09/19/2005 | Габелок

http://www.cidct.org.ua/uk/studii/1-2(05)/11.html

МУРАТОВ Олександр Ігоревич

Кінодраматург, кінорежисер, прозаїк і поет Олександр Муратов народився у квітні 1935 року в місті Харкові у родині відомого українського поета Ігоря Леонтієвича (Лютфієвича) Муратова.

За родинними обставинами до І941 року він жив у селі на Полтавщині, а потім в Харкові.

З жовтня 1950-го року по квітень 1952-го брав участь у націоналістичному підпіллі на Західній Україні у якості зв’язкового.

З 1952 до 1958 року навчався у Всесоюзному державному інституті кінематографії у Москві (майстерня проф. С.А.Герасимова/, був добре знайомий з видатними діячами радянського кіно - 0.11.Довженко (А.Савченко) М.С. Донським, Ф.М. Ермлером, Г.М.Козінцевим. Багато років товаришував з Сергієм Параджановим.

За сорок п’ять років режисерської діяльності поставив близько тридцяти художніх фільмів та телесеріалів, а також 5 документальних стрічок.

Найбільш відомі його фільми - "Наш чесний хліб", "Гуси-лебеді летять", "Любаша", "Золотий ланцюг", "Дорога нікуди" і трилогія за творами Миколи Хвильового - "Танго смерті", "Геть сором!", "Вальдшнепи".

Великою глядацькою популярністю користувалися його телесеріали "Стара фортеця" та "Гонки по вертикалі".

У 2004-му році О. Муратов поставив фільм "Татарський триптих" за кримськими оповіданнями Михайла Коцюбинського.

Як письменник він надрукував велику кількість віршів та оповідань у журналах та газетах України.

У 2005 році у видавництві "Факт" вийшов його автобіографічний роман "Розчахнута брама".

Готуються до друку збірка його віршів та роман "NАMBER ТWO, або розумні думки з приводу нерозумного життя".

Вперше до кримськотатарської теми він звернувся ще у середині 90-х років, надрукувавши у газеті "Правда України" оповідання "Будь щасливий, Баттал!"

Повість "Я - кримський татарин" не є автобіографічним твором, у класичному розумінні. Але багато фрагментів з біографії її автора – на чверть кримського татарина - в ній використана.

Справжня його біографія, пов’язана з кримськотатарським походженням, викладена у автобіографічному романі NАMBER ТWO, який вийде з друку у 2006 році.

Я - КРИМСЬКИЙ ТАТАРИН!

Мої кримськотатарські предки жили неподалік від знаменитої Білої скелі у старовинному місті Карасубазарі. Тепер його називають Білогірськом. Чим завинили вони перед російським царем, я не знаю. Однак, знаю, що у 1862 році їх вислали з Криму. Вислали й багатьох інших татар. А ще більше втекло до Туреччини. Це була перша депортація кримських татар з батьківщини. Чув, нібито царський уряд боявся зради, якщо турки надумають знов висадитись у Криму, як у 1854 році, коли Росія програла війну. Гадаю, це був тільки привід. Просто російські аристократи - зазіхнули на благодатні кримські землі...

Моїм предкам дали землю на живописному березі Ворскли, що тече під Полтавою. Там заснувалося кримськотатарське село, в якому жили Білялови, Муратенки, і просто Татаренки. А десь неподалік були села з грузинськими та вірменськими прізвищами, бо багато вихідців з Кавказу втекли сюди від турецької влади. Всі ці народи жили з українцями дружно, було багато змішаних шлюбів, декотрі з татар навіть вихрестились, але, як це не дивно, свої звичаї зберегли....

Мого прадіда забрали служити до царської кавалерії. Мабуть гарно служив, бо по закінченню служби його запросив на роботу на свої стайні у селі Хрінове Воронізької губернії граф Орлов, де прадід вислужився до посади управляючого тих стаєнь. Там вирощувались знамениті орловські рисаки.

Після закінчення служби у графа Орлова, назбиравши чималі гроші, мій прадід не повернувся до рідного підполтавського села, а оселився у губернському Харкові, де побудував будинок у татарському стилі на Клочківській вулиці і відкрив торгівлю кримськими фруктами та солодощами. И встановив торговельні контакти з далекими родичами у Карасубазарі.

Свого сина, тобто мого діда, він послав навчатися до Парижу, в Агрономічний інститут. Вчився дідусь добре, але потім зв'язався з українськими есерами і, як це не дивно, став українським націоналістом лівого спрямування.

Повернувся він до України у 1910 році, брав участь у підпільному русі, оженився, народив мого батька і потрапив до полтавської тюрми, бо саме під Полтавою у рідних для його родини краях займався агрономічною справою...

Із в'язниці його звільнила лютнева революція. У Києві була скликана Центральна рада. Мій дід Лютфі Максудович, якого тепер називали Леонтієм Максимовичем, з головою поринув у революційні справи. Важко сказати, чому українські есери, маючи дуже національне спрямування, встали на бік більшовиків. Але це факт. Мій дід на боці червоних брав активну участь у громадянській війні, заслужив почесну революційну зброю, з якої у 1935 році, у рік мого народження, пустив собі кулю в скроню. Бо був знятий з усіх високих посад і обвинувачений в українському буржуазному націоналізмі. Те, що він кримський татарин, не мало значення. Те, що він ніяк не був буржуазним, теж. Родина, яка жила на його утриманні, моментально впала у бідність. Тато і мама, що були студентами, покинули свої вузи і пішли працювати. Батько на Харківський тракторний завод. Мати медсестрою до лікарні.

З точки зору радянської влади кров у мене паганувата: українська, кримськотатарська і німецька, бо мама наполовину німкеня, її батько Олександр Августович, треба ж таке, теж був українським есером і навіть був добре знайомий з моїм дідом по батькові. І теж був заарештований, але не у 35-му, а у 37-му році. Коли почалась Вітчизняна війна, тато пішов добровольцем на фронт. А мама потрапила до військового шпиталю і на початку війни опинилась в оточенні під Києвом. Правда, потім якось з нього викараскалась. Тому я й опинився у родині дідової сестри Мер'єм, яка мешкала на Клочківській вулиці...

Будинок був з татарським ґанком, побудований моїм прадідом. На фасаді крізь більш пізню штукатурку проступав напис: "Восточные сладости и фрукты Максуда Муратова".

У хаті все було обставлено по-татарськи. Така собі східна оаза у російсько-єврейському Харкові.

Бабуся Мер’єм - весела дуже огрядна жінка років 50-ти - весь час щось наспівувала. То кримськотатарські, то радянські пісні. Було у неї дві дочки - мої тіточки: вісімнадцятирічна чорнява красуня Фатьма і руденька сімнадцятирічна Айше.

Чоловік Мер’єм помер кілька років тому від сухот. Я його не пам'ятав. Судячи по фото, Фатіма схожа на батька. А от Айше – вилита мати.

Мені 6 років. Фатіма і Айше любили наряджати мене у різні екзотичні одяги, в тому числі й дівочі. Вони сміялися, а я ображався. Накидався на них з кулаками. Одного разу навіть влучив Айше у лице і вона мене боляче відшльопала. На моє ридання прибігла Мер’єм і накричала на дочок. Вони довго виправдовувались. Та я їх облаяв по-татарськи і за це отримав від Мер’єм ляпасу.

А ввечері зі сльозами на очах ніяк не міг заснути у своєму ліжку, весь час промовляв: "Мама, мамочка, мама..."

Наді мною нахилилася красуня Фатьма:

- Що нюняєш, солдате? Ти ж казав, що хочеш стати червоноармійцем і піти на фронт татові на допомогу...

