Про "до-київську" назву Києва
08/14/2002 | Габелок
Продовження цієї теми:
http://www.maidan.org.ua/news/index.php3?bn=maidan_hist
Ще цікавий факт, про який я прочитав у Михайла Брайчевського. Виявляється, що топонім з корнем кий- є розповсюджений мало не у всіх слов"янських країнах. У бувшій Югославії, Болгарії, Польщі та Україні (може у Чехії теж). Це викликає цікаві запитання.
Якщо назва українського Києва походить від імени антського князя Кия, як те припускає М.Брайчевський то, як тоді пояснити існування стільких київців у східній Європі?
Взагалі, це питання є цікавим. На нього немає загально прийнятої відповіді. Нажаль. За Брайчевським, який це взяв у Птоломея (ІІ ст.н.е.), вважав, що Київ(вірніше одне з поселень, яке було на території сучасного Київа) до часів Кия називався Сар, що сарматською може означати Голова, головний, як - столиця (порівняйте Сараєво, Бахчисарай таке инше). П.П.Толочко, який є досить консервативним у своїх поглядах (у доброму розумінні цього слова), скептично ставиться до висновків М.Брайчевського називаючи їх фантазіями. Час їх розсудить...
Ось невеликий вибір з роботи Михайла Брайчевського "Коли і як виник Київ":
"Дніпровські "міста" Птоломея. Зовсім іншого ставлення до себе вимагає припущення про те, що протокиївське ядро поселень знаходитьмя в числі тих "міст", які географ ІІ ст. н. е. Птоломей перераховує вздовж течії Дніпра. "Всередині країни (Європейської Сарматії), - пише він,- лежать городи: по річці Бористену - Азагарій (56гр - 50гр40хв), Амадока (56-50 30'), Сар (56 - 50 15), Серим (57 - 50), Метрополь (56 30 - 49 30), Ольвія або Бористен ( 57 - 49) (Ptol., III, 5, 13-15)
Крім того, він називає Ордес, вище річки Аксімака, та три міста по рукаву Бористена: Леїн-городок, Сабак, Ніос...
Спроби уточнення географічного положення перерахованих міст в літературі побилися неоднаразово, проте жодна з них не знайшла достатньо переконливого обгрунтування. Одну з цікавих спроб зробив Ф. Браун, який бачив своє завдання в зворотному процесі обчислення відстані позанчених Птолемеєм об"єктів на підстававі наведених ним координат, взявши за відправну точку Ольвію, місцезнаходження якої відомо точно. Так, наступний за Ольвією Метрополь за масштабами Птолемеєвої градусної сіткимусив би знаходитися від неї на відстані біля 52 верст, а оскільки напрямок течії Дніпра є надчйною путівною стежкою, обчислення приводить Брауна у с. Білозерку поблизу Херсона і т.д. Наслідки дослідження виявилися несподіваними:всі шість міст, названих Птоломеєм вздовж Дніпра, уклалися в межах Нижньої Наддніпрянщини до порогів, на відрізку близько 200км...
Довіряти наведеним у Птолемея цифрам не можна навіть і для визначення відстаней. Наприклад, відстань між Візантією і гирлом Бористена, обчислена за методом Брауна, мусила б дорівнювати лише близько 400км, насправді вона становить близько 600км....
Найбільш східне розташування Серіма (на цілий градус) скоріше за все вказує на його локалізацію в області Надпоріжжя, в районі Дніпровської луки, винесеної далеко на схід. Тут відома ціла група поселень черняхівської культури, які датуються часом від ІІ ст. н.е., в тому числі єдине відоме городище цієїкултрути в с.Башмачка; можливо, одне із них (або ціла група) віджначене олександрійським географом під іменем Серім.
В такому разі Метрополь повинен знаходитися південніше порогів...
Якщо ж прийняти, що Серім знаходився в області Надпоріжжя, то на Середню Наддніпрянщину залишаються три "міста": Сар, Амадока і Азагаріум з його слов"янською етимологією...
В творі візайтінського імператора Константина Багрянородного "Про управління імперією", написаному в середені Х ст., є місце, яке ось уже півтора століття привертає до себе увагу дослідників... Описуючи торгівельні операції давньоруських купців, Константин писав, що однодеровеки русів "спускаються по річці Дніпру і збираються у Київській фортеці, яка називається Самбатас (Брайчевський подає це слово грецькою) (Const. AI,IX).
У зв"язку з цим цікавою є гіпотеза М.Я Марра, згідно з якою назва Самбатас генетично сягає в скіфо-сарматську епоху. За Марром ім"я "Самбат"реконструюється як termat -з відпаданням плавного "r"і роздвоєнням губного "m" y "m/b". Звернімо увагу, що перший склад реконструйованої назви - "ter" або "sar" відповідає імені "Сар", згаданому Птолемеєм. Наведний вище аналіз привів нас до висновку, що місто з цим іменем є одним з двох найбільш імовірних претендентів на ототожнення з протокиївським гніздом поселень. Тим часом Самбатас, безперечно, ув"язується саме з Києвом.
Слов"янські назви, які виступають у Константина Багрянородного страшенно перекручені... Чернігів виступає, як Дзернігога, Смоленськ - Мілініска, Новгород - Немогардас і т.д...
Друга частина досліджуваного імені "вантас чи бантас" щодо своєї етимології також здається цілком ясною. Вантас - ім"я цироко відоме в етноміці Східної Європи - Слов"янське "Вятъ", яке виступає в іменах "венеди", "вінди" (можливо - анти), а пізніше - "в"ятичі", з приводу чого існує велика спеціальна література. "Столиця венедів"...
Ось продовження, стаття з газети "День"
http://www.day.kiev.ua/2002/54/economy/ec2.htm
Бусове поле, Бусова гора та фортеця Самбатас
Сліди древньої історії на карті Києва
--------------------------------------------------------------------------------
Віктор ЯНОВИЧ, історик, культуролог, Київ
--------------------------------------------------------------------------------
ЛIТОГРАФIЯ З АЛЬБОМУ «УКРАЇНА. ВІХИ ІСТОРІЇ». КИЇВ. «МИСТЕЦТВО». 2001 р.
У «Слові о полку Ігоревім» згадується «время бусово»: «Готські красні діви заспівали на березі синього моря, — звонячи руським золотом, вони співають про часи Бусові». Адже в Києві є Бусова гора, Бусове поле та річечка Бусловка. Напевно, згадування «готських красних дів» наштовхнуло деяких дослідників на думку, що під «часом Бусовим» слід розуміти час царя антів Боза (чи Божа), згаданого готським істориком VI століття Йорданом. Енциклопедичний довідник «Київ» розвиває цю думку, стверджуючи, що у IV столітті в Києві на Бусовому полі стояли укріплення вождя місцевих племен Буса, що їх не змогли здолати готи. І від його імені походять усі вищезгадані назви.
Однак ця версія не витримує критики. Йордан повідомляє, що король готів Вінітарій, «потроху звільняючись від влади гунів і намагаючись виявити свою доблесть, вирушив своїм військом проти антів... він розіпнув їхнього царя Боза із синами та сімдесятьма приматами для залякування скорених», які, слід думати, підняли повстання проти панування готів, скориставшись їхньою поразкою від гунів.
Ця сумна історія нічого не дає для пояснення походження назви Бусове поле. По-перше, Йордан згадує ім’я Боз (чи Бож), а не Бус. По-друге, як показав В.Петров, Бож правив антами у Побужжі. По-третє, нелогічно «красним готським дівам» називати час ім’ям не свого, а чужого вождя, та ще й оспівувати його.
Якщо ж заглянути до етимологічного словника російської мови О. Преображенського, то знайдемо, що буса чи бус — давньослов’янське слово, що означає: корабель, човен, вид судна. Це слово зустрічається у стародавніх билинах. Наприклад, у билині про те як «Василь Буслаєв молитися їздив» говориться, що на Каспійському морі козаки «...грабят бусы-галеры, разбивают червлёны корабли». Таким чином, прізвище Буслаєв означає корабельник, а буса чи бус — вид судна, придатний для плавання морем.
Візантійський імператор Константин Багрянородний стверджує, що «руські каравани, йдучи у Константинополь, збиралися в районі Києва, де переоснащували човни, готуючи їх до далекої морської подорожі», і вказує місце збору: «човни збираються у Київській фортеці, що називається Самбатас». Відзначимо, що «у», а не «біля». Фортеця у верфі потрібна була тому, що човни прибували з товарами. При переоснащенні човнів товари потрібно було складувати та охороняти. Звідси випливає, що фортеця не охоплювала якусь дніпровську заводь, а скоріше стояла в гирлі однієї з приток Дніпра. Ними могли бути або річка Почайна, або — Либідь. Біля місця, де Либідь впадала у Дніпро, розташовані Бусове поле і Бусова гора. Бусова гора — пагорб між нинішніми вулицями Тімірязєва та Кіквідзе, що виступає у долину ріки Либідь з лівого берега, неподалік від її гирла. Бусове поле — прилягаюча до Бусової гори рівнина, над якою зараз знаходиться велика транспортна розв’язка, а під якою — станція метро «Видубичі».
