"День" про "останній аргумент" заперечувачів Голоду
10/26/2006 | Хома Брут
http://www.day.kiev.ua/170635/
Чому світ не визнає Голодомор геноцидом?
Олександр КРАМАРЕНКО
ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА / «День»
Написати цю статтю мене спонукав нещодавній черговий заклик до міжнародної спільноти міністра закордонних справ Бориса Тарасюка з проханням визнати Голодомор 1932 — 1933 років в Україні геноцидом нашого народу. Як і на всі попередні його заклики з цього приводу, реакції у світі не було ніякої. Гадаю, що пан Тарасюк як досвідчений дипломат ніколи й не розраховував на успіх цієї безнадійної справи, так само, як не розраховував він і на результат від своїх закликів рік тому щодо необхідності якнайшвидшої інтеграції України в НАТО...
Про непідготовленість цих заходів міністра яскраво свідчить той факт, що Голодомор досі не визнала геноцидом наша ріднесенька Верховна Рада. Тому немає чого дивуватись, що на заклик групи українських парламентарів до кнесету Ізраїлю відносно визнання Голодомору геноцидом ми почули, що там нічого не знають про такий геноцид. Сталося це в той час, коли в Києві відзначали 65-і роковини трагедії в Бабиному Яру, і наші депутати, мабуть, розраховували на те, що розчулені гостинністю українського істеблішменту на цих заходах, євреї віддячать нам взаємністю.
Гадаю, що ті добродії з Верховної Ради не тільки мають досить поверхові знання про Голодомор, а й неуважно стежили за тим, що відбувалося на заходах у Бабиному Яру. Зокрема, не слухали виступ лідера єврейських громад Росії В’ячеслава Кантора, який з гнівом відкинув всі спроби поставити на одну дошку Голодомор і Голокост, із тієї причини, що, на його думку, голод 1932— 1933 років не був геноцидом і що від нього постраждало багато народів колишнього СРСР. Чи не правда, ми вже десь таке чули? Хоча й не виключено, що в представника такої демократичної країни, як Росія, Кантора просто не було іншого вибору. Проте різке засудження ним тих українців, що нібито нищили євреїв у Бабиному Яру, швидше, свідчить про те, що це все ж таки його особиста позиція.
Чудес, як відомо, на світі не буває. Світ ніколи не визнає геноцид, який не усвідомлений абсолютною більшістю народу, що його пережив. І справа тут не тільки у зволіканні Верховної Ради, яка, до речі, обирається тим самим народом. Але ж промову Кантора в Києві чули, здавалося б, ледве не всі наші чинні можновладці (включно з Президентом), які нібито стоять на чолі руху про визнання Голодомору геноцидом, але жодної реакції на такі зухвалі заяви московського гостя ми так і не почули. На цьому тлі виступ Івана Дзюби на тих роковинах (який «День» надрукував), погодьтеся, вже нагадував боротьбу Дон Кіхота з вітряками, не більше.
Однак, крім цього, у заявах того ж Тарасюка та інших наших політиків про визнання Голодомору геноцидом є дуже суттєва методологічна похибка. Адже всі ці добродії вимагають визнання геноциду українців в Україні, тоді як ця трагедія мала відношення до всіх українців, що проживали на той час у СРСР. Більше того, наслідки геноциду для українців за межами України були ще більш фатальними.
І коли російські опоненти геноциду українців сьогодні заявляють, що голод тоді, мовляв, був не тільки в Україні, а й у деяких регіонах Росії (Центральне Чорнозем’я, Північний Кавказ, Центральне Поволжя) та Казахстані, на це українська сторона вже не має контраргументів. Виникає таке враження, що наші керманичі або не володіють достатньою інформацією про Голодомор, або просто бояться переступити той рубіж у відносинах зі «старшим братом», за яким може настати його небажана для них реакція.
