"День" 24.10.2006 про круглий стіл в Укрдомі
10/26/2006 | Хома Брут
http://www.day.kiev.ua/170780/
Без правди нам не жити
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Коли з життя відходить людина — разом з нею відходить цілий світ. А коли продумано, планомірно, з пекельною жорстокістю знищується цілий народ, то які слова, який шалений крик душі будуть співмірними такій трагедії? Мабуть немає таких слів в українській (та й будь-якій) мові, навіть «кінець світу», «апокаліпсис», «страшний суд» — все це звучить воістину слабо.
Є народи у світі, котрі знають, що таке геноцид. Людство ніколи не забуде Голокост єврейської нації, вчинений гітлерівцями, масове знищення вірмен владою Оттоманської імперії 1915 року. Українці, що зазнали катастрофи планетарного масштабу, якою був Голодомор 1932 — 1933 років, теж мають безперечне право стверджувати: наша нація так само пройшла через геноцид. Усвідомлення цього кричущого факту є абсолютним імперативом саме для нас, хто живе року 2006-го. Бо нам не жити без правди про минуле, хоч якою жахливою вона була б (і без правди про Голодомор перш за все), лишень тоді ми збагнемо, яким суспільством (постгеноцидним!) ми є.
Через це головною метою круглого столу, що був проведений в Українському домі під патронатом Секретаріату Президента України та за участі новоствореного Інституту національної пам’яті, було не тільки обговорення громадськістю ініціативи Президента Віктора Ющенка щодо політико-правової оцінки Голодомору 1932 — 1933 рр. в Україні (глава держави вже подав до Верховної Ради України відповідний законопроект, що передбачає визнання цієї жахливої катастрофи геноцидом українського народу), але й пошук консенсусу з основного питання: як виключити повторення чогось подібного в майбутньому.
Перед початком дискусії усі присутні мали змогу подивитись документальний фільм «Голодомор. Україна (технологія геноциду)». Стрічка — лише 10 хвилин стриманої, суворої оповіді, скорботної, киплячої пам’яті, але ці 10 хвилин дійсно є потрясінням. Автори твору повідали нам про терор голодом лише в одному українському селі — Капустинцях на Київщині. Там встановлений обеліск на честь героїв-уродженців Капустинців, що загинули у Другій світовій війні. Таких було 170 за чотири роки (всі названі поіменно). Нещодавно з’явився ще один пам’ятний знак — жертвам Голодомору 1932 — 1933 років. За п(ять місяців (з листопада 1932 по квітень 1933 року) Великий Голод забрав — тільки в цьому одному селі! — життя 1124 людей. Старі люди, котрі ще пам’ятають Голодомор, на запитання: що є більш жахливим, голод чи війна? — відповідають без вагань: голод; так стверджує навіть літня жінка, що пройшла Освенцим...
Відкриваючи круглий стіл, перший заступник глави Секретаріату През идента України Іван Васюник зазн ачив, що українська влада, з огляду на наближення 75-ї річниці Голодомору (відзначатиметься 2008 року), прагне повернути борг своєму народові й дати, нарешті, на державному р івні належну політико-правову оцінку подіям 1932 — 1933 років в Україні. Парламенти 10 країн (Австралія, Естонія, Італія, Канада, Литва, Грузія, Польща, США, Угорщина, Аргентина) офіційно визнали український Голодомор геноцидом нашого народу. Але цього досі не зробила Верховна Рада України. І це при тому, що більше половин и опитаних соціологами українців однозначно підтримали б таку акцію! Завдання круглого столу, підкреслив І. Васюник, не боротьба з примарами минулого, а якнайрішучіше відмежування від практики тоталітаризму, сталінського режиму, який знищив в 30-х роках до чверті населення України. Фахове обговорення на круглому столі, сподівається Президент Віктор Ющенко, сприятиме тому, аби Верховна Рада виконала, нарешті, свій обов’язок перед українським народом і до 25 листопада визнала факт тоталітарного геноциду.
