РУСЬ И РОССИЯ (МИФЫ И РЕАЛИИ)
10/15/2002 | МАКСИМ
РУСЬ І РОСІЯ: термінологічна проблема
--------------------------------------------------------------------------------
Історія функціонування термінів "Русь", "Росія", "руські" і "русскіє" є надзвичайно заплутаною і ускладненою свідомими спекуляціями, мотивованими передусім політичними чинниками. Єдине, що можна сказати напевно - що вживання цих термінів було зовсім відмінним у різних місцях Східної Європи, а також у західних і інших джерелах.
Етимологія терміну є окремою темою і тут не розглядатиметься.
Почнемо з найпростішого - функціонування і зміст терміну у давній державі з центром у Києві. На щастя, тут немає пробем, питання на сьогодні повністю розв’язане історичною наукою. Рядом дослідників (А. Н. Насонов, Б. А. Рибаков, В. А. Кучкіна) на підставі аналізу літописів (проаналізовано більш ніж 700 випадків вживання терміну у літописах, датованих періодом до другої чверті XIII ст.) з’ясовано, що до складу "Руської землі" входили такі територіальні одиниці: Київ (у найбільш вузькому значенні у багатьох джерелах "Русь" обмежується власне Київщиною, тобто полянською землею), Чернігів, Переяслав, Остер, Вишгород, Білгород, Торчеськ, Триполь, Корсунь, Богуслав, Канів, Божський, Межибережжя, Котельниця, Бужськ, Шумськ, Тихомль, Вигошів, Гнойниця, Мичськ, Здвижень, а також басейн Тетереву.
НЕ ВХОДИЛИ до складу середньовічньої "руської землі": Новгород Великий, Смоленськ, Полоцьк, Суздаль ("а Святослав приде з Суздальці і з братами і з Смоляни і з Полоцани к Руси" [1]) , Володимир, Рязань, Муром, Галич, Володимир-Волинський, Овруч, Неринськ, Берладь (відповідно і всі їхні землі) і, звичайно ж, Москва ("Он-же йде з Москви в Русь" [2]).
Отже, популярний (або краще сказати популяризований) вислів "Київ - мать городов руських" означає лише те, що Київ був (і залишається) столицею руських міст (які сьогодні називаються українськими - див. Наведений вище список): грецьке "метрополія" перекладається дослівно як "мати міст" (mater+polis), тобто столиця.
Отже, з побутуванням терміну "Русь" до XIII ст. все зрозуміло, він прикладався до сучасних українських земель і не виходив за їх межі. А проблеми починаються там, де "Русь", "руські" починають застосовувати не тільки до територій і народів, підпорядкованих у давню добу державному центру у Києві, але й до зовсім далеких земель, що знаходяться взагалі за межами Східної Європи. Оскільки Русь не була кочовою ордою, що могла разом зі своїм населенням опинитися у різні часи у різних точках земної кулі - то у Москві, то у Константинополі, а то й у Єрусалимі, така її дивна "кочова" поведінка потребує спеціального дослідження. Очевидно, що з часом термін набув зовсім відмінного змісту, не властивого йому у добу існування Київської держави. Зазначена дифузія терміну спостерігається у часи виходу на історичну арену Московської держави. Аналізуючи великоросійські духовні вірші, Г.П.Фєдотов зауважував, що не було для співців такої християнської країни, яка не була б для них "руською землею"
Tе "руське" на їхньому ґрунті непомітно зробилося "русским". На щастя, деякі західні історики все ж таки здатні відрізняти перше від другого:
"Історія України особливо прикметна з огляду на вислід такої “історичної обробки” (слово “обробка” набуває тут суто медичного значення ампутації пам’яті, лоботомії). <...> На землях, приєднаних до Російської імперії, влада та її підспівувачі-історики також насаджували уявлення, буцімто місцевий народ складається з селян і, позбавлений еліти, не має власної історії. Завдяки вміло підтримуваній плутанині, спричиненій, зокрема, лексичною та фонетичною подібністю в обох мовах слів “русский” і “руський”, російські історики-панславісти до 1917 року залучали українців до складу “русского народа”, а Переяславській угоді 1654 року, яка начебто містично скріпила возз’єднання (завжди нестійке) Києва з Москвою, відтак і з Санкт-Петербургом, надавали непропорційно великого, суто телеологічного значення". [3]
Отже, звернемося до джерел.
"Того же лета [6961/1453] взят был Царьград от царя турскаго от салтана, а веры рускыа не преставил, а патриарха не свел, но один в граде звон отнял у Софии Премудрости Божия, и по всем церквам служат литергию божественную, а Русь к церквам ходят, а пениа слушают, а крещение русское есть" [4]
"А русского конца и святых Божиих церквей" (на відміну від "ляцких божниц") Бог ублюде, христианских дворов и Своих храмов, а иноверныя на веру приводя, а христиан на покаяние" [5]
"И пошли есмя в Дербенть, заплакавши, двема суды: в одном судне посол Асанбег, да тезикы, да русаков нас десеть головами; а в другом судне 6 москвич, да шесть тверич, да коровы, да корм наш. А въстала фуртовина на море, да судно меншее разбило о берег." [6]
"А в том в Чюнере хан у меня взял жеребца, а уведал, что яз не бесерменянин - русин. И он молвит: "Жеребца дам да тысящу златых дам, а стань в веру нашу - в Махметдени; а не станеш в веру нашу, в Махматдени, и жеребца возму и тысячю златых на голове твоей возму". ..И он ездил к хану в город да меня отпросил, чтобы мя в веру не поставили, да и жеребца моего у него взял. Таково Осподарево чюдо на Спасов день. Ино, братие рустии християня, кто хощет пойти в Ындейскую землю, и ты остави веру свою на Руси, да воскликнув Махмета да пойти в Гундустанскую землю" [7]
Або наведемо красномовний уривок з "Голубиної книги", що була свого часу своєрідним "хітом" у Московській державі:
"У нас Белый царь - над царями царь,
Почему ж Белый царь над царями царь?
И он держит веру крещеную,
Веру крещеную, богомольную,
Стоит за веру христианскую,
За дом Пречистыя Богородицы,-
Потому Белый царь над царями царь.
Святая Русь-земля всем землям мати:
На ней строят церкви апостольские;
Они молятся Богу распятому,
Самому Христу, Царю Небесному,-
Потому свято-Русь-земля всем землям мати." [8]
З усіх наведених фрагментів оригінальних текстів видно, що "Русь", "рускій" виступає тут у значенні жодному разі не етнічному, і навіть не політичному, а у конфесійному, і означає "православну землю" і "православних християн". І зовсім не випадково постійним епітетом до цієї московської "Русі" є "свята" - Святая Русь, не більше і не менше (до речі, сучасний державний гімн Росії також включає слова "священная наша держава"). Кому б могло спасти на думку величати свою державу Святою? Свята Франція, Свята Німеччина - звучить цілком абсурдно.
Досить віддалену паралель до "Святої Русі московитів" можна знайти уСвященній Римській імперії германської нації (тут хочеться нагадати активістам руху за "возрождение Единой Руси", що історія вже знає один дуже подібний проект відродження Священної Римської імперії германської нації - називався він Третім Рейхом). Але остання, принаймні, підкорила собі частину земель колишньої Римської імперії, хоча й без Риму (з римськими папами завзято боролися імператори новоявленої імперії), тоді як опосередкований зв'язок Московского государства з Києвом простежувався лише у двох напрямках: династичному (Рюриковичі, які, втім, після підкорення Ордою легітимність свою традиційну стратили, і утримувалися при владі лише з ханської ласки) і культурному (йдеться лише за культуру елітних прошарків - православ'я (тоді як народні маси на півночі були на той час переважно язичниками), слов'янська писемність (яка зовсім не була тотожньою живій народній мові, що відрізнялася на півдні, півночі і північному сході) і деякі інші риси, які були спільними для високої культури не тільки Східної Європи, але рівною мірою всього православно-слов'янського світу.
Отже, йдеться у нашому випадку зовсім не про державу, а про щось інше, про своєрідний православний простір, такий собі блаженний острів благочестя у океані єреси і розпусти, який є "всем землям мати". Тобто маємо тут до діла радше своєрідний "титул", а не назву держави у загальноприйнятому смислі. Те саме стосується і зарахування "всєя Русі" до свого титулу московськими князями після Каліти (який здобув великокняжий престол від хана, придушивши антиординське повстання у Твері). Потім це поступово входить у традицію і "всея Русі" застосовується вперше у 1493 р. Іваном ІІІ навіть у переговорах з іноземною державою, правитель якої сам мав у своїй титулатурі ту "Русь" - Великий князь Литовський, Жмудський і Руський. А різниця полягала лише у відмінному розумінні того титулу.
Взагалі, треба сказати, що титулатура московських правителів була досить довільною, і правового обґрунтування під собою часто не мала ніякого, тому в жодному разі не слід сприймати те все буквально. Винятково цікавим є детальне пояснення цього феномена одним з сучасників, добре знайомим з традиціями московської канцелярії:
"17. Вопрос. Для чего царь Московской пишется в християнские государства полными болшими титлами, (от “повелителя”) “государем Иверские земли, Карталинских и Грузинских царей и Кабардинские земли, Черкаских и Горских князей, и иным многим государствам и землям, восточным и западным и северным, отчичем и дедичем и наследником, и государем и облаадателем” а в бусурманские государства теми титлами не пишется? Что есть тому за причина?
Ответ. Иверское, Карталинское, Грузинское государствы лежат под властию и наболшим послушенством под Персидцким шахом; а в-ыные государства пишется он царь для славы своей, ни по чему, а ис тех государств обычай писатися к царю себя низити, а его высити, и называтися холопми его, яко и в-ыных государствах обычай писати господину к господину, отдаючи себя слугою поволным, и они по тем их униженным писмам разумеют, будто и правда тому есть, что они вечные подданные; а то несть правда, потому что тех государств владетели живут таким обычаем, как межь границ королевского величества и короля Полского и царя Московского живет Курлянской князь. А восточною титлою пишетца Персидцкой же шах издавна, как еще Москвы початку не слыхивано; а на западе много есть иных государств, которые старее и честняя Московского государства. И окроме тех государств и земель, что пишетца в титле к християнским потентатом, иных государств и земель на востоке и на западе у него нет. А хотя на востоке и на западе иные государства и земли есть многие, однако они ему не подданни, но во время против него и войну держат, и тем многим землям восточным и западным, разумеетца, что не есть отчичь и дедичь и наследник и государь и облаадатель, и не гораздо тех двух сторон государства и земли поддаются ему во облаадателство и в подданство; а то есть правда, что на севере у него земель и государств сыщетца. Кабардинская земля, Черкаские и Горские князья под его подданством, однако ему тех титл без других титл писать к Персидцкому шаху некстати. А как бы он писался теми титлами всеми, что пишетца в християнские государства, и на него б за то все бусурманские государства подняли войну; а тех бы государей, которые из тех государств пишутца к нему холопми, ежели б проведал подлинно Персидцкой шах, велел бы их и государства их разорити и погубити совсем. И от того теми титлами не пишется к ним бусурманским государем." [9]
Були також кумедні спроби виводити рід московських правителів від самих римських імператорів. Так, наприклад, у 1563 р. московська дипломатія, захищаючи царський титул Івана перед польськими послами, посилалася на якесь сумнівне московське джерело XVI ст., в якому писано було, що Август розділив світ між своїми родичами і брата свого Пруса посадив на Немані, а від останнього чотирнадцяте коліно - Рюриковичі.
Далі починається найскладніше - урозуміти ту московську схему, згідно з якою вона вважала себе правонаступницею Києва. Мова піде про нову московську ідеологію, яку окреслимо тут у дещо спрощеному вигляді. Москва вважала себе ідеалом православного царства, відповідно царя свого таким собі "володарем богоспасаємого світу", тобто "всея Русі" (’’вони так розуміють, що немає у світі більшого монарха від їх царя …і тому його називають ’’Солнце праведное, светило русское’’ [10]), а нарід московський - новоявленим обраним народом Ізраїлевим, що береже правдиву віру (у відповідності до Старого Заповіту).
Таке стало можливим завдяки тій сумній обставині, що на той час Московщина лишилася єдиною відносно незалежною православною державою. За думкою ідеологів, московський цар мав очолити усі християнські церкви і очистити від єретиків. Йшлося фактично про панування Москви над усім християнським світом: “Дивися й чувай, богобоязний царю, щоб усі християнські держави опинилися у твоїй як одне (...). Ти єдиний під сонцем цар християнський” – писав князеві московському Філофєй, один з тодішніх ідеологів. Інший називає Івана ІІІ “новым царем Константином нового града Константинополя — Москвы и всея Руси” [11]
До речі, і сам Константинополь у східнослов"янській православній традиції теж не називався своїм справжнім іменем, а був "титулованим" Царгородом, містом царів та царем міст (подібно до цього і "Московское государство" завело собі пишний титул "Святая Русь", або просто "Русь", який часто-густо ототожнюється навіть в історичних працях з державною назвою, але в жодному разі такою не був).
Філофєй: “Все христианские царства снидоша, придоша в конец и снидошася во единое царство нашего государя, по пророческим книгам, то есть Российское царство”.
Таким чином, бачимо, що та "вся Русь", "царство Российское" вживається на Московщині у дещо нетрадиційному розумінні, і не підлягає буквальному трактуванню. Августин називав церкву "Градом Божим", а державу "Градом Земним". Оскільки у Московщині одне з другим злилося, то не дивно, що "Московское государство" (офіційна назва) зробилося "Руссю", "Російським царством" (неофіційно), тобто тим самим православним "Градом Божим". "Царство Російське, Святоруське" порівнюється з райським садом, а його правителі - з деревами, квітами. За Степенною книгою московські ("русские") правителі - це "райские древеса, от Бога насажени", а сам "сад московський" “благоухания исполнен, велик же и высоковерх” [12]
Іноді подибуємо "російське царство", населене "московським народом", у межах одного абзацу: "…Борис Федоровича Годунов, и единокровным союзом царю близочен, и вся держава Росийского государстия порученна бысть ему, понеже не меньшею честию пред царем от людей почтен. …И властолюбив велми бываше, и началников всего Росийского государства и воевод, вкупе же и со всем освященным собором с митрополиты, и архиепископы, вкупе же я всех людей московского народу, подручны себе учини, якоже и самому царю по всем послушну ему быти и поведенное им творити" [13]
За Бердяєвим, “Православ'я виявилося російською вірою. В духовних віршах Русь — всесвіт, російський цар — цар над царями, Єрусалим — та ж Русь, Русь там, де істинна віра. Російське релігійне покликання, покликання виняткове, пов'язується з силою та величчю російської держави, з винятковим значенням російського царя”.
Православ'я було головним чинником у формуванні нації, яка сьогодні називається "російською", і тому глибоко символічним є факт вихідної тотожности цих двох понять у молодій Московській державі: "православний" = "руський", а "руський"="православний".
"Отнимите от нашего русского народа, от нашей русской жизни Православие, и от нее ничего своего родного не останется, — как справедливо выражается Достоевский. Напрасно заговорили у нас о какой-то национальной русской Церкви: таковой не существует, а существует церковная национальность, существует церковный народ наш (и отчасти даже церковное общество), который родным и своим признает лишь то, что согласно с Церковью и ее учением, который не признает русскими русских штундистов, но не полагает никакой разницы между собою и православными иностранцами — греками, арабами и сербами. Скажите нашему крестьянину: не брани евреев, ведь Пресвятая Богородица и все Апостолы были евреями. — Что он ответит? “Неправда, — скажет он. — Они жили тогда, когда евреи были русскими”. Он отлично знает, что Апостолы по-русски не говорили, что русских тогда не было, но он хочет выразить такую верную мысль, что в то время верующие Христу евреи были в той истинной вере и Церкви, с которой теперь слился народ русский и от которой отпали современные евреи и их непокорные Господу предки.
В Киево-Печерской Лавре ежесубботно читается на заутрени акафист Божией Матери и после него длинная-предлинная молитва, в которой воздается хвала Пречистой за то, что Она избавила Свой царствующий град от нашествия нечестивых язычников и потопила их в волнах Черного моря с их кораблями и их мерзким каганом, другом бесов и сыном гибели. На кого составлена была греками и читается русскими эта молитва? На наших же предков, когда они были язычниками и обложили Константинополь в IX веке! Не с ними, значит, душа и молитва русского духовенства и народа, а с православными чужестранцами, нашими отцами по вере, как и ненавидимые евреями древние христиане продолжали именно себя считать истинными детьми Авраама и наследниками Его обетований, согласно изъяснениям св. Апостола Павла" [Антоній]
Етнографи свідчать, що навіть на початку XX ст. звичною формою звертання до громади на сільських сходах було "Православные!". Характерними з цього погляду є ідентифікаційні труднощі патріарха Нікона, який, будучи мордвином за походженням (на ім’я Нікіта Мінін), проголошував себе "родом русским", а "душою греком"(!)
