточуючих, підозри і т.д. взагалі, оця не-здоровість якось всюди, не лише у ставленні до питання аграрної політики.
невизнавання помилок власної попередньої політики, звинувачення місцевої влади, намагання вирішувати проблеми за рахунок кадрових перестановок, малювання ситуації далекої від реальності - така картина товариша Сталіна випливає з наведених листів. також з листів випливає і те, що саме Сталін був головним організатором политики терору. саме йому належить авторство закону 7-го серпня 1932 року про розкрадання соціалістичної власності, відомого як "5 колосків". за даними комісій, за 5 місяців після його введення, було засуджено 103.000 осіб. відомості є лише про 79.000. з них на смерть покарано 4.880, на 10 років ув\язнено 26.000.
дуже цікавим є лист Сталіна до Кагановича за 11 серпня 1932р., де він пише, що ситуація в Україні досягла критичного стану, бо... комуністи визнають план зернозаготівлі нереалістичним і виступають (подумати тільки!) проти нього. "Це, - пише Сталін, - не партія, це парламент, карикатура на парламент". і потім "Якщо не почнемо виправляти ситуацію в Україні, ми можемо її втратити. пам\ятай, що Пілсудський не спить і його агенти в Україні сильніші, ніж Косіор думає... Ми маємо поставити за мету зробити з України якнайшвидше справжню фортецю СРСР, дійсно показову республіку. на це на треба шкодувати коштів".
хоча ще 18 червня того самого року Сталін пише, що, мовляв, "политика механической уравниловки" призвела до ситуації голоду в деяких районах України, внаслідок чого десятки тисяч колгоспників блукають європейською частиною СРСР і деморалізують інших колгоспників своїми скаргами. трохи пізніше Сталін навіть (!) наказує знизити план зернозаготівлі для України, але самім українським комуністам про це не говорити до середини серпня з тактичних міркувань. і лишень у шифровці за 16 серпня напише: "Думаю, вже час сказати українцям про зменшення плану. поклич Косіора і скажи йому".
назагал, про сільське господарство як таке, про продовольчу ситуацію в країні у книзі дуже мало. не те було у фокусі уваги вождя народів. життя людей (одиниць, груп, мільйонів) мало що значили. все було підпорядковано іншій меті.
наразі, це все.
Відповіді
2005.01.31 | xenyka
Re: переписка Сталіна з Кагановичем, 1931-1936
U knyzi "Wolf of Kremlin" http://www.seriesbooks.com/wolfofthekremlin.htmpleminnyk LMK Stuart Kahan pyshe pro svoho nevidomoho diad'ka. Zokrema, vin pyshe pro sestru LMK shcho stala tretioiu druzhynoiu Stalina, pislia smerti druhoii druzhyny. Deiaki dzherela zaperechuiut' isnuvannia sestry. *brat kaganovicha Micheal (transport) ta syn Micheal tezh buly prystroieni v riznykh vladnykh strukturakh (vidozva na vyshchezhadanu knyhu).
Takozh, na web-saiti http://www.prokofiev.org/biography/index.html
(sait zminyvsia z ostannioho razu koly ia pocherpnula nastupnu infu u mynulomu rotsi; rozshyryvsia i pominiav naholosy)
opysano doliu komposytora Prokofieva (nar. na Chernihivshchyni). Pro ioho odruzhennia z hromadiankoiu Pol'shchi, etnichnoiu kubynkoiu i ihkh dvoie ditei.
Potim - znaiomstvo z Miroiu Mendelsohn - don'koiu LMK. Prymusove rozluchennia z druzhynoiu - stalin rozvyvaie strakh do inozemtsiv i pryiniato zakon vyznaty shliuby z inosemtsiamy nediisnymy.
Mira Mendelsohn -don'ka Kaganovicha - otrymuie Prokofieva. Vesil'nyi marsh Mendel'sona staie protyvnym koly diznaieshsia pro pokhodzhennia. Tse ne marsh liubovi, tse marsh rozluky i na moiu dumku nadruhy nad rodynoiu. Druzhyna Prokofieva zislana z dit'my.
Tak os', pytannia iake mene tsikavyt':
Chy mih LMK maty vidnoshennia do rozvynutoho strakhu stalina pered inozemtsiamy shchob pidihraty don'tsi?
Mozhe, tse zanadto natiahnuto - i zviazku nemaie. Ale teorytychno, iak u chasovykh ramkakh rozvyvalasia khvoroba stalina na foni pary Prokofiev-mendelsohn?
Khto buv likarem stalina? I chy mav vin/likar zviazok z kaganovychem?
Diakuiu za vashi vidozvy, u t.ch. nyshchivni:); a osoblyvo po suti
2005.02.02 | sk
Re: переписка Сталіна з Кагановичем, 1931-1936
xenyka пише:> >
> Khto buv likarem stalina? I chy mav vin/likar zviazok z kaganovychem?
