МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

В.І. Вернадський

02/28/2003 | Габелок
http://ukrlife.org/main/apan/apan.html

За своїм походженням - і по материнській, і по батьківській лінії - Володимир Вернадський був українцем. Він завжди пам'ятав і пишався цим, гаряче любив Україну, цікавився і знав її історію, був залюблений в її природу, багато зробив для розвитку української науки і культури.
Про родовід Вернадського ми дізнаємося з його власних свідчень. Він особисто вивчає родовід свій і дружини. Робив Це як вчений і як мислитель, проводячи спеціальне дослідження, джерелом якого були історичні документи, свідоцтва сучасників, спогади, листування. Йому допомагав у цьому небіж В. Модзалевський, автор "Малоросійського родословника", один з будівничих архівної справи в Україні. Для Володимира Вернадського вивчення історії свого родоводу мало принципове значення. Вчений, який обгрунтував закон єдності природи, людства, космосу, усього сущого, визначив єдність і зв'язок поколінь, вважав родовід важливою проблемою генетики. У листі до сина (6 жовтня 1944 р.) він писав: "Обдумуючи своє життя, я бачу, відчуваю зв'язок поколінь. На всіх наших родинах досі відчувається минуле життя предків..."

Про найдавніших предків Вернадський згадував у своїх спогадах 1943 року. "За родинними переказами мої предки по батькові прийшли до Запоріжжя з Литви чи з Італії. Цікаво, що серед слов'ян Італії (Істрії) трапляються прізвища Вернаска, Верназзі і т. ін. (Італійський геолог Верназзі де ля Вернаска). Наше прізвище було Берна (так розповідав батько). Професор Михайло Максимович (1804-1873), знавець минулого України, ботанік, перший ректор Київського університету, говорив моєму батькові, що предки наші прийшли "з Литви".

Під час війни Хмельницького проти Польщі литовський шляхтич Берна перейшов на бік козаків і з ними разом боровся проти панства. Не думаю, щоб він зробив це внаслідок переконань, причини були, ймовірно, більш ниці, однак факт залишається фактом, і він мав великий вплив надалі. Берна був страчений поляками; потім його діти і нащадки служили у козацтві малоросійському й у Запоріжжі".

Більш-менш документальні дані вчений мав про свого прадіда Івана Вернацького, запорозького козака.
"При знищенні Запорожжя Катериною Другою мій прадід втік у Чернігівську губернію і там, після кількох літ спокійного життя, був обраний священиком великого села Церковщини Березинського повіту Чернігівського намісництва. Священики тоді вибирались на Україні прихожанами зі свого середовища. Він, очевидно, знав тільки ім'я й по батькові свого батька, показавши, що його батько й дід були "військові товариші", тобто внесені в реєстр рядові вільні козаки. Мій прадід був дуже яскравою особистістю. Він навчався в Переяславському колегіумі і в Київській академії, на той час вищих навчальних закладах".

І вже цілком на документальній основі вчений подавав відомості про свого діда Василя Вернадського. "Мій дід, Василь Іванович Вернадський (1769-1830), вирушив з благословіння матері пішки в Москву, утікши від батька, котрий хотів, щоб він вступив до Київської Могилянської академії. А він хотів бути лікарем. Тоді батько - мій прадід - урочисто церковне прокляв сина за непослух, що відбилось на усьому його житті: у великій сім'ї вмирали юнкерами і студентами або в дитинстві усі діти. Лишився один мій батько, наймолодший, котрий дістав ім'я Івана на честь святого покровителя батька, що прокляв свого сина. Мене назвали на честь діда (Володимир-Василь).

Дід був тихою та скромною людиною з сильним бажанням вчитися. В Москві він страшенно бідував, але поступово пробився і став військовим лікарем. Мій дід був оригінальний, очевидно, дуже обдарований лікар. Читаючи його формулярний список, вражаєшся тими багаторічними воєнними походами, в яких йому довелось брати участь. Він пройшов походами з Суворовим і з Кутузовим.
Був на Чортовому мосту, і в 1799 році потрапив у полон з госпіталем, який очолював. Він однаково приймав у госпіталі і французів, і росіян, внаслідок чого Наполеон і дав йому орден "Почесного легіона".
Дід повернувся в Росію в травні 1800 р. на чолі госпіталю з 1000 чоловік. Одержав у 1826 р. чин колезького радника. Цей чин давав право на потомственне дворянство. Останні роки він пробув у Києві, де й помер 1830 року".

Відзначивши, що предки його матері, Ганни Петрівни, уродженої Константинович, а також дружини - Наталії Єгорівни, уродженої Старицької, належали до козацько-cтаршинської верхівки, Вернадський розповідав:

"Моя мати народилась у Києві в поміщицькій сім'ї, яка складалася вже тоді майже виключно з військових, її батько - артилерійський генерал - був служака, але людина хороша, судячи по розповідям, оригінальний тип старого українського козацтва (він говорив переважно українською мовою)."
Вернадський розповідав, що його батьки відчули на собі сильний вплив родинного середовища: "Батько й мати мої - кияни. В обох родинах були живі національні українські традиції".

