Промова Дзюби в Бабиному Яру
10/27/2006 | Хома Брут
http://www.day.kiev.ua/169556/
Невсипуща пересторога людству: Голодомор, Геноцид і Голокост ^
29 вересня 2006
27 вересня в Національній опері України відбулися скорботні Збори Пам’яті (в рамках заходів «Життя народові моєму!»), присвячені 65-й річниці трагедії Бабиного Яру. Увагу «Дня» привернув виступ на зборах видатного українського вченого, громадського й культурного діяча, академіка Івана Михайловича Дзюби. Ми друкуємо саме цей виступ (з люб’язного дозволу автора) не лише з почуття високої поваги до особистості Івана Михайловича, але й тому, що, як нам здається, в цій короткій промові дуже точно, воістину мудро розставлені акценти, які дозволяють зберегти необхідні в розмові про таку всесвітню катастрофу, як Бабин Яр, справедливість та об’єктивність.
Справді, задамо собі запитання: чи відповідає етичному рівню, викликам та реаліям ХХI століття бодай найменше прагнення згадувати про геноцидні злодіяння (чи то Холокост єврейського народу, чи Голодомор 1932—1933 років) крізь призму винятково «національної ідеї» — хай найбільш благородної?
І чи доречно зважувати на «терезах» (будь-яких!), чия саме нація найбільш постраждала від жахливих злочинів тоталітаризму середини ХХ ст., скільки всередині нації (зокрема, української, єврейської, якоїсь іншої), було жертв, скільки героїв, а скільки — донощиків чи злочинців? На превеликий жаль, нам здалося, що промова президента Ізраїлю не була цілком вільною від застарілих підходів... Це особливо впадало у вічі,враховуючи, що Президент Украіни та його Секретаріат,який відповіда за організацію заходів,цього разу дійсно виявились «на висоті».
Пам’ять немислима без совісті, а Бабин Яр — невсипуща пересторога людству. У цьому переконаний академік Іван Дзюба. Перш ніж надати йому слово, нагадаймо прекрасні слова великого польського поета Юліана Тувіма: «Людство об’єднує не стільки та кров, що тече в жилах, як та, що виливається з жил після пострілів!»
Темні людиноненависницькі сили чомусь для своїх моторошних злочинів прагнуть обрати благословенні місця природи — певно, з інстинкту наруги над духом життя. Так чудова окраїна Києва — Бабин Яр — стала місцем, куди більшовицька влада потай скидала жертв Голодомору 1933 року. А через вісім років фашистські загарбники обрали Бабин Яр місцем застрашливої демонстрації своїх методів «остаточного вирішення єврейського питання», тобто винищення євреїв як нації, а водночас — і розправи зі своїми політичними противниками та з усіма непокірними різних національностей, не в останню чергу — українцями, серед яких і наша видатна поетеса Олена Теліга.
Ось уже 65 літ пам’ять десятків і десятків тисяч невинних жертв волала і волає до совісті людства. Образ-символ Бабиного Яру мав діяти як невсипуща пересторога людству перед багатоликими силами людиноненависництва і деспотизму. Але в Радянському Союзі для цього мало що було зроблено, бо Сталін уже подумував про свій варіант «остаточного вирішення», а в добу Хрущова — Брежнєва потроху набирав сили «соромливий» напівофіційний антисемітизм.
Правду про Бабин Яр мусила сказати опозиційна режимові інтелігенція. Її говорили кияни Анатолій Кузнецов, Віктор Некрасов, Наум Коржавін, Борис Антоненко-Давидович; на весь світ пролунав голос Євгена Євтушенка. Хвилюючим актом пошанування пам’яті жертв і водночас могутнім протестом проти цинізму влади став стихійний, усупереч заборонам, багатотисячний мітинг у Бабиному Яру в 25-т річницю трагедії, 29 вересня 1966 року. Важко передати словами те, що тоді діялося і пережилося. Навколишні пагорби були заповнені безмежно схвильованими людьми, і над усім линув дух великої скорботи і великої тривоги. Люди хотіли правди про трагедію і хотіли віри в те, що такого більше не буде.
