Діловодні переклади реєстрів татарських претензій до запорожців
02/25/2003 | Habelok
http://www.humanities.lviv.ua/TW/OR/11_lashch_OR.htm
Топонімічна синонімія
Як уже відзначалося, однією з характерних рис реєстрів є надзвичайна кількість мікротопонімів. Всі мікротопоніми у реєстрах можна розділити на дві групи: а) кальковані (іншими словами, “етимологічно перекладені”, а при гарному перекладі – ідентифіковані із сучасними товмачеві козацькими назвами, тобто наведені топонімічні синоніми) і б) транслітеровані, частіше не ідентифіковані і не локалізовані. В деяких випадках – завдяки тому, що перекладач подавав переклад у дужках, маємо подвійні варіанти – транслітерований та калькований. Але через те, що перекладачі були дуже далекі від реалій, які перекладали, або непевно почувалися у роботі з документами, то калька-переклад не досить точний: тобто, можливо, складники назви і правильно перекладені з османсько-турецької, але не перекладені на мову “козацьку”: «Можна перекласти слова, з яких утворений топонім, але топонім як такий перекласти неможливо, як взагалі власні назви».[26]
Наприклад, Ак-Голь (Ак-Гиол) перекладено як "Біле Озеро", але іноді зустрічаємо "Білі Води", що в оригіналі мало б бути "Ак-Су". Якщо вважати, що перекладач, неспроможний правильно ідентифікувати топонім, подавав принаймні правильний переклад, то "Білі Води" і "Біле Озеро" можуть бути різними об’єктами. І хоча ойконім "Ак-Су" ніде не зустрічається, але залишмо у вигляді гіпотези, що "Білі Води" мало означати саме "Ак-Су". Дійсно, на запорозькому Подніпров’ї було дві річки "Білозірки" – ліва притока (на карті “Малої Татарії...” 1745 року[27] – між річками Оталиком і Рогачиком) та права притока Дніпра, нижче р.Олешки. У книжці О. Стрижака[28] із посиланням на А. Скальковського можна прочитати, що у кримських татар лівобережна Білозірка називалася "Ак-Суй", а правобережна – "Ак-Голь", отже, виходить, що в документах ідеться про різні Білозірки*.
Слід звернути увагу, що плутанина з назвами – а відповідно і з тим, що саме вони означають на місцевості, – завдає прикрощів дослідникам аж досьогодні. Наприклад, у вже неодноразово згаданому добрим словом виданому другому томі Архіву Коша, укладачі подали таку підрядкову примітку до словосполучення Иргачский курінь: «Йдеться, очевидно, про поселення в Ургадському урочищі»[29]. Але ж уважне вивчення цього ж самого документу № 264 доводить (див. Додаток 1, с.3, виділено жирним шрифтом), що прикметник Иргадский означає насправді дещо, розташоване в урочищі Иргач–Иргаджак–Иргаджик–Аргаджак–Рогачик, – що, до речі, й відзначили самі ж таки упорядники у географічному покажчику до тому. У праці фахівця-мовознавця читаємо: «Що є давнішим, Аргачик (“схил, підошва гори”), Іргачик (“великий гачок, вудочка”) чи Рогачик... сказати важко»[30]. В даному випадку маємо справу з частим явищем – переосмисленням топоніма.
Як уже відзначалося у розділі про переклад, у реєстрах багато перекручень татарських власних назв, часто прочитаних неправильно, що разом iз незнанням козацького відповідника тюркської назви надзвичайно ускладнює реставрацію історично-географічного змісту документу.
Аналіз топонімів – тюркських, перекладених у ХVІІІ столітті та ідентифікованих за працями сучасних дослідників, які у свою чергу узагальнили накопичений їхніми попередниками досвід, – окреслив два цікавих явища.
Перше з них – це зміни топонімів при переході з мови у мову. Часто назви виглядають паронімічно, що допомагає в ідентифікації. Наприклад, у випадку з Усть-Чорданлик та Усть-Чордаеслик[31] можемо тільки обережно припустити, що тут йдеться про помилку чи то перекладача, чи то копіювача, і насправді мається на увазі те саме місце – гирло річки Чортомлик. Ще одна цікава пара: р.Коршунка і р.Коршунли. Врахувавши, що “ли” – це частка-узгодження, як свідчить О. Галенко, побачимо цікаве явище: татарськомовна Коршунка мала те саме коріння і тюркський суфіксоїд, обертаючись на Коршунли. Така сама історія із Чаплі–Чюплі–Чаплинкою. До речі, тут теж маємо проблему локалізації: є річка Чаплинка, і є урочище Чаплине, які розташовані досить далеко одне від одного: річка Чаплинка, лівий рукав Дніпра між р.Рогачиком і рукавом Євпатихою[32], і урочище Чаплі на схилах Великого Чапельського поду, де нині розташований заповідник Асканія-Нова[33].
