ЯК ГОЛОД ЛЮТУВАВ
11/29/2002 | Микола В.
ЯК ГОЛОД ЛЮТУВАВ
Справжній громадянський подвиг здійснив у 1993 році сумський письменник-краєзнавець Борис Ткаченко, видавши книгу документальних свідчень про голодомор в Україні "Під чорним тавром". Пропонуємо увазі читачів авторську передмову до книги та кілька сторіночок з неї. В книзі таких сторінок, помічених чорним тавром геноциду, майже п'ятсот...
"Ця книга - розповідь про планомірне винищення українського народу, соціального ґрунту української національної самосвідомості більшовицькою системою в роки колективізації шляхом голодомору. Побудована вона на спогадах моїх земляків, архівних матеріалах, розсекречених нині документах.
Цієї теми автор торкався ще у 1989 році, але розкрити її, як того хотілося, не зміг. Партійне керівництво району було обурене, мовляв, зводиться наклеп на радянську дійсність. Ще більше були обурені ідеологічні підпанки, яким була припоручена пильність за газетним і журнальним словом. Автора викликали в білі апартаменти і там він писав пояснення, що це не наклеп, а чистісінька правда. І багато хто із творців тієї гіркої правди були просто сліпими виконавцями геноциду. І що збирання свідчень очевидців тої трагедії є не підкопуванням "под государственные устои", а лише данина пам'яті жертвам геноциду, здійсненого тодішньою владою.
До автора приходили посильні "з дружніми порадами" - не зв'язуйся, невже тобі мало на віку неприємностей? І взагалі, кому воно оте все потрібне?.. Ті, хто розкуркулював, - порядні люди, пройшли фронти, їхні портрети в краєзнавчих музеях. Та й голод... Ну, був. Так коли це було... І навіщо все це піднімати? Людей не на це треба націлювати, а на трудові звершення, на згуртування довкола рідної комуністичної партії. А в цих питаннях партія сама розбереться...
Були й телефонні дзвінки. Хриплим голосом сокоріли залякувачі: повісимо, обов'язково повісимо.
Не знаю, що можна було відповісти другим, а першим годилось би нагадати, що доручати сповідуватись про видушення України тим, хто її видушив, було б, м'яко кажучи, не доцільно.
Коли б компартія справді не відчувала в цьому злочині своєї вини, вона б не затаємничувала його. Коли б цей злочин зробили якісь інші, опозиційні до неї структури, то про нього вона трубила б дужче, ніж про те, що "народ і партія - єдині".
Було що приховувати партії.
Коли злочинець вб'є безвинну людину, його жде вища міра покарання. Коли злочинець вб'є кілька чоловік - то вже не людина, то - маніяк. Це гірше звіра, гірш чуми. Йому замало навіть вищої міри.
Партія вбила 60 мільйонів і на десятки літ застрахала свідків свого злочину: цитьте, мовчіть, бо й вам таке буде.
Уявімо собі чисельність репресивної машини. Оті 60 мільйонів - їх же хтось повинен був страхати, арештовувати, конвоювати, охороняти, убивати, загрібати. Була створена ціла армія катів, яких в свою чергу треба було годувати, одягати, веселити...
Невже в ім'я закатованих, в ім'я справедливості, в ім'я відтворення нормального людського життя не можна кинути навіть слова осуду системі, яка породила ось таке зло?
"...Як загоїти всі рани України? Смутні часи! А скільки вбивць було? А суд? Чи буде суд над ними? А скільки ж їх лишилося з чинами, пенсіями, віллами? Невже вони гадають, що все мине? О, ні! Народу пам'ять - не убієнна!" (С. Параджанов, кінорежисер).
Та нам знову пропонують: мовчіть, зробіть вигляд, що ви не бачили, нічого не чули, не знаєте. Тим більше, строк давності...
Пробачте, порадники. Строк давності вживаний лиш для відміни покарання, а для осуду... Для осуду немає строків.
Тож нехай ця книга буде краплиною гніву у вселюдському морі осуду злочину більшовизму. Нехай вона буде скромним вінком на могилу пам'яті закатованих".
Борис ТКАЧЕНКО.