За оцінкою академіка Ігоря Юхновського, керівника Інституту національної пам’яті, Голодомор — це логічне завершення певного ланцюжка подій, які тягнулись з 1918 року, а не раптова, миттєва катастрофа. З цією думкою погодились шановані вчені, що виступили з доповідями: доктори історичних наук Василь Марочко, Руслан Пиріг, Владислав Верстюк, Валентина Борисенко. Василь Марочко процитував ключове положення знаменитої Конвенції ООН про попередження злочинів геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 року, згідно з яким геноцид — «це дії, скоєні з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, расову, етнічну або релігійну групу як таку». В. Марочко звернув увагу присутніх, що йдеться про конкретні дії, не про намір, але й намір, поза сумнівом, теж був — досить згадати про оскаженілу сталінську «класову боротьбу» проти «куркуля» (по суті — українського селянина), «чорні дошки» для «неблагодійних» сіл (що реально означало ізоляцію та винищення переважної частини населення), загороджувальні загони тощо. Отже, всі ознаки геноциду наявні, питання лише у політичній волі Верховної Ради.
Голова зовнішньополітичного відомства України Борис Тарасюк у короткому виступі згадав нещодавню поїздку до Полтави й полеміку з одним із переконаних комуністів, який заявив дослівно таке: «Чого ви, влада, морочите голови людей — аж до ООН — своїм голодомором та геноцидом?» Чи можна, задав риторичне запитання Борис Тарасюк, уявити єврея або вірменина, який так ставився би до катастрофи рідного народу? Міністр нагадав про Спільну заяву Генасамблеї ООН 2003 року, підтриману 63 державами, щодо Голодомору в Україні, проте, на жаль, внаслідок жорсткого спротиву Російської Федерації та ряду інших країн в цьому документі немає слова «геноцид». Росія виступила проти обговорення цього питання як такого на зустрічі міністрів закордонних справ країн СНД квітня цього року. Отже, попереду винятково важка, але абсолютно необхідна робота.
Учасники круглого столу відзначали, що існує воістину величезний комплекс документів, які беззаперечно доводять як сам факт геноциду, так і його організований характер (документи московської та республіканської партійної верхівки, секретні вказівки ОГПУ та НКВС, дані переписів населення 1926 та 1937 років, щоденники очевидців подій, зрештою, їх усні свідчення). Але, як зауважив доктор історичних наук Руслан Пиріг, ані жоден з цих документів окремо, ані навіть всі вони разом узяті, не дають точних цифр числа жертв, ось чому це число оцінюється так по-різному — від 3,8 до 12 мільйонів... Проте Р. Пиріг ще раз акцентував: усі ознаки геноциду, згідно з фундаментальною Конвенцією ООН, можуть отримати системне, документальне обґрунтування.
Це — погляд вченого-історика. А ось спогади людини, яка бачила все це жахіття особисто. Слово взяв 87- річний Григорій Гаращенко, ветеран війни (12 поранень!), мужня і чесна людина і, до речі, член КПРС з величезним стажем. Цей немолодий, але ще напрочуд енергійний чоловік сказав твердо: «Це брехня, коли стверджують, що у 1932 — 1933 роках був великий неврожай, що, мовляв, і призвело до трагедії. Кажу відповідально: навпаки, ми тоді в нашому селі на Поліссі не знали, що робити з врожаєм (!). Але був абсолютно безжалісний наказ ГПУ та місцевої партвлади: не чіпати ані грама «державного» зерна — буквально ні грама, інакше могли заарештувати, а то й просто вбити. Обмолот відбувався під суворим особистим контролем лейтенанта ГПУ...»
***
На круглому столі не раз згадували слова великого німця Фрідріха Шіллера: «Всесвітня історія — це всесвітній суд». Але це — якщо говорити мовою совісті. Якщо ж говорити мовою юридичною, то присутні в Українському домі знову й знову наполегливо закликали народних депутатів України повернути борг перед святою пам’яттю невинно убієнних і офіційно визнати факт геноциду 1932 — 1933 років. Не забуваймо: злочини проти людства (а геноцид — насамперед) не мають і ніколи не матимуть строку давності.
№180, п'ятниця, 20 жовтня 2006
Без правди нам не жити
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Коли з життя відходить людина — разом з нею відходить цілий світ. А коли продумано, планомірно, з пекельною жорстокістю знищується цілий народ, то які слова, який шалений крик душі будуть співмірними такій трагедії? Мабуть немає таких слів в українській (та й будь-якій) мові, навіть «кінець світу», «апокаліпсис», «страшний суд» — все це звучить воістину слабо.