Друге цікаве явище серед ойконімів – це вживання їхніх кальок в українській і татарській мовах: Кара Суват – "Чорна Долина", Ак Голь – "Білі Води" ("Білозірка"), Шилки Су (Алки Су) – "Кінські Води" тощо.
Цікавим варіантом змішаної кальки можна вважати випадок з Узун-Каїром, який перекладачі іменували "Довгим Байраком", перекладаючи назву, і який у запорожців мав назву "Верхньої Каїрки", "Великої Каїри", "Довгого Коира" тощо, на відміну від великої кількості інших "Каїрів" і "Каїрок": "Нижньої", "Мечетної", "Західної", "Сухої", "Крутої" тощо. У тюркських назвах ми теж зустрічаємо Кештели-Каїр та Касай-Каїр. Єдине, що можна сказати, що всі ці "Каїри" локалізуються приблизно в одному місці. За свідченням фахівців,[34] тюркське слово каїр означає “пісок”, тому переклад “Байрак” є не досить точним. Звернімо увагу, що його тут ніде не перекладено як “урочище” (тюркське “дамаги”). Очевидно, що піщана місцина – це не було "урочище". До речі, що малося на увазі під "урочищем", які природні бар’єри мали б його обмежувати? Історики вважають, що у перекладах слово урочище мало й певний “узагальнено-термінологічний” відтінок: «...Слово урочище в перекладах з османсько-турецької мови означало не якийсь об’єкт рельєфу, а просто "місцину". Такі тюркські слова, як дамак ("ріг"), уст ("верхів’я"), баш ("початок"), ич ("середина"), що часто фігурують у перекладах як компоненти назв, вірогідно, такими не були. Тому, наприклад, коли зустрічаються такі словосполучення, як Узун-Каїр-Дамагинде, Узун-Каїр-Башоях, Узун-Каїр-Устюнден, Узун-Каїр-Ічинден, завжди йдеться про один і той самий об’єкт Узун-Каїр, а згадані слова локалізують події у межах цього об’єкта (відповідно – "на розі Узун-Каїра", "до початку Узун-Каїра", "від верхів’я Узун-Каїра", "посередині Узун-Каїра")».[35]
Але ж диференціація понять існує, і можна запропонувати якщо не альтернативне, то принаймні відтінкове значення слова урочище. На жаль, за браком вказівок у документах, які не пояснюють того, що сучасникам здавалося зрозумілим, доводиться звернутися до “опосередкованих” історичних джерел – народної пам’яті. У Словнику народних географічних термінів Кіровоградщини подано два значення слова урочище: “великий ліс” та “берег”.[36] В умовах українського степу це мусило б означати прибережну територію степової річки та лісок, який у посушливому степу теж тулиться до річки. Отже, урочище – це прилегла до річки територія, поросла густим лісом. Чим же тоді відрізняється байрак? Згідно з тим самим словником, байрак – це “яр”: “яр, порослий лісом”, “низина, що поросла деревами”, “лісок у яру”, “рідкий ліс”.[37] Тобто, байрак, на відміну від урочища, – це радше заліснена низька місцина. Обидва мікрооб’єкти знаходяться на берегах річок.
Частковими кальками – до того ж дуже типовими, коли калькується тільки порівняльна частина топоніма, – є, наприклад, "Сухі" та "Мокрі Яли", що в оригіналі називалися Яли Сир та Яли Кир, і, можливо, ще й інші назви. (Див. Додаток 2).
Окрім того, не слід забувати, що деякі перекручені топоніми ідентифікуються лише завдяки змісту. Щодо них у таблиці (Додаток 1) висунуто гіпотетичні відповідники із знаком “?”.
Окрему групу топонімів, складних для ідентифікації, становить вся група “переправ”, “переходів” і “перевозів”, які вимагають картографічної ідентифікації. У списку ідентифікованих топонімів Додатку 3 ми подали ці переправи згідно з картографічними матеріалами, на які посилаємося в даній статті.
Оскільки основною метою даного джерелознавчого аналізу реєстрів – а відповідно, і встановлення топонімів – є все-таки локалізація зимівників, то можливо, ще певна кількість цікавих топонімів залишилася поза нашою увагою, оскільки не відповідала прямо поставленій меті.
