"...представление о том, будто бы позднейшее русское государство есть продолжение Киевской Руси, в корне неправильно... Между Киевскою Русью и той Россией, которую мы теперь считаем своей родиной, общим является имя "Русь", но географическое и хозяйственно-политическое содержание этого имени совершенно различно."
"Так свершилось чудо превращения монгольской государственной идеи в государственную идею православно-русскую."
"замена ордынского хана московским царем с перенесением ханской ставки в Москву."

http://nationalism.org/aziopa/avdeev.htm
Евразийство — это заповедник мифов. Евразийцы ищут пресловутый «золотой век» с настойчивостью промотавшегося студента, заложившего в ломбард некий фамильный ювелирный антиквариат и никак не могущего найти злосчастную закладную квитанцию. Они пытаются искать в болотах «утонувший град Китеж» или натужно щурятся, выискивая «Небесный град Иерусалим». Либо предпочитают окопаться в берлоге «Третьего Рима», а также впасть в нирвану «Русского космизма».

Пути русского богословия. Прот. Георгий Флоровский.
http://www.holytrinitymission.org/books/russian/puti_russ_bogoslovia_florovsky_1.htm
Вообще сказать, школы в Великороссии заводятся и открываются в это время обычно только архиереями из малороссиян (был период, когда только малороссиян и было позволено ставить в архиереи и архимандриты), - и они учреждали всюду именно латинские школы, по примеру и на подобие тех, в каких сами учились. Обычно и учителей привозили с собой или вызывали потом из того же Киева, иногда даже "польской породы." Бывало, что и учеников привозили с юга. Это было прямое переселение южноруссов или "черкасс;" на Севере оно часто так и воспринималось, как иноземческое засилие. В истории духовной школы Петровская реформа означала именно "украинизацию," в прямом и буквальном смысле. Ученикам в Великороссии эта новая школа представлялась вдвойне чужой, - как школа "латинских учений," и как школа "черкасских" учителей. Знаменский в своей замечательной книге о духовных школах в ХVIII-м веке так говорит об этом: "Все эти приставники были для учеников в собственном смысле слова люди чужие, наезжие из какой-то чужой земли, какой тогда представлялась Малороссия, с своебразными привычками, понятиями и самою наукой; со своей малопонятной, странною для великорусского уха речью и притом же они не только не хотели приноровиться к просвещаемому ими юношеству, и призвавшей их стране, но даже явно презирали великороссов, как дикарей, над всем смеялись и все порицали, что было не похоже на их малороссийское, а все свое выставляли и навязывали, как единственно хорошее." И о многих из этих пришельцев прямо известно, что они и оставались навсегда в российском диалекте необычны, а употребляли наречие малороссийское. Только в Екатерининское время положение изменилось. Но к этому времени уже подросли поколения местных великороссийских латинистов. Школа оставалась латинской. "Колония" окрепла, но колонией не перестала быть...

Відповіді

• 2003.06.27 | Маξим

  Додаток.

  О.К.Федорук. Україна-Росія: проблема соціокультурної взаємодії / Україна-Росія: концептуальні основи гуманітарних відносин. - Київ, 2001. - С.346-351.
  