>
>Шановна Xenyka,
не знаю, чи мав лікар зв\язок з Кагановичем (принаймні, в "Переписці" про це нічого), але мені чомусь здається, що до розділу "Голодомор" це точно не має жодного стосунку. це більше би до "Історії" пасувало. поправте мене, якщо я помиляюся. з погляду "Історії" тема безперечно цікава, як і решта, які Ви весь час "підкидаєте".
натомість маю до Вас і всіх, хто читає цей розділ пропозицію, почуту від знайомих: було би, кажуть, цікаво побачити в одному місці зібрані пам\ятники жертвам Українського голодомору. адже їх не один і не два, а по всьому світові. от поряд мене є один. я можу вислати зображення, ім\я автора, рік встановлення і короткий опис (той, що є на самому пам\ятнику). і так можна було би зробити іншим (якщо немає можливості персонально сфотографувати, то є друзі, родичі і т.д.). тобто зробити щось типу mapping. можливо, є навіть якийсь сайт, але мені він не відомий.
як Вам пропозиція? долучитесь?
2005.02.12 | xenyka
Re: Pamiatnyky zhertvam Holodomoru
Aktsiia chudova! Pryiednatysia pidtrumuiu....Til'ky pamiatnykiv navkolo - zhodnoho.
Ksenia. Bloomington. Indiana. U.S.A.
P.S. Uliani - translit ne pratsuie
2005.02.11 | Nemesis
Небагато, але все ж.
sk пише:> "Якщо не почнемо виправляти ситуацію в Україні, ми можемо її втратити<...>Ми маємо поставити за мету зробити з України якнайшвидше справжню фортецю СРСР, дійсно показову республіку. на це на треба шкодувати коштів".
Це початок. Таким чином штучний голод був потрібний, щоб не "втратити" Україну та зробити її за будь-яку ціну "фортецeю СССР"?
Це ІМХО підпадає під визначення геноцида, адже геноцидом є не лише злочинні дії з бажанням винищити весь народ, чи етнічну групу, а і значну частину.
Звичайно по одному реченню з листа це не доведеш. Треба ще.
2005.02.12 | sk
Re: Небагато, але все ж.
Ви хочете назбирати достатньо речень для доведення того, що геноцид був? кому хочете довести? ну, от, напридклад, один член від американської редакторської комісії "Переписки" - професор історії Mark von Hagen з Колумбійського універститету (під час гучного процеса про позбавлення Дюранті Пулітцерівської премії він написав - на доручення New York Times - "резюме" на Дюранті) сказав промову на конференції, присвяченій 70-й річниці Голодомору:http://www.ukrweekly.com/Archive/2003/480319.shtml
як бачите, слово "геноцид" є. вживається не лише по відношенню до України.
Nemesis пише:
> Звичайно по одному реченню з листа це не доведеш. Треба ще.
так, не доведеш. інтерпретувати можна по-різному. в тому й справа, що (ну, принаймні, у перепісці) немає речень-наказів винищити когось взагалі чи якусь верству зокрема. також навіть мови не було, що там в якійсь кількості вимирають люди. зернозаготовки були виховними заходами: українським комуністам показати, хто в хаті хазяїн, а селянам - що краще у колгоспах (для колгоспів плани були нижчі).
ще цікавий момент: як зазначено на стор.292 "Переписки" на 1 липня 1935 року держелеватор містив 6.55 млн тон зерна (з них 3.28 - т.зв. Недоторканий Фонд). у липні наступного року ця цифра вже була 9.92. Далі за текстом редакторів: Коли в країні були вкрай несприятливі погодні умови і жалюгідний урожай у 1936, уникнути масштабного голоду вдалося, використавши значну частину цього фонду.
за "логікою" здається, для чого було б Сталінові "уникати" голоду? але знову ж таки, бачите, в УСІЙ країні були несприятливі погодні умови і рятували, відповідно, ВСЮ країну...
не причепишся до речень...
а там - хтозна, які документи і листи ще не надруковані. не підеш до Росії, не перевіриш. та й українські архіви, наскільки мені відомо, не хлібом-сіллю зустрічають бажаючих почитати всі ці документи.
2005.02.12 | Nemesis
Все не так однозначно.
Ви ж знаєте, що Дюранте Пулітцерівської премії так і не позбавили?Тобто, мотивація була така: премію давали зовсім не за освітлення 1933 року, тому його дії під час голодомору до премії ніякого відношення не мають.
А гучні слова між собою... Це струс повітря. Як це не дивно, але в дослідженні голодомора ще як то кажуть "кінь не валявся", себто за яким-то чукотським принципом народної пісні збирається описово фактологічний матеріал, потім немотивовано робиться висновок (точніше на емоційній основі "стільки жертв, це мабуть геноцид, сусіде!", "та шо там "мабуть"! геноцид і є, куме!").
