10/30/2002 | Габелок (Habelok)

http://recult.by.ru/docs/naliv/naliv_03.htm

НАЛИВАЙКО С.І.


УКРАЇНСЬКІ ДАНДАРІЇ, ІНДІЙСЬКІ КИЯНИ
Фрагмент з книги: Наливайко С.І. Таємниці розкриває санскрит. - К.: Вид. центр "Просвіта", 2000. Українською мовою.

Упродовж тисячоліть територія сучасної України знала чимало народів і племен, серед них і найдавніші, зафіксовані античними авторами. Лише в Тавриці, сучасному Криму, римський історик І ст. Пліній Старший нараховує понад три десятки різних племен. В Україні, без перебільшення, відбилися глибинні явища слов'яно-іранських, кельтсько-слов'янських, тюрксько-давньоруських та інших взаємовпливів і взаємозв'язків. Проте Північне Причорномор'я характеризується не лише цими взаємозв'язками. Як слушно зазначає український дослідник Олексій Стрижак, "сучасна наука, очевидно, ще до кінця не збагнула як грандіозності, так і сміливості тих так званих індо-арійських лінгвістичних (і не тільки!) проблем Північного Причорномор'я, які щойно встали на весь зріст перед численними дослідниками його старовини" (ЕГС, 12). Інший дослідник, уже російський, Олег Трубачов, і собі додає: "Безсумнівна за всіх можливих коректив наявність іранців у Північному Причорномор'ї легко може викликати також думку про стародавню наявність десь у часовій і територіальній близькості їхніх індоарійських родичів, праіндійців" (О синдах, 41). Збірник "Гідронімія України в її міжмовних і міждіалектних зв'язках" коротко резюмує: "Так чи інакше в центрі гідронімної системи Скіфії виявився новий аспект міжмовних зв'язків найдавнішої доби, який веде нас не тільки в сіндо-меотський світ Азово-Чорномор'я, а й у таємничий світ індоєвропейської прабатьківщини, місце якої шукають у Північному Причорномор'ї, звідки давно вимандрували предки сучасних індійців та іранців, перетнувши Північний Кавказ, береги Каспію, Середню Азію..." (ГУ, 19-20).

Проте, як виявляється, предки сучасних індійців не всі залишили територію Давньої України — частина, їх лишилася і взяла активну участь в етногенезі українського народу. Вважається, що індоарійці вирушили в далекий шлях до Індії в середині II тис. до н. е., але їх постійно згадують пізніші джерела, зокрема, той же Геродот, коли каже в V ст. до н. е., що скіфи, які жили в Тавриці, по льоду переїжджають через Боспор Кімерійський (Керченську протоку) до Сіндики на Таманському півострові (Геродот, 194). Численні сіндо-меотські, тобто індоарійські племена, входили до Боспорського царства, могутньої колись держави на півдні України; держава ця існувала впродовж майже тисячоліття, починаючи з VI ст. до н. е., а столицею її було місто Пантикапей, пізніший Керчев, теперішня Керч. Посвячувальні боспорські написи зберегли чимало свідчень саме про ці сіндо-меотські племена, особливо з IV ст. до н. е. Вони включаються до титулатури боспорських царів Левкона І (389-349) та його сина Перісада І (344-311). Так, у написах 1037 та 1038, знайдених на Тамані, Левкон І означається як "архонт Боспору й Феодосії, цар сіндів, торетів, дандаріїв і псесів" (КБН, 599-600). Напис на мармуровому постаменті, знайденому в Керчі 1843 р., мовить: "Левкон, син Перісада, відбувши термін свого жрецтва, присвятив цю статую Аполлону Лікарю, при Перісаді, синові Спартока, архонтові Боспору й Феодосії, цареві сіндів, усіх меотів і фатеїв". Цей напис під № 25 у "Корпусі боспорських написів" датується III ст. до н. е. Напис № 39 на плиті з білого мармуру, знайдений у Керчі, повідомляє: "Великому цареві Аспургу, другові римлян... який царствує над усім Боспором, Феодосією, сіндами, меотами, тарпитами, торетами, псесами й танаїтами, який підкорив скіфів і таврів". Датується напис І ст. до н. е., оскільки роки правління Аспурга — 8р. до н. е. — 38 р. н. е.