Шановні панове! Виступаючи нині перед вами, я міг би слово в слово повторити багато що з того, що говорив тоді. На жаль, міг би повторити. На жаль — тому, що хоча світ нібито й знає правду про геноцид, хоча нібито й існує розуміння необхідності гідного пошанування його жертв, хоча й вироблено відповідні ритуали, — але чи зробило людство висновки з цієї та інших трагедій ХХ століття, зі страшних уроків історії? Ні, не зробило, бо й сьогодні на всіх континентах бачимо спалахи людиноненависництва, і знову ллється кров з причини расових, національних, релігійних упереджень та забобонів.
Сорок років тому ми говорили й про те, що українці та євреї повинні подати світові приклад порозуміння і взаємопідтримки. Такий приклад дали українські і єврейські дисиденти 1960—1970-х років, які разом протистояли деспотизмові, разом страждали у брежнєвських таборах, а ті з них, хто залишився живий, зберегли вірність цій дружбі. Вірність ідеалу людяності... Але чи всі українці гідні сьогодні пам’яті Василя Стуса й Івана Світличного? І сьогодні пече сором за те, що серед нас, українців, є ті, хто вирощує свій нібито патріотизм на антисемітських дріжджах, не розуміючи, якої шкоди завдає українській справі і як спотворює свою людську подобу. А дехто каже: оскільки євреї в сучасному світі велика сила, то з ними треба рахуватися. Ні, треба рахуватися зі своєю совістю, з почуттям людяності.
Але так само постає і друге питання, чи всі євреї ладні сприйняти те, що говорив в обороні України великий єврейський лідер Володимир Жаботинський? І чи всі ладні підписатися під словами великого російського письменника, єврея з України Василя Гроссмана, який у повісті «Все течет» ще майже півстоліття тому поставив Голодомор 1932—1933 років поряд із гітлерівським геноцидом, поставив поряд голодну смерть української дитини «серед степу широкого» і голодну смерть єврейської дитини в нацистському концтаборі? Чи всі можуть противитися українофобії? Спробам, усупереч історичним фактам і фактам сучасності, — подати саме Україну як вогнище антисемітизму?
Волею історії долі українського та єврейського народів взаємопов’язані, і вони повинні дати адекватну відповідь на виклик історії. Показати людству приклад поваги один до одного, знання один одного, розуміння один одного, допомоги один одному. Це був би наш спільний добрий внесок у світову історію...
Невсипуща пересторога людству: Голодомор, Геноцид і Голокост ^
29 вересня 2006
27 вересня в Національній опері України відбулися скорботні Збори Пам’яті (в рамках заходів «Життя народові моєму!»), присвячені 65-й річниці трагедії Бабиного Яру. Увагу «Дня» привернув виступ на зборах видатного українського вченого, громадського й культурного діяча, академіка Івана Михайловича Дзюби. Ми друкуємо саме цей виступ (з люб’язного дозволу автора) не лише з почуття високої поваги до особистості Івана Михайловича, але й тому, що, як нам здається, в цій короткій промові дуже точно, воістину мудро розставлені акценти, які дозволяють зберегти необхідні в розмові про таку всесвітню катастрофу, як Бабин Яр, справедливість та об’єктивність.
Справді, задамо собі запитання: чи відповідає етичному рівню, викликам та реаліям ХХI століття бодай найменше прагнення згадувати про геноцидні злодіяння (чи то Холокост єврейського народу, чи Голодомор 1932—1933 років) крізь призму винятково «національної ідеї» — хай найбільш благородної?
І чи доречно зважувати на «терезах» (будь-яких!), чия саме нація найбільш постраждала від жахливих злочинів тоталітаризму середини ХХ ст., скільки всередині нації (зокрема, української, єврейської, якоїсь іншої), було жертв, скільки героїв, а скільки — донощиків чи злочинців? На превеликий жаль, нам здалося, що промова президента Ізраїлю не була цілком вільною від застарілих підходів... Це особливо впадало у вічі,враховуючи, що Президент Украіни та його Секретаріат,який відповіда за організацію заходів,цього разу дійсно виявились «на висоті».
