А наш герб древніший від російського орла буде...
07/11/2003 | Navigator
Орел, як вважається, веде родовід з Ассірії - через Візантію.
Український буде на кілка тисячоліть старший :
Трезубец Шивы
На гербе Индийских военно-морских сил изображена поднимающаяся из моря сильная рука, держащая грозный трезубец. Отсюда и происходит название – в переводе с индийского слово «тришул» означает трезубец. Интересно, что в индийской мифологии трезубец – священное оружие бога Шивы, символизирует победу добра над злом. Предания гласят, что одолеть его невозможно.
Український буде на кілка тисячоліть старший :
Трезубец Шивы
На гербе Индийских военно-морских сил изображена поднимающаяся из моря сильная рука, держащая грозный трезубец. Отсюда и происходит название – в переводе с индийского слово «тришул» означает трезубец. Интересно, что в индийской мифологии трезубец – священное оружие бога Шивы, символизирует победу добра над злом. Предания гласят, что одолеть его невозможно.
Відповіді
2003.07.11 | Галаган
Вам би казки писати (-)
2003.07.11 | Navigator
Це з індійських сайтів. Казки вони складають 7 тис років
Ви - 400.2003.07.11 | Галаган
А ви 12 років :))))) (-)
2003.07.11 | Navigator
А ми 12 років як дурні намагаємось хоч якось ввійти в баланс
зі світовою історією після вашої історичної передової школи.Виявляється, не росіяни придумали алфавіт для римлян.
Це дуже прикро.
2003.07.11 | Абакумов А. В. (3)
Re: Индо-балтославянский синтез
Трезуб (в отличие от жёлто-блакитного прапора -- импровизации для Галичины габсбургского двора) действительно почвенное явление. Южные балтославяне (собственно говоря -- уже праславяне !) восприняли сей орнамент в сер. II тыс. до н. э. от ассимилированных ими западных праиндоариев (носителей припонтийских вариантов катакомбной к-ры). Восточных праиндоариев тогда срубники (празападноиранцы) вытеснили в Переднюю Азию.См. http://slavica.maillist.ru/abakumov/?mat=48&rubr=12
В процессе синтеза праславян-среднеднепровцев и западных праиндоариев (арии-иранцы трезуб не культивировали !) сложилась к-ра многоваликовой керамики. Вполне трезубоносная.
Но !
Этот символ скомпроментирован !
Сначала "швейками" псевдосичевыми квазистрельцами (1914 -- 1918 гг.), а затем прогитлеровскими "полицаями" (1939 -- 1955 гг.).
А. В.
2003.07.11 | Vortex
Re: Индо-балтославянский синтез
И как этот герб дошел до наших дней.Не прямо же от древних славян.2003.07.11 | chytach
Наскiльки менi вiдомо,вiн має вiзантiйське походження i є просто
стилiзованим зображенням шулiки пiд час атаки. Цiкаво було бпослухати спецiалiста з геральдики. Там (у геральдицi) є досить суворi
закони, якi багато чого можуть розповiсти про хазяїна герба
(Володимира Великого у нашому випадку) виходячи з того, що на ньому
зображено.
2003.07.13 | Абакумов А. В. (3)
Re: Трезубы
Символика трезуба имеет несколько эпицентров своего генерирования.Т. е. трезубов несколько.
А. В.
2003.07.13 | Габелок
Re: Ви пишите про стародавність тризуба(ів)
Пане Абакумов, чи не могли б Ви навести конкретні поклики на археологічні дослідження, які б вказували не на норманське (Рюриковичі) родове походження тризуба (назву, якого до речі придумав Панько Куліш, давня ж назва не відома. Тому пов*язувати походження слова "тризуб" з санскритськими словами є повною нісенітницею)? Ви все дуже гарно написали у попередньому своєму дописі й дали поклик на свій вебсайт, який я відвідав, але я там не знайшов нічого, щоб свідчило про те, що "тризуб" має "балто-слов*янське", чи "балто-слов*янсько-арійське" походження.Порівняйте зі свастикою. Зображення свастики ми знаходимо географічно від Німеччини до Індії у різних народів, включаючи українські землі й російські. Так само зображення свастики хронологічно пронизує кілька тисячоліть. Є десятки зображень свастики у багатьох народів.
Де донорманські зображення тризуба?
Буду дуже вдячний, якщо Ви "проілюструєте" свою відповідь.
Габелок
Буду
2003.07.13 | Габелок
Re: Ще про антиросійську габсбургську конспірацію
Ось ще я знайшов це:http://www.uvkr.org.ua/ukraine/prapor/1.htm
Ця стаття все ще не є задовільною для мене, але все ж таки ця стаття є цікавим оглядом походження жовто-блакитного прапору (sic! не блакитно-жовтого).
ПРАПОРИ УКРАЇНИ
Державний Прапор України – стяг із двох рівновеликих
горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів
Прапор як засіб сигналізації відомий на території сучасної України ще з античних часів. Дореволюційний дослідник Л. Яковлєв зазначав, шо перші давньоруські знамена, як і перші прапори інших народів древності, — це прості, довгі жердини, до вершин яких прикріплювалися гілля дерев, жмутики трави, кінські хвости та інші ознаки, котрі в літописах іменуються «чолкою стяговою»: «Й бить сеча зла, й потяша стяговника нашего и чолку стяговую соторгоша со стяга» («Слово про Ігорів похід»).
Древні стяги дуже поважалися на Русі ще за часів язичества, а після введення християнства вони освячувалися образом животворного хреста, що було перейнято з грецької віри. З цього часу значення стягів як святині зросло — без прапора військо не вирушало у похід і не вступало в бій. До речі, відтепер на вершку кріпився не гостроконечник, а хрест; замість однієї — дві–три «чолки» різних кольорів. Вони незабаром будуть замінені великими відрізками клиноподібної матерії яскравого кольору.
Як зазначає відомий російський історик XIX ст. М. Карамзін, слов'яни обожнювали свої знамена і вважали, що у воєнний час вони найсвятіші від усіх ідолів.
Стяги спершу брали в похід, піднімали їх перед боєм. Ставили на підвищеному місці, щоб було видно кожному ратнику. Збереглися в літописах з цього приводу такі вирази: «наволочив стяги» — тобто прикріпивши їх до древкІв і «поставиша стязи» чи «стоять стязи» — означало, що військо стоїть, готове до бою.
Збити стяги ворога вважалось рівнозначним перемозі у битві. Якось, розповідає літопис, руські князі близько підійшли до стану половців і «перебродиши через реку Сулу, й кликнуша на них, половци же ужасощась й не возмогоша ни стяга поставити, ни побегоша».