Його батько - Іван Вернадський (1821-1884) закінчив Київський університет і був професором політичної економії та статистики спершу в Київському, потім у Московському університетах до свого переїзду в 1856 р. в Петербург, де мав професуру в Александровському ліцеї і Технологічному інституті. Через хворобу і після одужання дістав місце директора контори Державного банку в Харкові. В 1876 р. він пішов у відставку, переїхав з Харкова до Петербурга, де зайнявся видавничою справою: видавав журнали "Економіст" та "Економічний показчик", мав друкарню "Слов'янська печатня" і "Магазин-книжник", був автором ряду наукових праць.

В сім'ї Вернадських панували культ декабристів і різко негативне ставлення до самодержавства й до кріпосного права. Іван Вернадський підтримував дружні зв'язки з видатними прогресивними діячами української і російської культури, представниками демократичної думки, був особисто знайомий з Тарасом Шевченком, Миколою Чернишевським, Тимофієм Грановським; приятелював з Михайлом Максимовичем.

Володимир Вернадський народився у Петербурзі 1863 року, але дитячі роки (1868-1875) він провів в Україні - в Полтаві і в Харкові; ще хлопчиною бував у Києві, жив у будинку в Липках, де мешкала й померла його бабуся В. Константинович. У 1873 році Володимир Вернадський поступив до першого класу Харківської гімназії, де провчився три роки.
У дитинстві величезний вплив на його розвиток мав батько, який дуже ретельно і послідовно займався вихованням і освітою свого сина. Саме він прищепив Володимиру інтерес і любов до українського народу, його історії та культури. Майбутній вчений згадував, що перед переїздом з Харкова до Петербурга, вони з батьком були за кордоном і в Мілані у газеті Петра Лаврова "Вперед" прочитали про циркуляр, що забороняв у Росії друкувати українською мовою. "Це справило величезне враження на батька,- писав син у спогадах,- і розмови, з цим пов'язані, сильно на мене тоді подіяли. Батько розказував історію України зовсім не так, як вона викладалась в гімназії. Він часто згадував, що Петербург, побудований на кістках українців (будували Петербург козаки з полків Мазепи). Повернувшись до Петербурга, я постарався ознайомитись з українською літературою. В бібліотеці батька я знайшов розрізнені номери "Основи" та інші українські видання. Я добував українські книги у букіністів, дещо отримував з-за кордону. Я детально розпитував батька про Шевченка, Куліша, Максимовича, Квітку-Основ'яненка, котрих він особисто знав, а також про Кирило-Мефодіївське братство, про Костомарова і т. п.".
У Петербурзі 15-річний юнак занотував у щоденнику 29 березня 1878 р.: "Страшенно притісняють українців. Драгоманову навіть в Австрії не дозволили видавати газету українською мовою. У Росії зовсім заборонено друкувати книги моєю рідною мовою. На канікулах я з усією ретельністю візьмуся за неї. В Києві, коли в якомусь домі побачать портрет Шевченка, то його відбирають".

Сімнадцятирічний Володимир Вернадський написав, мабуть, єдиний у своєму житті вірш, його він присвятив Україні - "своєму рідному краю". Роздуми юнака над трагічною долею України вражають дивовижним провидінням.

"Украина, родная моя сторона,
Века ты уже погибаешь...
Но борешься, бьешься, бедняжка, одна,
И в этой борьбе изнываешь.
В минуту погибели крайней твоей
Детей твоих дух пробуждался,
Старались свободу найти от цепей -
И ум их тобой восхищался.
Но дела вести до конца не могли
И вновь начинались раздоры...
Врагам твоим снова они помогли
И вновь появлялись кондоры.
Кондоры - враги, разрывали тебя,
И дети врагами являлись,
Немногие, верно до гроба любя,
Течению волн покорялись.
Но в этих немногих вся сила твоя -
Они втихомолку старались,
И в годину бедствий, родная моя,
Враги твои вновь изгонялись -
Опять начинались раздоры, борьба,
Враги твои снова являлись.
Такая, родная, твоя уж судьба -
Судьбе мы всегда покорялись".

Студент природничого відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету Володимир Вернадський, виявляючи широту, різнобічність, багатогранність наукових і учбових інтересів, водночас брав участь у студентському русі, у студентських сходках, був обраний головою об'єднаних земляцтв університету. У 1886 році він разом з кількома випускниками університету об'єднався в дружній союз, який назвали "братством".

Назва "Братство" виникла з ініціативи Вернадського, очевидно, по аналогії з братствами, які існували в ХVІ-ХVII століттях в українських містах. Вони розвивали національну культуру, освіту, захищали її від іноземного впливу. Можливо, джерелом для такої назви стала драматична історія таємного антицарського і антикріпосницького товариства, що існувало у Києві в другій чверті ХГХ ст.- "Кирило-Мефодіївського братства", членом якого разом з Тарасом Шевченком був дядько матері Володимира Вернадського - Микола Гулак.