  Євразійство привертає увагу передусім як серйозна методологічна опозиція слов’янській ідеї (саме тому цікаві з цього погляду шляхи вирішення «українського питання», альтернативні догмам про «старшого» і «молодшого» слов’янських братів). Один із класиків цього напряму в російській суспільній думці, князь М.С.Трубецькой, вводить в ідилічні слов’янофільські медитації парадоксальну тезу про «туранський елемент» не тільки в російській культурі, а й в російській крові. Відповідно до цієї тези, росіяни навіть на суто етнічному рівні не є винятково слов’янами, що вже саме по собі дає підстави досить скептично поставитися до всякого роду панславістських спекуляцій: «При цьому, звичайно, забували, констатує Трубецькой, -- що нашими «братами» (якщо не по мові і вірі, то по крові, характеру і культурі) є не тільки слов’яни, а й туранці, і що фактично Росія вже об’єднала під покровом своєї державності значну частину «туранського» Сходу» [11].
  Твердження про змішаний етнічний субстрат російського етносу підводить, у свою чергу, до положення, що єдиним спільнослов’янським елементом російської культури є російська мова, причому не просто мова, а мова літературна: «Російська літературна мова є спільнослов’янський елемент у російській культурі і представляє з себе ту єдину ланку, що пов’язує Росію зі слов’янством. Говоримо «єдину», бо інші сполучні ланки примарні. «Слов’янський характер» або «слов’янська психіка» -- міфи. Кожен слов’янський народ має свій особливий психічний тип, і за своїм національним характером поляк так само мало схожий на болгарина, як швед на грека. Не існує і спільнослов’янського фізичного антропологічного типу. «Слов’янська культура» -- теж міф, тому що кожен слов’янський народ виробляє свою культуру окремо, і культурні впливи одних слов’ян на інших ніскільки не сильніші за вплив німців, італійців, тюрків і греків на тих же слов’ян. Етнографічно слов’яни належать до різних етнографічних зон» [12].
  Запам’ятаємо цю суто геополітичну мотивацію заперечення спільнослов’янської спорідненості (факт їх проживання в різних етнографічних зонах і, відповідно, їх втягненість в орбіту різних геополітичних інтересів, що можуть бути протилежні інтересам Росії). У контексті української проблеми, якої теоретик євразійської доктрини також торкався, його концепція слов’янства може бути дуже цікавою. Поки ж зазначимо, що теза про «братів-туранців» -- на противагу «братам-слов’янам» -- виявилася потрібною теоретику для наступних цілей.
  По-перше, для азіатської ідентифікації Росії, яка давала можливість зміцнити ідеологію протистояння з Європою як геополітичним і культурним феноменом, що, у порівнянні зі слов’янофільством, проявляв непослідовність у цьому питанні.
  По-друге, для обґрунтування утопічного проекту економічної і культурної автаркії, тобто можливості замкнутих господарських циклів без контактів із європейськими державами.
  Нарешті, по-третє, для обгрунтування єдиного імперського «гуртожитку» з народами Середньої Азії -- за тією ж самою логікою, яку використовували прихильники єдиного державного союзу великоруського-малоросійського-білоруського народів. Вказівка на етнічну спільність із туранцями, на загальні традиції східної
  державності (Росія, за версією євразійства, була історичною спадкоємницею імперії Чингісхана) найкращим чином відповідала імперській стратегічній установці на єдину російсько-туранську азіатську державність, що протиставляє себе європейській ойкумені.
  Як за таких методологічних установок вирішується в рамках геополітично орієнтованого євразійства проблема взаємовідносин національного й етнічного, руського і російського, руського і спільнослов’янського, руського й українського? У які рамки в даному разі вміщується українське питання та у координатах якого міфа воно вирішується? Як уже говорилося вище, навіть, що називається, крайній геополітичний підхід на російському грунті, за яким формулюється програма в територіальних й абстрактнодержавних (імперських) категоріях, не може цілком уникнути відповіді на питання про етнічного «гегемона» цього строкатого, багатонаціонального, конгломерату, якому належить переплавити останній в імперську державну єдність. Навіть у рамках радянської, інтернаціоналістської міфології, вищим проявом якої було вироблення утопічного наднаціонального концепту «радянський народ», домінування російської мови як міжнаціональної у спілкуванні, теза про «Велику Русь» (вона, як стверджувалось у офіційному гімні Радянського Союзу, згуртувала «вільні республіки» в єдине державне ціле) означала, що інтернаціоналістська риторика фактично камуфлювала політику русифікації.