Я не відповів.

- Ну, хочеш? Хочеш? !- весело почала вона торсати мене і ще й лоскотати. А коли почала цілувати, я не витримав і посміхнувся.

Якщо чесно, я був дуже закоханий у красуню Фатіму. Не думаю, що в мені вже прокинулись статеві бажання, але краса тітоньки бентежила і вражала мене... Й, на жаль, не тільки мене. До неї залицялися парубки ледь не з усього Харкова. Пам'ятаю, як Фатіма стояла біля паркану, і розмовляла з якимось хлопцем. Від ревнощів я так озлився, що кинув в нього грудку мокрої землі і зіпсував ухажерові сорочку.

А потім ухажерів не стало, бо всі пішли на війну.

Почались нальоти німецької авіації. Бомби падали десь неподалік. Одна влучила в школу, в якій розташувався військовий шпиталь. З палаючого будинку медсестри і просто добровольці витягували поранених...

...А потім по нашій Клочківській прогуркотіли німецькі танки.

Ми обідали, коли до нас зайшли два фашистські офіцери з перекладачем. Один з німців поздоровкався по-німецьки. Я йому відповів на їхній мові, бо побутову німецьку трошки знав від сестер мого дідуся-німця. Німці дуже здивувались і Мер’єм пояснила, що я на чверть німець, а на чверть кримський татарин. Через перекладача вони вибачились за прихід і пішли. Може статися, вони передумали виселяти нас саме через моє арійське походження, а може просто не сподобалась оселя. В усякому разі нас залишили у спокої.

А через деякий час я йшов вулицею і побачив оголошення. Через те, що читати ще не вмів, я його зірвав, щоб віднести бабусі.

Вона його прочитала і сполотніла. В оголошенні говорилося, що молодь, починаючи з 16 років повинна з'явитися на біржу праці, щоб їхати на роботу до Німеччини. Там, мовляв, європейська цивілізація та справжні райські кущі.

Ми перенесли ліжка Фатьми та Айше до льоху. Там за таємними дверима у вигляді шафи з полицями для банок з солоними помідорами був ще один підвал, який ми вичистили і розмістили в ньому моїх тіточок.

І тільки вони встигли туди перебратися, як завітав наш кульгавий сусід-поліцай.

- Мура! - гукнув він бабці. - Де твої дівчата?

- Мої?.. - перелякано перепитала бабуся. - Поїхали до Криму...

- Я їх вчора бачив на дворі...

- Вдень бачив, а ввечері поїхали.

- Чим же вони поїхали?

- Потягом до Мелітополя... А там як доведеться...

Він покрутив головою і пішов.

Але пізно ввечері до нас гучно постукали у двері.

- Хто там? - вискочила напівроздягнена Мер’єм .

- Відчиняй швидко! Поліція!..

Фатьма і Айше мерщій залізли у льох.

Тепер окрім кульгавого Петра було ще троє п'яних поліцаїв. Вони відштовхнули Мер’єм і почали шукати дівчат. Не знайшовши у квартирі, полізли до льоху. Але там теж нічого не знайшли і невдовзі вилізли з двома банками помідорів у руках. Й пішли геть. Мер’єм ледве не померла з переляку.

А вранці прийшли вже німці. Один з них трохи говорив по-українські:

- Нам казаль, тут є дойче ребійнок...Його будуть відправляти фатерлянд...

- Я не хочу!.. - заридав я, вчинившись у бабусину спідницю.

- Навіщо? - запитала Мер’єм . - Йому й зі мною добре...

- Там буде ще більш добре... Там він буде сином нації, сином фюрер!..

- Я не поїду! - жалісно заволав я.

- Це обов'язково? - зі сльозами на очах запитала, бабуся.

- Ні, це ангебот…Ми вам предлагат… там дадут много кушат… - і німец зобразив рукою та ротом процес їжі. – Не хочете тепер, можна дерауф… Дойче кіндер не повинен голодувати…

- Спасибі, пане начальнику, - подякувала Мер’єм. - Дай Аллах вам здоров'я...

Ми сиділи у підвалі і бабця казала дочкам:

- Сидіти тут без кінця неможливо... Збирайте речі і справді підемо до Карасубазару...

Дівчата намазали собі лиця грязюкою, надягли все старе та найгірше, і ми, як тільки закінчився комендантський час, пустими вулицями Харкова почвалали на південь...

...Безкінечні дороги, німецькі товарняки, безкінечні КП...

На одному з них до нас причепився молодий німець:

- Якщо ви татари, то чому такі руді, а хлопчик взагалі білявий?

- Ой, як гарно ви розмовляєте по-російськи!.. - зробила Мер’єм комплімент молоденькому лейтенанту.

- Я з мелітопольської німецької колонії, - відповів той. - Це ваш хлопчик?

- Онук, по батькові... А мати у нього німкеня... Ось у метриці написано – Мартен…Людмила …Олександрівна…

- А це, - лейтенант хитнув головою у бік рудої Айше, - часом не єврейка?

- Ми карасубазарські татари... Там багато рудих... Ми походимо від готів... Чули про готів?

- Готи? - потиснув плечима лейтенант. - Які це готи?

- Це ті ж німці. Тільки дуже давні...

- Німець здивовано поглянув на неї і запитав:

- А куди йдете?

- До родичів... У нас родичі в Криму, у Карасубазарі...

- Лейтенант підвів на мене очі:

- Шпрохен зі дойч?

- Я відповів:

- Іх фершеє. Абер шлехт... (Говорю. Тільки погано.)

Він посміхнувся, провів рукою по моїй білявій потилиці І сказав:

- Німецьку мову треба добре знати!.. Йдіть...

...Далі були мілкі Сиваші, які ми переходили бродом, бо через перешийок нас німці не пропустили.

...Далі був зруйнований Джанкой.

Бабуся попросилася до якоїсь татарської родини.

Двері відчинив татарин у поліцейському мундирі.

Бабуся заговорила з ним по-татарськи.

Він похмуро вислухав її і тільки запитав, глянувши у мій бік:

- А це чия дитина?

Бабуся улесливо пояснила:

- Наша, наша, ефенді... Тільки мати у нього німкеня...

- Німкеня? - здивувався поліцай. Але це справило на нього враження і він пішов до дверей окремого флігеля і звідти гукнув нам:

- Кель минда! (Йдіть сюди!)

Ми посунули туди. Там було два лежака, маленький столик й рукомийник біля дверей.

Лягли по двоє. Я з бабусею, ледве вмістившись поряд з її необ'ємним тілом, а Фатьма з Айше, обнявшись...

Вранці пішли далі...

Карасубазара ми досягли аж на четвертий день... Мене дуже вразила могутня біла скеля, що височила над рівнинною місцевістю. Нічого подібного я ніколи не бачив і запитав у Мер’єм:

- Що це, бабусю?

Вона відповіла:

- Це Божий ангел, який розбився об землю і перетворився на білу гору...

Я ледве пересував ноги, але все одно довго ще оглядався, щоб бачити це диво природи...

Якби ви подивилися на наше взуття!.. Дівчата, хоч стояла зовсім рання весна, йшли босими, а ми з Мер’єм були взуті у дещо, що вже й не нагадувало черевики, в яких вийшли з Харкова...

...На подвір'ї нікого не було. Мер’єм довго стукала, та не достукавшись, відчинила хвіртку і зайшла у двір. Двері були замкнені.

- Може кудись від'їхали... - зітхнула Айше.

- Ні, - з надією сказала Фатьма. - Бачиш, почали копати город... Й справді, город хтось трохи скопував....