За стяговиків визначалися найвизначніші богатирі, які мали постійно підтримувати прапор над полем бою і охороняти. Значення прапора під час бою було надзвичайно велике. Якщо він стояв нерухомо, «простирающеся яко облацы» — значить битва точилася успішно, а якщо зникав з-над голів ратників, то, очевидно, вже супротивник подолав військо — «досекошася до стяга, й стяг полсекоша».
Державний колір з'явився в древності передусім на військових знаменах-стягах, печатях і в гербах на князівських грамотах.
Форми, зображення і колір народного прапора зберігалися незмінними, поки зберігалася стара народна віра, оскільки неможливо було з волі окремих людей змінювати форму народного кумира-божества.
Ця ідея святості військового знамена перейшла і в християнську епоху; правда, природно, що при цьому язичеські символи — дерево життя, фантастичні тварини — поступаються місцем новим символам: зображенням Христа-Спасителя, Георгія Побідоносця, Миколи Чудотворця тощо. Ці образи вишивалися золотом і сріблом на шовкових стрічках, котрі прикріплювалися до високих древків-дротиків з наконечниками різної форми, серед яких траплялися й тризубці.
Історичні джерела донесли до нас досить скупі відомості про кольори, які вживалися на прапорах Київської Русі. Наприклад, «Слово про Ігорів похід» згадує «чрвлен стяг», «белу хоруговь», «чрвлену чолку». На думку досить авторитетного сучасного зарубіжного історика Р. Климкевича, «стяг руської землі (Київської доби) червоний із золотим тризубом чи двозубом того чи іншого князя».
Проте є певні сумніви щодо цього твердження, оскільки червоний прапор Новгород-Сіверського князя Ігоря не може уособлювати головний стяг Київської держави. Та й за часів Ігоревого походу вона вже розпалася на окремі удільні князівства, тому це могло бути знамено хіба лише регіональне.
Які кольори вживалися на руських знаменах найчастіше? За висновком сучасних українських істориків К. Гломозди і О.Г. Тавловського — червоні. Але є й інша думка,
1910 року було «высочайше учрежденное при Министерстве юстиции Особое совещание для выяснения вопроса о русских государственных национальных цветах». У ході дискусії, яка розгорнулася на сторінках часописів, такі російські видання, як «Россия», «Новое время», «Московские ведомости», а також інші в своїх публікаціях визнали «в числе древних русских государственных цветов синий, голубой, лазоревый, оранжевый, желтый».
Чомусь на це не звертають уваги окремі сучасні дослідники, намагаючись переконати читачів, що українському народу притаманні головним чином червоні барви. Наводять незаперечний, на їхній погляд, доказ: 147 з 168 руських стягів, які зображені на мініатюрах Кенігсберзького (або Радзивілівського) літопису, — червоні. На жаль, в цьому випадку не наводиться джерело, де зроблені такі підрахунки, оскільки біль глибоке та уважне вивчення дає дещо інші результати. Так от: усього стягів на кольорових композиціях цього літопису — 213: 190 — червоних, 7 — жовтих, 7 — білих, 2 — коричневі, по 1 — синьому та зеленому.
Як бачимо, перевага червоних стягів — абсолютна. Однак це не дає підстав для остаточного вирішення проблеми на користь червоного державного прапора Київської Русі. Чому? По-перше, тому, що бачимо не корогву, а невеликі бойові стяги. Підкреслюємо: тільки бойові стяги, які супроводжують виключно військові операції. По-друге, є ще одна обставина, яка не підкріплює тезу В. Ткаченка, що стяги з мініатюр Кенігсберзького літопису виражають саме державні кольори Київської Русі. Це те, що кольорові композиції літопису засвідчують: червоним стягом як військовим широко користувалися й інші народи. Наприклад, на сторінці 75 бачимо такий стяг у корсунців (територія нинішнього Севастополя, колишнє грецьке місто), на сторінці 85 і 98 — у печенігів, на 141-й — у половців. Тобто, червоний прапор у ті часи — загальновизнаний, можна сказати, інтернаціональний військовий символ.
Нові підтвердження цьому віднайдемо і на сторінках академічного видання «Древнерусская миниатюра» (1933). Тут бачимо з саме червоним знаменом прапороносця ординського хана під час битви на Куликовому полі 1380 року, а також у філістимлян, що воювали з ізраїльтянами.
Справді, червоний колір упродовж усієї нашої історії мав поширення і в народній творчості, і в побуті, і на державних прапорах. Але буде цілком справедливо розповісти і про те, як український народ користувався іншими кольорами, зокрема жовтим і синім (голубим, блакитним, лазуровим). Бо ж зовсім не історично, коли прихильники червоного кольору, цитуючи рядки про «червону корогву» з думи про Самійла Кішку, тут же опускають вислів, співаний українськими кобзарями далі, про «злато-сині киндяки». Так само, як у творчій спадщині Шевченка неправомірно бачити лише вирази «червона калина», «червоні жупани» й не помічати «золотої булави», «синіх жупанів» тощо.
Якщо ж звернемося до усної народної творчості періоду Київської Русі, то можемо переконатися, що вже з того часу наш народ досить часто віддає перевагу саме цим двом кольорам: синє море, синій камінь, синя хмара, синя мла, синє озеро, синєє небо, золотий камінь, жовтії чаші, жовтий пісок, золоте сонечко, золотая кора, жовтий віск, золота грива, золота узда, золота роса, золота зброя, золотий перстень, золоті човни, золоті весла, золоті стріли, золоте перо, золоті яблука, золоті ножі, золоте зерно, сохи золотії, роги золотії, золотії гори, золоті косиці, труба щирозлотная, золотая корогвонька, поясок щирозлотний, золотий вінець, липа, злотом облита, золота квітка, золотії підківки, золотеє стреміння, злота маковонька, золотії крила, золотая стьоженька, золота днина, золоті арфи, золота осінь...
Звичайно, вже з того часу зустрічаємо й такі відомі вирази, як чистеє поле, стадо сріблороге, тарілонька срібляна, ліс темний, сизий орел, зелене вино, черлене вино, коні воронії, сива ластівка, червін чобіт тощо.
Але звертає увагу найбільш улюблений жовтий (золотий) колір. До прикладу:
А зібрала вона золоту росу.
Понесла вна ї до ковальчиків,
До ковальчиків, до ремісничків:
Ой ковальчики, ой ремісничий,
Ой скуйте ж мені золотий вінок,
А з останочків — золотий пояс,
А з обрізочків — золотий перстенець,
Золотий вінок голову склонить,
Золотий пояс лідвоньки зломить,
Злотий перстенець пальчики світлить.