Вернадський і решта братчиків (понад 10 чоловік) не створили статуту, неточно визначили програму, їх об'єднало невдоволення існуючим суспільним ладом, гнітом самодержавства. Але вони бажали ненасильственої зміни громадського життя. Особисто кожен з них займався наукою в поєднанні з служінням народу.
Крім професійної діяльності, члени братства займалися просвітництвом, організовували народні бібліотеки, працювали в Комітеті грамотності, вивчали і розповсюджували народну літературу, брали найактивнішу і плідну участь в кампанії допомоги голодуючим селянам (1891-1892 рр.).

Отже, пошуки наукової істини цією незвичайною духовною спільністю поєднувалися з пошуками соціальної справедливості, створення умов для проявів особистості. З цього невеликого кола людей вийшли відомі вчені, професори, академіки.

Їх дружній союз, у назві якого відбилися традиції визвольних ідей і змагань українського народу, і який пережив багатьох його членів, вони пронесли через усе життя. Ідеї братства, зокрема, наступність у розвитку культури, рятування пам'яток архітектури, вивчення культурної спадщини своєї Вітчизни - залишилися в них і після революції 1917 року.

В життя і наукову творчість В. Вернадського назавжди ввійшла полтавська земля. Закінчивши Петербурзький університет, він розпочав свою наукову діяльність на Полтавщині. У 1890 році у складі земської ґрунтознавчої експедиції Вернадський вивчав грунти Кременчуцького і Полтавського повітів. Керував експедицією засновник наукової школи ґрунтознавства в Росії, професор Петербурзького університету, вчитель і наставник Вернадського - Василь Докучаєв. У цій першій експедиції виявилися притаманні особистості Вернадського комплексність і багатогранність наукових інтересів. Крім вивчення грунтів, він зацікавився питаннями геологічної будови місцевості, а також наніс на карту не тільки ті точки, звідки були взяті зразки грунту, а й усі стародавні могили-кургани, яких так багато розкидано в козацьких степах і, так звані, "кам'яні баби", що стояли на деяких з них, тобто старовинні скульптури різних епох - бронзового періоду, скіфських часів і періоду кочів'я печенізьких і половецьких племен, а також інші археологічні пам'ятки. Молодий вчений розкопав і вивчив палеолітичну стоянку недалеко від містечка Гонці, написав статтю. Докучаев визнав дуже важливими ці археологічні пошуки і сказав, що "коли б він знав про це раніше, то зробив би обов'язковим для всіх, хто працював".

Разом з іншими членами експедиції Вернадський взяв участь у складанні під керівництвом Докучаєва першої в Росії 10-верстової карти грунтів Полтавської губернії. Робота Вернадського була опублікована у 1892 році. Докучаєв використав ці результати у своїй книзі "Паши степи прежде й теперь".

Дивовижно, що в ті далекі роки, коли проблеми екології ще не привертали особливої уваги, Вернадський з тривогою писав про спустошення рослинного світу, про винищення тварин взагалі на планеті, зокрема на Полтавщині, вже в кінці минулого століття.

Він писав у листах до дружини: "Нема тиші і нема могутності природних сил, які ще недавно були у степу, які ми знаємо за попередніми описами і можемо відновити на основі небагатьох уцілілих куточків давнішнього світу. Я не раз згадував один із кращих стислих описів степу, який дає Міцкевич(* Вернадський мав на увазі вірш польського поета Адама Міцкевича "Аккерманські степи"). Порівнював з теперішнім степом, обчищеним, пустельним, гладким. У балках нема лісів, трави не ростуть густо, всюди тягнуться поля, а в інших місцях - піски, солончаки. Колишні жителі степів знищені; заплави Дніпра стоять пустельні: життя дрібнішає на нашій планеті діяльністю людини... все більш велике, більш сильне зникає і губиться безповоротно і нещадно. Цей процес іде повсюди".

Водночас учений, у якого могутнє наукове мислення поєднувалося з високим поетичним хистом і розвинутим почуттям митця, захоплювався красою полтавського степу. "Але інколи степ і тепер гарний. Гарний він вранці, коли усі предмети дають дивні тіні, коли сонячні промені немов би торкаються кінця видимого простору. Тоді пробуджується життя... Адже у цьому житті є краса, є вона у формі, барвах - є вона і у своєму власному ходові, у вічному змінюванні".

Судячи по листах до дружини саме в 1890-1891 рр. на Полтавщині у нього зароджувалися ідеї, які потім лягли в основу концепції про роль живих організмів у походженні і розвитку ґрунтового покрову.