Так чи інакше, але відповісти росіянам можна було по-різному. Згадати, наприклад, відомий вислів правої руки Леніна Льва Троцького, якого дуже важко назвати українофілом: «Ніде репресії, чистки, придушення й усі інші види бюрократичного хуліганства в цілому не досягли таких страшенних розмірів, як на Україні, у боротьбі з могутніми прихованими силами в українських масах, що прагнули більшої свободи й незалежності».
Але це все ж таки суб’єктивна думка ображеної на Сталіна людини, тому можна було б навести і більш об’єктивні докази геноциду українців. Звернутися хоча б до статистичних даних. Вони, звичайно, радянські, але в цьому випадку від того ще більш промовисті. Так, за переписом населення 1926 року в СРСР жило 81,195 млн. (!) українців. Це приблизно стільки ж, скільки на той час там було й росіян. 1939 року населення СРСР у цілому збільшилося. Стало набагато більше і росіян, а от українців стало менше майже втричі (!) — 28,1 мільйонів...
Якщо навіть взяти втрати від Голодомору за максимальними науковими версіями (14 млн. жертв), то все одно виникає промовисте запитання: а куди ж у такому випадку поділися ще 39,095 млн. українців? Адже ніяких світових та громадянських воєн на території радянської імперії між 1926 та 1939 роками не було, і за кордон виїхати в той час з СРСР вже не було практично ніякої можливості.
Відповісти на це запитання відразу неможливо. Як не крути, а треба починати шукати відповідь здалека. Почнемо з цитати останнього російського інтелігента планетарного масштабу Андрія Сахарова: «Велика країна перебувала під комуністичним контролем. Більшість її населення вороже ставилася до системи. Представники національної культури і навіть значна частина комуністів прийняли московське панування лише умовно. З точки зору партії, це було погано не тільки саме по собі, але й таїло велику небезпеку для режиму в майбутньому». Це великий вчений сказав саме про тих 81,195 мільйонів українців (навряд чи б гуманіст Сахаров вважав Україною лише ту територію, яку визначили більшовики) 20-х років минулого сторіччя, у яких з національною свідомістю, на превеликий жаль для товариша Сталіна і його оточення, було все гаразд.
Російські більшовики були змушені на той час проводити українізацію на всіх етнічних українських землях. Вони лише з третьої спроби змогли завоювати Україну під час громадянської війни. І це їм вдалося лише тому, що ніхто інший, як злий геній більшовизму Ульянов-Ленін, своєчасно зрозумів помилки своєї шовіністичної політики й дарував українцям імперії (а не тільки УРСР) мовно-культурну автономію, яка проіснувала до початку 30-х років.
Отже, понад 80 мільйонів зовсім не радянських людей, від яких, ураховуючи промисловий і сільськогосподарський потенціал територій, де вони проживали, як не дивно, залежало майбутнє радянської імперії, з усіма її колективізаціями та індустріалізаціями. Щоби краще зрозуміти цю геополітичну невідповідність, можна навести думку з цього приводу харківського правозахисника В. Овсієнка: «Українці як етнос з їхньою глибокою релігійністю, індивідуалізмом, приватновласництвом, прив’язаністю до свого клаптика землі не годилися для будівництва комунізму — і на це вказували високопоставлені радянські чиновники. Україна мала бути стерта з лиця Землі, а рештки українського народу мали стати матеріалом для «нової історичної спільноти» — радянського народу, основою якого були б російська людність, мова, культура. Увійти в комунізм українцем як таким, не можна було у принципі».
Але й це ще не все. Наприкінці двадцятих років у Червоної Армії ще не було достатньої кількості танків, літаків та артилерії для того, щоб ця військова техніка мала вирішальне значення при веденні бойових дій. У цих умовах більше важили людські ресурси, їхній бойовий досвід, а головним фактором успіху в боях була кіннота.