У висновку до підрозділу, присвяченого топоніміці, мусимо відповісти на питання, поставлені на початку статті:
Окрім кількох шарів помилковості, притаманних діловодним перекладам – копіїстським, фонетичним (при передачі звуків), суто перекладацьким (калькування, внесення локалізаційних часток до назви топоніма тощо), які сильно спотворюють первісні назви, – діловодні переклади мають і цілу низку переваг: ті ж самі “прозорі” кальки (Аджи-Купрю – "міст на Гірких Водах"), при гарному перекладі – локалізаційні вказівки, що іноді (як у випадку із двома "Білозірками") дозволяють ідентифікувати топонім, стають у пригоді історикові в його прагненні зрозуміти, про які саме місцевості йдеться. Наявність великої кількості топонімічних синонімів, або кальок, значно полегшує “орієнтацію на місцевості", особливо якщо послуговуватися сучасними перекладам картами. Ілюстрацією до даного висновку можна вважати колонку 4 Додатку 1.
Які ще інформаційні можливості несе з собою локалізація топонімів? По-перше, можна зробити кілька загальнокультурологічних зауважень: «Перейняти чужомовну назву (в оригіналі чи у вигляді кальки) дозволяє тільки спілкування народів, чи то торгівля, чи то війна, поневолення або культурний вплив»[38]. Але відносно татар і запорожців це істина не нова, а самозрозуміла, бо степ є зоною Великого Кордону. Цікавим є інше: чимала кількість кальок свідчить про збереження на той час етимології назв, якої, втім, самої по собі замало для створення кальок. Поширення кальок (топонімічних синонімів) свідчить про густоту точок спілкування, глибину взаємопроникнення: напевне, чимало запорожців розуміли етимологію тюркських назв, і більшість з них добре орієнтувалися у “дуалістичному” географічному середовищі.
Проблема вживання слів “курінь” і “зимівник” та питання їх локалізації
Працюючи з текстами діловодних перекладів, стикаємося з цікавою термінологічною проблемою, яка тісно переплітається з проблемами історичними та історико-географічними. А саме, йдеться про вживання слова курінь у реєстрі 1749р. (№ 264). По-перше, впадає в око традиційне вживання куреня поруч із власними назвами “Пластунівський”, “Джерелівський”, ”Корсунський” тощо. По-друге, назва курінь використовується в значенні “житло”, “господарство”: «Курінь, стоящий Касай-Каїрь в назіваемом месте»[39]. Третє вживане значення слова курінь ставить нас перед певною проблемою. Маються на увазі курені Семена Гузенка, Василя Чорного, Черкес-отамана, Грицька-козака тощо. А окрім того, ще й курені Атік, Ваджир, Вахри, Вічевський, Елемле, Калим, Кам’янський, Кара-Ташлик, Кара-Чокрак, Кюзеский, Осоча, Сандинський, Сорокоустний, Султан, Ташлик, Яланджак. (Див. Додаток 2.) Теорія М.Слабченка про наявність на Запорожжі куренів-колив нібито пояснює, а насправді сама спирається великою мірою на даний документ.
У дослідженні М.Слабченка запропоновано етимологію слова курінь: «...Як термін, курінь значило б дільницю, що припала за жеребом на користання, поруч такої самої іншої».[40] Далі, йдучи за М.Грушевським, дослідник пише про еволюцію ватаги, яка мала у своєму розпорядженні “курани”. Поступово значення слова курінь від території перейшло також на саму групу людей, що користуються цією територією – на ватагу, а також на їхнє житло, яке вони на тій території будували. У М.Слабченка ж знаходимо і посилання на курені-коливи – ватаги запорожців, що “коливали” ("кочували") в межах певної території. Підкріплюючи свою думку, автор посилається на публікацію реєстру 1749р. Д.Яворницьким і, рахуючи число куренів-колив у 20 одиниць, зазначає, що промисловий (здебільшого риболовецький) або скотарський характер господарства таких куренів, змушував їх вести кочовий спосіб життя, але в межах території, окресленої природними бар’єрами. Другою основою існування таких куренів дослідник уважає наявність осередків-баз: «Момент кочування зв’язувався з моментом стійкості бодай одного пункту в межах відбування даного промислу. Дільницю означали по коливу (курінь Василя Чорного), чи навпаки, коливо по дільниці (Чорноводський курінь), і організаційний пункт командував над дільницею й звавсь куренем»[41]. Не маючи на меті спростовувати теорію куренів-колив загалом, мусимо зробити кілька зауважень про документ, на який покладається дослідник для підкріплення своєї теорії, оскільки це має пряме відношення до предмету даного дослідження.