У наступні роки Вернадський як викладач, а згодом - професор Московського університету провів геолого-мінералогічні експедиції на Полтавщині. Влітку 1901 р. було зроблено кілька виїздів по району Полтави, Кременчука, Лубен. За завданням Полтавського губернського земства Вернадський вивчав будову Ісачківського горба, розташованого на річковій долині при злитті притоків Дніпра - Сули, Удая і Сулиці. В травні 1904 року Вернадський зі студентами зробив екскурсію по Полтавській і Житомирській губерніях.

Вернадський стояв біля самих джерел Полтавського історико-краєзнавчого музею, заснованого земством за ініціативою Докучаева у 1891 році, який передав щойно створеному музею 4 тисячі зразків грунту, 500 зразків гірських порід, 800 аркушів гербарію, а Вернадський - археологічну карту з позначками могил і кілька кам'яних баб та рукопис статті про розкопки і вивчення Гонцовської палеолітичної стоянки. Кожного приїзду до Полтави Вернадський плідно працював у музеї і поповнював його мінералогічними і геологічними експонатами, зібраними під час екскурсій.

В архіві Вернадського, що зберігається в Москві у сховищах Академії наук, є багато документів, пов'язаних з Полтавським музеєм: довідки, помітки, описи, програми, плани і звіти про діяльність музею тощо. Вчений надсилав до музею свої роботи, зокрема "Про завдання організації прикладної наукової роботи Академії наук СРСР (1928). Ці матеріали з архіву Вернадського можуть бути джерелом у вивченні історії Полтавського краєзнавчого музею, в них є відомості, яких немає в інших архівах. У 1927 році Вернадський намагався допомогти музеєві у драматичний період його історії.

Полтавський краєзнавчо-історичний музей своїми багатющими колекціями і вдалим розміщенням експонатів, особливо етнографічних, посідав одне з перших місць в нашій країні і перевершував ряд західноєвропейських музеїв. У перші роки Радянської влади музей пережив період блискучого розквіту. Але в середині 20-х років його вирішили перетворити з наукового в "загальноосвітній, соціальний". Загинуло багато експонатів під час їх перенесення, переміщення; етнографічні матеріали були звалені в одну купу, розмонтовувалися колекції. Мали намір частину їх роздати іншим музеям і школам. На чолі музею були поставлені неосвічені, некваліфіковані люди. Музей припинив видавати наукові праці і вибув з ряду наукових установ. Ненормальний стан Полтавського музею був темою обговорення двох краєзнавчих з'їздів - у Москві та Харкові - і викликав занепокоєння вченого світу Росії та України.

Вернадський вживав енергійних заходів, щоб врятувати музей. До цієї роботи він хотів залучити Академію наук СРСР і Академію наук УРСР. Він звернувся до Агатангела Кримського як до неодмінного секретаря Академії наук УРСР і свого близького друга: "Пишу кілька слів, щоб просити Вас допомогти науковому існуванню Полтавського музею. Що може зробити Українська Академія? Чи можна допомогти як-небудь виступом звідси?" "Це найцінніше зібрання на Україні,- запевняв Вернадський.- Зібрання музею, окрім місцевого значення, має і величезне загальне значення, зокрема зібрання палеолітичних знахідок - частини колишньої Лубенської колекції Скаржинських і нових розкопок". Він попереджав, "що усе може загинути - і безповоротно - не через злий намір, а через невігластво".

Наприкінці 30-х років у Вернадського виникла думка опублікувати свою археологічну роботу молодих років про Гонцівську стоянку. У 1939 році він просив Полтавський музей дати для зняття копії рукописів статті та інших поміток, які він свого часу віддав музею. Він намагався розшукати, щоправда, марно, свою археологічну карту. За деякими відомостями карта була вивезена за кордон.

Слід відзначити, що Вернадський, працюючи у Москві і Петербурзі, виїжджаючи майже щороку за кордон у наукові відрядження, протягом майже 30 років, з 1889 року незмінне проводив хоча б частину літа з родиною в Полтаві, а з 1913 року - на дачі біля Шишаків у Полтавській губернії. Природа Полтавщини завжди чарувала вченого. Він писав у своїх спогадах: "Влітку (1889-1918 рр.), за винятком майже Щорічних поїздок за кордон і польової роботи з мінералогії, ми жили в Полтаві і Полтавській губернії, де жили батьки моєї дружини і де в мене був маленький хутірець на Пслі біля Шишак".

Поселились Вернадські в Шишаках у 1913 році, спочатку наймали дачу, згодом, у травні цього ж року, купили поруч ділянку землі на лівому березі річки Псла, на так званій Бутовій горі, і почали спорудження будинку. Це була дуже мальовнича місцевість: з високого берега відкривався краєвид на ліс, зелені луки, стрімкі урвища із сліпучим білим піском, глибоку річку з чистою водою; проглядалися Великі Сорочинці, що знаходились у 25 верстах. Будинок споруджувався жителем села Шишаки Яковом Сердюком у староукраїнському стилі за проектом видатного українського архітектора Василя Кричевського, у півтора поверхи з закрученими дерев'яними колонами - ідея дружини Вернадського.
Влітку 1914 р. Вернадські в'їхали в дім, хоча будівництво не було завершено. Будинок мав 11 кімнат: три - внизу, сім - на головному поверсі, одна - в мезоніні.