Будь-які спроби звести сутність російської нації до етнічного (племінного) або політичного змісту викликали щире роздратування ідеологів (саме тому ними й понині не визнається існування української нації як окремої від російської, адже етнографічні відмінності для них ніщо у порівнянні з релігійним чинником, який має об’єднувати всіх православних у єдиний нарід, "едино стадо с единим пастирем"):
“...Современный “национализм” в русском обществе, в политической партии такого наименования и в литературе всячески старается совершенно отрешить себя от вероисповедного начала, от Православия <...> и открыто провозглашает себя “зоологическим”, т.е. безпринципным национализмом, союзом государственной и племенной самозащиты — и только. Затем, впрочем, что, перенося свой патриотизм на почву такого безрелигиозного, а только юридического и экономического жизнепонимания, наши писатели, ораторы и деятели должны бы именоваться не националистами, но антинационалистами, строителями не исторической России, а Петроградской, не Святой Руси, а русской Англии или Германии, русского языческого Рима, т.е. сотрудниками евреев, Вильгельма, а не русского православного народа. Для них Константинополь является только морскою крепостью и торговым портом, а не святыней всего Православного мира вообще и нашего народа в частности” [Антоній]
"Самый жестокий и порочный по личному характеру своему православный епископ, какого бы он ни был племени, хотя бы крещеный монгол, должен быть нам дороже двадцати славянских демагогов и прогрессистов/…/
Православие есть нерв русской государственной жизни, поэтому и на юго-востоке, ввиду неотвратимости нашего к нему исторического стремления, важнее было поддерживать само Православие, чем племена, его исповедующие." [14]
Власне, у державі з назвичайно строкатим етнічним складом, якою була Московська, консолідація населення у єдину націю могла відбуватися тільки на релігійних засадах, і у такий спосіб конфесійний термін потроху набуває змісту етнічного. Завершився цей процес вже десь у нові часи, а офіційний статус термін "Росія", "Русь" у стосунку до Московської держави дістав вже після угоди Москви з Хмельницьким, під владою якого знаходилася та справжня, традиційна Русь: "А пишетца та титла “всеа Великия и Малыя и Белыя Росии самодержец” не изстари, внове, при нынешнем царе, как учинились в вечном подданстве Малая Росия, войско Запорожское, гетман Богдан Хмелницкой с казаками и со всеми Черкаскими городами. Великою Росиею прозвано Московское государство; Белая Росия Белорусцы, которые живут около Смоленска и Полотцка и в ыных городех’’ [15]. Отже, саме з цього моменту можна розглядати назву Росія, Русь, Російське царство як нову офіційну назву колишнього Московського государства, яка, втім, поки що не була прийнятою іноземною дипломатією. І лише після Петра І і його неймовірних дипломатичних зусиль, підкріплених фінансово, остаточно вкорінюється ця назва на позначення нової держави з центром у Москві, яка тепер дійсно має у свому складі прадавні руські землі і разом з ними відносну легітимність своєї назви. Але сталося те через програні козаками війни з Москвою, а не як наслідок добровільного переходу "руських земель" під руку "царя восточного, православного", і розчинення "руських", як на той час прозивалися українці, у масі "істинно православних" мешканців "Града Небесного", себто "Российского царства"(вирішальним чинником у цьому була не Переяславська рада, якій московська ідеологія надає непропорційно великого значення, а поразка Мазепи супроти Петра І, яка й вирішила долю України на три століття уперед).
Описана термінологічна плутанина добре ілюструється "Мандрами", виданими архідияконом Павлом Алепським (XVII ст.), що разом з батьком гостював у Москві на запрошення тамтешніх властей, і мав нагоду ознайомитися також і з українськими землями. Останні він ніколи не називає Україною, йому ця назва, очевидно, не відома. Україна у нього - "земля козаків", українці - або "козаки", або "руські", а Московщина - "земля (країна) московитів" або "Московська земля". Святого князя Володимира вважає "царем козаків", і ніколи не ототожнює "козаків" з "московитами", як різні народи. АЛЕ: коли в ньго йдеться за "всю руську землю", то маються на увазі всі землі і московитів, і козаків, тобто православні землі, або землі під владою православного царя. [16]
Цікавий коментар, що відбиває позицію тодішньої української еліти, знаходимо у автора "Історії Русів" (кінець XVIII ст.):
"Війни з Московією є неминучі і безконечні... Пригадати варто жадобу їхню до властолюбства та домагань, за якими привласнюють вони собі навіть самі царства, імперії Грецьку та Римську, викравши на той кінець Державний герб тих царств, себто орла двоголового, що за спадком начебто Князеві їхньому Володимиру, що був зятем Царя Грецького Константина Мономаха дістався, хоча той Володимир був насправді Князем Руським Київським, а не Московським".
На землях України термін "руський" утримувався від доби Київської Русі і аж до нових часів, приблизно до другої половини XIX ст.(а подекуди "русини" існують і сьогодні (у московських підручниках - у вигляді екзотичної "карпато-руССкой народности"), у Галичині ж існували ще у першій половині XX ст.). Саме тоді під впливом асимиляторських зусиль Москви українці відмовилися від свого давнього етноніму "руські" і почали прозиватися "українцями", виокремившись у такий спосіб від "русско-православного" загалу Російської імперії і зберігши свою ідентичність, відмінну від великороської. Але на момент угоди Хмельницького з московським царем "руською шляхтою" називалися навіть покатоличене українське панство, піддані корони польської, тобто термін був дійсно етнічним, а не політичним і не конфесійним. Що ж стосується спадкоємности традиції старої Руси на рівні політичному, то тут можна назвати Галицько-Волинську державу, яка утримала старий політонім у своїй назві, офіційно іменуючись з XV ст. Руським воєводством (будучи особистим доменом короля у складі Корони Польської).
У Московщині ж відбулося єднання православної і державної ідеї, своєрідна націоналізація церкви. Кордони державні Московщини весь час прагнули розширитися до кордонів православ’я, тобто включити в себе всі православні землі світу. Звідки і некоректна з точки зору міжнародної правової ситуації титулатура московських князів, "государів всєя Русі" (московський цар скаржився польсько-литовським послам, що .польський король не визнає його титулу і прав, що ним обумовлені, і пояснював, що титул з правами дано йому від Бога, а тому ніякого міжнародного визнання він не потребує).
Але зазіхання їхні не завжди обмежувалися власне православними або слов’янськими землями, і сягали ще далі, до масштабів усього християнства. Пізніше слов’янофіли розглядали Росію як Початок і Кінець християнства, і лише "російський" нарід був єдиним християнським народом, покликаний об’єднати вже не тільки Європу, а й увесь світ.
"От Европы нам никак нельзя отказаться, Европа нам второе отечество... Европа... нам почти так же всем дорога, как Россия, в ней все Апетово племя, а наша идея - объединение всех наций этого племени, и даже дальше, гораздо дальше до Сима и Хама". [Ф. Достоєвський]
Але предметом особливої уваги завжди був той самий Царгород-Константинополь, а у перспективі і Єрусалим. Таким чином маємо логічний ланцюжок: Київ (мать городов руССкіх), далі Царгoрoд (цар міст і місто царів - православних, звичайно) і на десерт сам Єрусалим ("город городам отец", а "собор-церковь посреди града Иерусалима всем церквам мати", тобто тут вже перспектива розширюється до всього християнства). І над усім цим добром - "Святая Русь-земля всем землям мати". Оскільки та "Святая Русь" ототожнювалася з Московською державою, необхідно було щось робити з тими "заблуканими діточками", щоб повернути всіх у материнське лоно. З Києвом упоралися швидко і ціною малої крові:
"Россия остается еще сфинксом; способна ли она ко всему этому — еще вопрос и очень горький даже. Но, что касается до способности всеразрушения — в этом никто ее не превзошел. С XV-XVI столетия, со времен Иоаннов — все слабое или мало-мальски ослабевшее вокруг России — одно за другим рушится и гибнет: Казань, Астрахань, Сибирь, Малороссия, Швеция, Польша, Турция, Кавказ. Азиатские ханства... Смешно даже видеть и читать, когда, наши обижаются или притворяются обиженными тем, что Запад нас так боится! Как же не бояться! Это что-то роковое и почти невольное. Не то страшно чего хочет великий народ, а то страшно, что он и нечаянно, быть может, иногда да делает. Самые большие неудачи наши (Тильзит, Парижск. и Берлинск. трактаты) — пустяки сравнительно с нашими приобретениями и торжеством медленным, но верным, фатально верным". [17]
Отже, все відбувалося ніби мимоволі, просто тому, що Московське царство було на те приречене Роком:
"Мелкие окрестные народцы хищничают: не уважают права наши и их невольно приходится покорять." - виправдовувався С.Соловйов.
"L’appetit vient en mangeant!"
"наше призвание — огромное и грозное еще далеко не исполнено и потому — “горе тому,
кто станет на дороге этому не нами, а Свыше предначертанному стремлению”.
К. Леонтьев
На черзі після "руССкого Киева" постав "православний" Царгoрoд та "христианский Иерусалим" - знову таки питання пов'язується з фатальною неминучістю "визволення":
"На настоящую войну наш народ взирает, как на освобождение христианства от ига еретиков и магометан, а конечную цель ее видит в освобождении Священного Царьграда с церковью св. Софии и Иерусалима с Господним Гробом. Все это живо интересует не только солдат наших, но, пожалуй, еще в большей степени жителей и жительниц русской и малороссийской деревни, прихожан и прихожанок, наших читателей. Последние, особенно последние мыслят себя в известных обязательных отношениях к Святой Земле, и, побывав там, рекомендуют себя самым почетным из доступных им титулов: “Я иерусалимка". [18]
Таким чином, все виявилося просто для пересічного православного, якому не треба було занурюватися у складнощі генеалогії Рюриковичів чи там у теологічне обґрунтування влади московських князів над усім світом, - для нього достатньо було відвідати Єрусалим, щоб зробитися "иерусалимцем" або прийняти нову релігію з рук Руси, щоб відтоді і понині називатися "русским".
"Я же нахожу желательным (и даже спасительным для России) скорейшее окончание вопроса только восточного, но не всеславянского. Всякий может легко понять, что это большая разница! Окончание восточного вопроса значит:
1. Присоединение Царьграда к России с подходящим округом в Малой Азии и во Фракии.
2. Образование на развалинах Турции православной (а не чисто славянской) конфедерации из четырех разноплеменных православных государств: Греции, Сербии, единой Румынии и Болгарии и 3. Если возможно, то и присоединение остатков Турции и всей Персии к этой конфедерации (англичан из Египта, разумеется, желательно было бы удалить и отдать Египет султану, как подручнику нашему, в непосредственную власть)”. [19]
"…полное процветание России будет только тогда, когда Турция исчезнет в объятиях России и будет, так сказать “едино стадо и един пастырь”. [А. Суворін]
“Да, Золотой Рог и Константинополь — все это будет наше, но не для захвата и не для насилия, отвечу я. И, во-первых, это случится само собой, именно потому, что время пришло, а если не пришло еще и теперь, то действительно время близко, все к тому признаки. Это выход естественный, это, так сказать, слово самой природы. Если не случилось этого раньше, то именно потому, что не созрело еще время. /…/
Теперь Россия уже побывала в Европе и уже сама образованна. Главное же — узнала всю свою силу и действительно стала сильна; узнала тоже, и чем именно она будет всего сильнее. /…/Наследовать же Константинополь одним грекам теперь уже совсем невозможно: нельзя отдать им такую важную точку земного шара, слишком уж было бы им не по мерке. <...> Во имя чего же, во имя какого нравственного права могла бы искать Россия Константинополя? Опираясь на какие высшие цели, могла бы требовать его от Европы? А вот именно — как предводительница Православия, как покровительница и охранительница его, — роль, предназначенная ей еще с Ивана III, поставившего в знак ее царьградского двуглавого орла выше древнего герба России, но обозначившаяся уже несомненно лишь после Петра Великого, когда Россия сознала в себе силу исполнить свое назначение, а фактически уже и стала действительной и единственной покровительницей и Православия, и народов, его исповедующих./…/
...Это будет настоящее воздвижение Христовой истины, сохраняющейся на Востоке, настоящее новое воздвижение Креста Христова и окончательное слово Православия, во главе которого давно уже стоит Россия”. [20]
“Можно <...> предвидеть в будущем два великих провиденциальных факта, которым предлежит <...> открыть в Европе новую эру. Эти два факта суть: 1) окончательное образование Великой Православной Империи, законной империи Востока, одним словом — России будущего, осуществленное поглощением Австрии и возвращением Константинополя; 2) соединение двух Церквей — восточной и западной. Эти два факта, по правде сказать, составляют один, который вкратце сводится к следующему: Православный Император в Константинополе, повелитель и покровитель Италии и Рима; Православный папа в Риме, подданный Императора". [Ф. Тютчев]
Піклуючись про Царгород, між ділом не забували і за Палестину з Єрусалимом, який, як відомо, "всем церквам мати", а тому на нього чекала сумна доля Києва, "матери городов руССких". Хід "православної думки" не важко передбачити: євреї з арабами "недостойны" володіти такою перлиною, як і греки Царгородом, і хохли Києвом:
“...Предоставить Палестину евреям, как советуют некоторые глупые националисты, не понимая того, что русскому народу легче было бы отдать евреям Харьковскую губернию или Нижний Новгород, чем отечество отвергнутого ими Спасителя”. [21]
"…Иное дело Сирия и Палестина. Здесь православных христиан в двух патриархатах всего только 500 тысяч, почти все они арабы. Конечно, должно тоже оберегать и их язык и их приходские общины, но не должно препятствовать поселению там русских земледельцев и ремесленников, очищая для них и пустыни и магометанские поселения, которые, впрочем, и сами начнут быстро пустеть под русским владением. Если это будет сделано, то не пройдет и десяти лет, как вся Палестина и Сирия обратятся во Владимирскую или Харьковскую губернию. Народ наш так и ринется поселяться в страну, где жил наш Спаситель, Его Пречистая Матерь, Апостолы, пророки и мученики. Там будет уже место для чисто русской культуры, для русской речи, для русской торговли и промышленности, в частности, две последние отрасли обильною лавою польются по Волге и Каспию через Кавказ к Средиземному морю и обратно. Пустынная местность вновь процветет, как “земля, текущая медом и млеком”, а всякий русский христианин сочтет долгом раз в своей жизни отправиться на поклонение Живоносному Гробу; даже наши баре и барыни забудут о Карлсбадах и Парижах и будут знать Иерусалим, Вифлеем, Назарет.
Вот тогда со всею силою проснется русское самосознание; наука и поэзия возвестят миру о чувствах и молитвах русской души, и исполнятся чаяния последних Рюриковичей и первых Романовых о том, что Московскому царству суждено быть Третьим Римом, а четвертому Риму не бывать”. [22]
У 70-х роках XIX ст. число російських прочан у Палестині зростає до 400-500 на рік, у 80-х роках їх вже налічується 4.000-5.000. "…благодаря этим серым мужичкам и бабам, ходящим по ней [по Святій Землі] словно по любой русской губернии, поддерживается в Святой Земле то влияние на местное население, которое достигают иноверные общины своими учеными экспедициями" [В. Хитрово]. На початок XX ст. російські вкладення у палестинську нерухомість складають 3 млн.руб. Розміри російських володінь у Палестині величезні: більш 20 територій по всій Палестині, 11 церков, 6 з яких в самому Єрусалимі, 17 готелів (8 - в Єрусалимі), 7 монастирів (2 в Єрусалимі), лікарня в Єрусалимі, чотири амбулаторії, земельні ділянки (Русская площадь, або Русское Подворье в Єрусалимі було своєрідним містом в місті, і дістало від росіян назву Нового Єрусалиму), будівлі, мережа російських шкіл в Єрусалимі та Галилеї та інше майно.