СВІДЧЕННЯ ОЧЕВИДЦІВ
Із спогадів Миколи Івановича Шепіля, м. Лебедин:
"Як лютував голод, мені було вже вісім років. Отож все, що творилося в нашому селі Сіробабине, пам'ятаю добре. Та ще й мама Уляна Василівна розповідала багато чого. Каже, було: "Сьогодні, дітки, на кутку помер з голоду отой, отой і отой. Та ще на другій бригаді семеро. От і буде на яму. Давайте молиться Богу, щоб нас смерть поминула".
Багато тоді людей вилягло. Та й як не мерти, як влада все з людських погребів ви-брала...
Кого, було, загорнуть у рядно, а більше - так. Скинули на воза, скинули з воза, пригребли трохи, бо за годину-другу ще когось привезуть. Трупи валялись попід тинами, на вигоні, біля комор, на шляху. Ні-ні, не поодинокі випадки, а багато трупів.
Люди харчувалися усім, що могли проковтнути: бруньки дерев, гілки садовини, полова, бур'яни. Неабияк виручав хатній мох. Хати, хліви та повітки були криті соломою, а по ній зеленими коржами розлягався мох. Ото тими коржами й харчувались люди.
Навесні голодний люд перекочовував на бурячища. Там вишукував перемерзлі бурякові хвости, з них варив солодяки. Тим і жили.
Голод гнав людей на злочини, на крадіжки. Багато хто пішов жити в хлібні посіви. Зерна намне та тим і живиться. З цих людей виживали лише ті, хто не був дуже охлялим і притримувався міри. Ті, хто багато з'їдав зерна, вмирав в тяжких муках - набубнявіле зерно розривало людині нутрощі.
Селами блукали зайшлі люди і ночами вибирали посаджену картоплю. Одного такого ми, дітвора, знайшли в сусідській клуні. Опухлий, аж страшний, в руці торбу з картоплею затис. Присів, мабуть, спочити та й захолов.
В кого була якась худоба, то її на ніч ховали в хату, на горище, в погріб.
Дехто з селян помандрував, було, на Курщину міняти одежу на хліб. Хліба там було в достатку і голоду не було. Але принести продукти додому вдавалося небагатьом. На кордоні з Україною продукти відбирали "заградотряди".
Відступив голод від села аж в кінці жнив 1933 року. Голова нашого колгоспу Халепа звелів варити в полі затірку з дертого ячменю. Хто виходив на роботу, одержував черпак тої синьої саламахи.
Скільки точно вимерло в Сіробабиному людей од голоду, сказати не можу. Але не менше двох-трьох сот. Вимерли сім'ї сусідів Шелеста, Левченка, Вакули, Розчупкіна, Дерев'янка... Десятки і десятки дворів. Дітей, в котрих вимерли батьки і старші братики й сестрички, підібрав сільський патронат. В ньому було душ 40 - 50 малечі.
Нас від голоду порятував батьків пайок. Батько не був колгоспником, а служив на пошті в Штепівці. От і одержував скількись там борошна.
Тепер часто задумуюсь: чого той голод стався? Адже ні землі не зменшилось під засівом, ні врожай не підупав, і люди на полі були ті ж, що й раніше працювали. А як розтаємничились злочини КПРС, зрозумів: влада нарочито видушувала Україну. Тож, коли наш народ прозрів і проголосував за державну незалежність, я від щастя був на сьомому небі. Бо тільки "в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля". В своїй хаті голод може статися тільки через власні лінощі. А ми, українці, люди трудящі. Тож подібного лиха, яким карала нас Москва, в нас довіку не буде. Не лінуймось тільки".
Із спогадів Ганни Андріївни Волошко, село Грамине:
"У нашому селі заможних було тільки дві сім'ї: Скворцови та Низові. У них гуртова кінна молотарка була і кінна сівалка. Вся решта - звичайнісінька сільська біднота. Розкуркулили ж комунари не менш як півсела.
