В Криму 1933 голоду не було, але за чутки про Голодомор карали (
10/24/2008 | Tatarchuk
"Кримський діалог",
№ 41 (219)
23 жовтня 2008 року
Нечуваний раніше голод, який охопив більшу частину України і призвів до мільйонів голодних смертей і страждань значно більшої кількості людей, як відомо, обминув Крим. Якщо керуватися версією, що голодомор в Україні — це спроба покарати непокірний народ, то тоді репресивні заходи, подібні до українських, мали б мати місце і на півострові, бо Крим ніколи від перших днів радянської влади не був покірним регіоном. В 20-ті роки постійно виникали проблеми з монархічними, сіоністськими, націоналістичними організаціями. Їх викривали. Учасників заарештовували, засуджували. Склад населення також викликав занепокоєння: тут осіло чимало непролетарського елементу, іноземнопідданих. Потужний вибух супротиву на півострові було викликано колективізацією. Кількість заарештованих за «антиколгоспну агітацію» в 1929 — 1931 роках сягала кількох тисяч щороку. Як правило, це були групові справи, по яких проходило інколи до десятка і більше осіб. Рекордсменом стала справа так званого «Усткутського повстання» — масового виступу селян Південнобережжя проти колгоспного ладу і руйнування вікових традицій мусульманського устрою життя. По ній проходило 254 особи. А якщо додати масові заворушення міського населення, викликані вкрай незадовільним продовольчим забезпеченням… Складне становище з продовольством було також на селі, особливо у гірських та передгірних районах, де переважало спецкультурне господарство. Тобто Крим аж ніяк не можна вважати лояльним регіоном. Проте голоду в тому вигляді, як це було в Україні, тут не було. Проте саме через це в Криму постраждало чимало люду, які стали жертвами політичного терору.
Поширення будь-якої негативної інформації про події в країні розглядалося як антирадянська діяльність, тож цілком зрозуміло, що органи ГПУ всіляко перешкоджали проникненню відомостей про голод в Україні на терена Криму. З одного боку, робити це було нескладно, бо контроль партійних органів над засобами масової інформації був стовідсотковий і ефективний. Радіо щойно починало входити у радянський побут, і за межами міст його ще не було. Несанкціонований вихід в ефір був просто неможливим. Радянська преса також діяла під повним партійним контролем і, звісно, жодних матеріалів про голод не давала. Навпаки, йшлося про успіхи колгоспного будівництва в Криму, високий врожай 1933 року, зібраний на півострові (згодом автономну республіку буде нагороджено орденом Леніна). Але залишався канал інформації, який контролювати не спромоглася ще жодна влада у світі, — це чутки. Вони просочувалися через всі кордони і заборони. Розповідали і про небачений голод в Україні. Тих, хто доносив таку інформацію до мешканців півострова, репресивна машина карала безжалісно.
Йосип Холодков, шкіпер судна «Червоний Перекоп», опинився за гратами через те, що не тільки розповідав про лютий голод на Україні, а й називав його винуватців — Сталіна і Кагановича, вважаючи їх нездатними керувати державою. Винним на допитах себе не визнав. Вирок Спецколегії Головсуду Криму (був у тридцяті роки такий) — 5 років позбавлення волі і ще 3 роки позбавлення у правах. Веліль Бєлялов, селянин-одноосібник з Карасубазарського району, пов’язував голод з появою колгоспів. За звинувачення у антирадянській агітації засуджений Трійкою ВГПУ Криму до 5 років позбавлення волі.
