Молода Гвардія
07/09/2002 | Габелок
http://ukrsvit.kiev.ua/gazeta/arhiv/12_____3.htm#a1"Молода гвардія": документи, легенди…
http://ukrsvit.kiev.ua/gazeta/arhiv/12_____3.htm#a1
Розуміємо, наскільки складної теми торкаємося. Тому одразу скажемо, що відправною точкою нашого журналістського дослідження є документальне (зокрема, за архівами Служби Безпеки України та Організіції Українських Націоналістів) підтвердження існування в окупованому фашистами Краснодоні (і взагалі Донбасі) підпільних молодіжних організацій. Тобто дотримуємося правила "золотої середини": одні твердять, що ніякої "Молодої гвардії" не було в природі, мовляв, вона — насамперед плід творчої фантазії Олександра Фадєєва, який виконував партійне ідеологічне замовлення, другі емоційно й безкомпромісно відстоюють комуністичну версію перебігу подій ІІ світової війни на півдні України, зокрема обов’язкового партійного керівництва народним рухом опору загарбникам...
Зрозуміло, що не обійтися в нашій розповіді без авторського, а, отже, суб’єктивного бачення деяких сторінок вітчизняної історії.
З них і почнемо.
У Краснодонський музей уперше я потрапив ще школярем. Зрозуміло, що ніхто в ті роки не сумнівався в правдивості роману Олександра Фадєєва "Молода гвардія". Разом з тим, мене вразив тоді український зміст творів старшокласниці, а пізніше учасниці "Молодої гвардії" Улі Громової. У 60-ті роки в наших зросійщених південно-східних областях відчувався черговий наступ на українську мову, й тому моє здивування було закономірним.
Так народилися перші сумніви, пов’язані з ідеологічним портретом молодогвардійців. Потім Олександр Фадєєв вніс виправлення до свого роману. Як відомо, дописав сторінки саме про оте партійне керівництво. Потім виявилось, що зма-льований в образі зрадника Стаховича член "Молодої гвардії" Віктор Третьякевич насправді був керівником (ініціатором: командиром та комісаром організації), а не Олег Кошовий. Потім…
А коли в Україну потрапили спогади члена ОУН Євгена Стахіва (з ними прийшла відповідь на питання "Чому вірогідний зрадник молодо-гвардійців був наділений Олександром Фадєєвим саме схожим прізвищем (Стахів — Стахович)?" — бо співробітники радянських спецслужб, які вивчали події воєнного часу на Донбасі, відкрили письменнику теку з документами про діяльність на півдні України похідних оунівських груп, одним з керівників яких і був пан Євген), стало ясно — можливо, істина в тому, що треба розділити реальність від творчого відтворення її Олександром Фадєєвим у романі "Молода гвардія". Іншими словами: є літературний твір (інше питання — його мистецька якість), і є документи, що відображають, очевидно, не в повній мірі, події на Донбасі воєнних часів.
Ще на одну суттєву обставину також звернемо увагу: між молодогвардійцями, які залишилися в живих, ніколи не було спільної думки про події (і за романом, і за документами), учасниками яких вони були.
"МОЛОДА ГВАРДІЯ" — ЗА РАДЯНСЬКИМИ ДОКУМЕНТАМИ
Відразу зауважимо, що не збереглося жодного письмового протоколу засідань підпільної організації під назвою "Молода гвардія". В лісі під Краснодоном жандарми та поліцаї за кілька годин перед наступом радянських військ спалили свою документацію, в тому числі й ту, що стосувалася молодіжних підпільних організацій. Історія їх творилася за усними розповідями.
Член "Молодої гвардії" Валерія Борц (цю думку поділяли й інші учасники підпілля) вважала, що в краснодонській історії дуже багато таємниць. "Ніяк не можна ставити остаточної крапки над тим чи тими, хто нас зрадив", — твердила вона. Про особливу складність вивчення історії донецького підпілля говорив і дослідник Кім Костенко, який через 16 років по війні повернув людям чесне ім’я фактичного ініціатора створення краснодонського підпілля Віктора Третьякевича (1960 року мужнього патріота було посмертно відзначено урядовою нагородою).