Подібне зустрічаємо і в «Слові о полку Ігоревім»: поряд з «червленим стягом», «червленими щитами» — «золоті шоломи», «синій Дон», «золотий престол», «золоте стремено», «синє море», «сідло золоте», «мла синя», «золоті стріли», «золотоверхі тереми», «золоте намисто»...
До царювання Михайла Федоровича (перша половина XVIІ ст.) на російському прапорі поєднання цих двох кольорів ще зберігалося: на золотому щиті чорний двоглавий візантійський орел, а між коронами, що прикрашають його голови,- православний лазуровий хрест. Згодом синій колір замінюється на білий.
Що стосується твердження деяких вчених про пріоритетне значення червоного кольору (на російських печатях вживався цей колір в період монголо-татарського іга), то це не стосується сучасних українських земель.
Цікаве твердження й про те, що червоний колір в епоху татарського іга супроводжував надання ханських грамот-ярликів: «Таки рекше, утвердихомъ алою лентою ярлык». Але при цьому треба зауважити, що ці факти передусім стосуються Північно-Східної Русі та значно пізнішого часу. Для більшої частини Південно-Західної Русі згадані ханські ярлики не мали значення верховної (хоч і насильницької) волі. Кольори гербових емблем південно-західних земель ближчі до державних кольорів усієї Русі, ніж до монгольських ярликів. В період Золотої Орди на гербі Чернігівщини бачимо чорного орла з золотим хрестом; на гербі Поділля — золоті сонце і хрест.
Окремі сучасні дослідники (зокрема В. Ілля) виводять традицію вживання жовто-синіх кольорів ще з язичницьких часів. Вона органічно вплелася у християнську релігію: і сьогодні в православних храмах Вогонь і Вода — найбільші святощі, які виражаються через жовту і блакитну барви.
Подібних прикладів багато. Скажімо, серед перших речей церкви, побудованої 1775 року при двадцятій Аджамській роті Єлисаветградського пікінерного полку, значаться, зокрема: «Рыза парчевая голубая желтою тафтою подбита; эпатрахиль парчевой голубой желтою тафтою подшитъ; подрызник венецкой голубой тафты въ полахь битымъ золотымъ позументомъ обложен, а подошитъ выбойкою греческою; поручи парчевые голубые желтою тафтою подшиты...»
Кілька десятків років поспіль саме в таких кольорах створювався іконостас Хрестовоздвиженської військової церкви у Катеринославі. На ньому зображувався голубий щит, у якому два вовки тримають золоту корону.
У стійкості цієї традиції можуть щодня пересвідчуватися кияни і гості столиці України — на брамі Володимирського собору фігури святих Ольги і Володимира зображені саме на жовто-блакитному тлі. В цих же барвах розписані інтер'єри Софійського та Володимирського соборів. А ще ж знаменита фреска «Марія Оранта» зі св. Софії, мозаїка Дмитрія Солунського зі зруйнованого Михайлівського Золотоверхого монастиря!
Отже, як бачимо, поєднання жовтого і синього (блакитного) кольорів має на наших землях глибоке коріння, зокрема і в Києві. То, може, й справді великокнязівський стяг був синьо-жовтий? Бо сама історія й природа Києва й на сьогодні характеризується такими кольорами. Про це дуже вдало сказав поет Микола Зеров:
Вітай, замріяний, золотоглавий,
На синіх горах! Загадався — снить...
І не тобі — молодшому — бринить
Червлених наших літ ясна заграва.
Давно в минулім дні твоєї слави,
І плаче дзвонів стоголоса мідь,
Що вже не вернеться щаслива мить
Твого буяння, цвіту і держави.
Але, мандрівче, тут на пісках стань,
Глянь на химери бароккових бань,
На Шеделя білооконне диво.
Живе життя, і силу ще таїть
Оця гора зелена і дрімлива,
Ця золотом цвяхована блакить.
(1926 р.)
Про поєднання цих кольорів твердять і літописні пам'ятки, котрі висвітлюють передусім події Київської землі. Саме звідси, з «матері городів руських», бралися головні сюжети. Так, за підрахунками дослідників, колір щитів постає з їх сторінок в основному червоний, що узгоджується з відомим виразом зі «Слова о полку Ігоревім»: «храбрии Русици поля преградища чрвленіїїми щитм». Водночас зустрічаються й жовті. Шоломи, як правило, мають синю барву.
Що стосується кольору мечів і шабель, зображених у «Кенігсберзькому літописі», то він, як правило, синій, інколи — білий. Руків'я — такої ж барви, але часто (особливо у князів) жовті, тобто в зображенні цього виду зброї поєднуються синьо-жовті кольори. Крім того, меч виступає в літописі кілька разів як символ. Двічі здача меча символізує здачу міст: Києва — Ізяславу Ярославичу і Мурома — волзьким болгарам. В обох випадках меч при цьому перебуває в піхвах жовтого кольору. В інших — зображено вручення його. Скажімо, Володимир Святославич, посилаючи в бій Бориса Володимировича з дружиною, простягає йому оголений синій меч, тобто йдеться про воєнний похід. А от в іншій сцені бачимо передачу Володимиром Всеволодовичем меча в золотих піхвах своєму синові Андрію Володимировичу, котрого посилає на князювання до Володимира (Волинського). Тут меч як символ певних традицій зображається в літописі саме в поєднанні синього і жовтого кольорів.
А от списи, як правило, передані в чорних і білих барвах, рідше — в коричневих і червоних, зовсім рідко — у синіх. Щоправда, треба зважити на те, що списи на мініатюрах літопису в багатьох випадках зроблені одним розчерком, що утруднює з'ясування кольору. Легше зі стрілками і шпорами: всі вони або чорні, або коричневі. Синіми фарбами передано сокири, бердиші, молотки, ланцюги, кулеподібні булави, зображення яких бачимо на мініатюрах, а от лопати — як сині, так і жовті. Таким же кольором змальовано круги воску, які вручаються грецьким послам.
Зауважимо, що у «Кенігсберзькому літописі» та інших пам'ятках історії дерево передається переважно жовтою, а залізо — синьою фарбою. Наприклад, якщо сама сокира зображена синім кольором, то сокирище — жовтим.
Хочеть'ся звернути увагу й на таку деталь з літописного «Изборника Святослава» 1073 року: заставки-птахи, які служать своєрідними ключами до нових розділів, виконані саме у синьо-жовтих барвах. Такими ж фарбами зображені й фігури святих.
Вочевидь, саме серйозне вивчення кольорових композицій у літописних пам'ятках дало підставу російським геральдистам назвати у 1910 році синій і жовтий серед державних кольорів древньої Русі, спадкоємницею якої була, звичайно, передусім Україна.