Я заміж пішла з бідної сім'ї в заможну - за Гаврила Панасовича Скворцова. Робили вони, як проклятущі. Прожила я в заміжжі рік. Сім'я велика: свекор, свекруха, чотири сини з невістками та дітьми. У Бориса двійко діток, а в Сашка, Гаврила та Івана по одному. А ще ж дівери Степан, Сашко та невістка Марійка. Не сім'я, а ярмарок.
Аж тут як наїхала комуна - вона в Голубівці в маєтку пана Величка була. І щонайперше, давай дітей хапать. Крику, голосіння, плачу! І Максим Лемішка, і Павло Ожема з ними. Це такі катюги були, що й ну! Та спасибі, родак Григорій Ромашка заступився. Він у сільраді кимось робив. Каже: не чіпайте ні дитину, ні Гальку, вона з цим чортовим куркулем не розписана. Отож, виходить я, моя дитина не справдішні куркулі. От мене з дитиною й облишили. А всю сім'ю погнали етапом на Штепівку, а звідти я вже й не знаю куди. Казали, десь за Предєли. А Прєдєли ті були десь аж коло Білого моря.
Чоловік мій якось зумів утекти з тих Прєдєлів і його спіймали вже в Москві. Одправили знов-таки ж туди за Прєдєли. Його там за ту втечу побили дуже. Він і помер. І вся сім'я наша там вимерла.
Отож, як не крути, а при владі розбійники таки були. Нищили село, як самі хотіли. Одних вислали і ті у виселках померли, інших тут голодом подушили. Усе Грамине вимерло. Лишилося людей, як ото грушок на обтіпаному дереві. Я таку гору трупів бачила ще не прикопану, що чи й у сотню вбереш. Сім'ями вилягали. У Сороки десять душ померло, у Овдія всі вилягли, у Семи, у Низових, у Марченків, у Коркішок нікого не лишилося. Всі до ноги вилягли...".
Із спогадів колгоспного бригадира Володимира Матвійовича Савенка, село Голубівка:
"Ви не в сільраду йдіть за правдою про 33-й. Там її знать не хочуть і, здається, бояться. Правда в старих людей у пам'яті. До Григорія Лемішки йдіть, до Ганни Волошко, до Павла Співака. Вони багато чого розкажуть.
А правда ось яка. За зиму й весну 32 - 33 років у Граминому від голоду померло не 68, а 534 чоловіки. Ховали їх в гуртових ямах. Ями невеликі - душ на 15 - 20. Але були ями й на 35 - 40 чоловік. Одним словом, вимерло Грамине майже повністю.
Із шляху в село ведуть дві дороги, отож під селом на обох дорогах і були вивішені чорні прапори: в'їзд заборонений, чума, карантин. Яка то була чума, ми тепер знаємо - наша, рідненька, радянська, більшовицько-сталінська.
Документи про кількість померлих ще після війни зберігалися в сільраді. Як палили архів, то наш поштар Василь Григорович Шевченко саме черговим був. От він, перш ніж кидать щось в огонь, і перегляне. Саме тоді й надибав отой чорний траурний список - 534 чоловіки. Папірець, звичайно, спалили, а цифру чоловік запам'ятав і людям похвалився.
А цифра 68 в сільраді буде фігурувати тому, що в применшенні злочину зацікавлені є. Та ви підіть на старе граминське кладовище і порахуйте оті запалі ями з людськими кістками. Старанно порахуйте оті, що по 30 - 40 чоловіків вкидали. До речі, в ті ями вкидали ще й живих. Навіщо ждать, доки чоловіка конвульсії дотіпають? Пригорнеться землею - і всім мукам кінець.
Тепер у Граминому проживає 156 душ - в чотири рази менше, ніж вмерло з голоду в той чорний рік... Більшість селян пенсіонери. Робочих рук, м'яко кажучи, обмаль. І де їм буть, як отаку розправу з народом вчинили.
Те, що тодішня наша влада була злодійська, уже й дурневі зрозуміло. Та дивує інше: чого ще багато хто викривати її злочини побоюється? Чи життям навчений? Чи ніяк зашпори од тої влади не одійдуть, чи, може, скучають-журяться за минулим своїм пануванням?"
