День: Чому Сталін нас нищив?
10/27/2005 | Габелок
Чому Сталін нас нищив?
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, професор, доктор історичних наук
ФОТО МИКОЛИ ЛАЗАРЕНКА
Ця стаття може мати іншу назву, яка лежить у науковій і політико-правовій площині: «Голодомор 1932 — 1933 рр. в Україні як геноцид». Завданням істориків має бути доведення наукового, а юристів і державних службовців — правового і політичного висновків про те, що Голодомор являв собою геноцид. Усі ми разом зобов’язані домогтися від міжнародного співтовариства правової оцінки голоду 1932 — 1933 рр. в Україні як дії, передбаченої Конвенцією ООН «Про попередження злочину геноциду і покарання за нього». Це — наш моральний обов’язок перед пам’яттю мільйонів полеглих від терору голодом наших співвітчизників. Полеглих не від голоду, а від терору голодом!
1. СУТЬ ПИТАННЯ
12 жовтня ц.р. в Інституті Грамші (Рим) відбувся науковий семінар на тему: «Сталін, радянський голод 1931 — 1933 рр. і український Голодомор». Директор інституту проф. Сильвіо Понс і декан Неаполітанського університету проф. Андреа Граціозі, які були ініціаторами семінару, поставили на розгляд італійських русистів та україністів тільки одне питання: чим відрізнявся український Голодомор 1932 — 1933 рр. від голоду, викликаного хлібозаготівлями з урожаю 1931 року в усьому Радянському Союзі (включаючи й Україну), а також від голоду, викликаного хлібозаготівлями з урожаю 1932 року в радянських республіках, за винятком України? Така постановка питання мала на меті виявити, чи існують переконливі наукові аргументи для того, щоб розглядати Голодомор як геноцид українського народу.
Склад іноземних учасників семінару в Римі був обмеженим: я представляв Україну, а Олег Хлевнюк — Росію. Слід вказати, що представник російської сторони більш відомий на Заході, ніж у Росії або в Україні, тому що його основні монографії опубліковані тільки англійською мовою. Він працює в Державному архіві Російської Федерації, має науковий ступінь доктора наук і по праву вважається неперевершеним знавцем джерельної бази сталінського періоду історії СРСР.
Слід подякувати тим історикам на Заході, які взяли близько до серця проблему, що стосується тільки нас. 10 листопада 2003 року була опублікована Спільна заява 36 держав у зв’язку з 70-ю річницею Голодомору 1932 — 1933 рр. в Україні як офіційний документ 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН. У ній немає визначення української трагедії як геноциду, хоч у представленому МЗС України проекті документа воно містилося. 25 листопада того року газета «День» опублікувала інтерв’ю з Постійним представником України при ООН Валерієм Кучинським щодо роботи над цим документом. Але в ньому немає відповіді на те, чому дипломати багатьох країн чітко дали зрозуміти українським колегам, що вони не готові включити до документа слово «геноцид». Відповідь пролунала тільки на семінарі в Інституті Грамші: українська сторона тоді не надала Третьому комітету ООН доказів того, що радянський режим знищував українців. Представлені документи свідчили про те, що у 1932 — 1933 рр. в Україні загинули від голоду мільйони людей. Але це було відомо й раніше.
За авторитетним твердженням О.Хлевнюка, документи радянських архівів не містять у собі прямої відповіді на запитання про те, чому було знищено мільйони українських селян. Я теж стверджував, що у нас є вичерпна документальна база для відповіді на запитання, ЯК селян знищували, але немає документів про те, ЧОМУ їх нищили. Виконавці страхітливого злочину Кремля потребували інструкцій, і вони відклалися в архівах. Але Сталін нікому не мусив доповідати, ЧОМУ він застосував терор голодом, якщо вживати термін, уперше використаний англійським дослідником Робертом Конквестом.
Переконлива відповідь на питання про мотиви злочину можлива тільки в ході комплексного аналізу багатьох документів. У 2005 році «Український історичний журнал» опублікував статті одного з кращих на Заході знавців національної політики КПРС професора Кьольнського університету Герхарда Зімона і вже згаданого вище Андреа Граціозі, в яких аналізується сталінський терор голодом. Використовуючи висновки своїх зарубіжних і вітчизняних колег, а також власний майже 20-річний досвід роботи над проблемою українського Голодомору, я хочу зробити спробу відповісти на запитання про те, чому Сталін нас нищив. Обґрунтування відповіді потребує окремої монографії, і цю книгу ще доведеться писати. Але я поспішаю опублікувати газетний варіант праці. Газета «День» виходить трьома мовами і представлена у Всесвітній мережі, тобто має прямий вихід на широку громадськість. Це особливо важливо, тому що Голодомор лише в останню чергу становить історичну проблему. У першу чергу він є глибокою і незагоюваною раною на тілі народу. Ця рана не загоїться, доки ми не зрозуміємо, якими були до Голодомору і якими стали після нього.
Мій виступ адресується й владі. Не можна сказати, що Інститут історії України відсторонений від прийняття рішень відповідної тематики, які реалізуються у формі указів Президента України. У подібних випадках до НАН України звертаються, але рекомендації наукової спільноти не завжди враховуються. Зокрема, за Указом Президента України від 11 липня 2005 р. Кабінет Міністрів має представити на розгляд парламенту до 1 листопада законопроект «щодо політико-правової оцінки голодоморів в історії українського народу». Однак текст законопроекту мені невідомий. Крім того, я переконаний, що в історії українського народу був тільки один голодний мор, якого вистачить на всі часи.
Вказаний указ передбачає до Дня пам’яті жертв Голодомору і політичних репресій, який у 2005 році припадає на 26 листопада, вирішити питання про створення Українського інституту національної пам’яті (УІНП). Така установа справді потрібна, щоб транслювати набуті академічною і вузівською наукою знання на всі верстви суспільства. Але указ Президента України не передбачає механізму створення УІНП. Ізраїльський і польський досвід роботи ідентичних установ свідчить про те, що доведеться розв’язати серйозні питання, пов’язані з матеріальним і кадровим забезпеченням створюваного УІНП, визначенням його функцій і підготовкою законодавчої бази для «вписування» такої установи в систему організацій та відомств, що існують. Недоцільно обмежуватися тільки одним пунктом президентського указу, в якому продекларовано утворення УІНП.
У секретаріаті Президента України вже опрацьовують заходи у зв’язку з 75-ю річницею Голодомору в 2008 році. Слід сподіватися, що такі заходи зламають сталу тенденцію займатися на державному рівні темою Голодомору від однієї «круглої дати» до іншої. Щоб надати цій роботі систематичності і результативності, треба, перш за все, розбудувати Інститут національної пам’яті. Треба також, щоб громадськість України й світове співтовариство переконалися у тому, що Голодомор 1932 — 1933 рр. був не випадковим явищем незрозумілого походження, а наслідком застосованого тоталітарною владою терору голодом, тобто геноцидом.
2. ПЕРШІ СПРОБИ ВИЗНАЧЕННЯ ГОЛОДОМОРУ ЯК ГЕНОЦИДУ
Ототожнення Голодомору 1932 — 1933 рр. в Україні з геноцидом натрапляє, перш за все, на термінологічні труднощі. Тому розгляд поставленої проблеми слід розпочинати з термінології.
Термін «геноцид» (народовбивство) застосував уперше польський адвокат Рафаель Лемкін у книзі «Правителі країн Осі в окупованій Європі» (Axis Rulers in Occupied Europe), яка вийшла друком у 1944 році. Цим словом Лемкін назвав суцільне винищення євреїв і ромів на підконтрольній нацистам території. Маючи на увазі саме таке значення терміну, Генеральна Асамблея ООН у схваленій 11 грудня 1946 року резолюції визначила: «Згідно з нормами міжнародного права, геноцид є злочином, який засуджує цивілізований світ і за здійснення якого головні винуватці мають бути піддані покаранню».
Оскільки масові винищення людей були поширеним в історії явищем, і загроза їхнього повторення залишалася актуальною, Організація Об’єднаних Націй визнала за необхідне внести поняття геноциду у міжнародне право. Це створювало юридичну базу для налагодження міжнародного співробітництва в боротьбі з подібними злочинами, в тому числі з боку осіб, наділених за конституцією вищою владою. 9 грудня 1948 року Генеральна Асамблея ООН одноголосно прийняла «Конвенцію про попередження злочину геноциду і покарання за нього». У статті I Конвенції проголошувалося: «Сторони, які домовляються, підтверджують, що геноцид, незалежно від того, чи здійснений він у мирний або воєнний час, є злочином, який порушує норми міжнародного права, і проти якого вони зобов’язуються вживати заходи попередження і карати за його здійснення». Стаття II подавала визначення геноциду: «Дії, здійснювані з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, расову або релігійну групу як таку». Під знищенням розумілося а) вбивство членів групи; б) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу членам групи; в) навмисне створення життєвих умов, розрахованих на цілковите або часткове фізичне знищення її; г) вжиття заходів, розрахованих на попередження дітонароджуваності у середовищі такої групи і, нарешті, д) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу».
Конвенція була прийнята голосами 56 наявних тоді членів Генеральної Асамблеї ООН і запропонована для ратифікації або приєднання до неї. Вона набула сили з 12 січня 1951 року, тобто на 90-й день після того, як у Генерального секретаря ООН було задепоновано перші 20 актів про ратифікацію або приєднання. Відтоді ця Конвенція стала інструментом попередження геноциду, дійовість якого істотно зросла після завершення «холодної війни».
Сформульовані у цьому документі юридичні норми не давали 100-відсоткової гарантії на ідентифікацію усіх випадків масового знищення людей як геноциду. Цілком відповідав їм лише Голокост часів Другої світової війни: нацисти або знищували євреїв там і тоді, де і коли їх знаходили, або створювали їм фізично неможливі умови для життя. Власне, Конвенція й була розроблена по свіжих слідах Голокосту. Випадки масового знищення людей, які мали місце до Голокосту, не завжди ідентифікувалися як геноцид й через іншу причину. Фахівці правової науки не бажали робити винятків при застосуванні ключової норми юриспруденції: закон не має зворотної дії.
Голод 1932 — 1933 рр. був у СРСР забороненою темою. Керівники державної партії наважилися розповісти на ХХ з’їзді КПРС (1956 рік) про сталінський терор, спрямований передусім проти компартійно-радянської номенклатури та інтелігенції, але приховували до останньої можливості терор голодом у колективізованому селі. Лише після того, як українська діаспора домоглася створення в Конгресі США тимчасової комісії з розслідування подій 1932 — 1933 рр. в Україні, сталінське табу на згадування голоду було скасоване.
Очолювана Дж.Мейсом комісія Конгресу США не мала доступу до радянських архівів і працювала здебільшого з емігрантами, які пережили колективізацію та голод, а після Другої світової війни опинилися у Північній Америці. Звичайно, очевидці Голодомору не могли розібратися у хитросплетеннях сталінської політики, але інстинкт жертви підказував їм, що радянська влада мала намір фізично знищувати їх. Комісія Дж.Мейса відтворила на основі сотень свідчень реальну картину подій і у квітні 1988 року представила Конгресу США остаточний звіт.
Здійснювані в Україні з 1988 року опитування підтверджували зафіксовану Дж.Мейсом тенденцію: згадуючи події більш ніж піввікової давнини, свідки Голодомору відчували намір властей покарати голодною смертю «саботажників» хлібозаготівель. Окремі документи, які випадково збереглися в архівах, підтверджують наявність такого відчуття у людей, які переживали голод. Анонімний лист, що надійшов у серпні 1933 року до редакції газети «Комуніст» з Полтави і належав, судячи за змістом і стилем, людині з вищою освітою, навіть претендував на певне узагальнення сталінської національної політики: «Фізичне знищення української нації, виснаження її матеріальних і духовних ресурсів є одним з найважливіших пунктів нелегальної програми більшовицького централізму».
Комісія Конгресу США назвала голод 1932 — 1933 рр. в Україні геноцидом. Але це визначення базувалося не на документах, а на суб’єктивних судженнях свідків Голодомору. Крім того, ця комісія покликана була встановити факти (з чим вона блискуче справилася), а не давати їм правову оцінку. Тому після завершення її роботи українські організації Північної Америки вирішили звернутися до юристів. З ініціативи Світового конгресу вільних українців була створена Міжнародна комісія з розслідування голоду 1932 — 1933 рр. в Україні під керівництвом проф.Джейкоба Сандберга. Представники північноамериканської діаспори звернулися до найвизначніших правознавців, громадський і науковий статус яких служив в очах світової громадськості достатньою підставою об’єктивності їхніх суджень.
У листопаді 1989 року комісія Дж.Сандберга опублікувала свій вердикт. Безпосередньою причиною масового голоду в Україні вона назвала надмірні хлібозаготівлі, а його передумовами — примусову колективізацію, розкуркулювання і прагнення центрального уряду дати відсіч «традиційному українському націоналізму». Отже, юристи побачили в Голодоморі не тільки прагнення Кремля за допомогою терору голодом нав’язати селянству невластивий йому спосіб життя, але й виокремили в терорі національну складову. Голодомор в Україні був кваліфікований як геноцид.
Комісія Сандберга визначила, що принцип незастосування зворотної сили законів може бути поширений на Конвенцію ООН від 9 грудня 1948 року лише формально. Вони вказали, що цей принцип належить до кримінального права, а Конвенція перебуває поза його рамками, тому що не виносить вироків. Вона лише спонукає держави до співробітництва у попередженні й засудженні геноциду.
Звертаючись до тих, хто заперечував ідентифікацію Голодомору із злочином геноциду тільки на підставі відсутності терміну «геноцид» до Другої світової війни, Міжнародна комісія юристів поставила запитання: чи можливо було у довоєнні часи вільно знищувати, в цілому або частково, національну, етнічну, расову або релігійну групу? Відповідь була очевидною. З усієї наведеної аргументації випливав вердикт: «Комісія вважає виправданою свою думку про те, що геноцид українського народу мав місце і суперечив нормам міжнародного права, що діяли у той час».
