06/20/2002 | Шпиг Віталій

Найбільшою трагедією людства у XX столітті, безперечно, стала Друга світова війна. Масштаби цієї війни, рани та проблеми, породжені нею, відчуваються ще й досі не лише у країнах СНД, а й у більшості країн Європи.
За часів колишнього Радянського Союзу ми завжди звеличували наших воїнів-перемож-ців, нині сивочолих ветеранів, віддавали данину їхньому героїзму. Життя не стоїть на місці, приходять нові покоління, та чи знають вони про ті полум’яні літа. Мабуть, якщо це й так, то із року в рік кількість таких людей значно зменшується. Цей факт можна пояснити двома основними причинами: час невблаганний — все менше і менше залишається з нами свідків живої пам’яті, учасників Великої Вітчизняної війни; через фінансову скруту або, можливо, і з інших міркувань в України, на жаль, у загальноосвітніх школах скоротилася кількість навчальних годин присвячених цій темі. Перший фактор, який призводить до такої ситуації, нічим зупинити не можна — і для нас, нащадків, залишаються свідчення в книгах, фільмах, документах, у граніті пам’ятників. Стосовно другого, то тут питань і проблем набагато більше, ніж відповідей та шляхів їх розвв’язання. Візьмемо хоча б те зменшення у школах кількості навчальних годин, присвячених вивченню учнями Другої світової та Великої Вітчизняної війни. Не зрозумілою є поведінка наших державних мужів. Нехай після розпаду СРСР змінилась ідеологія, ми отримали незалежність, наша Конституція гарантує громадянам України право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації, кожен має право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань тощо. Але давайте міркувати разом, якщо з тих чи інших “неідеологічних” причин вилучати інформацію щодо Великої Вітчизняної війни, шляхом написання нових підручників з історії, то чому б, наприклад, не вставити до них матеріали по УПА, проте, що ми бачимо, робиться перше і не виконується друге. Натомість наші учні вивчають валеологію, психологію, зрештою історію зарубіжних країн. Звісно, ці предмети також необхідні, але ж якщо є нагальна необхідність зекономити на чомусь, то ні в якому разі не можна економити на історії власного народу, адже більшість наших співвітчизників залишиться жити тут, в Україні. Принаймні так робиться у цивілізованих країнах.
Такий стан речей, який ми маємо, аж ніяк не узгоджується з логікою. Мабуть, у Міністерстві освіти та науки України забули, що є таке поняття, як патріотизм. Виховання ж останнього просто не можливе без знання мови та літератури, історії та географії держави. Залишається сподіватися лише на те, що перехід на дванадцятирічну систему навчання буде враховувати також і витрати бюджетних коштів на додаткові уроки з історії Великої Вітчизняної війни. Причому вивчення цієї теми повинно бути комплексним, розкривати значущість для України як Червоної Армії, так і УПА. І таке охоплення тих подій не повинно керуватися жодною політичною чи ідеологічною метою. Головним завданням істориків є подання у широкий загал правди, яку не знали ні радянські бійці, ні вояки УПА. Повинні бути висвітлені всі ті жахи війни, які довелося пережити народам СРСР, трагічні та героїчні моменти, усі нелюдські злочини фашистів. Щоб кожен, від малого до великого, пам’ятав те, що визнано людством — Радянській Союз, його Червона Армія, виніс на собі основний тягар війни, переміг фашистського звіра та врятував Європу і світ від “коричневої чуми”.
Щодо поваги держави до ветеранів, то красномовними є такі два факти: колишні офіцери, сержанти і рядові, які колись врятували цю країну, доживши до сивини, йдуть до Верховної Ради та Кабміну, стають там на коліна і просять уряд залишити їм пільги, котрі вони заслужили, щоденно ризикуючи бути скаліченими або вбитими ?!! До того ж ця принизлива процедура відбувається декілька разів на рік: як тільки уряд починає шукати кошти для поповнення держбюджету, зразу обіцяють “приймати непопулярні заходи” за рахунок ветеранів. Хіба могли вони знати що дяка їм буде ось такою ?! Другим фактом є те, що обіцяні Президентом до 55-річчя Перемоги рядовим ордени “За мужність” та офіцерам — Богдана Хмельницького ветерани не отримали і … на 57-му. Чому не квапиться наш шановний Леонід Данилович ? Про це знає лише Бог та він сам. А час іде, вмирають і ті кому ці нагороди призначені.
Розпад СРСР має ще один негативний наслідок: мораль нашого народу, просто людські відносини стали догори дригом. У більшості випадків у нас усе вимірюється не якимись культурними цінностями, а наявністю чи відсутністю грошей. Не будемо загострювати увагу на діях органів державної влади. Звернемо свою увагу на інше. Відбулася деградація серед молодого покоління. Більшість українців віком від 14 до 30 років прагнуть розваг — і вони їх отримують.
День Перемоги є всенародним святом в Україні. Кожного року 9 травня відбувається артилерійській салют у столиці України місті-герої Києві, у містах-героях Одесі, Севастополі, Керчі та в обласних центрах. Все це було б гарно, якби не така велика кількість “цілком тверезих” громадян, більшість із яких під кінець дня просто забувають, ну не спроможні пам’ятати, що вони святкують. День Перемоги вже перестає бути радісним і в той же час сумним святом для всіх, таким він залишається лише для ветеранів…
І не хочеться, дуже не хочеться, щоб ми сприймали цю війну, так як сприймаємо Вітчизняну війну 1812 року.
Ми ще повинні повчитися у наших ветеранів кращим людським рисам поки у нас є така можливість. Маю надію, що згадувати про них будуть не тільки під час святкування Дня Перемоги чи 24-го серпня, а й у буденному житті. Нехай слова “ніхто не забутий і ніщо не забуте” залишаються не лише гучним гаслом.