Все це мали українці, які тоді займали широку смугу території (у 300 — 400 км на північ від Чорного моря) довжиною понад півтори тисячі кілометрів — від Збруча до Терека. Ще були в силі українці, що складали елітні частини царської армії у Першій світовій війні. Їх тоді було не менше, ніж усього мобілізаційного ресурсу Червоної Армії. У часи непу майже кожна українська сім’я на селі мала коней. Про кубанських і терських козаків годі й говорити. Тоді на Кубані частка етнічних українців складала 83%, а разом зі Ставропіллям — 75%. На російській частині Слобожанщини (Курська, Воронезька та Білгородська області) — 64%. І навряд чи тоді, після репресій над білокозаками, Дон, який входив у цю смугу української небезпеки для імперії, підтримав би червоних.
Більше того, різнокаліберні «батьки», що тероризували більшовицькі продзагони, не складали зброї аж до 1929 року й були у випадку загальноукраїнського повстання потенціальними досвідченими польовими командирами. Задля організації цього повстання не вистачало лише його організатора, особистості масштабу Симона Петлюри. Ця особистість тоді могла з’явитися чи то з рядів національно свідомих українських комуністів, чи то з рядів національної інтелігенції, деякі представники якої мали серед інших і класичну воєнну освіту.
Ось чому Сталін зі своїм оточенням під корінь винищили українську інтелігенцію і національно свідомі партійні кадри, під виглядом колективізації розкуркулили всіх потенційних лідерів можливого українського повстання й штучним голодом виморили половину нашого селянства. Іншій його половині Голодомором було завдано й донині невиправних морально-психічних травм. Про слушність цієї версії дотично свідчить той факт, що Голодомору не було в місцях компактного проживання українців на Далекому Сході. Вони мали ту ж саму неприйнятну для режиму ментальність, але були надійно ізольовані відстанню та тогочасними комунікативними можливостями від української смуги небезпеки на південному заході імперії.
Звичайно, що найбільше постраждало в цьому більшовицькому геноциді козацьке населення Кубані та Ставропілля. Воно було більш зорганізоване у військовому плані і, звісно, чинило відчайдушний спротив червоному терору. Козаки, до того ж, були ще й насильницьки русифіковані Постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 року.
Про рівень національної свідомості кубанців свідчить той факт, що, знесилені голодом, вони підняли повстання проти тієї русифікації, яке було придушене військами ГПУ. Тоді більшовики розстріляли й вислали до концтаборів 200 тисяч українців. Повністю було депортовано населення станиці Полтавської, яке на той час складало 17 тисяч людей. Станицю перейменували в «Красноармейскую» та заселили її росіянами.
Але голод — то одне, а Голодомор — зовсім інше. Пік останнього, як відомо, прийшовся на першу половину 1933 року, після чого навіть і горді козаки перетворилися на жалюгідних істот без роду та племені. І коли під час перепису населення 1939 року їм та іншим українцям, що проживали поза межами УРСР, влада запропонувала записатися росіянами, то проблем уже не було.
Більше того, багато кубанців та російських слобожан після Голодомору за власною ініціативою, усвідомивши, за що саме їх нищили, переінакшили свої прізвища на російській лад. Ось і маємо сьогодні замість Гарбуза — Гарбузова, замість Матвієнка — Матвієнкова, замість Зозулі — Зозуліна, замість Приймака — Примакова, замість Чепурного — Чепурнова. Поцікавтесь у своїх приятелів, які носять спотворені таким чином прізвища, чи їхні діди-прадіди були росіянами, і у більшості випадків отримаєте негативну відповідь. Спитайте, чому ж тоді вони самі «росіяни», і почуєте здебільшого таке: «А какая разница?» Ось вам і відповіді на те, куди після Голодомору подівалася в СРСР більша частина українців, чому сьогодні на Кубані їх проживає лише кілька відсотків, що то за голод був на Північному Кавказі та Центральному Чорнозем’ї і як нищив національну свідомість цей небачений в історії людства геноцид.