  Очевидно, у плинах євразійського глузду роль російської великодержавності ідеологічно набагато яскравіше акцентована. Тим цікавіше простежити, за допомогою яких мудрувань ця великодержавність обґрунтовується. У випадку з М.С.Трубецьким, що був професіональним істориком культури, визначним філологом і лінгвістом, труднощі обґрунтування ускладнювалися тим, що він чудово усвідомлював два очевидні факти: по-перше, українська культура істотно відрізняється від руської своєю європейською спрямованістю (її прояв бачимо навіть в еволюції української літературної мови в бік її зближення із «західнослов’янською літературно-мовною традицією» [13]); по-друге, роль Києва у європеїзації й утворенні сучасної великоруської культури -- незаперечна.
  У констатації останнього факту він міг би підписатися під тезою українського історика М.Демковича-Добрянського про те, що «без українських вчених, педагогів, кліриків і техніків Петро І не міг би довершити своєї справи європеїзації» [14]. Фактично, його характеристика українського внеску у формування післяпетровської російської культури і державності збігається навіть текстуальне з думкою ідеолога української автономії: «Таким чином, -- пише Трубецькой, -- стара великоруська, московська культура при Петрі померла, та культура, що з часів Петра живе і розвивається в Росії, є органічним і безпосереднім продовженням не московської, а київської, української культури (курсив наш. -- Авт.)» [15].
  Констатувавши цей очевидний факт, дослідник виходить на фундаментальне питання щодо співвідношення цієї загальноруської культури з «локальними» культурами трьох слов’янських народів: «... Чи повинна ця нова, реформована культура бути загальноруською або ж загальноруська культура зовсім існувати не повинна, а мають бути створені нові, реформовані культури для кожного окремого різновиду російського племені (курсив наш. Авт.)» [16].
  Кінцева теза про те, що «українська культура повинна стати індивідуацією культури загальноруської» може здатися неупередженому читачеві порушенням елементарної логіки, однак цей висновок цілком узгоджується з маніпулятивною технікою ідеологічної свідомості, в якій логіка підміняється нарощуванням сугестивного впливу на уяву. Для імперські мислячого ідеолога це положення споконвічне, тому воно може підкріплюватися псевдодоказами, в яких компонента «ідейної переконаності» покликана відволікати увагу від явних протиріч в аргументації.
  Яким чином Трубецькому вдасться відійти від резонного питання про те, як може українська культура стати індивідуацією культури загальноруської, якщо остання, за визнанням самого євразійського теоретика, є безпосереднім її породженням? Відповідь проста: тільки в рамках логіки міфу батько може стати дитиною власної дитини, себто тільки в міфологічно орієнтованій свідомості можливе таке підтасування, в результаті якого українська культура, що внесла в локально орієнтовану московську культуру європейський універсальний вимір, виявляється надалі позбавленою цього виміру, приреченою на вічний провінціалізм. З цього
  приводу Трубецькой пише: «Успішно конкурувати із загальноруською культурою в задоволенні вищих духовних запитів нова українська культура не буде спроможною. Насамперед вона не матиме тієї багатої культурної традиції, якою володіє загальноруська культура, а прихильність до такої традиції та походження з неї значно полегшує роботу творцям вищих духовних цінностей» [17].
  У нашому контексті цікавим є концепт «загальноруської культури», оскільки в ньому приховано хід, дуже характерний не тільки для євразійства, а й для наступних спроб вирішення російської «квадратури кола», тобто проблеми взаємовідносин між руською культурою як культурою конкретного етносу і загальнодержавною об’єднуючою ідеологією як виразницею світогляду всіх народів Росії. Як усяка міфологема, термін «загальноруське» наділяється невизначеним, «плаваючим» значенням, тобто в різних контекстах йому надається смисл то великоруського (засвідчує результат культурної творчості російського народу і російського «національного характеру»), то універсальноімперського (втілення генія всіх «євразійських» народів).