Ви ж знайомі з юридичним визначенням терміна "геноцид"?
2005.02.12 | sk
Re: Все не так однозначно.
Nemesis пише:> Ви ж знаєте, що Дюранте Пулітцерівської премії так і не позбавили?
> Тобто, мотивація була така: премію давали зовсім не за освітлення 1933 року, тому його дії під час голодомору до премії ніякого відношення не мають.
Ви праві: все не так однозначно. мотивація була така: премії навряд чи позбавлять, але хоча б привернемо увагу до України. щодо Дюранте, так позбавити премії хотіли за відсутність журналістської етики та елементарної людської моральності саме у висвітленні подій 1933-го, коли журналіст, якому довіряли в Європі та Америці, відверто брехав і цинічно коментував докази інших (його відома фраза про омлет і яйця). така поведінка не є професійною/порядною/гідною нормальної людини і тому не повинна бути відзначена преміями навіть у подальшому житті за якісь інші заслуги.
може все це і не було би таким кричущим, якби не існувало Гарета Джоунза і його такої протилежної поведінки:
http://www.upi.com/view.cfm?StoryID=20030611-012334-4255r
> А гучні слова між собою... Це струс повітря. Як це не дивно, але в дослідженні голодомора ще як то кажуть "кінь не валявся", себто за яким-то чукотським принципом народної пісні збирається описово фактологічний матеріал, потім немотивовано робиться висновок (точніше на емоційній основі "стільки жертв, це мабуть геноцид, сусіде!", "та шо там "мабуть"! геноцид і є, куме!").
ну то які будуть пропозиції?
скажіть, багато ваших рідних/друзів/знайомих читали отой описовий фактологічний матеріал (ті ж свідчення очевидців)? чому питаю: може, для досліджень такого плану все ж таки потрібна емоційність? ну, хоча би на етапі елементарного знання? а то запитуєш у людей: Що знаєте про Голодомор? - Ну, це у 1933 було. - А що було? - Ну, от Голодомор і був.
2005.02.14 | Nemesis
Пропозиції.
> скажіть, багато ваших рідних/друзів/знайомих читали отой описовий фактологічний матеріал (ті ж свідчення очевидців)?Всі знають/знали, бо в 1933 році всі жили в СССР та бачили все на власні очі, одну жінку з села взяли з вулиці додому "померти спокійно" (я дитиною був шокований: чому це не могли допомогти, чому це "померти", це зараз я розумію "чому" та "що").
Конкретні пропозиції.
Чудово було б зробити національний монумент типу як "Яд Вашем" в Ізраїлі, де всі б імена померлих та постраждалих було зареєстровано, разом з розповідями та фактологією.
Конкретна пропозиція: додавати до фактологичного матеріала главу з оціночним матеріалом на основі міжнародних угод та прецедентів масових вбивств в світі (вірменський геноцид, голокост, Руанда, Дарфур).
2005.02.17 | sk
Re: Пропозиції.
Nemesis пише:> Чудово було б зробити національний монумент типу як "Яд Вашем" в Ізраїлі, де всі б імена померлих та постраждалих було зареєстровано, разом з розповідями та фактологією.
чудово б, але... Ви ж сам прекрасно розумієте, що ВСІХ імен вже ніхто ніде не знайде. бо якби вони були - точну цифру загиблих вже давно б назвали без коливань +/- кілька мільйонів . ну, а постраждалих... Хіба не всі ті, хто тоді пережив, хіба всі ми не є ними? Монумент - річ добра, якщо при цьому і в інших галузях кипить робота. Кількість досліджень у галузі клінічної психології про тих, хто пережив, наприклад, Голокост, вражає. при цьому дослідження на інтергенераційному рівні...
моє питання про пропозиції було трохи інше: що може зробити учасник форуму у більш земному масштабі?
2005.02.23 | Nemesis
Потихеньку заповнювати величезну дірку.
Ви ж бачите самі, що ніяких серйозних досліджень взагалі немає...Тому доводиться нам, без субсидій та кошторисів, в вільний від роботи час знайомитися з дослідженнями, методологіями, вчитися методик та показувати результати людям з надією, що колись знайдеться правильна людина на правильному місці та вкраде результати, розробить, видасть під власним іменем і таким чином зрушить все з місця.
Ось наприклад, якими методиками користувалися досліджувачі психології жертв голокосту?
sk пише:
> Ви ж сам прекрасно розумієте, що ВСІХ імен вже ніхто ніде не знайде.
Точна цифра загинулих під час голокосту також наразі невідома, адже відомо, що принаймні один раз дещо було змінено: кількість жертв в Аушвіці-Біркенау було офіційно знижено, бо спочатку цифра була фактично вигадана на грунті емоцій (для цього теж треба мати сміливість: знизити кількість жертв після досліджень).