Поблизу дачі знаходились природні могили, які в Шишаках звалися "кобилами". Праворуч від будинку, ближче до річки, стояла могила, поросла травою і мала назву "Бутова кобила". Володимир Вернадський говорив, що ця цілина - рідкість і флористична цінність.

На дачі Вернадських завжди було людно. Приїздили пожити друзі - відомі вчені із Москви і Петербурга з сім'ями. Відвідував Шишаки і видатний письменник Володимир Короленко - троюрідний брат ученого. У Шишаках, як завжди, Володимир Вернадський багато працював. Особливо творче піднесення він пережив влітку 1916 і 1917 років. Перебування у Шишаках влітку 1917 р. було півторамісячним періодом інтенсивної творчої праці на лоні полтавської природи. За свідченням вченого, саме на Полтавщині почали складатися у нього в систему ідеї двох нових наук - геохімії і біогеохімії, а також вчення про живу речовину, творцем яких був Вернадський.

"У Шишаках на Кобилі,- писав Вернадський,- в лісі, як і в минулому році, я працював з великим піднесенням. Я хотів цим часом скористатися, щоб спокійно накидати думки, що склалися в мене про біогеохімію і геохімію. Я з'ясував для себе основні поняття біогеохімії, різку відмінність біосфери від інших оболонок Землі, основне значення в ній розмноження живої речовини.

Я розпочав писати з великим натхненням, з широким планом викладу". Йдеться про книгу, яка оповідала про роль живих істот у теологічній історії Землі. Пізніше цій книжці буде дана назва "Жива речовина" - ("Живое вещество"), а писати він продовжив її у Полтаві, Києві, Криму, Петрограді.

Вернадський повідомляв дружині 19, 21 липня 1917 р.:
"Гуляю, броджу, дуже багато думаю і читаю. Зараз головною роботою є накреслення давніх моїх роздумів і думок про живу речовину з геохімічної точки зору. Мені хочеться зв'язно викласти - скільки зможу без книг, виписок (залишив у Петрограді) і підрахунків - мої думки. Над ними думаю і до них повертаюся десятки років. Викладаю так, що подальша обробка може піти прямо і точно. Зараз вже написав більше 40 сторінок, і, думаю, перед від'їздом закінчу. Безсумнівно, тут у мене багато нового і багато дещо нового відкривається при обробці; підходжу до нових завдань і питань.
Так чи інакше, я ясно відчуваю, що треба було це зробити, оскільки це результат усієї моєї давньої наукової роботи.
Я все ж таки думаю, що я недаремно систематично накидаю свою роботу - ясно, - що коли я її остаточно оброблю і закінчу - буде книга".

Після від'їзду до Петрограду і кількамісячного перебування там з кінця 1917 р. до середини 1918 р. Вернадський знову живе у Полтаві. У складній, важкій і тривожній обстановці громадянської війни він віддає всі сили науці, інтенсивному дослідженню біогеохімічних проблем, написанню книги про живу речовину.

Напружену творчу роботу Вернадський поєднував з дослідженнями на полтавському дослідницькому полі та з науково-організаційною і науково-популяризаторською діяльністю. У Полтаві він заснував Товариство любителів природи, розробив програму Товариства.
Треба, взагалі, відзначити, що Вернадський науково-творчу і науково-організаційну роботу поєднував з науково-громадською, просвітницькою працею. Вченого обрали дійсним і почесним членом багатьох наукових і громадських товариств, зокрема й українських: Українського наукового товариства (Київ), Полтавського товариства "Просвіта", Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка (Львів), Товариства дослідних наук при Харківському університеті, Волинського наукового товариства. Він був членом "Комітету по упорядкуванні Шевченківських свят у Москві". Цей Комітет організував до 50-річчя з дня смерті Тараса Шевченка в 1911 р. у Москві виставку мистецьких робіт Кобзаря і урочистий вечір, присвячений його пам'яті.

Володимир Вернадський дуже любив Київ. За все своє життя він кілька разів відвідував місто, а у 1918-1919 роках жив і працював у Києві, що було періодом створення і першого року діяльності Академії наук Української РСР. Вернадський відіграв провідну роль в організації Української Академії наук і був її першим президентом.

Його справедливо називають найбільшим організатором науки нашого часу. Вернадський виявив і проаналізував провідні тенденції розвитку науки, на багато десятиріч вперед визначив найбільш перспективні форми наукової діяльності, а головне - вказав шляхи дальших пошуків. Водночас він був організатором осередків наукової творчості. Його науково-організаторська діяльність особливо активно розвинулась протягом 1918-1941 років, він був ініціатором і - в більшості - керівником понад 20 наукових установ різного типу, які перетворилися у великі дослідницькі центри світового масштабу.
Особливо яскраво науково-організаційний талант Вернадського проявився в період заснування Української Академії наук, яку він створював у складних умовах громадянської війни.