Найбільшу небезпеку чекісти вбачали (і небезпідставно) в тих, хто через різні обставини виїжджав до України і повертався до Криму: вони на власні очі могли бачити, що там відбувається. Саме за це було заарештовано моториста із Севастополя О. Назаренка, який після повернення з відпустки розповідав морякам, що в Україні люди помирають з голоду. Але серед загальної кількості заарештованих таких випадків не так вже й багато. В цілому органи безпеки змогли утримати інформаційну ізоляцію півострова. До того, незважаючи на цілком пристойну загальну картину у автономії, стан продовольчого забезпечення населення залишався вкрай напруженим. Це, природно, викликало масове невдоволення комуністичною владою. В селах часто колгоспники були проти хлібоздач. Млинар колгоспу ім. Ворошилова Джанкойського району виступав проти високих норм хлібозаготівель: «Все здамо, а самі залишимося голодними?». Засуджений до трьох років позбавлення волі. На такий же строк було ув’язнено Халіля Сейдамета та Амета Біляла — колгоспників села Кучук-Бараш Євпаторійського району за заклик селян не здавати хліб державі. Аналогічні факти мали місце і в інших населених пунктах Криму. Ще одним доказом наявності проблем з продовольством може бути справа трьох активістів кримських навчальних закладів — фармтехнікуму та медичного робфаку. Складаючи списки студентів для отримання хлібних карток, цукру та інших продуктів, вони вписували туди «мертві душі» і таким чином кілька місяців отримували додаткові продукти, які використовували як для власного споживання, так і на продаж. Навіть у ті часи вирок був дуже жорстоким: двох засудили до розстрілу, а одного — до десяти років позбавлення волі. І хоча, за апеляцією, смертний вирок замінили на тюремне ув’язнення, суспільна думка в цьому питанні була на боці влади.
Мали клопіт органи безпеки і з численною групою іноземнопідданих, які мешкали на півострові. У березні 1933 року в селі Фоті-Сала Бахчисарайського району за «антирадянську агітацію» було заарештовано п’ятьох селян. Всі вони мали громадянство Туреччини, до колгоспу не вступали, вели одноосібне господарство. Один з них, Мустафа Алі Шабан, лякав односельців тим, що «всі колгоспники помруть з голоду, а йому байдуже, продукти завжди зможе у Торгсіні купити». Рішенням Особливої наради ВГПУ Криму всіх їх вислали до Туреччини. Взагалі дії влади тут послідовністю не вирізнялись. Тоді як одних висилали за межі СРСР, інших засуджували за розповсюдження «емігрантських настроїв». Особливо це стосувалось греків і німців. Останні з 1933 року взагалі опинились під підозрою. Справа в тому, що німецьке населення традиційно підтримувало зв’язки з історичною батьківщиною. Поки у 20-ті роки СРСР мав дружні стосунки з Німеччиною, на це дивились спокійно. Ситуація докорінно змінилась з приходом до влади Гітлера. Відтепер навіть звичайне листування розглядалось як «пропаганда фашизму». До того ж у скрутні часи початку 30-х років чимало німців писали листи до родичів до Німеччини з проханням допомогти. До Криму приходили продуктові посилки, невеличкі (часто 10—15 марок) перекази. Починаючи з 1933 року за таке листування, посилки, перекази карали як за державний злочин. Якова Зельбольда та Христиана Аберлє з німецької колонії в Судаку було засуджено до чотирьох років позбавлення волі за, як записано у звинувачувальному висновку, «написання провокаційних листів до Німеччини про голод і нужденність в СРСР з метою отримання матеріальної допомоги». По іншій аналогічній справі проходило три жінки: німкеня Сусана Еккерт, росіянка Антоніна Мегентесова та українка Марфа Кучеренко. Всі вони також писали до Німеччини «наклепницькі листи» з метою отримати матеріальну допомогу. Перших двох засудили до п’яти років позбавлення волі, а Кучеренко — до одного. Незважаючи на репресії люди продовжували писати і в 1934-му і в 1935-му, сподіваючись на хоч якусь допомогу з-за кордону. Слід зауважити і те, що загалом вироки цих років були досить м’якими і, як правило, складали три — п’ять років позбавлення волі. Це стосується як судових, так і позасудових рішень. Чимало справ закривалось на етапі досудового слідства «за недоведеністю» або ж «за відсутністю складу злочину». В подальші роки покоління чекістів зміниться — і репресивна складова режиму різко посилиться.
Загалом дослідження карно-слідчих справ кримчан, засуджених за різні прояви «антирадянської діяльності» на початку тридцятих років, дає багатий і, головне, достовірний матеріал по вивченню історії автономної республіки. Відомо, що в цей час Крим входив до складу Російської Федерації, але зв’язки з українськими землями були тісними і глибокими. Досить показовими є до останнього часу невисвітлений істориками факт про масову втечу українських селян до Криму в період колективізації, а також переважно трагічна доля цих вимушених переселенців: багато кого з них було згодом репресовано за звинувачення в антирадянській агітації та діяльності. Серед них, як було зазначено вище, чимало осіб постраждало за донесення інформації про страшний голод в Україні до мешканців Криму.