Пам’ять немислима без совісті, а Бабин Яр — невсипуща пересторога людству. У цьому переконаний академік Іван Дзюба. Перш ніж надати йому слово, нагадаймо прекрасні слова великого польського поета Юліана Тувіма: «Людство об’єднує не стільки та кров, що тече в жилах, як та, що виливається з жил після пострілів!»
Темні людиноненависницькі сили чомусь для своїх моторошних злочинів прагнуть обрати благословенні місця природи — певно, з інстинкту наруги над духом життя. Так чудова окраїна Києва — Бабин Яр — стала місцем, куди більшовицька влада потай скидала жертв Голодомору 1933 року. А через вісім років фашистські загарбники обрали Бабин Яр місцем застрашливої демонстрації своїх методів «остаточного вирішення єврейського питання», тобто винищення євреїв як нації, а водночас — і розправи зі своїми політичними противниками та з усіма непокірними різних національностей, не в останню чергу — українцями, серед яких і наша видатна поетеса Олена Теліга.
Ось уже 65 літ пам’ять десятків і десятків тисяч невинних жертв волала і волає до совісті людства. Образ-символ Бабиного Яру мав діяти як невсипуща пересторога людству перед багатоликими силами людиноненависництва і деспотизму. Але в Радянському Союзі для цього мало що було зроблено, бо Сталін уже подумував про свій варіант «остаточного вирішення», а в добу Хрущова — Брежнєва потроху набирав сили «соромливий» напівофіційний антисемітизм.
Правду про Бабин Яр мусила сказати опозиційна режимові інтелігенція. Її говорили кияни Анатолій Кузнецов, Віктор Некрасов, Наум Коржавін, Борис Антоненко-Давидович; на весь світ пролунав голос Євгена Євтушенка. Хвилюючим актом пошанування пам’яті жертв і водночас могутнім протестом проти цинізму влади став стихійний, усупереч заборонам, багатотисячний мітинг у Бабиному Яру в 25-т річницю трагедії, 29 вересня 1966 року. Важко передати словами те, що тоді діялося і пережилося. Навколишні пагорби були заповнені безмежно схвильованими людьми, і над усім линув дух великої скорботи і великої тривоги. Люди хотіли правди про трагедію і хотіли віри в те, що такого більше не буде.
Шановні панове! Виступаючи нині перед вами, я міг би слово в слово повторити багато що з того, що говорив тоді. На жаль, міг би повторити. На жаль — тому, що хоча світ нібито й знає правду про геноцид, хоча нібито й існує розуміння необхідності гідного пошанування його жертв, хоча й вироблено відповідні ритуали, — але чи зробило людство висновки з цієї та інших трагедій ХХ століття, зі страшних уроків історії? Ні, не зробило, бо й сьогодні на всіх континентах бачимо спалахи людиноненависництва, і знову ллється кров з причини расових, національних, релігійних упереджень та забобонів.
Сорок років тому ми говорили й про те, що українці та євреї повинні подати світові приклад порозуміння і взаємопідтримки. Такий приклад дали українські і єврейські дисиденти 1960—1970-х років, які разом протистояли деспотизмові, разом страждали у брежнєвських таборах, а ті з них, хто залишився живий, зберегли вірність цій дружбі. Вірність ідеалу людяності... Але чи всі українці гідні сьогодні пам’яті Василя Стуса й Івана Світличного? І сьогодні пече сором за те, що серед нас, українців, є ті, хто вирощує свій нібито патріотизм на антисемітських дріжджах, не розуміючи, якої шкоди завдає українській справі і як спотворює свою людську подобу. А дехто каже: оскільки євреї в сучасному світі велика сила, то з ними треба рахуватися. Ні, треба рахуватися зі своєю совістю, з почуттям людяності.