Цікаву версію щодо давньої української традиції поєднання жовтого і синього кольорів висловив нещодавно львівський історик Б. Якимович. Згідно з нею, слово «хохол», котрим дехто називає інколи українців,- монгольського походження. Воно складено зі слів: «хох» — синій, голубий, небесний та «улу» (юлу) — жовтий. Кінцева голосна редукується, і ми дістаємо теперішнє звучання.
Природно, така гіпотеза викликає значний інтерес, оскільки сині й жовті справді могли бути кольорами племінних об'єднань слов'ян ще до нашестя монголо-татар, а саме слово перейшло у мову наших сусідів, втративши своє первісне значення. Слушною є думка Б. Якимовича, що саме такими об'єднаннями племен монголе-татари могли називати могутнє Галицьке-Волинське князівство, яке під проводом князя Данила Галицького так і не скорилося повністю ординській навалі.
На доказ історичного кореня традиції поєднання синьо-жовтих кольорів на Україні наведемо і такий приклад. Як свідчить хроніка Зіморовича (відома вона нам ще з середини XVII століття), щойно заснованому місту Львову (1256 р.) надається герб, на якому зображується золотий лев на голубому тлі. Ці ж кольори поєднувалися на знаках Руського воєводства за часів Речі Посполитої.
Треба пам'ятати (а це стверджується й прикладом з левом), що прапори скрізь і завжди виготовляються, як правило, відповідно до кольорів герба тієї чи іншої землі чи країни.
Згадаємо про славнозвісну Грюнвальдську битву 1410 року, в якій об'єднані сили слов'янства і прибалтійських народів розгромили німецьких залізних рицарів. У ній, як відомо, взяли активну участь і представники українського народу. Так от, польський історик Ян Длугош, перераховуючи склад війська, зокрема зазначає, що хоругва Львівської землі «мала на прапорі жовтого лева, що ніби дереться на скелю, на лазуровому полі», а хоругва Перемиської землі «мала на прапорі жовтого орла з двома головами, оберненими однаково в різні боки, на лазуровому полі».
Слід зазначити, що «сімнадцята, вісімнадцята і дев'ятнадцята... з огляду на чисельність свого населення» дружини Подільської землі шикувалися до бою під хоругвами та прапорами, і на кожній хоругві зображалося сонце на білому полі. Це співпадало за кольорами з барвами знамен військових та головного знамена краю. Дещо пізніше у гербі цього регіону золоте сонце зображується на синьому полі.
Привертає увагу й те, що дружина з Галича — двадцята в даному випадку — «мала на прапорі чорну галку з короною на голові на білому полі». Очевидно, вона виступала під стягом не регіональним, а фамільним. Хоча й на деяких іменних корогвах (хоругвах) з колишнього Галицько-Волинського князівства збереглися традиційні кольори, зокрема на стягу Снитка з Ярослава — жовтий «серп місяця із зіркою посередині на синьому полі».
На жаль, Ян Длугош не залишив нам докладного опису прапорів дружин з Києва, Пінська, Берестя, Дорогочина, Кременця та Стародуба, що належали колись до південно-західних земель Київської Русі; в даному разі історик відбувся загальною фразою, що «на них на червоному полі були намальовані знаки, якими Вітовт (литовський князь — автор) за звичаєм таврував своїх коней». Напевно, йдеться про так звані «гедимінові стовпи» (три білих стовпи на червоному полі).
Очевидно, прапор кожного згаданого міста у верхньому кутку мав знак литовського князя, а іншу площину відводили під традиційні кольори кожного конкретного регіону.
Дослідження вчених (передусім Р. Климковича) довели, що герби на прапорах руських земель, крім червоного та білого кольорів (державних у Польсько-Литовській державі), мали також й інші барви. Так, в історичних гербах поліських і підляських міст використовувалися жовтий і синій (блакитний) кольори. Герб Полісся — в червоному полі й на срібному коні з блакитною упряжжю лицар у блакитному уборі, який держить у піднятій правиці срібний меч, а на лівому рамені — блакитний щит із золотим двораменним хрестом. Герб Підляшшя — на срібному полі й червоному коні з блакитною упряжжю лицар у блакитному уборі, з блакитним піднятим мечем у правиці й золотим двораменним хрестом на блакитному щиті, що висить на лівому рамені.
Р. Климкович пояснює наявність жовто-блакитної сполуки для нараменного щита з подвійним хрестом так: «Барви герба династії ГедиміновичІв змінювалися залежно від часу й місця, зберігаючи численні двобарвні зіставлення. Так, на виображенні русько-литовської погоні в «Арсенальському гербовнику» хрест золотий у блакитному полі: в Ченстоховськім Богослужебнику, що був подарунком короля й великокнязя Жигмонта І, він срібний у червоному полі. А крім того, маємо ще й інші сполуки барв, що збереглися в міській геральдиці... тому хочемо тільки ствердити, що погонь (гербове зображення озброєного вершника) була найчастіше виображена з золотим подвійним хрестом у блакитному полі (передусім у державних інсигніях Великокнязівства). Та якраз у такому барвному зіставленні видніє вона в передових західноєвропейських гербовиках. Ця сполука барв наявна у більшості гербів українських міст, що користувалися погонню (головно на Волині), а крім того, вона узгоджується з твердженням давніх гербознавців, що упряж і зброя в підлясько-польського гербового лицаря-вершника блакитні».
Саме це і різнить північно-західні українські землі від подібних земельних гербів з погонню в Польщі, Литві й Білорусії.
При цьому слід нагадати й такий факт. На перегляді об'єднаних слов'янських сил перед Грюнвальдською битвою першою була велика корогва землі краківської — білий орел з короною на голові, а другою — два золоті орли в полі небесному.
Звернемося до знамен славних запорожців.
Корогва — найбільша святиня українського козацтва. Під нею запорожці ходили через бурхливе Чорне море до стін столиці Оттоманської Порти — Константинополя, переслідували ординських нападників, відвойовуючи ясир, піднімали трудовий люд на боротьбу проти гноблення польською шляхтою. Під час січі біля прапорів розпалювалися найзавзятіші поєдинки, бо втрата прапора для запорожця, як і для його предків, давніх русів, була рівнозначною поразці, ганьбі.
Добре розуміючи це, шляхта завжди домагалася, аби козацтво на знак перемир'я видавало військову корогву. Так, знаючи, що запорожці мають у своєму таборі — на лівому березі Сули (біля сучасного міста Лубни на Полтавщині) — прапор австрійського імператора «з кармазинового адамашку», гетьман польський Жолкєвський пропонував мир за умови, що козацький гетьман «розпустить свою купу та віддасть корогву Максиміліана й артилерію».