На жаль, свого часу Московській імперії не пощастило оволодіти Царградом та Палестиною. У такому разі московити б зосередилися на обґрунтуванні московсько-грецького (по лінії етрусків, прадавньої "древнерусской народности") та московсько-семітського братства і прозивалися б "істинними православними греками або євреями", чи то "иерусалимцами", а нам би дали нарешті спокій і залишили наодинці з нашою середньовічною, руською, історією, з нашим Києвом, матір'ю (метрополією) наших міст, та з нашою Печерською Лаврою, окупованою наразі Московським Патріархатом.
А оскільки того не сталося, то можна з усією впевненістю прогнозувати, що Москва ніколи не відмовиться добровільно від своїх претензій на Київ з тієї причини, що без Києва Московська держава втрачає будь-яку легітимність свого існування під назвою Росії. Те саме стосується і сучасного "русского народа", для національної ідентичности якого втрата свого національного міфу була б величезним ударом. В такому разі Росія позбавляється своєї глобальної місії, на яку претендує віками, і більше не несе світу жодної "геополитической вести", висловлюючись словами сучасного ідеолога А. Дугіна. Україна була своєрідним ключем до імперії, але після здобуття нею незалежности "прекратилась Россия - имперская уния, созданная династией Романовых из Московского царства и Гетьманской Украины. Если не злоупотреблять историческими претензиями, сегодня в Европе существует как минимум два русских государства: российско-московское и украино-русское" [Г. Павловський]; "В историческом плане, окончательный разрыв Украины и России означает разрушение исторической преемственности российской государственности и, тем самым, ОТРАЖАЕТСЯ НА ЕЕ ЛЕГИТИМНОСТИ" [Р. Манєкін, один з маловідомих ідеологів т. зв. "триединства"]. Наше завдання - довести цюю "благую вєсть" до відома московитів і решти світу.
--------------------------------------------------------------------------------
ПРИМІТКИ
[1] П. С. Л. т. VI, Новг.
[2] Полн. Собр. Рус. Лђт., лђт. по Воскр. сп., 119 ст.
[3] Даніель Бовуа. ПОЛІТИКА VS ІСТОРІЯ МІЖ СХОДОМ І ЗАХОДОМ
[4] Тверський літопис про падіння Константинополя
[5] Псковський літопис про пожежу 1471р.
[6] Афанасий Никитин. Хождение за Три моря
[7] Там же
[8] Голубинная книга. Русские народные духовные стихи ХI-ХIХ
[9] Сочинение Григория Котошихина. О России в царствование Алексея Михайловича
[10] Pamietniki Samuela i Boguslawa Kazimierza Maskiewiczow, досить пізнє джерело, XVII ст.
[11] “Изложение пасхалии” Зосими (1492 р.)
[12] Читати за темою також: Прот. Лев Лебедев. Богословие Русской земли как образа Обетованной земли Царства Небесного (на некоторых примерах архитектурно-строительных композиций XI-XVII веков) // Тысячелетие Крещения Руси. Международная церковная научная конференция “Богословие и духовность”. Москва. 11-18.5.1987. М. 1989)
[13] “Повесть князя Ивана Михайловича Катырева-Ростовского” // Русская историческая библиотека. – Т. XIII. – С. 6)
[14] K. Леонтьев. Восток, Россия и славянство
[15] Григорий Котошихин. О России в царствование Алексея Михайловича
[16] “Путешествие Антиохийского Патриарха Макария в Россию в половине XVII века, описанное его сыном архидиаконом Павлом Алеппским”
[17] К. Леонтьев. Письмо Е. А. Гагариной.
[18] Архиеп. Антоний (Храповицкий). Чей должен быть Константинополь?
[19] К. Н. Леонтьев. Избранное. М. 1993
[20] Ф. М. Достоевский. Полн. собр. соч. Т. 23. СПб. 1981
[21] Архиеп. Антоний (Храповицкий). Чей должен быть Константинополь?
[22] Там же
Антоній -- aрхиeпіскоп, пізніше митрополит Антоній (Храповицький † 10.8.1936)
--------------------------------------------------------------------------------
Історія функціонування термінів "Русь", "Росія", "руські" і "русскіє" є надзвичайно заплутаною і ускладненою свідомими спекуляціями, мотивованими передусім політичними чинниками. Єдине, що можна сказати напевно - що вживання цих термінів було зовсім відмінним у різних місцях Східної Європи, а також у західних і інших джерелах.
Етимологія терміну є окремою темою і тут не розглядатиметься.
Почнемо з найпростішого - функціонування і зміст терміну у давній державі з центром у Києві. На щастя, тут немає пробем, питання на сьогодні повністю розв’язане історичною наукою. Рядом дослідників (А. Н. Насонов, Б. А. Рибаков, В. А. Кучкіна) на підставі аналізу літописів (проаналізовано більш ніж 700 випадків вживання терміну у літописах, датованих періодом до другої чверті XIII ст.) з’ясовано, що до складу "Руської землі" входили такі територіальні одиниці: Київ (у найбільш вузькому значенні у багатьох джерелах "Русь" обмежується власне Київщиною, тобто полянською землею), Чернігів, Переяслав, Остер, Вишгород, Білгород, Торчеськ, Триполь, Корсунь, Богуслав, Канів, Божський, Межибережжя, Котельниця, Бужськ, Шумськ, Тихомль, Вигошів, Гнойниця, Мичськ, Здвижень, а також басейн Тетереву.
НЕ ВХОДИЛИ до складу середньовічньої "руської землі": Новгород Великий, Смоленськ, Полоцьк, Суздаль ("а Святослав приде з Суздальці і з братами і з Смоляни і з Полоцани к Руси" [1]) , Володимир, Рязань, Муром, Галич, Володимир-Волинський, Овруч, Неринськ, Берладь (відповідно і всі їхні землі) і, звичайно ж, Москва ("Он-же йде з Москви в Русь" [2]).
Отже, популярний (або краще сказати популяризований) вислів "Київ - мать городов руських" означає лише те, що Київ був (і залишається) столицею руських міст (які сьогодні називаються українськими - див. Наведений вище список): грецьке "метрополія" перекладається дослівно як "мати міст" (mater+polis), тобто столиця.
Отже, з побутуванням терміну "Русь" до XIII ст. все зрозуміло, він прикладався до сучасних українських земель і не виходив за їх межі. А проблеми починаються там, де "Русь", "руські" починають застосовувати не тільки до територій і народів, підпорядкованих у давню добу державному центру у Києві, але й до зовсім далеких земель, що знаходяться взагалі за межами Східної Європи. Оскільки Русь не була кочовою ордою, що могла разом зі своїм населенням опинитися у різні часи у різних точках земної кулі - то у Москві, то у Константинополі, а то й у Єрусалимі, така її дивна "кочова" поведінка потребує спеціального дослідження. Очевидно, що з часом термін набув зовсім відмінного змісту, не властивого йому у добу існування Київської держави. Зазначена дифузія терміну спостерігається у часи виходу на історичну арену Московської держави. Аналізуючи великоросійські духовні вірші, Г.П.Фєдотов зауважував, що не було для співців такої християнської країни, яка не була б для них "руською землею"
Tе "руське" на їхньому ґрунті непомітно зробилося "русским". На щастя, деякі західні історики все ж таки здатні відрізняти перше від другого:
"Історія України особливо прикметна з огляду на вислід такої “історичної обробки” (слово “обробка” набуває тут суто медичного значення ампутації пам’яті, лоботомії). <...> На землях, приєднаних до Російської імперії, влада та її підспівувачі-історики також насаджували уявлення, буцімто місцевий народ складається з селян і, позбавлений еліти, не має власної історії. Завдяки вміло підтримуваній плутанині, спричиненій, зокрема, лексичною та фонетичною подібністю в обох мовах слів “русский” і “руський”, російські історики-панславісти до 1917 року залучали українців до складу “русского народа”, а Переяславській угоді 1654 року, яка начебто містично скріпила возз’єднання (завжди нестійке) Києва з Москвою, відтак і з Санкт-Петербургом, надавали непропорційно великого, суто телеологічного значення". [3]
Отже, звернемося до джерел.
"Того же лета [6961/1453] взят был Царьград от царя турскаго от салтана, а веры рускыа не преставил, а патриарха не свел, но один в граде звон отнял у Софии Премудрости Божия, и по всем церквам служат литергию божественную, а Русь к церквам ходят, а пениа слушают, а крещение русское есть" [4]
"А русского конца и святых Божиих церквей" (на відміну від "ляцких божниц") Бог ублюде, христианских дворов и Своих храмов, а иноверныя на веру приводя, а христиан на покаяние" [5]
"И пошли есмя в Дербенть, заплакавши, двема суды: в одном судне посол Асанбег, да тезикы, да русаков нас десеть головами; а в другом судне 6 москвич, да шесть тверич, да коровы, да корм наш. А въстала фуртовина на море, да судно меншее разбило о берег." [6]
"А в том в Чюнере хан у меня взял жеребца, а уведал, что яз не бесерменянин - русин. И он молвит: "Жеребца дам да тысящу златых дам, а стань в веру нашу - в Махметдени; а не станеш в веру нашу, в Махматдени, и жеребца возму и тысячю златых на голове твоей возму". ..И он ездил к хану в город да меня отпросил, чтобы мя в веру не поставили, да и жеребца моего у него взял. Таково Осподарево чюдо на Спасов день. Ино, братие рустии християня, кто хощет пойти в Ындейскую землю, и ты остави веру свою на Руси, да воскликнув Махмета да пойти в Гундустанскую землю" [7]
Або наведемо красномовний уривок з "Голубиної книги", що була свого часу своєрідним "хітом" у Московській державі:
"У нас Белый царь - над царями царь,
Почему ж Белый царь над царями царь?
И он держит веру крещеную,
Веру крещеную, богомольную,
Стоит за веру христианскую,
За дом Пречистыя Богородицы,-
Потому Белый царь над царями царь.
Святая Русь-земля всем землям мати:
На ней строят церкви апостольские;
Они молятся Богу распятому,
Самому Христу, Царю Небесному,-
Потому свято-Русь-земля всем землям мати." [8]
З усіх наведених фрагментів оригінальних текстів видно, що "Русь", "рускій" виступає тут у значенні жодному разі не етнічному, і навіть не політичному, а у конфесійному, і означає "православну землю" і "православних християн". І зовсім не випадково постійним епітетом до цієї московської "Русі" є "свята" - Святая Русь, не більше і не менше (до речі, сучасний державний гімн Росії також включає слова "священная наша держава"). Кому б могло спасти на думку величати свою державу Святою? Свята Франція, Свята Німеччина - звучить цілком абсурдно.
Досить віддалену паралель до "Святої Русі московитів" можна знайти уСвященній Римській імперії германської нації (тут хочеться нагадати активістам руху за "возрождение Единой Руси", що історія вже знає один дуже подібний проект відродження Священної Римської імперії германської нації - називався він Третім Рейхом). Але остання, принаймні, підкорила собі частину земель колишньої Римської імперії, хоча й без Риму (з римськими папами завзято боролися імператори новоявленої імперії), тоді як опосередкований зв'язок Московского государства з Києвом простежувався лише у двох напрямках: династичному (Рюриковичі, які, втім, після підкорення Ордою легітимність свою традиційну стратили, і утримувалися при владі лише з ханської ласки) і культурному (йдеться лише за культуру елітних прошарків - православ'я (тоді як народні маси на півночі були на той час переважно язичниками), слов'янська писемність (яка зовсім не була тотожньою живій народній мові, що відрізнялася на півдні, півночі і північному сході) і деякі інші риси, які були спільними для високої культури не тільки Східної Європи, але рівною мірою всього православно-слов'янського світу.
Отже, йдеться у нашому випадку зовсім не про державу, а про щось інше, про своєрідний православний простір, такий собі блаженний острів благочестя у океані єреси і розпусти, який є "всем землям мати". Тобто маємо тут до діла радше своєрідний "титул", а не назву держави у загальноприйнятому смислі. Те саме стосується і зарахування "всєя Русі" до свого титулу московськими князями після Каліти (який здобув великокняжий престол від хана, придушивши антиординське повстання у Твері). Потім це поступово входить у традицію і "всея Русі" застосовується вперше у 1493 р. Іваном ІІІ навіть у переговорах з іноземною державою, правитель якої сам мав у своїй титулатурі ту "Русь" - Великий князь Литовський, Жмудський і Руський. А різниця полягала лише у відмінному розумінні того титулу.
Взагалі, треба сказати, що титулатура московських правителів була досить довільною, і правового обґрунтування під собою часто не мала ніякого, тому в жодному разі не слід сприймати те все буквально. Винятково цікавим є детальне пояснення цього феномена одним з сучасників, добре знайомим з традиціями московської канцелярії:
"17. Вопрос. Для чего царь Московской пишется в християнские государства полными болшими титлами, (от “повелителя”) “государем Иверские земли, Карталинских и Грузинских царей и Кабардинские земли, Черкаских и Горских князей, и иным многим государствам и землям, восточным и западным и северным, отчичем и дедичем и наследником, и государем и облаадателем” а в бусурманские государства теми титлами не пишется? Что есть тому за причина?
Ответ. Иверское, Карталинское, Грузинское государствы лежат под властию и наболшим послушенством под Персидцким шахом; а в-ыные государства пишется он царь для славы своей, ни по чему, а ис тех государств обычай писатися к царю себя низити, а его высити, и называтися холопми его, яко и в-ыных государствах обычай писати господину к господину, отдаючи себя слугою поволным, и они по тем их униженным писмам разумеют, будто и правда тому есть, что они вечные подданные; а то несть правда, потому что тех государств владетели живут таким обычаем, как межь границ королевского величества и короля Полского и царя Московского живет Курлянской князь. А восточною титлою пишетца Персидцкой же шах издавна, как еще Москвы початку не слыхивано; а на западе много есть иных государств, которые старее и честняя Московского государства. И окроме тех государств и земель, что пишетца в титле к християнским потентатом, иных государств и земель на востоке и на западе у него нет. А хотя на востоке и на западе иные государства и земли есть многие, однако они ему не подданни, но во время против него и войну держат, и тем многим землям восточным и западным, разумеетца, что не есть отчичь и дедичь и наследник и государь и облаадатель, и не гораздо тех двух сторон государства и земли поддаются ему во облаадателство и в подданство; а то есть правда, что на севере у него земель и государств сыщетца. Кабардинская земля, Черкаские и Горские князья под его подданством, однако ему тех титл без других титл писать к Персидцкому шаху некстати. А как бы он писался теми титлами всеми, что пишетца в християнские государства, и на него б за то все бусурманские государства подняли войну; а тех бы государей, которые из тех государств пишутца к нему холопми, ежели б проведал подлинно Персидцкой шах, велел бы их и государства их разорити и погубити совсем. И от того теми титлами не пишется к ним бусурманским государем." [9]
Були також кумедні спроби виводити рід московських правителів від самих римських імператорів. Так, наприклад, у 1563 р. московська дипломатія, захищаючи царський титул Івана перед польськими послами, посилалася на якесь сумнівне московське джерело XVI ст., в якому писано було, що Август розділив світ між своїми родичами і брата свого Пруса посадив на Немані, а від останнього чотирнадцяте коліно - Рюриковичі.
Далі починається найскладніше - урозуміти ту московську схему, згідно з якою вона вважала себе правонаступницею Києва. Мова піде про нову московську ідеологію, яку окреслимо тут у дещо спрощеному вигляді. Москва вважала себе ідеалом православного царства, відповідно царя свого таким собі "володарем богоспасаємого світу", тобто "всея Русі" (’’вони так розуміють, що немає у світі більшого монарха від їх царя …і тому його називають ’’Солнце праведное, светило русское’’ [10]), а нарід московський - новоявленим обраним народом Ізраїлевим, що береже правдиву віру (у відповідності до Старого Заповіту).
Таке стало можливим завдяки тій сумній обставині, що на той час Московщина лишилася єдиною відносно незалежною православною державою. За думкою ідеологів, московський цар мав очолити усі християнські церкви і очистити від єретиків. Йшлося фактично про панування Москви над усім християнським світом: “Дивися й чувай, богобоязний царю, щоб усі християнські держави опинилися у твоїй як одне (...). Ти єдиний під сонцем цар християнський” – писав князеві московському Філофєй, один з тодішніх ідеологів. Інший називає Івана ІІІ “новым царем Константином нового града Константинополя — Москвы и всея Руси” [11]
До речі, і сам Константинополь у східнослов"янській православній традиції теж не називався своїм справжнім іменем, а був "титулованим" Царгородом, містом царів та царем міст (подібно до цього і "Московское государство" завело собі пишний титул "Святая Русь", або просто "Русь", який часто-густо ототожнюється навіть в історичних працях з державною назвою, але в жодному разі такою не був).