Подібних написів лише в КБН — Два десятки. Показове й те, що на деяких із них зафіксовано й імена, пов'язані з етнонімом сінди. Так, напис № 1137, який знайдений в Анапі й зараз зберігається в Керченському музеї, подає серед переможців спортивних змагань на честь Гермеса сім носіїв імені Сінд та чотири — Сіндок. Ще в одному написі фіксується ім'я Сіндей.

Окрім сіндів, особливе зацікавлення викликають у цих написах дандарії, що теж належать до сіндо-меотських племен. Як засвідчують давні джерела, жило це плем'я на території від Меотиди (Азовського моря) до Кавказу. Першу згадку про нього знаходимо ще в Гекатея Мілетського (бл. 546-480 рр. до н. е.) — давньогрецького історика, географа й мандрівника. За ним, дандарії жили поруч із сіндами. У своєму "Житті Лукулла" Плутарх (І ст. до н. е.) згадує вождя племені дандаріїв на ім'я Дандарій, з чого видно, що місцеві ватажки нерідко мали імена, які збігалися з назвою племені. Згадує про дандаріїв і римський письменник Тацит (бл. 55-120 рр. н. е.), який пише, що саме в дандаріїв знайшов 49 року притулок цар Мітрідат. Пліній, римський учений і діяч І ст., згадує дандаріїв як "назву народу в області нижньої Кубані й Меотиди".

Залишили дандарії сліди і в назвах. На березі Кубані засвідчено топонім Дандарій. Таку ж назву засвідчено й на березі Бузького лиману, причому показово, що в давнину і Південний Буг і Кубань називалися однаково — Гіпаніс.

З дандаріями пов'язують так звану Тендрівську косу в Криму, інакше Тендру. У тому ж Криму, на його південно-західному узбережжі Птолемей у II та Амміан Марцеллін у IV ст. знають місто Дандака, одне з трьох найбільших тогочасних міст Таврики. Така ж сама назва — Дандака — фіксується в обох давньоіндійських епосах — "Махабгараті" й "Рамаяні".

Таким чином, дандарії згадуються в різних писемних джерелах упродовж усього античного періоду, що охоплює майже тисячоліття, починаючи з VI ст. до н. е. А топоніми, пов'язані з ними, поширені від Кубані до Південного Бугу, включаючи й Крим, тобто в ареалі розселення сіндо-меотських племен, які складали вагому частку населення Боспорського царства. Певний час вважалося, що дандарії — народ не зовсім виразного походження, який у давні часи жив здебільшого на берегах Меотійського озера, нинішнього Азовського моря, а також у гирлах Південного Бугу й Кубані. Що й відбилося на тлумаченні цієї племінної назви.

В. І. Абаєв, відомий скіфолог, вважає, що дандарії на обох Гіпанісах, тобто Південному Бузі й Кубані, одне й те саме плем'я і відносить їх до іранських племен. Тому відповідно й тлумачить етнонім, виходячи з матеріалу іранських мов. Він розкладає його на компоненти дай + дар, де перший компонент, на його думку, спільний з компонентом, що міститься в назвах річок Північного Причорномор'я — Дон, Донець, Дунай, Дністер, Дніпро. І, отже, має значення "вода", "ріка". Другий компонент, бар, означає "держати", "тримати". Тобто весь етнонім дандарії, за Абаєвим, пояснюється як "ті, що тримають ріку", "річкодержці". Оскільки, мовляв, дандарії жили на Кубані й Південному Бузі, тому й володіли землями, що прилягали до цих обох річок (Абаев,286).

Інший дослідник, 0.М.Трубачов — прихильник індоарійської приналежності дандаріїв. Саме він з'ясував, що це плем'я жило не тільки в азово-надкубанському, а й дніпро-бузько-надчорноморському регіоні. І саме він звернув увагу на те, що кримська Дандака має свого індійського двійника. Отож О. Трубачов дещо по-іншому витлумачує етнонім дандарії, виходячи вже з матеріалу індійських мов. Він і собі розкладає його на два компоненти, але вже данд-арії, де перший компонент, за Трубачовим, має значення "очерет", "комиш", а другий — "арії". Тобто весь етнонім, за Трубачовим, несе значення "очеретяні арії", "арії, замешкувані біля очеретів/комишів". На підкріплення своєї думки дослідник додає, що через багато століть татари називали місцевих козаків "сарикамиш казаклер", тобто "жовтоочеретяні козаки" (Трубачев,62-63).