2005.02.25 | Роман Сербин
Re: Потихеньку заповнювати величезну дірку.
Nemesis пише:> Ви ж бачите самі, що ніяких серйозних досліджень взагалі немає...
Ситуація не аж така трагічна, але маєте рацію в одному: це питання було занедбане в Україні, а основні досліди мусять бути роблені в Україні, українськими науковцями, використовуючи надбаний досвід також західних науковців.
Чому Україна, чи пак, українська політична і академічна еліта занедбала цю ділянку, усім відомо. Але тепер є зміна влади і цю зміну треба використати, щоб поставити справу українського геноциду на відповідному рівні. Коли подивимося на інші геноциди, то побачимо, що нормально найбільше ними цікавляться нації, які їх пережили. А де є поважна синтеза про голод-геноцид українського автора? В Україні найбільшим експертом уважався американець Джім Мейс. Слава і честь цьому чесному науковцеві, але що цей факт говорить про українську еліту, що за 12 років незалежности не виховала одного молодого історика, який би посвятив себе б вивченню цієї теми?! В цьому полягає пріоритетне завдання Інституту Історії НАНУ, провідних університетів.
Щодо питання, чи був голодомор геноцидом, то мені здається, що надзвичайно важливим документом є директива Сталіна/Молотова про закриття кордонів між Україною, з одного боку, а Росією і Білорусю, з другого, 22 січня 1933 р, якраз тоді, коли наступав найлютіший період голоду. Ця директива є переконливим доказом про геноцидний намір Сталіна і Молотова - офіційних і реальних "вождів" партії і держави. Цей документ (та його перелицьовання українськикою владою) є можна знайти повністю на сайті Кримської Світлиці, за 28.01.2005.
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=2862
2005.03.01 | Nemesis
Я ці документи читав.
Роман Сербин пише:> Щодо питання, чи був голодомор геноцидом, то мені здається, що надзвичайно важливим документом є директива Сталіна/Молотова про закриття кордонів між Україною, з одного боку, а Росією і Білорусю, з другого, 22 січня 1933 р, якраз тоді, коли наступав найлютіший період голоду.
В контексті подій 1933 року це можна сприймати як вторинний доказ. Але лише вторинний, бо ніде жодним словом не згадане, що кордони закриті в зв'язку з реальним голодом, йдеться весь час про "пропагандистів", "завербованих закордонними ворогами".
Порівняйте з подіями в Європі часів Гітлера, там було не просто описано ЩО саме збираються робити з євреєми, а навіть ЯК (плюс з німецькім "грюндліхкайт" велася оцінка досягнень та на базі оцінки давалися поради/накази як зробити все ще більш ефективним).
В Руанді пропаганда вбивства велася меньш "грюндліх", але була однозначною: тарганів, щурів та іншу нечість (це так відбирали людський образ в жертв) закликали вбивати по радіо, ТБ, газетами.
Ситуацію в Україні можна хіба порівняти (неповно) з геноцидом вірменів в Турції, бо там теж велося "про організоване перемішення ворожих державі елементів" (стандартна практика інтернування громадян та (можливих)симпатизантів ворогів під час війни), що вилилася в безкінечний "марш смерті", бо кінцевого призначення в "перемішення" не було і жертв гнали з однієї точки в іншу через всю Турцію пішки, в умовах "крок вправо, крок вліво - побіг, стрибок на місці - провокація, впав - саботаж та провокація, в усіх випадках охорона стріляє без попереджень".
Що не стикується з подіями в Україні: в Україні жертвами та катами були фактично представники одного народа. Це незвичайно для геноцидів.
2005.03.10 | xenyka
Re: Predstavnyky odnoho narodu
Zitknennia relihiiPredstavnyky odnoho narodu, ale riznykh virospovidan'. Ia skhyl'na chasom rozhliadaty sytuatsiiu iak sprobu tykhen'koho vstanovnennia panuvannia svoieii relihiii zi znyshchenniam/akuratnym unykanniam stvorennia dokaziv.
Za neperevirenoiu informatsiieiu, 52% studentiv na terytoriii radians'koii Ukraiiny buly ievreis'koho virospovidannia odrazu po revoliutisiii - proshu sprostuvaty chy pidtverdyty!
Bil'she polovyny chleniv partiii, komunistychnoii, vidrazu po revoliutsii buly ievreis'koho virospovidannia - proshu pidtverdyty chy sprostuvaty! Zvychaino, zalyshaiut'sia khocha b ofitsiino ateiisty ta potentsiino kolyshni khrystyiany, polovyna.
A os' tse vzhe sprostovuvaty chy pidtverzhuvaty ne treba: z 14 chleniv tseka u 17mu 11t' buly osoby znovu zh ievreis'koho virospovidannia, a 3 ateiisty. Tse fakt.
Marx ta Lenin - oboie maly didusiv -rabbies.