Філофєй: “Все христианские царства снидоша, придоша в конец и снидошася во единое царство нашего государя, по пророческим книгам, то есть Российское царство”.
Таким чином, бачимо, що та "вся Русь", "царство Российское" вживається на Московщині у дещо нетрадиційному розумінні, і не підлягає буквальному трактуванню. Августин називав церкву "Градом Божим", а державу "Градом Земним". Оскільки у Московщині одне з другим злилося, то не дивно, що "Московское государство" (офіційна назва) зробилося "Руссю", "Російським царством" (неофіційно), тобто тим самим православним "Градом Божим". "Царство Російське, Святоруське" порівнюється з райським садом, а його правителі - з деревами, квітами. За Степенною книгою московські ("русские") правителі - це "райские древеса, от Бога насажени", а сам "сад московський" “благоухания исполнен, велик же и высоковерх” [12]
Іноді подибуємо "російське царство", населене "московським народом", у межах одного абзацу: "…Борис Федоровича Годунов, и единокровным союзом царю близочен, и вся держава Росийского государстия порученна бысть ему, понеже не меньшею честию пред царем от людей почтен. …И властолюбив велми бываше, и началников всего Росийского государства и воевод, вкупе же и со всем освященным собором с митрополиты, и архиепископы, вкупе же я всех людей московского народу, подручны себе учини, якоже и самому царю по всем послушну ему быти и поведенное им творити" [13]
За Бердяєвим, “Православ'я виявилося російською вірою. В духовних віршах Русь — всесвіт, російський цар — цар над царями, Єрусалим — та ж Русь, Русь там, де істинна віра. Російське релігійне покликання, покликання виняткове, пов'язується з силою та величчю російської держави, з винятковим значенням російського царя”.
Православ'я було головним чинником у формуванні нації, яка сьогодні називається "російською", і тому глибоко символічним є факт вихідної тотожности цих двох понять у молодій Московській державі: "православний" = "руський", а "руський"="православний".
"Отнимите от нашего русского народа, от нашей русской жизни Православие, и от нее ничего своего родного не останется, — как справедливо выражается Достоевский. Напрасно заговорили у нас о какой-то национальной русской Церкви: таковой не существует, а существует церковная национальность, существует церковный народ наш (и отчасти даже церковное общество), который родным и своим признает лишь то, что согласно с Церковью и ее учением, который не признает русскими русских штундистов, но не полагает никакой разницы между собою и православными иностранцами — греками, арабами и сербами. Скажите нашему крестьянину: не брани евреев, ведь Пресвятая Богородица и все Апостолы были евреями. — Что он ответит? “Неправда, — скажет он. — Они жили тогда, когда евреи были русскими”. Он отлично знает, что Апостолы по-русски не говорили, что русских тогда не было, но он хочет выразить такую верную мысль, что в то время верующие Христу евреи были в той истинной вере и Церкви, с которой теперь слился народ русский и от которой отпали современные евреи и их непокорные Господу предки.
В Киево-Печерской Лавре ежесубботно читается на заутрени акафист Божией Матери и после него длинная-предлинная молитва, в которой воздается хвала Пречистой за то, что Она избавила Свой царствующий град от нашествия нечестивых язычников и потопила их в волнах Черного моря с их кораблями и их мерзким каганом, другом бесов и сыном гибели. На кого составлена была греками и читается русскими эта молитва? На наших же предков, когда они были язычниками и обложили Константинополь в IX веке! Не с ними, значит, душа и молитва русского духовенства и народа, а с православными чужестранцами, нашими отцами по вере, как и ненавидимые евреями древние христиане продолжали именно себя считать истинными детьми Авраама и наследниками Его обетований, согласно изъяснениям св. Апостола Павла" [Антоній]
Етнографи свідчать, що навіть на початку XX ст. звичною формою звертання до громади на сільських сходах було "Православные!". Характерними з цього погляду є ідентифікаційні труднощі патріарха Нікона, який, будучи мордвином за походженням (на ім’я Нікіта Мінін), проголошував себе "родом русским", а "душою греком"(!)
Будь-які спроби звести сутність російської нації до етнічного (племінного) або політичного змісту викликали щире роздратування ідеологів (саме тому ними й понині не визнається існування української нації як окремої від російської, адже етнографічні відмінності для них ніщо у порівнянні з релігійним чинником, який має об’єднувати всіх православних у єдиний нарід, "едино стадо с единим пастирем"):
“...Современный “национализм” в русском обществе, в политической партии такого наименования и в литературе всячески старается совершенно отрешить себя от вероисповедного начала, от Православия <...> и открыто провозглашает себя “зоологическим”, т.е. безпринципным национализмом, союзом государственной и племенной самозащиты — и только. Затем, впрочем, что, перенося свой патриотизм на почву такого безрелигиозного, а только юридического и экономического жизнепонимания, наши писатели, ораторы и деятели должны бы именоваться не националистами, но антинационалистами, строителями не исторической России, а Петроградской, не Святой Руси, а русской Англии или Германии, русского языческого Рима, т.е. сотрудниками евреев, Вильгельма, а не русского православного народа. Для них Константинополь является только морскою крепостью и торговым портом, а не святыней всего Православного мира вообще и нашего народа в частности” [Антоній]
"Самый жестокий и порочный по личному характеру своему православный епископ, какого бы он ни был племени, хотя бы крещеный монгол, должен быть нам дороже двадцати славянских демагогов и прогрессистов/…/
Православие есть нерв русской государственной жизни, поэтому и на юго-востоке, ввиду неотвратимости нашего к нему исторического стремления, важнее было поддерживать само Православие, чем племена, его исповедующие." [14]
Власне, у державі з назвичайно строкатим етнічним складом, якою була Московська, консолідація населення у єдину націю могла відбуватися тільки на релігійних засадах, і у такий спосіб конфесійний термін потроху набуває змісту етнічного. Завершився цей процес вже десь у нові часи, а офіційний статус термін "Росія", "Русь" у стосунку до Московської держави дістав вже після угоди Москви з Хмельницьким, під владою якого знаходилася та справжня, традиційна Русь: "А пишетца та титла “всеа Великия и Малыя и Белыя Росии самодержец” не изстари, внове, при нынешнем царе, как учинились в вечном подданстве Малая Росия, войско Запорожское, гетман Богдан Хмелницкой с казаками и со всеми Черкаскими городами. Великою Росиею прозвано Московское государство; Белая Росия Белорусцы, которые живут около Смоленска и Полотцка и в ыных городех’’ [15]. Отже, саме з цього моменту можна розглядати назву Росія, Русь, Російське царство як нову офіційну назву колишнього Московського государства, яка, втім, поки що не була прийнятою іноземною дипломатією. І лише після Петра І і його неймовірних дипломатичних зусиль, підкріплених фінансово, остаточно вкорінюється ця назва на позначення нової держави з центром у Москві, яка тепер дійсно має у свому складі прадавні руські землі і разом з ними відносну легітимність своєї назви. Але сталося те через програні козаками війни з Москвою, а не як наслідок добровільного переходу "руських земель" під руку "царя восточного, православного", і розчинення "руських", як на той час прозивалися українці, у масі "істинно православних" мешканців "Града Небесного", себто "Российского царства"(вирішальним чинником у цьому була не Переяславська рада, якій московська ідеологія надає непропорційно великого значення, а поразка Мазепи супроти Петра І, яка й вирішила долю України на три століття уперед).
Описана термінологічна плутанина добре ілюструється "Мандрами", виданими архідияконом Павлом Алепським (XVII ст.), що разом з батьком гостював у Москві на запрошення тамтешніх властей, і мав нагоду ознайомитися також і з українськими землями. Останні він ніколи не називає Україною, йому ця назва, очевидно, не відома. Україна у нього - "земля козаків", українці - або "козаки", або "руські", а Московщина - "земля (країна) московитів" або "Московська земля". Святого князя Володимира вважає "царем козаків", і ніколи не ототожнює "козаків" з "московитами", як різні народи. АЛЕ: коли в ньго йдеться за "всю руську землю", то маються на увазі всі землі і московитів, і козаків, тобто православні землі, або землі під владою православного царя. [16]
Цікавий коментар, що відбиває позицію тодішньої української еліти, знаходимо у автора "Історії Русів" (кінець XVIII ст.):
"Війни з Московією є неминучі і безконечні... Пригадати варто жадобу їхню до властолюбства та домагань, за якими привласнюють вони собі навіть самі царства, імперії Грецьку та Римську, викравши на той кінець Державний герб тих царств, себто орла двоголового, що за спадком начебто Князеві їхньому Володимиру, що був зятем Царя Грецького Константина Мономаха дістався, хоча той Володимир був насправді Князем Руським Київським, а не Московським".
На землях України термін "руський" утримувався від доби Київської Русі і аж до нових часів, приблизно до другої половини XIX ст.(а подекуди "русини" існують і сьогодні (у московських підручниках - у вигляді екзотичної "карпато-руССкой народности"), у Галичині ж існували ще у першій половині XX ст.). Саме тоді під впливом асимиляторських зусиль Москви українці відмовилися від свого давнього етноніму "руські" і почали прозиватися "українцями", виокремившись у такий спосіб від "русско-православного" загалу Російської імперії і зберігши свою ідентичність, відмінну від великороської. Але на момент угоди Хмельницького з московським царем "руською шляхтою" називалися навіть покатоличене українське панство, піддані корони польської, тобто термін був дійсно етнічним, а не політичним і не конфесійним. Що ж стосується спадкоємности традиції старої Руси на рівні політичному, то тут можна назвати Галицько-Волинську державу, яка утримала старий політонім у своїй назві, офіційно іменуючись з XV ст. Руським воєводством (будучи особистим доменом короля у складі Корони Польської).
У Московщині ж відбулося єднання православної і державної ідеї, своєрідна націоналізація церкви. Кордони державні Московщини весь час прагнули розширитися до кордонів православ’я, тобто включити в себе всі православні землі світу. Звідки і некоректна з точки зору міжнародної правової ситуації титулатура московських князів, "государів всєя Русі" (московський цар скаржився польсько-литовським послам, що .польський король не визнає його титулу і прав, що ним обумовлені, і пояснював, що титул з правами дано йому від Бога, а тому ніякого міжнародного визнання він не потребує).
Але зазіхання їхні не завжди обмежувалися власне православними або слов’янськими землями, і сягали ще далі, до масштабів усього християнства. Пізніше слов’янофіли розглядали Росію як Початок і Кінець християнства, і лише "російський" нарід був єдиним християнським народом, покликаний об’єднати вже не тільки Європу, а й увесь світ.
"От Европы нам никак нельзя отказаться, Европа нам второе отечество... Европа... нам почти так же всем дорога, как Россия, в ней все Апетово племя, а наша идея - объединение всех наций этого племени, и даже дальше, гораздо дальше до Сима и Хама". [Ф. Достоєвський]
Але предметом особливої уваги завжди був той самий Царгород-Константинополь, а у перспективі і Єрусалим. Таким чином маємо логічний ланцюжок: Київ (мать городов руССкіх), далі Царгoрoд (цар міст і місто царів - православних, звичайно) і на десерт сам Єрусалим ("город городам отец", а "собор-церковь посреди града Иерусалима всем церквам мати", тобто тут вже перспектива розширюється до всього християнства). І над усім цим добром - "Святая Русь-земля всем землям мати". Оскільки та "Святая Русь" ототожнювалася з Московською державою, необхідно було щось робити з тими "заблуканими діточками", щоб повернути всіх у материнське лоно. З Києвом упоралися швидко і ціною малої крові:
"Россия остается еще сфинксом; способна ли она ко всему этому — еще вопрос и очень горький даже. Но, что касается до способности всеразрушения — в этом никто ее не превзошел. С XV-XVI столетия, со времен Иоаннов — все слабое или мало-мальски ослабевшее вокруг России — одно за другим рушится и гибнет: Казань, Астрахань, Сибирь, Малороссия, Швеция, Польша, Турция, Кавказ. Азиатские ханства... Смешно даже видеть и читать, когда, наши обижаются или притворяются обиженными тем, что Запад нас так боится! Как же не бояться! Это что-то роковое и почти невольное. Не то страшно чего хочет великий народ, а то страшно, что он и нечаянно, быть может, иногда да делает. Самые большие неудачи наши (Тильзит, Парижск. и Берлинск. трактаты) — пустяки сравнительно с нашими приобретениями и торжеством медленным, но верным, фатально верным". [17]
Отже, все відбувалося ніби мимоволі, просто тому, що Московське царство було на те приречене Роком:
"Мелкие окрестные народцы хищничают: не уважают права наши и их невольно приходится покорять." - виправдовувався С.Соловйов.
"L’appetit vient en mangeant!"
"наше призвание — огромное и грозное еще далеко не исполнено и потому — “горе тому,
кто станет на дороге этому не нами, а Свыше предначертанному стремлению”.
К. Леонтьев
На черзі після "руССкого Киева" постав "православний" Царгoрoд та "христианский Иерусалим" - знову таки питання пов'язується з фатальною неминучістю "визволення":
"На настоящую войну наш народ взирает, как на освобождение христианства от ига еретиков и магометан, а конечную цель ее видит в освобождении Священного Царьграда с церковью св. Софии и Иерусалима с Господним Гробом. Все это живо интересует не только солдат наших, но, пожалуй, еще в большей степени жителей и жительниц русской и малороссийской деревни, прихожан и прихожанок, наших читателей. Последние, особенно последние мыслят себя в известных обязательных отношениях к Святой Земле, и, побывав там, рекомендуют себя самым почетным из доступных им титулов: “Я иерусалимка". [18]
Таким чином, все виявилося просто для пересічного православного, якому не треба було занурюватися у складнощі генеалогії Рюриковичів чи там у теологічне обґрунтування влади московських князів над усім світом, - для нього достатньо було відвідати Єрусалим, щоб зробитися "иерусалимцем" або прийняти нову релігію з рук Руси, щоб відтоді і понині називатися "русским".
"Я же нахожу желательным (и даже спасительным для России) скорейшее окончание вопроса только восточного, но не всеславянского. Всякий может легко понять, что это большая разница! Окончание восточного вопроса значит:
1. Присоединение Царьграда к России с подходящим округом в Малой Азии и во Фракии.
2. Образование на развалинах Турции православной (а не чисто славянской) конфедерации из четырех разноплеменных православных государств: Греции, Сербии, единой Румынии и Болгарии и 3. Если возможно, то и присоединение остатков Турции и всей Персии к этой конфедерации (англичан из Египта, разумеется, желательно было бы удалить и отдать Египет султану, как подручнику нашему, в непосредственную власть)”. [19]
"…полное процветание России будет только тогда, когда Турция исчезнет в объятиях России и будет, так сказать “едино стадо и един пастырь”. [А. Суворін]
“Да, Золотой Рог и Константинополь — все это будет наше, но не для захвата и не для насилия, отвечу я. И, во-первых, это случится само собой, именно потому, что время пришло, а если не пришло еще и теперь, то действительно время близко, все к тому признаки. Это выход естественный, это, так сказать, слово самой природы. Если не случилось этого раньше, то именно потому, что не созрело еще время. /…/
Теперь Россия уже побывала в Европе и уже сама образованна. Главное же — узнала всю свою силу и действительно стала сильна; узнала тоже, и чем именно она будет всего сильнее. /…/Наследовать же Константинополь одним грекам теперь уже совсем невозможно: нельзя отдать им такую важную точку земного шара, слишком уж было бы им не по мерке. <...> Во имя чего же, во имя какого нравственного права могла бы искать Россия Константинополя? Опираясь на какие высшие цели, могла бы требовать его от Европы? А вот именно — как предводительница Православия, как покровительница и охранительница его, — роль, предназначенная ей еще с Ивана III, поставившего в знак ее царьградского двуглавого орла выше древнего герба России, но обозначившаяся уже несомненно лишь после Петра Великого, когда Россия сознала в себе силу исполнить свое назначение, а фактически уже и стала действительной и единственной покровительницей и Православия, и народов, его исповедующих./…/
...Это будет настоящее воздвижение Христовой истины, сохраняющейся на Востоке, настоящее новое воздвижение Креста Христова и окончательное слово Православия, во главе которого давно уже стоит Россия”. [20]
“Можно <...> предвидеть в будущем два великих провиденциальных факта, которым предлежит <...> открыть в Европе новую эру. Эти два факта суть: 1) окончательное образование Великой Православной Империи, законной империи Востока, одним словом — России будущего, осуществленное поглощением Австрии и возвращением Константинополя; 2) соединение двух Церквей — восточной и западной. Эти два факта, по правде сказать, составляют один, который вкратце сводится к следующему: Православный Император в Константинополе, повелитель и покровитель Италии и Рима; Православный папа в Риме, подданный Императора". [Ф. Тютчев]
Піклуючись про Царгород, між ділом не забували і за Палестину з Єрусалимом, який, як відомо, "всем церквам мати", а тому на нього чекала сумна доля Києва, "матери городов руССких". Хід "православної думки" не важко передбачити: євреї з арабами "недостойны" володіти такою перлиною, як і греки Царгородом, і хохли Києвом:
“...Предоставить Палестину евреям, как советуют некоторые глупые националисты, не понимая того, что русскому народу легче было бы отдать евреям Харьковскую губернию или Нижний Новгород, чем отечество отвергнутого ими Спасителя”. [21]
"…Иное дело Сирия и Палестина. Здесь православных христиан в двух патриархатах всего только 500 тысяч, почти все они арабы. Конечно, должно тоже оберегать и их язык и их приходские общины, но не должно препятствовать поселению там русских земледельцев и ремесленников, очищая для них и пустыни и магометанские поселения, которые, впрочем, и сами начнут быстро пустеть под русским владением. Если это будет сделано, то не пройдет и десяти лет, как вся Палестина и Сирия обратятся во Владимирскую или Харьковскую губернию. Народ наш так и ринется поселяться в страну, где жил наш Спаситель, Его Пречистая Матерь, Апостолы, пророки и мученики. Там будет уже место для чисто русской культуры, для русской речи, для русской торговли и промышленности, в частности, две последние отрасли обильною лавою польются по Волге и Каспию через Кавказ к Средиземному морю и обратно. Пустынная местность вновь процветет, как “земля, текущая медом и млеком”, а всякий русский христианин сочтет долгом раз в своей жизни отправиться на поклонение Живоносному Гробу; даже наши баре и барыни забудут о Карлсбадах и Парижах и будут знать Иерусалим, Вифлеем, Назарет.
