16 лютого - 85 річниця Кубанської Народної Республіки
02/19/2003 | Історик
16 лютого 1918 року на другій сесії Кубанської Ради від імені козаків, іногородніх (мігрантів російського походження) та гірських народів проголошено державну самостійність козацького краю - незалежну Кубанську Народну Республіку. Основу проголошеної держави становили козаки-чорноморці (трудолюбиві нащадки славного запорізького козацтва).
4.12.1918 р. була прийнята Конституція незалежної Кубанської Народної Республіки.
Першим керівником Кубанської держави став легендарний на Кубані і в Україні Микола Рябовіл.
Після проголошення незалежности Кубані, кубанська офіційна державна делегація на чолі з Миколою Рябоволом побувала в Україні. В той час до влади в Україні прийшов гетьман Павло Скоропадський.
Державній делегації Кубанської Народної Республіки було влаштоване
святкове прийняття і 3 червня відбувся офіційний святковий обід.
За спогадами тодішнього міністра закордонних справ України Д.Дорошенко ("Історія Украини" ст. 196-198), місією М.Рябовола було досягнуто таємну угоду вести справу воззєднання Кубані з Україною, а також була надана допомога Кубанській Народній Республіці грішми та зброєю.
В червні було послано на Кубань 9.700 гвинтівок, 5.000.000 патронів і 50.000 артилерійських набоїв. В липні були відправлені 3 споряджені батареї, декілька сотень кулеметів і багато іншої зброї (за даними Дмитра Дорошенка). Гетманський уряд України також призначив Генеральним консулом на Кубань Прокопа Понятенко, що мав добрі зв'язки серед кубанців.
Для об'єднання України і Кубані було вирішено об'єднаними силами українського десанту та силами кубанських козаків зупинити просування на Кубань бандитських загонів червоних терористів та білої армії. Для десанту була вибрана дивізія генерала Натієва, розташована в південно-східній частині Харківської губернії. По плану, її мали перекинути залізницею до Азовського моря, для чого був відданий наказ зібрати частини до місць завантаження.
В зв'язку з зрадою одного з “високих чинів воєнного мінистерства України”, котрий працював інформатором на користь ген. Алексєєва і свідомо затримував виконання наказу, білі війська випередили
армію України, оперативно окупувавши Кубань. Дорошенко стверджував, що денікінцям стало відомо про план керівництва України і Кубані. Сам міністр Дорошенко, котрий з Гетьманом та Рябоволом його опрацювали, пише (ст. 198), що план об'єднання України і Кубані не був своєчасно виконано через зраду одного з “високих чинів воєнного мінистерства України”.
Але й після цієї неуспішної спроби об'єднання України і Кубані зв'язок між державами не припинявся особливо після того, як Кубанська армія стабілізувала становище на фронтах. Міністр закордонних справ Української Держави Дмитро Дорошенко, в своїй “Історії України” (том II, ст. 198-200) описує чергове відвідання Києва Кубанською делегацією в жовтні 1918 року. Делегації, котору очолював полковник Ткачов, 21 жовтня було влаштоване святкове прийняття в Гетьмана, під час якого проголошувались промови в дусі українсько-кубанської єдості і братства.
Делегація провела в Київі декілька тижднів та уклала з Україною декілька угод: про банківські і фінансові операції, торгівельну, консульску, про мореплавання, залізничну, почтово-телеграфну і інші. Крім того, делегація добилась прискорити відправку зброї з України на Кубань і збільшити її кількість.
У відповідь Гетьман послав на Кубань делегацію від України, на чолі з полковником Боржинським, котрий і вітав Кубань на заседанні Кубанської Рады першого лютого. На жаль, наступна зміна влади в Україні не сприяла остаточному вирішенню питання об'єднання України і Кубані.
"14 червня 1919 року в Ростові російським терористом був убитий Голова Кубанської Ради М.С.Рябовіл. На Кубані був оголошений триденний траур. Урочисті похорони відбулися 19 червня в Катеринодарі.
З прощальним словом біля могили виступав «старійший казак», відомий вчений і автор «Історії кубанського козачого війська» Ф.А. Щербина." Повага до Рябовола сред казаків була настільки великою, що її можна лише порівняти з повагою українців до Грушевського.
Вірш кубанського козака Дмитра Петренка, котрий він прочитав над труною Миколи Рябовола відразу став народною піснею. І тепер пам'ять про Рябовола увіковічена в народній пісні. Такої пошани були удостоєні лише найповажаніші козаками особистости (Т.Г. Шевченко, отамани Сірко, Кухаренко).
Плач, Кубане, краю рідний,
Лежить убитий син твій бідний.
Нема слів, щоб все сказати,
Наша люба рідна мати.
За що доля нас карає
Так тебе, наш рідний краю?
Нащо ворог наш запеклий
З того раю робить пекло?
Хіба ти, Кубане мила,
Таку долю заслужила,
Ще й в таку страшну годину,
Як борониш Україну?
Край все плаче і ридає,
Що Миколи вже немає.
Спи ти, любий наш Миколо,
Не забудем ввік ніколи,
Що зробив ти для народу,
Що помер ти за свободу.
Будем з тебе приклад брати,
Кубань рідну захищати.
Хай земля все пером буде,
Не забудуть тебе люди.
Будуть тебе пам'ятати
На Кубані в кожній хаті.
Спи ж ти, брате, любий друже,
Увесь край сумує дуже,
Густі сльози проливає,
Та й до гроба припадає.