«Бусове поле» іншими словами можна було б назвати «лодейним полем». Місце з такою назвою є у Санкт-Петербурзі, але нам важливо зрозуміти зміст цього словосполучення. Здавна і до недавніх часiв технологія будування кораблів передбачала розкладку перед зборкою всіх частин корабля на спеціальній просторій площадці, що називається технічною мовою плазом. Слов’яни ж у древні часи могли називати її «бусовим полем». Бусових справ майстри, ймовірно, жили поблизу на горі, яку у зв’язку з цим назвали Бусовою. Звідси випливає, що фортеця Самбатас розташовувалася на Бусовому полі і, можливо, на одній із прилягаючих гір, і що в гирлі Либеді розташовувалася древня верф.
Назва місцевості «Видубичі», розташованої між Бусовим полем та Дніпром, швидше за все також пов’язана з древньою верф’ю. Її походження намагаються пояснити тим, що нібито там виплив скинутий у Дніпро ідол — Перун. Однак це не підтверджується літописними джерелами (за вказівкою Володимира ідола відштовхували від берега і дозволили виплисти тільки за порогами) і малоймовірно з тієї причини, що раніше у цьому місці Дніпро повертав вправо і течія повинна була віднести Перуна від правого берега, а не винести на нього. Ймовірніше, що тут, поблизу від верфі, виймали з води ліс, що сплавлявся по Дніпру, призначений для будівництва кораблів.
Тепер про зміст назви Самбатас, що звучить не по-слов’янськи. Дослідники намагалися вивести його з різних мов. Існує більше десяти різних версій. У перекладі з германських мов Самбатас означає — збір човнів (sam — збір, botas — човни). Таким чином напрошується висновок, що фортеця Самбатас була заснована якимось германським народом. Але яким і коли?
У IX столітті до Києва прийшли варяги. Їхні діяння добре відомі і серед них не значиться заснування фортеці Самбатас. Отже, потрібно йти далі у глибину століть. На рубежі I — II ст. н.е. у Причорномор’я приходять готи. У той час слов’яни мали давні торгові зв’язки з греками та римлянами. Про це свідчить безліч знахідок грецьких та римських монет у Середньому Подніпров’ї. Однак торгівля ця велася через посередників, що привласнювали левову частку доходів. Боспорське царство, що володіло Чорним морем (Понт Евксинський), з одного боку виступало як посередник у торгівлі слов’ян (хлібом, медом, воском, хутром) із греками та римлянами, а з другого — було найлютішим ворогом слов’ян, оскільки брало їх у полон і поставляло на невільничі ринки у таких кількостях, що в Греції та Римській імперії слово слов’янин (slavorum) стало синонімом слова раб. Деякі «дослідники» намагаються пояснити це нібито притаманною слов’янам рабською натурою. Але це наклеп, що спростовує характеристика, дана слов’янам Маврикієм Стратегіконом: «Племена слов’ян та антів... подібні за своєю вдачею, за своїм волелюбством, їх ніяк не можна схилити до рабства або ж підкоритися у своїй країні».
Становище змінилося із приходом войовничих готів, які мали намір облаштуватися у Криму та у Північному Причорномор’ї. Слов’яни, які бажали звільнитися від Боспорської кабали, стали природними союзниками готів. У період з II по IV ст. н.е. слов’янські племена були у тісному контакті з ними. У візантійських договорах III — IV ст., нібито з готами, зустрічаються й слов’янські імена. М.Ю.Брайчевський відзначає, що ті, кого візантійці називали готами, «були досить складним конгломератом різних за походженням племен, серед яких були і скіфські, і сарматські, і слов’янські й інші східноєвропейські племена, об’єднані у досить сильному міжплемінному союзі». Слов’янські племена боранів та карпів починали з готами спільні морські походи. У середині III століття вони розгромили могутнє Боспорське царство і стали володарями Чорного моря, яке пізніше араби назвали Руським. Добралися готи та борани і до Малої Азії. Про їхнє вторгнення у Малу Азію в 257 р. повідомляє Зосим. Він пише, що, захопивши штурмом Пітіунт і Трапезунд і «спустошивши всю його область, варвари повернулися на батьківщину з величезною кількістю кораблів». А у 264 р. був похід і вглиб Малої Азії. Ці відомості підтверджені знахідкою у Києві скарбу дуже рідкісних антіохійських монет, викарбуваних незадовго до цього часу. (М.Брайчевський).
Може виникнути запитання: чому причорноморські готи у війні з Боспорським царством і в морських походах як за головного союзника мали слов’янське плем’я боранів, мешканців далекого від моря київського «бора великого»? Причин цього кілька. По-перше, для війни з Боспорським царством був потрібен могутній морський флот, для будівництва якого в Приазовських та Причорноморських степах не було лісу, під Києвом же його росло достатньо. По-друге, цей флот не можна було будувати під носом у ворога. Наприклад, Петро I, готуючись до війни з турками, будував свій флот у далекому від моря Воронежі. По-третє, жителі лісових країв, де річки були чи не єдиними шляхами сполучення, мали досвід будівництва і використання річкових кораблів, але не морських. Германські народи на своєму внутрішньому Балтійському морі освоїли будівництво морських кораблів та морську навігацію. Природно, що вони очолили цю справу і дали свою назву фортеці, в якій працювали. Час заснування фортеці Самбатас мав передувати початку спільних морських походів боранів і готів, тобто припадає приблизно на 250 рік. Очевидно згодом, особливо після відходу готів під ударами гунів у Західну Європу, справа будівництва морських суден перейшла до рук слов’ян, але раніше дана фортеці назва залишилася. І за традицією власник фортеці одержував ім’я-титул Самботас незалежно від його власного імені. Очевидно, він відав не тільки верф’ю, але й організацією торгових караванів і, можливо, їхньою охороною у дорозі, що робило його вельми значною особою, того ж рівня, що і власник перевозу — Кий.
Тому не дивно, що, судячи з напису на надгробній плиті, знайденій під Константинополем, — «Хільбудій син Самбатаса», Хільбудій, який, на думку академіка Б. Рибакова, є історичним прототипом Кия, і Самбатас виявилися родичами. З цього повідомлення також випливає, що Київ не обмежувався пасивною роллю торгового центру, що лежить на перехресті доріг, а був ще центром морського суднобудування та організатором торгових караванів, що йшли у дальні краї. Гіпотеза Рибакова, що здається слабко мотивованою в етимологічному відношенні, отримує підтвердження, якщо інтерпретувати ім’я Хільбудій як Кийбудій, тобто Кий будівельник.
Що ж стосується «готських красних дів», згадуваних у «Слові о полку Ігоревім», то, як стверджує С. Пушик, жодного відношення до готів вони не мають. На його думку, у «Слові» йдеться про «гатських красних дів» — так русини називають русалок (очевидно, тому, що улюбленим місцем русалочих посиденьок є гаті). Однак, чому вони, «звонячи руським золотом, співають про часи Бусові»? Русалки, слід думати, як і їхні земні сестри, були небайдужими до прикрас, особливо золотих. При загибелі суден, наприклад, у боях iз піратами, золото просипалося у воду і діставалося русалкам. До того ж призвела й авантюра Ігоря, «який потопив багатство на дні Каяли — ріки половецької, просипавши руське золото» («Слово о полку Ігоревім»). Це й нагадало русалкам «час бусовий», час торгових корабельних караванів, дружного і багатого життя слов’янських племен, в яке внесла сум’яття гунська навала і якому поклала край навала аварів.
№54 23.03.2002 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
http://www.maidan.org.ua/news/index.php3?bn=maidan_hist
Ще цікавий факт, про який я прочитав у Михайла Брайчевського. Виявляється, що топонім з корнем кий- є розповсюджений мало не у всіх слов"янських країнах. У бувшій Югославії, Болгарії, Польщі та Україні (може у Чехії теж). Це викликає цікаві запитання.
Якщо назва українського Києва походить від імени антського князя Кия, як те припускає М.Брайчевський то, як тоді пояснити існування стільких київців у східній Європі?
Взагалі, це питання є цікавим. На нього немає загально прийнятої відповіді. Нажаль. За Брайчевським, який це взяв у Птоломея (ІІ ст.н.е.), вважав, що Київ(вірніше одне з поселень, яке було на території сучасного Київа) до часів Кия називався Сар, що сарматською може означати Голова, головний, як - столиця (порівняйте Сараєво, Бахчисарай таке инше). П.П.Толочко, який є досить консервативним у своїх поглядах (у доброму розумінні цього слова), скептично ставиться до висновків М.Брайчевського називаючи їх фантазіями. Час їх розсудить...