Дмитро Омельчук,
кандидат історичних наук,
керівник науково-редакційної групи
«Реабілітовані історією»
№ 41 (219)
23 жовтня 2008 року
Нечуваний раніше голод, який охопив більшу частину України і призвів до мільйонів голодних смертей і страждань значно більшої кількості людей, як відомо, обминув Крим. Якщо керуватися версією, що голодомор в Україні — це спроба покарати непокірний народ, то тоді репресивні заходи, подібні до українських, мали б мати місце і на півострові, бо Крим ніколи від перших днів радянської влади не був покірним регіоном. В 20-ті роки постійно виникали проблеми з монархічними, сіоністськими, націоналістичними організаціями. Їх викривали. Учасників заарештовували, засуджували. Склад населення також викликав занепокоєння: тут осіло чимало непролетарського елементу, іноземнопідданих. Потужний вибух супротиву на півострові було викликано колективізацією. Кількість заарештованих за «антиколгоспну агітацію» в 1929 — 1931 роках сягала кількох тисяч щороку. Як правило, це були групові справи, по яких проходило інколи до десятка і більше осіб. Рекордсменом стала справа так званого «Усткутського повстання» — масового виступу селян Південнобережжя проти колгоспного ладу і руйнування вікових традицій мусульманського устрою життя. По ній проходило 254 особи. А якщо додати масові заворушення міського населення, викликані вкрай незадовільним продовольчим забезпеченням… Складне становище з продовольством було також на селі, особливо у гірських та передгірних районах, де переважало спецкультурне господарство. Тобто Крим аж ніяк не можна вважати лояльним регіоном. Проте голоду в тому вигляді, як це було в Україні, тут не було. Проте саме через це в Криму постраждало чимало люду, які стали жертвами політичного терору.
Поширення будь-якої негативної інформації про події в країні розглядалося як антирадянська діяльність, тож цілком зрозуміло, що органи ГПУ всіляко перешкоджали проникненню відомостей про голод в Україні на терена Криму. З одного боку, робити це було нескладно, бо контроль партійних органів над засобами масової інформації був стовідсотковий і ефективний. Радіо щойно починало входити у радянський побут, і за межами міст його ще не було. Несанкціонований вихід в ефір був просто неможливим. Радянська преса також діяла під повним партійним контролем і, звісно, жодних матеріалів про голод не давала. Навпаки, йшлося про успіхи колгоспного будівництва в Криму, високий врожай 1933 року, зібраний на півострові (згодом автономну республіку буде нагороджено орденом Леніна). Але залишався канал інформації, який контролювати не спромоглася ще жодна влада у світі, — це чутки. Вони просочувалися через всі кордони і заборони. Розповідали і про небачений голод в Україні. Тих, хто доносив таку інформацію до мешканців півострова, репресивна машина карала безжалісно.
Йосип Холодков, шкіпер судна «Червоний Перекоп», опинився за гратами через те, що не тільки розповідав про лютий голод на Україні, а й називав його винуватців — Сталіна і Кагановича, вважаючи їх нездатними керувати державою. Винним на допитах себе не визнав. Вирок Спецколегії Головсуду Криму (був у тридцяті роки такий) — 5 років позбавлення волі і ще 3 роки позбавлення у правах. Веліль Бєлялов, селянин-одноосібник з Карасубазарського району, пов’язував голод з появою колгоспів. За звинувачення у антирадянській агітації засуджений Трійкою ВГПУ Криму до 5 років позбавлення волі.
Найбільшу небезпеку чекісти вбачали (і небезпідставно) в тих, хто через різні обставини виїжджав до України і повертався до Криму: вони на власні очі могли бачити, що там відбувається. Саме за це було заарештовано моториста із Севастополя О. Назаренка, який після повернення з відпустки розповідав морякам, що в Україні люди помирають з голоду. Але серед загальної кількості заарештованих таких випадків не так вже й багато. В цілому органи безпеки змогли утримати інформаційну ізоляцію півострова. До того, незважаючи на цілком пристойну загальну картину у автономії, стан продовольчого забезпечення населення залишався вкрай напруженим. Це, природно, викликало масове невдоволення комуністичною владою. В селах часто колгоспники були проти хлібоздач. Млинар колгоспу ім. Ворошилова Джанкойського району виступав проти високих норм хлібозаготівель: «Все здамо, а самі залишимося голодними?». Засуджений до трьох років позбавлення волі. На такий же строк було ув’язнено Халіля Сейдамета та Амета Біляла — колгоспників села Кучук-Бараш Євпаторійського району за заклик селян не здавати хліб державі. Аналогічні факти мали місце і в інших населених пунктах Криму. Ще одним доказом наявності проблем з продовольством може бути справа трьох активістів кримських навчальних закладів — фармтехнікуму та медичного робфаку. Складаючи списки студентів для отримання хлібних карток, цукру та інших продуктів, вони вписували туди «мертві душі» і таким чином кілька місяців отримували додаткові продукти, які використовували як для власного споживання, так і на продаж. Навіть у ті часи вирок був дуже жорстоким: двох засудили до розстрілу, а одного — до десяти років позбавлення волі. І хоча, за апеляцією, смертний вирок замінили на тюремне ув’язнення, суспільна думка в цьому питанні була на боці влади.