Є народи у світі, котрі знають, що таке геноцид. Людство ніколи не забуде Голокост єврейської нації, вчинений гітлерівцями, масове знищення вірмен владою Оттоманської імперії 1915 року. Українці, що зазнали катастрофи планетарного масштабу, якою був Голодомор 1932 — 1933 років, теж мають безперечне право стверджувати: наша нація так само пройшла через геноцид. Усвідомлення цього кричущого факту є абсолютним імперативом саме для нас, хто живе року 2006-го. Бо нам не жити без правди про минуле, хоч якою жахливою вона була б (і без правди про Голодомор перш за все), лишень тоді ми збагнемо, яким суспільством (постгеноцидним!) ми є.
Через це головною метою круглого столу, що був проведений в Українському домі під патронатом Секретаріату Президента України та за участі новоствореного Інституту національної пам’яті, було не тільки обговорення громадськістю ініціативи Президента Віктора Ющенка щодо політико-правової оцінки Голодомору 1932 — 1933 рр. в Україні (глава держави вже подав до Верховної Ради України відповідний законопроект, що передбачає визнання цієї жахливої катастрофи геноцидом українського народу), але й пошук консенсусу з основного питання: як виключити повторення чогось подібного в майбутньому.
Перед початком дискусії усі присутні мали змогу подивитись документальний фільм «Голодомор. Україна (технологія геноциду)». Стрічка — лише 10 хвилин стриманої, суворої оповіді, скорботної, киплячої пам’яті, але ці 10 хвилин дійсно є потрясінням. Автори твору повідали нам про терор голодом лише в одному українському селі — Капустинцях на Київщині. Там встановлений обеліск на честь героїв-уродженців Капустинців, що загинули у Другій світовій війні. Таких було 170 за чотири роки (всі названі поіменно). Нещодавно з’явився ще один пам’ятний знак — жертвам Голодомору 1932 — 1933 років. За п(ять місяців (з листопада 1932 по квітень 1933 року) Великий Голод забрав — тільки в цьому одному селі! — життя 1124 людей. Старі люди, котрі ще пам’ятають Голодомор, на запитання: що є більш жахливим, голод чи війна? — відповідають без вагань: голод; так стверджує навіть літня жінка, що пройшла Освенцим...
Відкриваючи круглий стіл, перший заступник глави Секретаріату През идента України Іван Васюник зазн ачив, що українська влада, з огляду на наближення 75-ї річниці Голодомору (відзначатиметься 2008 року), прагне повернути борг своєму народові й дати, нарешті, на державному р івні належну політико-правову оцінку подіям 1932 — 1933 років в Україні. Парламенти 10 країн (Австралія, Естонія, Італія, Канада, Литва, Грузія, Польща, США, Угорщина, Аргентина) офіційно визнали український Голодомор геноцидом нашого народу. Але цього досі не зробила Верховна Рада України. І це при тому, що більше половин и опитаних соціологами українців однозначно підтримали б таку акцію! Завдання круглого столу, підкреслив І. Васюник, не боротьба з примарами минулого, а якнайрішучіше відмежування від практики тоталітаризму, сталінського режиму, який знищив в 30-х роках до чверті населення України. Фахове обговорення на круглому столі, сподівається Президент Віктор Ющенко, сприятиме тому, аби Верховна Рада виконала, нарешті, свій обов’язок перед українським народом і до 25 листопада визнала факт тоталітарного геноциду.
За оцінкою академіка Ігоря Юхновського, керівника Інституту національної пам’яті, Голодомор — це логічне завершення певного ланцюжка подій, які тягнулись з 1918 року, а не раптова, миттєва катастрофа. З цією думкою погодились шановані вчені, що виступили з доповідями: доктори історичних наук Василь Марочко, Руслан Пиріг, Владислав Верстюк, Валентина Борисенко. Василь Марочко процитував ключове положення знаменитої Конвенції ООН про попередження злочинів геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 року, згідно з яким геноцид — «це дії, скоєні з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, расову, етнічну або релігійну групу як таку». В. Марочко звернув увагу присутніх, що йдеться про конкретні дії, не про намір, але й намір, поза сумнівом, теж був — досить згадати про оскаженілу сталінську «класову боротьбу» проти «куркуля» (по суті — українського селянина), «чорні дошки» для «неблагодійних» сіл (що реально означало ізоляцію та винищення переважної частини населення), загороджувальні загони тощо. Отже, всі ознаки геноциду наявні, питання лише у політичній волі Верховної Ради.