Із спогадів Павла Івановича Співака, село Грамине:
"Чого голод був? Бо хліб повикачували. Хто повикачував? Комсомоли та комнезами. Ряба Гапка ходила з штрикачкою, прізвище її Співак. А тоді ще Кривов'язий з нею. Це так його дражнили, а прізвище не пам'ятаю. Голову якось набік носив. А тоді ще Пилип Шрамко, Лемішка, Ярошенко. Ось товариша мого Петра Низового куркулили Руденко, ряба Гапка, Кривов'язий та ще півдесятка комунарів з Голубівки. Комуною тоді керував марківський чоловік Жовба.
Тільки ж це я так кажу "куркулили", а насправді одбирали все. Торба сушених грушок була і ту забрали. Коло припічка дерев'яна лопата стояла, щоб хліб у піч садити - поцупили.
А як у людей уже нічого було брать, так оці ж таки названі мною собашники пішли на шлях грабувати, їдуть межирицькі гончарі в Марківку на базар, а вони наган поперед себе: давай товар. Так їм колись ті гончарі як усипали лупки... Поодбивали всередині геть чисто все. Днів по три-чотири почахли та й подохли наші активісти. І Кривов'язий, і Лемішка, і Шрамко...
А голод у нас дуже великий був. Такий, що й не призведи Господи. Тоді поодиночних ям не копали, а все гуртові та гуртові. Великі. Цілий би куток села вмістився. Лободу Кіндрата вкинули в яму ще живим, щоб не мучився, казали. Дивиться, дихає, ворушиться, а проситись уже не проситься. А що там з ним морочитися - все одно завтра вкидать. Подумаєш: днем раніше, днем пізніше. І вкинули.
Я не знаю, як вижив. А батьки померли. Батько Іван Гарасович і мати Орина Кузьмівна. Тоді вимирали сім'ями: Степанчики вимерли, Дениси, Савенки...
У мене вже пам'ять послабла. Та й літ тих скільки про-йшло. В селі вже й згадувати про біду гаразд нікому - вимерли. Лавушниця наша позаписувала 68 чоловік, які вмерли з голоду, а насправді їх померло сотень п'ять, а то й шість...
(З книги Б. ТКАЧЕНКА
"Під чорним тавром").
газета "Кримська Світлиця"
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=271
Справжній громадянський подвиг здійснив у 1993 році сумський письменник-краєзнавець Борис Ткаченко, видавши книгу документальних свідчень про голодомор в Україні "Під чорним тавром". Пропонуємо увазі читачів авторську передмову до книги та кілька сторіночок з неї. В книзі таких сторінок, помічених чорним тавром геноциду, майже п'ятсот...
"Ця книга - розповідь про планомірне винищення українського народу, соціального ґрунту української національної самосвідомості більшовицькою системою в роки колективізації шляхом голодомору. Побудована вона на спогадах моїх земляків, архівних матеріалах, розсекречених нині документах.
Цієї теми автор торкався ще у 1989 році, але розкрити її, як того хотілося, не зміг. Партійне керівництво району було обурене, мовляв, зводиться наклеп на радянську дійсність. Ще більше були обурені ідеологічні підпанки, яким була припоручена пильність за газетним і журнальним словом. Автора викликали в білі апартаменти і там він писав пояснення, що це не наклеп, а чистісінька правда. І багато хто із творців тієї гіркої правди були просто сліпими виконавцями геноциду. І що збирання свідчень очевидців тої трагедії є не підкопуванням "под государственные устои", а лише данина пам'яті жертвам геноциду, здійсненого тодішньою владою.
До автора приходили посильні "з дружніми порадами" - не зв'язуйся, невже тобі мало на віку неприємностей? І взагалі, кому воно оте все потрібне?.. Ті, хто розкуркулював, - порядні люди, пройшли фронти, їхні портрети в краєзнавчих музеях. Та й голод... Ну, був. Так коли це було... І навіщо все це піднімати? Людей не на це треба націлювати, а на трудові звершення, на згуртування довкола рідної комуністичної партії. А в цих питаннях партія сама розбереться...
Були й телефонні дзвінки. Хриплим голосом сокоріли залякувачі: повісимо, обов'язково повісимо.