Таким чином, обидва дослідники розходяться в думках як щодо етнічної приналежності дандаріїв, так і щодо походження і значення самого етноніма. А коли так, то виникає необхідність шукати додаткові свідчення на користь тієї чи тієї версії. Або давати якесь компромісне чи й зовсім одмінне тлумачення етноніма. Причому ці свідчення мають належати до якомога різноманітних рівнів — мовного, історичного, міфологічного, епічного, фольклорного тощо.

І саме індійський матеріал дає безліч свідчень на користь індоарійської приналежності дандаріїв. Компонент данд (санскр. данда), вдало виділений О. Трубачовим, входить в індійські імена, епітети богів, етноніми й топоніми, важливі соціальні терміни й поняття. Божества Вішну, Крішна, Шіва та Яма мають епітет Данда. На означення цих богів вживалися і двоосновні імена, які згодом стали популярними чоловічими іменами і в яких одним із компонентів було данда: Дандапані, Дандахаста, Дандабгріт, Дандатхама, Дандекар, Дандін тощо. Скажімо, поет VІ-VІІ ст., автор першого санскритського прозового роману "Даша-кумара-чаріта" ("Пригоди десяти юнаків") — Дандін; роман цей переклав ще на початку нашого століття перший український санскритолог Павло Ріттер (1872—1939), хоча вийшов наприкінці 20-х рр. у Харкові. Ім'я Дандапані має сучасний тамільський письменник Джеякантан, котрий під враженням Шевченкової "Катерини" написав роман про сучасну індійську жінку, що двічі виходив і українською мовою. Давньогрецький історик Арріан (96—175 рр. н. е.), описуючи похід Олександра Македонського до Індії, згадує про зустріч полководця з Дандамісом, представником однієї з індійських філософських течій.

Це також важливі соціальні терміни на означення царя: дандадгара, дандапа, дандін тощо. А також дан-данетрі —"воєначальник", дандад-гіпа — "верховний суддя", дан-даніті — "наука про управління державою", дандачакра — "військовий підрозділ", дандасамхіта — "кримінальний кодекс" тощо (СРС, 257-258).

Санскрит подає двадцять чотири значення слова дандй, семантичне близьких між собою:"палиця", "ціпок", "посох", "дрючок", "древко", "стебло", "корінь", "шворень", "хребет", "весло", "опора" та ін. (СРС, 257). Та серед цих усіх значень на першому місці стоять значення "жезл", "скипетр", "булава" як символи влади. Це слово є атрибутом царської влади, воно входить у терміни на означення богів, царів, божественних мудреців і могутніх героїв. І це зрозуміло, бо саме племінний ватажок у давні часи об'єднував у своїх руках магічну і юридичну владу. Постать племінного ватажка — князя чи царя — нерозривно пов'язана з уявленнями про світобудову. А всесвіт, як повідує "Ріґведа", виник, коли Бог-творець розділив Небо й Землю, доти злиті воєдино. У проміжному просторі між цими двома сферами — опора, яка підтримує їх. Роль опори в ритуалі виконує жертовний стовп, який водночас символізує і центр всесвіту, де відбувається безпосереднє спілкування людей із богами. Обряд біля священного стовпа ніби повторює в мініатюрі акт світотворення, а спілкування людей із небожителями здійснює через пожертву саме племінний ватажок — вождь, князь, цар, який у первісні часи був і жерцем, священиком.

Племінний ватажок виступав не лише як правитель, він забезпечував благополуччя колективу не тільки керуючи ним, а й через ритуальне дійство, зміст і форми якого суворо визначалися традицією і сходили до міфічних часів першопочатку всесвіту. Саме через це племінний ватажок мусив мати й видиму для людей відзнаку, символ своїх магічних та військових функцій, який уособлював і його зброю, і його право об'єднувати й карати. Таким атрибутом і був жезл, скипетр, посох, булава, невіддільні від поняття "ватажок", "вождь", "князь", "цар".