Сталінський тоталітарний режим доклав багато зусиль для того, щоб про Голодомор мовчали всі, і навіть ті люди, що його пережили, а також їхні діти та внуки. Щоб про цей геноцид не знали за кордоном, а якщо вже й дізнавались, то теж би мовчали. Саме так чинив і гітлерівський режим, приховуючи на міжнародній арені геноцид євреїв. Як не сумно, але міжнародна спільнота робила вигляд, що нічого не відбувалося в обох випадках. Але фашистська Німеччина була розгромлена тією ж спільнотою, а збанкрутіла комуністична влада в СРСР за настановами своїх керманичів безболісно, в першу чергу для них самих, трансформувалася у владу олігархічну. Ось чому був Нюрнберг для фашизму і не було Нюрнбергу для комунізму. Ось чому про Голокост знає весь світ, а про Голодомор не знає навіть більшість із тих, чиї родичі були заморені найстрашнішою із смертей — голодною...
Мені довелося поїздити по селах Луганщини і самому, і у складі представників Асоціації дослідників Голодомору. Цей край заселений українцями та росіянами (здебільшого донськими козаками). У російських селах старі люди навперебій розповідали про голод 1932 — 1933 років, пам’ятали поіменно тих кількох односельців, що не пережили його. Всі вони були поховані на сільських кладовищах по-людськи, в окремих могилах. Випадків канібалізму в російських селах не пам’ятає ніхто.
Зовсім інша картина спостерігалася в селах українських. Сміливця, який би зважився розповісти про той голод, треба було ще пошукати серед дідусів та бабусь. Більшість із них до опитувачів ставилися з підозрою та недовірою. А ті, хто йшов нам назустріч, розповідали про Голодомор як про стихійне лихо, часто-густо плакали, але ніхто з них не прагнув суду над убивцями їхніх батьків, дідусів та бабусь, братів та сестер.
Тут уже можна було почути й про канібалізм. Але головною відмінністю від російських сіл було те, що старі українці вказували місце (зазвичай біля цвинтаря), де, за їхніми словами, було закопано (слово «поховано» тут не підходить) кілька сотень їхніх односельців, померлих від голоду. Тільки нещодавно над деякими з цих місць було встановлено пам’ятні хрести.
Відстань між російськими та українськими селами на Луганщині становить іноді кілька кілометрів, і це, на мій погляд, яскравий доказ більшовицького геноциду саме українців. Але для того, щоб довести це міжнародній спільноті, наша держава, гадаю, повинна розрити всі ті братські могили за участю правоохоронців, істориків, етнографів, судово-медичних експертів, і, обов’язково, закордонних журналістів. Тільки тоді світові стане відомо, що тільки в українських селах та станицях в СРСР (і ніде більше) під час одного 1933 року померла в середньому половина їхнього населення (бували випадки, коли села вимирали повністю). Фактично в кожному українському селі, крім Західної України, є своя маленька невідома Биківня.
Ці заходи держава повинна проводити щодня упродовж не одного року. Ті, хто каже, що голод в СРСР тоді був повсюдним, звичайно, будуть праві. Але той голод, на відміну від Голодомору, народи СРСР пережили без подібних жахливих утрат. Тільки українці мають страшні братські могили, які в якості доказу треба пред’явити світові. А історики та етнографи на тих звинувачувальних заходах будуть потрібні в разі, якщо такі могили побажає показати й Росія у своїх нібито російських селах Чорнозем’я та станицях Кубані і Ставропілля.
Коли це все станеться, у міжнародної спільноти не залишиться аргументів для того, щоб заперечити більшовицький геноцид українців. Звичайно, після цього другого Нюрнберга не відбудеться (бо нема кого судити), не буде ніяких компенсацій і від Росії, та вони й не потрібні. Але, напевне, все ж таки станеться найголовніше — українській нації нарешті буде повернуто її історичну пам’ять, тільки після того вона багато чого зрозуміє і не дозволить усіляким зайдам поводитись із собою так, як ті поводяться з нею сьогодні. Як розуміють це зараз ті рідкісні українці, які вже пізнали голу правду про Голодомор.