Ми сіли на ґанку і засмучено мовчали. Я навіть задрімав, поклавши голову Фатімі на коліна.

Раптом рипнула хвіртка і двір наповнився козячим меканням і дитячими голосами. Діти, які випасали кіз, здивовано мовчки дивилися на нас...

- Ти Батал? - звернулась до найстаршого Мер’єм .

- Так... - здивовано відповів він.

- А ти мабуть Лютфі... - звернулась вона до меншенького. (Той сховався за старшого). А потім до дівчинки: - Сафінар? Чи не так?

- А звідки ви знаєте? - запитала дівчинка.

- Я ваша двоюрідна бабуся Мер’єм, з Харкова... - відповіла бабця.

- Чули про таку?

- Це ти мені конструктор надіслала? - запитав Батал.

- Я, я!.. А Сафінар надіслала платтячко, пам'ятаєш, з квіточками...

- Я з нього вже виросла!.. - заявила Сафінар.

- А я тобі нове привезла!.. А Батальчику і маленькому... по-матроському кашкетику...

- Я Лютфі! - погордо заявив карапуз.

- Та знаю, знаю, що ти Лютфі... Це тебе на честь прадідуся так назвали...- бабця витягла з торби подарунки і діти зразу ж стали приміряти їх на собі.

- А де ваша мама? - запитала Мер’єм .

- Мамка у німців посуд миє!.. - вигукнув найменший. – Щось смачне принесе...

...Ввечері я лежав в ліжку у великій кімнаті, а Мер’єм та дівчата розмовляли з нашою родичкою Заремою - хазяйкою дому.

Я чув, майже, крізь сон, бо злипалися очі:

Айдер пішов на фронт у перші дні війни... Максуд теж... А коли прийшли німці, то хоч кричи... Я вже хотіла залізти з дітьми на Білу скелю і кинутись вниз... їсти нема що, а ще свої поліцаї тицяють в очі: "В тебе чоловік і брат воюють за совєти!" Як втрималась від самогубства, сама не знаю..."

На другий день прийшли двоє татарів, що служили у німецькій поліції. Перевірили паспорти Мер’єм та дівчат, уважно переглянули мою метрику.

- Чого білий? - запитав один з них.

- А чого ти чорний? - випалив я по-татарськи.

- Це ж треба!.. - засміялись вони.

- Завтра ж зареєструйтесь у комендатурі... - сказав один з них і вони пішли.

Через кілька днів мене відвезли до діда Енвера, який служив лісником у казковому лісі поблизу Карасубазару.

Дідусь радісно підхопив мене на руки:

- По-татарськи розумієш?

- Ще й як! - вигукнув я.

- Справжнім аскером будеш! - заявив він.

Дід водив мене своїм чарівним лісом. Віти дерев були вигнуті так, як потім я бачив тільки у кіноказках Птушко Роу. Навіть важко було уявити, що таке існує насправді.

Там водилися зайці та олені і ще якісь звірі, яких я й на малюнках не бачив. Над галявинами літали прекрасні птиці... У лісовому озері дід витягнув сітку. В ній плескались великі сріблясті риби...

Ввечері ми пили з ним духмяний чай з трав. Дід поколов сікачем шматок цукру-рафінаду і я з насолодою відкусював від нього солодкі шматочки, запиваючи їх смачним чаєм...

...Спав я на матраці, покладеному на копиці запашного сіна. Рай та і тільки!..

А уві сні побачив той же ліс, але вже у казковому вигляді. Звірі та птахи, які під час нашої прогулянки розбігалися і розліталися від нас, тепер навпаки збігалися та зліталися до мене, а, птахи сідали мені на плечі... Пташине щебетання розносилось звідусюди...

Та стукіт у двері розбудив мене. Я розплющив очі і побачив людей у тілогрійках та чоботях.

- Хто це? - побачивши мене, запитав один з них.

- Онучок, - відповів дід. - Вірніше, онук моєї сестри. Вибрались сюди з Харкова...

- Ого! - сказав сивуватий бородань. - Не ближня путь!..

- Сам дивуюсь. - відізвався дід.

Вони сіли вечеряти. А у мене в очах все попливло. Тільки почув: "Тобі, Енвере, доведеться поїхати до Судака... Там наша людина намалювала карту всіх берегових укріплень. Треба взяти..."

І все розплилося остаточно.

...На другий день дід розбудив мене дуже рано. Запитав:

- Ти колись бачив море?

- Море?.. - здивовано перепитав я. - Таке, де пароплави?

- Таке, таке... - всміхнувся дідусь. - В ньому ще й купаються. ...Ти плавати вмієш?

- Тільки коли дістаю до дна руками...

- Ну, тоді ти справжній плавець!.. - розсміявся дід.

...Невдовзі ми їхали з ним двоколісною арбою, запряженою віслюком.

- Віслюки й правда вперті? - запитав я.

- Правда. Але мій ні... - відповів дід і, як на зло, наш віслючок, нібито це почув, й зупинився, заволавши диким голосом.

Ми з дідом розреготались.

- Це ти йому подав думку! - сказав дід.

Ми злізли з арби на землю. І зразу ж ішак мотнув головою і побіг по дорозі. Ми ледве наздогнали його...

...На возі я запитав у діда:

- Ми їдемо, щоб взяти план укріплень?

Дід з переляком глянув на мене:

- Так ти не спав?!

- Авжеж. А потім заснув...

- Забудь, онучку, про цей план, бо як дізнаються німці, нас пошматують і застрелять... Зрозумів?

- Зрозумів... Діду, а хто ці люди? Ті, що приходили до тебе...

- Менше будеш, синку, знати, довше проживеш... Давай я тобі краще розповім про Білу скелю...

І він не то заговорив, не то заспівав древню легенду про ангела, який покохав земну красуню і Аллах скинув його на землю...

І ангел розбився та перетворився на Білу скелю... Я вже це у стислому вигляді чув від Мер’єм, й тому невдовзі задрімав.

Прокинувся від голосу діда:

- Гей, хлопче! Приїхали! Дивись, яке воно море!..

Я розплющив очі і отетерів. Таке не міг собі навіть уявити! Море -синє, прекрасне, плескалось неподалік від нас...

- А подивись туди!.. - сказав дід і показав рукою ліворуч. Там на височезній горі містилась знаменита генуезька фортеця. Це настільки вразило мене, що я з півхвилини не міг закрити рота. А потім сказав:

- Діду, я хочу пісять...

...А потім я плескався на мілководді, робив вигляд, що плаваю, щось кричав чайкам, що кружляли наді мною, одне слово - очманів від щастя.

Дід не купався. Він тільки зняв черевики, закатав штані і трохи зайшов у воду...

А я ніяк не міг заспокоїтись й плескався й плескався у теплих хвилях...

...Пообідали ми татарським коржем з кислим молоком, яке по черзі пили з великої пляшки.

Залишок дід вилив на мої обгорілі плечі:

- Як обпікся!.. Боліти буде!.. Ну, їдемо додому, карапузе!..

- Я не карапуз... Бачиш, яке у мене червоне пузо... Я тепер - кизилпуз!..

Дід засміявся:

- Звідки ти такий пащекуватий?. У нас таких ніколи не було. Це мабуть в маму...

...На околиці Судака дід посмикав за мотузку на хвіртці якогось дому. Задзвонив дзвоник...

З хати вийшов татарин, в якого не було руки.

- Селям аллейкум!..

- Аллейкум селям!...

Зайшли до хати. Там я побачив молоду жінку з дуже смішною півторарічною дівчинкою на руках, яка зразу ж простягнула до мене рученята.

