Відповіді

• 2003.06.21 | Галаган

  О, так він кришнаїд . Зрадив РУНВІРУ !!!! Індомоскаль ! (-)

• 2003.06.21 | дядько

  Re: БОЖЕСТВЕННА ПІСНЯ (Бхагават Гіта)

  tan samiksaya sa kaunteyah sarvan bandhun avasthitan kripaya parayavisto visidann idam abravit
  
  Се, пане Анатолію, з Бгагавадгіти. Як Ви вже маєте український текст, то Вам неважко буде ототожнити вищеподаний палеоукраїнський шматочок з українським відповідником. Успіхів.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2003.06.23 | Абакумов А. В. (3)

    Re: Курукшетр

    Битва при Курукшетре произошла где-то в кон. 10 в. до н. э.
    
    А. В.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2003.06.23 | Анатолій

      Re: Курукшетра - помилка, пане Абакумов!

      Битва була 17/18 лютого 3102 року до нового літочислення.
      І точніше не буває.
      Анатолій
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2003.06.23 | Абакумов А. В. (3)

        Re: Курукшетра ? И только !

        В 32 в. до н. э. на Индостанском континенте не только не было ариев, но даже прадравиды-прахараппцы только подходили к Хайберскому перевалу.
        
        А. В.

• 2004.11.16 | Социст

  Вічна душа.

  
  Що таке душа? А що таке вічна душа? Душа – це психіка. Вона є рефлексією самости діяльности. Не було б діяльности, то не було б і души. Некрасов це влучно сформулював так: „Душа обязана трудиться: и день, и ночь, и день, и ночь...“ Душа, тобто психіка, є суб'єктом діяльности людини в світі, а світ є світом діяльности. Як така діяльність є формою, яка постійно діє в світі, тобто душею світу є діяльність, яка пронизує його усюди. Оскільки діяльність постійно відновлюється сама з себе, вона є вічною формою, якій не зникнути, тобто не вмерти. Саме з діяльности як з універсальної праформи народжується та розквітає зміст души. Душа є суб'єктивним образом загальної форми діяльности, її власною ідеальністю, а ідеальність ця формує діяльність, спрямовуючи її на реалізацію свого відновлення з себе для свого здійснення для себе. Вічна діяльність є тотальністю світу, яка тримає його в своїх руках. Цей світ є для формування діяльністю. Історія світу є історією діяльности.
  
  БОЖЕСТВЕННА ПІСНЯ (Бхагават Гіта)
  
  ПІСНЯ ДРУГА
  ДИСПУТ АРДЖУНИ І КРІШНИ
  
  „Нехай тебе діло веде, а не користь від діла, Корисливість зникне — і лінь не пристане до тіла. ... Хто вигоду, ділом здобуту, рішуче відкинув, Той пута народжень порвав і в блаженство поринув. Для того, хто вищого прагне, зникають предмети, Лише залишається смак — пізнавати прикмети.“ Від предметної діяльности до осягнення єдности в понятті – ось шлях споглядання. „Хто пристрастей світ омине, не здригнувшись чуттями, Всевишнєму серце вручив — ясність духа дістане. “ „Всевишнєму серце вручив — “ поклав свою власну діяльність як момент осягнення єдности. „Відкинувши пристрасті, опанувавши собою, Звільнившись від себе, приходить мудрець до спокою“. Зняття себе є покладанням єдности.
  