B-zh-zh-zh. Ie vidmovliaiusia viryty shcho u 1917 polovyna narodu Ukraiiny prytrymuvalasia ievreis'koho virospovidannia.
2005.03.14 | Nemesis
А в мене зовсім інші дані.
В селах України ніяких євреїв по сільрадах не було (самі кажете, що вони всі були десь на високих посадах). Виконавцями голодомора, та з вогником, були саме низові ланки "нової влади" окупантів, які особисто зналі всіх жертв (навіть куди жертви ховали картоплю), та отримували неїмовірне задоволення від своєї позиції.Ось згадка людини, яка не побоюся сказати, абсолютно невідома в Україні - Віктор Кравченко, автор книги "Я вибрав свободу", бувший війсковий інженер член делегації відповідальної за постачання війскової техніки з США за програмою "лендліз", не повернувся в СССР в 1944 році.
Родом з України, з 1929 року член комуністичної партії, займав різні інженерні пости в СССР.
Під час голодомора був направлений в село "для підсилення місцевих органів влади" (адже голод голодом, а сіяти треба - не всю валюту ще заробили), абсолютно не хотів вбити всіх українців (хоча, звичайно, не був українцем сам, він був "тежукраїнець").
Як представник "влади" він дозволив весною косити овес для коней, але також одразу збирати пшеницю, лише появиться колос (до кілограма на сімю) та забити декілька свиней (люди вмирали, а свині ж були "держвласністю", за них під суд), щоб нагодувати дітей (мораль робітників треба ж підіймати?).
Місцеві начальнички з українців (NB. Кобзар, Макаренко, Демченко, Хадай, Бєлоусов, Карась), не могли цього зробити. Як пише сам Кравченко "я не міг припинити думати про новий клас, про партийних та совіцькіх начальників, які отримували молоко, масло та їнші продукти з кооперативної крамниці, а в той же час всі інші в околиці помирають від голода".
Потім хтось все ж "проінформував кого треба", що уповноважений займається "кулацькою пропагандою", поводить себе "протизаконно", "проти лінії партії", "повністю ігнорує думку місцевих органів влади". Цікаво, що обійшлося розмовою з представником ГПУ (тогочасне гестапо комуністичних окупантів), на хресті ніхто не розп'яв, знов таки, сцикливість хохлів з личками з місцевих "органів влади" не має меж (ніколи не мала).
І ось цікава деталь: товариш представник центра Кравченко ввечері вирішив покликати на збори місцевого комуністичного бонзу Кобзаря, він пійшов з місцевим хлопцем до нього додому, постукали та одразу зайшли, посвітили, а там сцена в стилі відеокліпа: гола жінка з закриває лице сукнею та біжить з вереском, а товариш Кобзар без штанів лежить на ліжку, на столі недопита пляшка, смажене м'ясо та ціле биче серце (плата тій жінці, я так розумію). Товариш Кравченко йде далі, до хати на краю села, де казали "постійно йде гулянка та пиятика" (це ми розмовляєм знов про час голодомора), "відчиняте, бо стрілятиму через двері", вічиняють, а там те ж саме - голі жінки (плачуть, одна кричить "я це лише від голода!", інша "мене примусили!"), горілка, хліб, салати в стилі надкусаної цибулини, припаси: один пуд (16 кілограмів) мяса, сало, крупа та декілька мішків муки. Весь місцевий статевий апарат партії, вони ж стукачі ГПУ займається оргіями. Подобається їм ситуація, сильні вони та могутні, всі жінки їхні.
2005.03.16 | sk
Re: А в мене зовсім інші дані.
Nemesis пише:> > Ось згадка людини, яка не побоюся сказати, абсолютно невідома в Україні - Віктор Кравченко, автор книги "Я вибрав свободу", бувший війсковий інженер член делегації відповідальної за постачання війскової техніки з США за програмою "лендліз", не повернувся в СССР в 1944 році.
cikavi kraplyny informaciji pro samoho Kravchenka:
http://www.ualberta.ca/~spk2/ukr_selianka_paryzhi.htm
sered statej Drazhevs'koji je i spohad pro holodomor:
http://www.ualberta.ca/~spk2/Drazhevska.htm
2005.03.20 | Nemesis
Любов Дражевська Діти - 1933 - Голод (Із спогадів)
“Наше життя”, червень 1978 р.ДІТИ – 1933 – ГОЛОД
(Із спогадів)
У травні 1933 року я була студенткою геолого-географічного факультету Харківського Інституту Професійно-Педагогічної освіти.
Це був час голоду на Україні. По вулицях Харкова блукали бідні розпухлі від голоду селяни, часом цілі родини. Вони купчились коло крамниць, де мешканцям Харкова продавали хліб по картках. Пригадую простягнуту руку високого блідого селянина і слова: “Дайте хлібця хоч на один зуб”. Групи безсилих селян сиділи та лежали на тротуарах коло будинків, деякі там і помирали. Півживих та мертвих селян міліція забирала на вантажні авта і вивозила десь за місто.