- Що, сподобався хлопчик? - запитала жінка дитину. - Бачиш, який білявий... Він по-татарськи розмовляє? - запитала вона у мого діда.

- Ще й як!.. Поки не зупинять...

- А малеча все тягло до мене руки.

- Ну візьми її, як хочеш... - сказала жінка і віддала дитинку.

Я лише трохи потримав її на руках, як дівчинка напісяла на мене...

- Оце так!... Яка безсоромна!.. - жінка забрала у мене дочку і посадила її у ліжко. А мені сказала:

- Скидай штані, я їх заперу. Зразу висохнуть на сонці.

Я скинув штанцята і простягнув їй...

...Ми під'їжджали до перевалу, коли нас наздогнали німецькі мотоциклісти.

- Хенде хох! - наказав один з них.

Дід не зрозумів, а я підняв руки.

- Ніхт ферштейн? - запитав у діда патрульний.

- Він не знає німецьку, - відповів за діда я.

- А ти чому знаєш?

- А він хто тобі?

- Дід по-батькові... - пояснив я - Він кримський татарин...

- Це добре, - хитнув головою німець і відпустив нас.

...Коли ми трохи від'їхали, дідусь здивовано запитав:

- Так ти говориш по німецькі?

- Сестра маминого тата трохи навчила...

Дід тільки похитав головою...

...Ми, діти, поливали город, коли над нашими головами промчали радянські літаки.

- Червоні! - радісно вигукнув Батал.

Ми довго дивились, прикривши долонями очі.

А потім загуркотіли гармати.

На подвір'я вибігли й наші жінки.

...А близько до вечора ми побачили радянські танки. Вся вулиця вибігла їх зустрічати.

Хтось навіть встиг наламати букети бузків і кидав їх танкістам. Радість була щирою та всенародною...

...А ввечері за святковим столом ми співали пісню про рідного Сталіна.

Хіба могли ми знати що утне батько радянських народів, і наше свято невдовзі перетвориться на суцільний жах...?

"Депортація" - це слово стало мені відомо вже пізніше. Сьогодні це слово для кожного кримського татарина, навіть такого, що народився вже після повернення народу до Криму, абсолютно теж саме, що для кожного єврея слово "Холокост"... Я пережив його разом з татарським народом, хоча, чесно кажучи, й не помітив як все почалось. Пам'ятаю, був ранок і моя бабуся Мер’єм, що дуже рано прокидалась, кудись пішла та невдовзі повернулась, важко дихаючи заскочила до кімнати, де ще спали я і мої тіточки, й гучно сказала:

- Вставайте, діточки! Швидко вставайте!.. - і смикнула за плече Айше, яка ніяк не хотіла прокидатись.

И поки ми, закляклі від сну, продирали очі, Мер’єм пішла до кімнати хазяїв і теж їх розбудила.

Я нічого не міг втямити, тільки чув її голос: - Нас будуть вивозити! Нас висилають з Криму!..

- Куди вивозити? Хто? - ніяк не могла второпати хазяйка.

- Всіх татар!..

- Чому?.. За що?..

- Звідки я знаю?! Але вже почалось!.. Треба взяти золото і все, що є цінного!.. Почали з південної частини міста... Там деякі дурні закопують цінності у землю чи замуровують у стіни...

- А де ж треба ховати?

- Тут! - вигукнула бабця і відсунула комір сукні, демонструючи свої необ'ємні могутні груди. ...

- О, Аллах!.. - вигукнула хазяйка. - А хіба обшукувати не будуть?..

- Мене не наважаться!..

І в цю ж хвилину з вулиці долинав гуркіт вантажівки і скрекотання гальм.

У хвіртку задзвонили.

Ми всі висипали на ґанок: нас четверо і четверо хазяїв. Діти не плакали, а тільки перелякано дивились на енкеведешників, які вже йшли до нашої оселі...

Найголовніший з них запитав:

- Хто хазяйка?

-Я... - з острахом відповіла наша родичка.

- Ви Білялова Зарема Абдурахмановна?

- Я... - ледве чутно сказала та.

- А це хто? Квартиранти?

- Родичі... - Кримські татари?

В розмову втрутилась Мірієм:

- Ми втекли з Харкова від німців...

- А хлопчик чий? - тицьнув він у мене пальцем.

- Це мій онук... Його батьки на фронті... - притиснула мою голову до свого живота Мер’єм, в душі сподіваючись врятувати хоч мене. Родичка Зарема виступила уперед:

- У мене чоловік на фронті... А брат загинув місяць тому... Я покажу похоронку...

Та нічого не допомогло. Лейтенант голосом механічної ляльки зачитав нам приказ (з наголосом на цьому слові) Державного комітету оборони СРСР про депортацію кримських татар за співробітництво з німецькими окупантами та зраду батьківщини.

- Та яка ж співробітництво?! - горесно вигукнула хазяйка. – Нас німці ледве не постріляли за те, що наші родичі у Червоній армії!.. А мій дядько був зв'язківцем у партизанів!..

На що енкеведіст суворо зауважив:

- От і добре!.. Буде з вами якийсь чоловік... Поїдете разом з дядьком... Даю вам на збори рівно дві години... Беріть з собою лише необхідне!

Командир з солдатами пішли з двору, а ми побігли до кімнати.

- Необхідне! Необхідне! - вигукувала Зарема. - А що ж воно необхідне?!

- Не метушись! - взяла на себе командування Мер’єм. – Бери тільки їжу і те, що знадобиться дітям... Не думаю, що нас будуть вивозити спальними вагонами... Так що бери великий горщик... Бери мило, рушники й, головне, їжу... А цінності - до моєї камери сховищ...

...Нас навантажили на ту ж машину. На ній вже сиділи ще дві вщент перелякані родини, яких забрали перед нами...

... Багато вантажівок їхали по дорозі, здіймаючи куряву.

...Людей запхали у товарні вагони. Декотрих підштовхували прикладами. Плач, стогін, моління про пощаду, навіть прокльони. Десь прозвучав постріл...

Це ж треба таке: ще йде війна, дорогоцінна кожна вантажівка. А тут стільки машин та ешелонів кинуто на виселення татар.

Нас запхали до вагонів на якомусь роз'їзді поблизу Сімферополя, у голому степу, що у травні ряснів польовими квітами...

…Тіснота страшенна. Діти, старі та жінки, притиснувшись один до одного, боялися поворухнутись. Старий мулла почав молитву...

Під цю молитву потяг рушив на північ...

...Незважаючи на жах, а може саме через нього я, притулившись до бабусі, заснув.

Раптом потяг зупинився, з грюкотом розчинилися двері. З криками та брудною лайкою енкеведисти закинули до вагону якогось скривавленого хлопця. Він тихо стогнав. Моя тіточка Фатіма зразу ж кинулась до нього.

- Як подохне, на зупинці стукайте у двері!.. - глузливо сказав охоронець. - А тепер виходьте сцяти, срати, а то ще нагадите у вагоні!..

Всі висипали з вагону. Й не тільки з нашого.

Жінки дуже соромились, намагались відійти подалі. Та охоронці кричали: "Назад! Назад!" І стріляли у повітря.

До мене підійшов дід Енвер, коли я мочився прямо під колеса. Поряд зі мною це ж робили хлопчики Зареми.

Енвер запитав:

- А де жінки?

- Пішли з охоронцями за потяг...

- А-а..

Повернулась Мер’єм:

- Енвер-ага! Як же так? Ти ж був з партизанами? Невже вони за тебе не заступились?