  Анатолій пише:
  >
  >
  >
  >
  >
  >
  > БОЖЕСТВЕННА ПІСНЯ (Бхагават Гіта)
  > (Бібліотека альманаху українців Европи «Зерна». Париж; Львів; Цвікау, 1999. № 11 (19).
  > Коротка передмова. 3102 рік до.н.е. Початок Калі-Юги – Залізного Віку на Землі. На полі Куру (Курукшетра) на півночі від Делі вишикувалися два війська для бою. Одне військо - ПАНДЕВИ, очолюване Арджуною (русоволосим) втілює добро. Друге військо КАУРАВИ, очолюване Бгішмою втілює зло. Божественна особа - Крішна передає Бхагават Гіту (Божественну Пісню) Арджуні перед боєм.
  >
  > ПІСНЯ ПЕРША
  > ПЕРЕД БОЄМ НА ПОЛІ КУРУ
  >
  > На Куру, священному полі, зійшлися дві лави.
  > Ой що ж це вчинили пандеви, а чи каурави?
  >
  > Дурйодгана бачить: пандеви до бою готові.
  > До свого наставника підійшов він і промовив:
  >
  > “Учителю, глянь: нас війська облягли, а їх як кучі.
  > Привів їх сюди син Друпади — кмітливий твій учень.
  >
  > В них воїни — Арджуні рівня, тугі у них луки.
  > Вірата, Юдгана — знавці бойової науки.
  >
  > Дивись, Чекітана і Кеші стоять у долині,
  > Пуруджіт і Шайб’я — тури мов у подобі людини.
  >
  > Міцний Юдгаманью, а з них Уттамайджа — дивіться! —
  > Ну хто може стримати їх бойові колісниці!
  >
  > І наших найкращих звитяжців, готових до січі,
  > Тобі поіменно назву я, о народжений двічі:
  >
  > Ти, вчителю, Бгішма та Кріпа — його не здолати! —
  > Ашватгама, Карна, Вікарна і син Сомадатти.
  >
  > Та й інших немало життям ради мене не важить,
  > Дзвенить їхня зброя, і кожний у битві відважний.
  >
  > Все ж нашої сили, що Бгішма збирає, замало,
  > Щоб силу під проводом Бгіми вона подолала.
  >
  > Хто став — відповідно до стану і здійснених звершень —
  > Разом і осібно всі Бгішму пильнуймо найперше!”
  >
  > Тут витязь, щоб дух укріпити, взяв мушлю велику —
  > І голос полинув, сильніший левиного рику.
  >
  > І бубни, і сурми, й литаври лунали потому,
  > Луна навкруги розляглася, сильніша від грому.
  >
  > Враз, білими кіньми запряжена мчить колісниця,
  > В ній — Крішна й Арджуна, і сяють їх доблесні лиця.
  >
  > Сурмить Крішна в мушлю, й Арджуна вторить на зміну,
  > І Бгіма, наводячи острах, — у флейту тростинну.
  >
  > Той звук підхопив і шле далі син Кунті вухатий,
  > Там Накула грати почав з Сухадевою-братом.
  >
  > Тут лучник із Кеші, вояка міцний, волохатий,
  > А там он нащадок Сатьяки, якого ніяк не здолати.
  >
  > Сурмили Друпада й нащадки його незліченні,
  > І син довгорукий Субгатри — на мушлі священній.
  >
  > Той клич долітає до неба, пронизує вуха,
  > Синам Дгрітараштри тривогою сповнює душі.
  >
  > Вже стріли метнули в повітря два стани ворожі.
  > В пандевів на стягу знак Мавпи стоїть на сторожі.
  >
  > Арджуна тут очі до Крішни звертає: “О Боже!
  > Негайно спини колісницю між станів ворожих.
  >
  > На тих подивитися хочу, що стали стіною,
  > З ким маю ще нині ставати до смертного бою.
  >
  > З ким маю рубатися без милосердя й пощади,
  > Кого сюди вів Дгрітараштри підступний нащадок”.
  >
  > Арджуни вуста до Крішни послали благання —
  > Між військ колісницю раптово спинив без вагання.
  >
  > При Бгішмі, при Дроні ворожі показує лави.
  > “Дивися, — говорить, — усе це війська кауравів”.
  >
  > Арджунине серце стиснулось від болю й розпуки:
  > Побачив обличчя дідів, і батьків, і онуків.
  >
  > У лавах ворожих — брати, свояки, побратими;
  > І кревного кревний вбиватиме стрілами злими.
  >
  > Арджуна тут мовив, скорботою сповнений: “Боже!
  > Побачивши рід свій, ставати до бою не можу.
  >
  > Щось тисне у грудях, нараз пересохло у роті,
  > Все тіло тремтить і волосся — неначе із дроту.
  >
  > Горить моя шкіра, а серце пронизує мука,
  > Туманиться розум, в руках я не втримаю лука.
  >
  > Знамення зловісні я бачу навколо щомиті...
  > Кому на добро будуть кревні мої перебиті?!
  >
  > Не хочу ні царства, ні слави, Всевишній о правий,
  > Бо щастя – не в царстві, а ні в насолоді, ні в славі,
  >
  > Раз тих, задля кого держава і влада нам мила,
  > Чекає по смерті холодна і темна могила.
  >
  > Діди, і батьки, і сини, і онуки-пагіння,
  > Дядьки, і свати, й свояки — від одного коріння.
  >
  > Не хочу їх смерті, нехай в нагороду дістану
  > Не царство, а право трьома управляти світами.
  >
  > Убивши синів Дгрітараштри, гріх візьму на душу,
  > Не радість відчую, а тяжко каратися мушу.
  >
  > Вбивати рідню — чи близьку чи далеку — негоже,
  > Бо знищивши рід, ми нещасними станемо, Боже!
  >
  > Хоча каурави, засліплені від віроломства,
  > Вже стріли свої занесли над майбутнім потомства,
  >
  > А роду загибель — найбільше у світі нещастя,
  > Невже нам уникнути злочину цього не вдасться?!
  >
  > Як рід розпадеться, то зникнуть законів кордони,
  > Свавілля й злочинство творитимуть власні закони.
  >
  > А де беззаконня, там будуть вбивати і красти,
  > Жінки там повіями стануть, змішаються касти.
  >
  > А касти порушені — в пеклі опиниться кожний,
  > Забудуться предки, жертовники згаснуть порожні.
  >
  > Хто рід загубив, одступився од віри святої,
  > Зневажив закони й сім’ї предковічні устої,
  >
  > Хто касти змішав, тим нема на землі покаяння,
  > Ті підуть у пекло — так мовить священне писання.
  >
  > О горе: у нас нині намір злочинний на мислі,
  > Заради корони над родом загроза нависла.
  >
  > Хай радше беззбройного вб’ють мене стріли ворожі,
  > Ніж маю на світі каратися вічно, о Боже!”
  >
  > Так гірко промовивши і заточившись від муки,
  > Арджуна на дно колісниці упав і випустив лука.
  >
  > ПІСНЯ ДРУГА
  > ДИСПУТ АРДЖУНИ І КРІШНИ
  >
  > Облитому слізьми, пройнятому горем невтішним,
  > Арджуні так мовив тоді повелитель наш - Крішна:
  >
  > “Той, хто у нещасті здригнувся душею, — не воїн.
  > Орієць такий лиш ганьби і зневаги достоїн.
  >
  > Геть слабість із серця — вона воякові не личить!
  > Геть сумнів — до битви священний обов’язок кличе!”
  >
  > “Та як же, скажи, я пронизувать стрілами стану
  > І Бгішму, і Дрону достойних з ворожого стану?
  >
  > Вже радше, о Боже, хай жебрати піду під плотом,
  > Ніж їжу, окроплену кров’ю, нестиму до рота.
  >
  > Не знати, що ліпше — поразка, а чи перемога:
  > Загине рідня — обірветься і наша дорога.
  >
  > Страждає єство, і не годен збагнути я дгарми,
  > Відкрий мені очі, я учень твій, Боже, не марно.
  >
  > Скорботний, не втішусь звитягою над ворогами,
  > Я влади не прагну над царствами і над світами”.
  >
  > Арджуна тут мовив до Крішни: “Не стану до бою”.
  > В душевнім сум’ятті замовк і поник головою.
  >
  > Йому, що між двох супротивників став неутішно,
  > Отак, посміхнувшись, сказав повелитель наш Крішна:
  >
  > “Хто вічні закони пізнав, не існує для того
  > У світі жалю ні до мертвого, ні до живого.
  >
  > Бо ти, як і я, як і ті, хто умре навіть нині,
  > Тривали завжди, і ніхто з них ніколи не згине.
  >
  > Як юність і зрілість в літа переходять старечі,
  > Так дух з тіла в тіло іде — і тужить не до речі.
  >
  > Від тіла — і холод і жар, насолода, нещастя,
  > Тож тілові не довіряй: воно короткочасне.
  >
  > Лиш тим, хто стійкий, незворушний у горі і щасті,
  > Здолати сум’яття й здобути безсмертя удасться.
  >
  > Де грані буття й небуття? Хто знайти їх сміє?
  > Лише просвітленний між ними зв’язок розуміє.
  >
  > Лиш те, що пронизує тіло, одвічне і суще,
  > Його ще ніхто не зробив і не зробить минущим.
  >
  > Минущі тіла, але вічності дух — незнищенний.
  > До бою ставай без вагань під знамена священні.
  >
  > Хто вбити боїться чи в битві кривавій умерти,
  > Не відає того, що він не убивця й не жертва.
  >
  > Народження й смерть не властиві могутньому духу,
  > Він — вічний, живе і тоді, коли тіло без руху.
  >
  > І хто незнищенного, хто нерожденного знає,
  > Той сам не уб’є і на вбивство когось не штовхає.
  >
  > Ми одіж вдягаєм нову, як стара перетліла,
  > Й душа із старого в нове поселяється тіло.
  >
  > Мечі проти неї й вітри-суховії безсилі,
  > Вона не згорить у вогні, не зволожиться в хвилі.
  >
  > Вона віковічна — її не зродити й не вбити,
  > Вона всюдисуща — її не спалить, не втопити.
  >
  > Незмінна, тривала, стійка, незбагненна одвіку.
  > Дізнавшись про це, не впадай у тривогу велику.
  >
  > Як думає хтось, що він родиться і помирає,
  > Скорбота за нього хай душу твою не доймає.
  >
  > Бо хто народився на світ, той повинен умерти,
  > Хто вмер, той відродиться в тілі новому по смерти.
  >
  > У Наві той спершу, проявиться посередині,
  > Й у Наві той знову стає на краю, при кончині.
  >
  > Хто бачить той дух, той сприймає його, наче чудо,
  > І той, хто не бачить, теж чудом вважать його буде.
  >
  > Той дух невразливий, яке б не прибрав собі тіло,
  > Не гине й тоді, коли кості на попіл зотліли.
  >
  > Кинь сумніви ти, хай обов’язок править тобою,
  > Бо ж кшатрій народжений для справедливого бою.
  >
  > Як праведні йдуть у відкриті ворота до Раю,
  > Так радісно кшатрій до правого бою ступає.
  >
  > А в бій справедливий не хочеш іти — коли воїн —
  > Порушиш закон і зневаги лиш будеш достоїн.
  >
  > Ім’я твоє буде вічним презирством укрите,
  > Вже ліпше умерти, ніж славне імення зганьбити.
  >
  > Подумають вої: ’’Зі страху утік із-під стягу’’,
  > І їхня повага до тебе перейде в зневагу.