Цей вердикт базувався на доступних комісії фактах. Однак юристи з властивою їм прискіпливістю заявили, що дослідження Голодомору має бути продовжене, щоб підтвердити висновок про геноцид іншими фактами, тобто зміцнити його джерельну основу.
3. ПОЛІТИЗАЦІЯ ПРОБЛЕМИ ГОЛОДОМОРУ
Ми пам’ятаємо, наскільки важливою була тема голоду 1932 — 1933 рр. на переламі 80-х і 90-х рр. Вона допомагала людям позбуватися стереотипів і переосмислювати історію радянського періоду. Ця тема стала гострою зброєю в руках тих, хто боровся за незалежність республіки. Смертні вироки для мільйонів громадян України приходили з-за її меж.
Здавалося, що після здобуття незалежності проблема Голодомору цілком перейде у підпорядкування істориків. Справді, історики почали вивчати її системно й різнобічно. Але ця проблема стала популярною й на політичній арені. Кожна з протиборствуючих сторін вилучала з наукових праць про голод 1932 — 1933 рр. потрібні факти, ігноруючи зміст у цілому. Жодна з них не спромоглася переконати іншу у своїй правоті, тому що нікого не цікавила істина. А результат змагань між політиками всіх напрямів та науковцями неважко було передбачити. Перші повсякчасно користувалися засобами масової інформації, формуючи громадську думку, а голос других не доходив до суспільства, затухаючи у мізерних тиражах книг і брошур.
Давайте уважно прислухаємося до того, що сказав довголітній політв’язень, народний депутат України і голова Асоціації дослідників голодоморів Левко Лук’яненко на науковій конференції 15 листопада 2002 р.: «Тепер членами Асоціації дослідників голодоморів в Україні та іншими вченими зібрана велика кількість документів, що доводять: Москва навмисно спланувала і здійснила голодомор в Україні, щоб приборкати національно-визвольний рух, зменшити кількість українців та розбавити український етнос московитами, і тим запобігти в майбутньому боротьбі українців за вихід із-під влади Москви».
Здавалося б, ці слова повторюють процитований вище висновок анонімного листа до редакції газети «Комуніст», який тепер ми вже можемо обґрунтувати документально. Насправді, однак, між ними якісна різниця. Анонім з 1933 року цілком справедливо і обґрунтовано покладав вину за український Голодомор на вождів більшовицької партії. Л.Лук’яненко, маючи на руках всі документи, надані сучасною історичною наукою, неправомірно розширює опанований вождями більшовиків Кремль до розмірів Москви, а російський народ презирливо називає «московитами».
«Осадження» панівної в СРСР нації у національних республіках (особливо в республіках Балтії і в Україні) не було винаходом одного Сталіна. Ця політика справді мала на меті підсікти під корінь національно-визвольний рух. Але переселенці з числа росіян (військовослужбовців, технічної і гуманітарної інтелігенції, кваліфікованих робітників) не задумувалися над стратегічними планами Кремля. Не задумувалися над ними й русифіковані українці, які зазнавали асиміляції (почасти стихійної, почасти свідомо спрямовуваної) впродовж століть, а не десятиліть. Як же могли реагувати мільйони так званих московитів безпосередньо в Україні на Голодомор в інтерпретації Л. Лук’яненка? Через безвідповідальні дії людей, які турбувалися тільки про власну політичну кар’єру, трагічне минуле почало роз’єднувати, а не об’єднувати громадян України. Ми повною мірою відчули це під час президентських виборів 2004 року.
Свій внесок у роздмухування міжнаціональних суперечностей зробила й протилежна сторона. На парламентських слуханнях, скликаних у зв’язку з 70-ю річницею Голодомору 12 лютого 2003 року, подав голос керівник Компартії України Петро Симоненко. Він уже не міг заперечувати голоду 1932 — 1933 рр., тому що його наявність підтвердив В. Щербицький у 1987 році. Проте, як і його попередники, П.Симоненко назвав першою причиною голоду посуху, а другою — викривлення у хлібозаготівлях на місцях — в районах та областях. Політбюро ЦК ВКП(б) і радянський уряд, за версією Симоненка, засудили викривлення і зажадали притягнення винних до кримінальної відповідальності. Так нахабно брехати можна було до відкриття архівів у добу горбачовської «перебудови». У 70-ту річницю Голодомору подібні заяви виглядають відвертим блюзнірством.
Виникає закономірне запитання: чому представники крайніх політичних сил правого і лівого напрямів політизують проблему Голодомору, тобто обмінюються протилежними за змістом заявами, аніскільки не вірячи в них і взагалі не турбуючись про істину? Відповісти на це просто, тому що подібна ситуація склалася і з деякими іншими історичними проблемами. Ніхто не ламає списів навколо революції 1905 — 1907 рр., і її столітній ювілей проходить непомітно. Інша річ — Голодомор або проблема ОУН-УПА, які входять у життєвий досвід сучасного покоління громадян України — безпосередніх учасників подій або їхніх дітей. Люди мають різні думки про події недавнього минулого, а політики, як завжди, грають на публіку. Отже, подивімося на людей.
У суспільстві одночасно присутні представники трьох поколінь — діди з бабусями, їхні діти і діти їхніх дітей. Разом з ними живе й невелика кількість представників прилеглих поколінь, тобто прадіди і правнуки. Оцінимо життєвий досвід кожного з них.
Почну з прадідів, які народжувалися до 1920 року включно. Це покоління ровесників ХХ століття, яке зазнало у своєму житті незліченну кількість страждань і злигоднів. На життя цього покоління припали Велика війна 1914 — 1918 рр., громадянські і міжнаціональні війни після загибелі Російської імперії, голод 1921 — 1923 рр., індустріалізація, колективізація і Голодомор 1932 — 1933 рр., Великий терор 1937 — 1938 рр., Друга світова війна 1939 — 1945 рр., повоєнна розруха, включно з голодом 1946 — 1947 рр. Це покоління я добре знаю як з безпосереднього спілкування, так і завдяки професії історика. З наймолодшими його представниками я й тепер спілкуюсь, особливо плідно — з останнім командармом УПА Василем Куком, найстарішим з активно діючих журналістів Європи, берлінським професором Богданом Осадчуком, колишнім віце-прем’єр-міністром УРСР з гуманітарних питань впродовж 17 років Петром Троньком.
Представники цього покоління, за винятком тих, хто до 1939 — 1940 рр. жив поза кордонами Радянського Союзу, були «будівниками соціалізму». Більшовики, яких В. Ленін називав «краплею в народному морі», будували свою «державу-комуну» (за визначенням, знову-таки, Леніна) разом з народом. Єдність дій партії і народу досягалася за допомогою двох крилатих фраз: «Хто не з нами — той проти нас!» і «Якщо ворог не здається, його знищують!»
Масові репресії були основним методом побудови «держави-комуни». Вони тривали навіть після того, як ця держава була побудована і витримала іспит на міцність у ході радянсько-німецької війни, — аж до смерті Й.Сталіна. За допомогою репресій політична активність суспільства була знижена майже до нуля, кремлівські вожді поставили на перший план інші методи управління — пропаганду та виховання.
Я належу до покоління тих, хто народжувався від 1921 до 1950 рр. Це вихованці радянської школи, яких не торкнулися масові репресії. Старші представники цього покоління є ветеранами Великої Вітчизняної війни і тепер заслужено користуються шаною суспільства. Як правило, їхні уявлення про минуле відмінні від уявлень наступних поколінь, і це пояснюється не тільки зрозумілою ідеалізацією своєї молодості.
Коли з ГУЛАГу поверталися додому сотні тисяч «реабілітованих» наступниками Сталіна політичних в’язнів, Лідія Чуковська сказала свою знамениту фразу: зустрілися дві Росії — та, що сиділа, і та, що саджала. Була, однак, й третя Росія (так само — Україна, Казахстан тощо), яка не брала участі у репресіях і не зазнавала їх. Серед таких людей ставали найбільш численними представники мого покоління. Повертаючись з ГУЛАГу, наші батьки, як правило, мовчали. Мовчали, мабуть, не тільки тому, що давали при звільненні «підписку про нерозголошення». Вони боялися ускладнити життя дітям, якщо ті почали б через недосвідченість казати щось недобре про радянську владу. Врешті-решт, вони боялися й за себе, тому що в цій країни батьки відповідали за дітей, а діти — за батьків. Така відповідальність сприймалася як норма. Ми жили у королівстві кривих дзеркал, але не розуміли цього. Нас уже не треба було репресувати, тому що ми поважали або навіть любили радянську владу. Ми точно знали, про що можна говорити на людях, і нам здавалося нормальним, що існують такі речі, які кожний мусить тримати в собі. Чудовою ілюстрацією до цього твердження є голод 1932 — 1933 рр. Всі від малого до великого знали, що він таки був, але знали й те, що про нього говорити не можна. Не можна, і крапка! Мої зарубіжні колеги, які вивчають Голодомор (а таких стає все більше), цього не розуміють. Вони знаходять пояснення в національному характері або твердять про зацькованість населення агентами КДБ. Щоб до кінця зрозуміти поведінку і спосіб мислення радянських людей, їм треба було б народитися і жити в цій країні.
Залежність громадян від радянської влади закріплювалася не тільки і навіть не стільки стандартними репресіями — знищенням або ув’язненням. Влада була роботодавцем, і майже кожній людині в разі необхідності могла «перекрити кисень», тобто позбавити її роботи. Майже кожний в разі неслухняної поведінки міг опинитися у становищі риби, викинутої на пісок.
Слід зважити й на те, що найактивнішу частину населення чекістські селекціонери ув’язнювали або знищували впродовж десятків років. Суспільство ставало конформістським внаслідок двох основних причин: по-перше, у ньому постійно зменшувалася частка протестантів, по-друге, збільшувалася через природні причини частка вихованців радянської школи.
Виховання і пропаганда спрацьовували після припинення масових репресій через те, що радянський лад міг продемонструвати людям багато вагомих переваг над дореволюційним ладом. Він поневолював людину політично, але турбувався про мінімальний рівень її матеріального і культурного добробуту — бажала вона того чи ні. В радянські часи алкоголіки «перевиховувалися» в ЛТП, а бомжів практично не існувало.
Турбота про людину, чого не розуміють антикомуністи, була не моральним обов’язком влади, а передумовою її існування. Щоб виникнути, комуністичний лад повинен був знищити приватне підприємництво в усіх його проявах, тобто покласти на самого себе обов’язок годувати, лікувати, навчати і розважати все населення. «Держава-комуна» настільки радикально відрізнялася від держав, де громадяни політично вільні, що її треба вважати цивілізаційно відмінною. Ця держава навіть не приховувала відсутності у себе політичної і національної свободи в загальноприйнятому значенні. Але вона таврувала ці свободи як «буржуазну демократію» і «буржуазний націоналізм», а своїх громадян переконувала в тому, що в ній і тільки в ній існують вищі цінності — «соціалістична демократія» і «соціалістичний інтернаціоналізм».
Свої «вагомі здобутки» комунізм демонстрував не тільки в людському вимірі, але й на рівні республік. Він дав Україні визнану міжнародним співтовариством радянську державність (член-засновник ООН!), багатократно наростив дореволюційні здобутки у промисловому розвиткові, перетворив її в культурно розвинуту республіку і здійснив мрію багатьох поколінь українського народу про возз’єднання етнічних земель.
Дуже важко переконувати багатьох представників мого покоління в тому, що цивілізація, в якій вони прожили більшу частину свого життя, побудована на крові і кістках попереднього покоління. Багато моїх ровесників не вірять a priori, що радянська влада могла цілеспрямовано знищувати людей. Немало й таких, які досі вірять в те, що «вороги народу» справді існували. Постгеноцидне суспільство (визначення Джеймса Мейса) — це хворе суспільство.
Ті, хто народився між 1950 і 1980 рр., належать до третього покоління громадян України. Це покоління давно вже переважає інші за чисельністю, а після помаранчевої революції воно майже відтіснило своїх батьків від управління державними і суспільними справами. Між ним і попереднім поколінням не існувало бар’єру у вигляді «підписки про нерозголошення». Тому воно нерідко поділяє стереотипи і передсуди своїх батьків. Тим більше, що воно живе в добу перемін, тобто нестабільності основних життєвих підвалин.
Коли під впливом зростаючих внутрішніх і зовнішніх навантажень «держава-комуна» розпалася і зникла, її замінила не соціальна держава західноєвропейського зразка, а первинний капіталізм. Цілком природно, що у багатьох представників третього покоління, так само, як у покоління його батьків, відчувається ностальгія за радянським минулим. Громадянам важко прийняти на віру твердження істориків про те, що радянський лад в ленінсько-сталінські часи міг бути побудований тільки залізом і кров’ю. Великою кров’ю...
Усе це ми повинні брати до уваги, коли хочемо переконати суспільство в тому, що терор голодом був таким же знаряддям «соціалістичного будівництва», як всі інші форми терору. Не треба скаржитися на Верховну Раду за те, що вона до 2002 року взагалі не цікавилася Голодомором. Парламент — це дзеркало суспільства. Треба радіти вже зробленому. На спеціальному засіданні 14 травня 2003 року Верховна Рада України прийняла Звернення до українського народу у зв’язку з голодом 1932 — 1933 рр. Голодомор визначався у ньому як геноцид українського народу. За присутності 410 обранців народу документ був прийнятий голосами лише 226 депутатів, тобто мінімально необхідною кількістю.
У четверту суботу листопада 2003 року, яка була Днем пам’яті жертв Голодомору, тільки державний канал УТ-1 присвятив 70-й річниці цієї події 30-хвилинну програму «Дзвони народної пам’яті». Приватні телеканали в меморіальну суботу транслювали, як завжди, розважальні шоу, кінокомедії, еротику.
Ніщо не змінилося й тепер. Коментуючи проект засадження дніпровських схилів у Києві калиновими кущами в пам’ять жертв Голодомору, журналістка газети «Сегодня» в номері від 17 серпня 2005 року поставила собі та своїм читачам запитання, винесене в аршинний заголовок: «А не много ли скорби для Києва?»