№178, середа, 18 жовтня 2006
Чому світ не визнає Голодомор геноцидом?
Олександр КРАМАРЕНКО
ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА / «День»
Написати цю статтю мене спонукав нещодавній черговий заклик до міжнародної спільноти міністра закордонних справ Бориса Тарасюка з проханням визнати Голодомор 1932 — 1933 років в Україні геноцидом нашого народу. Як і на всі попередні його заклики з цього приводу, реакції у світі не було ніякої. Гадаю, що пан Тарасюк як досвідчений дипломат ніколи й не розраховував на успіх цієї безнадійної справи, так само, як не розраховував він і на результат від своїх закликів рік тому щодо необхідності якнайшвидшої інтеграції України в НАТО...
Про непідготовленість цих заходів міністра яскраво свідчить той факт, що Голодомор досі не визнала геноцидом наша ріднесенька Верховна Рада. Тому немає чого дивуватись, що на заклик групи українських парламентарів до кнесету Ізраїлю відносно визнання Голодомору геноцидом ми почули, що там нічого не знають про такий геноцид. Сталося це в той час, коли в Києві відзначали 65-і роковини трагедії в Бабиному Яру, і наші депутати, мабуть, розраховували на те, що розчулені гостинністю українського істеблішменту на цих заходах, євреї віддячать нам взаємністю.
Гадаю, що ті добродії з Верховної Ради не тільки мають досить поверхові знання про Голодомор, а й неуважно стежили за тим, що відбувалося на заходах у Бабиному Яру. Зокрема, не слухали виступ лідера єврейських громад Росії В’ячеслава Кантора, який з гнівом відкинув всі спроби поставити на одну дошку Голодомор і Голокост, із тієї причини, що, на його думку, голод 1932— 1933 років не був геноцидом і що від нього постраждало багато народів колишнього СРСР. Чи не правда, ми вже десь таке чули? Хоча й не виключено, що в представника такої демократичної країни, як Росія, Кантора просто не було іншого вибору. Проте різке засудження ним тих українців, що нібито нищили євреїв у Бабиному Яру, швидше, свідчить про те, що це все ж таки його особиста позиція.
Чудес, як відомо, на світі не буває. Світ ніколи не визнає геноцид, який не усвідомлений абсолютною більшістю народу, що його пережив. І справа тут не тільки у зволіканні Верховної Ради, яка, до речі, обирається тим самим народом. Але ж промову Кантора в Києві чули, здавалося б, ледве не всі наші чинні можновладці (включно з Президентом), які нібито стоять на чолі руху про визнання Голодомору геноцидом, але жодної реакції на такі зухвалі заяви московського гостя ми так і не почули. На цьому тлі виступ Івана Дзюби на тих роковинах (який «День» надрукував), погодьтеся, вже нагадував боротьбу Дон Кіхота з вітряками, не більше.
Однак, крім цього, у заявах того ж Тарасюка та інших наших політиків про визнання Голодомору геноцидом є дуже суттєва методологічна похибка. Адже всі ці добродії вимагають визнання геноциду українців в Україні, тоді як ця трагедія мала відношення до всіх українців, що проживали на той час у СРСР. Більше того, наслідки геноциду для українців за межами України були ще більш фатальними.
І коли російські опоненти геноциду українців сьогодні заявляють, що голод тоді, мовляв, був не тільки в Україні, а й у деяких регіонах Росії (Центральне Чорнозем’я, Північний Кавказ, Центральне Поволжя) та Казахстані, на це українська сторона вже не має контраргументів. Виникає таке враження, що наші керманичі або не володіють достатньою інформацією про Голодомор, або просто бояться переступити той рубіж у відносинах зі «старшим братом», за яким може настати його небажана для них реакція.