Перший відомий нам з історичних джерел козацький прапор — червоне полотнище, на якому білий хрест. І в майбутньому ми будемо часто бачити поєднання саме цих кольорів на козацьких знаменах. Вочевидь, традиція ця йде від родинного герба прославленого запорозького ватажка Дмитра Байди-Вишневецького. Під його штандартом зазвичай ходили хортицькі січовики в середині XVI ст. На пам'ять про мужнього українського князя, котрий загинув у турецькій столиці на гаку, дніпровська вольниця й залишила на своїй корогві «символи Вишневецького, потомка турово-пінських Рюриковичів».
На козацьких прапорах XVI–XVIII століть зображалися сонце, місяць, зірки, коло, олені, зброя, святі — все, що було на той час характерним для мотивів українського народного образотворчого й декоративного мистецтва.
За свідченням зарубіжного історика Михайла Антоновича, на корогвах, які супроводжували запорожців у походах на Крим, Туреччину, в Західну Європу, вишивано образ святої Покрови. Прапори з цим зображенням гордо майоріли під час походів і боїв Ружинського, Косинського, Наливайка, Лободи, Сагайдачного... Проте найпоширенішим залишався козак, якого запорожці взяли за герб Низового війська. Цей герб — лицар-вояк, котрий дещо звернутий уліво, з шаблею при лівому боці і рушницею на лівому плечі — як уже зазначалося вище, відомий ще з XVI століття.
Поряд з чисто своїми вживалися козацтвом і корогви володарів, котрі брали їх на службу. Наприклад, жовтий стяг з чорним орлом — від австрійського імператора, червоний з білим орлом — від польського короля.
Зустрічаючись 1654 року в Богуславі з Хмельницьким, Павло Алепський, котрий супроводжував до Москви антіохійського патріарха Макарія, зазначав: «с войском было знамя христолюбивого воинственного гетмана Зиновия из черной и желтой материи полосами с водруженным на нем крестом».
Окремо необхідно сказати про ті знамена, які вручалися українським козакам від російських царів. Нам невідомо, яку ж відзнаку вручено першому загонові запорожців, який на чолі з Дмитром Івановичем Вишневецьким перейшов на службу до Івана IV (Грозного) ще 1557 року. Можемо лише припустити, що вона мала всі ознаки великого стяга царя Івана Грозного того часу. З російських документів відомо, що «середина лазоревого цвета, откос белого, сахарного. В среднем кругу изображен господь Вседержитель на белом коне среди звездного неба и окруженный небесными силами. В нижнем углу — святой апостол Іоанн Богослов, а на откосе архангел Михаил на золотом крылатом коне».
Знаємо, що офіційно передано 1632 року українським переселенцям на російські землі; «знамя нарочитое из запасних знамен — послать то знамя Тулских Черкас, (тобто переселенців з України — автор) и Днепровских козаков голове Йвану Ворыпаю». Як воно потрапило в Іноземний приказ Московської держави, документи, на жаль, світла не проливають, однак, на щастя, дають його опис: «Тафта веницейская, опушка червлена, всередине два клина желтых да один клин черен, на черном клину круг тафта червлена, тафты в нем два аршина б вершков...»
А ось який козацький прапор описується 1643 року:
«Знамя Черкасское, а на нем нашит крест по листкалям — а по осмотру того знамени опушка мухояркая червчатая, и желтая, и знамя ветхо».
Гетьману Брюховецькому царським указом 1665 року передавався такий прапор: «цвета середина тафта червлена, опушка тафты зеленая, по знамени круги тафта лазоревая».
Під час боїв, переходів прапор завжди майорів на чолі війська. Ось як описує сучасник урочистий марш народної армії біля стін Львова восени 1655 року: «Хмельницький їхав як гетьман козацтва Краківським передмістям повз тамту браму на сорокатому бахматі. За ним несено новий червоний прапор, бунчук з кінського білого хвоста, над ним на білій китайці вигаптуваний його герб: Абданк з хрестом, другий прапор, прикрашений зображенням святого Михайла, який списом пробиває змію. За цими прапорами поступали інші прапори, яких було менше-більше 34, і на них виднілися гербові знаки майже всіх воєводств і віддалених країн, крім білого орла Польщі і корони».
При цьому слід зазначити: твердження деяких істориків про те, що польський король Ян-Казимир прислав Богданові Хмельницькому жовто-блакитну корогву, не знаходить свого підтвердження в історичних джерелах, оскільки шляхетські посли засвідчили в своєму щоденнику: вони вручили українському гетьманові в Переяславі (у лютому 1649 року) «червону корогву з білим орлом». А зустрічав Богдан Хмельницький польських комісарів з червоним прапором: «Гетьман Хмельницький виїхав... назустріч у поле, за півчверті милі, з кількома десятками вершників: з полковниками, осавулами, сотниками, військовою музикою з бунчуком і червоною корогвою» (Ю. Зіморович).
Значного поширення на козацьких знаменах червоний колір набуває в роки визвольної війни 1648-1654 років. Так, у реляції про облогу Гомеля 1651 року анонімний автор повідомляє: «13 червня, тобто у неділю вранці, о 8 годині, коли змінювався караул, вартовий помітив червону корогву з білим хрестом і білою лиштвою, під якою козаки підступали до Гомеля. Коли корогва вже проносилася серед садів мимо міста, поряд з нею з'явилася і друга червона корогва, з нею було три білих, дві чорних і дві жовто-облочистих (жовто-блакитних- автор) корогви, під якими йшло 8 тисяч козацьких вершників і відбірних піхотинців».
Очевидно, йдеться про ті прапори, які через місяць будуть захоплені військом литовського гетьмана Януша Радзивілла й опис яких зберігається у відділі рукописів Державної Публічної бібліотеки імені М. С. Салтикова- Щедріна у Санкт-Петербурзі. Так, стяг, що «під Лоєвом узятий з полку Небаби»,- полотняний, світло-вишневий, хрест білий, зверху і знизу блакитні лиштви. Серед тих знамен, біля опису яких зазначається, що вони «в таборі вранці взяті», двоє мають поєднання жовтого і блакитного кольорів. На одному з них блакитна лиштва і блакитне поле, по якому розміщуються золоті хрест і півмісяць. На другому, червоному, жовтий хрест, а на голубій лиштві червоні квітки. Згадуються в описі й прапори з чорним кольором (очевидно, один із тих, про які йшлося в реляції про облогу Гомеля: сама корогва біла, хрест і кружечки чорні, лиштва червона). Прості підрахунки засвідчують, що на описаних прапорах, приналежність яких перший їх дослідник Я. Ісаєвич відніс до Чернігівського полку, переважають білі (10) і червоні (8) кольори, що, мабуть, пов'язано з впливом польської геральдики. Далі йдуть блакитний (6), сірий (3), жовтий (2), чорний і зелений (по 1).