Історикам вистачить роботи, щоб переконати суспільство в необхідності повернутися обличчям до проблем Голодомору. Тільки тоді, коли це буде зроблено, маргінальні політики випустять цю тему з рук.
№192, четвер, 20 жовтня 2005
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, професор, доктор історичних наук
ФОТО МИКОЛИ ЛАЗАРЕНКА
24 ЛИСТОПАДА 2003 РОКУ. У 70-ту РІЧНИЦЮ ГОЛОДОМОРУ 1932—1933 РОКІВ НА МИХАЙЛІВСЬКІЙ ПЛОЩІ СТОЛИЦІ ЗАПАЛАЛИ ТИСЯЧІ СВІЧОК — ДАНИНА ПАМ'ЯТІ ПРО ЖЕРТВИ СТРАШНОЇ ТРАГЕДІЇ
Продовження.
Початок у номері від 20 жовтня 2005 р.
4. ЯК ОСМИСЛЮВАЛИ ГОЛОДОМОР
Голодомор є явищем, яке важко осмислити. Адже треба знайти діям його організаторів раціональне пояснення, виявити їх логіку і політичний інтерес. В усіх інших співставних за масштабами трагедіях цього ряду логіка абсолютно прозора. Турецькі уряди і нацисти знищували греків, вірмен і євреїв саме за те, що вони були греками, вірменами і євреями. Невже комуністи завжди нищили українців за те, що вони були українцями? Навіть якщо ми заявимо, що рядові комуністи були іграшкою в руках керівників ВКП(б), а останні, своєю чергою, — іграшкою в руках генсека (що більш-менш відповідає істині), то залишається відкритим запитання: чому Сталін нас нищив у 1933 році?
Відсутність переконливої відповіді на це запитання не означає, що її взагалі не може бути. Не випадково групи авторитетних фахівців — комісія Конгресу США у квітні 1988 року і Міжнародна комісія юристів у листопаді 1989 року зробили висновок про те, що Голодомор був геноцидом. Обгрунтування цього висновку обидві комісії залишили фахівцям. Слід подивитись, як фахівці використали наявний в їхньому розпорядженні час — півтора десятиліття.
МОВЧАЗНИЙ ТЕРОР
Не так давно в Інституті історії України НАН була створена фундаментальна праця про терор і тероризм на території нашої країни в ХIХ—ХХ ст. Ми в ній постаралися розібратися в сутності державного терору та індивідуального тероризму. Конкретний матеріал про терор і тероризм у вітчизняній історії останніх двох століть цілком достатній, щоб досконально у цьому розібратися.
Одна особливість терору і тероризму залишилася поза увагою наших дослідників, у тому числі поза моєю особистою увагою. Судячи з назви (у перекладі з французької — жах), терор і тероризм спрямовані на демонстративність, показовість. Хтось знищується, аби показати іншим, що буде з ними, якщо вони не змінять своєї поведінки у певному питанні.
Типовим прикладом такого терору було розкуркулювання, тобто репресії щодо певної частки селян (від двох до п'яти відсотків за рознарядкою), щоб залякуванням змусити всіх інших подати заяви до колгоспу. Критерій відбору в «куркулі» був один — рівень заможності. Заможні селяни більше, ніж інші, бажали зберегти приватну власність, яка давала їм засоби для прожиття. Однак статус незаможника не служив охоронною грамотою для тих, хто пручався. Таких незаможників репресували як «підкуркульників».
Розкуркулення як форма репресії не може бути віднесене до категорії злочинів, передбачених Конвенцією ООН «Про попередження злочину геноциду і покарання за нього». Воно не спрямоване на знищення «повністю або частково національної, расової або релігійної групи як такої».
Щоправда, вже лунають пропозиції доповнити Конвенцію ООН від 9 грудня 1948 року поняттям соціального геноциду. Соціальні групи теж зазнають жорстоких переслідувань, спрямованих на їхнє знищення. Однак досі поняття соціоциду і класоциду не є юридичними, і тому не відносяться до теми, яка нами розглядається.
На перший погляд, терор голодом не має показовості. Це — стрілянина на ураження по площі. Жертвами її стають не індивіди, небезпечність яких для ініціатора репресії встановлена, і не наосліп обрані «хлопчики для побиття», а вся сукупність людей на певній території, включаючи дітей і вагітних жінок. Технологічна непотрібність демонстраційних ознак в терорі голодом і його, висловлюючись мовою радянських газет, «ідеологічна незабезпеченість» (чим можна пояснити необхідність знищення дітей і вагітних жінок?) обумовили здійснення цієї репресії у мовчанні. Терор голодом — мовчазний терор.
У чому тоді його сенс? Як знайти приховану, але цілком необхідну для будь-якого терору показовість в діях влади, спрямованих на вилучення у селян не тільки хліба, а будь-якого продовольства? Відповідь на це запитання дозволить зрозуміти, чому Сталін нищив українських селян не завжди і не всюди (як нищили греків, вірмен, євреїв і ромів), а тільки а) у 1932—1933 рр. і тільки б) у двох адміністративно-політичних утвореннях, де українське населення складало більшість — УРСР і Кубанському окрузі Північно-Кавказького краю.
Я знаю відповідь, але не можу відповісти негайно. Негайна відповідь була б викладенням моєї особистої позиції, і тільки. Скільки вже грунтованих на емоціях особистих позицій висловлювалося щодо проблеми Голодомору! Свого читача я хочу підвести до самостійної відповіді на це запитання, надаючи в його розпорядження необхідну суму незаперечних фактів.
Починати таке дослідження потрібно з аналізу історії питання. Слід розібратися в тому, як у часі і просторі осмислювався український Голодомор.
Природно, мабуть, що безпомилково і негайно в ситуації розібралися самі селяни, яких знищували за допомогою голоду. Очевидці Голодомору розповідали співробітникам Дж. Мейса, що влада цілеспрямовано нищила їх. Вони не могли довести цього документально, але відчували зловісні наміри радянської влади усім своїм єством. Не дивно, що комісія Конгресу США заявила, спираючись саме на ці твердження, що голод 1932—1933 рр. в Україні є геноцидом.
Про загибель людей від голоду знали тільки там, де вони гинули. Засоби масової інформації мовчали. Навіть у службовій документації компартійно- радянських установ, яка мала гриф «цілком таємно», слово «голод» вживати не дозволялося. Нижче буде показано на одному прикладі, що цього правила дотримувалися і на вершині владної піраміди — у політичному бюро ЦК ВКП(б). Коли для влади виникала необхідність втручання — хоча б для того, щоб поховати мертвих, відповідні інструкції підлеглим давалися через «особые папки». Це робилося, мабуть, не тільки для того, щоб приховати інформацію. В будь-якому регіоні голод був секретом Полішинеля. Хто-хто, а самі голодуючі про нього знали. «Особые папки» були потрібні, щоб зробити неможливими офіційні і неофіційні розмови про голод у середовищі компартійно-радянських працівників. Такі розмови між нормальними людьми привели б до природного запитання: як допомогти? А допомога якраз і не передбачалася. Отже, можна сказати, що замовчування голоду — один з механізмів геноциду.
Замовчування призводило до того, що в регіонах, де терор голодом не застосовувався, уявлення про характер і масштаби голодування в Україні були розмитими навіть у людей дуже високого рангу. Ось як згадував про Голодомор Микита Хрущов, який на початку 30-х рр. був другим секретарем Московського міського й обласного комітетів ВКП(б): «Я просто не уявляв собі, як може бути в 1932 році голод на Україні? Скільки ж тоді загинуло людей? Тепер я не можу сказати. Відомості про це просочилися в буржуазну пресу, і в ній аж до останнього часу моєї діяльності іноді прослизали статті відносно колективізації і ціни цієї колективізації в життях радянських людей. Але це тепер я так кажу, а тоді я нічого такого, по-перше, не знав, а по-друге, якби і знав про щось, то знайшлися б свої пояснення: саботаж, контрреволюція, куркульські витівки, з якими треба боротися та ін.».
Цей уривок зі спогадів можна прокоментувати тільки стосовно дати Голодомору. Перебуваючи вже на пенсії і надиктовуючи на магнітофон свої думки про пережите, Хрущов помилився з датою, що дуже показово. У першій половині 1932 року в Україні спалахнув голод з десятками тисяч смертних випадків і навіть з випадками канібалізму — як наслідок хлібозаготівель з урожаю 1931 року. Проте Голодомору не сталося. Голодомор є наслідком цілковитої конфіскації хліба з урожаю 1932 року, після якої відбулося вилучення усіх інших продовольчих запасів. Смертні випадки від Голодомору почалися пізньої осені 1932 року і досягли апогею у червні 1933 року.
Слід додати, що читачі даремно шукатимуть наведену цитату у відомому чотиритомнику спогадів М. Хрущова. Цей текст запозичений з іншого варіанту диктовки, який був опублікований у березневому числі журналу «Вопросы истории» за 1990 рік.
Як ми тепер знаємо, значно точніші відомості про те, що відбувалося у Радянському Союзі, мали спецслужби і дипломатичні представники країн Заходу. Зокрема, британське міністерство закордонних справ (Форін офіс) і уряд Великої Британії користувалися різноманітною і широкою інформацією з різних джерел, як це доводить опублікована у 1988 році в Кінгстоні (штат Онтаріо, США) збірка документів «Форін офіс і голод: британські документи про Україну і Великий голод 1932—1933 рр.» Упорядниками цього збірника були Богдан Кордан, Любомир Луцюк і Марко Царинник.
Про Голодомор був чудово поінформований Беніто Мусоліні. З Харкова до нього надходили детальні і точні рапорти генерального консула Серджіо Граденіго. Рапорти склали цілу книгу, упорядковану А.Граціозі і видану в Туріні у 1991 році (тепер упорядник має намір перекласти її на українську мову).
Добре орієнтувався у становищі в Радянському Союзі новообраний президент США Франклін Делано Рузвельт. Проте, як і всі інші лідери великих держав, він керувався у відносинах з Кремлем виключно власними національними інтересами. У 1933 році Сталін почав шукати шляхи зближення із західними демократіями, тому що не розраховував ужитися з Адольфом Гітлером, який прийшов до влади в Німеччині. Західні демократії вітали таку зміну курсу. Восени 1933 року Сполучені Штати Америки визнали Радянський Союз.
Отже, трагедія Голодомору відбувалася на очах лідерів і вождів, які мовчали… Про це варто пам'ятати сучасним лідерам великих держав, коли в ООН розглядатиметься у черговий раз питання про визнання українського Голодомору 1933 року геноцидом.
ПРОРИВ МОВЧАННЯ
На відміну від політичних діячів, які мовчали, західні журналісти частіше за все виконували свій професійний обов'язок, якщо їм вдавалося побувати у регіонах, уражених голодом. Одеська державна наукова бібліотека ім. М. Горького за рахунок частково власних коштів, а головне — грошей української діаспори, зібраних В. Мотикою (Австралія) і М. Коцем (США), опрацювала і видала бібліографію українського Голодомору. Упорядники Л. Бур'ян та І. Рікун знайшли понад 6 тис. публікацій (до 1999 року включно). Зокрема, у зарубіжній пресі вони зафіксували у 1932 році 33, а в 1933 році — 180 публікацій.
Як можна бачити з цього бібліографічного покажчика, особливо активно тему голоду відслідковувала україномовна газета «Свобода», яка видавалася в Джерсі-Сіті (штат Нью-Джерсі, США). Характерним є заголовок її кореспонденції від 15 лютого 1932 року: «Москва хоче голодом виморити українських селян». Він засвідчує, що оцінка голоду, який став наслідком хлібозаготівель з урожаю 1931 року, була емоційною. Насправді цей голод не підпадає під категорію геноциду (так, як вона сформульована). Держава забрала весь хліб, внаслідок чого селяни гинули (за весь 1932 рік загинули голодною смертю, за моїми підрахунками, 144 тисячі осіб). Проте ознак терору голодом у першій половині 1932 року ми не бачимо. Навпаки, коли факт голоду був офіційно встановлений, голодуюче населення одержало насіннєву і продовольчу допомогу в розмірі 13,5 млн. пудів зерна. Раднарком УСРР постановою від 21 травня визначив райони, які найбільше постраждали від голоду. Вони одержали й додаткову допомогу харчовим зерном, рибою і консервами.
Як правило, кореспонденції про голод в СРСР у 1933 році в газетах країн Заходу істотно запізнювалися. Винятком з цього правила теж була «Свобода», яка друкувала свої повідомлення дуже оперативно. Ось їх назви за початок 1933 року: «Большевики висилають на Сибір населення кубанських станиць» (21 січня), «Большевики змінюють спосіб здирання збіжжя з селянства» (23 січня), «Голод охопив Радянську Україну» (28 січня), «Після масової висилки українців з Кубані большевики почали виселяти селян з України» (11 лютого), «На Україні нема зерна для посіву» (13 лютого). Тепер ми розуміємо, хто викликав появу роздратованої записки Сталіна членам політбюро ЦК ВКП(б) Молотову і Кагановичу, яка датується 13 лютим 1933 року: «Не знаете ли, кто разрешал американским корреспондентам в Москве поехать на Кубань? Они состряпали гнусность о положении на Кубани (см. их корреспонденции). Надо положить этому конец и воспретить этим господам разъезжать по СССР. Шпионов и так много в СССР».
Кореспонденції «Свободи» були репортерськими і поширювалися у порівняно вузькому колі представників української діаспори. Перші аналітичні повідомлення про радянський голод належали журналісту Малькольму Маггеріджу. Він встиг здійснити поїздку Північним Кавказом і Україною до появи 23 лютого 1933 року заборонної постанови політбюро ЦК ВКП(б) «Про поїздки по СРСР іноземних кореспондентів» і у березні опублікував свої враження в англійській газеті «Манчестер гардіан». Три насичені конкретними фактами статті не залишали сумнівів щодо голоду, який почав поширюватися в основній хлібовиробній смузі СРСР.