Так чи інакше, але відповісти росіянам можна було по-різному. Згадати, наприклад, відомий вислів правої руки Леніна Льва Троцького, якого дуже важко назвати українофілом: «Ніде репресії, чистки, придушення й усі інші види бюрократичного хуліганства в цілому не досягли таких страшенних розмірів, як на Україні, у боротьбі з могутніми прихованими силами в українських масах, що прагнули більшої свободи й незалежності».
Але це все ж таки суб’єктивна думка ображеної на Сталіна людини, тому можна було б навести і більш об’єктивні докази геноциду українців. Звернутися хоча б до статистичних даних. Вони, звичайно, радянські, але в цьому випадку від того ще більш промовисті. Так, за переписом населення 1926 року в СРСР жило 81,195 млн. (!) українців. Це приблизно стільки ж, скільки на той час там було й росіян. 1939 року населення СРСР у цілому збільшилося. Стало набагато більше і росіян, а от українців стало менше майже втричі (!) — 28,1 мільйонів...
Якщо навіть взяти втрати від Голодомору за максимальними науковими версіями (14 млн. жертв), то все одно виникає промовисте запитання: а куди ж у такому випадку поділися ще 39,095 млн. українців? Адже ніяких світових та громадянських воєн на території радянської імперії між 1926 та 1939 роками не було, і за кордон виїхати в той час з СРСР вже не було практично ніякої можливості.
Відповісти на це запитання відразу неможливо. Як не крути, а треба починати шукати відповідь здалека. Почнемо з цитати останнього російського інтелігента планетарного масштабу Андрія Сахарова: «Велика країна перебувала під комуністичним контролем. Більшість її населення вороже ставилася до системи. Представники національної культури і навіть значна частина комуністів прийняли московське панування лише умовно. З точки зору партії, це було погано не тільки саме по собі, але й таїло велику небезпеку для режиму в майбутньому». Це великий вчений сказав саме про тих 81,195 мільйонів українців (навряд чи б гуманіст Сахаров вважав Україною лише ту територію, яку визначили більшовики) 20-х років минулого сторіччя, у яких з національною свідомістю, на превеликий жаль для товариша Сталіна і його оточення, було все гаразд.
Російські більшовики були змушені на той час проводити українізацію на всіх етнічних українських землях. Вони лише з третьої спроби змогли завоювати Україну під час громадянської війни. І це їм вдалося лише тому, що ніхто інший, як злий геній більшовизму Ульянов-Ленін, своєчасно зрозумів помилки своєї шовіністичної політики й дарував українцям імперії (а не тільки УРСР) мовно-культурну автономію, яка проіснувала до початку 30-х років.
Отже, понад 80 мільйонів зовсім не радянських людей, від яких, ураховуючи промисловий і сільськогосподарський потенціал територій, де вони проживали, як не дивно, залежало майбутнє радянської імперії, з усіма її колективізаціями та індустріалізаціями. Щоби краще зрозуміти цю геополітичну невідповідність, можна навести думку з цього приводу харківського правозахисника В. Овсієнка: «Українці як етнос з їхньою глибокою релігійністю, індивідуалізмом, приватновласництвом, прив’язаністю до свого клаптика землі не годилися для будівництва комунізму — і на це вказували високопоставлені радянські чиновники. Україна мала бути стерта з лиця Землі, а рештки українського народу мали стати матеріалом для «нової історичної спільноти» — радянського народу, основою якого були б російська людність, мова, культура. Увійти в комунізм українцем як таким, не можна було у принципі».
Але й це ще не все. Наприкінці двадцятих років у Червоної Армії ще не було достатньої кількості танків, літаків та артилерії для того, щоб ця військова техніка мала вирішальне значення при веденні бойових дій. У цих умовах більше важили людські ресурси, їхній бойовий досвід, а головним фактором успіху в боях була кіннота.