Вернадський очолив Комісію по створенню Української Академії наук. Комісію по вищих наукових закладах і Тимчасовий комітет по заснуванню Бібліотеки при Академії наук у Києві. (Тепер Центральна наукова бібліотека Академії наук України імені В.І. Вернадського).
Поставивши собі за мету об'єднати наукові сили навколо майбутньої Академії наук, Вернадський залучив до роботи комісії визначних українських і російських вчених з різних спеціальностей, котрих він знав по науковій і громадській роботі, передусім професорів Київського та Харківського університетів і Київського політехнічного інституту.

Погоджуючись взяти на себе виконання такого відповідального і складного завдання, "я був дуже захоплений можливістю створення Української Академії наук",- згадував він. Вернадський виходив з принципових переконань. У листі до А. Кримського, в якому він запрошував вченого взяти участь у створенні Української Академії наук, Вернадський писав: "Особисто я вважаю важливою цю установу з точки зору українського відродження, що, як Ви знаєте, завжди було мені дороге, і з точки зору загальнолюдської - створення такого великого науково-дослідницького центру".
Статут Української Академії наук був здобутком великої групи вчених. Однак Вернадському належить головна і керівна роль у створенні його проекту. Міцною теоретичною основою новоствореної Української Академії наук стали сформульовані Вернадським патріотичні, загальнолюдські і гуманістичні ідейні принципи, втілені в статуті. Ці положення про завдання, напрямок роботи та структуру Академії наук України - першої із національних академій нашої країни, визначені Вернадським, стали основоположними для всіх республіканських академій СРСР.

У своїй програмній промові на першому засіданні Комісії по створенню Української Академії наук 9 липня 1918 року Вернадський визначив характер, завдання і місце цього майбутнього найвищого наукового центру України в житті українського народу і світовій науці: "Засновуючи Українську Академію наук, ми повинні рахуватись з тим, що її робота, яка стоїть на визначеному рівні, крім світового значення повинна задовольняти важливі національні, державні і локальні життєві вимоги.

Національна вага нової Академії наук полягає в тому, що вона повинна сприяти росту української національної самосвідомості і української культури шляхом широкого і глибокого, вдумливого наукового вивчення минулого і сучасного українського народу та його сусідів, природи зайнятої ними країни в усіх її безмежних проявах. Центру такої роботи, достатньо потужного, на Україні немає. Чим ширше, свобідніше, глибше буде поставлене в Академії наук це вивчення, тим збільшуватиметься її національна вага. Крім цього, національну вагу вона буде мати і тому, що буде представником української нації у світовому союзі академій і що завдяки своїй вільній і широкій організації, вона буде розвивати вільну організовану наукову роботу на Україні у всіх її проявах, буде знаходитись у тісному зв'язку з вченими України, з усіх сил буде підтримувати, розвивати і захищати наукову працю і наукових працівників України.

Державна вага академії твориться тим її впливом, який вона буде мати на піднесення виробничих сил країни і людини на Україні. Перед нами стоїть велике і складне завдання, яке вимагає напруження усіх наших духовних і фізичних сил,- потрібно знайти вихід з великих складностей життя, яке створила війна...

І нарешті, значення академії наук окреслюється її зв'язком з місцевим життям, її проникненням у щоденний побут населення. Необхідно, щоб майбутня академія була тісно пов'язана з загальними питаннями щоденного життя, його потребами у широкому розумінні слова, щоб її значення було зрозуміле для населення всієї України. Цей бік життя академії, на мій погляд, має превелике значення. Вона у своїй діяльності повинна відгукнутися на всі нестатки і потреби населення, які вимагають наукової допомоги і наукового обладнання. Пульс її життя повинен битись разом з духовними і матеріальними запитами населення, оскільки цим запитам може прийти з допомогою наукове значення і наукова думка."

27 листопада 1918 року відбулося перше Спільне зібрання Української Академії наук, на якому Вернадський був вибраний одноголосне закритим голосуванням Президентом - головою Української Академії наук.

Вернадський протягом усього життя зберігав незмінний інтерес до діяльності виплеканої ним Української Академії наук, період створення і становлення якої лишив особливий незабутній слід у його душі й пам'яті.
"Для мене і Україна, і Київ, і Українська Академія, - писав він А. Кримському у своїх листах, - дорогі і близькі, залишилися з моєю старою особистістю". "Мені страшенно дорогі і дуже хочеться бачити ближче і конкретніше і Академію, і Бібліотеку. Я так радію їхньому зростанню і так вірю в їхнє велике призначення, і мені так дорога Академія".

Відповіді

  • 2003.02.28 | Історик

    М. В. Гоголь

    А чи немає там гарної статті про українського письменника
    М.В. Гоголя ?