- Заступились... Пішли до начальника смершу... А він сказав: "Радійте що вас не притягли як посібників ворогів народу..."

І в цю хвилину паротяг дав свисток, охоронці закричали -"Татарва, по вагонах!" і ми, допомагаючи один одному, залізли до своїх душегубок. Спека стояла така, що піт ручаями стікав з лиць.

Вагітна жінка, десь вже на дев'ятому місяці, хапаючись за живіт, весь час стогнала.

А вночі ми прокинулись від її страшенного крику. Почались пологи, і невдовзі ми побачили новонароджене дитя...

...Вранці жінки рвали нижні спідниці на пелюшки... Треба було багато пелюшок, бо про прання не йшло й мови. Це було справжнє пекло. Гірше мабуть було лише у фашистських концтаборах.

...На якійсь маленькій станції Зарема висунулась у віконце і, побачивши кран, з якого текла вода, звернулась до місцевої жінки з проханням набрати води і простягла їй кувшина.

Та пішла та набрала воду. Але, коли поверталась, її гукнув охоронець:

- Ти знаєш, кого напоюєш?

Жінка здивовано глянула на нього.

- Це ж зрадники батьківщини! Вони ж разом з німцями вбивали радянських людей!..

Жінка розгублено подивилась на охоронця, потім на Зарему у вікні.

Зарема сказала їй:

- У нас тут діти... Є навіть новонароджене дитя!..

Жінка вагалась.

Але охоронець (весь у ластіннях) їй досить погрозливо сказав:

- Неси, неси, якщо ти така ж сука, як вони!..

Й жінка не витримала тиску і... вилила воду на землю...

...А Зарема весь час доглядала за тим побитим хлопцем, якого вкинули до нас поблизу Джанкоя. Звали його Ахтем і був він дуже красивим.

Пам'ятаю ще одну страшну зупинку десь у казахських степах. Це вразило мене на все життя.

Нас випустили з вагонів і я побачив, що старі діди копають лопатами ями - могили для перших померлих.

Їх було п'ятеро. Дві старі, двоє дітей і зовсім молода жінка.

- Що з нею сталося?.. - запитала Мірієм у татарки з сусіднього вагону, з якого винесли ту молоду.

- Розрив січового міхура... Не могла себе примусити при людях мочитися у вагоні... Мер’єм тільки зітхнула.

Один з охоронців підійшов до молодої мами, що стояла з немовлям на руках. Дитинка животіла.

- Воно не мертве? - запитав охоронець.

- Ні, - відповіла жінка і притиснула дитину до грудей. - Вона слаба...

- Так воно ж вже не розплющує очі...

- Вона спить!..

Охоронець подивився з сумнівом і відійшов. У цей час мерців, поклали до спільної могили. Плакали родичі... Старі, в тому числі і наш дід Енвер, почали закопувати яму.

Охоронець, що підходив до молодої мами, раптом підскочив до неї і вихопив з її рук дитину. Натовп затамував подих. А садист підбіг до могили і викинув в неї дитя. И гукнув старим: "Закопуйте!"

Молода мама кинулась до могили. Та охоронець відштовхнув її. І тоді мій дід Енвер розмахнувся лопатою і з усієї сили вдарив охоронця по голові. Череп розвалився і ми побачили рожевий мозок, що дрижав і блищав на сонці.

І зразу ж пролунали постріли. Це два інших охоронця вбили мого діда. Підбігли ще солдати. І під дулами гвинтівок примусили інших старих закопати могилу. Всі ридали, але ніхто більше не був здатний на спротив...

Все інше, що було потім, за трагізмом не могло порівнюватись з цією страшною подією. Вкрай приголомшені татари їхали далі, поки не доїхали до узбецької Фергани... Сталін був великим гуманістом й тому відправив мусульман до мусульман...

З Фергани нас, як худобу пішки, погнали до обнесеного колючим дротом спецпоселення неподалік від Фархат-ГЕС.

Це був той же концентраційний табір, тільки з нього протягом дня можна було виходити назовні. Але рівно о 10-ій вечора починався комендантський час, який був до 7-ї ранку. Людей ретельно перераховували і не дай Боже, щоб хтось не повернувся до комендантської години. Ми всі були рабами спецкомендатури, яка пильно слідкувала за нами.

Особливо тяжка робота була на хлопкових полях, де з ранку до вечора, під час збирання, працювали не тільки дорослі, а й діти...

Завдяки своєму швидкому розуму і вмінню пристосовуватись бабуся Мер’єм врятувала всю нашу родину. Дорогоцінності, які вона сховала за пазухою, дали нам можливість вижити і навіть мати кращі побутові умови, ніж були в інших татар. Вона обмінювала золото та дорогоцінні каміння в узбеків і цим жили.

Наша сім'я практично злилася з сім'єю Зареми. Для мене її діти були як рідні. Дуже захворів її маленький синок і я за 5 кілометрів бігав до аптеки за хініном... Слава Богу, Лютфі, видужав...

Були й радісні дні: Фатьма одружилась з Ахметом.

Весілля було хоч і жебрацьким, але дуже живописним, й не відходило від традиційного обряду. Було й багаття, навколо якого провели наречену перед тим як завести її в дім чоловіка, була й гульня парубків перед тим, як наречений відійде до подружнього життя. Тільки парубками були старі діди та двоє інвалідів...

А через п'ять місяців у Ахмета і Фатіми народився синок. Мабуть не втерпіли до весілля, та ніхто їх засуджувати, бо життя було таке страшне.

...Раптово до спецвиселку нагрянули енкеведисти. І зразу ж посунули до однорукого дядька Равіля. Витягли бідолаху з землянки і потягли до машини.

- А де Фатьма? - запитав уповноважений НКВС узбек Рашидов.

- Вона... у землянці... з дитиною... - перелякано відповіла Мер’єм.

- Не ця!.. - роздратовано сказав Рашидов. - Я кажу про Османову!..

- Вона з дитиною у лікарні... у Фергані...

- Як повернеться, нехай щойно зайде до мене!..

Енкаведисти сіли у машину і поїхали геть...

...Ввечері у нашій землянці, як найбільшій і, спасибі Мер’єм, найоблаштованіший, зібралась неофіційна рада виселку : троє дідуганів, один з них мулла, двоє інвалідів /кульгавий Мустава і горбатий Мемет/, та зрозуміло, Ахтем. А з жінок - одна Мер’єм, бо користувалась великим авторитетом серед висланих...

Я закрився з головою і зробив вигляд, що сплю. Та підглядав та підслуховував у щілинку з-під ковдри... Почала Мер’єм:

- Равіля забрали зразу після попередньої наради... Коли він дуже різко висловився про... самі знаєте про кого...

- Я його попереджав бути обережним... — сказав найстаріший дідуган.

- Це гяурська звичка пити горілку його довела! – багатозначно підняв палець мулла.

- Не про це йдеться, - суворо сказала Мер’єм. - Отже на тій розмові нікого, окрім нас, не було... - і багатозначно замовкла.

- Ти хочеш сказати...

- Так, - кивнула Мер’єм. - Зрадник серед нас!

- Ми всі татари, мусульмани!.. - обурився горбун.

- А хіба серед тих, хто звірствує у НКВС, немає мусульман?

- А як це стосується до нас? — запитав Ахтем.

- Виходить, стосується... - багатозначно сказала Мер’єм.