Взагалі післявоєнна історія "Молодої гвардії" за глибиною людських трагедій гідна драм Шекспіра.
Не витримало серце батька Віктора Третьякевича і він пішов у небуття, не дочекавшись реабілітації сина. Брат Віктора — досвідчений партійний працівник, у період війни комісар партизанського загону, — в 60-ті роки працював мельником. А яка доля дісталася іншій псевдозрадниці молодогвардійців Ользі Лядській? Лише 1990 року вона дочекалася повної реабілітації, пройшовши й ГУЛАГ, і заслання, й жахливі моральні тортури.
"Не бачу можливості далі жити…" — це рядок з передсмертного листа (13 травня 1956 р.) автора роману "Молода гвардія" Олександра Фадєєва.
А 1948 року він ще не усвідомлював наслідків публікації свого кон’юнктурного твору для батьків та близьких молодогвардійців, а також живих учасників краснодонського підпілля: "Мета цієї метушні (звернень до ЦК КПРС. — В.А.) одна — підняти себе, сина чи доньку зі своєї родини, а також і всю родину, і натомість принизити й оговорити тих з героїв "Молодої гвардії" та їхні сім’ї, що одержали вищі нагороди уряду або заслужили вищої оцінки нашої преси".
Від 1943 року, коли частина юних підпільників була удостоєна звань Героя Радянського Союзу, до наших днів створювалася не одна висока комісія, перед якою ставилось єдине завдання – відтворити правдиву історію краснодонського підпілля. Одна з перших — 1965 року, Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, вимушена була припинити свою роботу, оскільки живі учасники організації не дійшли спільної оцінки фактично жодної сторінки офіційно створеної історії "Молодої гвардії".
Використаємо в нашій публікації висновки міжреґіональної комісії з вивчення краснодонської підпільної організації, до якої входили історики й представники громадських організацій, зокрема, Москви, Луганська, Дніпропетровська.
Після звільнення 1943 року східних областей України, до Микити Хрущова потрапила доповідна ЦК комсомолу України про розстріл групи юних краснодонців. Той опрацював її й направив Сталіну. На Донбас прибув Олександр Фадєєв і, поверхово ознайомившись з фактичним матеріалом (і для письменника це характерно, адже він прагнув відтворити події згідно з законами мистецтва, а не суворою правовою логікою), в короткий термін написав роман під назвою "Молода гвардія". І зміст літературного твору, і його емоційне сприйняття читачами, обуреними злочинами гітлерівців, відповідали настроям повоєнного часу.
Колишня підпільниця Ольга Іванцова згадувала, що, зустрічаючи гостя Краснодону Л. Кагановича, молодогвардійці не могли дійти згоди як розповідати соратнику Сталіна про свою боротьбу. З райкому партії прийшла директива: "Розповідайте так, як написано в романі "Молода гвардія".
Міжреґіональна комісія документально встановила, що в Краснодоні й навколишніх населених пунктах діяли стихійно виниклі (насамперед унаслідок загрози потрапити на підневільну працю до Німеччини) підпільні молодіжні групи "Зірка", "Молот", "Серп і молот" та інші. Влітку 1942 року їх об’єднав у "Молоду гвардію" Віктор Третьякевич, який був центральною постаттю організації протягом її короткого існування (це співпадає з свідченнями молодо-гвардійців В. Лєвашова, Г. Арутюнянця, Р. Юркіна. А також Г. Почепцова, який, боячись арешту, видав німцям підпільників. Прізвище В.Третьякевича було присутнім у перших списках страчених молодогвардійців, опублікованих ще під час війни в центральній пресі. — В.А.). Олег Кошовий до керівництва "Молодої гвардії" не належав, більше того, піддані експертизі підписи ніби-то ним виданих комсомольских квитків виявилися фальшивими, зробленими пізніше. Натомість встановлені первісні підписи "Комісар Славін", які належать Віктору Третьякевичу.
Комісія встановила, що за Віктором Третьякевичем німці стежили ще в Луганську, де він жив до появи в Краснодоні. "Засвіченою", тобто розкритою контррозвідницькою службою СД, прибула до Краснодону й Любов Шевцова — випускниця школи радистів. Німці не поспішали арештовувати юних підпільників, бо хотіли простежити їхні можливі зв’язки з іншими структурами руху опору (про це — в наступному розділі публікації).