Мали клопіт органи безпеки і з численною групою іноземнопідданих, які мешкали на півострові. У березні 1933 року в селі Фоті-Сала Бахчисарайського району за «антирадянську агітацію» було заарештовано п’ятьох селян. Всі вони мали громадянство Туреччини, до колгоспу не вступали, вели одноосібне господарство. Один з них, Мустафа Алі Шабан, лякав односельців тим, що «всі колгоспники помруть з голоду, а йому байдуже, продукти завжди зможе у Торгсіні купити». Рішенням Особливої наради ВГПУ Криму всіх їх вислали до Туреччини. Взагалі дії влади тут послідовністю не вирізнялись. Тоді як одних висилали за межі СРСР, інших засуджували за розповсюдження «емігрантських настроїв». Особливо це стосувалось греків і німців. Останні з 1933 року взагалі опинились під підозрою. Справа в тому, що німецьке населення традиційно підтримувало зв’язки з історичною батьківщиною. Поки у 20-ті роки СРСР мав дружні стосунки з Німеччиною, на це дивились спокійно. Ситуація докорінно змінилась з приходом до влади Гітлера. Відтепер навіть звичайне листування розглядалось як «пропаганда фашизму». До того ж у скрутні часи початку 30-х років чимало німців писали листи до родичів до Німеччини з проханням допомогти. До Криму приходили продуктові посилки, невеличкі (часто 10—15 марок) перекази. Починаючи з 1933 року за таке листування, посилки, перекази карали як за державний злочин. Якова Зельбольда та Христиана Аберлє з німецької колонії в Судаку було засуджено до чотирьох років позбавлення волі за, як записано у звинувачувальному висновку, «написання провокаційних листів до Німеччини про голод і нужденність в СРСР з метою отримання матеріальної допомоги». По іншій аналогічній справі проходило три жінки: німкеня Сусана Еккерт, росіянка Антоніна Мегентесова та українка Марфа Кучеренко. Всі вони також писали до Німеччини «наклепницькі листи» з метою отримати матеріальну допомогу. Перших двох засудили до п’яти років позбавлення волі, а Кучеренко — до одного. Незважаючи на репресії люди продовжували писати і в 1934-му і в 1935-му, сподіваючись на хоч якусь допомогу з-за кордону. Слід зауважити і те, що загалом вироки цих років були досить м’якими і, як правило, складали три — п’ять років позбавлення волі. Це стосується як судових, так і позасудових рішень. Чимало справ закривалось на етапі досудового слідства «за недоведеністю» або ж «за відсутністю складу злочину». В подальші роки покоління чекістів зміниться — і репресивна складова режиму різко посилиться.
Загалом дослідження карно-слідчих справ кримчан, засуджених за різні прояви «антирадянської діяльності» на початку тридцятих років, дає багатий і, головне, достовірний матеріал по вивченню історії автономної республіки. Відомо, що в цей час Крим входив до складу Російської Федерації, але зв’язки з українськими землями були тісними і глибокими. Досить показовими є до останнього часу невисвітлений істориками факт про масову втечу українських селян до Криму в період колективізації, а також переважно трагічна доля цих вимушених переселенців: багато кого з них було згодом репресовано за звинувачення в антирадянській агітації та діяльності. Серед них, як було зазначено вище, чимало осіб постраждало за донесення інформації про страшний голод в Україні до мешканців Криму.
Дмитро Омельчук,
кандидат історичних наук,
керівник науково-редакційної групи
«Реабілітовані історією»