“Хто ж може бути зрадником ?.."- думав я і пройшов очима по всіх учасниках наради. "Мулла? Це мабуть неможливо... Хоча, хто зна? Він одного разу так боляче схопив мене за вухо, й сказав, що бігають тут під ногами необрізані... Може дід Мустафа? Так він ледве ходить і майже нічого не чує... Он як притискає долоню до вуха!.. Ще дід, не пам'ятаю як звуть... Пика дуже противна... Далі - Ахтем... Такий красивий... До того ж тепер наш родич... Може горбун? Вид у нього хитрий, як у лиса..." Я лисів ніколи не бачив, але з казок знав, що вони дуже хитрі... Мабуть, все ж таки він... Сіпається й запинається при розмові... Якби мене запитали, я б сказав, що точно він!.."

Та ніхто мене не запитав, а всі похмуро розійшлися по своїх землянках...

Я збрехав би, якби сказав, що у нашій спецкомендатурі стояла атмосфера постійного суму... Хлопчики грали в узбецьку лянгу, тобто підкидали внутрішнім боком ступні шматок баранячої вовни з причепленим знизу шматочком свинця. А дівчатка мого віку співали й танцювали, імітуючи весільний обряд... Це було досить смішно, бо нареченого зображувала теж дівчинка, якій нібито голили бороду та голову.

Хлопчики сміялися і тицяли в них пальцями... Особливо коли одна з дівчат вигукнула:

- А тепер молоді йдуть до ліжка!

Молоді пішли за примітивну завісу, а потім з-за неї винесли саморобну ляльку, як свою дитину...

Я любив, ходити до яру, розташованого десь у кілометрі від виселку. Коли йдеш степом, яру зовсім не видно. Орієнтиром слугувало старе безлисте дерево - карагач, що тільки навесні вкривався зеленим листям, яке невдовзі опадало й віти були голими аж до наступної весни.

Дерево стояло на краю яру. Коріння були видні на схилі. Здавалось, весняний потік оголить їх і тоді карагач неминуче впаде до яру... Але поки він ще чіплявся за край схилу.. Я підійшов до нього і, діставши з-під кореневища ножа, завернутого у ганчірку, зісковзнув вниз, до струмка, що тік на дні яру. Потік був каламутний, коричнево-жовтий від глини. Я за допомогою ножа будував досить грандіозну запруду...

Раптом почув голоси, зверху докотились грудки глини...

Підняв очі і побачив двох людей. Щоб краще їх розгледіти, піднявся трохи вище.

Через шум струмка слів я не чув, але побачив, що один з них чоловік нашої Фатіми Ахтем, а другий - уповноважений НКВС узбек Рашидов. Уповноважений передав якийсь пакунок Ахтему й вони попрощалися. Я викараскався нагору і встиг побачити, як Рашидов сів на мотоцикла і, здіймаючи куряву, помчав у бік Фархат-ГЕС, а Ахтем попрямував до спецкомендатури...

Пригинаючись, побіг за ним. Боявся, що він мене побачить. Та він жодного разу не оглянувся...

...Ахтем підійшов до своєї землянки і заліз в неї. Я підбіг і заглянув у маленьке віконце, що на даху землянки. Вже звечоріло і у кімнатці горіла коптилка - тарілка з хлопковим маслом, в якій плавав фитиль.

Фатьма обняла та поцілувала чоловіка. Мені було не чути про що вона говорять.

Ахтем поклав на стіл пакет і розгорнув його. Там був кульок з борошном, а другий з рисом. А ще було кілька кілець ковбаси. Чесно кажучи, я навіть не знав, що це таке і потім, розповідаючи Мер’єм про побачене, виписував кільця руками, зображуючи цей предмет ...

Мер’єм рішуче сказала:

- Ходімо!

....Вона вилізла з землянки і побігла до оселі Ахтема й Фатіми.

- Дочко! - гукнула вона.

Фатіма вийшла з дитиною на руках:

- Що, мамо?

- З носика ще тече? - запитала Мер’єм, кивнувши на дитину.

- Вже менше... Я даю йому по крихточці аспірину...

- Ти не можеш зайти до мене?

-Щось трапилось?

- Я тебе прошу...

У нашій землянці бабуся запитала:

- Скажи, доченько, Ахтем сьогодні приніс якийсь пакунок до хати?

Фатіма здивовано глянула на неї:

- Приніс... А звідки ти знаєш?

- А що у тому пакунку?

- Борошно, трохи рису, цукру... І ковбаса... Я вам половину сьогодні занесу...

- Не в тому справа!.. - махнула рукою Мер’єм. - Звідки він все взяв?

- Як звідки? З роботи... їм на ГЕС видали пайок...

- Донечко, не знаю, як тобі і сказати...

- Що трапилось? Кажіть, мамо!.. Кажіть!

- Ескендерчик, - вона кивнула у мій бік, - випадково побачив, як Ахтем брав цей пакунок в уповноваженого Рашидова...

- У Рашидова? - здивувалась Фатіма- Коли це було?

- З півгодини тому... Так, синку? - звернулась до мене Мер’єм.

Я кивнув.

- Ти... - з відчаєм глянула на мене Фатіма, - справді таке бачив?..

- Так... - ледве чутно вимовив я.

- Та бачив, бачив!.. - сказала Мер’єм. - Хіба могла дитина вигадати таке?

- То виходить... - сльози навернулись на очі Фатіми. - Ні, не може бути!

Мер’єм тяжко зітхнула.

- Виходить, це він доніс на Равіля та Фатіму Османову... Ну, скажи за що міг йому дати пайок Рашидов?

У Фатіми з очей потекли сльози:

- Що ж робити, мамо?.. Може нікому не скажемо? Га? А я його попереджу, щоб більше так не робив...

- Ой, рідна моя, він не дитина... Якщо клюнув на їхній гачок, то вже не зірветься... Не дозволять...

- І що ж буде, мамо? У мене ж дитина...

- Що буде, то й буде... Гадаю він давно їм служить... Не такий вже він був побитий, коли його закинули до потягу... Синці та подряпини... Я зразу помітила, та думала - хто його знає...

- Але ж він стогнав!.. - у відчаї ридала Фатіма.

- Отож!.. - зітхнула Мер’єм. Тому і стогнав... Хтозна, що він зробить тобі і нам, якщо ти йому скажеш, що все знаєш... І скільки ще через нього загине людей?..

Ридання Фатіми передались дитині. Й Мер’єм взяла хлопчика собі на руки.

Вона запитала:

- Він дома?

- Ні, зразу ж пішов...

- Тоді ходімо заберемо твої речі...

- І що далі?.. - продовжувала ридати Фатіма.- Як я буду жити?..

- Далі-шмалі!.. - жорстко відповіла Мер’єм. — 3 нами будеш жити!

...Ввечері зійшов повний місяць. У степу скавчали шакали... Ми спали у нашій землянці: я з бабусею, Айше та Фатіма з синочком. Раптом у двері загрюкали. Це був Ахтем, мабуть на підпитку.

- Гей, Фатімо! Ти тут?! - гукнув він.

Ми мовчали. Фатіма перелякано притиснула дитину до себе.

- Я знаю, що ти тут!.. Що трапилось? Що таке? - і через паузу: - Ну, нехай, спи!.. Поговоримо завтра...

...Вранці він виліз з землянки і почвалав вулицею, якщо прохід між землянками можна так назвати.

Перш за все, зрозуміло, зайшов до нас, навіть не постукавши у двері. Здивовано глянув. У кімнаті були лише я, Айше та бабуся. Фатіму сховали у сусідів.

- Де вона? - запитав Ахтем.

Ми мовчали.

- Що мовчиш, руда суко! - схопив він Айше за косу. Сльози потекли у неї з очей та вона мовчала.

- Де моя дружина?! - з гнівом повторив Ахтем.

Ми не відповідали.