Вивчення документів відкриває забрало й над таємницею Віктора Третьякевича. Справа у тому, що він прибув до Краснодону, залишивши партизанський загін. Розплатою за те, що він порушив наказ — не боровся з окупантами зі зброєю в руках, а за власною ініціативою створив підпільну організацію, йому було і зганьблення іменем зрадника, й забуття.
На радянські спецслужби лягає й вина за фальсифікацію в цілому історії юнацької підпільної організації Краснодону. Свої прорахунки в підготовці розвідників, яких засилали на окуповані території, вони компенсували творенням "зрадників" (звернемося до документів — за 1989 рік лише Головною військовою прокуратурою СРСР було реабілітовано близько 60 тисяч "зрадників Батьківщини" та "шпигунів").
Доклали руки до фальсифікації дійсної історії "Молодої гвардії" й керівники луганської обласної парторганізації, які нав’язали громадській думці не відповідаючу історичній правді назву — партійно-комсомольске підпілля "Молода гвардія", оскільки, повторюю, патріотично налаштовані групи руху опору загарбникам виникали на Донбасі стихійно, не за вказівкою більшовицької партії. Колишній секретар обкому В.Шевченко так захопився перелицюванням історії, що вписав і себе у шеренгу підпільників.
КРАСНОДОНСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ — ЗА
АРХІВАМИ ОУН ТА СБУ
Об’єктивне дослідження вітчизняної історії передбачає неупереджене ставлення до подій минулого. Цей хрестоматійний принцип вимушений нагадати лише тому, що однобокий підхід (а саме — іґнорування багатьма дослідниками підпільної діяльності Організації Українських Націоналістів на східній Україні у воєнні роки) не давав і не дає дослідникам можливості глибоко проникнути в таємниці краснодонської трагедії.
Минулого року донецький історик Володимир Нікольський видав дослідження "Підпілля ОУН(б) у Донбасі" (Інститут історії України Національної академії наук. Рецензент — професор Станіслав Кульчицький). Джерельною базою для книжки зокрема були фонди Державного архіву Служби безпеки України. Видання містить багато даних, які дають змогу краще уявити життя Донбасу часів окупації.
З просуванням німецьких військ у глибину радянської території рухались і так звані похідні групи оунівців. До речі, планувалося, що вони діятимуть не лише в Україні, але й на Дону та Кубані. До вересня 1941 року похідні групи прибули до місць призначення. Обласний провід ОУН діяв у Донецьку, оунівські підпільники — в Рутченково, Артемівську, Маріуполі, Ясинуватій, Волновасі, Горлівці, Краматорську, Луганську. Частина з них працювала перекладачами в німецькій армії.
Насамперед оунівці мали на меті вести пропаґандистсько-роз’яснювальну роботу серед східних українців, знайомлячи їх із національними державотворчими ідеями. Керівники ОУН, зрозуміло, ставили перед учасниками похідних груп масштабніші завдання — наприклад, захопити керівні посади в місцевих органах самоврядування на окупованих територіях. Але провал гітлерівських планів щодо блискавичного захоплення європейської частини СРСР фактично звів основну роботу оунівців до організації "Просвіт", національної преси, осередків культури та вивчення реальної обстановки на місцях. Євген Стахів пише про те, що значна частина населення Донбасу не сприймала національно-визвольних ідей, хоча багато було налаштованих антисталінськи, а то й антирадянськи. Довелося пристосовуватися й розшифровувати абревіатуру ОУН як — Організація Українського Народу тощо. До речі, до "Просвіт" приймали не лише етнічних українців, але й росіян, представників інших національностей.
З початком 1942 року німецькі каральні органи розпочали переслідування оунівців, а влітку 1943 року — масові арешти й знищення. Гестапо заарештувало лише в Маріуполі близько 20 бандерівців та мельниківців. Таким чином ОУН була під прицілом як німецьких, так і радянських каральних та розвідувальних органів. Аґенти останніх були впроваджені в оунівські структури ще в довоєнні часи.