Тож і санскритське данда пов'язується з магічною та військовою владою, є їх символом. І зараз в Індії довгий, розцяцькований різьбленням і бляшками, добре наолієний ціпок — неодмінний атрибут індійського селянина, особливо на сходках та всіляких урочистостях. Принагідно зазначимо, що в перші повоєнні роки й на Ровенському Поліссі таким символом був довгий, у зріст людини, ціпок, що його вручали тій хаті, з якої хтось мав чергувати в сільраді. Що теж є відлунням цих давніх уявлень.

Слід сказати, що українські дандарії знаходять своїх двійників на індійському ґрунті. У "Махабгараті" не раз згадується країна Дандадгара, якою правив цар Дандадгара (нагадаємо, що Плутарх згадує ватажка причорноморських дандаріїв на ім'я Дандарій, що є показовою і важливою паралеллю). А коли є країна Дандадгара, то жителі її, природно, називаються дандадгаргї або дандадгарці. Назва Дандадгара—санскритська форма, сучасне звучання її, наприклад, мовою хінді — Данддар, звідки й жителі — данддарії, данддари або данддарці. Тобто в такому разі маємо виняткову фонетичну відповідність українських дандаріїв індійським данддаріям.

Назва Дандадгара справді розкладається на два компоненти: данда + дгара (хінді - данд + дгар/дар). Де другий компонент має значення "держати", "тримати" — його правильно виділив і пояснив В. І. Абаєв, виходячи з іранських мов, хоч він наявний і в індійських, і в інших індоєвропейських мовах, зокрема, і в слов'янських. Перший же компонент, данда, правильно виділив О. Трубачов, хоч і дав йому дещо одмінне від нашого тлумачення — "очерет", "комиш". Таким чином, істина лежить, так би мовити, посередині тлумачень обох дослідників: один правильно визначив другий компонент, а другий — перший компонент. А весь термін дандадгара (данддар) дослівно означає "жезлодержець", "скипетродержець", у множині — "жезлодержці", "скипетродержці". Саме таке значення мають обидва етноніми — український дандаріг та індійський данддарії/дандадгарії. Або іншими словами — кияни, оскільки ще у XVIII ст. дослідник російської історії В.К. Тредіаковський рішуче констатував: "Кий єсть жезл по-славянски: а слово сие й доныне в употреблении у малороссиян сим знамением" (Тредиаковский.122). Таким чином, дандарії — це "києдержці", "жезлодержці", "скипетродержці", коротше — "кияни". Термін дандадгара у санскриті означає ще "воїн", "полководець", "князь", "цар", тобто "той, хто наділений києм/жезлом/скипетром/булавою" як символом влади. Це водночас і атрибут ватажка, і його зброя.

Отже, на території України засвідчена не санскритська форма етноніма — дандадгара, а форма, надзвичайно близька до форми мовою хінді — данддар; вона, в передачі грецьких авторів, втратила одне -д й прибрала вигляду дандар + грецький показник множини -іоі, звідки й дандаріой— "дандарії". Компонент -дар, наявний у багатьох термінах мовою хінді на означення діяча чи носія якогось фаху, професії, побутує і в українській мові (господар, володар тощо). Тобто форма дандар має певні ознаки приналежності до мови хінді. Та оскільки в І тис. до н. е. про існування мови хінді не доводиться говорити, то лишається припустити, що тут позначився вплив однієї з простонародних мов, пракриту, структурно близької до сучасного хінді. Це може бути хоча б мова магадгі, яка має деякі особливості, властиві й слов'янським мовам: наприклад, вживання звука л замість р (DI,III 29).Тим більше, що й цар Дандадгара, правитель країни Дандадгари, пов'язується якраз із могутньою колись державою Магадга. І брав він участь у війні, описаній у "Махабгараті", саме на боці кауравів, за яких, до речі, виступали й сінди-сувіри, а вони теж жили на території України (див. статтю «Індійські сувіри, українські сівери й кімерійці»).