- Е! Собаки кляті!.. - вигукнув він і вдарив невістку по щоці. На її білій шкірі виступила червона пляма. Вдарив ще раз. Та Айше мовчала.

Мабуть він би бив її і далі, та я схопив зі столу ножа встромив й йому в ногу.

Він дико закричав, витяг з ноги ніж і кинувся до мене. Та я прослизнув під стіл, а коли він перевернув стола, вискочив з землянки.

Ахтем кинувся за мною.

Та я був прудкіший. До того ж з його ноги витікала кров.

Через деякий час Ахтем припинив погоню, сів на землю, розірвав свою сорочку, і лаючись, перев'язав рану.

Потім встав і пішов вздовж землянок.

Єдиний наш виселковий собака грізно загарчав на нього. Ахтем схопив з землі якусь палицю і замахнувся на нього. Той відскочив убік.

- Де Фатьма?! - звернувся Ахтем до татар, які скупчились посередині вулиці, бо була неділя і люди не пішли на роботу.

Але всі мовчали.

Він кинувся з палицею на людей. Всі розбіглися. Та одну жінку він все ж наздогнав і вдарив по голові. Кров побігла по шиї, та жінка не вимовила жодного слова.

- Покидьки! Мерзотники! Собаки!.. - кричав у гніві Ахтем. - Фашистські прислужники! Зрадники батьківщини! Вас треба не виселяти, а стріляти!

І раптом побачив мене.

- Е, щеня вонюче! - крикнув Ахтем і знову кинувся за мною. По дорозі він зірвав мотузку, на якій висіла чиясь жалюгідна білизна. Чи то хотів зв'язати мене, чи, може, задушити...

Та хіба мене доженеш!.. Але він хитрий - загнав мене у глухий кут. Я вже думав, кінець... Та раптом побачив щілину під колючим дротом. І порвавши об дріт сорочку, слизнув під огорожу.

Ахтем матюкнувся і кинувся до воріт, щоб у степу наздогнати мене. Я мчав стрімголов, але він мене наздоганяв. У степу сховатися нема де, і тому я помчав до яру.

З'їхав на спині до дна. Плюхнувся у мутний потік. А Ахтем спускався на ногах й не встояв, покотився донизу.

Маленький, легкий, я зразу скочив на ноги і викараскався на протилежний бік яру. Там, відламуючи від краю грудки глини, кидав їх в Ахтема. Іноді й потрапляв.

Ахтем не поліз за мною, бо мабуть боліла нога та й побився, коли котився вниз. Він викараскався на той бік, що був ближчим по виселку.

Долізши до верху, підтягнув мотузку, що тяглась за ним, зробив на одному її кінці зашморг, а другий прив'язав до безлистого карагача. Відштовхнувся ногами і... Я закрив лице руками, щоб не бачити таке...А коли розплющив, побачив, що тіло Ахтема висить, у площині схилу.

Коли я доліз до нього, він вже був мертвий...

А я сів поряд і гірко заплакав...

...А потім трапилось неймовірне. Ми сиділи з бабусею у землянці і вона. Раптом почулись збуджені голоси сусідів, й двері землянки розчинились і ми побачили мою маму. Вона була у військовому і я її не впізнав. Та Мер’єм зразу кинулась до неї:

-Мілочко!.. О, Аллах!.. Невже це ти?!

Вони довго цілувались та обнімались. Та нарешті мама підскочила й до мене: - Синку! - і підняла на руки.

- Мамко... - ще не отямився я. - Це ти?

Я казав це no-татарські. Та вона зрозуміла. Але додала: -Я, я, я! Зовсім забув українську мову!.. - й цілувала, й цілувала мене. Від радощів Мер’єм заридала.

- А де Фатьма? Де Айше?.. - розпитувала мама. - 3 ними все гаразд?

- Який там гаразд!.. Айше на роботі поранила руку... А Фатьма... - вона кивнула убік дитинки.

Мама зі мною на руках підійшла до маленького Равільчика. Він весело простягнув до неї рученята.

- Який гарненький!.. - сказала мама. - А хто батько?

- Ой, Мілочко, й не кажи!.. Не хочу псувати радість від твого приїзду... Головне, слава Аллаху, ти жива! Ми як почули, що німці оточили Київ... - і вона заридала ще сильніше.

- Годі! Годі!.. - обняла її мама.

...Ввечері при світі каганця мама роздавала подарунки дівчатам та Мер’єм. Равільчик весело гугукав у своїй люльці.

Айше дуже зраділа, побачивши кофту, що дала їй мама. Фатьма тільки тихо подякувала, взявши сукню. А Мер’єм зразу начепила на голову велику красиву хустку.

Потім сіли за стіл, на якому були американські тушонка, білий хліб та цукерки...

Мама занепокоєно сказала: - Це свиняча тушонка ... Вам можна?

- Ой, Мілочко... Що ми тільки не їли!..

- Ось що дівчата... - сказала мама - Я завтра їду й Сашка забираю з собою... А вас витягну звідси трохи пізніше. Але мені обов'язково потрібні нотаріальні копії ваших паспортів. Бо там є харківська прописка.

- Звідки у нас паспорти? - зітхнула Мер’єм. - Вони, у спецкомендатурі... Ми ж тепер не люди, а татари... А тобі не закидали, що ти напівнімкеня?

- У паспорті, у мене національність по мамі. А у прізвищі переставила наголос з Мартен на Мартен й сказала, що у мене французьке походження...

- А французи на чиєму боці воюють? - запитала Мер’єм.

- Зрозуміло, на нашому. Про генерала де Голля чула?

- Ой, хіба мені було до Дигуля!.. Що ж воно з тими клятими паспортами робити?.

- У мене у Фергані військовий комісар знайомий. Лежав у нашому шпиталі. Я його буквально виходила. Це він допоміг вас розшукати. Доведеться звернутися до нього ще раз...

... Ми з мамою вийшли з вагону потягу...

...Йшли вулицями зруйнованого Харкова. Наші речі віз на тачці якийсь доходяга...

...Зупинились перед нашим будинком, який лежав у руїнах. Зітхнули й пішли геть...

Куди йти? Де заночувати?

І от ми опинились на Клочковській, біля бабусиного будинку. Стіни були цілими, але в середині все було розграбовано та понищено.

Я сказав:

- Внизу є льох, про який ніхто не знає...

Відтягли поламані меблі, щоб розчистити люк. З трудом його підняли і спустились до льоху. Добре, що у мами був ліхтарик на батарейці. Якось намацали шафу, на полиці якої вже не було банок з помідорами. Відсунули шафу.

У другій половині льоху все було як колись, тільки покрилось пилом.

Мама поцілувала мене:

- Який же ти молодець!..

... А одного разу я виступав у маминому шпиталі.

Прочитав вірша Бажана про Сталіна. Проспівав кримськотатарську пісню.

Поранені дуже аплодували. Один з них запитав:

- А що це, хлопче, за мова?

Я хотів відповісти, та мама сказала:

-Узбецька!

Я тихенько її поправив:

Це кримськотатарська!..

- Мовчи!.. Таке не можна говорити ...

... І от до Харкова повернулась Мер’єм з дочками та онучком. Ми їх зустріли на зруйнованому вокзал і. Привезли у майже відбудовану нами хату.

- О, Аллах! -вигукнула Мер’єм. -Майже нічого не змінилось!..

- Ти б бачила, що тут було!.. - розсміялась мама.

- Спасибі, Мілочко!.. Спасибі, Ескендерчик!.. - поцілувала нас Мер’єм.

- Не мені з тобою рахуватись!.. - сказала мама. - Ти мені синочка зберегла!..