Зазначу, що, згідно з архівними даними СБУ, оунівські групи діяли на Донбасі до середини 50-х років (осередки організації органами держбезпеки (НКДБ, МДБ, "Смерш") були розкриті в понад 30 містах).
Як згадує Євген Стахів, у грудні 1942 року в районі Краснодону оунівці зустріли молодих людей, які письмово фіксували знаки на німецьких військових автомашинах, але контакти з ними швидко обірвалися. Це були згуртовані Любою Шевцовою юнаки та дівчата, які збирали для неї розвідувальні дані про пересування німецьких військ.
Тісної співпраці між оунівцями та краснодонськими підпільниками не склалося. По-перше: окупація Донбасу була порівняно нетривалою, а по-друге: кожний виконував свої завдання, не забуваючи про конспірацію.
І насамкінець.
Здається, можна упевнено говорити, що на історії Краснодонського підпілля лежить густа тінь – наслідки таємних операцій радянських та гітлерівських спецслужб. Арґументи? Німці "вели" і Віктора Третьякевича, й Любов Шевцову ще до появи у Краснодоні. Не без “СМЕРШу” та радянських каральних органів Віктор Третьякевич із дійсних підпільників перетворився на "зрадника" (повторюся, через 16 років реабілітований і нагороджений). Діяльність оунівців була добре відома радянській контррозвідці, оскільки в похідних групах були її аґенти, завербовані ще 1939 року (відомі випадки видачі німцям оунівців цими аґентами)…
* * *
ВИСНОВОК, БЕЗ ЯКОГО НЕ МОЖНА ЗАВЕРШИТИ ЦЮ ПУБЛІКАЦІЮ
Якою б не була таємниця Краснодонського підпілля (очевидно, вона вже ніколи не буде розкрита), треба віддати належне подвигу юних месників. Очевидно, найсправедливішим кроком з боку української держави, було б пропоноване міжреґіональною комісією нагородження документально підтвердженого ініціатора об’єднання Краснодонських молодіжних підпільних груп руху опору окупантам в "Молоду гвардію" Віктора Третьякевича найвищою нагородою незалежної України, а також належне відзначення урядовими нагородами всіх досі не вшанованих як членів "Молодої гвардії", так і їхніх добровільних помічників.
Віталій АБЛІЦОВ
http://ukrsvit.kiev.ua/gazeta/arhiv/12_____3.htm#a1
Розуміємо, наскільки складної теми торкаємося. Тому одразу скажемо, що відправною точкою нашого журналістського дослідження є документальне (зокрема, за архівами Служби Безпеки України та Організіції Українських Націоналістів) підтвердження існування в окупованому фашистами Краснодоні (і взагалі Донбасі) підпільних молодіжних організацій. Тобто дотримуємося правила "золотої середини": одні твердять, що ніякої "Молодої гвардії" не було в природі, мовляв, вона — насамперед плід творчої фантазії Олександра Фадєєва, який виконував партійне ідеологічне замовлення, другі емоційно й безкомпромісно відстоюють комуністичну версію перебігу подій ІІ світової війни на півдні України, зокрема обов’язкового партійного керівництва народним рухом опору загарбникам...
Зрозуміло, що не обійтися в нашій розповіді без авторського, а, отже, суб’єктивного бачення деяких сторінок вітчизняної історії.
З них і почнемо.
У Краснодонський музей уперше я потрапив ще школярем. Зрозуміло, що ніхто в ті роки не сумнівався в правдивості роману Олександра Фадєєва "Молода гвардія". Разом з тим, мене вразив тоді український зміст творів старшокласниці, а пізніше учасниці "Молодої гвардії" Улі Громової. У 60-ті роки в наших зросійщених південно-східних областях відчувався черговий наступ на українську мову, й тому моє здивування було закономірним.