Ось невеликий вибір з роботи Михайла Брайчевського "Коли і як виник Київ":
"Дніпровські "міста" Птоломея. Зовсім іншого ставлення до себе вимагає припущення про те, що протокиївське ядро поселень знаходитьмя в числі тих "міст", які географ ІІ ст. н. е. Птоломей перераховує вздовж течії Дніпра. "Всередині країни (Європейської Сарматії), - пише він,- лежать городи: по річці Бористену - Азагарій (56гр - 50гр40хв), Амадока (56-50 30'), Сар (56 - 50 15), Серим (57 - 50), Метрополь (56 30 - 49 30), Ольвія або Бористен ( 57 - 49) (Ptol., III, 5, 13-15)
Крім того, він називає Ордес, вище річки Аксімака, та три міста по рукаву Бористена: Леїн-городок, Сабак, Ніос...
Спроби уточнення географічного положення перерахованих міст в літературі побилися неоднаразово, проте жодна з них не знайшла достатньо переконливого обгрунтування. Одну з цікавих спроб зробив Ф. Браун, який бачив своє завдання в зворотному процесі обчислення відстані позанчених Птолемеєм об"єктів на підстававі наведених ним координат, взявши за відправну точку Ольвію, місцезнаходження якої відомо точно. Так, наступний за Ольвією Метрополь за масштабами Птолемеєвої градусної сіткимусив би знаходитися від неї на відстані біля 52 верст, а оскільки напрямок течії Дніпра є надчйною путівною стежкою, обчислення приводить Брауна у с. Білозерку поблизу Херсона і т.д. Наслідки дослідження виявилися несподіваними:всі шість міст, названих Птоломеєм вздовж Дніпра, уклалися в межах Нижньої Наддніпрянщини до порогів, на відрізку близько 200км...
Довіряти наведеним у Птолемея цифрам не можна навіть і для визначення відстаней. Наприклад, відстань між Візантією і гирлом Бористена, обчислена за методом Брауна, мусила б дорівнювати лише близько 400км, насправді вона становить близько 600км....
Найбільш східне розташування Серіма (на цілий градус) скоріше за все вказує на його локалізацію в області Надпоріжжя, в районі Дніпровської луки, винесеної далеко на схід. Тут відома ціла група поселень черняхівської культури, які датуються часом від ІІ ст. н.е., в тому числі єдине відоме городище цієїкултрути в с.Башмачка; можливо, одне із них (або ціла група) віджначене олександрійським географом під іменем Серім.
В такому разі Метрополь повинен знаходитися південніше порогів...
Якщо ж прийняти, що Серім знаходився в області Надпоріжжя, то на Середню Наддніпрянщину залишаються три "міста": Сар, Амадока і Азагаріум з його слов"янською етимологією...
В творі візайтінського імператора Константина Багрянородного "Про управління імперією", написаному в середені Х ст., є місце, яке ось уже півтора століття привертає до себе увагу дослідників... Описуючи торгівельні операції давньоруських купців, Константин писав, що однодеровеки русів "спускаються по річці Дніпру і збираються у Київській фортеці, яка називається Самбатас (Брайчевський подає це слово грецькою) (Const. AI,IX).
У зв"язку з цим цікавою є гіпотеза М.Я Марра, згідно з якою назва Самбатас генетично сягає в скіфо-сарматську епоху. За Марром ім"я "Самбат"реконструюється як termat -з відпаданням плавного "r"і роздвоєнням губного "m" y "m/b". Звернімо увагу, що перший склад реконструйованої назви - "ter" або "sar" відповідає імені "Сар", згаданому Птолемеєм. Наведний вище аналіз привів нас до висновку, що місто з цим іменем є одним з двох найбільш імовірних претендентів на ототожнення з протокиївським гніздом поселень. Тим часом Самбатас, безперечно, ув"язується саме з Києвом.
Слов"янські назви, які виступають у Константина Багрянородного страшенно перекручені... Чернігів виступає, як Дзернігога, Смоленськ - Мілініска, Новгород - Немогардас і т.д...
Друга частина досліджуваного імені "вантас чи бантас" щодо своєї етимології також здається цілком ясною. Вантас - ім"я цироко відоме в етноміці Східної Європи - Слов"янське "Вятъ", яке виступає в іменах "венеди", "вінди" (можливо - анти), а пізніше - "в"ятичі", з приводу чого існує велика спеціальна література. "Столиця венедів"...
Ось продовження, стаття з газети "День"
http://www.day.kiev.ua/2002/54/economy/ec2.htm
Бусове поле, Бусова гора та фортеця Самбатас
Сліди древньої історії на карті Києва
--------------------------------------------------------------------------------
Віктор ЯНОВИЧ, історик, культуролог, Київ
--------------------------------------------------------------------------------
ЛIТОГРАФIЯ З АЛЬБОМУ «УКРАЇНА. ВІХИ ІСТОРІЇ». КИЇВ. «МИСТЕЦТВО». 2001 р.
У «Слові о полку Ігоревім» згадується «время бусово»: «Готські красні діви заспівали на березі синього моря, — звонячи руським золотом, вони співають про часи Бусові». Адже в Києві є Бусова гора, Бусове поле та річечка Бусловка. Напевно, згадування «готських красних дів» наштовхнуло деяких дослідників на думку, що під «часом Бусовим» слід розуміти час царя антів Боза (чи Божа), згаданого готським істориком VI століття Йорданом. Енциклопедичний довідник «Київ» розвиває цю думку, стверджуючи, що у IV столітті в Києві на Бусовому полі стояли укріплення вождя місцевих племен Буса, що їх не змогли здолати готи. І від його імені походять усі вищезгадані назви.
Однак ця версія не витримує критики. Йордан повідомляє, що король готів Вінітарій, «потроху звільняючись від влади гунів і намагаючись виявити свою доблесть, вирушив своїм військом проти антів... він розіпнув їхнього царя Боза із синами та сімдесятьма приматами для залякування скорених», які, слід думати, підняли повстання проти панування готів, скориставшись їхньою поразкою від гунів.
Ця сумна історія нічого не дає для пояснення походження назви Бусове поле. По-перше, Йордан згадує ім’я Боз (чи Бож), а не Бус. По-друге, як показав В.Петров, Бож правив антами у Побужжі. По-третє, нелогічно «красним готським дівам» називати час ім’ям не свого, а чужого вождя, та ще й оспівувати його.
Якщо ж заглянути до етимологічного словника російської мови О. Преображенського, то знайдемо, що буса чи бус — давньослов’янське слово, що означає: корабель, човен, вид судна. Це слово зустрічається у стародавніх билинах. Наприклад, у билині про те як «Василь Буслаєв молитися їздив» говориться, що на Каспійському морі козаки «...грабят бусы-галеры, разбивают червлёны корабли». Таким чином, прізвище Буслаєв означає корабельник, а буса чи бус — вид судна, придатний для плавання морем.
Візантійський імператор Константин Багрянородний стверджує, що «руські каравани, йдучи у Константинополь, збиралися в районі Києва, де переоснащували човни, готуючи їх до далекої морської подорожі», і вказує місце збору: «човни збираються у Київській фортеці, що називається Самбатас». Відзначимо, що «у», а не «біля». Фортеця у верфі потрібна була тому, що човни прибували з товарами. При переоснащенні човнів товари потрібно було складувати та охороняти. Звідси випливає, що фортеця не охоплювала якусь дніпровську заводь, а скоріше стояла в гирлі однієї з приток Дніпра. Ними могли бути або річка Почайна, або — Либідь. Біля місця, де Либідь впадала у Дніпро, розташовані Бусове поле і Бусова гора. Бусова гора — пагорб між нинішніми вулицями Тімірязєва та Кіквідзе, що виступає у долину ріки Либідь з лівого берега, неподалік від її гирла. Бусове поле — прилягаюча до Бусової гори рівнина, над якою зараз знаходиться велика транспортна розв’язка, а під якою — станція метро «Видубичі».
«Бусове поле» іншими словами можна було б назвати «лодейним полем». Місце з такою назвою є у Санкт-Петербурзі, але нам важливо зрозуміти зміст цього словосполучення. Здавна і до недавніх часiв технологія будування кораблів передбачала розкладку перед зборкою всіх частин корабля на спеціальній просторій площадці, що називається технічною мовою плазом. Слов’яни ж у древні часи могли називати її «бусовим полем». Бусових справ майстри, ймовірно, жили поблизу на горі, яку у зв’язку з цим назвали Бусовою. Звідси випливає, що фортеця Самбатас розташовувалася на Бусовому полі і, можливо, на одній із прилягаючих гір, і що в гирлі Либеді розташовувалася древня верф.