Не знаю, що можна було відповісти другим, а першим годилось би нагадати, що доручати сповідуватись про видушення України тим, хто її видушив, було б, м'яко кажучи, не доцільно.
Коли б компартія справді не відчувала в цьому злочині своєї вини, вона б не затаємничувала його. Коли б цей злочин зробили якісь інші, опозиційні до неї структури, то про нього вона трубила б дужче, ніж про те, що "народ і партія - єдині".
Було що приховувати партії.
Коли злочинець вб'є безвинну людину, його жде вища міра покарання. Коли злочинець вб'є кілька чоловік - то вже не людина, то - маніяк. Це гірше звіра, гірш чуми. Йому замало навіть вищої міри.
Партія вбила 60 мільйонів і на десятки літ застрахала свідків свого злочину: цитьте, мовчіть, бо й вам таке буде.
Уявімо собі чисельність репресивної машини. Оті 60 мільйонів - їх же хтось повинен був страхати, арештовувати, конвоювати, охороняти, убивати, загрібати. Була створена ціла армія катів, яких в свою чергу треба було годувати, одягати, веселити...
Невже в ім'я закатованих, в ім'я справедливості, в ім'я відтворення нормального людського життя не можна кинути навіть слова осуду системі, яка породила ось таке зло?
"...Як загоїти всі рани України? Смутні часи! А скільки вбивць було? А суд? Чи буде суд над ними? А скільки ж їх лишилося з чинами, пенсіями, віллами? Невже вони гадають, що все мине? О, ні! Народу пам'ять - не убієнна!" (С. Параджанов, кінорежисер).
Та нам знову пропонують: мовчіть, зробіть вигляд, що ви не бачили, нічого не чули, не знаєте. Тим більше, строк давності...
Пробачте, порадники. Строк давності вживаний лиш для відміни покарання, а для осуду... Для осуду немає строків.
Тож нехай ця книга буде краплиною гніву у вселюдському морі осуду злочину більшовизму. Нехай вона буде скромним вінком на могилу пам'яті закатованих".
Борис ТКАЧЕНКО.
СВІДЧЕННЯ ОЧЕВИДЦІВ
Із спогадів Миколи Івановича Шепіля, м. Лебедин:
"Як лютував голод, мені було вже вісім років. Отож все, що творилося в нашому селі Сіробабине, пам'ятаю добре. Та ще й мама Уляна Василівна розповідала багато чого. Каже, було: "Сьогодні, дітки, на кутку помер з голоду отой, отой і отой. Та ще на другій бригаді семеро. От і буде на яму. Давайте молиться Богу, щоб нас смерть поминула".
Багато тоді людей вилягло. Та й як не мерти, як влада все з людських погребів ви-брала...
Кого, було, загорнуть у рядно, а більше - так. Скинули на воза, скинули з воза, пригребли трохи, бо за годину-другу ще когось привезуть. Трупи валялись попід тинами, на вигоні, біля комор, на шляху. Ні-ні, не поодинокі випадки, а багато трупів.
Люди харчувалися усім, що могли проковтнути: бруньки дерев, гілки садовини, полова, бур'яни. Неабияк виручав хатній мох. Хати, хліви та повітки були криті соломою, а по ній зеленими коржами розлягався мох. Ото тими коржами й харчувались люди.
Навесні голодний люд перекочовував на бурячища. Там вишукував перемерзлі бурякові хвости, з них варив солодяки. Тим і жили.
Голод гнав людей на злочини, на крадіжки. Багато хто пішов жити в хлібні посіви. Зерна намне та тим і живиться. З цих людей виживали лише ті, хто не був дуже охлялим і притримувався міри. Ті, хто багато з'їдав зерна, вмирав в тяжких муках - набубнявіле зерно розривало людині нутрощі.
Селами блукали зайшлі люди і ночами вибирали посаджену картоплю. Одного такого ми, дітвора, знайшли в сусідській клуні. Опухлий, аж страшний, в руці торбу з картоплею затис. Присів, мабуть, спочити та й захолов.
В кого була якась худоба, то її на ніч ховали в хату, на горище, в погріб.
