07/26/2011 | Філолог

Тоня Білоус

Плач смерті

Сію-вію посіваю,
землю кісточками,
щедро кров’ю напуваю,
зрошую сльозами.

Голодує бідна мати,
голодує неньо,
пухнуть діти коло хати,
зібрались вмирати.

Ось і смерть уже з косою
у воріт спинилась,
над дитям своїм рідненьким
матінка схилилась.

Ой нащо я тя вродила,
нащо сповивала,
щоб за хресну матір тобі
стала смерть проклята.

Посівна якась бісівська
бо хто жне, як сіє,
та жне й косить смерть безока,
і навпаки діє.

Викошує села краєм,
нікому спасати,
на підводу труп скидає
комісарик клятий.

Бродить морок долинами,
вороння кружляє,
кат-комуніст у земельку
лопату встромляє.

У відчаї посивіли
свіжії мигили,
у дворах осиротілих
сутінки завили.

Посивіли могилоньки,
бо дітей приймають,
і могили мають серце
й до Бога волають.

До останньої зернини
все забрали з хати,
нема в домі ні билини,
щоб діточкам дати.

Стогне земля, плачуть зорі
замовкла дитина.
Збожеволівши від горя,
з’їла мати сина.

А кат лютий в будьонівці
на коні гарцює,
й батогом людей гонить,
лає і лупцює.

Заридала, застогнала
сама смерть з косою,
Не витримала того діла,
що ворог накоїв.

Густо заросли травою
й полином могили,
І змарніла Україна
й вибилась із сили.

Та із попелу воскресла
феніксом, що гинув,
і оплакувати стала
вимерлу родину.

Сонми мучеників наших
стоять перед Богом
і моляться за державу
українську нову.

І освячені хрестами
вже могили братні,
І запалюються свічі
у дні поминальні.

Не забудь же, рідний люде,
що наша свобода
здобута стражданнями
нашого народу.

Горить свіча пам’яті,
смутком обпікає,
до невинних жертв й героїв
вдячність не вгасає.

22.07.2011 Гент