Проте в інституті наші студенти не говорили про голод, боялись. На обов'язкових політзаняттях представники комсомольської чи партійної організації доповідали про політику партії на селі та про ліківдацію куркуля як кляси.
Одного дня несподівано нашому курсу оголосили, що ми всі мобілізовані, занять в інституті у нас кілька днів не буде. Куди саме ми мобілізовані, нам не сказали.
Наступного ранку ми зібрались в інституті і всі разом (коло сороку осіб) під керівництвом комсорга поїхали трамваєм на Харківський вокзал. Нам повели по рейках далеко в бік, на товарну станцію, де на запасних коліях стояли вогони і маневрували паровози.
Раптом я почула дивний, ні з чим незрівняний звук: спершу тихий, а в міру того, як ми йшли, - голосніший. Це було неначе виття, чи стогін, чи плач. Ми зупинились перед поїздом, що стояв на запасній колії і складався з пасажирських вагонів. Тоді я зрозуміла, що той дивний звук був хор дитячого плачу, що лунав з вікон вагонів. Коло поїзду стояло кілька чоловіків у військовій формі. Один з них підійшов до нашої групи і коротко сказав, що у вагонах тимчасово перебувають діти, які мають бути розподілені по дитячих будинках. Ми – студенти – маємо бути “вихователями”, по двоє на кожний вагон. Частину студентів відправили додому, сказавши прийти увечорі на нічну зміну. Я була з тими, що відразу ж приступили до праці.
Влізши до вагону, я побачила, що на всіх лавках лежали і сиділи хлопці і дівчата віком десь від трьох років до тринадцяти-чотирнадцяти. Всі дуже бліді, деякі надмірно худі, інші – опухлі. Ні постелів, ні пакунків з речами не було. Діти лежали або на голих дошках, або на брудному лахмітті. Багато дітей плакало, інші спали, деякі виглядали як тяжко хворі: на обличчях шкіра тісно обтягала кістки. Часом діти тулились одне до одного – видно з однієї родини.
В одному кінці вагону, на кількох лавках було кільканадцять надмірно худих немовлят під доглядам двох жінок у білих халатах.
Незабаром у відрах принесли їжу: досить густий пшоняний куліш. Ми, так звані вихователі, розливали куліш черпаком у кухлики і розносили їх дітям, які жадібно з'їдали свою порцію. Нам наказали не давати дітям більше як по одному кухлику, щоб не пошкодити їм після голодівки. Пізніше ми дізнались, що таку порцію куліша дітям давали тричі на день. Це було все, що вони діставали.
Немовлятам давали молоко. Няні годували їх з пляшечок.
Коло трьох тижнів ми працювали з дітьми. Скоро довідались, що дітей збирали по залізничних станціях, куди вони або самі добиралися з сіл, або їх кидали на станціях батьки. Нещасних дітей привозили до Харкова, де збірним пунктом був наш поїзд. Перевезенням дітей керували військові, очевидно, з військ НКВД. Їх помічниками були підлітки років шіснядцяти-сімнадцяти, вихованці колоніі імені Горького у Куряжі коло Харкова. Ці добре одгодовані і одягнені колишні безпритульники були з дітьми брутальні, кричали на них. Кілька їх було приставлено до нашого поїзду.
Одним з обов'язків вихователів було – водити новоприбулих дітей до лазні, де ми їм допомагали купатися, а їх одежа проходила дезінфекцію. Сьогодні, через сорок п'ять років, я з жахом згадую тих голих дітей – їх опухлі ноги і животи.
У тому поїзді я близько в житті побачила смерть. Діти умирали по різному. Бувало сидить дитина, а тоді схилить голівку і кінець. Інші умирали довго, з передсмертними судорогами. Немовляти тихенько помирали одне за одним.
Ми були прикріплені до певних вагонів і скоро звикли до своїх підопічних. Сумно бувало прийти на чергову зміну і не знайти того, чи іншого. Кажуть: “Помер”. Пригадую двох братів і сестричку, що завжди сиділи, обійнявшись. Старший хлопчик усе прохав, щоб їх не розлучили.
Одна дівчинка років восьми збожеволіла. Кричала: “Не ріжте мене, не ріжте!” Її вивели з вагону, в неї були зорові галюцінації. Показуючи пальцем в далечину, дівчинка вигукувала: “Он моя тітонька буряки поле!” – Поривалась бігти.