Назва місцевості «Видубичі», розташованої між Бусовим полем та Дніпром, швидше за все також пов’язана з древньою верф’ю. Її походження намагаються пояснити тим, що нібито там виплив скинутий у Дніпро ідол — Перун. Однак це не підтверджується літописними джерелами (за вказівкою Володимира ідола відштовхували від берега і дозволили виплисти тільки за порогами) і малоймовірно з тієї причини, що раніше у цьому місці Дніпро повертав вправо і течія повинна була віднести Перуна від правого берега, а не винести на нього. Ймовірніше, що тут, поблизу від верфі, виймали з води ліс, що сплавлявся по Дніпру, призначений для будівництва кораблів.
Тепер про зміст назви Самбатас, що звучить не по-слов’янськи. Дослідники намагалися вивести його з різних мов. Існує більше десяти різних версій. У перекладі з германських мов Самбатас означає — збір човнів (sam — збір, botas — човни). Таким чином напрошується висновок, що фортеця Самбатас була заснована якимось германським народом. Але яким і коли?
У IX столітті до Києва прийшли варяги. Їхні діяння добре відомі і серед них не значиться заснування фортеці Самбатас. Отже, потрібно йти далі у глибину століть. На рубежі I — II ст. н.е. у Причорномор’я приходять готи. У той час слов’яни мали давні торгові зв’язки з греками та римлянами. Про це свідчить безліч знахідок грецьких та римських монет у Середньому Подніпров’ї. Однак торгівля ця велася через посередників, що привласнювали левову частку доходів. Боспорське царство, що володіло Чорним морем (Понт Евксинський), з одного боку виступало як посередник у торгівлі слов’ян (хлібом, медом, воском, хутром) із греками та римлянами, а з другого — було найлютішим ворогом слов’ян, оскільки брало їх у полон і поставляло на невільничі ринки у таких кількостях, що в Греції та Римській імперії слово слов’янин (slavorum) стало синонімом слова раб. Деякі «дослідники» намагаються пояснити це нібито притаманною слов’янам рабською натурою. Але це наклеп, що спростовує характеристика, дана слов’янам Маврикієм Стратегіконом: «Племена слов’ян та антів... подібні за своєю вдачею, за своїм волелюбством, їх ніяк не можна схилити до рабства або ж підкоритися у своїй країні».
Становище змінилося із приходом войовничих готів, які мали намір облаштуватися у Криму та у Північному Причорномор’ї. Слов’яни, які бажали звільнитися від Боспорської кабали, стали природними союзниками готів. У період з II по IV ст. н.е. слов’янські племена були у тісному контакті з ними. У візантійських договорах III — IV ст., нібито з готами, зустрічаються й слов’янські імена. М.Ю.Брайчевський відзначає, що ті, кого візантійці називали готами, «були досить складним конгломератом різних за походженням племен, серед яких були і скіфські, і сарматські, і слов’янські й інші східноєвропейські племена, об’єднані у досить сильному міжплемінному союзі». Слов’янські племена боранів та карпів починали з готами спільні морські походи. У середині III століття вони розгромили могутнє Боспорське царство і стали володарями Чорного моря, яке пізніше араби назвали Руським. Добралися готи та борани і до Малої Азії. Про їхнє вторгнення у Малу Азію в 257 р. повідомляє Зосим. Він пише, що, захопивши штурмом Пітіунт і Трапезунд і «спустошивши всю його область, варвари повернулися на батьківщину з величезною кількістю кораблів». А у 264 р. був похід і вглиб Малої Азії. Ці відомості підтверджені знахідкою у Києві скарбу дуже рідкісних антіохійських монет, викарбуваних незадовго до цього часу. (М.Брайчевський).
Може виникнути запитання: чому причорноморські готи у війні з Боспорським царством і в морських походах як за головного союзника мали слов’янське плем’я боранів, мешканців далекого від моря київського «бора великого»? Причин цього кілька. По-перше, для війни з Боспорським царством був потрібен могутній морський флот, для будівництва якого в Приазовських та Причорноморських степах не було лісу, під Києвом же його росло достатньо. По-друге, цей флот не можна було будувати під носом у ворога. Наприклад, Петро I, готуючись до війни з турками, будував свій флот у далекому від моря Воронежі. По-третє, жителі лісових країв, де річки були чи не єдиними шляхами сполучення, мали досвід будівництва і використання річкових кораблів, але не морських. Германські народи на своєму внутрішньому Балтійському морі освоїли будівництво морських кораблів та морську навігацію. Природно, що вони очолили цю справу і дали свою назву фортеці, в якій працювали. Час заснування фортеці Самбатас мав передувати початку спільних морських походів боранів і готів, тобто припадає приблизно на 250 рік. Очевидно згодом, особливо після відходу готів під ударами гунів у Західну Європу, справа будівництва морських суден перейшла до рук слов’ян, але раніше дана фортеці назва залишилася. І за традицією власник фортеці одержував ім’я-титул Самботас незалежно від його власного імені. Очевидно, він відав не тільки верф’ю, але й організацією торгових караванів і, можливо, їхньою охороною у дорозі, що робило його вельми значною особою, того ж рівня, що і власник перевозу — Кий.
Тому не дивно, що, судячи з напису на надгробній плиті, знайденій під Константинополем, — «Хільбудій син Самбатаса», Хільбудій, який, на думку академіка Б. Рибакова, є історичним прототипом Кия, і Самбатас виявилися родичами. З цього повідомлення також випливає, що Київ не обмежувався пасивною роллю торгового центру, що лежить на перехресті доріг, а був ще центром морського суднобудування та організатором торгових караванів, що йшли у дальні краї. Гіпотеза Рибакова, що здається слабко мотивованою в етимологічному відношенні, отримує підтвердження, якщо інтерпретувати ім’я Хільбудій як Кийбудій, тобто Кий будівельник.
Що ж стосується «готських красних дів», згадуваних у «Слові о полку Ігоревім», то, як стверджує С. Пушик, жодного відношення до готів вони не мають. На його думку, у «Слові» йдеться про «гатських красних дів» — так русини називають русалок (очевидно, тому, що улюбленим місцем русалочих посиденьок є гаті). Однак, чому вони, «звонячи руським золотом, співають про часи Бусові»? Русалки, слід думати, як і їхні земні сестри, були небайдужими до прикрас, особливо золотих. При загибелі суден, наприклад, у боях iз піратами, золото просипалося у воду і діставалося русалкам. До того ж призвела й авантюра Ігоря, «який потопив багатство на дні Каяли — ріки половецької, просипавши руське золото» («Слово о полку Ігоревім»). Це й нагадало русалкам «час бусовий», час торгових корабельних караванів, дружного і багатого життя слов’янських племен, в яке внесла сум’яття гунська навала і якому поклала край навала аварів.
№54 23.03.2002 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
Відповіді
2002.08.14 | Габелок
Про Хільбудія
Из «Войны с готами» Прокопия Кесарийскогоhttp://www.1september.ru/ru/his/2002/23/1.htm
О славянах
Спустя некоторое время анты и славяне рассорились между собой и вступили в войну. Случилось так, что в этой войне анты были побеждены врагами. В этом столкновении один славянин взял в плен юношу, едва достигшего зрелости, по имени Хильбудий, и отвел его к себе домой.
С течением времени этот Хильбудий оказался очень расположенным к своему хозяину и в военном деле очень энергичным. Не раз подвергаясь опасностям из-за своего господина, он совершил много славных подвигов и смог добиться для себя великой славы.
Около этого времени анты сделали набег на Фракийскую область и многих из бывших там римлян ограбили и обратили в рабство. Гоня их перед собою, они вернулись с ними на родину. Одного из этих пленников судьба привела к человеколюбивому и мягкому хозяину. Сам же этот пленник был очень коварным и способным обмануть любого встречного. Так как при всем желании он не находил никаких средств вернуться в римскую землю, он придумал следующее. Придя к хозяину, он рассыпался в похвалах его милосердию, утверждая, что за это ему от Бога будет много всяких благ, что сам он ни в коем случае не окажется неблагодарным своему добрейшему господину и что, если хозяин захочет послушать его добрых советов, которые он очень хорошо обдумал, то в скором времени он сделается обладателем большой суммы денег.
У одного славянского племени на положении раба находится Хильбудий, бывший военачальник римлян, скрывающий от всех варваров, кто он такой. Если ему будет угодно выкупить Хильбудия и доставить его в землю римлян, то вполне естественно, что он получит великую славу и очень много денег от императора. Такими речами римлянин тотчас убедил своего хозяина и вместе с ним отправился к славянам. У этих народов был заключен мирный договор, и они без страха общались друг с другом. И вот, предложив хозяину Хильбудия большую сумму, они купили этого человека и с ним быстро вернулись домой.