Саме на пракритах, тобто простонародних діалектах, як стверджують дослідники, наприклад, той же О. Трубачов, розмовляли індо-арійські племена Північного Причорномор'я. І саме впливом пракритів пояснюють дослідники деяку відмінність лексики, фіксованої тут, від санскритської. Випадіння одного -д- в розмовній мові або нечітке сприйняття слова записувачем викликало затуманення його змісту, особливо для європейських дослідників. Що, в свою чергу, спричинилося до хибного виділення його компонентів і хибного витлумачення їх. Це добре видно на етнонімі дандарії.

Таким чином, етнонім цей означає не "річкодержці" (Абаєв) і не "очеретяні арії" (Трубачов), а "києдержці", "жезлодержці", "скипетродержці". З чого випливає, що це плем'я належало до воїнського стану й серед сіндо-меотських племен мало такий самий статус, як і так звані "царські" скіфи та літописні русичі. А за давньоіндійськими уявленнями, царі мусили походити саме з воїнського, кшатрійського стану.

Тлумачення етноніму дандарії дозволяє пояснити і назву Дандака, згадувану в "Рамаяні", а також у "Махабгараті". "Рамаяна" розповідає, що Рама й Сіта, головні персонажі цього твору, сьогодні улюблені герої кожного індійця, мусили через придворні інтриги піти у вигнання на чотирнадцять років. Під час своїх вимушених мандрів вони надовго зупинилися в священному лісі Дандака, де жили уславлені відлюдники-мудреці. І саме з цього лісу злий демон Раван викрав Сіту, кохану дружину Рами. Після довгих пригод Рама врешті-решт визволив її, повернувся в свою країну Айодг'ю й посів батьківський престол. А ліс Дандака відтоді став священним для кожного індійця, як стали священними для них самі Рама й Сіта, і багато інших місць, пов'язаних із ними.

Ця індійська Дандака, як уже мовилося, має свого українського двійника, за тисячі кілометрів від Індії, на південно-західному узбережжі Криму (тепер Очеретяна або Комишева бухта). Її у II та IV ст. фіксують тут Птолемей та Амміан Марцеллін, відносячи до трьох найбільших міст Таврики. А це означає, що ще в IV ст. кримська Дандака не лише існувала, а й процвітала. Її О. Трубачов вважає столицею і головним портом загадкових таврів, яких від сіндів відділяла лише вузька Керченська протока. Виходячи з того, що ми вже знаємо про термін данда, Дандака в Криму цілком могла бути племінним центром, містом-резиденцією племінного ватажка. Тим більше, що в санскриті данда-ка — синонім до данда.

Та ж "Рамаяна" розповідає, що колись існувало царство Дандака, яким правив цар Данда, тобто Кий. Причому зазначається, що саме за ім'ям царя, тобто Дандою, країна й називалася Дандака, у Данди ж був брат Дандадгара. Данда нібито закохався в доньку брахмана-жерця Шукри й силоміць викрав її, за що Шукра прокляв царя, після чого його країна перетворилася на пустку.

У цьому переказі цікаве те, що донькою жерця-брахмана Шукри є і Деваяні, яка від царя-кшатрія Яяті народила двох синів, Яду і Турвашу. Яду, ім'я якого означає "кудесник", "чаклун", "жрець", започаткував рід ядавів, з якого й походили Крішна та його старший брат Бальвір, по-санскритському Балавіра. А ядави виявляють спорідненість із літописними ятвягами (див. статтю "Балти, слов'яни й п'ятеро синів царя Яяті"). Зазначимо принагідне, що плем'я яду згадується ще в "Ріґведі", воно є одним із так званих п'яти "ведійських племен", які, вважається, вирушили до Індії з Північного Причорномор'я. Хоча тепер бачимо, що якщо вони й пішли, то принаймні не всі, якась частина їх залишилася.