Слідом за матеріалом М.Маггеріджа ця газета опублікувала статтю «Голод в Росії», підготовлену за особистими враженнями Гаретом Джонсом, колишнім секретарем британського прем'єр-міністра Ллойда Джорджа. У ній стверджувалося, що Росія охоплена таким же катастрофічним голодом, як у 1921 році.
Сенсаційні повідомлення «Манчестер гардіан» спробував спростувати кореспондент американської газети «Нью- Йорк таймс», англієць за походженням і громадянством Уолтер Дюранті. Суть його замітки, надрукованої у номері від 31 березня 1933 року, була відображена у назві: «Росіяни голодують, але не вмирають з голоду». Варто зазначити, що Дюранті — єдиний із західних журналістів, якому вдалося взяти інтерв'ю у Сталіна. Він завжди намагався писати так, щоб не викликати невдоволення Кремля. (Детально про цю історію — в публікації «Дня» «Повість про двох журналістів», №120 від 16 липня 2003 р. — Прим. ред.)
Дані про голод страхітливих масштабів в Росії продовжували прориватися крізь «залізну завісу». 21 серпня 1933 року газета «Нью Йорк геральд трибюн» опублікувала матеріал Ральфа Барнса з першою оцінкою кількості жертв — мільйон осіб. Факт голоду підтвердив і Дюранті в «Нью Йорк таймс». З його короткої замітки, опублікованої 24 серпня 1933 року, випливало (хоч прямо про це не говорилося), що кількість загиблих становить щонайменше два мільйони осіб. Через день у цій же газеті з'явилося повідомлення Фредеріка Берчелла, де вказувалася інша цифра — чотири мільйони осіб.
Радянська влада не шкодувала зусиль і коштів, аби приховати наслідки голоду від іноземців. 6 грудня 1932 року декретом ВУЦВК і ОНК УСРР (до речі, опублікованим, — щоб інші боялися) на «чорну дошку» було занесено п'ять сіл, які тривалий час не могли розрахуватися з державою по хлібозаготівлях. Винайдений Лазарем Кагановичем статус «чорної дошки» означав, що селяни позбавлялися права на виїзд за межі села, припинявся підвіз будь-яких промтоварів, йшли безперервні обшуки в садибах «боржників» з вилученням всього продовольства. Село Гаврилівка Межівського району на Дніпропетровщині вимерло повністю. Про цю трагедію стало відомо за кордоном, і американські журналісти попросили дозволу поїхати в Дніпропетровську область. Дозвіл вони дістали напрочуд легко. У книзі «Про що ми могли дізнатися» (Russia Today: What we can learn from it), виданій 1934 року в Нью-Йорку, Е.Шервуд писав: «Група іноземних візитерів дізналася про чутки, що в с.Гаврилівка всі люди, крім одного, мовляв, померли з голоду. Вони вирішили негайно перевірити, відвідали сільський ЗАГС, священика, місцеву раду, суддю, вчителя… Виявилося, що троє з 1100 жителів померли від тифу, було вжито заходів, щоб припинити епідемію, не було смертей від голоду». Можна не сумніватися: американський журналіст добросовісно розповів про те, що побачив на власні очі. Але можна не сумніватися і в тому, що колишні жителі Гаврилівки померли від голоду.
Ще більшого клопоту працівникам ДПУ завдала поїздка по СРСР відомого французького політичного діяча Едуарда Ерріо — голови комітету з іноземних справ Палати депутатів, а у минулому — прем'єр-міністра. Програму візиту склали з урахуванням побажань високого гостя побувати в Україні і на Північному Кавказі, що найбільше, як він чув, постраждали від голоду.
За день до прибуття Е.Ерріо в Радянський Союз Сталін написав з курорту на Північному Кавказі, де він відпочивав, В.Молотову, Л.Кагановичу і фактичному керівникові ОДПУ Г.Ягоді: «По сведениям Евдокимова (повноважний представник ОДПУ на Північному Кавказі. — С.К. ), белогвардейцы готовят теракт против Эррио в Одессе или других пунктах СССР. По-моему, предположения Евдокимова имеют основание. Надо немедля поручить Балицкому (повпред ОДПУ по УРСР і голова ДПУ УРСР. — С.К. ) самому бывать в местах пребывания Эррио и принять все предупредительные меры против возможных эксцессов». Як бачимо, вказівку уберегти гостя від картин голоду Сталін давав в езоповій формі навіть своїм поплічникам. Це вражає…
26 серпня 1933 року Е. Ерріо прибув пароплавом до Одеси, через день опинився у Києві, потім у Харкові і на Дніпробуді. Він всюди оглядав, що хотів, зустрічався з сотнями людей. 31 серпня з Ростова-на-Дону Ерріо поїхав у Москву, не помітивши будь-яких ознак того, що оглянута місцевість пережила голодомор. Клопіт щодо організації такої поїздки для Сталіна обернувся значним політичним капіталом. 13 вересня газета «Правда» надрукувала зроблену в Ризі заяву Ерріо. У заголовок кореспонденції були винесені слова останнього: «Виденное в СССР — прекрасно».
У другій половині 30-х рр. тема голоду в СРСР втратила на Заході актуальність. У пам'яті людей відклалися суперечливі газетні повідомлення. Як водиться, більше вірили відомим політикам, таким, як Е.Ерріо, а не журналістам. Події Другої світової війни остаточно витіснили всілякі згадки про Голодомор.
ЗУСИЛЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ
Серед емігрантів, які опинилися в країнах Заходу після Другої світової війни, було немало свідків Голодомору. Деякі з них мовчали, тому що боялися репресій родичів в СРСР. Проте знаходилися й такі, хто бажав розповісти про пережите. Є немало книг, складених з їхніх розповідей і виданих українськими громадськими організаціями до річниць Голодомору. Своєю грунтовністю виділяються дві: двотомний англомовний довідник під своєрідною назвою «Чорні справи Кремля: Біла книга» (Детройт, Торонто, 1953—1955), а також виданий українською мовою збірник під редакцією Ю.Семенка «Голод 1933 року в Україні: свідчення про винищення Москвою українського селянства» (Нью-Йорк, 1963).
Українська діаспора використовувала кожну річницю Голодомору для того, щоб правда про сталінський злочин стала надбанням широкої громадськості. Особливо багато було зроблено в 50-ту річницю. В цей час вже функціонував при Університеті провінції Альберта в Едмонтоні Канадський інститут українознавчих студій, а в Гарвардському університеті — Український дослідний інститут, заснований Омеляном Пріцаком. За вивчення голоду 1932—1933 рр. в Україні взялися дипломовані фахівці. У 1983 році в Університеті Квебека (Монреаль) була проведена наукова конференція, присвячена ключовим проблемам Голодомору. Результати її роботи знайшли відбиття у книзі, виданій через три роки в Едмонтоні. З найбільш грунтовними дослідженнями виступили Богдан Кравченко, Максудов (псевдонім колишнього московського дисидента Олександра Бабьонишева, який теж боявся за родичів), Джеймс Мейс, Роман Сербин.
50-а річниця Голодомору у багатьох відношеннях стала переломною. Події 1932—1933 рр. в Україні почали привертати увагу істориків, політиків, журналістів. Ситуація загострювалася тим, що в СРСР не визнавали наявності голоду у 1933 році. Коли журналісти зверталися до українських дипломатів в ООН із запитаннями на цю тему, ті або ухилялися від відповіді, або заперечували наявність голоду. Врешті-решт, вони змушені були звернутися за інструкціями: що робити з проблемою п'ятдесятирічної давності? Політбюро ЦК Компартії України доручило вивчити це питання секретарю ЦК з ідеології і голові КДБ УРСР. 11 лютого 1983 року останні звернулися до В.Щербицького з доповідною запискою, суть якої відбита у назві: «Про пропагандистські та контрпропагандистські заходи щодо протидії розв'язаній реакційними центрами української еміграції антирадянській кампанії у зв'язку з продовольчими труднощами на Україні, що мали місце на початку 30-х рр.»
Глава організації «Американці в обороні людських прав в Україні» Ігор Ольшанівський вивчив архіви комісії Конгресу США з Голокосту і запропонував створити ідентичну комісію з розслідування українського голоду. Конгресмен від штату Нью Джерсі Дж. Флоріо і сенатор від цього же штату Б.Бредлі підтримали ідею, з якою до них звернувся Ольшанівський, тому що в штаті проживало багато українських виборців. У листопаді 1983 року Дж.Флоріо вніс до Палати представників законопроект про утворення комісії Конгресу, під яким стояли підписи 59 конгресменів, здебільшого його колег по Демократичній партії.
Хоч через рік під цим законопроектом стояли підписи вже 123 конгресменів, керівники демократів в Палаті представників поставилися до нього пасивно. «Навіщо витрачати гроші американських платників податків на те, що сталось десь 50 років тому?» — запитували вони. Тоді по всіх штатах, де проживали українці, була організована акція під девізом «Коріння трави». До конгресменів, голів комісій і підкомісій Конгресу, голови Палати представників О'Нілла і президента США Р. Рейгана надійшли десятки тисяч індивідуальних і колективних петицій. Ні раніше, ні пізніше такої велетенської за масштабами акції американські українці не влаштовували.
Сенатор Б.Бредлі вніс аналогічний законопроект 21 березня 1984 року в Сенат. Віце-президент Українського народного союзу Мирон Куропас користувався великим впливом серед численних українських громад Іллінойсу. У свій час він активно сприяв перемозі на виборах сенатора від Іллінойсу Ч.Персі, який став головою комісії у закордонних справах. Тому проходження законопроекту в цій сенатській комісії не натрапило на штучні перепони. Перші слухання пройшли в ній у серпні з позитивними результатами. Виступаючи перед сенаторами, І.Ольшанівський заявив, що час не чекає: вцілілі жертви українського голоду уже старі й немічні, свідчення від них треба дістати так швидко, як тільки можна. 19 вересня комісія у закордонних справах схвалила текст законопроекту і передала його повному складу Сенату. Через два дні Сенат прийняв його одноголосно.
Навпаки, в Палаті представників законопроект проходив з ускладненнями. Члени комісії у закордонних справах не бажали зайвий раз «гнівити Москву», в чому їх підтримували чиновники з Державного департаменту. Слухання, що відбулися 3 жовтня 1984 року (це був передостанній день роботи 98-ї сесії Конгресу), виявили різнобій в думках. Р. Палмер, який виступав від адміністрації (Президента США і Державного департаменту), заявив про непотрібність ще однієї бюрократичної комісії, за якою «лавиною покотяться подібні домагання інших етнічних груп». Конгресмен Д. Рот, який представляв інтереси Американського європейського конгресу, нагадав про діяльність у Конгресі США комісії з Голокосту євреїв і підкреслив: «Обидва народи нищилися через політичні причини і лише за те, що вони були тими, ким були. Тому Конгрес США повинен приділити їм однакову увагу, щоб весь світ дізнався про ті огидні і жахливі злочини, аби вони ніколи не повторилися».
Комісія у закордонних справах Палати представників так і не представила законопроект, який лобіювали українські організації. Становище урятував Білл Бредлі. Користуючись правом сенатора вносити поправки в бюджет, він у останній день роботи Конгресу, 4 жовтня 1984 року, «причепив» до Фінансової резолюції витрати на діяльність тимчасової комісії з українського голоду.
Палата представників, яка мала право відкидати внесені сенаторами поправки, з цією поправкою все-таки погодилася, тому що законопроект з українського голоду був схвалений Сенатом, а часу на дискусії не залишалося. Фінансова резолюція, тобто 470-мільярдний бюджет на 1985-й бюджетний рік з «причепленою» поправкою в сумі 400 тис. доларів мала бути схвалена негайно, інакше уряд залишався без грошей.
Р. Рейган підписав Фінансову резолюцію 12 жовтня 1984 року. Так у Конгресі США народилася комісія, покликана, як вказувалося у законі, «здійснити вивчення українського голоду 1932— 1933 рр., щоб поширити по всьому світу знання про голод і забезпечити краще розуміння американською громадськістю радянської системи шляхом виявлення у ньому ролі Рад».
У комісії Конгресу США з українського голоду були представлені два сенатори, чотири конгресмени, три представники виконавчої влади і шість представників української громадськості. На посаду виконавчого директора, на прохання організації «Американці в обороні людських прав в Україні», був призначений співробітник Українського дослідного інституту в Гарварді, один з нечисленних американських спеціалістів з історії радянської України Джеймс Мейс.
У Гарварді Дж. Мейс допомагав англійському історику Роберту Конквесту збирати і обробляти історичний матеріал для книги про Голодомор. Конквест прославився книгою про масові репресії в Радянському Союзі у 1937—1938 рр. На прохання Крайового комітету вшанування жертв Голодомору в Україні, 1933 року він взявся за розробку нової для нього теми. Наприкінці 1986 року книга «Жнива скорботи: радянська колективізація і терор голодом» з'явилася в Оксфордському університетському видавництві і одразу стала сенсаційною (українською мовою вона була віддрукована видавництвом «Либідь» на кошти американської діаспори в 1993 році).
Ніхто не чекав, що дослідницька група з шести українознавців на чолі з Дж. Мейсом зможе за короткий строк здобути переконливі докази найбільшого злочину Сталіна. Але Мейс здійснив науковий і громадянський подвиг. Комісія Конгресу США з українського голоду не стала, як побоювався Р. Палмер, бюрократичним утворенням. Розроблена Дж. Мейсом спільно з молодим дослідником Леонідом Герецем методика опитування дозволила об'єктивізувати розповіді свідків Голодомору. Накладаючись одне на інше, свідчення корегували властивий індивідуальним спогадам суб'єктивізм, тобто ставали повноцінним джерелом.
Як тільки це стало можливо, Дж. Мейс приїхав в Україну, а в 1993 році він оселився у нас назавжди і впродовж багатьох років працював у газеті «День» і в Києво-Могилянській академії. «Мені судилася така доля, що ваші мертві вибрали мене, — написав він в одній з численних кореспонденцій в газеті «День» (від 12 лютого 2003 року). 2 травня 2004 року його не стало. Через рік у «Бібліотеці газети «День» вийшла присвячена йому книга «День і вічність Джеймса Мейса». Вона є об'єктивним свідченням вагомого місця цього сина Америки у новітній історії України.