Посилання дослідника зроблені на реєстр № 264, опублікований, як зазначалося вище (див. Розділ Історіографія використання реєстрів та їхні потенційні інформаційні можливості), Д. Яворницьким за копією, що збереглася в Архіві Київського губернського правління. Документ для публікації поданий за спрощеним дипломатичним методом, до того ж без позначення виносних літер, без розбивки на абзаци, без позначення великих літер у власних назвах, без відокремлення прийменників тощо. Якщо врахувати, що цей текст є такий самий діловодний переклад, вади якого розглядалися вище, то можна сказати, що подібний спосіб публікації додатково заплутує дослідника – можливо, більше, ніж читання рукописного оригіналу документу. Окрім того, до деяких топонімів у тексті зроблено підрядкові примітки, які з сучасної точки зору слід уважати помилковими і які додатково демонструють непоступливість джерела і важкість його опрацювання. Наприклад: «Белая Вода – это Буг, по татарски “Ак-Сую”».[42] Без посилання на джерело цього твердження і за наявності двох Білозірок, поява ще одного претендента на цю назву здатна остаточно заплутати історика.
Повертаючись до назв куренів-колив і склавши спеціальну таблицю (Додаток 5), де ми розглянули курені з дивними назвами, бачимо, що лише чотири назви виглядають абсолютно "темними", зберігаючи явні ознаки тюркських слів, тобто є неперекладеними. Усі ж решта піддаються хоча б первісному поясненню походження назви, більшість із них є відтопонімічними. Другий варіант назв куренів – відантропонімічний. Але з усього сказаного ніщо не вказує прямо, що ці курені “коливали” або кочували в межах певних територій.
Наголошуючи, що попереднє твердження стосується тільки часів Нової Січі, повернімося до двох значень слова курінь, з якими воно вживається у діловодних перекладах, – "житло" і "Січовий курінь". Жодного разу в документі не помічено вживання куреня у значенні “ватага”. Навпаки, часто слова курінь або зимівник не використовуються, а написано “живущия казаки”, із зазначенням місця розташування їхнього житла. Окрім того, при перекладі терміносистема всіх реєстрів відрізнялася, і залежала від перекладача: у деякий реєстрах вжито слово зимівник, у деяких – слово курінь. Дуже показовим для розгляду є реєстри № 205 і 206 (Додаток 2), відомості з яких тоновані відповідно темно-сірим і білим кольорами у таблиці: тут видно, що, попри належність чи то козакам певного січового куреня, чи то козакам невизначеної "приписки", їхнє житло називається або "зимівником", або "куренем" – без чітко вираженої послідовності. Єдине, що напевне називається “куренем” – то це курінь, розташований буквально у самій Січі.
Але сумнів щодо існування "ватаги" і "куреня-коливи" закрадається знову, коли, погортавши сторінки тому, надибуєш наступний пасаж: «А понеже як з всего видно, что их представления неправилние, затім на Василя Чорного многие от них, татар, представления ест, толко гді єго курінь находится, нигді не показанно, а єжели заподлинно оние татарє відают, что в єго курєні лошаді содержутся, то пусть обязательно в котором місті єго курінь состоит укажут…»[43] (із повідомлення Коша слідчій комісії щодо вжитих заходів). Єдина можливість для нас розібратися із “коливами” – це встановити, де ж саме були ті “курені-примари”: може, вони й справді кочували? Як видно з наступної таблиці (Табл. 1), Василь Чорний належав до Мінського куреня, і його курінь знаходився чи то на Узун-Каїрі (на Довгій Каїрці), чи то в урочищі Арали, яке локалізується теж на тому самому Узун-Каїрі, оскільки коней відвели з урочища Узун Каїра (див. Додаток 2), а оскільки визначено ще й куди саме (значить, потерпілі прослідкували, куди відведено коней!), то відвели їх недалеко. Можливо, урочище Арал(и) справді знаходилося на річці Довгій Каїрці, а може, “арал(и)” — це просто не перекладена вказівка на розташування зимівника власне на Довгій Каїрці. Вірогідно, що саме до цього різночитання і прискіпалися у Коші, щоб показати неправомірність татарських скарг. Хоча можна розуміти і так: "зимівник Василя Чорного в урочищі Арали на Довгій Каїрці". Решта "Василів", відзначених у таблиці – не “Чорні”, і їхні курені знаходяться поблизу Кизи-Кермена та на витоках (“усті”) Каїра (якого?), проте цей останній "Василь" належав до Шкуринського куреня.