З огляду на високий соціальний статус термінів данда, дандака цілком можливо, що не тільки кримська Дандака була родовим чи племінним центром, столицею таврів, але подібний високий статус мала й індійська Дандака. Адже недарма ліс Дандака був священним і в ньому збирався цвіт відлюдників-аскетів, у яких Рама й Сіта черпали життєву й державну мудрість. Тобто можна припустити, що обидві Дандаки мають спільне походження й однакове значення, в мовному і функціональному плані, бо ототожнювати їх на історичному, хронологічному рівні, мабуть, передчасно, попри навіть те, що сама "Рамаяна" виявляє багато паралелей з українськими реаліями, починаючи з сюжету і кінчаючи деякими архаїчними звичаями,наприклад, випробуванням вогнем.

Проте Дандакою і дандаріями давні зв'язки України й Індії не обмежуються. Данда, як зазначалося, не лише епітет богів Вішну-Крішни, Шіви та Ями, але і їхня зброя. А на терені України виразно засвідчене поклоніння цим божествам. Усіх їх згадує "Влесова книга" (IX ст.), їхні імена відбито в українських іменах, прізвищах і назвах. У давньому місті Тіра (нині Білгород-Дністровський) знайдено напис з одним із найпоширеніших імен Шіви — Махадава, в якому неважко впізнати індійське Махадева — "Великий бог" (Старая Скифия,39). В Одесі на Молдаванці знайдено напис з іще одним ім'ям Цього божества — Бутанат, тотожне індійському Бгутанатх, "Владика бгутів", де бгути — добрі й злі істоти, які складають почет Шіви (Индоарика,8). Обидва написи датуються II—III ст. Загадкова Мокоша у Володимировому язичницькому пантеоні — та ж індійська Махеші, "Велика богиня". Принагідне відзначимо, що Шіва мав і епітет Махеш, а слов'янська міфологія знає чоловіче божество Мокош.

Ще одним ім'ям дружини Шіви було Деві — "Богиня", споріднене із слов'янським Діва. А Діва була покровителькою і захисницею, матір'ю Херсонеса Таврійського в Криму, нинішнього Севастополя. І саме з Херсонесу, Корсуня літописних джерел, прийшли до Києва християнство, його атрибути й священики. Тож цілком імовірно, що й сам термін данда цілком міг відбитися на українському ґрунті в своєму первісному вигляді. І схоже, що таке припущення не таке вже й неймовірне.

У цьому плані привертають увагу козацькі прізвища Динод й Динденко, засвідчені вже значно пізніше, в "Реєстрі" 1649 р. Хвесько Динда та Богуш Динденко служили в різних сотнях Черкаського полку (РВЗ, 64, 67). До такого припущення можна було б поставитися скептично, якби не досить рясне індоарійське оточення, в якому обидва прізвища перебувають. І саме Черкаський полк з усіх 16 полків "Реєстру" є, якщо так можна сказати, "найіндійськішим". Це дає підстави придивитися до прізвищ Динда й Динденко уважніше.

У різних сотнях Черкаського полку служили два Івани Кришненки (64,72), два Шіваненки, Артюх і Вацько (78), Семен Гупаленко (84; пор. Гопал, Гопала — одне з імен Крішни), Ясько Балбир (76; ім'я Балвір/Балбир мав старший брат Крішни), Васько Мазепа й Сергій Мазепенко (77, 90;), Андрій та Кришко Шамшури, а також Богдан Шамшура (64, 81). Прізвища Шамшур, Шамшура споріднені з сучасним індійським ім'ям Шамшер, Шамшир (напр., Шамшер Бахадур Сінх — сучасний пенджабський літератор). Слово шамшер (шамшір, шамшур) у мові хінді означає "шабля" (ХРС II, 589). Тлумачення козацького прізвища Шамшур як "шабля" підтримує те, що в тому ж Черкаському полку, навіть у сусідній сотні служив і козак Ясько Шабля (80).