№197, четвер, 27 жовтня 2005
Відповіді
2005.11.03 | Габелок
Re: День: Чому Сталін нас нищив? (Продовження -3)
Чому Сталін нас нищив?Як осмислювали Голодомор. Позиція радянських істориків
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, професор, доктор історичних наук
ФОТО МИХАЙЛА МАРКІВА
22 ЛИСТОПАДА 2003 РОКУ В РАМКАХ ЗАХОДІВ, ПРИСВЯЧЕНИХ 70-Й РІЧНИЦІ ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ, ВІДБУЛАСЯ АКЦІЯ «ЗАПАЛИ СВІЧКУ»
Продовження.
Початок див. «День» від 19 та 26 жовтня
Після скасування сталінського табу радянські історики почали вивчати голод 1933 року з наростаючою інтенсивністю. Було б помилкою твердити, що тільки з відкриттям цієї «скриньки Пандори» розпочалася агонія тоталітарного режиму та створеної ним імперії. І все-таки, тема голоду, що переростала в тему Голодомору-геноциду, потужно зазвучала в українському суспільстві.
Від своєї діаспори ми були відділені «залізною завісою», її доробок у дослідженні Голодомору майже не впливав на радянських істориків. «Залізна завіса» стояла не лише на кордонах СРСР, а й у наших головах.
Менш за все я хотів би перелічувати в цьому розділі кількісні досягнення радянських істориків із тематики українського голоду. Напрям викладу детермінований загальною постановкою питання: чому Сталін нас нищив? Тому йдеться не про виявлені факти, а про вплив їх на свідомість дослідників. Вплив цей полягав у набутті дослідниками здатності відмовитися від стереотипів радянської епохи, щоб виявити істинні причинно-наслідкові зв’язки в проблемі Голодомору. Обраний напрям змушує мене звернути особливу увагу на власну свідомість і власний життєвий досвід. У цій делікатній сфері важко знайти інший матеріал для потрібних узагальнень.
Одинадцять років я працював в Інституті економіки АН УРСР, де досліджував історію народного господарства, переходячи від одного хронологічного періоду до іншого. Структура Інституту історії визначалася хронологією вітчизняної історії, і я перейшов до нього, щоб підготувати докторську працю в рамках так званого міжвоєнного періоду — від 1921 до 1941 рр. Коли став доктором наук і завідуючим відділом історії міжвоєнного періоду, то мусив, за науковою спеціалізацією та службовою посадою, зайнятися темою голоду 1933 року, коли ця тема стала актуальною.
Історією доколгоспного й колгоспного селянства у відділі займалися інші люди, сам я спеціалізувався на проблемах індустріалізації та історії робітничого класу. Про голод знав, як і всі інші. Більше того, маючи доступ до закритої в спецсховах демографічної інформації, я знав, що українське село втратило мільйони людей, і втрату не можна пояснити урбанізацією. Але не розумів причин голоду. Навіть у жахітті мені не могло наснитися, що радянська влада здатна знищувати не лише ворогів народу (це поняття тоді існувало для мене без лапок), але й дітей та вагітних жінок. Лише після кількох років роботи над тематикою голоду я обрав найбільш багатотиражну у своїй республіці газету, щоб виступити з гострою статтею «Чи потрібна нам радянська влада?». Головний редактор «Сільських вістей», дякую йому, опублікував статтю без купюр (7 червня 1991 року), але назву змінив на «Яка влада нам потрібна?» На жаль, пієтет перед радянською владою ще й досі поширений серед багатьох людей мого покоління.
До світоглядного перевороту, спричиненого дослідженнями над Голодомором, я був таким, як і всі інші, радянським ученим. Тобто на історію дивився з класового погляду, розглядав капіталізм і соціалізм як суспільно-економічні формації, вважав неколективізоване селянство дрібною буржуазією, вірив у те, що колективна власність на засоби виробництва може існувати, а колгоспи є колективною власністю селян.
Спецсхови в бібліотеках й архівах, тобто поділ інформації на відкриту та закриту, я вважав нормальним явищем. Але саме через це не міг зрозуміти, чому голод 1933 року був забороненою темою. В Україні не існувало людини, яка б не знала про нього, то навіщо цю інформацію закривати? Мій старший колега, який теж завідував відділом в Інституті історії АН УРСР, у хвилину відвертості зізнався, що в його селі всі знали, хто кого з’їв. Так і жили з цим усе життя…
Коли добре відомі мені відповідальні особи в апараті ЦК Компартії України почули про утворення комісії Конгресу США з українського голоду, вони потрапили у стан безперервно триваючого стресу. У згаданій вище доповідній записці секретаря ЦК із ідеології та голови КДБ УРСР від 11 лютого 1983 року містилася адресована нашим фахівцям за кордоном рекомендація: у полеміку з приводу голоду не вступати. Було зрозуміло, що полеміка є програшною за всіх обставин. Тепер, однак, ховати голову в пісок не виходило.
Восени 1986 року ЦК КПУ створив так звану «антикомісію». Опинився в ній і я. Від учених чекали досліджень, здатних «викрити фальсифікації українських буржуазних націоналістів».
У спецсховах я працював і раніше, але «особые папки» компартійних комітетів стали доступні лише тепер. Радянські архіви мали одну особливість: дослідник міг мати доступ до 99,9% справ, але все істотне для історії тоталітарної держави було у недоступних для нього 0,01% справ.
За півроку праці в архівах я вивчив становище в сільському господарстві на початку 30-х рр. Після цього у моїй свідомості деякі звичні з шкільної лави причини помінялися місцями з наслідками. Нові причинно-наслідкові зв’язки часто збігалися з тим, що доводилося читати в «антирадянській» літературі.
Поки працював в архівах, робота комісії зійшла нанівець. Мабуть, у верхах зрозуміли, що перед вченими поставлене нереальне завдання. Вже від власного імені я звернувся до ЦК із аналітичною запискою, в якій запропонував визнати факт голоду.
Тепер розумію, що вимагав від цекістів неможливого. Справді, чому так довго тривало сталінське табу на визнання факту голоду? Наступники Сталіна після ХХ з’їзду КПРС легко пішли на засудження політичного терору 1937—1938 рр., тому що від нього постраждала, перш за все, правляча партія. На відміну від індивідуального терору, який здійснювався органами державної безпеки, терор голодом у 1932—1933 рр. здійснювався партійними комітетами, комсомолом, профспілками, комнезамами. Як можна було визнати, що Сталіну вдалося використати систему влади, яку всі називали «народовладдям», для нищення народу, тобто геноциду? Викриваючи голод, не можна було розмовами про сталінізм ховати органічні вади радянської влади за широку спину вождя.
Пам’ятаю, що писав записку, ще не позбувшись багатьох стереотипів офіційної історичної концепції. Це допомагало, як тепер розумію, так вибудовувати аргументацію, щоб вона не здавалася надто вибуховою для тих, хто мав приймати політичне рішення про визнання факту голоду.
Думаю, йшлося тільки про визнання факту голоду. Якщо я, фахівець у галузі історії міжвоєнного періоду, в 1987 році ще не міг інтерпретувати цей загадковий голод як геноцид, то наші начальники в компартійних комітетах іще далі стояли від подібної інтерпретації. Так, були відомі видані на Заході книжки, в яких жертви голоду 1933 року розповідали, що влада мала намір знищити їх. Але такі розповіді завжди сприймалися в СРСР як антирадянська пропаганда й відкидалися.
Перечитуючи текст про здатність чи нездатність наших тодішніх можновладців визнати факт голоду, упіймав себе на протиріччі: стверджую, що вимагав від цекістів неможливого й одночасно наполягаю на тому, що вони не могли ототожнювати голод із геноцидом.
Я читаю курс методології історії майбутнім магістрам і завжди загострюю їхню увагу на явищі презентизму: людина наділяє минуле рисами сучасності, яких там насправді немає, й не помічає в тому минулому рис, відсутніх у її власному житті. Щоб минуле засвітилося властивими тільки йому барвами, треба підходити до нього, маючи фахові знання.
Думаю, проте, що люди з певним життєвим досвідом, навіть не будучи фахівцями-істориками, можуть згадати, що саме вони думали про голод 1933 року півтора десятиліття тому, та як змінилися їхні погляди тепер, коли маємо опублікованими тисячі жахливих документів.
Ті, хто був при владі наприкінці 80 х рр., мали й тоді доступ до цихдокументів. Проте насмілюсь твердити, що вони не могли їх належним чином оцінити, тому що не були сучасниками Сталіна і не брали участі в його злочинах. Вони були такими ж вихованцями радянської школи, як і я. А я покажу далі на конкретних прикладах, що осмислення голоду як геноциду вимагало від людей мого покоління і часу, і великої розумової роботи. Люди з попереднього покоління, які вижили після голоду, не розуміли, а тільки відчували, що їх мали намір знищити. Та розуміння і відчуття — це різні речі. Суддя заслуховує свідків злочину (в цьому випадку — геноциду), але виносить вирок тільки тоді, коли встановлює всю послідовність подій, які обумовлювали склад злочину. Апелюючи до міжнародної громадськості з проханням визнати український Голодомор геноцидом, треба відмовитися грати на емоціях, що ми робили досі, і надати в її розпорядження аргументовані докази злочину.
Отже, я переконаний, що ніхто з керівників Компартії України не усвідомлював справжньої суті подій 1933 року, але всі вони розуміли, що тоді коїлося щось страшне та гидке. З іншого боку, вони відчували, що сталінське табу на згадку про голод уже неможливо зберігати.
Кілька місяців моя записка блукала кабінетами Центрального комітету. Врешті мені було дозволено передати її як наукову статтю «Українському історичному журналу», але після оприлюднення політичного рішення про визнання голоду таким, що існував. Оприлюднення призначалося на 25 грудня 1987 року, коли перший секретар ЦК Компартії України В. Щербицький мав виступити з доповіддю, присвяченою 70-річчю утворення УРСР.
Тим часом лібералізація політичного режиму, що почалася після проголошення М. Горбачовим курсу на «перебудову», ставала все відчутнішою. Змова мовчання навколо проблеми голоду почала руйнуватися сама собою. В газеті «Літературна Україна» 16 липня 1987 року були надруковані дві статті, в яких голод згадувався між іншим, як загальновідомий факт. Про голод заговорили й у Москві. 11 жовтня 1987 року відомий учений із Інституту історії СРСР АН СРСР Віктор Данилов, який уже мав немало неприємностей у партійних органах за «викривлене» висвітлення аграрної історії радянського періоду, виступив у газеті «Советская Россия» з твердженням, що взимку й навесні 1933 року голод забрав величезну кількість жертв. Московський демограф Марк Тольц у невеликій замітці «Скільки ж нас тоді було?», надрукованій у грудневому числі журналу «Огонек», уперше розповів про репресований Всесоюзний перепис населення 1937 року. Разом із переписом були репресовані його організатори, яких звинуватили у шкідницькому недообліку населення. Причиною «недообліку» Тольц назвав голод 1933 року.
Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов виступив 2 листопада 1987 року в Кремлі з доповіддю, присвяченою 70-й річниці Жовтневої революції. Олександр Яковлєв згадував, що існувало кілька варіантів доповіді, які готували консерватори й ліберали в оточенні генсека. Перемогла консервативна версія оцінки історичного шляху, й про голод Горбачов не згадав.
Володимир Щербицький не міг наслідувати приклад патрона, адже в Україні лютував не голод, а Голодомор! Та й комісія Конгресу США готувалася оприлюднити перші результати свого розслідування. Тому в ювілейній доповіді Щербицького містилося шість-сім рядків про голод, викликаний нібито посухою. Уперше за 55 років член політбюро ЦК КПРС порушив сталінське табу й вимовив це слово — голод. Історики дістали можливість вивчати та публікувати документи про Голодомор.
Моя стаття «До оцінки становища в сільському господарстві УРСР у 1931—1933 рр.» була опублікована в березневому номері «Українського історичного журналу» за 1988 рік. У скороченому варіанті статтю надрукували ще в січні 1988 року обидві радянські газети для української еміграції — «Вісті з України» і «News from Ukraine». У травні цього року. МЗС УРСР передало Інституту історії АН УРСР одержані від радянського посольства в США матеріали комісії Конгресу. Англомовна версія моєї статті майже вся була процитована й проаналізована. Загальний висновок Дж. Мейса був такий: «Масштаби голоду мінімізовані, Комуністична партія зображена як така, що робила все можливе, щоб покращити становище, а дії Комуністичної партії і Радянської держави, які загострювали голод, ігноруються».
Висновок об’єктивний, адже я навмисно не включив у статтю, яка насправді була доповідною запискою в ЦК Компартії України, матеріали, вже знайдені в партійних архівах. Не можна було утруднювати Щербицькому прийняття рішення, яке назрівало в ситуації зростаючої гласності й підштовхувалося організованим у Конгресі США розслідуванням.
Тим часом на авансцену громадсько-політичного життя з темою про голод виступили українські письменники. 18 лютого 1988 року «Літературна Україна» опублікувала доповідь Олекси Мусієнка на партійних зборах Київської організації СПУ. Вітаючи курс нового керівництва КПРС на десталінізацію, О. Мусієнко звинуватив Сталіна у здійсненні в республіці жорстокої кампанії хлібозаготівель, наслідком якої став голодомор 1933 року. Використане в цій доповіді слово «голодомор» було новотвором письменника.
На початку липня 1988 року на ХIХ конференції КПРС в Москві виступив Борис Олійник. Зупинившись на сталінському терорі 1937 року, він цілком неочікувано для присутніх завершив цю тему так: «А оскільки в нашій республіці гоніння почалися задовго до 1937-го, треба з’ясувати ще й причини голоду 1933- го, який позбавив життя мільйони українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася ця трагедія».