Топонімічна синонімія
Як уже відзначалося, однією з характерних рис реєстрів є надзвичайна кількість мікротопонімів. Всі мікротопоніми у реєстрах можна розділити на дві групи: а) кальковані (іншими словами, “етимологічно перекладені”, а при гарному перекладі – ідентифіковані із сучасними товмачеві козацькими назвами, тобто наведені топонімічні синоніми) і б) транслітеровані, частіше не ідентифіковані і не локалізовані. В деяких випадках – завдяки тому, що перекладач подавав переклад у дужках, маємо подвійні варіанти – транслітерований та калькований. Але через те, що перекладачі були дуже далекі від реалій, які перекладали, або непевно почувалися у роботі з документами, то калька-переклад не досить точний: тобто, можливо, складники назви і правильно перекладені з османсько-турецької, але не перекладені на мову “козацьку”: «Можна перекласти слова, з яких утворений топонім, але топонім як такий перекласти неможливо, як взагалі власні назви».[26]
Наприклад, Ак-Голь (Ак-Гиол) перекладено як "Біле Озеро", але іноді зустрічаємо "Білі Води", що в оригіналі мало б бути "Ак-Су". Якщо вважати, що перекладач, неспроможний правильно ідентифікувати топонім, подавав принаймні правильний переклад, то "Білі Води" і "Біле Озеро" можуть бути різними об’єктами. І хоча ойконім "Ак-Су" ніде не зустрічається, але залишмо у вигляді гіпотези, що "Білі Води" мало означати саме "Ак-Су". Дійсно, на запорозькому Подніпров’ї було дві річки "Білозірки" – ліва притока (на карті “Малої Татарії...” 1745 року[27] – між річками Оталиком і Рогачиком) та права притока Дніпра, нижче р.Олешки. У книжці О. Стрижака[28] із посиланням на А. Скальковського можна прочитати, що у кримських татар лівобережна Білозірка називалася "Ак-Суй", а правобережна – "Ак-Голь", отже, виходить, що в документах ідеться про різні Білозірки*.
Слід звернути увагу, що плутанина з назвами – а відповідно і з тим, що саме вони означають на місцевості, – завдає прикрощів дослідникам аж досьогодні. Наприклад, у вже неодноразово згаданому добрим словом виданому другому томі Архіву Коша, укладачі подали таку підрядкову примітку до словосполучення Иргачский курінь: «Йдеться, очевидно, про поселення в Ургадському урочищі»[29]. Але ж уважне вивчення цього ж самого документу № 264 доводить (див. Додаток 1, с.3, виділено жирним шрифтом), що прикметник Иргадский означає насправді дещо, розташоване в урочищі Иргач–Иргаджак–Иргаджик–Аргаджак–Рогачик, – що, до речі, й відзначили самі ж таки упорядники у географічному покажчику до тому. У праці фахівця-мовознавця читаємо: «Що є давнішим, Аргачик (“схил, підошва гори”), Іргачик (“великий гачок, вудочка”) чи Рогачик... сказати важко»[30]. В даному випадку маємо справу з частим явищем – переосмисленням топоніма.
Як уже відзначалося у розділі про переклад, у реєстрах багато перекручень татарських власних назв, часто прочитаних неправильно, що разом iз незнанням козацького відповідника тюркської назви надзвичайно ускладнює реставрацію історично-географічного змісту документу.
Аналіз топонімів – тюркських, перекладених у ХVІІІ столітті та ідентифікованих за працями сучасних дослідників, які у свою чергу узагальнили накопичений їхніми попередниками досвід, – окреслив два цікавих явища.
Перше з них – це зміни топонімів при переході з мови у мову. Часто назви виглядають паронімічно, що допомагає в ідентифікації. Наприклад, у випадку з Усть-Чорданлик та Усть-Чордаеслик[31] можемо тільки обережно припустити, що тут йдеться про помилку чи то перекладача, чи то копіювача, і насправді мається на увазі те саме місце – гирло річки Чортомлик. Ще одна цікава пара: р.Коршунка і р.Коршунли. Врахувавши, що “ли” – це частка-узгодження, як свідчить О. Галенко, побачимо цікаве явище: татарськомовна Коршунка мала те саме коріння і тюркський суфіксоїд, обертаючись на Коршунли. Така сама історія із Чаплі–Чюплі–Чаплинкою. До речі, тут теж маємо проблему локалізації: є річка Чаплинка, і є урочище Чаплине, які розташовані досить далеко одне від одного: річка Чаплинка, лівий рукав Дніпра між р.Рогачиком і рукавом Євпатихою[32], і урочище Чаплі на схилах Великого Чапельського поду, де нині розташований заповідник Асканія-Нова[33].