Так і стояли вони обнявшись — стара татарка і напівнімкеня.

... А ввечері, коли пили чай, у наші двері загрюкали.

- Хто це?.. - занепокоїлась Мер’єм.

Мама підійшла до дверей:

- Хто там?

- Це я, Енвер!..

Мама здивовано глянула на Мірієм .

Та теж здивувалась:

- Який Енвер?.. Не знаю ніякого Енвера!..

- Це Енвер Сейдаметов, тітко Мер’єм!..

Мама відчинила двері.

До хати зайшов смішний косоокий хлопець:

- Це я, Енверчик! - з порога сказав він.

Мер’єм тепер впізнала його.

- Ой, Енверчику!.. Це ти? Ти так змінився!..

Три роки тьотю!..

- Сідай до столу!

Енвер сів. Вона налила йому чаю.

- Ну, розкажи, як живеш!..

- Як живу? Так живу!.. Чищу - блищу взуття. Маю патент. Своя Будка на Бурсацькому узвозі... Я тепер айсор!..

- Як айсор?

- Нація така... Айсори!..

- Яка нація? Ти ж кримський татарин!

- Інші чистильники - вірмени, але теж кажуть, що айсори. Всі чистильники айсори... Так треба...

- Кому треба?

- Не знаю кому... - потиснув плечима Енвер.

Всі засміялись.

...Я часто приходив до його будки і ми грали у нарди. Одного разу підійшов якийсь командировочний і, поставивши ногу на ящик, й подивився на Енвера.

- Що? - запитав той.

- Як що? - здивувався той. - Хочу почистити!..

- Ну і чисть! Хто тобі заважає? Ось вакса, ось щітка. Чисть!..

- А ти що тут робиш? - обурився той.

- Не бачиш? Граю!

...Вперше у повоєнні роки я відчув себе кримським татарином, коли батько повіз мене в Крим...

У ялтинському готелі "Оріанда" адміністратор спочатку нічого не сказала, мовчки взяла батьків паспорт і мою метрику.

Але, заглянувши у документи, раптом вимовила:

- Вибачаюсь, жодного місця немає...

- Як немає? - здивувався батько. - Але ж тільки що ви про це не сказали...

- Не сказала, бо не знала. А тепер подивилась у список і бачу, що немає...

Ми заходимо в інший готель. Там теж - взяли документи, а потім відмовили...

На вулиці до нас підійшла літня жінка, яка у вестибулі слідкувала за нами:

- Зачекайте!

Ми зупинились.

- Ви татари? - запитала вона.

- Ну... Трохи... - відповів тато.

- Вас ні в якому готелі не поселять!.. Ходімо до мене, я здам вам гарну кімнату...

- Та ми на одну ніч...

- Не будете ж ви цілу ніч сидіти на лавці...

Ми пішли з нею. А потім був Коктебель. Ви собі не можете уявити повоєнний Коктебель... Все було понищено війною, татарські оселі лежали покинуті, зруйновані, бо у стінах домів шукали золото. Тільки два будинки були цілі - дача поета Волошина та барачного типу будівля - санаторій "Медсантруд"... Ми оселились у письменницькому домі творчості, бо мій батько був письменником...

Я з насолодою купався у морі, збирав сердоліки, що викидало на берег море.

...А одного разу зайшов досить далеко від Коктебелю убік Карадагу й побачив стару татарську оселю, в якій ніхто не жив.

І раптом до мене з відчинених дверей сараю вибігли три вівці і козел. Вони радісно забекали та замекали й почали крутитися навколо мене, тертися об мої ноги... Мабуть скучили за людьми...

А коли я йшов гірською стежкою, дуже перелякався, бо з-за пагорбу раптом виникла якась дивна голова... Спочатку подумав, що це динозавр. Однак невдовзі побачив, що назустріч мені вийшов верблюд... Він подивився на мене, я на нього. Потім він, ледве не зачепивши мене боком, гордо пройшов гірською стежкою далі...

Яка краса цей Карадаг! Я дивився зверху на синє море та Золоті ворота і ледь не плакав від щастя...

Далі я був зв'язковим в Українській повстанській армії, потім навчався в Інституті кінематографії у Москві. Звідти мене викликала моя мама, бо померла Мер’єм.

На харківському вокзалі мене зустрів косоокий Енвер.

У домі на Клочківській було багато народу. З'їхались родичі з усих усюд. Жити у Криму татарам ще не дозволяли, але пересуватися по країні вони вже могли... Мій батько працював за кордоном і похоронами розпоряджався єдиний у сім'ї чоловік - Енвер. Він всім казав, що є нашим родичем. Та яка різниця - родич не родич. Він якось вписався у нашу сім'ю.

Дуже огрядна родичка, ще огрядніша за Мер’єм, зупинилась у дверях вітальні і гучно вигукувала:

- Мер’єм-ханум!.. Мер’єм-ханум! Не можу повірити, що тебе вже немає!.. Мер’єм-ханум!.. Невже ти вже померла! Не можу повірити, що ти померла...

І так безліч разів татарською та російською мовами. Нетерплячий Енверчик не витримав і сказав:

- Тіточко, я вас дуже прошу відійти вбік, щоб пройшли ті, що вже повірили...

Накінець вдалося зсунути з місця цю тіточку, і я зайшов, щоб попрощатися з Мер’єм. Вона дуже постаріла, змарніла. Але лице було досить веселе. Ніби скепсис і гумор не полишили її й в передостанній час.

Я її поцілував в чоло й у мене з очей потекли сльози.

- Енверчик командував і на цвинтарі. Треба бачити той мусульманський цвинтар на околиці Харкова. Кам'яниста площина, на якій ані деревця, ані кущика. Напів повалені могильні плити, з в'яззю арабських літер. Кілька могил дерев'яні трикутники з зірками зверху...

Видовбати там могилу можна тільки ломами. Й двійка рідкобородих старих казанських татар неквапливо довбали землю...

- Вже третій день копають, - зітхнула мама.

- Що поробиш - такий грунт... - відповів хтось.

Хтось з гостей сказав:

- Ховають у труні, як якусь гяурку...

- Що поробиш... Зросійщились татари.

Накінець могила була готова.

Чоловік у білому капелюсі (радянський замінник чалми) прочитав коротку молитву. Чесно кажучи, він не був справжнім мулою, але іншого не було, тому він справляв релігійні обряди. Його чомусь називали - "напівмулою"...".

Могильники почали прибивати кришку до труни. Робили це теж дуже повільно - перший цвях, другий, третій... Почався дощ і у багатьох не було парасольок.

На п'ятому цвяху Енверчик не витримав і підскочив до могильників:

- Ей, навіщо стільки цвяхів б'єш?! Вона жива нікуди не ходила! Куди подінеться мертва ? !.

Я багато разів бував у Криму. Та коли згадую цей благодатний край, то у спогадах спливає лише моє кримськотатарське дитинство.

Я українець й моя рідна мова - українська. Мене утримувало у боївці УПА нестерпне відчуття несправедливості по відношенню до мого народу. Більшість населення Криму - росіяни, які вільно чи невільно опинились тут... А голос більшості - закон для політиків. Тому доля багатостраждального кримськотатарського народу майже не вирішується... Тепер мою душу мулить відчуття несправедливості по відношенню до кримських татар, яке існує і тепер, навіть, у сучасній Україні. Поки не буде відновлена по відношенню до цього народу справедливість, я вважаю себе кримським татарином.


Сайт створено Центром інформації та документації кримських татар за підтримки Національного фонду підтримки демократії (США).
Технічна підтримка Infocom, 2002