Ретельний аналіз подій 1651 року дає підставу висунути версію про те, що два жовто-блакитні прапори, захоплені військом Януша Радзивілла, належали не Чернігівському, а Ніжинському козацькому полку, оскільки герб Ніжина — це золотий жезл бога торгівлі Меркурія на синьому (голубому) полі. А Ніжинський полк у кампанії 1651 року був підпорядкований Чернігівському полковнику Мартину Небабі, котрий героїчно загинув тоді у битві під Ріпками.
А ось яка картина з козацькими прапорами Київського полку у період визвольної війни (1648–1654 років). В тому ж фонді їх описано чотирнадцять. З них чотири мають поєднання блакитного і жовтого кольорів. На блакитному полотнищі — жовті хрест, місяць і зірки. А ще на трьох — герб Києва: лук зі стрілою в колі (куша); жовта корогва має блакитну полотняну лиштву, на якій коло і лук цеглясті (оранжеві). Ще на одному блакитному — коло, лук і стріла жовті, а лиштва блакитна полотняна. Тканина цеглястого забарвлення, а куша — жовтого кольору, лиштва — синього. До речі, на думку історика Я. Ісаєвича, один з цих стягів міг належати і якомусь із київських ремісничих цехів.
Так-от, на київських прапорах того часу червоний колір зустрічається у 8 випадках, білий — у 7, блакитний — у 6, жовтий — у б, чорний — у 4 і лише раз — зелений.
З XVIII століття полкові і сотенні козацькі прапори Війська Запорозького все частіше виготовляються з блакитного полотнища, на яке жовтою фарбою наносяться хрести, зорі, зброя, постаті святих. Згодом — козак з самопалом на золотому (жовтому) щиті з голубим тлом. 1717 року, наприклад, полтавський полковник Іван Черняк повідомляє гетьманові Івану Скоропадському, що «на сотенні корогви куплено блакитного лудану, а жовтий лудан дано на пряжі».
Подібну інформацію подає і лист лубенського полковника Івана Кулябки від 1758 року. У ньому, зокрема, йдеться про те, що прапор кріпосної сотні Лубенського полку з одного боку має бути національним, а з другого — згідно з бажанням полкової канцелярії: «на світло-голубій голі з правої сторони і золотій землі на знаменах козак розписан буде».
Подібні барви поширюються і на знамена козацьких полків Слобідської України. Так, прапор балаклійської сотні ізюмського полку був такий: на жовтій основі червоний хрест, над ним корона і блакитні лаври.
Поєднання червоного, жовтого і блакитного кольорів на козацьких прапорах зустрічається, до речі, дуже часто.
Треба зазначити, що поєднання жовтого і блакитного кольорів бачимо і на багатьох гербах козацької старшини того часу. Так, рід миргородських полковників Апостолів, з якого походить і гетьман Данило Апостол, мав таку відзнаку: голубе поле щита прикрашали золоті зірки і зображення золотого кавалерського хреста. Власне, таким був історичний герб Миргорода.
Ми не знаємо достеменно, якими були прапори Вінницького та Брацлавського полків. Але, очевидно, вони перейняли барви тогочасного герба Подільської землі — золоте сонце в синьому небі. Бо саме в цьому треба шукати пояснення, чому, скажімо, герби Кам'янця-Подільського та Проскурова (Хмельницького) — синьо-жовті, як і символи козацьких родів подільських полків.
Герб Богунів мав такий вигляд: на голубому полі щита лежала золота підкова і золотий кавалерський хрест.
У роду знаменитих Нечаїв передавався у спадок герб, де в голубому полі було зображено перекинуту підкову, обрамлену золотим кавалерським хрестом.
Цікаво звернутися до сімейної традиції окремих киян. Так-от, потомки Василя Федоровича Дворецького, київського полковника (у 1659–1669 роках), передавали з покоління в покоління такий герб: у голубому полі золота зірка, обрамлена золотими кавалерським хрестом (зверху) і півмісяцем (зліва). Ці кольори бачимо і на родинній ознаці батуринського сотника Якова Івановича Долинського (1713 рік) — в голубому полі золотий хрест і золота підкова.
Водночас необхідно зазначити, що згадані кольори переважають на гербах графа Безбородька, гетьманів Михайла Дорошенка (загинув 1628 року), Івана Брюховецького, Кирила Розумовського, багатьох представників генеральної старшини.
Ще напередодні Великої Вітчизняної війни в Ермітажі зберігалося чимало козацьких знамен, на яких можна було побачити поєднання цих двох кольорів. Наприклад, на одному з них — архистратиг Михаїл, одягнений у золоту кирею і блакитні штани. Ще одна корогва («1774 року февраля 28») створена коштом останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського: продовгуватий прямокутник блакитного кольору, на якому яскравіли золоті герби.
Знайдені нещодавно документи засвідчують, що прапори в таких барвах використовувалися на Січі ще до того, як булаву кошового атамана прийняв православний Петро Калнишевський. Про це довідуємося з його листа (1763 р.) до київського священнослужителя: «При сем услужно прошу в Києве искусных мастерей проискав подрядить зделать в прилагающусь меру войсковое знамя на блакитном канавище, в подобие имеющегося при Коше на желтой материи четвероугольного недавно поновленого знамя...»
Традицію використання козаками жовто-блакитних прапорів підтверджує й опис-звіт видатного російського філолога, знавця давніх пам'яток культури України Федора Корша на картину Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану», яку придбав імператор Олександр III: «...знамена козацкие, изображенные художником Репиным на его картине, не содержат по своєму цветовому набору никаних иностранных веяний, а отражают в себе извечную преемственность цветов золотых й небесных, постоянно присущих для всех знаков отличий в Южной Руси (Малороссии) еще со времен Великих князей Киевских, вплоть до роспуска запорожской вольницы, согласно повелению империатрицы Екатерины Великой. Сказанному имеется предостаточно письменних подтверждений в отечественных й иностранных сугубо исторических источниках, а равно — в ряде предметов материального искусства тех древних времен...»
Водночас традиція поєднання блакитного й жовтого кольорів поширюється і на герби тогочасних міст України. Наприклад, «Скорочений особливий опис Київського намісництва 1787 року» свідчить: герб Києва — це архистратиг Михаїл у золотому ореолі на голубому полі. Така ж гама кольорів і на гербах Лубен (у голубому полі рука, що тримає золоту булаву), Миргорода (в голубому полі золотий чотирикутний хрест, під яким срібна восьмикутна зірка), Городища (в голубому полі навхрест лежать золоті шабля і ключ, зверху — срібна шестикутна зірка).