Так народилися перші сумніви, пов’язані з ідеологічним портретом молодогвардійців. Потім Олександр Фадєєв вніс виправлення до свого роману. Як відомо, дописав сторінки саме про оте партійне керівництво. Потім виявилось, що зма-льований в образі зрадника Стаховича член "Молодої гвардії" Віктор Третьякевич насправді був керівником (ініціатором: командиром та комісаром організації), а не Олег Кошовий. Потім…
А коли в Україну потрапили спогади члена ОУН Євгена Стахіва (з ними прийшла відповідь на питання "Чому вірогідний зрадник молодо-гвардійців був наділений Олександром Фадєєвим саме схожим прізвищем (Стахів — Стахович)?" — бо співробітники радянських спецслужб, які вивчали події воєнного часу на Донбасі, відкрили письменнику теку з документами про діяльність на півдні України похідних оунівських груп, одним з керівників яких і був пан Євген), стало ясно — можливо, істина в тому, що треба розділити реальність від творчого відтворення її Олександром Фадєєвим у романі "Молода гвардія". Іншими словами: є літературний твір (інше питання — його мистецька якість), і є документи, що відображають, очевидно, не в повній мірі, події на Донбасі воєнних часів.
Ще на одну суттєву обставину також звернемо увагу: між молодогвардійцями, які залишилися в живих, ніколи не було спільної думки про події (і за романом, і за документами), учасниками яких вони були.
"МОЛОДА ГВАРДІЯ" — ЗА РАДЯНСЬКИМИ ДОКУМЕНТАМИ
Відразу зауважимо, що не збереглося жодного письмового протоколу засідань підпільної організації під назвою "Молода гвардія". В лісі під Краснодоном жандарми та поліцаї за кілька годин перед наступом радянських військ спалили свою документацію, в тому числі й ту, що стосувалася молодіжних підпільних організацій. Історія їх творилася за усними розповідями.
Член "Молодої гвардії" Валерія Борц (цю думку поділяли й інші учасники підпілля) вважала, що в краснодонській історії дуже багато таємниць. "Ніяк не можна ставити остаточної крапки над тим чи тими, хто нас зрадив", — твердила вона. Про особливу складність вивчення історії донецького підпілля говорив і дослідник Кім Костенко, який через 16 років по війні повернув людям чесне ім’я фактичного ініціатора створення краснодонського підпілля Віктора Третьякевича (1960 року мужнього патріота було посмертно відзначено урядовою нагородою).
Взагалі післявоєнна історія "Молодої гвардії" за глибиною людських трагедій гідна драм Шекспіра.
Не витримало серце батька Віктора Третьякевича і він пішов у небуття, не дочекавшись реабілітації сина. Брат Віктора — досвідчений партійний працівник, у період війни комісар партизанського загону, — в 60-ті роки працював мельником. А яка доля дісталася іншій псевдозрадниці молодогвардійців Ользі Лядській? Лише 1990 року вона дочекалася повної реабілітації, пройшовши й ГУЛАГ, і заслання, й жахливі моральні тортури.
"Не бачу можливості далі жити…" — це рядок з передсмертного листа (13 травня 1956 р.) автора роману "Молода гвардія" Олександра Фадєєва.
А 1948 року він ще не усвідомлював наслідків публікації свого кон’юнктурного твору для батьків та близьких молодогвардійців, а також живих учасників краснодонського підпілля: "Мета цієї метушні (звернень до ЦК КПРС. — В.А.) одна — підняти себе, сина чи доньку зі своєї родини, а також і всю родину, і натомість принизити й оговорити тих з героїв "Молодої гвардії" та їхні сім’ї, що одержали вищі нагороди уряду або заслужили вищої оцінки нашої преси".
Від 1943 року, коли частина юних підпільників була удостоєна звань Героя Радянського Союзу, до наших днів створювалася не одна висока комісія, перед якою ставилось єдине завдання – відтворити правдиву історію краснодонського підпілля. Одна з перших — 1965 року, Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, вимушена була припинити свою роботу, оскільки живі учасники організації не дійшли спільної оцінки фактично жодної сторінки офіційно створеної історії "Молодої гвардії".
Використаємо в нашій публікації висновки міжреґіональної комісії з вивчення краснодонської підпільної організації, до якої входили історики й представники громадських організацій, зокрема, Москви, Луганська, Дніпропетровська.
Після звільнення 1943 року східних областей України, до Микити Хрущова потрапила доповідна ЦК комсомолу України про розстріл групи юних краснодонців. Той опрацював її й направив Сталіну. На Донбас прибув Олександр Фадєєв і, поверхово ознайомившись з фактичним матеріалом (і для письменника це характерно, адже він прагнув відтворити події згідно з законами мистецтва, а не суворою правовою логікою), в короткий термін написав роман під назвою "Молода гвардія". І зміст літературного твору, і його емоційне сприйняття читачами, обуреними злочинами гітлерівців, відповідали настроям повоєнного часу.