  >
  > Презирства слова про ганьбу твою будуть летіти,
  > Як стріли ворожі — чи є щось ганебніше в світі?!
  >
  > Убитий — на небі, живий — на землі, в насолоді.
  > Ставай же до бою, вагатися, витязю, годі:
  >
  > Як рівних, прийнявши поразку, а чи перемогу,
  > Готуйся до битви, й гріха ти уникнеш тяжкого.
  >
  > Я докази йоги тобі розтлумачив не марно:
  > Учиниш, як йогин, — розправишся з путами карми.
  >
  > Бо часткою дгарми — хай буде вона й невелика —
  > Врятуєшся — запам’ятай — од великого лиха.
  >
  > Рішучість думок — то спонука на вчинки священні,
  > Постійне вагання лиш сумніви плодить нікчемні.
  >
  > Не мудрий, хто Відам присвятить слова велемовні,
  > Гадає, що Віди — єдині закони верховні.
  >
  > Такий вимагає для себе за зливи словесні
  > Тут — блага земні, а по смерті — блаженства небесні.
  >
  > Хто прагне утіх або рветься до влади підступно,
  > Тим радість самадгі ніколи не буде доступна.
  >
  > Арджуно, знай Відам доступні три гуни (три стани),
  > Ти гуни відкинь — і двоїтися розум не стане.
  >
  > Нащо тобі різних криниць — з океану черпнув ти,
  > Яка тобі користь од Від, коли брахмо збагнув ти.
  >
  > Нехай тебе діло веде, а не користь від діла,
  > Корисливість зникне — і лінь не пристане до тіла.
  >
  > Із йогою будь — і настане до діла відвага
  > На вдачу й невдачу, бо йога — це ж є рівновага.
  >
  > Кинь користолюбність, Всевишнєму служачи ревно:
  > Нікчемний, хто вигоду звик чатувати недремно.
  >
  > Провини й заслуги відкинути мудрий зуміє,
  > Він прагне до йоги, бо йога — мистецтво у дії.
  >
  > Хто вигоду, ділом здобуту, рішуче відкинув,
  > Той пута народжень порвав і в блаженство поринув.
  >
  > Коли подолає твій розум блукання пропащі,
  > Назавжди відкине омани заплутані хащі.
  >
  > Як розум спокійно обійде фальшиві дороги,
  > Утвердишся ти в спогляданні і прийдеш до йоги”.
  >
  > “А як же пізнати стійкого у йозі? Навчи-но.
  > Як ходить? Говорить що він? І які його вчинки?”
  >
  > Тут Крішна Арджуні сказав: “Хто зневажив бажання,
  > Хто, стійкість здобувши, заглибився у споглядання,
  >
  > В біді не здригнувся, згасив задоволення, спрагу,
  > Хто пристрасть зборов і не знає ні гніву, ні страху,
  >
  > Не відає втіхи, ні горя, ні болю й тривоги —
  > Такий от шукає до йоги прямої дороги.
  >
  > Стійкий, хто чуття від предметів чуття відвертає,
  > Як тіло своє черепаха у панцир втягає.
  >
  > Для того, хто вищого прагне, зникають предмети,
  > Лише залишається смак — пізнавати прикмети.
  >
  > Бо навіть подвижник — він знає, що гоже й негоже, —
  > І той почуття свої стримати часто не може.
  >
  > Хто їх вгамував, той у дусі міцний, а не в тілі,
  > Він, сидячи навіть, прямує до вищої цілі.
  >
  > Хто пристрастей раб, той не зможе уникнути лиха:
  > За пристрастю слідом прямує пожадлива пиха.
  >
  > Пожадливість сплоджує гнів — смертоносну загрозу,
  > Що пам’ять туманить, ясний скаламучує розум.
  >
  > Хто пристрастей світ омине, не здригнувшись чуттями,
  > Всевишнєму серце вручив — ясність духа дістане.
  >
  > Хто пан над чуттями, того не ляка невідомість,
  > У того для блага просвітлена духом свідомість.
  >
  > Без розуму творчої думки знайти не удасться,
  > Без думки — спокою, без спокою — ладу і щастя.
  >
  > Того ж, хто утіхам готовий довірити серце,
  > Свідомість заносить, як вітер на водах суденце.
  >
  > Тоді лиш, о мужній, ти можеш здолати загрозу,
  > Як владу свою над чуттями вершитиме розум.
  >
  > Всі сплять, а для розуму віщого — сонячна днина,
  > Всі смертні встають, для безсмертного — сонна година.
  >
  > У втіху не кидайся теж, як вода у протоки,
  > Вбирай почуття так, як море вбирає потоки.
  >
  > Відкинувши пристрасті, опанувавши собою,
  > Звільнившись від себе, приходить мудрець до спокою.
  >
  > І навіть упавши, і навіть умерши від рани,
  > Хто з брахмо, той завжди на вірнім шляху до нірвани”.
  >
  > ПІСНЯ ТРЕТЯ
  > КАРМА-ЙОГА
  >
  > “Ти вчиш, — каже витязь, — що розум є вищий від чину,
  > А в діло криваве штовхаєш — назви-но причину.
  >
  > Двозначні слова твої, як розуміти їх стану?
  > Вкажи мені шлях благовісний, не вводь же в оману”.
  >
  > “Є дві, — відповів на те Крішна, — до блага дороги:
  > Є йога знання, але ж є і діяльності йога.
  >
  > Хто справи іще не почав, той не є у бездії,
  > Сама бездіяльність — слабка на блаженство надія.
  >
  > Без дії людині не жити, хоч як би й хотіла:
  > Природа щомиті її спонукає до діла.
  >
  > Хто власні гальмує чуття, відірватись не в змозі
  > Від образів, серцеві милих, — на хибній дорозі.
  >
  > А хто не цурається дії, чуття підкоривши,
  > На шлях справедливості той — будь упевнений — вийшов.
  >
  > Не мучся бездією, сповнюй призначене сміло,
  > В бездії не зможеш своє спорожнить навіть тіло.
  >
  > Те діло, яке не для жертви, — для світу, мов пута.
  > Арджуно, ти діло верши, але серцем розкутим.
  >
  > Всевишній сказав, сотворяючи жертву й людину:
  > Плодіться, нехай вас утіха веде безвпину.
  >
  > Приносьте офіру Богам, і віддячать Боги вам,
  > Приймаючи жертву, вони повертають борги вам.
  >
  > Прийнявши офіру, шлють благо всім сили небесні,
  > Хто даром за дар не віддячив, той злодій без честі.
  >
  > Очиститься кожний, хто рештки збирає жертовні,
  > Той грішний, у кого для себе лиш горщики повні.
  >
  > Від їжі істоти ростуть, ну а їжа — із хмари,
  > Дощ виник від жертви, а жертва з’явилась із карми.
  >
  > Знай, карма — від Брами, з нетлінного виник той Брама,
  > Він міститься в жертві, яка обернулась дарами.
  >
  > А хто не дає кружеляти одвічному колу,
  > Даремно на світі живе, непотрібний нікому.
  >
  > А кожний, хто сповнений Атьми, той радість пізнає,
  > Хто спокій знайшов у душі, той турботи не знає.
  >
  > У кого своя до мети простелилась дорога,
  > Тому не потрібна в житті нічия допомога.
  >
  > Хто сміло до справи стає і призначене чинить,
  > Хто пристрасті власні долає — досягне вершини.
  >
  > Так Джанака мудрий досяг благоденства зеніту:
  > До діла свого приступай задля єдності світу,
  >
  > Як чинить вожак, так чинити усьому загону,
  > Він має закон — жити всім по такому закону.
  >
  > Усе я збагнув — три світи достеменно пізнав я,
  > Всього я досяг, але діяння не припиняв я.
  >
  > Якби хоч на мить я до дії утратив охоту,
  > Відразу за мною усі припинили б роботу.
  >
  > Якщо я спинюсь хоч на мить — Всесвіт хаос поглине,
  > Змішаються варни, загинуть і люди, й тварини.
  >
  > Так чинять незрячі, для кого робота — повинність,
  > Так мудрі для єдності світу чинити повинні.
  >
  > Просвітлений темного не підіймає на кпини,
  > Якщо той при ділі, бо діло — властивість людини.
  >
  > В природі все гунам підвладне — стійке і мінливе,
  > Хто каже: ’’Усе роблю сам’’, той хвалько є брехливий.
  >
  > Хто знає, як діляться гуни природи і дії,
  > До гун непричетний, він їх колобіг розуміє.
  >
  > Хто знає цю істину, хай свою мову обмежить:
  > Захоплених гунами й ділом нехай не бентежить.
  >
  > Для мене верши всі діла, вічна Атьма з тобою,
  > Від страху і пристрастей вільний, ти станеш до бою.
  >
  > Хто вченням моїм керуватися буде в надії,
  > Той волю сподівану може здобути й при дії.
  >
  > Той згине в невіданні, хто моє слово зневажить,
  > У кому непослух і чванство сліпе переважить.
  >
  > Мудрець навіть чинить, скоряючись власній природі.
  > Всьому, що підвладне законам, перечити годі.
  >
  > Огида і хіть – почуття споконвіку тілесні,
  > Від цих ворогів хай рятують нас сили небесні.
  >
  > Призначену дгарму сповняй, не шукай досконалу,
  > Умри в ній, як треба: з чужого-бо користі мало”.
  >
  > Промовив Арджуна тут: “О, просвіти мене, Боже:
  > Хто всупереч волі схиляти на гріх мене може?”
  >
  > Почув він: “То гнів, що усе спопеляє до решти,
  > То пристрасть, то страх, то твоє честолюбство, нарешті.
  >
  > Як димом вогонь, як залізне люстерко — іржею,
  > Як зародок плівкою — світ цей укритий брехнею.
  >
  > Гнів — мудрості ворог, що досі у безвість не канув,
  > Вогонь ненаситний в одежі одвічного Ками.
  >
  > Це він поселяється в душі людей споконвічно,
  > І, звівши собі там гніздо, тільки розум калічить.
  >
  > Якщо ти зумієш свої почуття подолати,
  > То й того, що розум затьмарює, вб’єш супостата.
  >
  > Могутня є сила чуттів, але розум — над нею,
  > Над розумом — вічна душа, а Всевишній — над нею.
  >
  > До нього прямуй і ділами своїми й думками,
  > І лихо здолаєш в особі звабливого Ками”.
  >
  > ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА
  > ЙОГА ЖЕРТВИ
  >
  > “Знай, — Крішна сказав, — я цю йогу по віщому знаку
  > Звістив Вівасману, той — Ману, а Ману — Ікшваку.
  >
  > По черзі отак пізнавали її раджа-ріші,
  > Та з часом губитися стали сліди її віщі.
  >
  > Тож нині тобі заповім йогу цю незнищенну:
  > Пізнай, послідовнику й друже мій, тайну священну”.
  >
  > “Спочатку вродивсь Вівасван, ну а ти після нього,
  > То як Вівасманові міг ти повідати йогу?”
  >
  > “Народжень, Арджуно, і в мене і в тебе багато,
  > Я знаю усі, а тобі їх не суджено знати,
  >
  > Хоч я — вічний Атьма — народження й смерті не маю,
  > Та волею з власної майї завжди виникаю.
  >