Пригадую хлопчика місяців 10-11, якого звали Коля і який різко виділявся від решти немовлят. В той час, як всі схудлі до краю немовлята виглядали нa одне лице, як мініятюрні старички із зморщеними обличчями, і не мали сил рухатись та кричати, Коля був повненький, рожевий і часто кричав на весь голос та випинався. Коли няні брали його на руки, Коля замовкав, але не посміхався, сидів насуплений. Ми не знали, звідки няні взяли, що хлопчика звали – Коля. Можливо, що до його одежі мати причепила записку і іменем, а може якась няня так його назвала.
Загадкою було – як цей голубоокий виплеканий хлопчик опинився серед виснажених від голоду дітей.
Нам треба було доглядати дітей день і ніч. Для дітей, що були в кращому стані, ми вдень видумували якісь заняття. Виводили їх з вагону, садовили на землі і розповідали їм щось, розмовляли з ними. Часом я питала дітей, як вони опинились на залізничних станціях. Хтось відповів: “Ми підводою приїхали”. Другий сказав: “Мене мати привели”. Не пригадую, щоб розповідали якісь подробиці. Бідолахи питали про своїх батьків. Старші діти питали, що з ними буде.
Одного дня я принесла папір і кольорові олівці, роздала дітям, щоб писали і малювали, що хочуть. Іронія долі! Кілька дітей написали гасло: “Хай живе Cталін”, а навколо літер намалювали вінки з квітів.
Одного дня стався жахливий випадок. Поруч нашого поїзду були товарні поїзди, які звичайно не рухалися. Вдень страшим дітям дозволяли підлазити під поїзд і шукати відлюдного куточка, щоб задовольнити потребу. Раз сталося, що сусідній товарний поїзд раптом зрушив з місця і хлопчикові 12-13 років одрізало обидві ноги.
Якось довелось мені з іншими студентами одвозити малих дітей до тимчасового дитячого будинку, що містився в бараках за містом коло Тракторного заводу. Уже стемніло, коли ми трамваєм доїхали до останньої зупинки. Звідти довелось ще добру відстань іти пішки.
Було темно і досить холодно. Йшли по якихось дощечках між пустирями і бараками. Малеча скоро вибилась з сил. Діти плакали і питали: “Тітонько, куди ми йдемо? Куди ви нас ведете?”
А що я їм могла сказати... Тягла чотирьох-п'ятирічних дітей за ручки, а вони бідні спіткалися, не могли йти. Нарешті завела їх до бараку. Що з ними далі сталось, не знаю.
Згадувати пережите мені дуже болюче. Але про те, що творилось на Україні в 1933 році всі повинні знати.
2005.03.21 | sk
ще одні спогади
на цей раз - сестри Любові Дражевської, Віри Дражевської (Дражко). передано з сайту, про офіційне "перевідкриття" якого обіцяють наступного тижня сповістити. малюнки, щоправда, можна буде побачити лише на сайті. отже:Віра Дражко - спогади і малюнки
ЧЕРВЕНЬ 1933-го...
Весною 1933-го року я була студенткою Харківського художнього інституту. На вулицях Харкова я бачила групу селян – блідих, дуже худих, а часом опухлих. Ми знали, що на селах люди голодують, але не уявляли справжньої картини. Очі мені відкрилися в червні 1933-го року.
На початку червня адміністрація Харківського художнього інституту оголосила, що всі студенти мобілізавані і мають негейно їхати на прополку буряків до Сумської області.
Нас їхало коло 100 студентів. Приїхали поїздом на станцію Тростянець. Нам сказали, що будемо йти пішки коло двадцяти кілометрів до села Боромлі. Ми бадьоро вирушили в дорогу. Позаду їхала підвода з харчами: хліб, соя в зернах і тюлька. Настрій у нас був добрий: ішли і співали. Але це було тільки до першого села, через яке йшла наша дорога. Тут – перше враження: посеред широкої вулиці криниця, заросла бур'яном, вищим від цямриння, навіть частина журавля була закрита. Ми побачили порожні занедбані хати, деякі з вибитими вікнами і розваленими печами. Людей зовсім не було. Вулиці і городи заросли бур'яном. Студенти були приголомшені, почали питати своїх "начальників" (а це були партійці і комсомольці) – що сталося? де ж люди? На це була відповідь:
- "Вони не хотіли йти до колгоспу, і їх виселили".
Після того ми вже не співали. Прийшли до села Боромлі. Тут нас розподілили по хатах, здебільшого порожніх. Мене, разом з товаришкою, примістили до хати, де була одна хазяйка. Тільки ми присіли, чуємо крик: вбігає перелякана наша товаришка, яку поселили в сусідній хаті. Вона пішла у вишняк і там побачила, що з землі стирчать ноги. Пізніше хазяйка сказала, що останнього часу людей не ховали на цвинтарі, а "закопували за клунею". Наступного дня студентів розбили на бригади і повели в поле, навчили, як відрізняти молоденькі буряки від бур'янів. Ми працювали вручну, невміло і несумлінно, пригнічені тим, що бачили навколо. До того ж бур'ян на полі був дуже високий і рясний, в ньому губилися маленькі паростки буряків.