Але так само постає і друге питання, чи всі євреї ладні сприйняти те, що говорив в обороні України великий єврейський лідер Володимир Жаботинський? І чи всі ладні підписатися під словами великого російського письменника, єврея з України Василя Гроссмана, який у повісті «Все течет» ще майже півстоліття тому поставив Голодомор 1932—1933 років поряд із гітлерівським геноцидом, поставив поряд голодну смерть української дитини «серед степу широкого» і голодну смерть єврейської дитини в нацистському концтаборі? Чи всі можуть противитися українофобії? Спробам, усупереч історичним фактам і фактам сучасності, — подати саме Україну як вогнище антисемітизму?
Волею історії долі українського та єврейського народів взаємопов’язані, і вони повинні дати адекватну відповідь на виклик історії. Показати людству приклад поваги один до одного, знання один одного, розуміння один одного, допомоги один одному. Це був би наш спільний добрий внесок у світову історію...
Відповіді
2007.08.11 | Лисий
Re: Промова Дзюби в Бабиному Яру
Хома Брут пише:> http://www.day.kiev.ua/169556/
>
> Справді, задамо собі запитання: чи відповідає етичному рівню, викликам та реаліям ХХI століття бодай найменше прагнення згадувати про геноцидні злодіяння (чи то Холокост єврейського народу, чи Голодомор 1932—1933 років) крізь призму винятково «національної ідеї» — хай найбільш благородної?
>
справді, міряти море краплями проковтнутого саммогону смішно. Кожна трагедія є індивідуальною і неповторно тяжкою.
> Пам’ять немислима без совісті, а Бабин Яр — невсипуща пересторога людству. У цьому переконаний академік Іван Дзюба. Перш ніж надати йому слово, нагадаймо прекрасні слова великого польського поета Юліана Тувіма: «Людство об’єднує не стільки та кров, що тече в жилах, як та, що виливається з жил після пострілів!»
>
Не зайве згадати, що видатний польський поет Юліан Тувім був жидом. (Вертаймося на круги своя. У Варшаві мені пояснили, що "єврей для жида - образливо звучит в Польщі. А Юліана Тувіма я поважаю, бо читав").
> Темні людиноненависницькі сили чомусь для своїх моторошних злочинів прагнуть обрати благословенні місця природи — певно, з інстинкту наруги над духом життя. Так чудова окраїна Києва — Бабин Яр — стала місцем, куди більшовицька влада потай скидала жертв Голодомору 1933 року. А через вісім років фашистські загарбники обрали Бабин Яр місцем застрашливої демонстрації своїх методів «остаточного вирішення єврейського питання», тобто винищення євреїв як нації, а водночас — і розправи зі своїми політичними противниками та з усіма непокірними різних національностей, не в останню чергу — українцями, серед яких і наша видатна поетеса Олена Теліга.
>
> Ось уже 65 літ пам’ять десятків і десятків тисяч невинних жертв волала і волає до совісті людства. Образ-символ Бабиного Яру мав діяти як невсипуща пересторога людству перед багатоликими силами людиноненависництва і деспотизму. Але в Радянському Союзі для цього мало що було зроблено, бо Сталін уже подумував про свій варіант «остаточного вирішення», а в добу Хрущова — Брежнєва потроху набирав сили «соромливий» напівофіційний антисемітизм.
>
Я в "антисемтизм" не вірю і вважаю цей термін недоречним, більш того, він нічого не значить Про це писав у пресі, було...
> Правду про Бабин Яр мусила сказати опозиційна режимові інтелігенція. Її говорили кияни Анатолій Кузнецов, Віктор Некрасов, Наум Коржавін, Борис Антоненко-Давидович; на весь світ пролунав голос Євгена Євтушенка.
>
Ну не можна в одну групу вписати всіх цих людей, вони геть різні...