  > Коли беззаконня розхитує світу основу,
  > Тоді сам із себе народжуюсь знову і знову.
  >
  > Одвіку народжуюсь я для закону і влади,
  > Для кари злочинців, рятунку блаженних заради.
  >
  > Мого хто народження опанував таїною,
  > Нових не зазнає народжень — зіллється зі мною.
  >
  > Хто пристрасть здолав і наповнився мною до краю,
  > Очистився той і в буття моє легко вступає.
  >
  > Із чим хто приходить до мене, тим стрінутий буде:
  > Без мене немає доріг, лиш моїми йдуть люди.
  >
  > Хто успіху прагне, офіру підносить для неба,
  > Бо знає, що наміри ділом підкріплювать треба.
  >
  > Розвівши по кастах людей за ділами земними,
  > Я сам, нерожденний, стою понад кастами тими.
  >
  > Мене не заплямлять діла і їх плід не заманить,
  > Таким хто пізнав мене — ділом себе не споганить.
  >
  > Так звільнення предки собі здобували при ділі.
  > Ти теж так живи і дійдеш до жаданої цілі.
  >
  > Що дія, а що є бездія — не знати й розумним,
  > Про дію повім тобі — хай покида тебе сумнів.
  >
  > Про дію потрібну й наказану знати годиться,
  > І теж про бездію; шлях дії — завжди таємниця.
  >
  > Хто дію в бездії, бездію у дії вбачає,
  > Достойно той серед людей свої справи кінчає.
  >
  > Хто здійснює без розрахунку свої починання,
  > Той дію спалив пізнанням і досяг осяяння.
  >
  > Хто, діючи, на результат не плекає надії,
  > Той — вільний, той — зайнятий ділом — нічого не діє.
  >
  > Хто пристрасті власні приборкав, той, зайнятий ділом,
  > У гріх не впадає, бо діло він здійснює тілом.
  >
  > Вдоволений всім, що б там доля не слала для нього,
  > Без зла і злоби — чи поразка, а чи перемога, —
  >
  > Він в мудрості вільний, здолавши любов і відразу,
  > І діло, що звершив як жертву, зникає відразу.
  >
  > Жертовником, жертвою, полум’ям жертви є брахмо,
  > Куди не прямуєм, із ним ми з’єднатися прагнем.
  >
  > Богам офірують пожертву одвіку йогини,
  > І в полум’ї жертви офіра ніколи не гине.
  >
  > Той власні чуття свої кинув у пломінь покути
  > І палить бажання, і пристрасті хоче забути,
  >
  > А той свою силу життєву приносить у жертву,
  > Живу свою кров оберта добровільно у мертву,
  >
  > Майно, навіть подвиги — бачачи в цьому загрозу —
  > У полум’ї палить нещадно, лишаючи розум.
  >
  > Той вдихові видих, а той видиханню дихання
  > Приносить в офіру, гартуючи дух ненастанно,
  >
  > Той їжу обмежує й так, очищаючись, гасне,
  > У жертву життю віддає він життя своє власне.
  >
  > Той брахмо досягне, хто жертви скуштує амріту,
  > Не жертвуєш сам — не зазнаєш блаженного світу.
  >
  > Як бачиш, всілякі є жертви, призначені Богу,
  > Від діла виводять вони на спасіння дорогу.
  >
  > Хто жертвує розумом, ліпше, ніж жертвує річчю,
  > Бо розум панує над тілом, як день понад ніччю.
  >
  > Припавши до вчителя стіп, правду звідувать личить,
  > Мудрець-правдовидець у неї тебе втаємничить.
  >
  > Збагнувши цю мудрість, зумієш спокуси збороти,
  > Пізнаєш в собі і в мені розмаїті істоти.
  >
  > Хоч би у житті ти був навіть по вінця гріховен,
  > Крізь зла океан провезе тебе мудрості човен.
  >
  > Як в попіл поволі вогонь перетворює дрова,
  > Так мудрість діла спопелити дощенту готова.
  >
  > Немає учителя в світі над мудрості слово,
  > Воно до рятунку приводить завжди поступово.
  >
  > Той, хто потягнувся до нього, хто пристрасті знищив,
  > Знання здобуває і мудрості благо найвище.
  >
  > Безвірнику хтивому порятуватись не вдасться,
  > І він не зазнає ні іншого світу, ні щастя.
  >
  > Хто мудрістю сумніви знищив, чуттям володіє,
  > Той відданий Богові і непричетний до дії.
  >
  > Щоб в серці твоїм не гніздились жадання безумні,
  > Мечем пізнання розсікай в ньому, Арджуно, сумнів”.
  >
  > ПІСНЯ П’ЯТА
  > ЙОГА ВІДРЕЧЕННЯ ВІД ДІЇ
  >
  > “Ти, — Арджуна мовив, — і зречення хвалиш, і діло.
  > Що краще із них? Розтлумач-но мені зрозуміло”.
  >
  > “Обидві до блага ведуть, — каже Крішна, — дороги.
  > Та зречення шлях переважить діяльності йога.
  >
  > Стійким санньясином є той, хто приборкав бажання,
  > Крізь сумнів привів протилежності до поєднання.
  >
  > Діянню знання мудрий протиставляти не стане,
  > Одного досягши, плід другого також дістане.
  >
  > Один до блаженства крізь роздуми санкг’ї приходить,
  > А іншого — діло і вперте старання приводить.
  >
  > Відрікся від дії — тяжка твоя путь до спасіння,
  > Сподвижника зразу чекає нове воскресіння.
  >
  > Зливаючись з сутнім, чуття він скидає, як втому,
  > І діючи навіть, не брудниться зовсім при тому.
  >
  > Хто істину відає, каже: ’’Не дію’’, одначе
  > Іде, відчуває, торкається, слухає, бачить,
  >
  > Говорить, жує, засинає, приходить до тями.
  > ’’Це, — стверджує, — взаємодіють предмети з чуттями’’.
  >
  > Хто діє для Бога чуттями і тілом, до того
  > Не липне лихе, як не змочує лотос волога.
  >
  > Бо серцем, і розумом, і почуттями, і тілом
  > Очиститись може, як може очиститись ділом.
  >
  > Хто дії плоди відкидає — Господній обранець,
  > Хто тільки плоди виглядає — нещасний їх бранець.
  >
  > Не відає Атьма мети ні в ділах, ні в мовчанні,
  > Він завжди щасливий у місті у дев’ятибрамнім.
  >
  > Всевишній не творить ні діла, ні плоду, ні роду,
  > Нічим не втручається у споконвічну природу.
  >
  > Для нього одно — що гріховна душа, що побожна:
  > Невідання мла засліпити людину спроможна.
  >
  > Всевишнього волею хто морок знанням переможе,
  > На того зійде, наче сонце, просвітлення Боже.
  >
  > Хто в Богу себе усвідомить, утвердиться в ньому,
  > Розвіє гріхи і повернеться в світ цей потому.
  >
  > Однаково дивиться мудрий на мавпу, брамина,
  > На пса і на того, хто варить у горщику псину.
  >
  > Лиш той на землі подолав зваби марного світу,
  > Хто душу свою врівноважив, для брахмо відкриту.
  >
  > Даремно радіти удачі, впадати у тугу,
  > Даремно страждати, долаючи серця недугу.
  >
  > Хто в Богові щастя знайшов, вже ні холод, ні спрага
  > Не мучать його: він досягне найвищого блага.
  >
  > Утіха тілесна до лиха веде Каунтея,
  > Миттєва ця втіха, мудрець не насититься нею.
  >
  > Кому — ще від тіла не вільному — вирватись вдасться
  > Від голосу пристрасті й гніву —– той звідає щастя.
  >
  > Хто в собі щасливий, хто духом своїм осяянний,
  > Той сутність збагнув, той наблизивсь до брахмонірвани.
  >
  > Той брахмо здобуде, хто мислі здолає гріховні,
  > Поборе подвійність, порине у сфери духовні.
  >
  > Лиш той, чиї думки ні гнівом, ні хіттю не скуті,
  > Всевишнємуі відданий, — той лиш наблизивсь до суті.
  >
  > Хто в себе заглибивсь і погляд спинив на міжбрів’ї,
  > Крізь ніздрі вдихаючи і видихаючи рівно, —
  >
  > Приборкає розум і серце, чуття переборе,
  > Здобуде свободу, забуде про страх і про горе.
  >
  > Пізнавши мене, неподільного світу владику,
  > Здобудеш навіки ти радість блаженства велику”.
  >
  > ПІСНЯ ШОСТА
  > ЙОГА САМОВЛАДАННЯ
  >
  > “Той йогин, хто діло вершить, не жадаючи плоду,
  > Не кинувши вогнище хатнє, не зрікшися роду.
  >
  > Затям собі: зречення тільки веде нас до йоги,
  > Її не досягнеш, чуття не приборкавши строго.
  >
  > Лиш дія веде нас до йоги мовчання, а далі
  > Лиш той, хто збагнув її, втішиться в спокої сталім.
  >
  > Тоді він байдужий до справи, до слави, до дії,
  > Бо вищою мудрістю вже назавжди володіє.
  >
  > Піднявшись увись, опускатися долі негоже —
  > І другом, і ворогом кожен собі бути може.
  >
  > Соратник собі, хто у герці себе переможе,
  > А хто не зумів — сам з собою у стані ворожім.
  >
  > Хто в битві себе переміг, той досяг рівноваги, —
  > Не знає він щастя, ні лиха, ні спеки, ні спраги.
  >
  > Хто мудрість осяг, той у сутнім — єством і думками,
  > Той став, наче золото, грудка землі або камінь.
  >
  > Такий не осудить, не стане такий в обороні,
  > Бо він понад нами, не з нами — ні друг, ні сторонній.
  >
  > Хай йогин таємно вправляється в йозі найдовше,
  > Весь сам із собою, думки свої власні зборовши.
  >
  > Яскиню нехай обживає в пустельній місцині,
  > Застелить травою та шкурами, і в самотині,
  >
  > Скоривши чуття, на одне свої думки направить,
  > Заради очищення ревно виконує вправи.
  >
  > Нехай нерухомо сидить і не зиркає скоса,
  > А погляд свій пильний спрямує до кінчика носа,
  >
  > Прийнявши зарік брахмачар’ї, стійкий і блаженний,
  > На мене скерує думки і хай прагне до мене.
  >
  > Постійно вправляючись, вирвавши розум з омани,
  > Він дійде тоді до найвищого стану — нірвани.
  >
  > Хто їсть понад міру або ж не вживає нічого,
  > Хто любить поспати чи зовсім не спить — не для йоги.
  >
  > А хто поміркований в рухах, у їжі, в роботі,
  > Для того лиш — йога, яка непідвладна скорботі.
  >
  > Спокійна свідомість, що в Атьмі постала стійкою,
  > Огорне такого в найвище блаженство спокою.
  >
  > Як пломінь палає, бо вітер його не колише,
  > Так йогин живе, увесь йозі себе присвятивши.
  >
  > Де думка спокійна, впокорена вправою йоги,
  > Там кожен живе, у собі прозріваючи Бога.
  >
  > У радості вічній відкриється він тільки тому,
  > Хто Господа суть у собі розпізнає самому.
  >
  > Хто стану такого досяг, похитнути не годні
  > Його ні вагання, ні горе, ні сумніви жодні.
  >
  > Знай, йогою зветься цей стан, він звільняє від болю,