Герби восьми з одинадцяти повітових міст Київського намісництва, що зображені у даному описі, обрамлені жовто-блакитними корогвами.
Пізніше, коли 1853 року затверджувалися герби міст Київської губернії, до обов'язкової верхньої частини щита, що відтворювала в кольорах герб Києва, додавалася п'ятиконечна золота вежа.
Традицію поєднання блакитного й жовтого кольорів зустрічаємо і на багатьох гербах повітових міст Чернігівського намісництва, про що засвідчує відома праця О. Шафонського.
А чи були й інші комбінації кольорів?
Так. На гербі Березни зображується в голубому полі зелена береза, яка пронизується навхрест золотими стрілою і шаблею, з боків — срібні зірки й півмісяць. Ніжинці надавали переваги трьом кольорам: перерізаний надвоє щит, на якому у верхній (червоній) частині зображено дві руки, а в нижній (синій)- золотий жезл Меркурія (пізніше червоний колір відпаде). А ось у Глинську традиційним був (поряд з червоним та жовтим) і чорний колір: в червоному полі золоте серце, золотою короною увінчане, на ньому лежать навхрест дві чорні стріли. Чорний колір бачимо і на гербі Гадяча (в червоному полі у голубому одязі архистратиг Михаїл, що вражає золотим списом чорного диявола).
Чорний колір, як відомо, здавна був традиційним і для Чернігова. Його герб — це увінчаний золотою короною чорний у срібному полі орел одноголовий, дзьоб і кігті якого золоті. У лівій лапі він тримає золотий хрест.
Поєднання синього і жовтого кольорів бачимо і на знаменах ремісничих цехів. Наприклад, прапор ткачів Чернігова — голубий тафтяний, обшитий навколо жовтою голлю. На ньому зображається, поряд з постатями святих, ткацький човник. У кравців стяг — «червоний, золотим позументом обкладений, посередині на голубому тлі виписано з одного боку розп'яття Христове, а з іншого — пресвята Богородиця Троїцька Іллінська Чернігівська і ножиці. Шевці віддавали перевагу червоному, синьому, срібному, м'ясники — зеленому».
Окремо слід сказати і про поховальне сукно. У чернігівських ремісників, наприклад, покійників покривали так: кравців — синім з золотом хрестом, обкладеним срібним мереживом; ткачів — синім з зеленим хрестом, лиштва — червона; шевців — синім з золотим хрестом, лиштва червона. За звичаєм, такі ж кольори переважали і під час поховання м'ясників, гончарів, хлібників.
Подібні прапори і поховальне сукно — у ніжинських, прилуцьких, березнівських, борзнянських ремісників. Цеху ніжинських ткачів, щоправда, належав жовто-блакитний прапор.
Враховуючи те, що поховальні обряди — найбільш стійкі народні традиції, можна зробити висновок, що на Чернігівщині найбільш поширеними були червоно-жовто-блакитні кольори.
А ось які поховальні обряди були минулого століття у Старокостянтинівському повіті Волинської губернії (нині — Хмельницька область). Дівчат-покійниць, скажімо, тут одягали в ситцеву спідницю синього, зеленого і жовтого кольорів, які вважалися траурними. В спідницю червоного кольору наряжати не можна було, оскільки це могло накликати велику біду на весь рід — вважалося, що у такому випадку вся молодь роду помре цього ж року.
Козацькі поховальні обряди, як відомо, завжди супроводжувалися червоним кольором, що найбільш повно передано в народному фольклорі. Тіло запорожців не лише покривали червоною китайкою, а й у «головоньках червоний прапор» виставляли.
Слід нагадати і про символіку кольорів у час обжинків. Щодо таких випадків, то на Україні найчастіше зустрічаємо червоний та золотисто-жовтий кольори. За народними тлумаченнями, перший береже рослинність від шкоди, другий сприяє дозріванню.
Безумовно, історичні традиції певних територій у використанні тих чи інших кольорів відбивалися і на гербах цих регіонів. Мабуть, з огляду на загальновживані, саме синьо-жовті барви перейшли й на герби українських губерній Російської імперії, які затверджувалися в другій половині XIX століття. Так, Катеринославська губернія мала за свій символ синій щит, на якому виділялося золоте зображення Катерини II, оточене золотими зірками;
Подільська — на небесному полі сонце з 16-ма золотими променями, над якими золотий хрест; Київська — синьо-жовтий шит із зображенням срібного архистратига Михаїла.
А ось якими були геральдичні символи інших українських губерній: Херсонської — на лазуровому полі срібний хрест, з боків і знизу — три золоті корони; Чернігівської — на срібному полі чорний орел, що тримає довгий золотий хрест; Харківської — на срібному полі чорна кінська голова, а на червоному — золота шестикутна зірка між двома золотими візантійськими монетами; Таврійської — на золотому полі чорний візантійський орел із червоними язиками, увінчаний двома золотими коронами, на грудях орла — золотий восьмикутний хрест; Волинської — срібний хрест у червоному полі.
Як свідчить простий підрахунок, на гербах українських губерній у XIX столітті найбільше вживалися жовті барви — 7 разів, по 5 — блакитні і білі; по 3 — чорні й червоні.
Слід додати, що й історичний герб Криму має сині та жовті барви: золота тамга в синьому полі.
2003.07.21 | Габелок
Re: Златосині киндяки
Ось про "киндяки" з Бориса Грінченка:"Ой із города, із Трапезонта виступала галера, трьома цвітами процвітана, мальована: ой первим цвітом процвітана, -- златосиніми киндяками побивана; а другим цвітом процвітана, - гарматами арештована."
"(Паювали) златосині киндяки на козаки, златоглави на отамани."
2003.07.13 | Габелок
Re: Индо-балтославянский синтез
Абакумов А. В. (3) пише:> Трезуб (в отличие от жёлто-блакитного прапора -- импровизации для Галичины габсбургского двора)
Я все ще на бачив задовільного історичного дослідження, яке б пояснювало походження жовто-блакитного прапора.
Але ось що я знайшов:
http://www.geocities.com/ua_ukraine/ukrainerus80.html
"Член Петербурзької Академії наук, академік Федір Корш (відомий знавець давніх пам'яток культури України) писав цареві Олександрові III:
"Ваше Величество! Знамена козацкие, изображенные художником Репиным на его картине, не содержат по своєму цветовому набору никаких иностранных веяний, а отражают в себе извечную преемственность цветов золотых и небесных, постоянно присущих для всех знаков отличий в Южной Руси (Малороссии) еще со времен Великих князей Киевских вплоть до роспуска запорожской вольницы согласно повелению Императрицы Екатерины Великой. Сказанному имеется предостаточно письменных подтверждений в отечественных источниках, а равно в ряде предметов материального искусства тех древних времен"
Василевський П. Під якими прапорами сміялися "Запорожці" Іллі Рєпіна // "Флот України", 07.06.1997, Севастополь."