Вот тогда со всею силою проснется русское самосознание; наука и поэзия возвестят миру о чувствах и молитвах русской души, и исполнятся чаяния последних Рюриковичей и первых Романовых о том, что Московскому царству суждено быть Третьим Римом, а четвертому Риму не бывать”. [22]
У 70-х роках XIX ст. число російських прочан у Палестині зростає до 400-500 на рік, у 80-х роках їх вже налічується 4.000-5.000. "…благодаря этим серым мужичкам и бабам, ходящим по ней [по Святій Землі] словно по любой русской губернии, поддерживается в Святой Земле то влияние на местное население, которое достигают иноверные общины своими учеными экспедициями" [В. Хитрово]. На початок XX ст. російські вкладення у палестинську нерухомість складають 3 млн.руб. Розміри російських володінь у Палестині величезні: більш 20 територій по всій Палестині, 11 церков, 6 з яких в самому Єрусалимі, 17 готелів (8 - в Єрусалимі), 7 монастирів (2 в Єрусалимі), лікарня в Єрусалимі, чотири амбулаторії, земельні ділянки (Русская площадь, або Русское Подворье в Єрусалимі було своєрідним містом в місті, і дістало від росіян назву Нового Єрусалиму), будівлі, мережа російських шкіл в Єрусалимі та Галилеї та інше майно.
На жаль, свого часу Московській імперії не пощастило оволодіти Царградом та Палестиною. У такому разі московити б зосередилися на обґрунтуванні московсько-грецького (по лінії етрусків, прадавньої "древнерусской народности") та московсько-семітського братства і прозивалися б "істинними православними греками або євреями", чи то "иерусалимцами", а нам би дали нарешті спокій і залишили наодинці з нашою середньовічною, руською, історією, з нашим Києвом, матір'ю (метрополією) наших міст, та з нашою Печерською Лаврою, окупованою наразі Московським Патріархатом.
А оскільки того не сталося, то можна з усією впевненістю прогнозувати, що Москва ніколи не відмовиться добровільно від своїх претензій на Київ з тієї причини, що без Києва Московська держава втрачає будь-яку легітимність свого існування під назвою Росії. Те саме стосується і сучасного "русского народа", для національної ідентичности якого втрата свого національного міфу була б величезним ударом. В такому разі Росія позбавляється своєї глобальної місії, на яку претендує віками, і більше не несе світу жодної "геополитической вести", висловлюючись словами сучасного ідеолога А. Дугіна. Україна була своєрідним ключем до імперії, але після здобуття нею незалежности "прекратилась Россия - имперская уния, созданная династией Романовых из Московского царства и Гетьманской Украины. Если не злоупотреблять историческими претензиями, сегодня в Европе существует как минимум два русских государства: российско-московское и украино-русское" [Г. Павловський]; "В историческом плане, окончательный разрыв Украины и России означает разрушение исторической преемственности российской государственности и, тем самым, ОТРАЖАЕТСЯ НА ЕЕ ЛЕГИТИМНОСТИ" [Р. Манєкін, один з маловідомих ідеологів т. зв. "триединства"]. Наше завдання - довести цюю "благую вєсть" до відома московитів і решти світу.
--------------------------------------------------------------------------------
ПРИМІТКИ
[1] П. С. Л. т. VI, Новг.
[2] Полн. Собр. Рус. Лђт., лђт. по Воскр. сп., 119 ст.
[3] Даніель Бовуа. ПОЛІТИКА VS ІСТОРІЯ МІЖ СХОДОМ І ЗАХОДОМ
[4] Тверський літопис про падіння Константинополя
[5] Псковський літопис про пожежу 1471р.
[6] Афанасий Никитин. Хождение за Три моря
[7] Там же
[8] Голубинная книга. Русские народные духовные стихи ХI-ХIХ
[9] Сочинение Григория Котошихина. О России в царствование Алексея Михайловича
[10] Pamietniki Samuela i Boguslawa Kazimierza Maskiewiczow, досить пізнє джерело, XVII ст.
[11] “Изложение пасхалии” Зосими (1492 р.)
[12] Читати за темою також: Прот. Лев Лебедев. Богословие Русской земли как образа Обетованной земли Царства Небесного (на некоторых примерах архитектурно-строительных композиций XI-XVII веков) // Тысячелетие Крещения Руси. Международная церковная научная конференция “Богословие и духовность”. Москва. 11-18.5.1987. М. 1989)
[13] “Повесть князя Ивана Михайловича Катырева-Ростовского” // Русская историческая библиотека. – Т. XIII. – С. 6)
[14] K. Леонтьев. Восток, Россия и славянство
[15] Григорий Котошихин. О России в царствование Алексея Михайловича
[16] “Путешествие Антиохийского Патриарха Макария в Россию в половине XVII века, описанное его сыном архидиаконом Павлом Алеппским”
[17] К. Леонтьев. Письмо Е. А. Гагариной.
[18] Архиеп. Антоний (Храповицкий). Чей должен быть Константинополь?
[19] К. Н. Леонтьев. Избранное. М. 1993
[20] Ф. М. Достоевский. Полн. собр. соч. Т. 23. СПб. 1981
[21] Архиеп. Антоний (Храповицкий). Чей должен быть Константинополь?
[22] Там же
Антоній -- aрхиeпіскоп, пізніше митрополит Антоній (Храповицький † 10.8.1936)
Відповіді
2002.10.17 | Vitaliy
Re: РУСЬ И РОССИЯ [термінологічна проблема?]
Термінологічна проблема виникає лише тоді, коли розмова переходить до жанру політичного базікання, де за основу береться бузвідносне визначення як першого так і останнього, а аргументи зводяться до "подивися в дзеркало на дурака".Як тільки мова переходить до цілком визначених понять, то ніяких проблем не виникає.
Росія - ось вона, для наглядності можна подивитися на карту.
Русь - ? Була - ? Де - ? Хтось казав що - ? Що сталося - ?
Як казав хтось "маємо те, що маємо" - Росію. З цілковитою певністю можна ствержувати все що завгодно про Русь. Наприклад, Русь - порода синіх індиків. Оскільки зараз таких немає, то вони жили не "отам", а "отут", про це говорили й знали всі, а тепер кожен щось вибріхує, послухайте: А, Б та В говорять про цих індиків зовсім різні речі.
Переводячи розмову на такий кшалт стає цілком очевидно: розмови на тему вказану в заголовку не вщухнуть ше на протязі дуже довгого часу, оскільки в середовищі науковців немає, та й не буде одностайності. А в такому випадку прості співрозмовники будуть з задоволенням товкти один одному пики, мотивуючи власне захоплення словами А, Б чи В.
Vitaliy
2002.12.13 | Економіст
Re: Руосі
Скоріш за все Русь - це скандинавське руосі.Дарма Грушевский так боровся з скандинавською теорією. Скажемо, Франція - самоназва від Фракської держави, фраки - германські племена, а гали сучасні французи.
Колись славянський вождь Один пішов на Північь і став там святим.
А прапор Швеції схожий з Українським.
2002.12.14 | Vitaliy
Re: Руосі
Класична норманістська теорія, де русь походить з Скандинавії викликає все менше захоплення в середовищі науковців. Проблема виникає з локалізацією. Називаються такі місця як Roslagen на південному узбережжі Швеції, Данія, Фризландія, острів Rugen та Roussillon на півдні Франції. Оскільки гіпотези не підтверджуються надійними джерелами, то вони залишаються теоріями. Крім того, не приймається до уваги існування Руського каганату та слова русь на побереююі Чорного моря задовго до появи русів з Балтики.Антинорманісти (Слов'янофіли) були природною реакція на норманістів. Вони концентрувалися на слабких місцях теорії, проте на сьогоднішній день очевидно, що Рюрик - скандинав.
Євразіаністами дехто називає тих, хто хоче створити більш універсальну теорію.
Георгій Вернадський був одним з них. Племена з центральної Азії заснували Русь на півдні, а вже потім рушили на північ. Оскільки його теорія була занадто широкою, то багато конкретних питань критикувалоось чи просто відкидалось.
Іншим відомим істориком з цієї групи є Омелян Пріцак. Базовою ідеєю його теорії було існування міжнародної компанії по работоргівлі з єврейським керівництвом. Це могло бути одною з причин несприйняття його теорії.
2002.12.17 | Габелок
Перш за все, це "руотсі", по-друге...
мені дуже сподобався аналіз Петра Толочка в одній з його книжок "Київська Русь", де він досить переконливо демонструє, що греки, так само, як й Захід, протиставляв "русь" варягам. Тобто варяги, які нибито принесли з собою назву "русь" (від фінського "руотсі" - "човни") й, які були етнічними шведами, мусіли означати одне й те ж. Але є кілька прикладів де "суеве" та "русь" протиставляється. До того ж, якщо подивитися на гідроніми Київщини, Полтавщини та Чернігівщини ми скрізь бачимо присутність "русі". Слово "Русь" можливо спочатку мало дифтонг й вимовлялося як "Роусь", що у нас перейшло в "Русь", а у греків у "Рос" або "Рош". Порівняйте поліське "поуп" ---> "пуп", тобто "піп".Здається, що ми шукаємо вже дуже старанно, аж, занадто, старанно. Навіть й там де того немає. Все може бути набагато простіше.
2002.12.17 | Vitaliy
Re: Перш за все, це "руотсі" [...]
Можу Вас запевнити пошуки будуть продовжуватись завжди. Особливо "пошуки в Інтернеті" де можливо віднайти такі "докази", що просто дух захопить.Повертаючись до "руотсів". Той же Пріцак говорить так "Русь дістала спою назву від слова Ruotsi, фінського означення шведів у середині IХ ст., виведеного з назви шведського поморя в Упляндії, Roslagen (Rodslagen) та її мешканців, званих Rodslakar (rodr— "веслування або тягнення"). У видозміненому варіянті цієї етимології (автори: Р. Екбльом і A.Стендер-Петерсен) Русь походить від rod (er)s-byggiar "мешканці проток між островами" (roder)".
2002.12.17 | Абакумов А. В.
Re: Роксоланы, аорсы, росии, россомоны,"рос", росы
Сейчас наиболее распространены среди этноисториков 2 версии : варяжская и скифо-сарматская.Но первая из них оказалассь в "тепличных" ПВЛ-ских (а затем и миллеровско-шлёцеровских) обстоятельствах. И это при полном отсутствии у гермацев (вообще) "росского" этнонима. Только лишь кое-какая география (возможно, что и сравнительно позднего происхождения). Да и единичная соседская (суомская) этимологизация. На бытовых особенностях.
Северовосточноиранская же версия -- продукт исключительно достижений только что ушедшего столетия. Выросшая до титанического масштаба из массы археологических раскопок, лингвистических аналогий, живого этнонимического ряда.
Перечисленного в заголовке !
А. В.
2002.12.18 | Vitaliy
Re: Роксоланы, аорсы, росии, россомоны,"рос", росы
Дещо не так чітко "рос" виглядає в слові "ругії", зате слово "русь" набагато ближче до нього по звучанню. Якщо забиратися ще хлибше в темні хащі, то потрібно згадати й рокс-аланів та рух-асів. У випадку останнього цікаво подивитися на англійський варіант Rhus-As, який теж є фонетичним відповідником з оригінальних творів (здається арабською мовою).Набагато краще аналізувати археологічні знахідки. Невеличка проблемка правда може спіткати бажаючих. Археологи не говорять про "роксоланів, аорсів, росіїв, россомонів,"росів", росиїв", а з невідомої причини користуються виразом "археологічні культури". Для прикладу, говорячи про походження слов'ян та розглядаючи "слов'янський етногенезис" пп. Баран, Козак та Терпиловський використовують такі назви: "Археологічні культури:
БШК - боршівська, ВБК - вельбарська, ВЛК - волинцівська, ЗБК - зарубинецька, ВПГ - зубрицька група, ІКЧ - Іпотешт-Кіндешт-Чурел, КВК - київська, КЛК - колочинська, КШК - штрихової кераміки, ЛПК - липицька, ЛРК - Луки Райковкцької, ЛСК - лісостепова скіфська, МГК - мілоградська, ПЗП - пізньозарубинецькі пам"ятки, ПКК - підкльошова, ПЛК - поянешти-лукашівська, ПНК - пеньківська, ПРК - празька, ПШК - пшеворська, РМК - роменська, СФК - Суков-Фельдберг, ЧХК - черняхівська, ЮХК - юхнівська, РКІ - романський культурний імпульс, ПРІ - провінційно-римський культурний імпульс" (період з середини 4-го ст. до н.е. до середини 10-го ст. н.е.).
Отже з Ваших "археологических раскопок, лингвистических аналогий, живого этнонимического ряда" випадає найсуттєвіша частина - археологія. Залишається лінгвістика тому цікаво б було почути про оті лінгвістичні аналогії та етнонімічний ряд.
2002.12.18 | Абакумов А. В.
Re: Роксоланы, аорсы, росии, россомоны,"рос", росы
Есть и археология.Гляньте-ка на главы "ЧЕТЫРЁХ ПРАЩУРОВ РУСИ".
"ГЕНЕЗИС ВОСТОЧНОГО СЛАВЯНСТВА" (http://slavica.maillist.ru/abakumov/?mat=51&rubr=12)
и
"ПРЕДЫСТОРИЯ РУСИ"
(http://slavica.maillist.ru/abakumov/?mat=96).
Там имеются и ссылки на близкие по теме книги и статьи.
А. В.
2002.12.18 | Абакумов А. В.
Re: Роксоланы, аорсы, росии, россомоны,"рос", росы
1) Есть и археология.Гляньте-ка на главы "ЧЕТЫРЁХ ПРАЩУРОВ РУСИ".
"ГЕНЕЗИС ВОСТОЧНОГО СЛАВЯНСТВА" (http://slavica.maillist.ru/abakumov/?mat=51&rubr=12)
и
"ПРЕДЫСТОРИЯ РУСИ"
(http://slavica.maillist.ru/abakumov/?mat=96).
Там имеются и ссылки на близкие по теме книги и статьи.
2) Сам Баран В. Д. идентифицирует постзарубинецко-сарматский археологический конгломерат южной части Среднего Поднепровья (сер. I -- кон. II вв. н. э.) в качестве какой-то ветви роксолан.
Я почти с ним согласен !
Это таки были сарматы. Но не "северные роксоланы", а сполы, выделившиеся из аорсского (это, кстати, хорошо почувствовал Ю. В. Павленко) объединения.
А. В.
2002.12.19 | Габелок
Це дуже добре, що Пріцак говорить...