    Відмічаючись в 1846 році в книжці реєстрації Карлсбадського курорту, Гоголь залишив свій власноручний підпис по французськи:
    «Nicolas de Gogol, Ukrainien ».
  • 2003.02.28 | Маξим

    "Між російським та українським берегами"

    Рекомендую статтю про "українськість" Вернадського:

    http://www.litopys.narod.ru/rizne/gyrych.htm
    Ігор Гирич. Між російським і українським берегами. Володимир Вернадський і національне питання.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2003.03.02 | Габелок

      Re: Між польським та українським берегом

      Адам Кисіль є іншим приклад роздвоєнного самовизначення. Я думаю, що норамально за таких обставин. Деякі люди вважають себе "громадянами світу", якими в кінців ми всі станемо.

      http://www.geocities.com/nspilka/library/kysil.html

      Наталя Яковенко
      АДАМ КИСІЛЬ

      Народився 1600 р. у с. Низкиннчах (нині Володимир-Волинського р-ну Волинської обл.) у сім'ї потомствених волинян, православних шляхтичів Григорія Гнівошовича Киселя-Низкиницького і Терези Іваницької. Однак далекі предки Киселів вперше фіксуються не на Волині, а на Київщині. Однією з осіб роду, згадуваних під 1456 р., є Лазар Браєвич, власник Норинська під Овручем та Івниці під Житомиром, слуга київського князя Семена Олельковича. Звучання патроніму — Браєвич — наштовхує на думку про можливе тюркське коріння, що не було б для Київської вемлі дивним, оскільки чимала частина тутешнього боярства походила від виходців зі Степу. Волинська гілка роду започаткована якимсь Олехном (Олександром) Киселем, котрий брав участь у феодальних війнах 40-х рр. XV cт. Одружений був Олехно на київській дівчині Немяричівні, що додатково підтверджує припущення про київські витоки роду. Основою землеволодіння Киселів на Волині стала вислуга згаданого Олехна, котру він отримав від князя Свидригайла орієнтовно в середині XV ст.

      Загальновизнаний статус Киселів впродовж XVI ст. — це поштива середньозаможна шляхта Західної Волині, надійна в службах і випробувана у війні. Так, прадід Адама Киселя Тихно Микитович тривалий час був володимирським замковим суддею; дід відзначився як сміливий вояк, ротмістр волинської гусарської корогви, що загинув під час Лівонської війни. Григорій Гнівошович, батько Адама, замолоду теж очолював корогву гусарів, воюючи в лавах війська Речі Посполитої під час польсько-російської війни 1577—1582 рр., а згодом, протягом 1593—1609 рр., обіймав у себе в повіті виборну посаду володимирського земського підсудка, тобто був помічником судді.

      Близько 1610 р. Адам Кисіль 10-літнім хлопчиком покинув батьківський дім, відправившись, як тоді говорилося, «на науки». Втім їхати довелося недалеко. У 1593 р. в Замості (нині — на території Польщі), тобто приблизно у 80 км від Низкиничів, коштом коронного канцлера Яна Замойського, власника Замостя, була заснована академія, орієнтована на поширення освіти серед шляхти й городян Русі та сусідньої Мазовії. Особливий акцент на вивченні права притягав сюди незаможну молодь, яка сподівалася, отримавши юридичну освіту, забезпечити собі засоби для прожитку. На відміну від Краківської, Замойська академія відзначалася демократичним складом учнів, серед яких було багато міщан та безземельної шляхти, хоча траплялися і діти з елітарних родин. Зокрема, саме тут навчалися Якуб Собеський, Ян Жолкевський, Миколай Остроруг, Миколай Потоцький і, нарешті, син засновника Академії Томаш. Адам Кисіль, власне, вчився з ним майже одночасно: Замойський-молодший завершив студії у 1614, а Кисіль — перед 1617 р. Шкільне приятелювання відіграло згодом помітну роль у блискучій кар'єрі хлопця зі старовинної й шанованої, але не вельми помітної волинської родини.

      Сходження нагору Адама Кйселя, звісно, не було таким блискавичним, як кар'єра його товариша студентських літ (той у 1618 р. вже став київським воєводою, в 1629 р. — підканцлером, а з 1635 р. — коронним канцлером). Подібно більшості юнаків свого часу, Адам відразу зі шкільної лави подався до війська. Зокрема, у 1620 р. він взяв участь у нещасливій для польської армії битві під Цецорою, у 1621 р. — відзначився особистою хоробрістю під Хотином, в 1626 р. — у прусській експедиції, дослужившись зрештою до звання королівського ротмістра (1632).

      Приблизно тоді ж під знаком протекції Томаша Замойського намічаються і перші щаблі його політичної кар'єри. Протягом 1622, 1628 і 1629 рр. Адам як королівський представник виїжджає на сеймики до Луцька й Житомира та на православний синод до Києва, а в 1630 і 1632 рр. уже сама шляхта Волинського воєводства обирає його своїм послом на генеральний сейм Речі Посполитої.