Друге цікаве явище серед ойконімів – це вживання їхніх кальок в українській і татарській мовах: Кара Суват – "Чорна Долина", Ак Голь – "Білі Води" ("Білозірка"), Шилки Су (Алки Су) – "Кінські Води" тощо.
Цікавим варіантом змішаної кальки можна вважати випадок з Узун-Каїром, який перекладачі іменували "Довгим Байраком", перекладаючи назву, і який у запорожців мав назву "Верхньої Каїрки", "Великої Каїри", "Довгого Коира" тощо, на відміну від великої кількості інших "Каїрів" і "Каїрок": "Нижньої", "Мечетної", "Західної", "Сухої", "Крутої" тощо. У тюркських назвах ми теж зустрічаємо Кештели-Каїр та Касай-Каїр. Єдине, що можна сказати, що всі ці "Каїри" локалізуються приблизно в одному місці. За свідченням фахівців,[34] тюркське слово каїр означає “пісок”, тому переклад “Байрак” є не досить точним. Звернімо увагу, що його тут ніде не перекладено як “урочище” (тюркське “дамаги”). Очевидно, що піщана місцина – це не було "урочище". До речі, що малося на увазі під "урочищем", які природні бар’єри мали б його обмежувати? Історики вважають, що у перекладах слово урочище мало й певний “узагальнено-термінологічний” відтінок: «...Слово урочище в перекладах з османсько-турецької мови означало не якийсь об’єкт рельєфу, а просто "місцину". Такі тюркські слова, як дамак ("ріг"), уст ("верхів’я"), баш ("початок"), ич ("середина"), що часто фігурують у перекладах як компоненти назв, вірогідно, такими не були. Тому, наприклад, коли зустрічаються такі словосполучення, як Узун-Каїр-Дамагинде, Узун-Каїр-Башоях, Узун-Каїр-Устюнден, Узун-Каїр-Ічинден, завжди йдеться про один і той самий об’єкт Узун-Каїр, а згадані слова локалізують події у межах цього об’єкта (відповідно – "на розі Узун-Каїра", "до початку Узун-Каїра", "від верхів’я Узун-Каїра", "посередині Узун-Каїра")».[35]
Але ж диференціація понять існує, і можна запропонувати якщо не альтернативне, то принаймні відтінкове значення слова урочище. На жаль, за браком вказівок у документах, які не пояснюють того, що сучасникам здавалося зрозумілим, доводиться звернутися до “опосередкованих” історичних джерел – народної пам’яті. У Словнику народних географічних термінів Кіровоградщини подано два значення слова урочище: “великий ліс” та “берег”.[36] В умовах українського степу це мусило б означати прибережну територію степової річки та лісок, який у посушливому степу теж тулиться до річки. Отже, урочище – це прилегла до річки територія, поросла густим лісом. Чим же тоді відрізняється байрак? Згідно з тим самим словником, байрак – це “яр”: “яр, порослий лісом”, “низина, що поросла деревами”, “лісок у яру”, “рідкий ліс”.[37] Тобто, байрак, на відміну від урочища, – це радше заліснена низька місцина. Обидва мікрооб’єкти знаходяться на берегах річок.
Частковими кальками – до того ж дуже типовими, коли калькується тільки порівняльна частина топоніма, – є, наприклад, "Сухі" та "Мокрі Яли", що в оригіналі називалися Яли Сир та Яли Кир, і, можливо, ще й інші назви. (Див. Додаток 2).
Окрім того, не слід забувати, що деякі перекручені топоніми ідентифікуються лише завдяки змісту. Щодо них у таблиці (Додаток 1) висунуто гіпотетичні відповідники із знаком “?”.
Окрему групу топонімів, складних для ідентифікації, становить вся група “переправ”, “переходів” і “перевозів”, які вимагають картографічної ідентифікації. У списку ідентифікованих топонімів Додатку 3 ми подали ці переправи згідно з картографічними матеріалами, на які посилаємося в даній статті.
Оскільки основною метою даного джерелознавчого аналізу реєстрів – а відповідно, і встановлення топонімів – є все-таки локалізація зимівників, то можливо, ще певна кількість цікавих топонімів залишилася поза нашою увагою, оскільки не відповідала прямо поставленій меті.