більшість людей на цій планеті можуть говорити. Далі що? Де ж все-таки докази, що "руотсі" це - "русь"? Варягів, тобто шведів-данійців руссю ніхто не називав у той час. Нехай Пріцак приведе хоча б один приклад, де варягів називали руссю. Раптово, гульк!,- варяги це русь. Я думаю просто декларувати, що "Пріцак сказав, тому так й мусить бути тому, що він велике цабе у науці". Звичайно Пріцак величина, хто ж буде заперечувати, але ж де докази? У мене таке враження, що Пріцак є типовим гарвардським професором де стало модним висувати оригінальні теорії. Оригінальні теорії це дуже добре коли вони не виссані з пальця. Як на мене то шведів називали варягами, про, що пише сам Пріцак у своєму першому томі українських джерел. Він пише там про те, що "norsk" або північні люди розділилися на дві гілки. Західну називали вікінгами, східну - варягами. Тобто, ми знаємо, як їх називали. Раптово - ні їх не називали "варягами" але "руссю", бо Пріцак знає багато мов і він знає, що у фінській мові є слово "руотсі" і можливо цим словом називали варягів, тобто шведів-данійців, і можливо було доцільним притягти "руотсі" до "русі", що б всі сказали "Ну Пріцак, ну він розумний".Є така американська комедія "Моє гладке грецьке весілля", де батько головної героїні, етнічній грек, говорить весь час "Дайте мені будь яке слово я вам покажу, що воно грецького походження." У кінці фільма він доводе, що прізвище Miller, тобто "мельник" походить від грецького "міло", що означає "яблуко".
Є другий гарвардський професор Інституту Українськиї Студій - Григорій Грабович, який, слідуючи американській моді розвивати дружнє ставлення до гомосексуалістів, почав розкручувати ідею, що Шевченко був коханцем свого пана Енгельгардта. Чи було це так? Я не знаю і мені хвіолетово чи був Тарас гоміком, чи ні, але коли хтось, раптово починає носитися з сенсаціями не зовсім документаованими, у мене виникає підозра чи це воно так є насправді.
2002.12.19 | Vitaliy
Re: Це дуже добре, що Пріцак говорить...
Слова п. Пріцака я навів лише для іншої етимології слова "руотсі".Більше про скандинавську етимологію слова див. нижче (Елена Мельникова, Владимир Петрухин, Обзор гипотез о происхождении термина «русь», комментарии к книге Константина Порфирогенита «Об управлении Империей»)
Скандинавская этимология названия широко принята зарубежными и рядом советских исследователей, в первую очередь лингвистов, а также историков и археологов. Слово "русь" рассматривается обычно как этноним и связывается с древнескандинавским корнем rotp- через финское Ruotsi. Эта теория в любой ее модификации предполагает несколько этапов развития слова: а) формирование древнескандинавского исходного наименования; б) его распространение в финноязычной среде; в) его последующее заимствование восточными славянами.
а) Исходной формой финского Ruotsi считаются производные от др.-герм. глагола с и.-е. основой *егё-: др.-исл. roа, др.-англ. rowan - "грести" и др. Предлагались слеующие возможные исходные формы: др.-шв. Rodhsin - название жителей области Рослаген (Roslagen<*Rotpslagen, совр. Руден - Roden) на восточном побережье Швеции из др.-герм. *rods (ср.: др.-шв. rodher - "весло, гребля". См.: Kunik A.A. die Berufung der schwedischen Rodsen durch die Finnen und Slaven. SPb., 1844. Bd. I. S. 67-70, 89-96, 163-167); др.-шв. композиты rodsmen, rodskarlar, rodsbyggjar, засвидетельствованные в источниках XIII-XIV вв., от др.-шв. rotper - "гребля, судоходство, плаванье" (Томсен В. Начало. С. 84-87); те же композиты со значением "жители проливов, шхер", т.е. жители Средней Швеции, от др.-шв. rotper - "пролив между островами, неглубокое морское пространство" (Ekblom R. Rus- et vareg-. S. 9-10; Idem. Roslagen-Rusland // ZfSP. 1957. Bd. 26. H 1. S. 47-58); др.-шв. *rtprt "гребное судно", откуда *Rotp(r)in>Rotpslaghm (Roslagen) по аналогии со skeppslag - "округ, поставлявший в ополчении одно судно", поэтому rotpsmen=skeppslagmen (Hjarпе Е. Roden. Upphovet och namnet, Omraden och jarlen // Namn och Bygd. 1947. B. 35. S. 28-60).
Все отмеченные гипотезы апеллируют к древнешведским формам, прямое обращение к которым, однако, невозможно, поскольку выделение древнешведского, как и других диалектов, произошло лишь в Х-XI вв. (Стеблин-Каменский М.И. История скандинавских языков. М.; Л.; 1953. С. 26-27; Haugen Е. The Scandinavian Languages. Cambridge (Mass.), 1976. P. 135, 142, 150-157). На более ранее возникновение фин. Ruotsi по историческим причинам указывали В. Томсен и А. Погодин (Погодин А.Л. Вопрос о происхождении имени Руси // Сборник в честь на Васил H. Златарски. С. 271-273). Подробное фонетическое обоснование заимствования фин. ruotsi в V1-VII вв. дал С. Экбу, который показал, что исходной должна быть архаичная форма *potp(u)R или редуцированная, т.е. более вероятная для того времени *rotp(e)R, где конечное -R в силу незавершенности процесса ротацизма могло звучать как [z], а не как [г] (Ekbo S. От ortnamnet // ANF. 1958. В. 73. H. 3/4. S. 187-199; Idem. The Etymology of Finnish Ruotsi-Sweden // Les pays. P. 143-145).
Представляется, что поиски конкретной словоформы, исходной для фин. Ruotsi малоперспективны из-за скудости сохранившегося древнегерманского лексикона и не имеют научной ценности, поскольку существование самого корня и его производных во всех германских языках середины I тысячелетия н.э. несомненно. Любой из композитов с первой основой rotp- мог закономерно отразиться в западнофинских языках как Ruotsi / Roots.
Комплекс значений др.-герм. *ropru- - "гребля, весло, плаванье на гребных судах" проявляется во всех германских языках. В шведской рунической надписи первой половины XI в. засвидетельствовано значение "поход [на гребных судах]": han. uas. buta. bastr. i rutpi (i rodi). hakunar - "Он был лучшим из бондов в походе Хакона" (Nibble, Up. 16). Корень *гоtp- был продуктивен и как первая часть композитов (Rotpslagen, rotpskarl, rotpsmadr и др.), в том числе обозначавших участников походов [которые вряд ли для времени до Х в. можно отождествлять с ледунгом - королевским морским войском-ополчением, как полагает С. Экбу (Ekbo S. От ortnamnet, S. 197). Ср. слово vikingr - обозначение и морского грабительского похода, и его участника]. Поэтому можно предположить, что скандинавы, проникавшие еще в довикингскую эпоху на территории финских племен, обозначали себя каким-то словом, производным от гоtр-, и познакомились финны именно с этим "профессиональным" самоназванием.
б) Контакты скандинавов и населения Финляндии и Юго-Восточной Прибалтики по археологическим данным ощутимы уже с бронзового и раннего железного века и усиливаются в середине I тысячелетия н.э. Судя по погребальным памятникам, скандинавы с середины I тысячелетия проникают в Западную Финляндию (типично вендельские погребения в ладье появляются с конца VI в.: Anderson G. Boatgraves in Finland // Suomen museo. Helsinki, 1963. Vol. 70. P. 5-23; Muller-Wille М. Bestattung im Boot // Offa, 1968/1969. В. 25/26. 1970. S. 150-152) и на Аландские острова. где в конце I тысячелетия формируется метисная фенно-скандинавская культура (Мейнандер К.Ф. Биармы. С. 37), а также на побережье современной Эстонии, где встречены погребальные комплексы второй половины I тысячелетия, близкие скандинавским (Eesti esiajalugu. Tallinn, 1982. L. 251-253). Эти контакты создавали почву для заимствования и распространения в финноязычной среде самоназвания военных групп скандинавов в форме фин. Ruotsi / эст. Roots (совр. - Швеция Ruotsalainen / rootslane - "шведы"; водск. Rotsi, лив. Ruot's - "Швеция").
Косвенным подтверждением изначального значения слова *rotp(e)R - участник морских походов является распространение в ту же вендельскую эпоху в среде шведской родоплеменной знати обряда погребения в ладье (Лебедев Г.С. Шведские погребения в ладье VII-XI веков // СкСб. 1974. Вып. XIX. С. 155-186), характеризующего ее новый социальный статус. Эти погребения известны и в зоне скандинавской колонизации в Финляндии, и на Аландских островах; изолированный скандинавский некрополь с кремациями в ладье появляется в IX в. в урочище Плакун под Ладогой (Назаренко В.А. Могильник в урочище Плакун // Средневековая Ладога. Л., 1985. С. 158-159).
В качестве этнонима название получило распространение на севере и северо-востоке Европы в финноязычной среде во всяком случае к середине VIII в. (Falk К.-О. Einige Bemerkungen. S. 147-159). Западнофинские языки устойчиво используют его как этноним для обозначения шведов (Magiste J. Fi. Ruotsi. S. 200-209; Itkonen E. Lappalaisten esihistoriaa valaisevia sanoja. Helsinki, 1946). Но уже в ряде карельских и саамских диалектов этноним обнаруживает неоднозначность и используется для обозначения как шведов, так и собственно русских (ср.: др.-рус. "немцы", обозначавшее этнически различные народы Западной Европы, саам. Tara, Tarra - "Норвегия" и "Русь" и др.), т.е. пришлого, иноэтнического населения, собиравшего дань; функциональное родство затушевывало для местного населения этнические различия (Попов А. И. Названия. С. 47-50). В языке коми - далее на восток - корень "роч-" (из общеперм. *гос, заимствованного из прибалтийско-финских языков: Лыткин В. И., Гуляев Е.С. Краткий этимологический словарь коми языка. М., 1970. С. 243), а также ненец, "луца" (*luatsa), эвенк, "луча", "нуча" и др. имеют единственное значение "русский", поскольку население этих областей сталкивалось только с русским колонизационным потоком.
Существование слова Ruotsi / Roots во всех западнофинских языках с единым значением свидетельствует или о его исконности (что предполагал Ю. Мягисте: Magiste J. Fi. Ruotsi. S. 200-209), или о заимствовании его в период западнофинской языковой общности (Шаскольский И. П. Вопрос о происхождении имени Русь в современной буржуазной науке // Критика новейшей буржуазной историографии. Л., 1967. С. 153- 156), которая относится к VI-VIII вв. н.э. (Хайду П. Уральские языки и народы. М., 1986. С. 80). Предполагаемое (на основании фонетических закономерностей развития германских языков) время заимствования слова rotps- в финские языки - VI-VII вв. - соответствует именно периоду западнофинской языковой общности.
Представлению же об исконности слова Ruotsi / Roots противоречит узость его семантики (этноним и производные от него хороним и отэтнонимическое прилагательное) и отсутствие производных. Мягисте указал всего три слова сходного звучания и крайне узкого специализированного значения: фин. ruota - "рыбья кость, планка", откуда ruotia, ruotsia - "чистить рыбу от костей"; эст. rood, roots - "твердое, защищающее изнутри более слабые внешние части" (Magiste J. Fi. Ruotsi. S. 209). Однако для двух из них (фин. ruota и эст. rood) предполагается также скандинавское происхождение, а третье (фин. ruotia) является производным от ruota.
Таким образом, середина - начало второй половины I тысячелетия н.э. с точки зрения развития германских и финских языков, а также северогерманско-финских контактов представляется наиболее вероятным временем проникновения в прибалтийско-финские языки слова rotps- в форме Ruotsi / Rootsi.
в) Третий этап развития слова связан с его проникновением в восточнославянскую среду. Представляется убедительным обоснование перехода зап.-фин. uо/оо>др.-рус. у, так как славянское у в это время было долгим гласным, фонетически ближайшим к приб.-фин. -о-, тогда как слав. -о- был кратким, очень открытым типа а~о. Этот переход подерживается ближайшей аналогией suomi>cyмь и общим соответствием др.-рус. у фин. uo/o, обнаруживаемым в финских заимствованиях из древнерусского языка (гyмнo>kuomina, лyжa>luoso и др. (Kalima J. Die slavischen Lehnworter. S. 42).
Возможность перехода фин. ts>др.-рус. с подвергалась сомнению, так как, по мнению некоторых славистов, оно должно было отразиться не как -с-, а как -ц- (Черных П. Я. Очерк русской исторической лексикологии. Древнерусский период. М., 1956. С. 100). Однако еще А. А. Шахматов указывал, что др.-рус. -ц- было мягким звуком, не тождественным фин. -ts-, поэтому более вероятна передача последнего звуком с (Шахматов А.А. Введение в курс истории русского языка. Пг., 1916. Ч. 1. С. 67; см. также: Vasmer М. Schriften zur slavischen Altertumskunde und Namenkunde. В., 1971. Bd II. S. 801). Г. Шрамм, подробно рассмотревший этимологический аспект проблемы, указал два возможных объяснения перехода ts>c: 1) время образования др.-рус. -ц- не установлено, и этот переход мог осуществиться до возникновения звука -ц- в древнерусском язке; 2) если -ц- уже и существовало, то с могло возникнуть как упрощение консонантной группы -ts- (ср. vepsa>вecь) (Schramm G. Die Herkunft. S. 19-20). Итак, переход Ruotsi>"pyсь" представляется в достаточной степени фонетически обоснованным.
Появление скандинавов среди финских племен Восточной Европы (от Приладожья до Верхнего Поволжья) к концу I тысячелетия н.э. совпало со славянской колонизацией этого региона. Вероятны ранние контакты всех трех этнических компонентов в Ладоге (появление здесь норманнов датируется серединой VIII в.: Рябинин Е.А. Скандинавский производственный комплекс VIII века из Старой Ладоги // СкСб. 1980. Вып. XXV. С. 161-178; Петренко В.П. Финно-угорские элементы в культуре средневековой Ладоги // Новое в археологии СССР и Финляндии. Л., 1984. С. 83-90). Показателен смешанный характер расселения скандинавов, финно-угров, балтов и славян, не образующих в Ладоге компактных этнических массивов (Кирпичников А.Н. Раннесредневековая Ладога (итоги археологических исследований) // Средневековая Ладога. Л., 1985. С. 17-19), фенно-славяно-скандинавские контакты отмечены также в Новгороде (после 862 г., если верить летописной датировке), в конце VIII - начале IX в. на мерянском Сарском городище под Ростовом (Леонтьев А.Е. Скандинавские вещи в коллекции Сарского городища // СкСб. 1981. Вып. XXVI. С. 141-149) и, по-видимому, в Ярославском Поволжье (если принимать за свидетельство раннего присутствия там норманнов рунические знаки на монетах тимеревского клада последней трети IX в. (Дубов И. В. Тимеревский комплекс - протогородской центр в зоне славяно-финских контактов // Финно-угры и славяне. Л., 1979. С. 116-118). Причем культура курганов Ярославского Поволжья по некоторым характерным чертам (наличие глиняных амулетов-лап и др.) близка метисной культуре Аландских островов, где эти амулеты датируются более ранним временем (Мейнандер К.Ф. Биармы. С. 37; Ярославское Поволжье в IX-XI вв. М., 1963. С. 86-87); вероятно, таким образом, проникновение в Верхнее Поволжье уже метисного фенноскандинавского населения, встретившегося с местными поволжско-финскими племенами (меря) и пришлыми славянами.
Тесные фенно-славянские этнокультурные связи засвидетельствованы и значительным числом лексических заимствований в обоих (но более - в финских) языках в эту эпоху, Ю. Миккола датирует древнейшие славяно-финские лексические связи VIII в. (Mikkola J.J. Die alteren Beruhrungen zwischen Ostseefinnisch und Russisch. Helsinki, 1938 S. 9); Я. Калима указывает на VII в. как наиболее раннюю возможность (Каlima J. Die slavischen Lehnworter. S. 149); В. Кипарский также относит их к VII-IX вв. (Кипарский В. О хронологии славяно-финских лексических отношений // Scando-Slavica. 1958. Vol. IV. P. 127-136).