>Хвилюючим актом пошанування пам’яті жертв і водночас могутнім протестом проти цинізму влади став стихійний, усупереч заборонам, багатотисячний мітинг у Бабиному Яру в 25-т річницю трагедії, 29 вересня 1966 року. Важко передати словами те, що тоді діялося і пережилося. Навколишні пагорби були заповнені безмежно схвильованими людьми, і над усім линув дух великої скорботи і великої тривоги. Люди хотіли правди про трагедію і хотіли віри в те, що такого більше не буде.
>
> Шановні панове! Виступаючи нині перед вами, я міг би слово в слово повторити багато що з того, що говорив тоді. На жаль, міг би повторити. На жаль — тому, що хоча світ нібито й знає правду про геноцид, хоча нібито й існує розуміння необхідності гідного пошанування його жертв, хоча й вироблено відповідні ритуали, — але чи зробило людство висновки з цієї та інших трагедій ХХ століття, зі страшних уроків історії? Ні, не зробило, бо й сьогодні на всіх континентах бачимо спалахи людиноненависництва, і знову ллється кров з причини расових, національних, релігійних упереджень та забобонів.
>
> Сорок років тому ми говорили й про те, що українці та євреї повинні подати світові приклад порозуміння і взаємопідтримки. Такий приклад дали українські і єврейські дисиденти 1960—1970-х років, які разом протистояли деспотизмові, разом страждали у брежнєвських таборах, а ті з них, хто залишився живий, зберегли вірність цій дружбі. Вірність ідеалу людяності... Але чи всі українці гідні сьогодні пам’яті Василя Стуса й Івана Світличного? І сьогодні пече сором за те, що серед нас, українців, є ті, хто вирощує свій нібито патріотизм на антисемітських дріжджах, не розуміючи, якої шкоди завдає українській справі і як спотворює свою людську подобу. А дехто каже: оскільки євреї в сучасному світі велика сила, то з ними треба рахуватися. Ні, треба рахуватися зі своєю совістю, з почуттям людяності.
>
Поясніть це заодно і Вадику Рабіновичу, Євгенові Червоненку, та іншим, їм "нєсть числа, а имя оным - легион", а там і Юля Тимошенко, що міриться більше наж на пр ем'єра, а де їхня совість, на стан, коли наші люди нетільки ставли каннібіліми, а навіть, утворювали династії оних. Даруйте, але посинг смердить лібералізмом...
> Але так само постає і друге питання, чи всі євреї ладні сприйняти те, що говорив в обороні України великий єврейський лідер Володимир Жаботинський? І чи всі ладні підписатися під словами великого російського письменника, єврея з України Василя Гроссмана, який у повісті «Все течет» ще майже півстоліття тому поставив Голодомор 1932—1933 років поряд із гітлерівським геноцидом, поставив поряд голодну смерть української дитини «серед степу широкого» і голодну смерть єврейської дитини в нацистському концтаборі? Чи всі можуть противитися українофобії? Спробам, усупереч історичним фактам і фактам сучасності, — подати саме Україну як вогнище антисемітизму?
>
> Волею історії долі українського та єврейського народів взаємопов’язані, і вони повинні дати адекватну відповідь на виклик історії. Показати людству приклад поваги один до одного, знання один одного, розуміння один одного, допомоги один одному. Це був би наш спільний добрий внесок у світову історію...
Дай Боже нашому теляті вовка з'їсти... Щось, за подіями на-сьогодні не бачу я бажання з їхньої сторони до порозуміння. мабуть, не бачать, з ким можна говорити. Сам по собі гей-хохол ще не об'єкт для розмови і преговорів. Я це бачу не зі слів(у які давно не вірю), а з чину.
Для реоеглворів "на рівних" з синами Ізраілю слід бути хоч в чомусь вартими їх Наприклад, воно зуміли поновити свою втрачену в побуті мову - іврит. Чи це не подвиг народу!? Ось і ми маємо бути рівними. Поновім хоча б не писемність свого племені (і кирилиця здасться), хоча б Віру. Правдиву віру Русів. Це ще можливо.