  > Тож прагни до нього, віддай йому розум і волю.
  >
  > Приборкай бажання, з якими ти пробував жити,
  > І натовп чуттів перед брамою серця спини ти.
  >
  > Свідомість твоя хай тихесенько їх заколише,
  > Дасть Богові все і нічого собі не залишить.
  >
  > Куди б не тікав неслухняний твій розум від тебе,
  > Його повертати до сутності Божої треба.
  >
  > Жде того лише рівновага, блаженство найвище,
  > Хто наміри хтиві і пристрасті злі заколише.
  >
  > Хто Господа звідав — в собі сатану подолає,
  > Із брахмо єднаючись, йогин блаженства зазнає.
  >
  > Тож знай, що Всевишній пронизує кожну істоту,
  > Пронизує Господа кожна істота достоту.
  >
  > Мене хто у всім і в мені усе легко побачить —
  > Не втратить мене і його Я ніколи не втрачу.
  >
  > Усяк, хто мене, всюдисущого, свято шанує,
  > В мені він — при втіленні кожнім новому — існує.
  >
  > Хто здатний однаково глянуть на лихо і щастя,
  > Того вже ніяким спокусам схитнути не вдасться”.
  >
  > “Цю йогу, — озвався Арджуна, — зовеш ти тотожність,
  > А де в ній, скажи мені, бачиш для руху спроможність?
  >
  > Таж розум рухливий, ще й сповнений сили і сприту,
  > Не стримать його, як не стримать шаленого вітру”.
  >
  > “Так, Арджуно, — Крішна на це, — розум впертий безмірно,
  > Та волею можна його загнуздати, повір-но.
  >
  > Той, хто над собою не владен, не звідає йоги.
  > Владання собою і вправи — до неї дорога”.
  >
  > Та Арджуна знову спитав: “А який шлях такого,
  > Що серцем відпав і від йоги й від діла земного?
  >
  > Обидва шляхи поминувши, чи він не загине,
  > Чи геть не розтане, як в літньому небі хмарина?
  >
  > Скажи-но мені, укріпи мою душу, о Боже:
  > Ніхто, окрім тебе, розвіяти сумнів не зможе”.
  >
  > “Ні тут, ні по смерті ніхто не загине, мій сину,
  > Бо хто ж доброчинний ступає на хибну стежину?
  >
  > По смерті віки перебувши в обителі Божій,
  > В щасливому домі він знов народитися може.
  >
  > А може з’явитись в родині йогинів, одначе
  > Народження буде, Арджуно, це в світі найважче.
  >
  > З минулих народжень єднання із сутнім зосталось,
  > В новому житті — осягати нову досконалість.
  >
  > І вправи колишні нову відкривають дорогу.
  > Тож Віду збагне, хто раніше збагнув тільки йогу.
  >
  > Той йогин, що розум приборкав і сумніви знищив,
  > Ціною колишніх народжень йде шляхом найвищим.
  >
  > Йог — вище пустельних аскетів і мудрих він вище,
  > І тих, що обряди справляють, сюди долучи ще.
  >
  > Але поміж ними найперший, хто відданий буде
  > Одному мені лиш, — найвище блаженство здобуде”.
  >
  > ПІСНЯ СЬОМА
  > ЙОГА ЗНАННЯ
  >
  > “До мене прихилений серцем усім, — мовив Крішна, —
  > В оселі моїй сутність ти звідаєш віщу.
  >
  > Що мудрістю є, зрозумієш, що тільки знаннями,
  > А це осягнувши, важливіше візьмеш до тями.
  >
  > Чи з тисяч людей хоч один досконалості прагне,
  > А з тих, хто осяг її, хто мою сутність осягне?
  >
  > Земля, і вода, і вогонь, і ефір, і повітря,
  > Емоції, розум, і тіла оселя — пракрити,
  >
  > То нижча моя восьмигранна природа, а звідси —
  > І вища, безсмертна душа, що об’єднує світ цей.
  >
  > Істоти всі — з лона її, маєш це зрозуміти,
  > Початок й кінець я усього, що міститься в світі.
  >
  > Над мене — нічого, ніщо мене, знай, не поглине,
  > На мене нанизане все, як на нитку перлини.
  >
  > Я — смак у воді, сину Кунті, я — звуку відлуння,
  > Блик сонця, я — слово у Відах, я — людяність в людях.
  >
  > В огні я — сіяння немеркне, в землі — чистий подих,
  > Життя я — в істотах земних, я — подвижників подвиг.
  >
  > Я — вічне насіння усіх, які є лиш істоти,
  > Я — розум розумних і я ж — найпишніших пишнота.
  >
  > Я — міць непохитних, хто хіті опертися годен,
  > Я — гін життєтворчий в істотах, обранцю Господен.
  >
  > Я — пристрасть, я — благочестивість і навіть омана,
  > Всі стани живуть у мені споконвічно і я в них.
  >
  > Три стани весь світ цей минущий ведуть у загладу,
  > Я ж — вічний і вічно над ними я матиму владу.
  >
  > Три гуни складають мою предковічную майю,
  > Хто прагне мене, перепони для того немає.
  >
  > До мене не прагнуть лише лиходії нікчемні,
  > Опіку над ними взяли уже демони темні.
  >
  > Є праведних роди чотири, що вірні на ділі,
  > Страждальців і тих мудреців, які прагнуть до цілі.
  >
  > Найперше — правдивий і чесний, що вірить в єдине.
  > Знай, Арджуно, що найдорожчий я мудрій людині.
  >
  > До мене подібним мудрець є у суті духовній,
  > В стремлінні до мене на шлях він ступає верховний.
  >
  > В потоці життя зазнає він народжень багато:
  > ’’Всевишній є все’’, – мислить важкодоступний магатма.
  >
  > Бо навіть такі, які пристрастям тільки покірні, —
  > Природі своїй, наче власній обітниці, вірні.
  >
  > Яким не приносив би ідолам смертний офіру,
  > Йому непорушну його посилаю я віру.
  >
  > Він кріпиться духом від неї, і блага жадані
  > Від неї бере, хоча мною усі вони дані.
  >
  > Та знай, що плоди тої віри минущі й нужденні —
  > Приходять мої послідовники тільки до мене.
  >
  > Що справжній я — непроявленний, немудрі гадають,
  > Вони мене неперебутнього зовсім не знають.
  >
  > Я недосягненний, я схований в майї духовній,
  > Не знає мене, нерожденного, світ цей гріховний.
  >
  > Я знаю усе, що було і що має настати,
  > Про мене одного заказано смертному знати.
  >
  > Приваба й відраза народжують, Арджуно, сумнів,
  > А в сумніві знак роздвоєнства постійно присутній.
  >
  > Блаженним є той, хто здолати зумів роздвоєнство,
  > Несхитний в обітниці — перед порогом блаженства.
  >
  > Хто в мені одному шукає від смерті притулку,
  > До брахмо ступив на єдину дорогу рятунку.
  >
  > А хто мене знає як сутність, як Бога, як жертву,
  > Той духом несхибним до мене приходить у смерті”.
  >
  > ПІСНЯ ВОСЬМА
  > ОСЯГНЕННЯ ВСЕВИШНЬОГО
  >
  > “А хто ж такий Атьма і що таке карма і брахмо?
  > Скажи, як ввійти мені в вічної сутності брами?
  >
  > Хто жертви володар, як він проникає у тіло?
  > Як духом його осягти, коли тіло зотліло?”
  >
  > “Знай, брахмо є вічне, а Атьма то є самочинне,
  > А кармою зветься народження й смерті причина.
  >
  > Знай, сутність найвища міститися може у плиннім,
  > А жертва просвічує в тілі, як світ у краплині.
  >
  > Хто з тілом прощаючись, не забуває про мене,
  > Той в сутність вступає мою, у буття незнищенне.
  >
  > Яку ти у смертну годину пригадуєш сутність,
  > До тої прямуєш і в ній будеш завжди присутній.
  >
  > Отак без вагання тримайся мене під час бою,
  > Вручи мені серце і розум — я буду з тобою.
  >
  > Хто вправами йозі готовий вручити свідомість,
  > Той втратить дрібне, але прийде до Бога натомість,
  >
  > До вічного духа, малого, як зернятко маку,
  > Творця осяйного, що знищує темінь і мряку.
  >
  > Хто в смертну годину присягу свою не порушить,
  > Спрямує всю силу в міжбрів’я — досягне пуруші.
  >
  > І ще я відкрию тобі: у минущому світі
  > Подвижники — ті, що звільнились від прагнень і хіті.
  >
  > Замкнувши для серця свого всі ворота і брами,
  > Життєві потоки тримають у мозку, як в рамі.
  >
  > Хто ОМ вимовляє священне, як брахмо, єдине,
  > Той тіло лишає, до мене іде щохвилини.
  >
  > Для йогинів вірних з думками про мене щомиті
  > Дороги до мене, о мужній, постійно відкриті.
  >
  > І хто за життя досконалість найвищу з них має,
  > Народжень нових на землі той уже не зазнає.
  >
  > Світи, пам’ятай, кругообіжну мають основу,
  > Досягши мене, вже ніхто не народиться знову.
  >
  > Хто знає світ Брами, його пізнає через очі:
  > Поділений він рівномірно на дні і на ночі.
  >
  > Йде за непроявленим ночі проявлене днини —
  > У світі проявленого непроявлене гине.
  >
  > А скільки істот, що за темені зникли поволі,
  > З’являються разом із променем на видноколі.
  >
  > Та знай, що буття непроявлене ще не єдине,
  > Є й вічне, яке із істотами разом не гине.
  >
  > Це непроявленне, це вічне, це неперехідне —
  > Верховна оселя моя. І лиш хто його гідний,
  >
  > Той вже не народиться знову. Він буде по смерті
  > З тим духом найвищим, що Всесвіт на нім розпростертий.
  >
  > Повернеться чи не повернеться йогин — не бійся, —
  > Тобі сповіщатиму я, о найкращий з орійців.
  >
  > При світлі, у час, коли сонце на північ запрагло,
  > Хто брахмо досяг, той по смерті вступає у брахмо.
  >
  > При темені, в пору, як сонце на південь вертає,
  > Вмираючи, йогин іще народитися має.
  >
  > Одвічні дороги ці світу складають основу:
  > Одна без повернень, а друга вертається знову.
  >
  > Не буде блукати, хто знає про дві ці дороги;
  > Ніде і ніколи не зраджуй, мій витязю, йоги!
  >
  > За подвиги й жертви утішишся свіжістю плоду:
  > Одвічна обитель тобі буде в винагороду”.
  >
  > ПІСНЯ ДЕВ’ЯТА
  > НАЙПОТАЄМНІШІ ЗНАННЯ
  >
  > “Відкрию тобі сокровенне знання, — мовив Крішна. —
  > Пізнавши його, ти позбудешся сумнівів грішних.
  >
  > Бо ця таємниця є мудрості вияв найвищий,
  > Збагнувши її, ти пройдеш через пломінь очищень.
  >
  > Хто цього закону не визнав, зазнає покари,
  > І знову до смерті ітиме шляхами сансари.
  >
  > Весь світ, що його навкруги розпростер я, — минущий,
  > У мені — всі істоти його, тільки я вічносущий.
  >
  > Хоч я — не в істотах, збагни мою владарську йогу, —