Колишня підпільниця Ольга Іванцова згадувала, що, зустрічаючи гостя Краснодону Л. Кагановича, молодогвардійці не могли дійти згоди як розповідати соратнику Сталіна про свою боротьбу. З райкому партії прийшла директива: "Розповідайте так, як написано в романі "Молода гвардія".
Міжреґіональна комісія документально встановила, що в Краснодоні й навколишніх населених пунктах діяли стихійно виниклі (насамперед унаслідок загрози потрапити на підневільну працю до Німеччини) підпільні молодіжні групи "Зірка", "Молот", "Серп і молот" та інші. Влітку 1942 року їх об’єднав у "Молоду гвардію" Віктор Третьякевич, який був центральною постаттю організації протягом її короткого існування (це співпадає з свідченнями молодо-гвардійців В. Лєвашова, Г. Арутюнянця, Р. Юркіна. А також Г. Почепцова, який, боячись арешту, видав німцям підпільників. Прізвище В.Третьякевича було присутнім у перших списках страчених молодогвардійців, опублікованих ще під час війни в центральній пресі. — В.А.). Олег Кошовий до керівництва "Молодої гвардії" не належав, більше того, піддані експертизі підписи ніби-то ним виданих комсомольских квитків виявилися фальшивими, зробленими пізніше. Натомість встановлені первісні підписи "Комісар Славін", які належать Віктору Третьякевичу.
Комісія встановила, що за Віктором Третьякевичем німці стежили ще в Луганську, де він жив до появи в Краснодоні. "Засвіченою", тобто розкритою контррозвідницькою службою СД, прибула до Краснодону й Любов Шевцова — випускниця школи радистів. Німці не поспішали арештовувати юних підпільників, бо хотіли простежити їхні можливі зв’язки з іншими структурами руху опору (про це — в наступному розділі публікації).
Вивчення документів відкриває забрало й над таємницею Віктора Третьякевича. Справа у тому, що він прибув до Краснодону, залишивши партизанський загін. Розплатою за те, що він порушив наказ — не боровся з окупантами зі зброєю в руках, а за власною ініціативою створив підпільну організацію, йому було і зганьблення іменем зрадника, й забуття.
На радянські спецслужби лягає й вина за фальсифікацію в цілому історії юнацької підпільної організації Краснодону. Свої прорахунки в підготовці розвідників, яких засилали на окуповані території, вони компенсували творенням "зрадників" (звернемося до документів — за 1989 рік лише Головною військовою прокуратурою СРСР було реабілітовано близько 60 тисяч "зрадників Батьківщини" та "шпигунів").
Доклали руки до фальсифікації дійсної історії "Молодої гвардії" й керівники луганської обласної парторганізації, які нав’язали громадській думці не відповідаючу історичній правді назву — партійно-комсомольске підпілля "Молода гвардія", оскільки, повторюю, патріотично налаштовані групи руху опору загарбникам виникали на Донбасі стихійно, не за вказівкою більшовицької партії. Колишній секретар обкому В.Шевченко так захопився перелицюванням історії, що вписав і себе у шеренгу підпільників.
КРАСНОДОНСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ — ЗА
АРХІВАМИ ОУН ТА СБУ
Об’єктивне дослідження вітчизняної історії передбачає неупереджене ставлення до подій минулого. Цей хрестоматійний принцип вимушений нагадати лише тому, що однобокий підхід (а саме — іґнорування багатьма дослідниками підпільної діяльності Організації Українських Націоналістів на східній Україні у воєнні роки) не давав і не дає дослідникам можливості глибоко проникнути в таємниці краснодонської трагедії.
Минулого року донецький історик Володимир Нікольський видав дослідження "Підпілля ОУН(б) у Донбасі" (Інститут історії України Національної академії наук. Рецензент — професор Станіслав Кульчицький). Джерельною базою для книжки зокрема були фонди Державного архіву Служби безпеки України. Видання містить багато даних, які дають змогу краще уявити життя Донбасу часів окупації.