Мене завжди цікавило, звідки Рєпін взяв ідею жовто-блакитното та червоно-чорного стягів (останній не вписується в "австро-угорську конспірацію Пана Абакумова")?
2003.07.14 | Абакумов А. В. (3)
Re: Индо-балтославянский синтез
Разве о лексическом заимствовании шла речь ?Археология УССР. К., 1985, с. 414.
Неизвестно, какой из древних трезубов лёг в основу рюриковичского !
А. В.
2003.07.14 | Габелок
Re: Индо-балтославянский синтез
Дякую за поклик. Чи не має цього матеріалу в Інтернеті? Я знайшов дещо в Інтернеті:http://www.republika.pl/ukrainbazar/Tryzub/Tryzub1.htm
Але наведені там зображення не переконують. Всі ті до норманські зображення намагаються порівняти саме з тризубом, хоча найстаріший символ Рюриковичей був не тризуб але "рогатина". В такому разі тризубна логіка втрачає своє підгрунтя.
Про лексичне походження, то було адресовано не для Вас. Хтось в цій дискусії намагався пояснити слово "тризуб", арійським походженням.
2003.07.15 | Анатолій
ПРАПОР УКРАЇНИ ВІД БОГІВ НАШИХ,
Прапор України – від богів наших.Виходячи з умови, що бог Хорс є чоловічим аспектом України, а богиня Таня її жіночим аспектом (див. Мапу із зіркою Господа РА) та аналізуючи таблицю кольорів богів (Див. Знахар), бачимо, що Хорс (алмаз) має блакитний, а Таня (бурштин) має жовтий кольори. Жовто-блакитний національний прапор України, таким чином, має стародавнє Православне, божественне походження і, як видно, нічого не має спільного з красивим поетичним образом пшениці та неба.
2003.07.12 | VENED
Re: Американский орел помоложе и украинского трезуба
А у туркменов орел вообще пятиглавый, у австрийцев орел держит в лапах серп и молот, у албанцев просто двуглавый орел. Американский орел помоложе российского орла и украинского трезуба, но мощи-то больше у США2003.07.13 | Vortex
Re: Американский орел помоложе и украинского трезуба
Гербом какого государства был трезуб 200 лет назад?Североамериканские соединенные Штаты постарше будут.2003.07.15 | Анатолій
ТРИГЛАВ - ГЕРБ УКРАЇНИ.
Герб України.Як відомо, герб України має форму Тризуба, або Триглава, як написано у древніх книжках. У Велесовій книзі навіть є вірш славлення Триглава. Триглав, це, як правило, сукупність трьох Господ Православного Пантеону. Якщо виходити з древнього, а не сучасного зображення Триглава, яке ми можемо побачити на древніх князівських печатках та штандартах, на відичних зображеннях бога РудРа з Тризубом, то його графіка є стилізованою сукупністю трьох рун – (нажаль формат форуму не відображає руніки) (Pertho, Tiwaz, Ingwaz), тобто означає - Народжуюче лоно, матір, землю; Порядок, жертовність, опору; Активне внутрішнє зростання, досягнення зрілості, чоловіча плодовитість. Розтлумачивши це, ми вбачаємо наступний зміст - “МІСЦЕ ДЕ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ НОВА РАСА”, тобто за рунами Триглав та назва України є тотожними. Зображення Оранти-мати оріїв у церкві Святої Софії, що у м. Києві, також відбиває цей знак.
2003.07.15 | Navigator
Візантійському двоголовому орлу всього 800 років - тому розпаль
цовка як у молодого (як пальчики розчепірив, шпанюк!):Heraldry in Byzantium?
The use of heraldic insignia as a symbolic representation of families did not develop in Byzantium. The broad range of images (Christ, the Virgin, the Cross, various saints) found on seals are personal rather than familial. Certain blazons have, however, been interpreted by some scholars as official imperial or familial coats of arms.
Not until after the restoration of 1261 and the reign of the Paleologues can one find any trace of heraldry. !!!!!!!
After that date, the Byzantine court was much more open to importations from the West, for example tournaments. The Paleologues became allied with a number of prominent Western dynasties; this may have also contributed to their adoption of armorial bearings. The use then spread to the Greek nobility. In any case, this Byzantine heraldry of the 14th and 15th centuries remained marginal.
The Arms of Byzantium
Two particular insignia have attracted a lot of attention, namely the double-headed eagle and the "tetragrammatic cross" (cross between 4 B's).
First, the eagle: it appears as a decorative motif at the court of the last Comnenoi and the Ange family (12th c.), on the cermonial costumes of members of the imperial family but not on the emperor himself. !!!!!!!
The same is true of the courtt of the Laskaris in the empire of Nicea (1204-61). The Crusaders have used the double-headed eagle as symbol of the empire, although the arms of the empire itself were: Gules, a cross between four crosslets or inscribed in an annulet each and between four crosslets each, all or. The double-headed eagle was taken back to Western Europe by two daughters of the first Latin emperor, one who struck coins in Flanders with the eagle, the other marrying into the house of Savoy and bringing the eagle in the Savoy achievement.
Even after the restoration of the empire and the Paleologue emperors, the eagle is still used by the imperial family but not the emperor. The first known use is in 1301. In the 14th c. the Paleologues used either a single-headed or double-headed eagle as emblem, settling on the double-headed eagle in the 15th c. But it always remained outside of the shield. The exceptions occur in Western documents: Ulrich von Richental's Conciliumbuch describing the arms of the participants in the Constanz council of 1414-18 is one. As for the other, in August 1439 John VIII Palaiologos conferred upon Giacomo de Morellis, a citizen of Florence, the right to place on his banner the imperial blazon (semeion); a painted representation of a shield gules with a double-headed eagle or on the document is probably a posterior addition. Thus the eagle was probably never thought of as a charge, which explains the tradition of the former imperial families (as well as states such as Serbia) of placing their arms on an escutcheon on the breast of the eagle.
Це як цікавий факт:
Символом власти древней Руси был двухглавый орел, который пришел из Западной Европы. У императора священной Римской империи тоже был двухглавый орел, как символ императорской власти. Впервые как символ Российской империи его использовал Иван Грозный. Орел стал символом христианской и римской империи. Две ветви власти - светская и духовная, но под одной короной.
Одним из символов конца света было изображение Георгия Победоносца. Чем ближе ожидался конец света, тем ближе была голова змея к лошадиному копыту. На монетах символом конца света сталоо изображение орла с распущенными крыльями. Если крылья у орла прижаты - до конца света было еще далеко.