  > Я — їхній носій і творець, їх пускаю в дорогу.
  >
  > Як вітер, що простір увесь заповняє собою,
  > Отак всі істоти земні у мені і зі мною.
  >
  > Під кінець у мою всі вони входять основу,
  > Потім наново всіх я відроджую знову.
  >
  > Творю їх постійно, не маючи власної вроди,
  > Помимо їх волі — творю їх по волі природи.
  >
  > Та знай же, звитяжцю, що цим я не скований ділом,
  > Не скований ділом, тому що не скований тілом.
  >
  > Чергую незмінно я спокій і рух у природі,
  > Тримаючи світ у постійному коловороті.
  >
  > І хто зневажає мене за людини подобу,
  > Той сутність сприйняти не годен, а тільки оздобу.
  >
  > Та знай, що діла їх нікчемні, фальшива наука,
  > Вони, заблудивши, попали під демонів руку.
  >
  > А душі великі в мені убачають священне —
  > Начало духовне й начало життя незнищенне.
  >
  > Обітницям вірні, надійні у вчинку і слові,
  > Арджуно, вони мені завжди служити готові.
  >
  > І ті, що у жертву мені свою мудрість приносять, —
  > Єдиного у многоликості вічній підносять.
  >
  > Я жертва й жертовник водночас, я — предкам офіра,
  > Я — масло й вогонь, я основа прадавньої віри.
  >
  > Я — світу земного і мати й отець-вседержитель,
  > Риг, Сама, Яджур-Від носій і вогонь-очиститель.
  >
  > Я — свідок, володар, опора, я — вічності сім’я,
  > Я — дім і дорога, я — зникнення і воскресіння.
  >
  > Спадаю на землю дощем і спекотним паланням,
  > Я — сат і асат — існування і неіснування.
  >
  > Хто відає Віди, та не подолав свої вади,
  > Благають, щоб я їх у царство небесне спровадив.
  >
  > Зазнавши блаженства, до смертних вертаються знову,
  > Щоб сходженням і опусканням здобути основу.
  >
  > Хто вірний мені без вагання, не зрадивши йоги,
  > Того я спроваджую в спокою вічні чертоги.
  >
  > Хто жертвує іншим богам, але сповнений віри,
  > Все одно до мене його потрапляє офіра.
  >
  > Для мене вона, хоч не знавши мене, нагороду
  > Ніхто не здобуде від свого жертовного плоду.
  >
  > До духів — до предків ідуть, хто зберіг у них віру,
  > Хто вірить у мене — мені той приносить офіру.
  >
  > Усе, що підносять, — чи квітку, чи хліб або воду, —
  > Приймаю, сумирність являючи, а не погорду.
  >
  > Арджуно, що учиниш ти, все — благословенне,
  > Звитяги твої, пам’ятай, — це пожертва для мене.
  >
  > Ти звільнишся ними від карми — від дій своїх плоду,
  > І зречення йогу пізнавши, здобудеш свободу.
  >
  > Для мене немає ні доброго, ані лихого,
  > Та вірного — в мені душа, а моя душа — в нього.
  >
  > Якщо навіть грішник одному мені поклонився —
  > На праведних стежці і він відтепер опинився.
  >
  > І праведним ставши, здобуде блаженство невдовзі:
  > Арджуно, не згине, затям собі, мій послідовник.
  >
  > Хто з гіршого лона шукає у мене притулку —
  > Жінки, вайш’ї, шудри — усі на дорозі рятунку.
  >
  > Тим паче вже чисті брахмани або раджа-ріші,
  > Що волею Бога вступили у світ оцей грішний.
  >
  > І що як твій мозок пронзений думкою одною,
  > Ти прийдеш до мене і будеш навіки зі мною”.
  >
  > ПІСНЯ ДЕСЯТА
  > ДОСКОНАЛІСТЬ АБСОЛЮТУ
  >
  > “Послухай, звитяжцю, кого супроводить відвага:
  > Я віще скажу тобі слово, бажаючи блага.
  >
  > Боги й мудрі ріші походження мого не знають —
  > Походження ж від мене вони починають.
  >
  > Хто знає мене, нарожденного владаря світу,
  > Нікому за вчинки свої не складатиме звіту.
  >
  > Терпіння, правдивість, упевненість, воля, відвага,
  > Начало й кінець, осторога, любов і зневага,
  >
  > Розваженість, правдивість, терпіння — всі стани на світі
  > Від мене походять, які б не були розмаїті.
  >
  > Сім рішів, всі предки людей — від мого повеління, —
  > А з них почалися на світі нові покоління.
  >
  > Хто добре усі мої втілення знає, для того —
  > Не мучає сумнів його хай — відчинена йога.
  >
  > Я — Всесвіту цього основа і першоначало,
  > Хто це осягнув, ті з любов’ю мене величають.
  >
  > Життя в мої руки вручають, і слово по слову
  > Про мене ведуть нескінченну і мудру розмову.
  >
  > За вірність і відданість кожного з них, як одного,
  > Наблизив до себе я їх через себе самого.
  >
  > Я також у їхнім єстві за любов і віддяку
  > Світильником мудрості їх розсіватиму мряку”.
  >
  > “Ти звешся, — сказав на те Арджуна, — духом священним,
  > Божественним, вічним, невразливим і нерожденним.
  >
  > Скажи, всемогутній, мені, в чому правда й неправда?
  > Такими ж себе величають Асіта, Нарада.
  >
  > Я вірю у все, що говориш ти, РУСОВОЛОСИЙ,
  > Про тебе ж боги і данави не відають досі.
  >
  > Лише через себе ти знаєш себе, сонцеликий,
  > Творець всіх богів та істот, всього світу владика.
  >
  > Скажи-но мені, щоби міг до кінця я збагнути,
  > У чім заховались джерела твоєї могуті?
  >
  > До тебе звертаюсь, з тобою в думках повсякчасно,
  > В яких іпостасях мені ти покажешся ясно?
  >
  > Докладно мені розтлумач вияв власної сили,
  > Амрітою слів ти ще досі мене не наситив”.
  >
  > “Хай буде! — сказав на те Арджуні Крішна. —
  > Для сили моєї шукати обмеження смішно.
  >
  > У кожному серці живому я бути повинен,
  > Я — цілого світу початок, кінець, середина.
  >
  > Я — Вішну з простору, якого ніхто ще не змірив,
  > Я — вихор вітрів, я зірниця із дому сузір’їв.
  >
  > Із Від — Самавіда, свідомість у смертних істотах,
  > Я — Індра з богів, з вражень — манас, це відай достоту.
  >
  > Із Рудрів я —Шива, з володарів скарбів — Кубера,
  > Я — Агні з вогнів, з гір, уславлених скарбами, — Меру.
  >
  > З жерців Бріхаспаті верховний — про це відай ти лиш, —
  > З вождів — Картікейя і море — із водовмістилищ.
  >
  > Із мови — той склад, що кінця, ні початку не має,
  > Із жертв — шепіт мантри священний, із гір — Гімалаї.
  >
  > Я — фікус — з дерев, я — Нарада — із рішів священних,
  > Я — із мудреців Чітрарадга, Капіла — з блаженних.
  >
  > З коней — Уччайхшрава, який народився з амріти,
  > Із царських слонів — Айравата, з людей — повелитель.
  >
  > Із зброї — вогонь блискавиці в долині лицарства,
  > Із зміїв — Васукі — мудрець із підводного царства.
  >
  > Із нагів — Ананта, що землю тримає на спині,
  > Я — оріїв предок, я — в світі найперша людина.
  >
  > Зі звірів — я лев, із птахів піднебесних — Гаруда,
  > Із виміру — час, що тримати в полоні всіх буде,
  >
  > Я вітер з очисних стихій, з воїв — Рами відвага,
  > Із риб я — акула, а з рік повноводних я — Ганга.
  >
  > Усяких створінь я — початок, кінець, середина,
  > Я — вчення про душу, я — мудрості мова єдина.
  >
  > Із літер я — А, я — зразок граматичних сполучень,
  > Я — час нескінченний, я — вічний учитель і учень.
  >
  > Народження й смерть, що усі їм підвладні істоти,
  > З жіночості — врода, принада, високі чесноти.
  >
  > Із гімнів я — Бріхатсаман, ритм — із пісні спасіння,
  > Весна — із пір року, що землю встеляє цвітінням.
  >
  > Із вічних спокус я — гра в кості, я — пишних пишнота,
  > Я — правда — правдивих, вояків — до бою охота.
  >
  > Я — Арджуна з роду панду, я — Васудева — з Крішни,
  > Із мудрих — Ушана, з мислителів — В’яса безгрішний.
  >
  > Я — жезло владик, я стражденних до битви — спонука,
  > Обітниця вічної тайни, я — мудрих наука.
  >
  > Що мають істоти насіння — моя це турбота,
  > Мені непідвладної в світі немає істоти.
  >
  > Нема моїм силам межі у минулім, прийдешнім —
  > Про всі мої втілення звідай, звитяжцю, нарешті.
  >
  > Збагни: все вродливе, міцне, життєдайне, правдиве
  > Із частки моєї одвічної сили сплодилось.
  >
  > Навіщо, сподвижнику, знань тобі стільки одному?
  > Я, світ увесь цей сотворивши, є часткою в ньому”.
  >
  > ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА
  > ВСЕСВІТНЯ ФОРМА
  >
  > “Ти тайну відкрив мені, — Арджуна мовив, — найвищу,
  > І словом прихильності всі мої сумніви знищив.
  >
  > Начала й кінця всіх істот з’ясував мені сутність,
  > А також у всьому свою неминущу присутність.
  >
  > Таким, яким ти описав себе, лотосоокий,
  > Угледіти хочу божественний лик твій високий.
  >
  > Якщо ти вважаєш, що глянути можу на нього,
  > Мені покажися, ясний повелителю йоги!”
  >
  > “Таж безліч утілень моїх всюди бачити можна,
  > І суттю і формою з них відрізняється кожна.
  >
  > Ось Рудри-вітри з варти Індри золотоволосі,
  > Ашвани-близнята, що присмерк і просвіт приносять.
  >
  > У тілі моєму простелений світ неподільно,
  > У русі й спокої його розглядатимеш вільно.
  >
  > Та зором людським ти мене споглядати не годен,
  > Тож я тобі, Арджуно, зір подарую Господен”.
  >
  > Відразу за тими словами великий владика
  > Явив перед сином землі образ свій многоликий
  >
  > Із безлічі уст і очей, у божественних шатах,
  > При зброї ясній, яку може носити лиш кшатрій.
  >
  > В розкішних вінках, в ароматі мастил запахущих,
  > Вродливий, ясний, усевидяший і всюдисущий.
  >
  > Якби в небі тисячі сонць одночасно світили,
  > Можливо, що сяйва його досягли б вони сили.
  >
  > У постаті Бога богів, як в сліпучому світлі,
  > Нові відкривались світи, многократно розквітлі.
  >
  > Охоплений трепетом, сповнений страху і муки,
  > І мовив Арджуна, до Всевишнього здіймаючи руки:
  >
  > “У тілі твоєму без ліку богів і героїв.
  > Ось Брама-владика могутній на лотосі-троні.
  >
  > У безлічі рук і очей бачу образ єдиний.