Все це мали українці, які тоді займали широку смугу території (у 300 — 400 км на північ від Чорного моря) довжиною понад півтори тисячі кілометрів — від Збруча до Терека. Ще були в силі українці, що складали елітні частини царської армії у Першій світовій війні. Їх тоді було не менше, ніж усього мобілізаційного ресурсу Червоної Армії. У часи непу майже кожна українська сім’я на селі мала коней. Про кубанських і терських козаків годі й говорити. Тоді на Кубані частка етнічних українців складала 83%, а разом зі Ставропіллям — 75%. На російській частині Слобожанщини (Курська, Воронезька та Білгородська області) — 64%. І навряд чи тоді, після репресій над білокозаками, Дон, який входив у цю смугу української небезпеки для імперії, підтримав би червоних.
Більше того, різнокаліберні «батьки», що тероризували більшовицькі продзагони, не складали зброї аж до 1929 року й були у випадку загальноукраїнського повстання потенціальними досвідченими польовими командирами. Задля організації цього повстання не вистачало лише його організатора, особистості масштабу Симона Петлюри. Ця особистість тоді могла з’явитися чи то з рядів національно свідомих українських комуністів, чи то з рядів національної інтелігенції, деякі представники якої мали серед інших і класичну воєнну освіту.
Ось чому Сталін зі своїм оточенням під корінь винищили українську інтелігенцію і національно свідомі партійні кадри, під виглядом колективізації розкуркулили всіх потенційних лідерів можливого українського повстання й штучним голодом виморили половину нашого селянства. Іншій його половині Голодомором було завдано й донині невиправних морально-психічних травм. Про слушність цієї версії дотично свідчить той факт, що Голодомору не було в місцях компактного проживання українців на Далекому Сході. Вони мали ту ж саму неприйнятну для режиму ментальність, але були надійно ізольовані відстанню та тогочасними комунікативними можливостями від української смуги небезпеки на південному заході імперії.
Звичайно, що найбільше постраждало в цьому більшовицькому геноциді козацьке населення Кубані та Ставропілля. Воно було більш зорганізоване у військовому плані і, звісно, чинило відчайдушний спротив червоному терору. Козаки, до того ж, були ще й насильницьки русифіковані Постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 року.
Про рівень національної свідомості кубанців свідчить той факт, що, знесилені голодом, вони підняли повстання проти тієї русифікації, яке було придушене військами ГПУ. Тоді більшовики розстріляли й вислали до концтаборів 200 тисяч українців. Повністю було депортовано населення станиці Полтавської, яке на той час складало 17 тисяч людей. Станицю перейменували в «Красноармейскую» та заселили її росіянами.
Але голод — то одне, а Голодомор — зовсім інше. Пік останнього, як відомо, прийшовся на першу половину 1933 року, після чого навіть і горді козаки перетворилися на жалюгідних істот без роду та племені. І коли під час перепису населення 1939 року їм та іншим українцям, що проживали поза межами УРСР, влада запропонувала записатися росіянами, то проблем уже не було.
Більше того, багато кубанців та російських слобожан після Голодомору за власною ініціативою, усвідомивши, за що саме їх нищили, переінакшили свої прізвища на російській лад. Ось і маємо сьогодні замість Гарбуза — Гарбузова, замість Матвієнка — Матвієнкова, замість Зозулі — Зозуліна, замість Приймака — Примакова, замість Чепурного — Чепурнова. Поцікавтесь у своїх приятелів, які носять спотворені таким чином прізвища, чи їхні діди-прадіди були росіянами, і у більшості випадків отримаєте негативну відповідь. Спитайте, чому ж тоді вони самі «росіяни», і почуєте здебільшого таке: «А какая разница?» Ось вам і відповіді на те, куди після Голодомору подівалася в СРСР більша частина українців, чому сьогодні на Кубані їх проживає лише кілька відсотків, що то за голод був на Північному Кавказі та Центральному Чорнозем’ї і як нищив національну свідомість цей небачений в історії людства геноцид.