Когда они вернулись к себе, на свое местожительство, купивший стал его спрашивать, правда ли, что он Хильбудий, римский военачальник? Он не отказался рассказать всё, как было, и со всей откровенностью изложил по порядку всю свою жизнь, что сам он родом ант, что, сражаясь вместе со своими родичами со славянами, бывшими тогда их врагами, был кем-то из неприятелей взят в плен; теперь же, придя в родные земли, он в дальнейшем согласно закону будет уже свободным. Заплативший за него деньги остолбенел, лишившись дара речи от изумления, и впал в величайший гнев, потеряв столь великую надежду на выгоду.
Но римлянин, желая его утешить и скрыть истину, чтобы не сделать своего возвращения домой более затруднительным, продолжал настаивать, что этот человек тот самый [римский] Хильбудий, но что он, находясь в среде варваров, боится открыть всё, когда же окажется в римской земле, не только не будет скрывать правды, но, естественно, будет гордиться этим именем.
Вначале всё это делалось тайно от остальных варваров. Когда же этот слух, распространяясь в народе, стал достоянием всех, то по этому поводу собрались почти все анты, считая это дело общим и полагая, что для них всех будет большим благом то, что они хозяева римского полководца Хильбудия.
Эти племена, славяне и анты, не управляются одним человеком, но издревле живут в народоправстве [демократии], и поэтому у них счастье и несчастье в жизни считаются делом общим. И во всем остальном у обоих этих варварских племен вся жизнь и законы одинаковы. Они считают, что один только бог, творец молний, является владыкой над всеми, и ему приносят в жертву быков и совершают другие священные обряды. Судьбы они не знают и вообще не признают, что она по отношению к людям имеет какую-либо силу, и когда им вот-вот грозит смерть, охваченным ли болезнью, или на войне попавшим в опасное положение, то они дают обещание, если спасутся, тотчас же принести богу жертву за свою душу: избегнув смерти, они приносят в жертву то, что обещали, и думают, что спасение ими куплено ценой этой жертвы.
Они почитают реки и нимф, и всякие другие божества, приносят жертвы всем им и при помощи этих жертв производят и гадания. Живут они в жалких хижинах, на большом расстоянии друг от друга, и все они часто меняют места жительства. Вступая в битву, большинство из них идет на врагов со щитами и дротиками в руках, панцирей же они никогда не надевают; иные не носят ни рубашек [хитонов], ни плащей, а одни только штаны, подтянутые широким поясом на бедрах, и в таком виде идут на сражение с врагами.
У тех и других один и тот же язык, достаточно ваpварский. И по внешнему виду они не отличаются друг от друга. Они очень высокого роста и огромной силы. Цвет кожи и волос у них очень белый или золотистый и не совсем черный, но все они темно-красные. Образ жизни у них, как у массагетов, грубый, без всяких удобств, вечно они покрыты грязью, но, по существу, они не плохие и совсем не злобные, но во всей чистоте сохраняют гуннские нравы. И некогда даже имя у славян и антов было одно и то же. В древности оба эти племени называли спорами [рассеяными], думаю, потому, что они жили, занимая страну рассеянно, отдельными поселками. Поэтому-то им и земли надо занимать много. Они живут, занимая большую часть берега Истра, по ту сторону реки.
(Материалы по истории СССР для семинарских и практических занятий.
М., 1985. Вып. 1. С. 224—226
2002.08.14 | Габелок
Рибаков про заснування Києва
http://www.sumbur.n-t.org/sg/kok.htmКто основал Киев?
Борис РЫБАКОВ
Со школьных лет известна легенда об основании Киева тремя братьями – Кием, Щеком и Хоривом. Новгородские историки XI...XII веков вписали эту легенду в летопись под 854 годом, уравняв Киев с другими городами Древней Руси, а самого князя Кия объявили простым охотником или перевозчиком через Днепр.
Киевские историки не остались в долгу и ответили «несведущим». Первый ответ был дан в торжественной форме составителем летописного свода 1093 года (перевод): «Как в древности был царь Рим (Ромул) и в его честь назван город Рим. Также Антиох и был (город) Антиохия... был также Александр (Македонский) и во имя его – Александрия. И во многих местах города были наречены во имя царей и князей. Так же и в нашей стране назван был великий город Киев во имя Кия».
Два десятка лет спустя крупнейший русский историк средневековья, киевлянин Нестор предпринял целое исследование для выяснения древнейшей истории Киева. Нестор изучил древние сказания (в его время еще хорошо помнили и о готских походах IV века и о славянском князе Бусе, плененном готами, о нашествии авар в VI веке, о славянских походах на Балканы в VI веке) и обрисовал облик Кия подробнее, чем в кратком предании.
«Если бы Кий был перевозчиком, – писал Нестор, – то не мог бы ездить в Царьград (позже – Константинополь, Стамбул). Но Кий был князем в своем племени и приезжал к императору, имя которого нам неизвестно, но мы знаем, что от того императора, к которому он ездил, князь получил великую честь.
На обратном пути на Дунае Кий построил на понравившемся ему месте небольшой городок и предполагал осесть в нем со своими соплеменниками, но местные жители воспротивились.
До сих пор дунайцы называют «городища Киевец». Кий же, вернувшись в свой город Киев, здесь и скончался... После смерти Кия и его братьев его династия правила в земле Полян». Итак, для прояснения истины знаменитый летописец Нестор произвел дополнительные разыскания о личности и исторической роли Кия.
Казалось бы, вот теперь в наших руках уже есть данные для точной датировки, времени деятельности Кия. Но, к сожалению, сам Нестор не знал имени византийского императора, а научная добросовестность не позволила знаменитому киевлянину придумывать что-либо.
Киевские князья совершали походы на Царьград или становились союзниками Византии и в IX – Х веках. Так; может быть, прав новгородец, писавший о 854 годе?
Обратимся к источнику, который уже существовал задолго до 854 года, но не был известен русским летописцам. Полвека тому назад академик Н.Я. Марр обратил: внимание на поразительное сходство русской летописной легенды об основании Киева с записью в армянской «Истории Тарона», написанной Зенобом Глаком в VIII веке. Там есть легенда, не имеющая никакого отношения к истории Армении, искусственно вставленная в канву древних армянских событий, но она полностью совпадает с киевским преданием: три брата – Куар (Кий), Мелтей и Хореван (Хорив) – основывают три города в стране Палуни (Поляне), а через некоторое время братья создают еще город на горе Керкей, где был простор для охоты и обилие трав и деревьев, и ставят там двух языческих идолов. Совпадение обоих преданий почти полное, только одного из братьев звали не Щек, а Мелтей. Естественно, возникает вопрос о том, каким образом армяне в VII...VIII веках могли познакомиться со славянским эпическим сказанием о Кие, Щеке и Хориве.
Во-первых, славяне соприкоснулись с армянами в эпоху византийского императора Маврикия (582...602), когда славяне отвоевали у империи Фракию и низовья Дуная, а Византия направила сюда армянский корпус во главе со Смбатом Багратуни. Второй реальной возможностью для армян ознакомиться с киевским преданием были события 737 года, когда арабский полководец из династии Омейядов Mapван воевал с Хазарией и достиг «Славянской реки» (очевидно. Дона), где пленил 20 тысяч оседлых славянских семейств и переселил их в Кахетию, расположенную в непосредственном соседстве с Арменией.
Армянская запись драгоценна для нас тем, что отодвигает дату основания Киева по крайней мере до эпохи, предшествующей VII...VIII векам н.э.
Приглашение славянских (антских) князей с их дружинами широко практиковалось. императором Юстинианом (527...565); именно тогда одни славянские племена нападали на империю, а другие племена, союзные Византии, ее защищали. И разыскания Нестора о князе Кие вполне вписываются в мировые события VI столетия.
Византийский историк Прокопий, современник – Юстиниана, писал о том, что около 533 года один из военачальников императора, носивший славянское (антское) имя Хильбудий, был отправлен на Дунай для защиты северной границы империи, но потерпел поражение от других, славян, попал в плен, а затем, по одной версии, вернулся на родину в землю антов. Вторично Юстиниан обращается к антам (приднепровским славянам) в 546 году, когда отправляет к ним посольство с предложением занять город на Дунае и оборонять империю. Анты на общем вече выбрали Хильбудия и отправили его в Царьград к цесарю.
Не будем выяснять запутанные рассказы Прокопия о Хильбудий, в которых много противоречий и неясностей для самого автора, но отметим, что общая схема событий в византийской хронике и в русской летописи почти одинакова: восточнославянский (антский) князь приглашен цесарем на византийскую службу.