У висновку до підрозділу, присвяченого топоніміці, мусимо відповісти на питання, поставлені на початку статті:
Окрім кількох шарів помилковості, притаманних діловодним перекладам – копіїстським, фонетичним (при передачі звуків), суто перекладацьким (калькування, внесення локалізаційних часток до назви топоніма тощо), які сильно спотворюють первісні назви, – діловодні переклади мають і цілу низку переваг: ті ж самі “прозорі” кальки (Аджи-Купрю – "міст на Гірких Водах"), при гарному перекладі – локалізаційні вказівки, що іноді (як у випадку із двома "Білозірками") дозволяють ідентифікувати топонім, стають у пригоді історикові в його прагненні зрозуміти, про які саме місцевості йдеться. Наявність великої кількості топонімічних синонімів, або кальок, значно полегшує “орієнтацію на місцевості", особливо якщо послуговуватися сучасними перекладам картами. Ілюстрацією до даного висновку можна вважати колонку 4 Додатку 1.
Які ще інформаційні можливості несе з собою локалізація топонімів? По-перше, можна зробити кілька загальнокультурологічних зауважень: «Перейняти чужомовну назву (в оригіналі чи у вигляді кальки) дозволяє тільки спілкування народів, чи то торгівля, чи то війна, поневолення або культурний вплив»[38]. Але відносно татар і запорожців це істина не нова, а самозрозуміла, бо степ є зоною Великого Кордону. Цікавим є інше: чимала кількість кальок свідчить про збереження на той час етимології назв, якої, втім, самої по собі замало для створення кальок. Поширення кальок (топонімічних синонімів) свідчить про густоту точок спілкування, глибину взаємопроникнення: напевне, чимало запорожців розуміли етимологію тюркських назв, і більшість з них добре орієнтувалися у “дуалістичному” географічному середовищі.
Проблема вживання слів “курінь” і “зимівник” та питання їх локалізації
Працюючи з текстами діловодних перекладів, стикаємося з цікавою термінологічною проблемою, яка тісно переплітається з проблемами історичними та історико-географічними. А саме, йдеться про вживання слова курінь у реєстрі 1749р. (№ 264). По-перше, впадає в око традиційне вживання куреня поруч із власними назвами “Пластунівський”, “Джерелівський”, ”Корсунський” тощо. По-друге, назва курінь використовується в значенні “житло”, “господарство”: «Курінь, стоящий Касай-Каїрь в назіваемом месте»[39]. Третє вживане значення слова курінь ставить нас перед певною проблемою. Маються на увазі курені Семена Гузенка, Василя Чорного, Черкес-отамана, Грицька-козака тощо. А окрім того, ще й курені Атік, Ваджир, Вахри, Вічевський, Елемле, Калим, Кам’янський, Кара-Ташлик, Кара-Чокрак, Кюзеский, Осоча, Сандинський, Сорокоустний, Султан, Ташлик, Яланджак. (Див. Додаток 2.) Теорія М.Слабченка про наявність на Запорожжі куренів-колив нібито пояснює, а насправді сама спирається великою мірою на даний документ.
У дослідженні М.Слабченка запропоновано етимологію слова курінь: «...Як термін, курінь значило б дільницю, що припала за жеребом на користання, поруч такої самої іншої».[40] Далі, йдучи за М.Грушевським, дослідник пише про еволюцію ватаги, яка мала у своєму розпорядженні “курани”. Поступово значення слова курінь від території перейшло також на саму групу людей, що користуються цією територією – на ватагу, а також на їхнє житло, яке вони на тій території будували. У М.Слабченка ж знаходимо і посилання на курені-коливи – ватаги запорожців, що “коливали” ("кочували") в межах певної території. Підкріплюючи свою думку, автор посилається на публікацію реєстру 1749р. Д.Яворницьким і, рахуючи число куренів-колив у 20 одиниць, зазначає, що промисловий (здебільшого риболовецький) або скотарський характер господарства таких куренів, змушував їх вести кочовий спосіб життя, але в межах території, окресленої природними бар’єрами. Другою основою існування таких куренів дослідник уважає наявність осередків-баз: «Момент кочування зв’язувався з моментом стійкості бодай одного пункту в межах відбування даного промислу. Дільницю означали по коливу (курінь Василя Чорного), чи навпаки, коливо по дільниці (Чорноводський курінь), і організаційний пункт командував над дільницею й звавсь куренем»[41]. Не маючи на меті спростовувати теорію куренів-колив загалом, мусимо зробити кілька зауважень про документ, на який покладається дослідник для підкріплення своєї теорії, оскільки це має пряме відношення до предмету даного дослідження.