Голова зовнішньополітичного відомства України Борис Тарасюк у короткому виступі згадав нещодавню поїздку до Полтави й полеміку з одним із переконаних комуністів, який заявив дослівно таке: «Чого ви, влада, морочите голови людей — аж до ООН — своїм голодомором та геноцидом?» Чи можна, задав риторичне запитання Борис Тарасюк, уявити єврея або вірменина, який так ставився би до катастрофи рідного народу? Міністр нагадав про Спільну заяву Генасамблеї ООН 2003 року, підтриману 63 державами, щодо Голодомору в Україні, проте, на жаль, внаслідок жорсткого спротиву Російської Федерації та ряду інших країн в цьому документі немає слова «геноцид». Росія виступила проти обговорення цього питання як такого на зустрічі міністрів закордонних справ країн СНД квітня цього року. Отже, попереду винятково важка, але абсолютно необхідна робота.
Учасники круглого столу відзначали, що існує воістину величезний комплекс документів, які беззаперечно доводять як сам факт геноциду, так і його організований характер (документи московської та республіканської партійної верхівки, секретні вказівки ОГПУ та НКВС, дані переписів населення 1926 та 1937 років, щоденники очевидців подій, зрештою, їх усні свідчення). Але, як зауважив доктор історичних наук Руслан Пиріг, ані жоден з цих документів окремо, ані навіть всі вони разом узяті, не дають точних цифр числа жертв, ось чому це число оцінюється так по-різному — від 3,8 до 12 мільйонів... Проте Р. Пиріг ще раз акцентував: усі ознаки геноциду, згідно з фундаментальною Конвенцією ООН, можуть отримати системне, документальне обґрунтування.
Це — погляд вченого-історика. А ось спогади людини, яка бачила все це жахіття особисто. Слово взяв 87- річний Григорій Гаращенко, ветеран війни (12 поранень!), мужня і чесна людина і, до речі, член КПРС з величезним стажем. Цей немолодий, але ще напрочуд енергійний чоловік сказав твердо: «Це брехня, коли стверджують, що у 1932 — 1933 роках був великий неврожай, що, мовляв, і призвело до трагедії. Кажу відповідально: навпаки, ми тоді в нашому селі на Поліссі не знали, що робити з врожаєм (!). Але був абсолютно безжалісний наказ ГПУ та місцевої партвлади: не чіпати ані грама «державного» зерна — буквально ні грама, інакше могли заарештувати, а то й просто вбити. Обмолот відбувався під суворим особистим контролем лейтенанта ГПУ...»
***
На круглому столі не раз згадували слова великого німця Фрідріха Шіллера: «Всесвітня історія — це всесвітній суд». Але це — якщо говорити мовою совісті. Якщо ж говорити мовою юридичною, то присутні в Українському домі знову й знову наполегливо закликали народних депутатів України повернути борг перед святою пам’яттю невинно убієнних і офіційно визнати факт геноциду 1932 — 1933 років. Не забуваймо: злочини проти людства (а геноцид — насамперед) не мають і ніколи не матимуть строку давності.
№180, п'ятниця, 20 жовтня 2006
Відповіді
2006.10.28 | Роман Сербин
Скільки разів треба приймати рішення ВР про Голодомор?
Добре, що хоча знаємо коли стаття була надрукована, бо зі статті аж ніяк не довідаєшся коли відбувся круглий стіл. Цікаво також, що, якщо мене не зраджує пам'ять, 2003 року День повідомляв, що Верховна Рада прийняла рішення про Голодомор як геноцид, а тепер треба ще раз такого рішення.Щодо за'яви проф. Пирога, то чи не міг би День попросити його написати для Дня статтю і виложити його доведення про голодомор як геноцид, згідно з Конвецією Обєднаних Націй? Це було б корисно не лише для читачів Дня, але й для українськї делегації до ООН, бо проф. Кульчицький твердив на сторінках Дня минулого року, що 2003 р. українська делегація не довела П'ятій Комісії ООН, що голод був організований проти українців.