Осведомленность императора о славянских князьях Среднего Поднепровья не должна нас удивлять, так как ко времени Юстиниана о «русах – народе богатырей» знали не только в Константинополе, но и на тысячу километров южнее, в Сирии, где Псевдо-Захария Ритор составил в середине VI века свое описание кочевников Причерноморских степей и их оседлых соседей («народ рос»).
Нас в большей степени удивляет другое: каким образом знаменитый Юстиниан попал в разряд неведомых летописцу Нестору цесарей – ведь еще в IX веке в летопись (которую потом продолжил Нестор) были внесены византийские сведения о комете, появившейся в царствование этого императора, «...сице же бысть при Устиньяне цесари, звезда восия на западе, испущающа луча, юже прозываху блистаницею и бысть блистающи дней 20...». Знали летописцы и последующих императоров (Маврикия, Ираклия и др.). Невольно возникает вопрос: не могло ли приглашение Кия в Царьград исходить от другого, более раннего в менее известного императора? Прямого ответа да того не будет, но косвенные соображения возникают.
Обращение Византии к славянам за помощью могло иметь место лишь тогда, когда славяне уже вошли в контакт с империей. Долгое время Византия была отделена от славянского мира гуннами и готами. В: 488 году остготский король Теодорих, увел свои войска с Балкан на запад, начав завоевание Италии, а через пять лет, при императоре Анастасии Дикоре (491...518), начались первые походы славян на Византию (483, 499, 502).
В древнейшей части Киева (Замковая гора) найдены монеты императора Анастасия. Они дополняют ряд косвенных свидетельств.
В итоге мы можем сделать следующий вывод: летописный рассказ Нестора о князе Кие может быть с достаточной убедительностью отнесен не к IX веку, как это сделал пристрастный новгородский книжник, а по крайней мере на три сотни лет раньше – к VI веку н.э. Учитывая большую популярность императора Юстиниана в средневековой христианской литературе, мы под «неведомым цесарем» летописца можем подразумевать другого императора, Например, Анастасия. Дата заключения союза между князем полян и императором Византии может колебаться в пределах последних 3...4 десятилетий V столетия.
Но основание города Киева, символизировавшее какой-то важный перелом внутри Полянского племенного союза, следует, по всей вероятности, датировать временем, предшествовавшим широкой славе полянского князя, достигшей императорского дворца в Царьграде.
В этом вопросе решающее слово принадлежит археологическим материалам, количество которых непрерывно возрастает благодаря усилиям украинских ученых.
Обращаясь к данным археологии, следует отказаться от мысли, что археологические раскопки откроют нам классический средневековый город с кремлем и посадом, с торговыми площадями, ремесленными кварталами и несколькими линиями укреплений. Таким Киев станет в пору своего расцвета в X...XIII веках.
Рождающиеся города – это не сказочные палаты, возникающие в одну ночь. Город рождается как своего рода «узел прочности» его округи. Причины и формы возникновения такого центра могут быть различны и многообразны.
Это может быть порубежное иди центральное укрепление, постоянный стан вождя, пункт сбора веча, место склада дани, племенной ритуальный центр, перепутье важных дорог, место периодического торга и т.п. Чем больше отдельных признаков накопится в одной и той же точке, тем надежнее ее превращение из узла прочности первобытной округи в город классового общества. Не государственность первоначально создает города на пустом месте (хотя факты постройки городов феодалами известны), а сам ход исторического развития родо-племенного строя приводит к умножению таких центров и к усложнению их функций.
Историю каждого известного нам города нужно прослеживать по возможности с того времени, когда данная топографическая точка выделилась из среды соседних поселений, стала в каком-то отношении над ними и приобрела какие-то особые, ей присущие функции.
Собственно говоря, так и, поступали в тех случаях, когда отмечали 800-летний юбилей Москвы (1947), 1100-летие Смоленска (1962) и Новгорода (1959).
Нумизматические находки римских монет первых веков нашей эры в Киеве свидетельствуют о том, что на киевских (точнее, «докиевских») высотах велся торг. Здесь, торгуя, теряли монеты, а иногда специально закапывали в виде клада значительные сокровища. Таков, например, клад, найденный на Львовской площади сто дет тому назад: в нем было около пуда римских монет и медалей, уложенных в ведро. Топографически они тяготеют к прибрежной части города, к древней пристани на Днепре (Подол, Замковая гора, овраги Глубочицы), найдены они на Старокиевской горе и в Печерске. На месте будущего Киева было тогда несколько небольших славянских селений, и находки монет подтверждают мнение автора «Слова о полку Игореве», что счастливые времена в истории славянства связаны с «Траяновыми веками». С царя Траяна, правившего в 98...117 годах н.э., началась широкая торговля славян с Римом.
Указанные находки монет и вещей нередко, наводили на мысль, что историю Киева следует начинать с рубежа нашей эры, что Киеву две тысячи лет. При этом иногда опирались на церковную легенду, придуманную игуменом Сильвестром в 1116 году: на месте будущего города на высокой горе будто бы побывал апостол Андрей, воздвиг на ней крест и предсказал, что здесь «возникнет великий город». Даже если принят на веру христианскую мифологию, то «во времена апостолов», то есть в 1 веке н.э., города еще нет. Разрозненные славянские селения и торг без крепости – это предыстория Киева. Таких пунктов было много, и не от них следует отсчитывать судьбы исторических центров.
В VI веке н.э. началось грандиозное движение славянских племен на юг к Дунаю и на Балканы, изменившее всю этническую карту Европы. Подготавливалось оно не менее столетия на протяжении V и начала VI веков. В колонизационном движении приняли участие не только племена южной окраины славянского мира, но и далекие жители Верхнего Поднепровья, соприкасающиеся с балтскими племенами – предками литовцев и латышей.
Взглянем на географическую карту и представим себе путь этих славян-переселенцев, заполонивших впоследствии весь Балканский полуостров. Из лесной зоны на юг они могли плыть по таким рекам, как Днепр, Десна, Сож, Березина, Припять. Все эти реки стекались к Киеву, и Киев, как замком, запирал колоссальный бассейн Днепра в четверть миллиона квадратных километров. Тот князь, который владел киевскими высотами в V веке, был хозяином положения; он контролировал поток переселенцев, мог набирать из него свою дружину, мог взимать мытную проездную пошлину. И по тем же путям, по каким двигались славяне-колонисты, слава о князе, владевшем днепровской магистралью, могла дойти и до императорского дворца в Царьграде. И дошла.
Новая историческая ситуация V...VI веков потребовала и новых организационных форм. Хозяин Днепра не мог довольствоваться пристанями и торговыми местами – ему нужна была крепость.
Большой интерес для ответа на вопрос, где был город Кия, представляет сопоставление легенды о трех братьях – строителях города с реальной топографией киевских высот.
Конфигурация правого берега Днепра в районе Киева с его оврагами, мысами является результатом древних размывов коренного берега как потоками Почайны и Глубочицы, так и водами реки Десны, оттеснившими воды Днепра к правому берегу. Высокий берег Днепра на территории Киева тянется с юго-востока на северо-запад, отступая от реки в том месте, где Днепр образует луку. Здесь в Днепр широким устьем впадает Почайна, представляющая собой превосходную гавань-затон. Полукруглое низменное пространство между Почайной и высоким правым берегом носило название Подола и было заселено еще в первые века нашей эры. Если смотреть на киевские высоты со стороны Почайны, то слева направо (с юго-востока на северо-запад) мы увидим следующую обширную панораму: на левом краю будет мыс основного киевского плато, по летописной терминологии, просто «Гора» (впоследствии она получила название Андреевской или Старокиевской). Коренной берег отступает далее в глубь плато, на запад, почти перпендикулярно Днепру и образует мысы и овраги («Дитинка», «Копырев конец», или «Клинец», и др.). Овраги во времена Киевской Руси были использованы гончарами и кожевниками.
Прямо за Подолом, окаймляя его с юго-запада, находились вытянутые в одну линию три горы: южная ближайшая к «Горе» – Замковая гора (Киселевка, Фроловская гора); далее, на северо-запад, – Щековица, а за ней, в наибольшем отдалении от Днепра, – Лысая гора (Юрковица, Иорданские высоты).
Между этими четырьмя горами исследователи и распределили «грады» трех героев летописной легенды. Конечно, при анализе тех предположений, которые выдвигались в связи с легендой о трех братьях, нам следует исходить из того, что двое братьев могли получить свои имена от существовавших местных топонимических названий. Щековица не вызывает сомнения потому, что так она называлась в эпоху Мономаха («идеже ныне зоветься Щековица»), так ее именовали в XVIII веке, так она называется и в настоящее время.