Пригадую, першого дня, коли йшли на роботу, то проходили повз хату, де на призьбі сиділа дівчинка. Поверталися увечорі – дівчинка сиділа в тій-же позі. І наступного дня сиділа. Тоді хтось із студентів підійшов до неї – ми хотіли дізнатися, що з дівчинкою, може б дати їй хліба. Дівчинка була мертва.
Чоловіків у Боромлі майже не було. Я бачила лише голову колгоспу і бригадира. Наша хазяйка сказала, що хто з чоловіків не утік, того "забрали". Дехто ховався у навколишніх лісах, і про них начальство казало, що вони "пішли в бандити". В селі були діти і літні жінки, які ледве рухалися і були непрацездатні. Дівчат не було видно. Наша хазяйка теж насилу пересувалася по хаті. Щодня ми діставали на сніданок варену сою. Вдень у полі нас давали обід. Сядемо їсти, а навколо нас стіною стоять голодні селянки. Більшість студентів не могла їсти, усе віддавали голодуючим. Дехто з нещасних жінок, що ледве на ногах трималися, приносили вишиті сорочки і рушники, сподівалися заміняти на харчі.
Хліб нам привозили з станції Тростянець. Коли посилали по хліб підводу, декілька студентів їхали як охорона, боялися нападів.
Наші студенти почали потроху тікати, не могли витримати. Я теж вирішила утекти: почувала себе співучасницею знущань над людьми. Хазяйки порадила мені жодних речей з собою не брати: ні одежі, ні постелі. Дала мені соморобний ніж – оборонятися від нападників.
Я сама пішла на станцію Тростянець. Знову ті ж двадцять кілометрів, знову через заросле бур'яном село.
На станції Тростянець лежали опухлі від голоду селяни. Спершу я не могла купити квитка на поїзд, бо був наказ – студентам квитків не продавати. Але несподівано пощастило. На станцію привезли підводою нашу студентку з болячкою на нозі, і я влаштувалася як супровідниця.
Мене та інших утікачів з "прополочної кампанії" виключили з інституту за дезертирство, але потім відновили. В серпні мене з іншими студентами знову мобілізували на "уборочну кампанію" на Полтавщині. Голодних та опухлих селян тоді вже не було.
2005.08.23 | Мартинюк
Моє ставлення до цього
Безперечно є винні і є свідомі дії які готували це все і дії які забезпечували максимально катастрофічні результатати.Мушу сказати що вказівки про Північний Кавказ, Центральну Волгу і їм подібні регіони абсолютно не заперечують національної спрямованості Голодомору - в цих районах ( і на Центральній Волзі до речі) тоді більшість населення становили українці, і живуть там вони компактно в стані україно-співаючого населення до цього часу.
Маю копію документу , підписаного Сталіним і Молотовим ( а бо Ждановим) стосовно Кубані та Північного Кавказу.Абсолютно чітко та безпардонно виписані всі заходи нищення населення - блокади сіл,кордони з червонормійських частин, заборона продажу хліба як репресивний захід за "саботаж" хлібозаготівлі. І що найцікавіше - абсолютно конкретні вказівки про переведення діловодства в цих районах з української на російську мову, закриття українськиїх шкіл, технікумів і таке подібне.
Тобто фізичне вбивство тамтешнього українського населення поєднувалося з вбивством духовним ( і це в одному і тому самому документі датованому 1932 роком).Хоча для території України такого документу немає, але все виписане для Кубані і Північного Кавказу здійснювалося і в Україні.
Тому є очевидна вина вищого керівництва СРСР в зумисному створенні умов для масового винищення представників конкретної національності.
До речі коли я жив у Москві мені розповідали про документальні підтвердження організації голодоморних ситуацій в українських анклавах Сибіру та Далекого Сходу. Казали що бачили відповідні документи. На жалья цих документів не зміг отримати.
2005.05.25 | Габелок
Re: Про українську історичну науки
Професоре Сербине, мене теж дивує те, що в Україні ще не маємо достатньо "помітних" істориків. Українську історію вивчаємо або з робіт доревулюційних істориків, як-от Грушевський, Антонович, тощо, або з робіт закородонних істориків - Субтельного, Сербина, Мейза, Конквеста, тощо.Десятки істориків випускають українські університети, але немає жодного солідного історичного журналу. Не вистачає книжок з української історії. Українське красне письменство явно відроджується, музика теж, але історія - поки що глухо.
Тож Професоре Сербине, будь ласка, напишіть з Субтельним десятитомну історію України.
2005.05.16 | xenyka
Svitlyny z pamiatnykamy holodomoru
Znaishla tut knyhu v bibliotetsi . Shche odnu pro Holodomor. Maie z diuzhynu-dvi photohrafii z pamiatnykamy zhertvam Holodomoru.