Именно в этой зоне контактов встречаются хотя и немногочисленные, как показала Е.А. Рыдзевская (Рыдзевская Е.А. К варяжскому вопросу: (Местные названия скандинавского происхождения в связи с вопросом о варягах на Руси) // Изв. АН СССР, Отд-ние обществ, наук. 1934. N 7. С. 485-532; N 8. С. 609-630 - в противоположность мнению Р. Экблума: Ekblom R. Rus- et vareg-; ср. также: Vasmer М. Wikinger-spuren im Rupland // Sitzungsberichte der Preussischen Akademie der Wissenschaften, Philos.-hist. Kl. 1931. Jg. 1931. H. XXIV. S. 649-674), топонимы - производные от корня "рус-", а также гидроним - Руса (Русса) с производным Порусье, упомянутый в Воскресенской летописи в сказании о Гостомысле, которое Д.С. Лихачев считает "возможно, весьма древним" (ПВЛ. Ч. 2. С. 214).
Таким образом, скандинавская этимология названия "русь", предполагающая следующие ступени: др.-герм. rotps- (самоназвание приплывавших на земли финнов скандинавов)>зап.-фин. Ruotsi / Roots (имеющее этносоциальное содержание)>др.-рус. русь, на всех этапах фонетически закономерна и поддерживается историческими условиями скандинаво-финно-славянских контактов VI-IX вв.
2002.12.23 | Габелок
Re: Це дуже добре, що Пріцак говорить...
Пане Віталію, дуже дякую за Вашу детальну відповідь.Знову ж таки ми повертаємося до питання, що було раніше курка чи яйце?
Погляньте, будь ласка, ще раз на логіку тих вчених, ідеї яких Ви згадуєте. Їхня логіка базується на постулаті, що "русь" походить від "руотсі". Сприйнявши цей постулат вони починають шукати йому лінгвістичне виправдання. Яка ж була причина для сприймання цього постулату?! Давайте за основу сприймемо ідею, що "русь" походить від якогось китайського слова й почнемо шукати виправдання для цього. Це як раз й випадає з кола зору тих вчених.
2002.12.24 | Vitaliy
Re: Це дуже добре, що Пріцак говорить...
Як на мене, то логіка дуже проста. Спочатку літописні свідчення сприймалися на віру та не аналізувалися. Німець Міллер поглянув на них очима вченого та помітив явні протиріччя між вірою та словами. Зроозуміло, що інші вчені (теж недовірливі) розпочали пошуки доказів і знайшли такі. Оскільки теорія виникла найдавніше, то вона найбільш обгрунтована та переконлива.Пріцак, про якого ми згадували раніще розвиває дещо іншу теорію. От ще одна цитата із згаданої раніше книги.
"Кельтская" этимология названия опирается на кельтский субстратный этноним Rut(h)eni (Unbegaun В.О. L'origine du nom des Ruthenes // Unbegaun B.O. Selected Papers on Russian and Slavonic Philology. Oxford, 1969. P. 128-135; Кузьмин А.Г. Об этнической природе варягов // Вопр. истории. 1974. N 11. С. 54-83). Первая серьезная попытка дать лингвистическое (при опоре на работу: Назаренко А. В. Об имени) и историческое объяснение этой этимологии содержится в статье Прицака (Pritsak О. The Origin of the Name rus/rus' // Turco-Tatar Past. Soviet Present. Studies Presented to Alexandre Bennigsen. P., 1986. P. 45-65). Указывая, что формы Ruzzi, Ruzaramarcha появляются в первой половине IX в. в латинских памятниках Каролингской империи (Баварский географ, грамота Людовика Немецкого Нидеральтайхскому монастырю), он полагает, что эти формы возникли из корня *Rut-/*Rut-en в результате второго верхненемецкого передвижения согласных (что было показано А. В. Назаренко) и связывает его с кельтским этнонимом Rut(h)eni, сохранившимся в античных источниках I в. до н.э. В нижненемецких диалектах, где второе передвижение согласиых отсутствовало, эта форма была заменена, по мнению Прицака, формой с сибиллянтом j, т.е. Ruzz-/Ruz->Russ-/Rus- [по Назаренко, в.-нем. Ruz(z)-, н.-нем. Rus(s)с-, романск. Rus(s)-]; форма же Rugi возникла на территории рипуарских франков в результате гуттурализации исходного *Rut->*Rudi->*Rugi. Историческими носителями этого наименования в середине I тысячелетия н.э. стали, по мнению Прицака, еврейские купцы, называемые у арабского писателя первой половины IX в. Ибн Хордадбеха "ар-разанииа" (BGA. Т. VI. Р. 154. См. о них: Калинина Т.М. Торговые пути. С. 68-82), которые вели трансевропейскую торговлю и, смешавшись с фризскими купцами и скандинавскими викингами, образовали на Волге политическое объединение, позднее славянизировавшееся и развившееся в русское государство (Pritsak О. The Origin of Rus\ Vol. I. P. 25).
Возведение Прицаком названий Ruzzi и Ruzaramarcha в немецких латиноязычных источниках к кельтскому Rut(h)eni может быть справедливым, но надо подчеркнуть вслед за Назаренко: "Совпадение др.-в.-нем. Ruz(z)- и ср.-в.-нем. R(i)dzen (<*Rut-. -Сост.) с др.-рус. Роусь не означает..., что древневерхненемецкий термин должен был непременно быть заимствован из древнерусского. Не исключено, что оба этникона развились самостоятельно..." (Назаренко А. В. Об имени. С. 56-57). Нет языковых данных и для предположения о заимствовании др.-в.-нем.>др.-рус. Поэтому вероятнее всего, что корни Rut- и "рус-" отношения друг к другу не имеют. Это тем более вероятно, что историческое построение Прицака о торговой компании "русь" не обосновано".
Додам, що теорія Пріцака нагадує стару українську теорію яка пов'язує Ruthenians з Rutheni в південній Франції. Див. Селюхін, Звідкіля походить Русь: Теорія кельтського походження Русі з Франції, Прага, 1929.
2003.01.01 | Абакумов А. В.
Re: Це дуже добре, що Пріцак говорить...
Cтрижак Олексій СильвестровичЕтнонімія Птолемеєвої Сарматії (с. 78 - 79)
Йордан (історик VI ст., остгот чи людина мішаного гото-аланського походження, секретар аланського воєначальника Гунтигіса Бази, який перебував на службі в Східній Римській імперії) називає (стосовно подій 370?х рр. н. е.) народ росомонів. Ряд дослідників пов'язує його з народом Псевдо-Захарії "hros", одним із попередників Русі VIII - IX ст. 178
Етимологічно "rosomoni" 179 пояснюються : "ros" - авест. і осет. "roxs" - "світлий"; "mone" - д.-іран. "manu" - "людина", "чоловік", алан. - "mojne" - "те саме" 180.
Антропоніми Сар і Аммій випадають 181 з германського антропонімікону. "Сар" - авест. "sarah", осет. "saer" - "голова". "Аммій" - скіф. "аma" - "сирий".
________________________
178. Третьяков П. Н. Восточнославянские племена. - М., 1953. - С. 145 - 147, 207 - 208, 214.
179. Извори за българската история. - 2. - С. 347.
180. Ткаченко О. Б. Про походження назви "Русь" // Українська мова в школі. - 1959, №6. - С. 66.
181. Брайчевський М. Ю. Коли і як виник Київ. - К., 1963. - С. 89 - 90.
На данном иранологичном фоне достаточно наивной выглядит вся руотсийско-рослагенско-ругийская концепция происхождения русского этнонима.
Конечно, на фоне прочих (кельтской, тюркской, славянской, прусо-ятважской и т. п.) гипотез норманизм выглядит шедевром. Тем паче, что у последнего 1000?летняя традиция.
Однако !
Сравнительно молодая (менее чем вековая) северо-восточноиранская теория росского этнонимикона убедительнее.
Ещё более основательна археологическая подоснова сарматства "перворосов". Именно с росомонами большинство исследователей увязывает черняхоидную (не классически черняховскую скифо-готскую !) культуру Слобожанщины. Именно этот археологический комплекс (в отличие от большинства прочих "весей" Державы Германариха) не подвергся столь крупномасштабному гуннскому погрому. Антропонимы же вождей росомонов (Сар и Аммий) - явно иранские. Слобожанские "черняхоиды" являются одной из немногих лесостепных "германариховых" групп, которые довольно таки плавно инкорпорировались в неоантскую пеньковскую культуру.
Из сего факта Михаил Юлианович Брайчевский даже попытался вывести прямую преемственность от черняховцев к пеньковцам. Однако прочие (неслобожанские !) варианты последних такой плавной трансформации (V столетия !) не зафиксировали.
У норманнов же ничего археологического у нас (кроме Ладоги) нет. Ну разве что ещё кое-какие немногие элементы из раннедревнерусских дружинных курганов. Да и сам Емельян Иосифович Прицак датирует появление Росской Корпорации серединой 8?го века. Движение же викингов началось в конце означенного столетия. Именно в самом его конце и появляються самые первые (у нас) варяги в Ладоге.
А. В.
2003.01.01 | Vitaliy
Re: Це дуже добре, що Пріцак говорить...
"Южнорусская", или "среднеднепровская" этимология слова "русь" распространена среди советских и некоторых зарубежных историков и археологов [Тихомиров М.Н. Происхождение. С. 60-80; Рыбаков Б. А. Древние русы. С. 23-104; Мавродин В.В. Происхождение названий "Русь", "русский", "Россия". Л., 1958; Толочко П. 77, Древняя Русь. Киев, 1986. С. 31; Vernadsky G. The Origin P. 167-179, 333-339 (наряду с выделением "второй руси", пришедшей с Рюриком. Ср. гипотезу В.А. Брима о независимом происхождении корней "рос-" и "рус-": Брим В.А. Путь из варяг в греки // Изв. АН СССР. VII сер. Отд-ние обществ, наук. Л., 1931. N 2. С. 201-247); Idem. Ancient Russia. P. 275-278; Riasanovsky A. A History of Russia. 3rd. ed. Oxford, 1977. P. 27-30]. Понимаемое как этноним, слово "русь" сопоставляется с рядом топонимов и этнонимов, частью засвидетельствованных начиная с I тысячелетия до н.э. античными византийскими авторами в Северном Причерноморье, частью сохранившимися в топонимике до настоящего времени в Среднем Поднепровье.Вo-первых, устанавливается соответствие с этно- и топонимической основой, видимо, иранского происхождения (Абаев В. И. Историко-этимологический словарь осетинского языка. Л., 1973. Т. II. С. 435-437) ruxs/roxs - "светлый" (варианты: рокс-, рас-, раке-, ракш-, рокш-, рош- и префиксированные аорс-, араке-, арси-), ареал второй в V в. до н.э. - V-VI вв. н.э. охватывал Среднюю Азию, Северный Кавказ и Северное Причерноморье (Толстов С. П. Из предыстории. С. 39-59; Vernadsky G. The Origin. P. 167-179).
Во-вторых, предполагается тождественность названия "русь" и гидронима Рось (др.-рус. Ръсь; правый приток Днепра) с производными названиями притоков Роська и Россава и топонимами Поросье, г. Родня и др. Этимология гидронима Ръсь считается неясной (Трубачев О.Н. Названия рек правобережной Украины. М., 1968. С. 237, 262). Высказанное В. Курашкевичем мнение о том, что оно родственно слову "русло", основано на приводимых им неточных чтениях (Россь, Росса=Русь, Урсь, без ссылок на источники), а объяснения возможности двоякого развития ъ->о и ъ->y он не дал (Kuraszkiewicz W. Ros // SSS. 1972. Т. IV. Cz. 2. S. 553).
Однако, показав существование продуктивной этно- и топоосновы "рос-" на юге Восточной Европы, сторонники этого направления априорно приняли его идентичность корню "рус-" и благодаря этому заключили, что этноним "русский", название Древнерусского государства "Русь" и пр. имеют южнорусское, может быть, в основе своей иранское, происхождение (Седов В. В. Восточные славяне. С. 111-112). Однако в древнерусских письменных источниках этноним встречается исключительно с корневым -у-. В гидрониме же Ръсь засвидетельствован редуцированный гласный, лишь в XII в. в результате падения "еров" развившийся в сильной позиции в -о- (ср.: търгъ>торгъ, вълкъ>волкъ и др.). Он восходит к общеслав. ъ< и.-е. -u- (Филин Ф.П. Образование языка восточных славян. М.; Л., 1962. С. 253-261; Мейе А. Общеславянский язык. С. 45-46; Mikkola J.J. Urslavische Grammatik. Th. 1. S. 39-41). Звук же у в слове "русь" мог развиться только из и.-е. дифтонгов *оu, *еu или *аu (Мейе А. Общеславянский язык. С. 45-46, где специально оговорено, что -у- ни в каких случаях не могло возникнуть в русском языке из -ъ-; Mikkola J.J. Urslavische Grammatik. Th. 1. S. 56). Как показал А. В. Назаренко, объяснение чередования ъ>о/у не только пока отсутствует, но и представляется маловероятным в связи с переходом праслав. -с- после гласного -у- в -х- (Назаренко А. В. Об имени. С. 46-47; см. также: Schramm G. Die Herkunft. S. 26).
Этимологическая независимость корней "рус-" и "ръс-", а также их довольно строгая пространственная дистрибуция для древнейшего слоя гидронимов (Руса и производные на севере Восточной Европы / Ръсь и производные на юге) свидетельствуют против "среднеднепровской" гипотезы происхождения названия "русь" (Martel A. Un point d'histoire de vocabulaire russe: Rossija, Russkij // Melanges publics en Fhonneur de Paul Soyer. P., 1925 P. 270-279; Respond S. Pochodzenie. S. 35-50; Попов А.И. Названия. С. 53-56).
Не подтверждается эта гипотеза и археологическим материалом. Б. А. Рыбаков на основании данных Псевдо-Захария о "народе рус" полагал, что в Среднем Поднепровье, в том числе и в бассейне р. Рось, в VI-VII вв. развилась особая культура, получившая название "древности русов" (Рыбаков Б.А. Древние русы. С. 23- 104; Он же. Киевская Русь. С. 67-90; см. также: Седов В. В. Анты // Этносоциальная и политическая структура раннефеодальных славянских государств и народностей. М., 1987. С. 16-22). Г.Ф. Корзухина продемонстрировала полиэтничность этой культуры и поставила под сомнение ее связь со славянскими древностями и тем более мифическим народом "рос" Псевдо-Захария (см. выше) (Корзухина Г. Ф. К истории Среднего Поднепровья в середине I тысячелетия н.э. // СА. 1955. Т. 22, С. 61-82; см. также: Третьяков 77. Я. У истоков древнерусской народности. Л., 1970. С. 105- 110). Во всяком случае, на самой р. Рось собственно славянские памятники вплоть до Древнерусской эпохи (XI-XII вв.) не обнаружены (см. каталог: Древнерусские поселения Среднего Поднепровья. Киев, 1984); по р. Рось позднее проходила граница древнерусского государства с кочевниками.
2003.01.01 | Абакумов А. В.
Re: Це дуже добре, що Пріцак говорить...
На Роси росы появились сравнительно поздно. Где-то к кон. IX в. Россомоны (да и, повидимому, "rhos") базировались с кон. 1 и до сер 8 столетий на Слобожанщине.А. В.
2003.01.03 | Vitaliy
Re: Це дуже добре, що Пріцак говорить...
Попереднє повідомлення було дуже конкретне: немає очевидного зв'язку між росами та русами (русьсю). Лінгвістика стверджує, що рівняння рос=русь насправді не рівняння, а запитання.Чому ж тоді ми маємо витрачати сили та засоби на переконання особи яка навіть не зрозуміла про що йде мова?
2003.01.04 | Абакумов А. В.
Re: Це дуже добре, що Пріцак говорить...
Конкретне повідомлення про сумніви щодо відсутності зв'язку між росами та русами (русьсю) лише одна з філологічних гіпотез.Чому б і не "витрачати сили" на переконання послідовників О. Трубачова, В. Абаєва, М. Толстого тощо. Та й серед кваліфікованих археологів (В. Сєдов, Є. Максимов, В. Баран) багато прихільників скіфо-сарматського коріння саме росів-русів.
А. В.
2003.01.05 | Vitaliy
Re: Це дуже добре, що Пріцак говорить...
Цікаво було б почути іншу гіпотезу про перетворення звуку "о" в звук "у". Оскільки такої поки що не чутно, то звідси висновок: "роси" та "руси" існують незалежно, а Ваше твердження про їхню ідентичність вимагає більш конкретних доказів.Що стосується названих Вами осіб, то, знову ж, руси-роси. Якщо це - аксіома, то тоді всі дані які стосуються росів, автоматично стають даними для русів та навпаки.