  > Для тебе немає початку, кінця, середини.
  >
  > Я бачу тебе, світлосяйний, тебе, яснолиций,
  > Із жезлом в руці, в осяянні вогню-блискавиці.
  >
  > Ти — першість, ти — вічність, ти — Всесвіту кров життєдайна,
  > Ти — страж непідкупний законів природи, ти — тайна.
  >
  > Ти — сонячно-місячноликий, ти — полум’я жертви,
  > Ти світ осяваєш навкруг своїм світлом немеркним.
  >
  > Усе, що між небом і понад землею, — вівтар твій,
  > Пронизує образ твій небо, і землю, й повітря.
  >
  > До тебе боги припадають із вигуком: ’’Свасті!’’
  > Тебе святі ріші благають: рятуй від напасті!
  >
  > Васави і Рудри, Марути, Ушмати і Вишви,
  > Ще й сонми асурів тебе прославляють, найвищий.
  >
  > Твій образ сторукий, стоногий, стоокий, столикий,
  > Стозубий, стостопий — породжує трепет великий.
  >
  > Торкаючись неба, глядиш попеліючим зором,
  > Таким тебе вздрівши, вгамується серце не скоро.
  >
  > Побачивши пащу відкриту, мов час, нещадиму,
  > Благаю: Всевишній, рятуй мене, грішну людину!
  >
  > Сини Дгрітараштри готові у битві вмирати,
  > І Бгішма, і Дрона, й хоробрі проводирі раті,
  >
  > Йдуть в пащу твою із безжальними шаблезубами,
  > І виснуть на них із розтрощеними черепами.
  >
  > Як ріки нестримно до берега прагнуть морського —
  > У безвість палючу йдуть витязі роду людського.
  >
  > Як ніжні метелики в полум’ї свічки — пропащі,
  > Так гинуть світи, до твоєї наблизившись пащі.
  >
  > Це ти вогняними облизуєш їх язиками,
  > Розсіюєш світло і все розсікаєш, мов камінь.
  >
  > Скажи мені, хто ти, всели в моє серце надію,
  > Не годен тебе я пізнати, збагнуть твою дію”.
  >
  > “Я — час, — мовив Крішна, — усе руйнувати я мушу.
  > Живими я воїнів з битви і так не відпущу.
  >
  > До бою ставай, і щоб серце від мук не боліло,
  > Я сам буду битись, а ти будеш — воїном зліва.
  >
  > Долай супротивника, вклинься в його оборону,
  > Я й так уже вбив їх — і Карну, і Бгішму, і Дрону”.
  >
  > Почувши наказ Усевишнього, воїн звитяжний
  > До нього звернувся в поклоні, задумався тяжко:
  >
  > “Весь світ обняла твоя слава. Радіють блаженні,
  > Ракшаси кидаються врозтіч, немов навіжені.
  >
  > І як тебе, вчителю, не прославляти, коли ти —
  > Буття-небуття, нескінченність, отець-повелитель.
  >
  > Ти — родоначальник богів, всього світу опора,
  > Основа науки, обитель святельника в горах.
  >
  > Ти — сонце, ти — місяць, ти — води, що все омивають,
  > Ти — предок усіх, і усі тобі гімни співають.
  >
  > Ти — все. Тобі слава лунає із заходу й сходу,
  > Ти — міць, і нема перепон для твойого приходу.
  >
  > Я чистосердечно товаришем звав тебе завше,
  > В наївності юній обличчя твого не пізнавши.
  >
  > Поклін не віддав на прогулянці десь, а чи, може,
  > При людях або наодинці — прости мені, Боже!
  >
  > Ти — Всесвіту цього творець в його русі й спокої,
  > Ніде в трьох світах не знайти більше сили такої.
  >
  > Тому прихиляюся нині до тебе всім серцем,
  > Як батько до сина, до мене ти будь милосердним.
  >
  > Від того, що бачив я, сповнений жахом докраю,
  > Верни попередній свій, вчителю, образ, — благаю!
  >
  > Ніколи уже не забуду твоєї науки,
  > Та чотирируким стань знову, о тисячорукий!”
  >
  > “Я вищий свій образ тобі дав можливість уздріти,
  > Його, окрім тебе, ніхто ще не бачив на світі.
  >
  > Цей образ ні силою знань, ані подвигу й жертви
  > Нікому, крім тебе, іще не являвся зі смертних.
  >
  > Не плач, оглядай мій страхітливий образ, допоки
  > Ти страх не здолаєш і в серці не вселиться спокій”.
  >
  > Так мовлячи, знов перед учнем учитель явився
  > У давній подобі, в якій упізнав його витязь.
  >
  > “Дивитись на тебе, — рік Арджуна, — знову я можу,
  > І знову до тями і рівноваги приходжу”.
  >
  > “Ти бачив, — рік Крішна, — мій образ в такому із втілень,
  > В якому й боги би його споглядати хотіли.
  >
  > Та силою Від, ані зброї, ні жертви, одначе,
  > Ніхто не побачить його, яким ти його бачив.
  >
  > Пізнати його, пам’ятай, таким можна тоді лиш,
  > Коли в саможертві себе на частини не ділиш.
  >
  > Хто власною ціллю зробив моє слово і діло, —
  > Нікому не ворог, мені він належить всеціло”.
  >
  > ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА
  > ВІДДАНЕ СЛУЖІННЯ
  >
  > “Чи ті, які суть твою, — Арджуна мовив, — пізнали,
  > Чи ті, що в неявлене вірять, найбільш досконалі?”
  >
  > “Найбільш досконалі, — сказав на те Чотирирукий, —
  > Хто вірить у мене без сумніву і без принуки.
  >
  > Та навіть і ті, що в неявлене вірять ще нині,
  > У вічне, незрушне, чи в те, що на самій вершині, —
  >
  > Чуття, і смаки, і прив’язаності подолавши
  > Розважністю й розумом, прийдуть до мене назавше.
  >
  > Таких, що в неявлене вірять, на світі ще многа,
  > Важка і крута їхня до порятунку дорога.
  >
  > Хто ділом до мене ішов в послідовності строгій,
  > І хто мене йогою визнав, шануючи йогу,
  >
  > На мені думки зосередив — ніякої кари
  > Зазнати не може: врятую його від сансари.
  >
  > У мене занур своє серце, умом будь зі мною —
  > І в мене перейдеш від плоті своєї земної.
  >
  > Не можеш думками, нащадку ясний кауравів,
  > До мене наблизитись — спробуй тоді через вправи.
  >
  > Коли ж і на вправи твоє неподатливе тіло,
  > До мене наблизитись можеш завжди через діло.
  >
  > Якщо ж ти в стремлінні до мене й на діло нездатен,
  > Тоді відречися уже від його результатів.
  >
  > Бо ліпше від вправи — знання, від знання ліпший розум,
  > Відмова від плоду діяльності — понад них разом.
  >
  > Від заздрості і співчуття, від терпіння й страждання,
  > Від гніву, омани, майна, милосердя, кохання
  >
  > Завжди вільний йогин, упевнений і незворушний,
  > Він серце віддав мені, розум віддав мені й душу.
  >
  > Ніхто не тікає від нього і він ні від кого,
  > Він вільний у вчинках і мислях — приймаю такого.
  >
  > Кого самолюбства і чванства не тиснуть окови,
  > Хто все задля мене покинув — приймаю такого.
  >
  > Хто пріч відійшов і від доброго і від лихого,
  > Здолавши любов і ненависть, — приймаю такого.
  >
  > Хто рівний до недруга й друга, хвальби і прокльону,
  > До холоду й жару, до злого і доброго тону,
  >
  > До слави й ганьби, до прихильного слова і злого,
  > Хто в помислах непогрішимий — я кличу такого.
  >
  > Хто йде таким шляхом несхибно, хто вірою дише,
  > Хто прагне мене осягнути — до мене найближчий”.
  >
  > ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА
  > ПОЛЕ ЗНАННЯ І ПІЗНАВАННЯ ПОЛЯ
  >
  > “Іще розтлумач, — мовив витязь, — пракрити й пурушу:
  > Знання і предмет пізнання розрізнити я мушу”.
  >
  > “Затям же, знанням, — мовив Крішна великий, — є поле.
  > Та хтось же працює, щоби не було воно голе.
  >
  > Приймай мене тим, хто науки поля усі звідав,
  > Бо той, хто пізнав тіло й душу, йде мудрості слідом.
  >
  > Яким є це поле знання, звідкіля і що значить,
  > І ким є той, хто пізнає, я тобі розтлумачу.
  >
  > У гімнах не раз вже співали про це ріші мудрі,
  > Згадай-но хоча би священні рядки Брамасутри.
  >
  > Основа особи, омана, осягнення суті,
  > І вигонів п’ять, де чуттів одинадцять пасуться,
  >
  > Огида, прив’язаність, радість, вдоволення, воля —
  > Ось, коротко, те, що потрібно віднести до поля.
  >
  > Смиренність, повага до вчителя, самовладнання,
  > Терпіння, відвертість, чеснота, відсутність жадання,
  >
  > Відчуженість від насолоди, багатства і блага,
  > Байдужість до болю, до старості й смерті зневага,
  >
  > Думок рівновага у справах невтішних, при тому
  > Від кревних відреченість — сина, дружини, від дому,
  >
  > На мене скеровані мислі, відсутність гордині,
  > Віддаленість від товариства в пустельній яскині.
  >
  > Знанням є осягнення правди, оманою — решта,
  > Найвищою стійкістю тільки усе те збагнеш ти.
  >
  > Затям собі, як увійти у безсмертності браму:
  > За межами наших чуттів лежить вічності брахмо.
  >
  > Усюди у нього є руки, і ноги, і очі,
  > Воно проникає, де тільки проникнути хоче.
  >
  > Чуттями всіма володіє, од всіх незалежне,
  > Нічим не обмежене, в проявах власних безмежне.
  >
  > Незрушне воно і ніколи не знає спокою,
  > Далеке й близьке, у тобі воно й поруч з тобою.
  >
  > У всьому воно і постійно у сутності власній —
  > І творить істоти і знищує їх одночасно.
  >
  > Воно — світло світу, воно — протилежність темноті,
  > Знання і мета, воно в кожній присутнє істоті.
  >
  > Як поле — знання, то предмет пізнання означає:
  > Пізнавши це поле, в буття моє учень вступає.
  >
  > Іще необхідно пракрити й пурушу розкрити.
  > Вони — віковічні, та зміни ідуть від пракрити.
  >
  > Пракрити-природа — основа причинності й дії,
  > Пуруша-душа — це страждання і радості вияв.
  >
  > Пуруша прямує до гун — до гармонії, вроди,
  > Приводить поєднання їх до обнови природи.
  >
  > Всевишній Владика, твердий, непідкупний, незрушний,
  > Найвищий Господь — ось хто в тілі пракрити — пуруша.
  >
  > Хто з гунами разом пракрити й пурушу пізнає —
  > Хоча і живе, та народжень нових не зазнає.
  >
  > Одні пізнають в собі Господа силою мислі,
  > А інших до нього приводять діла безкорислі.
  >
  > І ті навіть смерть подолають свою, що учення
  > Про Богів приймають від інших, немов одкровення.
  >