Хоревица, с которой связали имя третьего брата, определяется различно. Ни летописной, ни более поздней традиции нет. Возможно, что следует присоединиться к давнему мнению В.Б. Антоновича (поддержанному советскими археологами М.К. Каргером и П.П. Толочко), что Хоревица – Лысая гора. Судя по такому своеобразному наименованию, это была одна из тех ритуальных гор, на которых, по народному поверью, проводили свой шабаш киевские ведьмы. Рядом с Лысой горой находился огромный языческий курганный могильник. Языческий ритуальный характер данной горы явствует из описания событий 980 года, когда Владимир, подступая к Киеву, «обрывся на Дорогожичи, межю Дорогожичем и Капичем; и есть ров и до сего дне». Капиче, – очевидно капище, языческий храм. Лысая гора – соседняя с Дорогожичами, ближе к Киеву; здесь капище было вполне уместно.
Хоревица, названная в поздних источниках XVI...XVII веков, отождествлялась с Вышгородом. Теоретически это можно допустить, так как в той же армянской записи только Хореан отмечен как город, находящийся «в области Палуни» (Полян), то есть как бы в стороне от городов старших братьев. Город (или область) Хореван знает Ибн-Русте, упоминая, что здесь русы размещают пленных славян. Но Вышгород ли это, или гора Хоревица (Юрковица) в Киеве, остается неясным.
Сложнее обстоит дело с городом основного героя легенды – Кия. Археологи еще в 1908 году обнаружили на Старокиевской горе внутри так называемого «города Владимира» небольшой отсек этого города, самостоятельную крепостицу – «градок», обнесенный валом и рвом. Современные киевские археологи (П.П. Толочко, С.Р. Килиевич) на основании керамики типа «корчак» датируют этот «градок» V...VI веками н.э. И с этим можно согласиться.
Как назывался этот «докиевский» Киев?
Константин Багрянородный и на этот раз сообщает интересные сведения. Рассказав о том, что ладьи-однодревки сходятся к Киеву из Новгорода, Смоленска, Чернигова, цесарь пишет, что все они «собираются в киевской крепости, называемой Самбатас». Император хорошо знал Киев и упоминал его неоднократно, но в данном случае назвал, очевидно, какую-то часть города, связанную с рекой, гаванью, затоном. Уже высказывалась мысль, не является ли название киевской крепости Самбат древним именем торгового пункта, подступавшего, судя по находкам римских монет на Подоле, к самому Днепру. Это могла быть одна из небольших гор, расположенных близ Подола. Этимология слова неясна. К двум десяткам различных толкований имени Самбата можно добавить (для будущего рассмотрения лингвистами) еще одно направление мысли: есть славянское слово XI века «самобытие», обозначающее самостоятельность, естественность.
Крепость на Старокиевской горе была как бы капитанской рубкой, с высоты которой полянский князь мог не только видеть Вышгород и устье Десны, но и управлять всеми плывущими у подножия Горы.
В своих разысканиях о начале Киева никто из исследователей (в том числе и я сам в работах 1950...1960 годов) не обращал внимания на интереснейшую двойственность в определении местопребывания Кия: и русская летопись и армянская «История Тарона» в полном согласии друг с другом говорят о том, что у князя Кия (Куара) сначала была резиденция в одном месте, а по прошествии некоторого времени братья взошли на высокую гору с охотничьими угодьями и здесь-то и основали новый город.
В армянской записи говорится о постановке в новом городе на горе двух идолов. Раскопки киевского археолога В.В. Хвойко в 1908 году обнаружили в свое время на Старокиевской горе, почти в центре «градка» Кия, два языческих жертвенника: один с четырьмя выступами строго по странам света (богу Вселенной Роду, или Сварогу) и другой – круглый (может быть, богу солнца Дажбогу).
Где же жил Кий первоначально, до постройки верхней крепости?
Вглядимся внимательней в летописный текст: «И седяше Кый на горе, идеже ныне увоз Боричев».
Боричев увоз (спуск) начинался около угла верхней крепости Кия (близ Андреевской церкви Растрелли) и выводил за город на Подол. На первый взгляд все совпадает – крепость Кия и начало спуска действительно соседствуют. Но крайне удивляет то, что в других местах своей хроники летописец Нестор, отлично знавший топографию Киева, упоминал территорию древнего «градка» Кия, но дважды обозначал ее самым заметным ориентиром:, за Десятинной церковью. Первоначальная же резиденция Кия обозначена спуском и дорогой к Днепру, проходящей вне города.
Она находилась действительно за пределами Старокиевской горы, у «Боричева тока» (продолжавшего Боричев увоз), – это Замковая гора, «Киселевка», омываемая течением речки Киянки, в самом имени которой видна близость к Кию и Киеву. Путь «по Боричеву» из великокняжеского дворца к церкви Пирогощи на Подоле, которым князь Игорь возвращался в 1185 году из Киева, пролегал у самой подошвы Замковой горы.
Замковая гора – останец высокого берега с крутыми, обрывистыми краями – была заселена уже в V...VI веках. Более того, киевские археологи Полагают, что именно отсюда шло заселение окрестных мест, а это полностью подтверждает высказанное выше предположение о первоначальном местопребывании князя Кий. Здесь, на Замковой горе, был мощный культурный слой, датированный византийскими монетами императоров Анастасия (498...518) и Юстиниана (527...565), относящийся к концу V и VI века.
Град князя Кия на горе не разрастался в то время; тогда была пора не строительства, а походов, не производства, а трофеев. Но историческая роль Киева начиная с этого времени непрерывно возрастает. По всей вероятности, именно в это время происходит слияние в один большой союз нескольких лесостепных славянских племен: руси (по рекам Роси и Днепру), северян (по Десне и Сейму) и полян, живших севернее Руси, вокруг Киева. Первенство в новом союзе, можно думать, первоначально принадлежало русам.
Союз среднеднепровских славянских племен назывался Русью, «Русской землей» (в узком смысле), но столицей этого союза становится полянский Киев, что потребовало от летописца специального пояснения: «Поляне, которые теперь называются Русью», Но он же назвал Киев «матерью городов русских».
Дальнейшие события в восточнославянском мире подтвердили устойчивое положение Киева как главного центра объединения и защиты славянства.
К рубежу VI...VII веков завершилось заселение балканского полуострова славянами. Славяне восточной половины полуострова получили от тюрок-болгар свое новое собирательное имя, ассимилировали тюрок и сохранили большую близость к восточным славянам («антам»), от которых они откололись в VI веке.
Степи были заняты новыми ордами кочевников, среди которых выделялись хазары. Летописец с гордостью говорит о том, что когда хазарский хан потребовал дани с земли полян, то поляне дали вместо дани меч, символ вооруженной независимости.
Примерно в это же время (точно оно, к сожалению, не обозначено, может быть, это рубеж VIII...IX веков) происходит перерастание днепровского союза в суперсоюз, объединяющий несколько союзов славянских племен. Летопись перечисляет их: «Русь, Поляне, Древляне, Полочане, Дреговичи, Север». Все они входят в общее понятие Руси. Это почти половина восточных славян. Такой союз. охватывавший территорию около 120 000 квадратных километров и простиравшийся на 700 километров на север, вплоть до Западной Двины, или уже был настоящим государством, или становился им.
Киевским историкам средневековья было чем гордиться, когда они сравнивали свой город с Римом и Александрией, – Киев был столицей крупнейшего в Европе феодального государства; Киев успешно оградил славянские народы от наездов кочевников; Киев принимал товары разных стран и сам наладил ежегодные связи с Византией, арабским халифатом и Западной Европой. Киевские князья породнились с императорскими и королевскими домами Византии, Венгрии, Франции, Польши, Англии, Швеции, Норвегии.
И всю историю Руси киевский историк начинает с ответа на вопрос: «Откуда есть пошла Русская земля и кто в Киеве нача первее княжити?»
Мы теперь можем определить, что: Киев начал играть свою историческую роль с момента своего возникновения; он возник как историческая необходимость полторы тысячи лет тому назад.
Источник информаци:
Журнал «Наука и жизнь», №4, 1982.
2002.08.15 | Ємець
Деякі коментарі
1.Трохи до "бусової теми". Років з 25 тому мені довелося зустріти на Сумщині вживання слова "буся", як редуковане від "бабуся". Це було не типовим для тієї місцевості, тому думаю сім'я, в якій його використовували, була з "наброд" (саме так там називали недавніх поселенців). Можливо це лише співпадіння.2.Боспорське царство не було основним постачальником рабів зі слов'янських земель. Історія рабства цього регіону не погано описана доктором Пріцаком з Гарварду.