Дехто з селян помандрував, було, на Курщину міняти одежу на хліб. Хліба там було в достатку і голоду не було. Але принести продукти додому вдавалося небагатьом. На кордоні з Україною продукти відбирали "заградотряди".
Відступив голод від села аж в кінці жнив 1933 року. Голова нашого колгоспу Халепа звелів варити в полі затірку з дертого ячменю. Хто виходив на роботу, одержував черпак тої синьої саламахи.
Скільки точно вимерло в Сіробабиному людей од голоду, сказати не можу. Але не менше двох-трьох сот. Вимерли сім'ї сусідів Шелеста, Левченка, Вакули, Розчупкіна, Дерев'янка... Десятки і десятки дворів. Дітей, в котрих вимерли батьки і старші братики й сестрички, підібрав сільський патронат. В ньому було душ 40 - 50 малечі.
Нас від голоду порятував батьків пайок. Батько не був колгоспником, а служив на пошті в Штепівці. От і одержував скількись там борошна.
Тепер часто задумуюсь: чого той голод стався? Адже ні землі не зменшилось під засівом, ні врожай не підупав, і люди на полі були ті ж, що й раніше працювали. А як розтаємничились злочини КПРС, зрозумів: влада нарочито видушувала Україну. Тож, коли наш народ прозрів і проголосував за державну незалежність, я від щастя був на сьомому небі. Бо тільки "в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля". В своїй хаті голод може статися тільки через власні лінощі. А ми, українці, люди трудящі. Тож подібного лиха, яким карала нас Москва, в нас довіку не буде. Не лінуймось тільки".
Із спогадів Ганни Андріївни Волошко, село Грамине:
"У нашому селі заможних було тільки дві сім'ї: Скворцови та Низові. У них гуртова кінна молотарка була і кінна сівалка. Вся решта - звичайнісінька сільська біднота. Розкуркулили ж комунари не менш як півсела.
Я заміж пішла з бідної сім'ї в заможну - за Гаврила Панасовича Скворцова. Робили вони, як проклятущі. Прожила я в заміжжі рік. Сім'я велика: свекор, свекруха, чотири сини з невістками та дітьми. У Бориса двійко діток, а в Сашка, Гаврила та Івана по одному. А ще ж дівери Степан, Сашко та невістка Марійка. Не сім'я, а ярмарок.
Аж тут як наїхала комуна - вона в Голубівці в маєтку пана Величка була. І щонайперше, давай дітей хапать. Крику, голосіння, плачу! І Максим Лемішка, і Павло Ожема з ними. Це такі катюги були, що й ну! Та спасибі, родак Григорій Ромашка заступився. Він у сільраді кимось робив. Каже: не чіпайте ні дитину, ні Гальку, вона з цим чортовим куркулем не розписана. Отож, виходить я, моя дитина не справдішні куркулі. От мене з дитиною й облишили. А всю сім'ю погнали етапом на Штепівку, а звідти я вже й не знаю куди. Казали, десь за Предєли. А Прєдєли ті були десь аж коло Білого моря.
Чоловік мій якось зумів утекти з тих Прєдєлів і його спіймали вже в Москві. Одправили знов-таки ж туди за Прєдєли. Його там за ту втечу побили дуже. Він і помер. І вся сім'я наша там вимерла.
Отож, як не крути, а при владі розбійники таки були. Нищили село, як самі хотіли. Одних вислали і ті у виселках померли, інших тут голодом подушили. Усе Грамине вимерло. Лишилося людей, як ото грушок на обтіпаному дереві. Я таку гору трупів бачила ще не прикопану, що чи й у сотню вбереш. Сім'ями вилягали. У Сороки десять душ померло, у Овдія всі вилягли, у Семи, у Низових, у Марченків, у Коркішок нікого не лишилося. Всі до ноги вилягли...".
Із спогадів колгоспного бригадира Володимира Матвійовича Савенка, село Голубівка:
"Ви не в сільраду йдіть за правдою про 33-й. Там її знать не хочуть і, здається, бояться. Правда в старих людей у пам'яті. До Григорія Лемішки йдіть, до Ганни Волошко, до Павла Співака. Вони багато чого розкажуть.