  Таким чином, Трубецькой вочевидь відмовляється від чисто руського націоналізму на користь націоналізму загальноєвразійського, але ж відразу наполягає на тому, що російський народ повинен залишатися «хазяїном у власному домі», в той час як «інородці» зобов’язані почуватися не більше, ніж «домочадцями» 18, Аналогію взаємодії української культури з культурою загальноруською (у своєму двоїстому смислі слова) можна знайти у садівництві: до древа великоруської державності прищеплюється черешок західноруської, «місцевої» культури. У результаті ось такого мислення в стилі міфологізованого, інтелектуального «мічурінства» гібрид, що утворився, набуває рис синтетичної «загальноруськості», яка не зводиться ні до великоруського начала, ні до українського, ні до їх механічної суми, але виглядає як результат чудесного перетворювання локальних частин в універсальне Ціле! «Весь подальший розвиток цієї культури, -- завершує засновник євразійства, -- значною мірою визначався саме цим переходом від обмеженого місцевого до всеосяжного, національного» [19].
  Після констатації факту зазначеного алхімічного перетворення місцевого в універсальне непомітно вводиться друге значення терміна «загальноруське», що ніяк не випливає з першого значення, похідне від його «руського» кореня. Проведена підміна настільки очевидна, що вводиться без усяких опосередкувань і доказів як даність. Технологія такої підміни наступна: спочатку універсальне (загальноруське) ототожнюється з державним імперським принципом, що обіймає місцеві народності і культури, потім -- із національним руським, що виявляється особливим етнічним субстратом-носієм цього універсалізму і має право привілейованого представництва від імені цього імперського «загальноруського», а також користується ексклюзивним правом на цю загальну державну і культурну власність.
  Дана підміна, як уже зазначалось, спирається не на раціональне доказове мислення в термінах права і законності, а на приховану іншу фундаментальну міфологему, яка тут мається на увазі. Йдеться про великоруський месіанізм, його «богоносну» функцію в світовій історії, у творенні «Нового Єрусалима», «Святої Русі», матеріальним еквівалентом яких виступає Імперія (нескінченні історичні варіації на тему «Москва -- Третій Рим» монаха Філофея). Саме цей месіанізм руського етносу сприяє перетворенню місцевого українського імпульсу на вимір світової (точніше, священної) історії і виконує роль єдиної субстанції, що має право не тільки привілейовано користуватися цим загальним євразійським надбанням, а й безпосередньо ідентифікуватися з цим сакральним загальноруським виміром.
  Це зчеплення в російській суспільній свідомості національного й імперського відігравало і продовжує відігравати в російській історії фатальну роль. За прикладами далеко ходити не треба. Після розпаду СРСР юридично необґрунтовані претензії Росії на територіальну, матеріальну і культурну власність усіх народів колишнього Союзу і кожного з них окремо не раз відзначалися журналістами, юристами, політологами, публіцистами. Однак юридична необґрунтованість цих претензій, будучи переведеною в площину національного міфа, який обріс розхожими ідеологічними штампами масової свідомості, одразу ж виявляється глибоко зрозумілою і мотивованою для носіїв цієї свідомості.
  
  
  
  
  
  
  
  
  11 Трубецкой Н.С. Верхи и низы русской культуры (Этническая основа русской культуры) // Трубецкой Н.С. История. Культура. Язык. -- М., 1995. -- С. 140.
  12 Трубецкой Н.С. Общеславянский элемент в русской культуре. // Трубецкой Н.С. История. Культура. Язык. -- М., 1995. -- С. 206.
  13 Там само. -- С.183.
  14 Демкович-Добрянський М. Україна і Росія... -- С. 62.
  15 Трубецкой Н.С. K украинской проблеме // Трубецкой Н.С. История. Культура. Язык. -- М., 1995. -- С. 365.
  16 Трубецкой Н.С. Там само. -- С. 370.
  17 Там само. С. 372.
  18 Трубецкой Н.С. Общеевразийский национализм // Трубецкой Н.С. История. Культура. Язык. -- М., 1995. -- С. 417.
  19 Трубецкой Н.С. K украинской проблеме... -- С. 367.