3.Цей коментар скоріше стосується статті доктора Рибакова, яку Ви подали нижче, але й тут він не завадить. Наша історіографія завжди грішила однобокістю в розгляді першоджерел. Звичайно бралися до уваги давньі руські та візантійські літописи і документи з архівів, мало хто звертав свій погляд на Схід. Доктор Рибаков дещо далі пішов у цьому напрямку, згадуючи джерела вірменського походження,але не згадує інших джерел, які відомі йому, але не зовсім лягають в його концепцію.
Мова про відому серед сходознавців концепцію більш давнього походження "трійці" "Кий-Щек-Хорив". Років 12 тому довелося тримати в руках досить пристойну статтю (нажаль на нефахову літературу не звертав належної уваги, той й з посиланнями допомогти не можу, але думаю, при бажанні, зможеите знайти)мова в якій велася не тільки про джерела згадані доктором Рибаковим, а й про асірійські джерела (які "зістарюють" братів не на одну сотню років). Стаття була багата посиланнями на першоджерела східного походження. Крім вірменських і асірійських аналогів братів було ще, як мінімум, 3 рознесені в часі і географічно "трійці" "Кий-Щек-Хорив". Причому мова не лише в співпадінні числа 3 і подібності в звучанні імен, а й в деталях, як то: найменування іменами братів гір,ієрархічні відносини в "трійці", етимологія імен (там де нема однаковості в звучанні імен, там все ж зберігається етимологічне коріння. Наприклад Хорив-Малтей-Змій). Також хотів би зазначити, що "київська трійка" серед всих інших наймолодша. Ніначому не наполягаю, але до уваги прийняти слід.
2002.08.16 | Габелок
Українське джерелознавство
Шановний Доктор Ємець, Ви підняли дуже важливе питання про українське джерелознавство. Омелян Пріцак, про якого Ви згадали, свого часу зголосився видати, здається, шість томів дослідів української історіографії. Наскільки я знаю, було видано тільки перший том джерел історії України за скандинавськими джерелами. Дослідження східних джерел (Мала Азія, Кавказ, арабські джерела), нажаль, так і не побачили світу. На привелику жаль, бо Омелян Пріцак був одним з провідних алтаїстів світу (він знає більше 80(!) мов) до тих пір коли він перейшов до вивчення української історії.Ви, Доктор Ємець, маєте абсолютну рацію, що, нажаль, ми не зможемо просуватися у наших дослідженнях доти, поки всі відомі писемні джерела світу не будуть доступні для істориків. Чудовим зразком є джерелознавча база німецької історії. Німці, просто, видрукували всі відомі писемні джерела, які стосуються германської (не тільки німецької) історії. Ми, здається, теж йдемо до того.
2002.08.17 | A.Social
Київ або Китай - укріплення, Самбат - місто на горі, Данапарстад - місто на Дніпрі
Усі ці професійні і непрофесійні (як Віктор Янович) історики виявляються науковими сусаніними. Лінуються дослідити слово засобами мови, поглянути на контекст, подивитись схожі назви на мапі.У Києві є Китаєво, гора з такою назвою. Всюди були китаї - окремі форти, навіть в Москві був Китай-город. Звідси й назву дали Китаю - відгороджена муром країна (ханьці, тобто китайці, ніколи свою країну Китаєм не звали і в світі також Китай звуть інакше). Те що Київ/Києвець поширене не дивно бо ж міста і укріплення справді поширені, навіть в Японії, де острівне положення зберегло реліктовість вимови, Кйо - ієрогліф-малюнок пагоди, має значення ставка, столиця, замок. Входить в назви Токіо (то-кйо) і Кіото (кйо-то). В спотворених звучаннях цей самий ієрогліф в назвах Пекін (як КІН) [тепер говорять Бей-дзін], Сеул.
Самбат = Сам + Бат.
БАТ. Дивимось на мапи: на докладній мапі Ізраїлю та на історичній-біблійній є міста із закінченням Бет (так само на мапі Хозарії); Іран: Хоремабад і ціла низка міст на -бад, Афганістан: Джелалабад, Файзабад, Асадабад; Пакистан: Фейсалабад, Ісламабад (класна назва - місто ісламу!), Хайдарабад; Індія: Ахмадабад, Мурадабад, Ілахабад, Хайдарабад; Малайзія: назви з початком на Бад- або Бату- (згадується в цьому контексті чорноморський Батумі, може Бату-Мі - місто при морі?), Кампучія - святиня Ангкор-Ват; Монголія - форма -Батор; Туркменія - Ашхабад. (Існує також низка міст на Бад- у Німеччині, але там це чітко курорт, пов"язаний з цілющими водами.) Бад скоріш за все означає "укріплення" (для порівняння - башта, бастіон, батарея), яке перейшло у значення "місто", так само як у словах-коренях Пур (індійське) і Поліс (грецьке).
САМ. Пов"язується зі значеннями гора, високий, яскравий, пекучий, сонце, святий/священий. В нашому випадку очевидно наявне значення Гора.
Звідси назва Самбат (Самватас в грецькій вимові) має значення місто (укріплення) на горі. (Значення Сеул схоже - замок на горі.)
Що Київ, що Самбат - однаково укріплення.
Юрій Канигін тлумачить Київ як Кий-Юв - святе місце.
За готів зафіксована назва Данапарстад. Мабуть це і був Київ.
У війні Скитів з Дарієм (Персами) за історією Геродота згадується місто Гелон, спалений військом Дарія. Існують спроби ототожнення його з Києвом. Проте більш вірогідним є відоме городище в районі Ворскла-Полтава. Гелон (сонячний) очевидно був столицею будинів (світлих?, просвітлених?).
Габелок писав(ла):
> Продовження цієї теми:
>
> Ще цікавий факт, про який я прочитав у Михайла Брайчевського. Виявляється, що топонім з корнем кий- є розповсюджений мало не у всіх слов"янських країнах. У бувшій Югославії, Болгарії, Польщі та Україні (може у Чехії теж). Це викликає цікаві запитання.
А в книзі Леоніда Залізняка приведено мапу поширення топонімів з подібним коренем. За цією мапою наш Київ знаходится приблизно в центрі ареалу.
> Якщо назва українського Києва походить від імени антського князя Кия, як те припускає М.Брайчевський то, як тоді пояснити існування стільких київців у східній Європі?
Кий очевидно ще має значення "символ влади" (як пізніше булова), "володар". Тоді кожний "київ" - укріплення місцевого володаря, або низка укріплень-ставок на шляхах пересування провідного володаря.
2002.08.20 | A.Social
Київ, Китаїв і Самбат - ще одна гіпотеза
Пригадалося ще одне. Карпати тлумачиться як Кар-Бат - чорні гори, тюркська назва. Маємо те саме Бат, яке може мати значення Гора.В Києві існує Батиєва гора і Китаєво. Отже назви Київ і Самбат можуть мати прив"язку до конкретних київських гір. Київ цілком може походити від Китаїв. А в слові Самбат, якщо Бат таки гора, Сам має інше значення із низки значень, що пов"язуються із Сам - сонячний, священий, високий.
2002.08.20 | glad
Kyjov (Slovacko, Morava, Česká Republika)
http://www.kyjov.com/http://new.kyjov.cz/
Kdysi dávno před více než tisícem let zde byla blízko potoka malá dědinka Janov o 10 -15 rodinách na 8-10 statcích, patřících k jednomu rodu. Celková její rozloha byla okolo 200 ha. Kníže Břetislav L, který dobyl r. 1029 Moravu na Polácích, chtěl dobytou zemi opevnit a zajistit proti nájezdům nepřátel, hlavně od jihu. Proto zakládal hrady, ale i tvrze. Zde usazoval osvědčené bojovníky a služebníky. Tím je odměňoval za jejich služby a zavazoval si je k další věrnosti. Takovým knížecím služebníkem byl asi také český šlechtic K Y J, kterému daroval Uzemí se závazkem, že zde postaví tvrz a bude vykonávat vojenskou stráž. Kyj tvrz postavil a osadil ji v kraji tehdy slovenském, českým lidem.
Kyjov
Petr Bezruč
Ej, ztepilí šuhaji v čižmách vy,
ej, děvčata v suknici rudé,
vždy veselo bývalo v Kyjově,
vždy veselo v Kyjově bude.
Tak jako to táhne z vonných rév,
tak jako ty kypíš, má sloko,
tak hoří těch ohnivých Slováků krev,
tak ret pálí a srší oko.
Kdo chce nás bít, kdo chce nás potupit?
My nevíme o pánu žádném,
jak vesele dovedem žít a pít,
tak vesele na poli padnem
2002.09.08 | Віктор Гуменюк
На сайті ОУН Руху м. Москви "Голгота" відкрився Форум www.golgota.cjb.net
На сайті ОУН Руху м. Москви "Голгота" відкрився Форум www.golgota.cjb.net