Два голодомори Терьохіних – історія родини народного депутата.
11/27/2007 | Мінор
Два голодомори Терьохіних – історія родини народного депутата.
Сергій Терьохін
Мій прадід Кирило Іванович Корнійчук та моя прабабця Устя Петрівна мали сім дітей та жили у Києві в домі вже четверте покоління. Дітей звали Варварою, Людмилою, Катериною, Раїсою, Любов’ю, Пелагеєю, а сина - Олексою. Їх дім та худоба були конфіскованими більшовиками. Тепер їх кам’яна хата на Сирці зруйнована, а на її місці розмістили військовий цвинтар, що зараз знаходиться проти сучасного телецентру на вулиці Мельникова.
Мій прадід Кирило був страчений комуністами у 1934 році, а його діти померли від голоду або діабету у 1936 році, крім доньки Пелагеї, яка пізніше народила трьох синів та одну доньку від Тимофія Карцева, мого діда.
Після зруйнування нашого родинного дому на Сирці, моя бабця Пелагея разом зі своїми дітьми переїхала на Вітряні Гори – у закуток між знаменитим яблуневим садом, де зараз знаходиться Оболонь, та лісом, який веде через Полісся геть до Бєларусі.
Моя мати Олена народилася в серпні 1941 року вже в окупованому Києві. Тоді моя бабця Пелагея Корнійчук була директором школи № 1 на Подільському узвозі, а мій дід Тимофій воював на другому українському фронті. Під час гітлерівської окупації моя бабця була звільнена з посади директора школи, але продовжувала викладати українську мову та літературу у школі № 68 на Сирці, як простий вчитель.
В 1943 році, після звільнення Києва від гітлерівських окупантів, моя бабка Пелагея була спочатку визнаною „посібником фашистських окупантів”, оскільки вона вчила дітей під час окупації українській мові, але згодом її швидко реабілітували. Однак, ще протягом 4 місяців її чотири дитини – три сини і моя мама не мали продуктових талонів, отже засобів для існування. Їли траву та варили суп із бджіл.
У 1944 році бабці прийшла звістка, що мій дід Тимофій зрадив Вітчизну та є засудженим на „10 років без права переписки”. У 1959 році від дивом повернувся до сім’ї, а у 1964 році був реабілітованим, але до кінця життя (а помер він у 76 років), не розповідав, що сталося.
Перед смертю дід залишив лист Пелагеї. „Поля, я потрапив в оточення. Німці через мегафони вмовляють красноармійців здатися. Я сказав - „брешуть, як по нашому радіо”. Ми вийшли з оточення – я, поранений командир роти та рядовий боєць. Наступного дня внаслідок доносу я отримав від „трійки НКВД” 20 років ув’язнення та був направлений у табір за Урал”.
У 1946 році моя баба Пелагея, троє моїх дядьків та моя мама залишилися без будь-яких джерел для існування. Крім того, над цією сім’єю висіло звинувачення у зрадництві діда та баби. Наступив голод. Для того, щоби вижити, баба варила кашу з березової та осикової кори, бджіл з вуликів, а наостанок вбила вівчарку та віддала її м’ясо дітям. Дагеротип цієї вівчарки висіла рядом з іконою розп’ятого Христа над ліжком бабусі до її смерті.
У 1980 році, коли я поступав до факультету міжнародних відносин та міжнародного права Київського Університету ім.. Т.Шевченко, мені поставили питання: „чи був ваш родич репресованим або знаходився в окупації?”. Я збрехав, що ні. Досі соромно.
Сергій Терьохін
Мій прадід Кирило Іванович Корнійчук та моя прабабця Устя Петрівна мали сім дітей та жили у Києві в домі вже четверте покоління. Дітей звали Варварою, Людмилою, Катериною, Раїсою, Любов’ю, Пелагеєю, а сина - Олексою. Їх дім та худоба були конфіскованими більшовиками. Тепер їх кам’яна хата на Сирці зруйнована, а на її місці розмістили військовий цвинтар, що зараз знаходиться проти сучасного телецентру на вулиці Мельникова.
Мій прадід Кирило був страчений комуністами у 1934 році, а його діти померли від голоду або діабету у 1936 році, крім доньки Пелагеї, яка пізніше народила трьох синів та одну доньку від Тимофія Карцева, мого діда.
Після зруйнування нашого родинного дому на Сирці, моя бабця Пелагея разом зі своїми дітьми переїхала на Вітряні Гори – у закуток між знаменитим яблуневим садом, де зараз знаходиться Оболонь, та лісом, який веде через Полісся геть до Бєларусі.
Моя мати Олена народилася в серпні 1941 року вже в окупованому Києві. Тоді моя бабця Пелагея Корнійчук була директором школи № 1 на Подільському узвозі, а мій дід Тимофій воював на другому українському фронті. Під час гітлерівської окупації моя бабця була звільнена з посади директора школи, але продовжувала викладати українську мову та літературу у школі № 68 на Сирці, як простий вчитель.
В 1943 році, після звільнення Києва від гітлерівських окупантів, моя бабка Пелагея була спочатку визнаною „посібником фашистських окупантів”, оскільки вона вчила дітей під час окупації українській мові, але згодом її швидко реабілітували. Однак, ще протягом 4 місяців її чотири дитини – три сини і моя мама не мали продуктових талонів, отже засобів для існування. Їли траву та варили суп із бджіл.
У 1944 році бабці прийшла звістка, що мій дід Тимофій зрадив Вітчизну та є засудженим на „10 років без права переписки”. У 1959 році від дивом повернувся до сім’ї, а у 1964 році був реабілітованим, але до кінця життя (а помер він у 76 років), не розповідав, що сталося.
Перед смертю дід залишив лист Пелагеї. „Поля, я потрапив в оточення. Німці через мегафони вмовляють красноармійців здатися. Я сказав - „брешуть, як по нашому радіо”. Ми вийшли з оточення – я, поранений командир роти та рядовий боєць. Наступного дня внаслідок доносу я отримав від „трійки НКВД” 20 років ув’язнення та був направлений у табір за Урал”.
У 1946 році моя баба Пелагея, троє моїх дядьків та моя мама залишилися без будь-яких джерел для існування. Крім того, над цією сім’єю висіло звинувачення у зрадництві діда та баби. Наступив голод. Для того, щоби вижити, баба варила кашу з березової та осикової кори, бджіл з вуликів, а наостанок вбила вівчарку та віддала її м’ясо дітям. Дагеротип цієї вівчарки висіла рядом з іконою розп’ятого Христа над ліжком бабусі до її смерті.
У 1980 році, коли я поступав до факультету міжнародних відносин та міжнародного права Київського Університету ім.. Т.Шевченко, мені поставили питання: „чи був ваш родич репресованим або знаходився в окупації?”. Я збрехав, що ні. Досі соромно.