Посилання дослідника зроблені на реєстр № 264, опублікований, як зазначалося вище (див. Розділ Історіографія використання реєстрів та їхні потенційні інформаційні можливості), Д. Яворницьким за копією, що збереглася в Архіві Київського губернського правління. Документ для публікації поданий за спрощеним дипломатичним методом, до того ж без позначення виносних літер, без розбивки на абзаци, без позначення великих літер у власних назвах, без відокремлення прийменників тощо. Якщо врахувати, що цей текст є такий самий діловодний переклад, вади якого розглядалися вище, то можна сказати, що подібний спосіб публікації додатково заплутує дослідника – можливо, більше, ніж читання рукописного оригіналу документу. Окрім того, до деяких топонімів у тексті зроблено підрядкові примітки, які з сучасної точки зору слід уважати помилковими і які додатково демонструють непоступливість джерела і важкість його опрацювання. Наприклад: «Белая Вода – это Буг, по татарски “Ак-Сую”».[42] Без посилання на джерело цього твердження і за наявності двох Білозірок, поява ще одного претендента на цю назву здатна остаточно заплутати історика.
Повертаючись до назв куренів-колив і склавши спеціальну таблицю (Додаток 5), де ми розглянули курені з дивними назвами, бачимо, що лише чотири назви виглядають абсолютно "темними", зберігаючи явні ознаки тюркських слів, тобто є неперекладеними. Усі ж решта піддаються хоча б первісному поясненню походження назви, більшість із них є відтопонімічними. Другий варіант назв куренів – відантропонімічний. Але з усього сказаного ніщо не вказує прямо, що ці курені “коливали” або кочували в межах певних територій.
Наголошуючи, що попереднє твердження стосується тільки часів Нової Січі, повернімося до двох значень слова курінь, з якими воно вживається у діловодних перекладах, – "житло" і "Січовий курінь". Жодного разу в документі не помічено вживання куреня у значенні “ватага”. Навпаки, часто слова курінь або зимівник не використовуються, а написано “живущия казаки”, із зазначенням місця розташування їхнього житла. Окрім того, при перекладі терміносистема всіх реєстрів відрізнялася, і залежала від перекладача: у деякий реєстрах вжито слово зимівник, у деяких – слово курінь. Дуже показовим для розгляду є реєстри № 205 і 206 (Додаток 2), відомості з яких тоновані відповідно темно-сірим і білим кольорами у таблиці: тут видно, що, попри належність чи то козакам певного січового куреня, чи то козакам невизначеної "приписки", їхнє житло називається або "зимівником", або "куренем" – без чітко вираженої послідовності. Єдине, що напевне називається “куренем” – то це курінь, розташований буквально у самій Січі.
Але сумнів щодо існування "ватаги" і "куреня-коливи" закрадається знову, коли, погортавши сторінки тому, надибуєш наступний пасаж: «А понеже як з всего видно, что их представления неправилние, затім на Василя Чорного многие от них, татар, представления ест, толко гді єго курінь находится, нигді не показанно, а єжели заподлинно оние татарє відают, что в єго курєні лошаді содержутся, то пусть обязательно в котором місті єго курінь состоит укажут…»[43] (із повідомлення Коша слідчій комісії щодо вжитих заходів). Єдина можливість для нас розібратися із “коливами” – це встановити, де ж саме були ті “курені-примари”: може, вони й справді кочували? Як видно з наступної таблиці (Табл. 1), Василь Чорний належав до Мінського куреня, і його курінь знаходився чи то на Узун-Каїрі (на Довгій Каїрці), чи то в урочищі Арали, яке локалізується теж на тому самому Узун-Каїрі, оскільки коней відвели з урочища Узун Каїра (див. Додаток 2), а оскільки визначено ще й куди саме (значить, потерпілі прослідкували, куди відведено коней!), то відвели їх недалеко. Можливо, урочище Арал(и) справді знаходилося на річці Довгій Каїрці, а може, “арал(и)” — це просто не перекладена вказівка на розташування зимівника власне на Довгій Каїрці. Вірогідно, що саме до цього різночитання і прискіпалися у Коші, щоб показати неправомірність татарських скарг. Хоча можна розуміти і так: "зимівник Василя Чорного в урочищі Арали на Довгій Каїрці". Решта "Василів", відзначених у таблиці – не “Чорні”, і їхні курені знаходяться поблизу Кизи-Кермена та на витоках (“усті”) Каїра (якого?), проте цей останній "Василь" належав до Шкуринського куреня.