Якби тоді Кубанська Народна Республіка вистояла та об'єдналася з Україною, то не було б ні Голодомору, ні 70 років червоного тероризму над сотнями народів імперії СССР.
4.12.1918 р. була прийнята Конституція незалежної Кубанської Народної Республіки.
Першим керівником Кубанської держави став легендарний на Кубані і в Україні Микола Рябовіл.
Після проголошення незалежности Кубані, кубанська офіційна державна делегація на чолі з Миколою Рябоволом побувала в Україні. В той час до влади в Україні прийшов гетьман Павло Скоропадський.
Державній делегації Кубанської Народної Республіки було влаштоване
святкове прийняття і 3 червня відбувся офіційний святковий обід.
За спогадами тодішнього міністра закордонних справ України Д.Дорошенко ("Історія Украини" ст. 196-198), місією М.Рябовола було досягнуто таємну угоду вести справу воззєднання Кубані з Україною, а також була надана допомога Кубанській Народній Республіці грішми та зброєю.
В червні було послано на Кубань 9.700 гвинтівок, 5.000.000 патронів і 50.000 артилерійських набоїв. В липні були відправлені 3 споряджені батареї, декілька сотень кулеметів і багато іншої зброї (за даними Дмитра Дорошенка). Гетманський уряд України також призначив Генеральним консулом на Кубань Прокопа Понятенко, що мав добрі зв'язки серед кубанців.
Для об'єднання України і Кубані було вирішено об'єднаними силами українського десанту та силами кубанських козаків зупинити просування на Кубань бандитських загонів червоних терористів та білої армії. Для десанту була вибрана дивізія генерала Натієва, розташована в південно-східній частині Харківської губернії. По плану, її мали перекинути залізницею до Азовського моря, для чого був відданий наказ зібрати частини до місць завантаження.
В зв'язку з зрадою одного з “високих чинів воєнного мінистерства України”, котрий працював інформатором на користь ген. Алексєєва і свідомо затримував виконання наказу, білі війська випередили
армію України, оперативно окупувавши Кубань. Дорошенко стверджував, що денікінцям стало відомо про план керівництва України і Кубані. Сам міністр Дорошенко, котрий з Гетьманом та Рябоволом його опрацювали, пише (ст. 198), що план об'єднання України і Кубані не був своєчасно виконано через зраду одного з “високих чинів воєнного мінистерства України”.
Але й після цієї неуспішної спроби об'єднання України і Кубані зв'язок між державами не припинявся особливо після того, як Кубанська армія стабілізувала становище на фронтах. Міністр закордонних справ Української Держави Дмитро Дорошенко, в своїй “Історії України” (том II, ст. 198-200) описує чергове відвідання Києва Кубанською делегацією в жовтні 1918 року. Делегації, котору очолював полковник Ткачов, 21 жовтня було влаштоване святкове прийняття в Гетьмана, під час якого проголошувались промови в дусі українсько-кубанської єдості і братства.
Делегація провела в Київі декілька тижднів та уклала з Україною декілька угод: про банківські і фінансові операції, торгівельну, консульску, про мореплавання, залізничну, почтово-телеграфну і інші. Крім того, делегація добилась прискорити відправку зброї з України на Кубань і збільшити її кількість.
У відповідь Гетьман послав на Кубань делегацію від України, на чолі з полковником Боржинським, котрий і вітав Кубань на заседанні Кубанської Рады першого лютого. На жаль, наступна зміна влади в Україні не сприяла остаточному вирішенню питання об'єднання України і Кубані.
"14 червня 1919 року в Ростові російським терористом був убитий Голова Кубанської Ради М.С.Рябовіл. На Кубані був оголошений триденний траур. Урочисті похорони відбулися 19 червня в Катеринодарі.
З прощальним словом біля могили виступав «старійший казак», відомий вчений і автор «Історії кубанського козачого війська» Ф.А. Щербина." Повага до Рябовола сред казаків була настільки великою, що її можна лише порівняти з повагою українців до Грушевського.
Вірш кубанського козака Дмитра Петренка, котрий він прочитав над труною Миколи Рябовола відразу став народною піснею. І тепер пам'ять про Рябовола увіковічена в народній пісні. Такої пошани були удостоєні лише найповажаніші козаками особистости (Т.Г. Шевченко, отамани Сірко, Кухаренко).
Плач, Кубане, краю рідний,
Лежить убитий син твій бідний.
Нема слів, щоб все сказати,
Наша люба рідна мати.
За що доля нас карає
Так тебе, наш рідний краю?
Нащо ворог наш запеклий
З того раю робить пекло?
Хіба ти, Кубане мила,
Таку долю заслужила,
Ще й в таку страшну годину,
Як борониш Україну?
Край все плаче і ридає,
Що Миколи вже немає.
Спи ти, любий наш Миколо,
Не забудем ввік ніколи,
Що зробив ти для народу,
Що помер ти за свободу.
Будем з тебе приклад брати,
Кубань рідну захищати.
Хай земля все пером буде,
Не забудуть тебе люди.
Будуть тебе пам'ятати
На Кубані в кожній хаті.
Спи ж ти, брате, любий друже,
Увесь край сумує дуже,
Густі сльози проливає,
Та й до гроба припадає.
Якби тоді Кубанська Народна Республіка вистояла та об'єдналася з Україною, то не було б ні Голодомору, ні 70 років червоного тероризму над сотнями народів імперії СССР.