А правда ось яка. За зиму й весну 32 - 33 років у Граминому від голоду померло не 68, а 534 чоловіки. Ховали їх в гуртових ямах. Ями невеликі - душ на 15 - 20. Але були ями й на 35 - 40 чоловік. Одним словом, вимерло Грамине майже повністю.
Із шляху в село ведуть дві дороги, отож під селом на обох дорогах і були вивішені чорні прапори: в'їзд заборонений, чума, карантин. Яка то була чума, ми тепер знаємо - наша, рідненька, радянська, більшовицько-сталінська.
Документи про кількість померлих ще після війни зберігалися в сільраді. Як палили архів, то наш поштар Василь Григорович Шевченко саме черговим був. От він, перш ніж кидать щось в огонь, і перегляне. Саме тоді й надибав отой чорний траурний список - 534 чоловіки. Папірець, звичайно, спалили, а цифру чоловік запам'ятав і людям похвалився.
А цифра 68 в сільраді буде фігурувати тому, що в применшенні злочину зацікавлені є. Та ви підіть на старе граминське кладовище і порахуйте оті запалі ями з людськими кістками. Старанно порахуйте оті, що по 30 - 40 чоловіків вкидали. До речі, в ті ями вкидали ще й живих. Навіщо ждать, доки чоловіка конвульсії дотіпають? Пригорнеться землею - і всім мукам кінець.
Тепер у Граминому проживає 156 душ - в чотири рази менше, ніж вмерло з голоду в той чорний рік... Більшість селян пенсіонери. Робочих рук, м'яко кажучи, обмаль. І де їм буть, як отаку розправу з народом вчинили.
Те, що тодішня наша влада була злодійська, уже й дурневі зрозуміло. Та дивує інше: чого ще багато хто викривати її злочини побоюється? Чи життям навчений? Чи ніяк зашпори од тої влади не одійдуть, чи, може, скучають-журяться за минулим своїм пануванням?"
Із спогадів Павла Івановича Співака, село Грамине:
"Чого голод був? Бо хліб повикачували. Хто повикачував? Комсомоли та комнезами. Ряба Гапка ходила з штрикачкою, прізвище її Співак. А тоді ще Кривов'язий з нею. Це так його дражнили, а прізвище не пам'ятаю. Голову якось набік носив. А тоді ще Пилип Шрамко, Лемішка, Ярошенко. Ось товариша мого Петра Низового куркулили Руденко, ряба Гапка, Кривов'язий та ще півдесятка комунарів з Голубівки. Комуною тоді керував марківський чоловік Жовба.
Тільки ж це я так кажу "куркулили", а насправді одбирали все. Торба сушених грушок була і ту забрали. Коло припічка дерев'яна лопата стояла, щоб хліб у піч садити - поцупили.
А як у людей уже нічого було брать, так оці ж таки названі мною собашники пішли на шлях грабувати, їдуть межирицькі гончарі в Марківку на базар, а вони наган поперед себе: давай товар. Так їм колись ті гончарі як усипали лупки... Поодбивали всередині геть чисто все. Днів по три-чотири почахли та й подохли наші активісти. І Кривов'язий, і Лемішка, і Шрамко...
А голод у нас дуже великий був. Такий, що й не призведи Господи. Тоді поодиночних ям не копали, а все гуртові та гуртові. Великі. Цілий би куток села вмістився. Лободу Кіндрата вкинули в яму ще живим, щоб не мучився, казали. Дивиться, дихає, ворушиться, а проситись уже не проситься. А що там з ним морочитися - все одно завтра вкидать. Подумаєш: днем раніше, днем пізніше. І вкинули.
Я не знаю, як вижив. А батьки померли. Батько Іван Гарасович і мати Орина Кузьмівна. Тоді вимирали сім'ями: Степанчики вимерли, Дениси, Савенки...
У мене вже пам'ять послабла. Та й літ тих скільки про-йшло. В селі вже й згадувати про біду гаразд нікому - вимерли. Лавушниця наша позаписувала 68 чоловік, які вмерли з голоду, а насправді їх померло сотень п'ять, а то й шість...
(З книги Б. ТКАЧЕНКА
"Під чорним тавром").
газета "Кримська Світлиця"
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=271