З просуванням німецьких військ у глибину радянської території рухались і так звані похідні групи оунівців. До речі, планувалося, що вони діятимуть не лише в Україні, але й на Дону та Кубані. До вересня 1941 року похідні групи прибули до місць призначення. Обласний провід ОУН діяв у Донецьку, оунівські підпільники — в Рутченково, Артемівську, Маріуполі, Ясинуватій, Волновасі, Горлівці, Краматорську, Луганську. Частина з них працювала перекладачами в німецькій армії.
Насамперед оунівці мали на меті вести пропаґандистсько-роз’яснювальну роботу серед східних українців, знайомлячи їх із національними державотворчими ідеями. Керівники ОУН, зрозуміло, ставили перед учасниками похідних груп масштабніші завдання — наприклад, захопити керівні посади в місцевих органах самоврядування на окупованих територіях. Але провал гітлерівських планів щодо блискавичного захоплення європейської частини СРСР фактично звів основну роботу оунівців до організації "Просвіт", національної преси, осередків культури та вивчення реальної обстановки на місцях. Євген Стахів пише про те, що значна частина населення Донбасу не сприймала національно-визвольних ідей, хоча багато було налаштованих антисталінськи, а то й антирадянськи. Довелося пристосовуватися й розшифровувати абревіатуру ОУН як — Організація Українського Народу тощо. До речі, до "Просвіт" приймали не лише етнічних українців, але й росіян, представників інших національностей.
З початком 1942 року німецькі каральні органи розпочали переслідування оунівців, а влітку 1943 року — масові арешти й знищення. Гестапо заарештувало лише в Маріуполі близько 20 бандерівців та мельниківців. Таким чином ОУН була під прицілом як німецьких, так і радянських каральних та розвідувальних органів. Аґенти останніх були впроваджені в оунівські структури ще в довоєнні часи.
Зазначу, що, згідно з архівними даними СБУ, оунівські групи діяли на Донбасі до середини 50-х років (осередки організації органами держбезпеки (НКДБ, МДБ, "Смерш") були розкриті в понад 30 містах).
Як згадує Євген Стахів, у грудні 1942 року в районі Краснодону оунівці зустріли молодих людей, які письмово фіксували знаки на німецьких військових автомашинах, але контакти з ними швидко обірвалися. Це були згуртовані Любою Шевцовою юнаки та дівчата, які збирали для неї розвідувальні дані про пересування німецьких військ.
Тісної співпраці між оунівцями та краснодонськими підпільниками не склалося. По-перше: окупація Донбасу була порівняно нетривалою, а по-друге: кожний виконував свої завдання, не забуваючи про конспірацію.
І насамкінець.
Здається, можна упевнено говорити, що на історії Краснодонського підпілля лежить густа тінь – наслідки таємних операцій радянських та гітлерівських спецслужб. Арґументи? Німці "вели" і Віктора Третьякевича, й Любов Шевцову ще до появи у Краснодоні. Не без “СМЕРШу” та радянських каральних органів Віктор Третьякевич із дійсних підпільників перетворився на "зрадника" (повторюся, через 16 років реабілітований і нагороджений). Діяльність оунівців була добре відома радянській контррозвідці, оскільки в похідних групах були її аґенти, завербовані ще 1939 року (відомі випадки видачі німцям оунівців цими аґентами)…
* * *
ВИСНОВОК, БЕЗ ЯКОГО НЕ МОЖНА ЗАВЕРШИТИ ЦЮ ПУБЛІКАЦІЮ
Якою б не була таємниця Краснодонського підпілля (очевидно, вона вже ніколи не буде розкрита), треба віддати належне подвигу юних месників. Очевидно, найсправедливішим кроком з боку української держави, було б пропоноване міжреґіональною комісією нагородження документально підтвердженого ініціатора об’єднання Краснодонських молодіжних підпільних груп руху опору окупантам в "Молоду гвардію" Віктора Третьякевича найвищою нагородою незалежної України, а також належне відзначення урядовими нагородами всіх досі не вшанованих як членів "Молодої гвардії", так і їхніх добровільних помічників.
Віталій АБЛІЦОВ