Санскритське данда має деякі особливості, цікаві у зв'язку з Києм і Києвом. У ламаїзмі це слово вживається на означення ваджри, тобто громової стріли, перуна, а ваджра ще в "Ріґведі" — зброя царя богів і ватажка небесного воїнства Індри, про якого також згадує "Влесова книга". Одним із значень слова данда є "весло", а дандін — "веслувальник", "човняр". Це спонукає згадати літописця Нестора і його слова в "Повісті врем"яних літ" про те, що полянський князь Кий не міг бути перевізником, тобто човнярем. Та якщо добре подумати, то саме через свій князівський статус Кий не тільки міг, а й мусив мати справу з човном, бо човен відігравав неабияку роль у давніх уявленнях та обрядах багатьох народів, серед них і слов'ян. Він був невід'ємною часткою поховального обряду, і тут слід хоча б згадати, що княгиня Ольга спалила древлянських сватів саме в човні. Крім того, човен — неодмінний атрибут деяких інших обрядів та ритуалів, зокрема, при принесенні пожертв Дніпру-Славутичу. Уявлялося також, що саме племінний ватажок через ритуальне дійство поєднував правий берег ріки з берегом лівим, які відповідно уособлювали чоловіче й жіноче начало. До всього, недарма з давніх часів побутує уявлення про човен як про народ, державу, а про правителя, князя, царя — як веслувальника, човняра, що править цим народом-державою.

Таким чином, зі сказаного напрошується ряд важливих і показових висновків:
— індійський матеріал засвідчує етимологічну тотожність етноніма дандарії, засвідченого в Україні, й етноніма дандадгари/данддарії, засвідченого в "Махабгараті"; це плем'я, судячи з усього, належало ді і воїнського стану, так званих кшатріїв, провідного в тогочасному суспільстві, функціонально тотож ного "царським" скіфам і літописним русичам;
—зв'язок індійських дандадгаріїв із землеробським божеством Балвіром-Білобогом та воїнським і пас-ушницьким божеством Крішною-Чорнобогом підтверджується таким самим зв'язком українських дандаріїв з цими божествами, рясно відбитими на українському терені й нині;
— участь індійських дандаріїв у подіях, описаних у "Махабгараті" на боці кауравів, сама назва яких може пов'язуватися з кравенцями-українцями «Влесової книги», дозволяє припустити, що предки сучасних українців брали участь у цих подіях, а самі ці події, принаймні деякі, цілком могли мати місце на території Давньої України;
— семантична тотожність імен Данда і Кий, назв Дандака і Київ дають підставу стверджувати закономірність існування імені Кий та похідної від нього назви Київ, які,в свою чергу, пов'язуються з важливим соціальним терміном кий — "жезл", "скипетр", невіддільного від поняття про владу й владарювання; винятково важливе те, що назва Дандака, засвідчена у "Рамаяні" та "Махабгараті", зафіксована і в Україні, саме там, де античні автори засвідчують загадкових таврів, тобто в Криму;
— індійські дані підтверджують князівський статус самого Кия, а також обґрунтовують назву Київ, столицю і центр державного утворення, а спершу, певно, племінного центру; окрім усіх інших чинників, які висунули Київ до найголовніших і йайважливіших східнослов'янських міст, зробили його столицею Київської Русі, обумовили його виняткове суспільне й політичне значення, не останню роль, слід гадати, відіграв і той важливий первісний зміст, що його ніс у собі соціальний термін кий, нерозривно пов'язаний із силою, могутністю, владою.

ПРИМІТКИ:

Абаев - Абаев В.И. Геродотовские Skythai Geprgoi//Вопросы языкознания, №2, 1981
Геродот - Геродот. Історії в дев`яти книгах. К.,1993
ГУ - Гідронімія України і її міжмовних і міждіалектних зв`язках. К.,1981
ЕГС - Стрижак О.С. Етнонімія Геродотової Скіфії. К.,1988
Индоарика - Трубачев О.Н. Indoarica в Северном Причерноморье//Вопросы языкознания, №2, 1981
КБН - Корпус боспорских надписей. М.-Л.,1965
О синдах - Трубачев О.Н. О синдах и их языке//Вопросы языкознания, 1976, №4
РВЗ - Реєстр Війська Запорозького 1649 року. К.,1995
СРС - Санскритско-русский словарь. М.,1978
Старая Скифия - Трубачев О.Н. "Старая Скифия" Геродота и слаявне//Вопросы языкознания, 1979, №4
ХРС - Хинди-русский словарь. М., 1972
DI - Roy A.K., Gidvani N.N. A dictionary of indology. Vol.I-IV. New Delhi-Bombay-Calcutta, 1983-86