У листопаді 1988 року засновник руху зелених в Україні, письменник Юрій Щербак дав інтерв’ю московському тижневику «Собеседник», у якому багато уваги приділив проблемі голоду. Він не сумнівався, що голод 1933 року був таким самим методом тероризування незгодних із колгоспним рабством селян, як і розкуркулювання. Водночас він першим висловив припущення, що репресивна сталінська політика в Україні мала й іншу мету: попередити небезпеку широкого національно-визвольного руху. Селянство завжди було носієм національних традицій, твердив він, і голод 1933 року саме тому став ударом, спрямованим проти нього.
Дж. Мейс опублікував в американському квартальнику «The Ukrainian quarterli» (літо 1993 року) аналітичну статтю «Як Україні дозволили згадати». Висвітлюючи процес осмислення проблеми Голодомору, я певною мірою й в окремих сюжетах йду за цією працею, хоча роблю самостійні оцінки. З одним його твердженням погодитись не можу.
У липні 1988 року Спілка письменників України доручила Володимиру Маняку підготувати книжку-меморіал на основі свідчень тих, хто пережив трагедію Голодомору. В. Маняку, як писав Мейс, не дозволили звернутися через пресу до свідків голоду, й ця місія була доручена Кульчицькому. Останній у грудні 1988 року звернувся до читачів газети «Сільські вісті» й опублікував анкету для опитування.
Насправді ні Маняку, ні мені ніхто не доручав працювати над книжкою-меморіалом. Керівників республіки ця проблема не хвилювала. Ініціатором був Маняк. Заручившись підтримкою Спілки письменників, він прийшов до Інституту історії АН УРСР із пропозицією об’єднати зусилля. Ми в цей час активно виявляли документи про голод, які відклалися в архівах радянських органів влади. Зібраного сенсаційного матеріалу виявилося так багато, що робота над ним пішла паралельними шляхами: окремо — спогади, окремо — документи. Опублікувати підготовлені рукописи одразу не вдалося. Тільки в 1991 році видавництво «Радянський письменник» надрукувало упорядковану Володимиром Маняком і його дружиною Лідією Коваленко колосальну підбірку спогадів «33-й голод. Народна книга-меморіал». У видавництві «Наукова думка» в 1992 і 1993 рр. вийшла друком збірка документів із Центрального державного архіву вищих органів влади й управління. Її упорядниками були Ганна Михайличенко й Євгенія Шаталіна.
Тим часом зміст і навіть лексика моєї статті в «Українському історичному журналі» одразу після її появи в березні 1988 року стали предметом гострої критики у пресі. Пройшов лише рік після її написання, а суспільство вже по-іншому розглядало фундаментальні питання радянського буття.
У 1988 році я написав брошуру для товариства «Знання УРСР». Поки брошура готувалася до друку, я з дозволу товариства передав текст для публікації в газету «Літературна Україна». Тоді ця газета користувалася найбільшою популярністю в колах радикальної інтелігенції й у діаспорі. Текст, опублікований у чотирьох номерах газети в січні-лютому 1989 року, був результатом півторарічної роботи в архівах. Показана в «картинках із натури» робота надзвичайної хлібозаготівельної комісії В. Молотова викликала в суспільстві шок.
У червні 1989 року товариство «Знання» надрукувало в кількості 62 тис. примірників цю мою брошуру — «1933: трагедія голоду». Як не дивно, вона друкувалась в серії «Теорія і практика КПРС». Художній редактор зробив своєрідну обкладинку: павутиння, в центрі якого — назва брошури білою та червоною фарбами. Перечитуючи її зараз, я бачу, що в ній добре розкриті соціально-економічні наслідки примусової колективізації сільського господарства й головний із них — голод у багатьох регіонах СРСР. Та специфіки українського голоду я ще не розумів. Зокрема, в брошурі перелічувалися всі пункти постанов ЦК КП(б)У від 18 листопада і РНК УРСР від 20 листопада 1932 року, прийняті під диктовку Молотова. Ці постанови — запалена свічка Голодомору. Найбільш зловісний пункт постанов теж наводився в брошурі — про запровадження натурального штрафування (м’ясом, картоплею та іншими продовольчими продуктами). Однак я ще не мав фактів про те, які наслідки цей пункт викликав. Тому голод в Україні розглядався як результат помилкового економічного курсу, а не свідомо здійснюваної конфіскації продовольства під прикриттям кампанії з хлібозаготівлі: «Гласність у боротьбі з голодом означала б визнання факту економічної катастрофи, якою завершився сталінський експеримент з форсуванням темпів індустріалізації. І Сталін обрав інший шлях — шлях боягузливого і злочинного замовчування становища в сільській місцевості». З цих слів випливає, що я не бачив у замовчуванні голоду ознак геноциду.
Детальний аналіз власної брошури виявився потрібним, щоб зробити тло для розповіді про головний здобуток радянської доби, яка вже стрімко відходила в минуле. Йдеться про книжку «Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів». Книжка з’явилася у вересні 1990 року в «Політвидаві України» під грифом Інституту історії партії при ЦК Компартії України. В ній були статті, серед них моя, але йдеться про документи з архівних фондів ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У. Упорядниками документальної частини були Р. Пиріг (керівник), А. Кентій, І. Комарова, В. Лозицький, А. Соловйова. Оголошений тираж становив 25 тис. примірників, фактичний виявився вдесятеро меншим. Коли стало зрозуміло, що книга буде надрукована, хтось вирішив зробити її бібліографічним раритетом...
Документи, виявлені в партійних архівах Москви та Києва командою Руслана Пирога, я бачив за рік до їхньої публікації. На підставі кількох із них можна звинувачувати Сталіна в злочині геноциду, і я їх використаю в наступних статтях. Проте тепер моє завдання полягає у виявленні того, як осмислювався Голодомор. Скажу, що справжнього змісту цих кількох документів тоді ніхто не побачив, і слава Богу! Якби побачили, то їх могли б вилучити з рукопису збірника. Нічого дивного в недооцінці їхнього змісту нема. Я теж не міг оцінити значення натуральних штрафів у брошурі 1989 року.
Навколо рукопису цього збірника боротьба розгорнулася на найвищому в республіці щаблі — в політбюро ЦК Компартії України. На засіданні політбюро ЦК в січні 1990 року (мене запросили як експерта) дискусія щодо доцільності публікації тривала довго. Склалося враження, що присутні зітхнули з полегшенням, коли перший секретар ЦК Володимир Івашко взяв на себе відповідальність і запропонував друкувати документи.
Чому політбюро ЦК прийняло рішення опублікувати документи великої вибухової сили? Є щонайменше дві причини. По-перше, в 1988—1989 рр. бюрократична «перебудова» вже перетворювалася на народний рух. Конституційна реформа позбавила правлячу партію влади над суспільством. Щоб утриматися на гребені революційної хвилі, керівники партії повинні були відмовитися від сталінської спадщини. По-друге, комісія Конгресу США вже закінчила роботу й опублікувала заключний рапорт, у якому знаходилося немало вражаючих деталей. Із конкретними результатами роботи комісії Дж. Мейса члени політбюро ЦК Компартії України були знайомі. Я впевнено свідчу про це, тому що маю в у своїй бібліотеці цей том обсягом у 524 стор., надрукований у 1988 році у Вашингтоні. На обкладинці книги — червоний штамп загального відділу ЦК КПУ з датою надходження — 5 вересня 1988 року. До мене вона потрапила під час передачі документів ЦК до державного архіву після заборони партії (як чужорідний для фондоутворювача матеріал).
На згаданому засіданні політбюро ЦК Компартії України 26 січня 1990 року була прийнята постанова «Про голод 1932—1933 років на Україні та публікацію пов’язаних із ним архівних матеріалів». Безпосередньою причиною голоду визнавалася згубна для селянства хлібозаготівельна політика, що так само не відповідало істині, як і твердження В. Щербицького про посуху.
У січні 1990 року в Україну вперше приїхав Дж. Мейс. Мені він привіз комп’ютерну роздруківку всіх свідчень про голод, зібраних комісією Конгресу США. Тритомник свідчень обсягом 1734 стор. вийшов друком у Вашингтоні лише в грудні 1990 року. Тоді ж, у першій половині грудня я надрукував у журналі «Під прапором ленінізму» статтю «Як це було (читаючи документи створеної при Конгресі США «Комісії з голоду 1932—1933 рр. на Україні»). Власний досвід аналізу архівних документів і зібрані американськими дослідниками свідчення дали мені можливість зробити такий висновок: «Поряд із хлібозаготівлями і під виглядом їх було організовано репресивне вилучення будь- яких запасів продовольства, тобто терор голодом». Висновок про геноцид спирався вже не тільки на емоційні свідчення свідків голоду, а й на аналіз архівної документації.
У березні 1991 року з’явилася моя підсумкова книга «Ціна <великого перелому>». Кінцевий висновок формулювався цілком визначено: «голод і геноцид на селі були запрограмовані завчасно» (стор. 302). У наступні роки я дивувався, чому ця книга невідома багатьом дослідникам проблеми Голодомору. Але врешті зрозумів, що оголошений тираж (чотири тисячі примірників) міг бути так само здесяткований, як і збірник документів із партійних архівів. Хоча видавництво вже називалося «Україною», це був той самий «Політвидав України».
Переглядаючи книгу через півтора десятиліття, я по-новому оцінюю її переваги та вади. Перевагою був детальний аналіз соціально-економічної політики Кремля, яка призвела до економічної кризи, здатної порушити політичну рівновагу. Це пояснювало, чому Сталін застосував терор голодом проти України в один цілком визначений період — період максимальної глибини економічної кризи. Вадою монографії була відсутність аналізу національної політики Кремля. Без такого аналізу висновок про геноцид зависав у повітрі.
У ті далекі роки ми з Дж. Мейсом нерідко полемізували в доволі гострій формі. Однак полеміка була відстороненою, тобто стосувалася проблем, а не персон. Я критикував його за недостатню увагу до соціально-економічного курсу Кремля, він мене — за ігнорування національної політики. Час показав, що обґрунтування Голодомору як геноциду вимагає однакової уваги до соціально-економічної та національної політики.
Проте в цій полеміці Дж. Мейс мав перевагу. Йому не доводилося, як мені, міняти на ходу під тиском неспростовних фактів світоглядні позиції, прищеплені школою, університетом, усім життям у радянському суспільстві. Він бачив у мені офіційного історика, яким я й був. Але в цитованій вище статті «Як Україні дозволили згадати» Мейс закінчив підрозділ про еволюцію моїх поглядів такими словами: «Він підійшов до розробки теми (про голод. — С. К. ) як радянський історик, праці якого були настільки ж політичними, наскільки науковими. Коли можливості у вивченні архівів розширилися, він перестав бути радянським істориком і став просто істориком».
Той світ, у якому ми живемо тепер, не кращий і не гірший, аніж комунізм брежнєвської доби, він інший. Не треба жалкувати чи радіти, що він прийшов, слід розуміти, що комуністичний лад вичерпав свій життєвий ресурс, і його подальше існування обов’язково було б пов’язане із силовим тиском держави на суспільство, властивим для перших двох десятиліть радянської влади. Тобто міг повторитися й Голодомор. Не можу тут не згадати добрим словом Олександра Яковлєва, який у жовтні цього року пійшов від нас. Він знайшов оптимальний шлях швидкого й керованого розкладу комуністичного ладу.
Радянський комунізм давно розклався як імперія і як лад. Тепер треба швидше долати в собі його світоглядну спадщину. На жаль, через півтора десятиліття після зникнення комунізму ця проблема все ще актуальна. Вирішити її допоможе знання справжньої історії України в радянську епоху, у тому числі знання дійсних причин Голодомору. Це я можу стверджувати, виходячи з власного життєвого досвіду.
№202, четвер, 3 листопада 2005
2005.11.13 | Роман Сербин
Re: День: Чому Сталін нас нищив?
Не з усім можна погодитися в статті проф. Кульчицького. Після виходу першої частини його довгої статті , я написав свої коментарі і післав до газети День. По сьогоднішній день, вона не була надрукованна. Тому дозволю собі подати її до уваги читаічів Майдану.*******
ЧИ БУВ УКРАЇНСЬКИЙ ГОЛОД 1932-1933 ГЕНОЦИДОМ?
У передостанньому номері День (20.10.2005), проф. Станіслав Кульчицький висловив своє занепокоєння байдужим ставленням українських можновладців до пам'яті Голодомору, офіційна річниця якого цього року припадає на 26-го листопада. Свій виступ він адресував також і українській владі. Видно, що автора журить брак близької співпраці у справі Голодомору між українським політикумом і академічними колами, особливо Інститутом Історії НАНУ. Йому ще невідомий зміст законопроекту про "політико-правову оцінку голодоморів", який Президент України доручив урядові представити Верховній Раді до 1 листопада. Український історик, очевидно, бажає вкласти і свій внесок до розгорнення теми.
Спеціаліст з історії сталінської доби, добре ознайомлений з довгою і складною історією вивчення українського голоду тридцятих років, доктор Кульчицький стверджує, що непотрібно доказувати багато-мільйонову смертність в Україні від голоду, бо цей історичний факт уже відомий і загальновизнаний. "Завданням істориків, — слушно наполягає автор, — має бути доведення наукового, а юристів і державних службовців — правового і політичного висновків про те, що Голодомор являв собою геноцид."
Але тут постає питання: чому історик наповнює свою довжелезну статтю фактами і аналізами, які не мають прямого відношення до вирішення названої ним проблеми? Уже сам заголовок статті — "Чому Сталін нас нищив?" — вказує на те, що автор не вникає в суть проблеми — "голод як геноцид", — а радше обходить її. Проф. Кульчицький цитує Конвенцію ООН з 1948 р. "Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього", але не робить з неї належних висновків. Конвенція виразно говорить, що геноцидами уважаються: "Дії, здійснювані з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку." (моє виділення — Р.С.). Багато науковців і політиків незадоволені цією дефініцією, яка не включає, наприклад, соціальні групи (тому морення голодом селян, як селян, не вважається геноцидом), але поки що згадана конвенція це єдиний загальновизнаний юридичний документ у цій справі. Тому, щоб довести перед світом, що український Голодомор був геноцидом, треба доказати намір сталінського режиму нищити українців як таких. Недоречними і зайвими у цьом у відношенні, є спроби пояснити причини, які спонукали до того кримінального вчинку.