  > Хто бачить: Всевишній пронизує кожну істоту,
  > У плинному вічне той спостерігає достоту.
  >
  > Хто Господа бачить у всьому і всюди — постійно,
  > Не шкодить собі, йде дорогою вірною стійко.
  >
  > І той, хто збагнув, що природа всі звершує дії,
  > А розум — бездія, той справжнім знанням володіє.
  >
  > Той також до брахмо приходить, хто передбачає,
  > Що кожна частина у цілому перебуває.
  >
  > Знай, Атьма ніколи й ні в чім не плямується ділом,
  > Він непроминальний, хоча й нерозлучний із тілом.
  >
  > Як простір не плямиться, в кожну проникши щілину,
  > Так в кожному тілі не плямиться Атьма, мій сину.
  >
  > Як сонце єдине освітлює гори і доли,
  > Так само і поля господар освітлює поле.
  >
  > До Бога ідуть, хто зумів оком мудрості вздріти
  > Звільняння істот від тілесної форми — пракрити”.
  >
  > ПІСНЯ ЧОТИРНАДЦЯТА
  > ТРИ ГУНИ ПРИРОДИ
  >
  > “І є ще найвище знання, — мовив Крішна, — пізнали
  > Аскети його і здобули у нім досконалість.
  >
  > Хто сперся на нього, в мою проникає основу,
  > Той смерті не знатиме і не народиться знову.
  >
  > Є лоном моїм вічне брахмо, я кидаю в нього
  > Насіння своє для народження всього земного.
  >
  > Для всякого тіла, де здатне воно виникати,
  > Лиш я — його батько, а брахмо одвічне — це мати.
  >
  > І саттва, і раджас, і тамас — це гуни пракрити,
  > Що тіло одвічного міцно зшивають, як нити.
  >
  > З них саттва — побожність, нема на ній жодної плями,
  > Вона наділяє нас щастям, здоров’ям, знаннями,
  >
  > І раджас — це пристрасть, і ким вона заволодіє —
  > Пов’яже його нерозривними узами дії.
  >
  > А лінощі, заздрість, невігластво зроджує тамас —
  > Брехливими всіх вона прагне приспати устами.
  >
  > До щастя зве саттва, а раджас до пристрасті манить,
  > Породжує неуцтво тамас, і розум туманить.
  >
  > Подолані раджас і саттва — підноситься тамас,
  > А раджас і тамас побореш — то саттва зосталась.
  >
  > Допоки вона перевагу утримує, доти
  > Струмує проміння знання від твоєї істоти.
  >
  > А гору бере почуття із потребою дії —
  > Всією істотою раджас тоді володіє.
  >
  > Коли зледащів хто, зробився байдужим до всього —
  > Це тамас святкує в єстві у його перемогу.
  >
  > При саттві в людини земні завертаються строки,
  > Й вона потрапляє туди, де боги і пророки.
  >
  > Знай, пристрасні, вмерши, у кармі відроджені будуть,
  > А темні відродяться знову із лона облуди.
  >
  > Плід саттви — це доброї справи висока свідомість,
  > Плід раджаса — муки, а тамаса плід — невідомість.
  >
  > Від саттви іде пізнання, йде від раджаса — хтивість,
  > А тамас породжує неуцтво й непросвітлимість.
  >
  > Хто в саттві — йде в гору, хто в раджасі — посередині,
  > Хто в тамаса темного владі — на самій долині.
  >
  > Той, хто в пізнанні, окрім мене, нікого не знає,
  > Вступає у гун володіння, у мене вступає.
  >
  > Хто гуни всі три перейшов у стремлінні упертім —
  > Звільнився навік від народження, старості й смерті”.
  >
  > “По чім же того, хто всі гуни пройшов, розпізнати?
  > Скажи, що чинив, як спокуси зумів подолати?”
  >
  > “Хто перед приходом знання, незнання, а чи діла,
  > Не плаче й не прагне, щоб вийшли вони з його тіла,
  >
  > Стійкий, незворушний у радості й горі, мов камінь,
  > Стійкий у хулі і хвалі почуттями й думками,
  >
  > До друга і недруга рівний, байдужий до слави, —
  > Той гуни здолає, земні покидаючи справи.
  >
  > Хто тільки до мене безмежною вірою прагне,
  > Той, гуни земні перейшовши, вступає у брахмо.
  >
  > Бо я є оселя того, хто не відає скону, —
  > Оселя безсмертного блага і правди закону”.
  >
  > ПІСНЯ П’ЯТНАДЦЯТА
  > ЙОГА НАЙВИЩОГО ДУХУ
  >
  > “Довідайсь про дерево вічне баньян, — мовив Крішна, —
  > Донизу гілками, а з коренів – крона розкішна.
  >
  > Угору й донизу сучки його — з гун, а коріння —
  > Додолу, то наче у світі людські покоління.
  >
  > На дереві тому початку й кінця не збагнути,
  > Ударом меча лиш коріння оте розітнути.
  >
  > Ставай на дорогу, з якої уже не звертати, —
  > Веду я до вічного духа, де світу початок.
  >
  > Без гордості і без принижень, без вигоди й цілі
  > У царство найвищого Атьми увходять прозрілі.
  >
  > Не гріти там сонцю і місяцю там не світити,
  > Звідтіль не вернутися — там моя вічна обитель.
  >
  > Лиш частка мене є живими істотами в світі,
  > І манить до себе чуття із природи-пракрити.
  >
  > Вселяючись в тіло або виселяючи звідти,
  > Всевишній розносить чуття, наче запахи вітер.
  >
  > Він слухом, і зором, і нюхом, і смаком заразом —
  > Сюди долучити потрібно ще доторк і розум.
  >
  > В оточенні гун розкошує, до втіхи охочий,
  > Та суть перевтілень побачать лиш розуму очі.
  >
  > Його просвітленні у власному ’’я’’ розпізнали,
  > Але не помітили розумом недосконалим.
  >
  > Від мене йде світло, яке опромінює світ цей,
  > І сонячне, місячне, зоряне світло — теж звідси.
  >
  > Заради життя я спускаюсь на землю звисока,
  > Істоти земні життєдайним напоюю соком.
  >
  > Вогнем стаючи, у тіла всіх живущих вступаю,
  > І їжу засвоїти тілові допомагаю.
  >
  > Я — в кожнім. Без мене не маєш чуттів, ані знань ти,
  > Всіх Від я тлумач і водночас творець я Віданти.
  >
  > Пуруші є — плинний і вічний, один — всередині
  > Істот всіх земних, ну а другий — на ясній вершині.
  >
  > Є третій — найвищий пуруша, він вічно триває,
  > Він — Атьма на ймення, владає світами трьома він.
  >
  > Та я понад плинним і понад одвічним так само,
  > Тому наречений у Відах я Пурушотама.
  >
  > Хто духа найвищого в мені пізнав, просвітленний,
  > Той вірний мені і єством усім прагне до мене.
  >
  > Я мудрість тобі возвістив сокровенну, щоби ти,
  > Осягши її, те здійснив, що повинен здійснити”.
  >
  > ПІСНЯ ШІСТНАДЦЯТА
  > БОЖЕСТВЕННІ І АСУРИЧНІ НАТУРИ
  >
  > “Безстрашність і стійкість, — вів Крішна, — у вивченні йоги,
  > Жертовність і самовладання, подвижництво строге,
  >
  > Вгамованість, умиротворенність, м’якість, правдивість,
  > Відреченість, скромність, незлобність і некорисливість,
  >
  > Терплячість, бадьорість, незламність, відсутність гордині —
  > Приносять божественне благословення людині.
  >
  > Пихатість, невігластво, грубість, чванливість натури —
  > Такими для долі земної вродились асури.
  >
  > Затям же: дорога блаженних веде до свободи,
  > А доля асурів їх тільки в тенета заводить.
  >
  > Тож, Арджуно, запам’ятай: в світі цьому боги є,
  > Але ж і в ясних небожителів теж вороги є.
  >
  > Не знають пристойності, ані моралі ці люди,
  > Живуть за законами кривди, обману, облуди.
  >
  > Для них увесь світ — без обнови, без правди, без Богів,
  > Він виник із хіті звабливого Ками одного.
  >
  > Безумці, вони розсівають злобу і ненависть,
  > Злочинці, ворожі життю, всьому світові навіть.
  >
  > Погрузлі в лукавстві, брехні, у надмірності блудства,
  > Живуть за брудними законами користолюбства.
  >
  > Як хіть свою задовольнити — думки їх єдині,
  > Єдине у них виправдання — що світ такий нині.
  >
  > Їх в’яжуть, як змії, розпусти і злобності пута,
  > Думками про розкіш і скарби душа їхня скута.
  >
  > Сьогодні утіха одна, друга буде потому,
  > Ті речі мої, ці я візьму із сусіднього дому.
  >
  > Того я убив, з цим розправитись завтра удасться,
  > Я сильний, у всьому мене супроводжує щастя.
  >
  > Я знатний, багатий, зрівняється хто ще зі мною?
  > Так мислить обійнятий заздрістю і глупотою.
  >
  > Порочні думками, заплутавшись в хитрощів сіті,
  > Вони потрапляють до пекла, брехливі й неситі.
  >
  > Пихаті, корисливі, сповнені бездуму, хтиві,
  > І жертви приносять вони незаконні, фальшиві.
  >
  > Невдячні, лихі, криводушні у слові і ділі,
  > Мене ненавидять в чужому і власному тілі.
  >
  > Їх, заздрих, нікчемних, нестриманих і деспотичних,
  > В потоці життя я у лонах селю асуричних.
  >
  > В кільці нескінченних народжень в цих лонах вони ще,
  > Мене навіть не осягнувши, йдуть шляхом найнижчим.
  >
  > У пеклі ворота є три, які гублять людину:
  > Зажерливість, хтивість і гнів — їх потрібно покинуть.
  >
  > Людина, звитяжцю, яка обминула ці брами,
  > Досягне блаженства, в ворота ступаючи Брами.
  >
  > Хто вічні закони міняє на вигідні власні,
  > На шлях щонайвищий не ступить, не матиме щастя.
  >
  > Знай, шастри писання — для тебе закон від сьогодні,
  > Звершити тобі, що записано в тому законі”.
  >
  > ПІСНЯ СІМНАДЦЯТА
  > ТРИ РІЗНОВИДИ ВІРИ
  >
  > “А ті, які, шастри відкинувши, в вірі зостались, —
  > Який їхній стан, Крішно: саттва, чи раджас, чи тамас?”
  >
  > “Троякою є віра тих, що у плоті рожденні:
  > Є віра духовна, чуттєва і є віра темна.
  >
  > Знай, суті людини і віра її відповідна,
  > Із віри людини і суть її, Арджуно, видно.
  >
  > Блаженні ж несуть жертву Богам, хтиві — ракшасам,
  > А темні — видінням і духам найвищим тим часом.
  >
  > Хто чинить насильство над тілом, зневаживши шастри,
  > Хто прагне в розпусту, неначе у пастку, упасти, —
  >
  > Той нівечить сутність свою у тілесній натурі —
  > Походять учинки такі від наказу асурів.
  >
  > Пожива, приємна на смак, є трояка для смертних,
  > Так само, як дар або подвиг, так само, як жертва.
  >
  > Блаженним до смаку – олійна, м’яка, соковита,
  > Що зміцнює силу, здоров’я, дає д