Ще далі від росів розміщуються скіфи та сармати, а твердження про походження перших одночасно як від скіфів так і від венедів викликає подив.
2003.01.08 | Абакумов А. В.
Re: Це дуже добре, що Пріцак говорить...
1) Ваша (хотя и не только !) гипотеза по поводу "рос" -- "рус" ешё далеко не общепризнана в научной среде.2) О протоболгарах Аспаруха я, что, тоже утверждал то, что они и западногуннского, и славянского происхождения ?
Нет !
Так и с росомонами. Они сарматы !
Дальнейшая же их судьба была примерно такой же как и у протоболгар Крума и Бориса-Михаила.
А. В.
2003.01.10 | Vitaliy
Re: Це дуже погано, що лише Пріцак говорить.
>1) Ваша (хотя и не только!) гипотеза по поводу "рос" -- "рус" ешё далеко не общепризнана в научной среде.Не тільки мої (чи тільки не мої, якщо Вам більше подобається) теорії та гіпотези були викладені в трьох дописах:
http://maidan.org.ua/n/hist/1040272832 - Скандинавская этимология;
http://maidan.org.ua/n/hist/1040739021 - "Кельтская" этимология;
http://maidan.org.ua/n/hist/1041435105 - "Южнорусская", или "среднеднепровская" этимология.
Згадані мною автори говорять ще й про:
1. "Исконно славянскую" этимологию;
2. "Прибалтийско-славянскую" этимологию;
3. "Готскую" этимологию;
4. "Индоарийскую" этимологию.
Чітко видно, що про одностайність мова не йде. Існують проте дуже вагомі підстави розглядати саме скандинавську етимологію дуже вірогідною.
До побачення
2003.01.12 | Абакумов А. В.
Re: Це дуже погано, що лише Пріцак говорить.
1. "Исконно" славянская этимология;2. Прибалтийско-славянская этимология;
3. Германская этимология (её "варяжский" и готский варианты);
4. Арийская этимология (её восточноиранский и индо-арийский варианты).
А. В.
2002.12.13 | Len
Re: Тягомутина !
Вельмишановный пан Максим. Расскажу Вам анекдот. Главврач психбольницы спрашивает на обходе у дежурной медсестры: "Вчера привезли трех новых больных : француза, американца и украинца. Как они себя ведут?". Медсестра отвечает: " Француз кричит: "Я - Наполеон", Американец: " Я - Вашингтон". А украинец кричит: " Я - не русский". Конец народного юмора.Убогие попытки национал-дементов откреститься от общего происхождения с россиянами, записать казаков в украинцы, высмеял еще историк первой половины прошлого века Н.Ульянов. Национал-дементы приводят специально подобранные вырезки из писаний различных авторов. Хотя имеется во много раз больше источников с противоположным и более аргументированным мнением. Посмотрите на сайте: ukrhistory.narod.ru. Там есть большая статья на эту тему.
Можно цитировать известного национал-демента нашего времени пана Соскина, в его творениях систематически применяется термин "московська" по отношению к современной РФ.
Возможно , жалкие остатки национал-дементов через несколько поколений (если украинская национал-деменция переживет ближайшие 50 лет) тоже будут цитировать "твори" Соскина и доказывать что РФ не было, а была "московсько-більшовицька имперія".
Украинская история у некоторых современных украинских "вчених" превратилась в сборище "михвов" , которые я называю "хохлосторией".
Кратко опишу так. Хохлостория базируется на трех "михвах".
Первый: "михв" про существование "окремого" "українського" народу с Олеговых времен. Для оправдания этого "михва" пишутся опусы, где уже который век пытаются отделиться от русских. Причем нет, наверно, такой языковой группы или расы , куда бы не относили русских. Страницы подобных "хохлосторий" пестрят таки перлами: "українська княгиня Ольга" и подобными. Естественно не упоминается про завоевание Киева Олегом, Владимиром, Ярославом Мудрым, Юрием Долгоруким.
Второй "михв" - "козаків" присобачивают к "українському народу"/ Благо подобное выходит из Карамзина, Грушевского, коммунистических и национал-дементных историков. Советую Вам почитать : http://www.cossackdom.com
и http://users.univer.omsk.su/~guts/History/ и еще несколько ссылок. Если интересует могу дать позднее. Вышеупомянутые источники дают подлинную историю казаков, без присобачивания их происхождения к русским или украинцам.
Третий "михв" : про боротьбу "украинского народу" за "власну державу", "візвольни змагання". В сонме борцов ненавидимый украинским народом 17того века гетман Мазепа-Колединский( уничтоживший тысячи сторонников отдельного от России государства), Кравчук, террорист Бандера( участник нескольких бандитских актов в Польше и выпускник немецкой разведшколы). И никогда не поймут они слова канадского историка Субтельного , высмеявшего подобные "михвы".
Вот на трех этих "михвах" и держится "Хохлостория". И поэтому понятна была их истерическая реакция на предложение российских политиков и историков , собраться и обсудить исторические концепции. Они понимали нелепость подобных "михвов". Даже для них ясна неконкурентность "Хохлостории" и других подобных фантазий.
А реальная жизнь на каждом шагу демонстрирует принадлежность русского и украинскогоо народа к одному этносу. Полное совпадение менталитета украинцев (без галичан) и русских. Те небольшие различия , которые иногда можно заметить связаны с тем фактом, что 98% русских живет в городах а украинцев , все-таки , как правило либо из села либо родители из села. Поэтому некоторые разлмчия связаны с сельским происхождением украинцев. Подобные различия в менталитете можно наблюдать и в России между выходцами из села и горожанами. Т.е дело не в этническом происхождении а дело в влиянии урбанизации. C уважением Len
2002.12.14 | Абакумов А. В.
Re: Русь Внутрення
Описывая т. н. "Русь Внутреннюю" инициатор данной темы упомянул из её состава только те населённые пункты, которые нынче обретаются на Украине.А где же Курск, Трубчевск, Карачев, Льгов, Кром, Болдыж, Брянск, Рыльск, Трубецк, Севск, Вжищ, Стародуб, Мценск.
А. В.
2002.12.15 | Крот
Re: Росія, Ізраїль, Візантія і ще цікаве
Треба окреслити границю, а не перелічувати різні містечка та села. “Неукраїнська Русь” умовно знаходиться між державним кордоном України і лінією: Стародуб-Трубчевськ-Курськ. От і все, +\- звичайно – дрібниці. Не багато щось “русі” здобула собі Московія. :)Стаття взагалі класна, краще навіть ніж в Півторака. Щодо конрадової збірки, то ці статті їй ніяк не супечать, просто треба уважно читати. Між іншим московітянські книжники назвали не тільки народ свій “ізраїльським”, а й країну часто “Ізраїлем”, царя з елітою – “сильными во Израиле”. І звичайно глупо було б думати, що “Ізраїль” міг би використовувася частіше ніж “Русь-Росія”. :) Царя, як відомо назвали: “нащадком цезаря Августа” та “германцем”.
Очевидно нащадками Русі московити були в такій же мірі як нащадками Ізраїля та Візантії, Києва - як Єрусаліма та Константинополя, а русами – як жидами та греками… Хіба що князь (“цар”) був справжнім нащадком Рюрика. А може всеж одночасно і Рюрика і Августа? :)
P.S. До речі, прочитав на одному форумі цікавий факт, яким не можу не поділитися.
"По свидетельству Олеария, побывавшего на Руси в XVII веке, русские девы (то біш московки) красились так, что “совершенно изменяли выражение своего лица и походили на размалеванных кукол”, они преображали шею и руки при помощи белой, красной, голубой, и коричневой красок; изменяли цвет ресниц и бровей и делали это “самым уродливым образом – чернили светлые, белили черные”. Англичанин Коллинз с удивлением отмечал, что среди жителей Московии был распространен обычай чернить зубы! Кстати, в Белозерске и Торопце так продолжали поступать еще в середине XIX в."
http://www.poptsov.ru/yat/2001/3/71-73Krasota.htm
Не даремно же японці рахують угро-фінів за своїх родичів, а Айни складають окремий тип в монголоїдній расі, близький до уральського-європеоїдного, і взагалі споріднени з угро-фінами:
http://kominarod.bip.ru/php/news/newsnew.phtml?id=6279&idnew=27515&start=420
2002.12.15 | Абакумов А. В.
Re: Великорусская "Русь Внутренняя"
Великорусская "Русь Внутренняя" не такая уж и маленькая. Большая часть северян !Многочисленнейшего нз 3-х раннерусских племён.
А. В.
2002.12.15 | Крот
Re: Великорусская "Русь Внутренняя"
Блін, не цікаво вже одне й теж по десять раз мусолити. Так, сіверяни просунулись потім ще на північ, але й ільменські словени колонізували величезну територію - деяку формально... Споконвічна же Сіверянщина залишилась де вона завжди й була. На Росії - лише та невелика територія яку я окреслив.2002.12.16 | Абакумов А. В.
Re: С точностью до наоборот !
Колонизационные потоки антов и постантов никогда не были односторонними.В IV -- V вв. превалировало северное направление. V и VI столетия характерны южной экспансией. VII в. -- северо-восточной и снова северной. В VIII столетии добавился ещё и западный "наступающий фронт".
Общепринятой археологами (да и всеми гуманитариями !) северянской является роменская культура. Ранний же её этап (всё тот же 8-й век) как раз и размещался почти исключиткльно на указанных мною территориях. "Плюс" Любеч и "минус" Курск. И только лишь в районе 800-го года северяне продвинулись южнее. Это Вам подтвердит даже галичанин В. В. Баран.
В это время (Гражданская война в Хазарском каганате !) как раз и выделяется независимое от Итиля объединение ряда постантских племён во главе с росами. Одновременно произошёл разгром лояльных (по-видимому !) кагану носителей волынцевской (левобережное низовье Десны и долина Сейма) археологической к-ры. Повидимому тех "словен", которые и упоминаются в известной кордово-хазарской переписке ! "Стольный град" волынцевцев росы сделали одной из своих главных резиденций (Славия !), "веси" же "освоили" пришедшие с "полуночи" северяне, ассимилировав (к концу тек. тысячелетия "словен юго-восточных". "Остаток" последних -- упоминаемые Нестором Летописцем "семичи".
А. В.
А. В.
Блін, не цікаво вже одне й теж по десять раз мусолити. Так, сіверяни просунулись потім ще на північ, але й ільменські словени колонізували величезну територію - деяку формально... Споконвічна же Сіверянщина залишилась де вона завжди й була. На Росії - лише та невелика територія яку я окреслив.
2002.12.16 | Крот
Re: Руські сіверяни. Роси
Дякую за інформацію. :) Але нагадаю, що йшлося саме про Русь, будівниками якої були сіверяни, звідки б вони не прийшли, а точніше хто би не був їхнім пращуром, і де б той пращур раніше не жив.Руська-сіверянська територія вказана мною вірно, принаймні так думав Рибаков.
---------------------
Бачу, що Ви підтримуєте теорію існування окремих «росів», як і Рибаков якщо не помиляюсь. Але як здається ПМЛ називає «русами-росами-руссю» полян, а окремих «росів» не знає. Які є переконливі підтверження їхнього існування?
2002.12.16 | Абакумов А. В.
Re: Руські сіверяни. Роси
На иных форумах Вы частично согласились с тезисом о сонзмеримости (по крайней мере) древнерусского наследия как для украинцев, так и среди великороссов.Что же это за "иерусалимство" (сей град, кстати упоминается лишь в одной из былин -- "Василий Буслаев") ?
Вами несколько выше упомянуто !
Насчёт же росов советую глянуть в мой материал "1200-летие Руси" (http://slavica.maillist.ru/abakumov/?mat=96). И там имеются ссылки на близкие по теме книги и статьи.
А. В.
2002.12.16 | Крот
Re: єрусалимсьтво
Абакумов А. В. пише:> Что же это за "иерусалимство" (сей град, кстати упоминается лишь в одной из былин -- "Василий Буслаев") ?
> Вами несколько выше упомянуто !
А Ви приділяєте увагу лише билинам? Це просто такий ідеологічний списочек. Також я писав, що порівнення іронічне - разом з тим не позбавлено логіки.
Ну "Ізраїль" та "град градов" взагалі багато де зустрічається. Не тільки в прото-ідеологів, а в державній переписці. Ну що тут дивуватися, якщо там й "царь Прус" фігурує. :) Наприклад нещодавно випадково натрапив на переписку Івана Четвертого з князем Крубським - там декілька раз.
> Насчёт же росов советую глянуть в мой материал "1200-летие Руси" (http://slavica.maillist.ru/abakumov/?mat=96). И там имеются ссылки на близкие по теме книги и статьи.
Дякую.
2002.12.16 | Абакумов А. В.
Re: єрусалимсьтво і прусство
Но это же оторванный от реальной народной жизни официоз !А. В.
2002.12.16 | Крот
Re: єрусалимсьтво і прусство і росіянсьтво, а от Московство !
Абакумов А. В. пише:> Но это же оторванный от реальной народной жизни официоз !
Ну, знаєте, роль "прусства" прибільшувати дуже не треба. Хоча, показово, що Ви так близьки до народу, бо про народність назви "Московія" та "московіти" писали і іноземці, і москалі, і пишуть сучасні дослідники. А от "офіційно" великоруси прагнули бути то Руссю, то Ізраїлем то "пруссами", тьфу, а може й "прусскімі" в якості іменника, не знаю точно.
Звичайно я не ставлю "равно" за частотою використування між "Росією" та іншими "спадковими назвами", але аналогія й так очевидна.
2002.12.17 | Абакумов А. В.
Re: Русь !
И в фольклоре, и в былинах -- Русь, Святая Русь, Русская Земля. Понятие же "московитяне" употребляли по отношению к жителям "удела Ивана Калиты" обитатели других русских "весей". Хороним "Россия" стал изредка фигурировать в народе лишь с появлением (в сер. 18 в.) в сёлах и слободах возвратившихся из рекрутчины ветеранов.А. В.
2002.12.17 | Крот
Re: Русь !
Абакумов А. В. пише:> И в фольклоре, и в былинах -- Русь, Святая Русь, Русская Земля. Понятие же "московитяне" употребляли по отношению к жителям "удела Ивана Калиты" обитатели других русских "весей". Хороним "Россия" стал изредка фигурировать в народе лишь с появлением (в сер. 18 в.) в сёлах и слободах возвратившихся из рекрутчины ветеранов.
Занадто багато уваги фолькльору та билинам , які до речі потрапили НА (:)) Московію з Новгородщини, а не Русі. Забуваєте також про религійне значення назви. Всі пояснення є на початку гілки. Це не є важливим доказом.
Те що слово "Русь" в народі не вживалося, або вживалося мало, підтвержує назва імперії: "Российская" а не "Руская". Петро хоча й був садистом та гоміком - не був дурнем. "Росія" й мала бути тим терміном який би "прижився", який би на скільки потрібно - відрізнявся від «Русі». Все так й сталось...
2002.12.18 | Абакумов А. В.
Re: Русь !
До Петра I то и было Русское Государство. Термин "Россия" употреблялся лишь в титулатуре царя. Да и то лишь после Переяслава.Было "Царь и Великий Государь Всея Руси....", а стало "Царь и Великий Государь Великыя, Малыя и Белыя России...."
А. В.
2002.12.23 | Крот
Re: Угу :)
Абакумов А. В. пише:> До Петра I то и было Русское Государство.
Та хто сказав що не правосолавне? Воно й за Петра таким було...
Складається враження, що принцип спору в Вас - це "останне слово". Я же просто задовбався повторювати одне й теж.
2002.12.17 | Рюген
Ну Максиме,
Священна Римська Імперія - офіційна назва.До того ж, треба зважити, що після падіння Царграду, Русь залишилась єдиною православною державою. Тому православ'я і Русь стали мало не синонімами в очах православного.
Взагалі, перш ніж писати, треба хоч трохи володіти темою. Так, на майбутнє. Тоді Ваш пропагандистський потенціЯл СЯ НЕ ЗМАРНУЄ.
2002.12.17 | Маξим
Стаття чудова
Тільки автор її не МАКСИМ. Кидати на форум тексти без посилання - погана звичка. Повний текст статті див.http://www.geocities.com/nspilka/library/rus_ros.html
По цій темі див. також радянського автора
http://www.litopys.narod.ru/litop/rus_zemla.htm
та
Едвард Кінан РОСІЙСЬКІ ІСТОРИЧНІ МІФИ
http://www.litopys.narod.ru/keenan/keen.htm