Шкода, що проф. Кульчицький уникає глибшого обговорення саме наміру Сталіна і комуністичної верхівки у відношенні до українців, тим більше, що стаття була написана після активної участі автора у двох конференціях, де якраз ця проблема була головною темою наукових дискусій.
На берлінському з'їзді Міжнародної асоціяції центрально- і східно-європейських студій, який відбувся у липні ц.р., одна з наукових сесій була присвячена питанню "Чи був голод в Україні 1932/33 рр. геноцидом?" Професор Гамбурзького університету Отто Люхтергандт, доктор юридичних наук, аналізуював, на підставі Конвенції ООН голод в Україні "під час так званої Декуркулізації" (експерт забув, що 1933 р. куркулів уже не було, а вмирали в колгоспах бідняки й середняки). Він прийшов до висновку, що "застосовані терористичні заходи проти значної частини українського населення" не відповідають критеріям геноциду, бо "вбивства, депортації та неправильне поводження не були здійснені з обов'язковим наміром знищити, в цілості або частинно, українців як національну групу як таку". (Ця і наступна цитата подані за надрукованими резюме доповідей. Виділення моє — Р.С.) Дивним вийшов виступ професора Кульчицького. Київський історик наголосив на "якісній відмінності між голодом в Україні і в інших частинах Радянського Союзу" та навів приклади. Але одночасно визнав: "Фактично, українців нищено не як націю, але як громадян республіки зі значними конституційними правами." Мені не зрозуміло, як можна доказувати в Берліні, що "українців не нищили як націю", а в Києві домагатися визнання українського геноциду?
Недавно італійські науковці зорганізували семінар в Інституті Ґрамші у Римі для того, щоб виявити, за словами проф. Кульчицького, "чи існують переконливі наукові аргументи для того, щоб розглядати Голодомор як геноцид українського народу". Для роз'яснення цієї проблеми італійці запросили Олега Хлєвнюка, якого проф. Кульчицький визнає найкращим в Росії знавцем "джерельної бази сталінського періоду історії СРСР", та його українського колегу — Станіслава Кульчицького. Що ж довідалися італійці від запрошених експертів з питань Голодомору? З лаконічної згадки проф. Кульчицького про семінар маємо враження, що "переконливих аргументів" для визнання українського геноциду гості не дали. Хлевнюк показав, що документи не пояснюють, "чому було знищено мільйони українських селян", а Кульчицький додав, що і в Україні "немає документів про те, ЧОМУ їх нищили" (Виділення Кульчицького — Р.С.). Автор не документує, як зареагували італійські колеги на відповіді своїх гостей.
Читачі "Дня" можуть бути вдячні проф. Кульчицькому за підтвердження здогадів про те, чому у 2003 році Генеральна Асамблея ООН не прийняла постанови про визнання українського Голодомору як геноциду. "Відповідь, — пише автор, — "пролунала тільки на семінарі в Інституті Ґрамші: українська сторона тоді не надала Третьому комітету ООН доказів того, що радянський режим знищував українців. Представлені документи свідчили [лише] про те, що 1932-1933 рр. в Україні загинули від голоду мільйони людей." Але і з цієї інформації проф. Кульчицький не робить відповідних висновків, бо не застановляється на тому, як доказати знищування українців "як таких", а зосереджує увагу на недоречному (у відношенні до доказу геноциду) шуканні "мотивів злочину".
Цитована Конвенція ООН не вимагає з'ясування мотивів чи причин, які спонукують кримінальні режими допускатися ганебного вчинку геноциду. Вимагається доказів того, що злочин був заподіяний з наміром нищити людей на підставі їхньої приналежности до даної національної, етнічної, расової або релігійної групи. Нацистська верхівка відкрито говорила про свій намір знищити жидів і ромів та більше приховано — про свої плани щодо українців та інших слов'ян. Існують також прямі документи про наміри турецької влади "очистити" Оттоманську імперію хоча від частини вірменського населення. Трудніша ситуація з документами про намір сталінського режиму, але можливості доказати геноцидний намір існують.
Частину доказів про геноцидний намір комуністичного режиму супроти українців можна вивести з аналізу самих подій, які проф. Кульчицький знає краще, як хто інший. Голодомор тридцятих років відбувався у контексті ширшої антиукраїнської політики: перехід від українізації до русифікації країни, винищення української інтеліґенції, українських культурних і політичних еліт тощо. Виходячи з доведеного факту, що Сталін і партійні керівники були добре поінформовані про економічну ситуацію в Україні та СРСР в цілому, та що вони здавали собі справу з неминучих консеквенцій усіх своїх заходів, у що й переконувалися з постійних звітів з реґіонів, то можемо доказувати, що кожний захід (надмірні хлібозаготівлі, натуральні штрафи тощо), який спричинився до знищення українського селянства був свідомо зроблений з наміром нищити українців. Селянство становило 90% українського етносу — війна проти селян в Україні була, по суті, війною проти українців. При тому, треба також показати різниці у поведінці режиму супроти селян в Україні і на Кубані, з одного боку, і деінде в Радянському Союзі — з другого. Важливість цього аспекту сталінської політики розуміли італійці, коли запитували гостей "чим відрізнявся український Голодомор" від голоду в решті Радянського Союзу? Є й інші показники геноцидного наміру: порівняння відсотків голодової смертности серед українських і російських селян, заперечення факту масового вимирання українського населення і недопущення західної допомоги українським селянам, селективне допущення в Україну допомоги деяким національним меншинам і, врешті, закриття кордонів України з Росією та Білоруссю та ізоляцію української Кубані від решти РСФСР. Над цим останним індикатором варто зупинитися.
Коли голод набрав катастрофічних вимірів в українських селах, сталінський режим вдався до двох заходів, якими ще більше загострив продовольчу ситуацію в українському селі. 27-го грудня 1932 р. був запроваджений так званий внутрішний пашпорт, без якого громадянин СРСР не міг виїздити за місце свого проживання. Цей документ не видавався селянам. Настала друга кріпаччина: позбавлений пашпорту, колгоспник ставав прикріпленим до землі, а точніше — до голодуючого колгоспу. Паспортизація спричинилася до загибелі головно українських селян, бо в білоруських та російських селах (навіть в етнічно змішаних надволзьких реґіонах) не було такого інтенсивного голоду, як в українських. Правда, загальний характер закону утруднює докази, що він був спрямований проти українців, а не селян як таких. Та існує другий документ, виданий від імени Раднаркома СРСР і ЦК ВКП(б), під яким надруковані прізвища Сталіна і Молотова, і який безпосередньо відноситься до теми українського геноциду.
22 січня 1933 р., за власноручним підписом Сталіна (підпис Молотова відсутній), з Москви була розіслана директива партійним і державним органам України і Білорусі та адміністраційних центрів російських реґіонів, які межували з Україною: Смоленська, Воронежа, Самари, Сталінграда і Ростова-на-Дону. Документ повідомляв, що в Україні і на Кубані почався масовий виїзд селян "по хліб" до Центрально-Чорноземної Області, на Волгу, в Московську область, Західню область та Білорусь. ЦК ВКП і Раднарком СРСР вирішили, що той виїзд, як і той попереднього року, був організований есерами і Польщею для агітації "через селян" в центральних частинах СРСР проти колгоспів і радянської влади. Беручи "по хліб" та "через селян" у лапки, директива вказувала реґіональній владі, як треба інтерпретувати "удавані" пошуки продовольства в Росії "нібито" голодуючими селянами з України: мета цих ворожих агентів — дестабілізація соввлади. "Минулого року", — скаржився Сталін, — "партійні і радянські органи України прогавили той контрреволюційний замір проти Радянської влади. В цьому році не може бути допущено повторення минулорічної помилки."
Вигадка про "польські агенти" була типовою фальшивою аргументацією, якою Сталін прикривав свої злочинні вчинки. Таємною директивою 22 січня 1933 р. диктатор закрив кордони України, щоб не випускати з неї голодуючих селян. ЦК ВКП і Раднарком СРСР наказував названим партійним і державним інстанціям не допустити масового виїзду селян з України та Північного Кавказу та ізолювати одну від другої ці дві частини українського етносу. ҐПУ Білорусі та російських областей дістали завдання "арештувати 'селян' України і Північного Кавказу, які проникли на північ, та після відбору контрреволюційних елементів відсилати їх у місця їхнього проживання". Врешті, Транспортний відділ ҐПУ отримало розпорядження припинити рух селян залізницями.
Викачуючи з українського села необхідні селянам продовольчі запаси, не допускаючи харчової допомоги зі Заходу, сталінський режим вирішив ще й силою перешкодити голодуючим селянам шукати порятунку в сусідніх білоруських та російських краях. Наказ був виконаний: українських селян було попереджено про заборону виїзду, їм перестали продавати квитки на потяги, а ҐПУ вичищувало залізниці від "куркульських", "петлюрівських" та інших "антирадянських елементів" і депортувало їх на північ. За відомостями ОҐПУ СРСР, лише до 13 березня було затримано 220 000 осіб, з яких повернено до голодуючих сіл майже 190 000, а решту — або засуджено, або затримано у фільтраційних пунктах. Закриття кордонів не можна вважати частиною паспортизації, скерованої проти радянських селян. Ця політика була направлена виключно проти українських селян. На це звернув увагу німецький історик Ґергард Зімон: "У голодуючих областях на Волзі та Уралі не було вжито подібних заходів — тут тисячі голодуючих ішли із сіл у міста або відходили на Південний Кавказ, у Центральну Азію чи на Північ і таким чином переживали голод." (УІЖ. 2'2005. с.125) Аналізована в контексті сталінської політики супроти українців сталінська директива 22 січня 1933 р. дає найбільш прямий доказ того наміру нищити українців, який потрібний для доведення геноцидного характеру українського голодомору тридцятих років. Проф. Кульчицький пише, що очевидці Голодомору відчували, "що радянська влада мала намір фізично знищувати їх" (моє вирізнення - Р.С.). Сьогодні ми маємо доказ цього наміру. Кращого документу для обґрунтування українського геноциду поки що не знайдено.
Дивне явище: за малими винятками, українські науковці й політики надають менше ваги сталінській директиві про закриття кордонів, як це роблять деякі чужоземні експерти. Американець Террі Мартин уважає документ важливим для розуміння українського голоду. Німець Ґергард Зімон та італієць Андрея Ґраціозі використовують його у своїх працях. Хоча жодний з цих відомих у науковому світі спеціалістів Радянського Союзу та недавніх коментаторів українського голоду не використовував названий документ, щоб доводити український геноцид, то усі вони визнають його відношення до визнання національного фактора в Голодоморі. Мабуть, першу згадку про цей документ дав російський історик Нікалай Івніцкій у монографії, виданій ще 1994 р. про колективізацію в СРСР. На жаль, його лаконічне, але вірне представлення документа неправильно переповів Ніколя Верт у широковідомій "Чорній книзі комунізму". Заборону селянам виїздити з Україні до Росії французький історик представив як заборону втікати до міста, міняючи таким чином національний аспект Голодомору на соціяльний.
Українська діаспора не могла знати про цей документ і тому не могла його використати перед Американською Конґресовою комісією та перед Міжнародною комісією юристів. В архіві Компартії України зберігався документ з 23 січня, яким харківська влада передавала кремлівські директиви в українські області. Український документ був опублікований у збірнику документів, виданий Компартією України ще 1990 р., але на нього ніхто не звертав особливої уваги. Аж одинадцять років пізніше аналіз обидвох документів зробив Валерій Васильєв у книжці "Командири великого Голоду". Автор визнав, що "таке блокування прирікало до голодної смерті десятки тисяч людей", але додав здогад, що "кремлівська верхівка воліла не думати" про такі наслідки. Властиво, як знаємо з цитованого Кульчицьким листа Кірова до Сталіна з 15 березня, партійна верхівка в Кремлі і Харкові про голод думала і навіть писала в листах. Дивно, що українські історики так мало уваги присвятили цим ключовим документам та не підказали українським політикам використати їх 2003 р. перед комісіями Верховної Ради та Об'єднаних Націй. Дивно також, що у щойно виданому збірнику документів "Голод-Геноцид 1932-1933 років в Україні" обидва документи були цитовані у вступній статті, але між надрукованими документами знаходимо лише харківський.
Додам ще кілька коментарів відносно інших проблем у статті проф. Кульчицького. По-перше, автора даремно непокоїть політизація проблеми Голодомору. Усі геноциди мусіли перейти стадію інтенсивної політизації, поки вони стали загально визнаними. Мабуть не було більшої політизації геноциду, як політизація Голокосту. Проблема політизації українського Голодомору не у її надмірності, а у невиробленості правового обґрунтування його геноцидного характеру на підставі критерій Конвенції ООН та неадекватному ознайомленні з ним української та світової громадськости.
По-друге, проф. Кульчицький непотрібно входить в полеміку з Левком Лук'яненком і відтягає увагу читача від теми "Голодомор як геноцид". Цитуючи виступ народного депутата на науковій конференції, присвяченій Голодоморові, автор надає деяким словам, висловленим доповідачем, невластивого їм сенсу. Коли звинувачують Москву (Лондон або Вашингтон) у політичному сенсі, то мають на увазі політичний eстаблишмент країни, а не жителів її столиці. Кульчицький має рацію коли твердить, що політики "осадження" панівної нації у реґіони національних меншин не видумав Сталін. Її знали і практикували володарі античних імперій. а в Московському царстві Іваний Ґрозний у. Все ж таки, під час Голодомору з Росії в Україну були скеровані не тільки "військовослужбовці, технічна і гуманітарна інтелігенція, кваліфіковані робітники"; переселювали також і селян. Робилося це не лише для "підсікання кореня національно-визвольного руху", але також, як твердив Лук'яненко, "для розбивання українського етносу". Вистачає прочитати автобіографічний ромай Васілія Ґроссмана "Всё течет" щоб в у тому переконатися. А щодо епітету "московити", який чомусь ображає проф. Кульчицького, то це стара історична назва, яку в Росії використовують і сьогодні — досить пошукати в Інтернеті.