      Зрікшись 1632 р. унії, до якої доти належав. Кисіль на сеймі того ж року вперше красномовно обороняє інтереси православних, чим здобув собі популярність серед земляків». Тверда особиста позиція, а також вдалі виступи на сеймах 1635—1640 рр. швидко висунули його на роль світського протектора й оборонця інтересів православних. Завдяки особистим симпатіям новообраного 1632 р. короля Владислава IV Кисіль тоді ж отримує почергово ряд високих рядових посад, що відкрили йому шлях до сенату: з 1633 р. його затверджено чернігівським підкоморієм, з 1646 р. — київським каштеляном, з 1648 р. — брацлавським воєводою і, нарешті, з осені 1649 р. —київським воєводою. Додатковим поштовхом швидкого піднесення стали дипломатичні послуги, які Кисіль зумів вдало поєднати з членством у комісії 1634—1635 рр. по розв'язанню польсько-російських прикордонних суперечок на Чернігово-Сівершині.

      Не менш стрімко множилися і маєтки нового державного сановника. Скромному власникові єдиного спадкового села Низкиничів, яким ми бачимо Киселя у 20-х рр. XVII ст., наприкінці життя належало 65 населених пунктів, у тому числі 37 на Волині, 18 — на Київщині, 7 — на Чернігово-Сіверщині, 3 — в Галичині, а річний прибуток магната-скоробагатька обраховувався у 150 тис. золотих. Джерелом примноження земельних володінь стали, з одного боку, королівські пожалування, а з другого, чи не більшого, — скупівля земель і ощадливе господарювання.

      Зі зміною суспільного і майнового статусу зазнав змін і родовий герб впливого пана. Замість старого родового печатного знаку (хрест, розщеплений знизу на три відноги) , Адам Кисіль, а за ним і його родичі та нащадки починають вживати герба, що отримав назву «Намет, або Свентольдич» із зображенням білого намету на червоному полі з хрестом і двома зірками над копулою. Цей герб, як твердять тогочасні геральдисти, предок Киселів «рицар Свентольдич» одержав буцімто близько 1054 р. від князя Київського. Згідно з генеалогічною легендою Киселі отримали своє прізвисько від знаменитого літописного епізоду 897 р., що описує облогу печенігами Білгорода. Його кмітливі жителі закликали наївних посланців противника у місто і показали їм колодязь, наповнений киселем (що насправді був налитий у діжку, яка стояла на дні). Ті ж, як пише літописець, «подивишася и от града всвояси идоша». Ініціатором дотепної вигадки, згідно з генеалогічною легендою Киселів, якраз і був Свентольдич, «гетьман війська руського», який отримав після згаданого епізоду прізвисько «Кисіль». У цій легенді заслуговує на увагу той факт, що навіть чиста фікція прив'язує Киселів до Київської землі, а не до Волині, і це, без сумніву, служить ще одним доказом київського коріння роду.

      З перших днів Хмельниччини Адам Кисіль став лідером партії компромісу, яка шукала способів примирення з повсталими. йому, зокрема, як досвідченому дипломату й православному русину, було доручено вести перші переговори з Богданом Хмельницьким у лютому 1649 р. в Переяславі, а згодом, у вересні 1651 р., у Білій Церкві. Діяльність дипломата протягом початкового періоду війни підпорядковувалася ідеї досягнення згоди між Польщею та Україною, між якими роздвоювалася душа київського воєводи, ревного підданого й політичного діяча Речі Посполитої, з одного боку, але не менш щирого православного, закоханого в свою «милу Русь» — з іншого. В обстановці загостреного національного конфлікту й ворожнечі роздвоєність Киселя, його прагнення до пошуків миру і злагоди не мали популярності ні серед українців, ні серед поляків. В Україні зневажали, дорікаючи, що його «українські кості людським м'ясом поросли», а в Польщі ненавиділи як зрадника і підозрювали у таємних шпигунських діях на користь Хмельницького.

      Відштовхнутий сучасниками, чужий серед своїх, Адам Кисіль помер самотньо у Низкиничах 3 травня 1653 р.; був похований у церкві заснованого ним же місцевого монастиря, де й досі зберігається його надгробок. Жінка Киселя Анастасія, дочка київського шляхтича Філона Гулковича, похована там же. Оскільки дітей у них не було, величезні маєтки, що належали Адаму за життя, розійшлися між племінниками Дорогиницької гілки роду, нащадки якої ще наприкінці минулого століття жили в Австрії.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2003.03.06 | Маξим

        Много тута гетаких єсть, што хоть нашая костка, однак собачым мясом обросла и ваняєт. :)

        Много тута гетаких єсть, што хоть нашая костка, однак собачым мясом обросла и ваняєт.
        ...
        сяя их боим, и правды не мовимо, єще и похлЂбными языками потакуваємо. А кали б гетакого бЂса кулаком в морду, забыв бы другий мути!

        Промова Мелешка, каштеляна смоленського на соймі 1589 р.
        згорнути/розгорнути гілку відповідей


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2021. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua