01/10/2003 | Макс

це стаття з журналу ПіК
***

Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією

Логіка прийняття Указу Президента України "Про відзначення 350-річчя Переяславської козацької ради 1Б54 року" нагадала нам події піввікової давнини, коли провідники Комуністичної партії схвалили "едіноправільное рєшеніє" щодо т.зв. "возз'єднання"

Ще сто років тому, в далекому 1903-му, один із найвизначніших українських мислителів Михайло Грушевський у своїй статті "250 літ" так характеризував міжнародну діяльність гетьмана Богдана Хмельницького перед та після 1654 р.: "Він веде переговори з Турцією, Москвою, Волощиною, Семигородом, Швецією, стараючися всякими способами втягнути їх у свою війну з Польщею і залізним перстнем здушити її. Ся моментальна ціль стоїть перед його очима, і він лишає завтрашньому дневі журитися завтрашніми справами". Отже, згідно зі влучними словами великого Українця, події трьохсотп'ятдесятирічної давнини, що відбувалися під час січневої Генеральної (козацької) ради у Переяславі та лютнево-березневих переговорів українських дипломатів у Москві, можна сприймати лише як певний етап у зовнішній політиці гетьманського уряду на шляху до створення незалежної від тогочасної Польщі ранньомодерної Української держави. Чому протягом XX ст. українці призабули цей та інший доробок Грушевського, який є актуальним і на сьогоднішній день? Чому більшість освічених громадян (в т. ч. і найвищих держурядовців) сучасної України так і не прониклися думкою про те, що "возз'єднавчий" міф про Переяслав був нав'язаний нам зовні? Адже про це зараз можна прочитати у перевиданих працях відомих українських істориків. Про це пишуть і сучасні вчені. Однак їхні книги почали видавати лише з 1990-х років, з ними можна ознайомитися лише в провідних бібліотеках - вони виходять невеликим накладом, їх немає на прилавках книгарень і яток. Майже відсутня популярна література з даної проблематики. Таким чином, можна зробити невтішний висновок: десятиріччя незалежності - замалий час для відтворення у масовій свідомості українського народу правдивої картини своєї минувшини.

Натомість, як і століття тому, нашу історію й далі пишуть (чи пак - переписувати на свій лад та нав'язують свої історіографічні схеми) в одній із сусідніх північно-східних країн, а саме - Російській Федерації. Словом, до економічного зашморгу та політичного протекторату маємо ще й духовно-культурне засилля сусідньої держави та її інституціонально-імперської за своєю сутністю науки й культури.

Відомо, що на Генеральній раді 1654 р. у Переяславі не приймалася жодна письмова угода. Тільки у результаті тогорічних лютнево-березневих переговорів між Україною та Росією виникли два документи - 23 пункти "статті", які поклав Б.Хмельницький в основу майбутнього договору, та 11 пунктів-"статей", які прислав до Чигирина московський цар Олексій Михайлович. Лише окремі з цих "статей" (їх називають ще "Березневими") були виконані протягом наступних років. За твердженням багатьох істориків, ні українська, ні російська сторони не дотримувалися досягнутих домовленностей, а отже, можна говорити лише про номінальний царський протекторат над Українською державою. До речі, у цей же час, Хмельницький, не соромлячись, визнавав над собою зверхність турецького султана, угорського князя та шведського короля. Отже, він "лякав" одного монарха іншим та намагався протиставити один одному тогочасних династичних володарів задля здобуття незалежності для України, або ж як тоді говорили "удільності" створеної козацької держави. Незадовго до своєї смерті влітку 1657 р. козацький президент заявив московським послам, що відступиться від "царської руки", та сказав, що піддався Олексію Михайловичу не для того, "щоб робити все що він скаже".

Всі ознаки Гетьманської держави до 1764 р. були поступово й підступно поглинені російським самодержавством - знищена національна адміністрація, податкова й митна системи, козацьке військо, дипломатична служба. З 1686 р. Московському Патріарху підпорядковується Українська Церква, за Петра І викорінюється національна освіта і культура. З середини ХVІІІ ст. вводяться заборони на спілкування українською мовою. Катерина II видає указ, щоб українці та українки обов'язково одружувалися чи виходили заміж за представників російської нації. У 1775 р. спецчастинами російської армії проводиться, як тепер там модно говорити, "зачистка" Запорозької Січі. При цьому Росія завжди казуїстично зсилалася на "Переяслав 1654 року". Зважаючи на всі ці факти, спитаємо, то що ж тоді ми будемо "святкувати" у січні 2004 року?!

Мабуть, все ж таки потрібно відзначати дату багаторічної боротьби українських інтелектуалів з нав'язуваним Україні ззовні імперським міфом про "вікопомне" значення січневої ради в Переяславі. Початок цьому процесу поклав видрукований окремою книжкою (на замовлення російської влади) текст Переяславської угоди 1659 р. гетьмана Юрія Хмельницького з царем Олексієм Михайловичем, який, на думку Москви, мав підмінити домовленості 1654 р. й перетворити козацьку державу на свою провінцію. Вже тоді "чомусь" не було віднайдено оригінального тексту "Березневих статей" Богдана Хмельницького. Вже тоді козацька старшина рішуче виступила проти фальшування правдивої історії українсько-російських відносин, наслідком чого стало повернення Юрія Хмельницького - молодшого сина Богдана - під зверхність польського короля. Так розпочалися довголітні процеси творення міфу про Переяслав - з одного боку, та боротьби з ним - з іншого. У XIX ст., виконуючи "держзамовлення" царату, такі російські історики, як Карамзін, Ключевський, Соловйов, Погодін та інші надали остаточного оформлення ідеї так званого повернення до "нєдєлімої колиски" українського народу.

Нового забарвлення ці процеси набули з постанням на "уламках" Російської імперії СРСР, який стосовно до України та її народу не лише перейняв тактику царських урядів, але і вдосконалив її методами винищення українців за допомогою голодоморів , розкуркулювання", "гулагів", фізичного й духовного розстрілу національної еліти. На першій Всесоюзній конференції істориків-"марксистів" у Москві (січень, 1929р.) українська історична наука була визнана за "націоналістичну", зазнали арешту й переслідувань майже всі українські історики (в тому числі й М.Грушевський), було заборонено друкувати твори В.Антоновича, М.Костомарова, М.Драгоманова, П.Куліша, М.Максимовича й багатьох інших істориків-"націоналістів". У 1947р. за ініціативи Л.Кагановича весь колектив Інституту історії України Академії наук УРСР було звинувачено у "буржуазному націоналізмові". Про наслідки ми знаємо...

До 1954р. істориками-"марксистами" була випрацювана єдина ідеологічна схема відображення українсько-російських відносин ранньомодерного часу, яка увійшла до всіх наукових книг і підручників та знайшла своє відображення у схвалених ЦК Комуністичної партії Радянського Союзу "Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією. 1654-1954 рр.". Там говорилося про Переяславську раду як "закономірний результат історії двох слов'янських народів". Щонайменша спроба вийти за межі партійних положень або ж їхнє критичне переосмислення суворо каралося за допомогою різних методів, серед яких найлегшим покаранням було звільнення з роботи того вченого, який осмілився виступити проти. Внаслідок цього, як стверджують академіки В.Смолій та В.Степанков, "сформувався ряд історичних міфів, які справляли і продовжують справляти серйозний вплив на суспільну свідомість не лише української, але й російської громадськості".

Очевидно, саме це вплинуло на процес прийняття відомого Указу Більшість з нас все ще залишаються занадто "совковими" й не можуть позбавитися від багатовікових міфів. Однак на часі нове покоління української нації, яке вже не буде мислити категоріями хутірської психології й, мабуть, зможе визначитися в тому, де "закінчується Росія й починається Україна". Саме їм берегти традиції вільнолюбивих козаків та відроджувати минулу славу Гетьманської держави. У цьому випадку прислухаємося до Д.Донцова, що "лише плекання нового духу врятує нас".

Тарас ЧУХЛІБ,
директор Науково-дослідного інституту козацтва, кандидат історичних наук
Оксана СТЕЦИШИН, журналіст

№ 43 ПОЛІТИКА І КУЛЬТУРА / 26 ЛИСТОПАДА - 2 ГРУДНЯ 2002