Сталінський тоталітарний режим доклав багато зусиль для того, щоб про Голодомор мовчали всі, і навіть ті люди, що його пережили, а також їхні діти та внуки. Щоб про цей геноцид не знали за кордоном, а якщо вже й дізнавались, то теж би мовчали. Саме так чинив і гітлерівський режим, приховуючи на міжнародній арені геноцид євреїв. Як не сумно, але міжнародна спільнота робила вигляд, що нічого не відбувалося в обох випадках. Але фашистська Німеччина була розгромлена тією ж спільнотою, а збанкрутіла комуністична влада в СРСР за настановами своїх керманичів безболісно, в першу чергу для них самих, трансформувалася у владу олігархічну. Ось чому був Нюрнберг для фашизму і не було Нюрнбергу для комунізму. Ось чому про Голокост знає весь світ, а про Голодомор не знає навіть більшість із тих, чиї родичі були заморені найстрашнішою із смертей — голодною...
Мені довелося поїздити по селах Луганщини і самому, і у складі представників Асоціації дослідників Голодомору. Цей край заселений українцями та росіянами (здебільшого донськими козаками). У російських селах старі люди навперебій розповідали про голод 1932 — 1933 років, пам’ятали поіменно тих кількох односельців, що не пережили його. Всі вони були поховані на сільських кладовищах по-людськи, в окремих могилах. Випадків канібалізму в російських селах не пам’ятає ніхто.
Зовсім інша картина спостерігалася в селах українських. Сміливця, який би зважився розповісти про той голод, треба було ще пошукати серед дідусів та бабусь. Більшість із них до опитувачів ставилися з підозрою та недовірою. А ті, хто йшов нам назустріч, розповідали про Голодомор як про стихійне лихо, часто-густо плакали, але ніхто з них не прагнув суду над убивцями їхніх батьків, дідусів та бабусь, братів та сестер.
Тут уже можна було почути й про канібалізм. Але головною відмінністю від російських сіл було те, що старі українці вказували місце (зазвичай біля цвинтаря), де, за їхніми словами, було закопано (слово «поховано» тут не підходить) кілька сотень їхніх односельців, померлих від голоду. Тільки нещодавно над деякими з цих місць було встановлено пам’ятні хрести.
Відстань між російськими та українськими селами на Луганщині становить іноді кілька кілометрів, і це, на мій погляд, яскравий доказ більшовицького геноциду саме українців. Але для того, щоб довести це міжнародній спільноті, наша держава, гадаю, повинна розрити всі ті братські могили за участю правоохоронців, істориків, етнографів, судово-медичних експертів, і, обов’язково, закордонних журналістів. Тільки тоді світові стане відомо, що тільки в українських селах та станицях в СРСР (і ніде більше) під час одного 1933 року померла в середньому половина їхнього населення (бували випадки, коли села вимирали повністю). Фактично в кожному українському селі, крім Західної України, є своя маленька невідома Биківня.
Ці заходи держава повинна проводити щодня упродовж не одного року. Ті, хто каже, що голод в СРСР тоді був повсюдним, звичайно, будуть праві. Але той голод, на відміну від Голодомору, народи СРСР пережили без подібних жахливих утрат. Тільки українці мають страшні братські могили, які в якості доказу треба пред’явити світові. А історики та етнографи на тих звинувачувальних заходах будуть потрібні в разі, якщо такі могили побажає показати й Росія у своїх нібито російських селах Чорнозем’я та станицях Кубані і Ставропілля.
Коли це все станеться, у міжнародної спільноти не залишиться аргументів для того, щоб заперечити більшовицький геноцид українців. Звичайно, після цього другого Нюрнберга не відбудеться (бо нема кого судити), не буде ніяких компенсацій і від Росії, та вони й не потрібні. Але, напевне, все ж таки станеться найголовніше — українській нації нарешті буде повернуто її історичну пам’ять, тільки після того вона багато чого зрозуміє і не дозволить усіляким зайдам поводитись із собою так, як ті поводяться з нею сьогодні. Як розуміють це зараз ті рідкісні українці, які вже пізнали голу правду про Голодомор.
№178, середа, 18 жовтня 2006