По-третє, підтримуючи президентську ініціятиву створення Українського інституту національної пам'яті (УІНП), автор рекомендує організаторам ознайомитись з ізраїльським і польським досвідом роботи "ідентичних установ". Фактично, це різні речі. Яд Вашем присвячений виключно пам'яті Голокосту — жидівському геноцидові років Другої світової війни. Не було польського геноциду, і тому польський інститут мусить мати інший характер. УІНП — благородна думка, але створення цього інституту не повинно перешкодити створенню окремого наукового дослідного центру (з архівом і музеєм), присвяченого виключно українському геноцидові — Голодоморові 30-х років. Включення Голодомору в загальний УІНП не дозволить українському геноцидові виконувати ту ключову ролю, яку він повинен відігравати у формуванні української ідентичності і національної свідомості.
І врешті, треба перестати говорити, що українські селяни вмирали від терору голодом, — вони вмирали таки від голоду! Деякі науковці і політики поширюють невдалий вираз проф. Роберта Конквеста "terror famine", який українці перекладають як "терор голодом". Український словник іншомовних слів пояснює "терор" як "політику залякування, насильства, розправу з політичними противниками". Англійська й французька мови зберегли сенс, близький до оригінального латинського terror — страх, жах. В Україні вкорінилася ідеологізована за радянських часів дефініція: "найгостріша форма боротьби проти політичних і класових супротивників із застосуванням насильства аж до фізичного знищення". Вислів "терор голодом" відтягає від Голодомору ідеї "геноциду" і навязує йому уявлення періодів "терору" часів французької революції 1789 р. та більшовицького перевороту 1917 р. Тоді люди також вмирали, але не було геноцидів. В Україні 1933 р. комуністичний режим відзначився не терором голоду, а геноцидом голоду. Такий вислів відповідав би вживаному на Заході термінові "famine-genocide" та краще б вказував на анти-український намір сталінського режиму.
Роман Сербин
Професор історії
Квебецький університет у Монреалі
2005.12.05 | Габелок
Re: День: Чому Сталін нас нищив?
Роман Сербин написав:>>Хлевнюк показав, що документи не пояснюють, "чому було знищено мільйони українських селян", а Кульчицький додав, що і в Україні "немає документів про те, ЧОМУ їх нищили" (Виділення Кульчицького — Р.С.). Автор не документує, як зареагували італійські колеги на відповіді своїх гостей.
http://www2.maidan.org.ua/n/free/1133478717
Петро Григоренко, у своїх мемуарах пише про причини Голодомору. На той час Григоренко був у комсомольському активі на східній Україні й знав чому й як совєтська влада влаштувала Голодомор. Його власна сім'я від того постраждала. Сам Петро Григоренко був з Донетчини. Дуже рокомендую почитати його мемуари (http://militera.lib.ru/memo/russian/grigorenko/index.html),але зараз тільки цитата про Голодомор.
(Обов'язково треба Нюренберг ІІ)
10. Новый котел
Загруженные до предела своей личной учебой и внутри-институтскими делами, мы не забывали и о жизни страны. Однако шла она как-то стороной. Виделась как бы издалека. Я, например, из Борисовки не получал почти никаких вестей, от друзей и от жены из Сталинo — только о личных делах. Информация о жизни в общем — только из газет и радио. Эти сведения перерабатывались в институте применительно к задачам воспитания студентов и преподавателей, то есть использовались как горючее для нашего котла. Из событий политической жизни наиболее сильное впечатление произвела статья Сталина «Головокружение от успехов».
Я, да и подавляющее большинство студентов не знали о прокатившейся тогда волне антиколхозных восстаний. Очень слабые слухи о них дошли до нас, как рассказы об отдельных «бабских бунтах». Женщины, мол, поверили кулацким россказням о том, что спать будут все под одним одеялом и есть из одного котла и... пошли громить колхозы. Мужчины их урезонили, где словом, а где и кулаком, и все успокоились. Теперь-то я знаю от очевидцев, что тактика тех восстаний была такова: громить колхозы начинали женщины, а если против них выступали коммунисты, комсомольцы, члены советов и комитетов бедноты, то на защиту женщин бросались мужчины. Это была тактика, рассчитанная на то, чтобы избежать вмешательства войск и кровопролития. Тактика оказалась успешной. На юге Украины, на Дону и Кубани колхозный строй был ликвидирован за несколько дней. Пришлось ввести в дело войска.
Мы этого не знали. Поэтому, насквозь лживая и лицемерная статья Сталина была воспринята как проявление гениального провидения в политике: «Сталин увидел то, что никому еще не видно — то, что погоня за высоким процентом коллективизации может привести партию к отрыву от масс». На самом деле партия уже давно стала во враждебные отношения с крестьянством. И сейчас Сталин прибег к демагогии, выигрывая время для подготовки нового удара по крестьянству. Но мы, повторяю, о прокатившейся волне восстаний не знали, и указания Сталина для нас выглядели как гениальные провидения. Когда же через несколько недель появилась в газетах статья «Ответ товарищам колхозникам» нас охватил подлинный энтузиазм: «Вот истинная мудрость вождя — предупредить от поспешности и забегания вперед и одновременно указать, что отступать от достигнутого нельзя. Достигнутые рубежи надо закреплять».
Сейчас можно сотни раз повторять и немало современников тех событий повторяют: «Как ловко нас всех обманули, как за завесой «мудрых» слов «Ответа» скрывали подготовку страшнейшего преступления против крестьянства — искусственного голода». Я для себя этого оправдания не приемлю. Нас обманули потому, что мы хотели быть обманутыми. Мы так верили в коммунизм и нам так хотелось в него поскорее протиснуться, что мы готовы были оправдывать любые преступления, если они хоть немного подлакировывались коммунистической фразеологией. Мы не хотели охватывать происходящие события широким взглядом. Нам больше нравилось упереть взгляд в конкретное явление и заставить себя поверить, что это единичное явление, а в целом дело обстоит так, как его партия освещает, то есть так, как это и положено по коммунистической теории. Так было спокойнее для души и... признаемся честно, БЕЗОПАСНЕЕ.
Скажу о себе. Я мог, я обязан был видеть, сколь страшная опасность нависла над нашим народом. Я своими ушами слышал, как секретарь ЦК КП(б)У Станислав Косиор-коротышка, в прекрасном отутюженном костюме, с бритой, до блеска, большой круглой головой — летом 1930 года инструктировал нас, отъезжающих в качестве уполномоченных ЦК на уборку урожая:
«Мужик перешел к новой тактике. Он отказывается убирать урожай. Он хочет, чтобы погиб хлеб, чтобы можно было костлявой рукой голода задушить советскую власть. Но враг просчитается. Мы его самого заставим узнать, что такое голод. Ваша задача — сорвать кулацкую тактику саботажа уборки урожая. Убрать все до зернышка и собранное немедленно вывозить на хлебосдачу. Степняки не работают, надеясь на спрятанное в ямах зерно прошлых лет уборки. Надо заставить их раскрыть ямы».
Помню, какое гнетущее впечатление произвело это на меня. С. Косиор пал одной из жертв сталинского террора, но сочувствия у меня к нему нет. То, что он нам говорил на инструктаже свидетельствует, что он один из организаторов искусственного голода. Но тогда я так не думал. У меня вызвал отвращение лишь сам Косиор. Все, что мне впоследствии становилось известно об искусственном голоде на Украине я невольно относил к Косиору. И когда его арестовали в 1937 году — расценил это как справедливое возмездие за его антинародную деятельность.
Теперь мне ясна и узость и однобокость моих оценок, и неумение поставить все точки над "i" в инструктивной речи С. Косиора. Другие ведь могли. Когда мы вышли с инструктажа и остались вдвоем с Яшей Злочевским, я спросил его:
— Ну, что скажешь?
Он пожал плечами. Лицо его было печально. В голубых глазах — тоска.
— Мне кажется Косиор — дурак или вредитель! — произнес я.
— А что тебе не нравится?
— Да он же фактически голод хочет организовать.
— Ага! Ты, значит, тоже заметил это? — как-то внезапно оживился Яша.
— Ну как же не заметить? Я же сам из села и твердо знаю, что сегодня ямы с зерном — миф. Они были в начале 20-х годов, а в НЭП с ними покончено.
— Косиор это тоже прекрасно знает.
— Ну тогда он подлец, враг народа, — резко бросил я.
— Не он один. Все они растленные типы. Для них человек — ничто. Власть им нужна любой ценой. Ради нее они никого не пожалеют, даже друг друга, — он говорил, как рубил, бросая слово за словом, лицо его заострилось, сделалось злым, глаза сверкали. Яша был старше меня почти на три года, но выглядел примерно так же, как и я. Он среднего роста, стройный, сухой и сухощавый, лицо удлиненное, глаза голубые, с постоянным выражением грусти в них. Рыжие волосы уже изрежены, причесаны на боковой пробор.
Яша был избран заворгом комитета комсомола. И это была одна из моих удач. Он перевалил на себя львиную часть работы по комитету и тем дал мне возможность нормально заниматься. Он сам справлялся с учебой, так как имел систематическую подготовку к институту — поступил в него по окончании Рабфака. В Яшу я буквально влюбился. Без него мне было тоскливо. Мне казалось, что и он отвечал мне взаимностью. И в то же время у меня было чувство, что он не раскрывается передо мной, что он что-то недоговаривает. Сейчас это чувство пропало. До самой глубины души моей дошло, что сейчас он говорит свое самое сокровенное. Даже вид у него стал иной, чем обычно. Он выглядел значительно старше чем всегда, умудренным жизнью человеком. И я, подаваясь настроению, воскликнул:
— Надо немедленно написать Сталину об инструктаже!
— Ни в коем случае, — тихо, но как-то очень твердо произнес он. — Ты что, думаешь он лучше? Давай честно делать свое дело. Вот встретимся с крестьянами и постараемся помочь им понять, что сейчас воевать с властью невыгодно. Хлеб надо убрать, но так, чтоб и себе осталось. И не в поле, а в закромах.
Вернувшись в институт, я зашел к Топчиеву. Разговор с Яшей меня не успокоил. И я рассказал об инструктаже Топчиеву. Этого человека я тоже любил. Он был полной противоположностью Яше. Брюнет со жгучими черными глазами и благородным, умным лицом. Говорил он негромко, но это было не врожденное. Чувствовалось, что он всегда сдерживает себя. Ко мне он относился с теплотой, и я не стеснялся делиться с ним сомнениями. Свой рассказ об инструктаже я завершил словами: «Хочу написать об этом Сталину».
Он долго, молча смотрел в стол, затем произнес:
— Я бы не советовал торопиться. Поедешь в село, увидишь обстановку на месте, вернешься и тогда поговорим, надо ли писать. А если надо, то о чем?
— Ну что ж, теперь придется согласиться. Я уже говорил с Яшей. Так он тоже не советовал писать. Но он меня не убедил...
— А напрасно! Яков — человек умный. Ты с ним советуйся. Тебя может смущать то, что он бывший троцкист. Так на это не обращай внимания. Важно не то, кем или чем он был, а что он есть.
Но я и не помнил прошлого Яши. Тут Топчиев поучение дал не по адресу. Я, разумеется, знал о минувшем троцкизме Якова. Он об этом рассказывал во время выборов. Но я об этом больше не вспоминал. Теперь мне захотелось возвратиться к этому вопросу. И когда мы вскоре снова остались вдвоем я спросил его:
— Яша! А как у тебя с троцкистским прошлым? Что твой отказ от троцкизма — тактика или действительный отход?
— Видишь ли, я вообще ничего не могу делать неискренне. В троцкизме я, действительно, разочаровался и никогда к нему не вернусь не только организационно, но и идейно. В главном — троцкизм не отличается от ленинизма, а следовательно, и от теперешней идеологии и тактики партии. Но у троцкистов я многому научился. Анализ бюрократизма и диктатуры партийного аппарата троцкисты сделали классически. Благодаря этому я, идя с партией, придерживаясь ее идеологии, стратегии и тактики, вижу те извращения, которые на них накладывает советская бюрократия и партийный аппарат, особенно борьба за местечки. Делай все честно. В меру своих сил препятствуй аппаратчикам, бюрократам душить партию и народ, но не лезь со своими жалобами в верха. А то тебя примут за одного из тех, кто тоже хочет пробраться к теплому местечку и сомнут.
ша заявлений и жалоб не писал, но это не спасло его. Последний раз встретился я с ним в 1933 году на вокзале в Харькове. Я возвращался из Крыма и телеграфировал ему, без указания точного адреса (мы утратили связь), но телеграмма дошла. И он меня встретил. Мы долго гуляли. Немного посидели в ресторане. Затем я уехал. Он остался. Обоим нам оставалось до конца учебы — мне в Военно-инженерной академии, ему — в Инженерно-строительном институте — по одному году. У него было очень подавленное настроение. Ему снова предстояло ехать на хлебозаготовки. Это в послеголодовочное село. Он высказывал опасение, что может не вернуться:
— Ты, говорил он мне, — не видел, что творилось в селах, а я знаю. И теперь у меня нет никаких иллюзий — нами правит банда. Если мы не встретимся, не жалей обо мне. В таких условиях я все равно жить не могу. Не прикончат — сам себя решу...
Я, как водится, отговаривал его, но без успеха. На прощание обнялись и впервые горячо поцеловались. В глазах у него стояла всегдашняя тоска и, ранее никогда мной не виденные, слезы. Я, высунувшись из окна, смотрел в хвост поезда. Яша неподвижно стоял на перроне, глядя вслед поезду. Так я его и запомнил навсегда.
В конце 50-х годов я встретился с Николаем Леличенко. Он занимал на Украине министерский пост. Я спросил его о Яше. Он ответил, что тот, как враг народа арестован и расстрелян в 1937 году. На это я заметил: «Ну, это понятно. Знаем тех врагов». Но Николай начал горячо, слишком горячо, доказывать, что Злочевский был действительно врагом. Доводов он, конечно, не приводил. И я подумал, что, видимо, сам он приложил руку к его гибели."