Відповіді

• 2003.07.25 | Shooter

  Лист Митрополита Львівського Андрея Шептицького до Папи Пія XII

  Лист Митрополита Львівського Андрея Шептицького до Папи Пія XII [29-31 серпня 1942 року]
  Найсвятійший Отче,
  
  Не писав до Вашого Святійшества, відколи ми живемо під німецькою владою, оскільки досі не мав достатньої певности, що цей мій лист не потрапить до рук тих, котрі не повинні його читати. Маючи, однак, надію, що в недалекому майбутньому трапиться добра оказія, пишу цих кілька слів на пробу, в надії, що дійде він до Вашого Святійшества.
  
  Після визволення німецькою армією з-під більшовицького ярма ми відчули з цього приводу певну полегшу, котра, однак, не тривала довше, як місяць чи два. Поступово уряд запровадив направду незрозумілий режим терору й корупції, котрий з дня на день стає дедалі важчим і нестерпнішим. Сьогодні уся країна згодна щодо того, що німецька влада погана, справді диявольська, і напевне ще більшою мірою, аніж більшовицька влада.
  
  Уже принаймні рік немає дня, в який би не чинилися найогидніші злочини, убивства, крадіжки і грабунки, конфіскації та примуси. Першими жертвами є гебреї. Кількість гебреїв, убитих у нашій невеликій країні, з певністю уже перевищила двісті тисяч. У міру просування армії на схід кількість жертв зростає. У Києві упродовж кількох днів убито близько ста тридцяти тисяч чоловіків, жінок і дітей. Усі невеликі містечка України були свідками подібних побоїщ, а тривають вони уже понад рік. Спочатку влада соромилася таких несправедливостей і намагалася забезпечити собі документи, котрі могли б засвідчити, що винуватцями цих убивств є масове населення чи члени міліції. З часом гебреїв почали убивати на вулицях, на очах усього населення і без крихти сорому. Вочевидь, значна кількість християн, не тільки охрещених гебреїв, але й “арійців”, як вони кажуть, впала жертвою безпідставних убивств. Сотні тисяч заарештовані, найчастіше несправедливо, юрми молодих людей розстрілюють без жодної сенсовної причини; для сільського населення запроваджено систему невільництва, а поза тим сільська молодь зазнає ув’язнень, і її змушують виїжджати до Німеччини на роботу на заводах чи на ріллі; у селян забирають майже все, що вони виробили, а починаються й вимоги подвоєння цього виробництва. Оголошено кару смерті за продаж чи купівлю будь-чого безпосередньо від виробника. Багаторазово обіцяно повернення приватної власності, але ці обіцянки ніколи не здійснюються. Навпаки, влада необмежено користується усіма конфіскованими більшовиками маєтками та голосить, що уся земля є власністю Держави. Нерідко нишком повторюється, що майно окремих осіб є військовою здобиччю. Німці і далі застосовують, ширять і поглиблюють більшовицьку систему. Певна річ, серед керівництва трапляються також порядні люди. Іноді навіть можна зустріти добрих католиків, але у переважній більшості усі прислані до нас урядовці – то люди без честі і віри, котрі дозволяють собі просто неймовірні зловживання. До селян вони ставляться, як до негрів у колоніях. Їх без жодного приводу б’ють і знущаються над ними, конфіскують їм усякі харчі, які вони несуть, ск. дітям до міста; а усе це чиниться із таким браком людського почуття, що просто важко повірити в існування таких людей. Але вони насправді існують. Знаю від певного свідка, що ск. один з шефів округи має пристрасть конфіскувати і кидати в ріку усе, що знайде у кошиках селян, котрі прямують до міста. А чинить він це в часи справжнісінького голоду, який гострішає у багатьох селах у переднівок. Йому нічого не можна зробити, бо, як кажуть, він має високу протекцію.
  
  Наочний, вірогідний свідок розповідав мені, що особисто бачив, як молодий офіцер СС здалеку прибіг, аби не втратити нагоди позбиткуватися з конаючого чоловіка, невідомого, убитого поліцією за те, що хотів зробити щось, що їй не сподобалося.
  
  Не буду множити подібні випадки, їм немає ліку.
  
  Виглядає це так, ніби банда шаленців чи скажених вовків накинулася на наш нещасний нарід. І то не лише прості селяни чи простий люд наражені на ляпаси і приниження. Найнижчий урядник, якщо тільки він німець, має у два-три рази вищі повноваження від високого урядника ненімця і дозволяє собі давати ляпаси ск. уповноваженим (прокурентам).
  
  Поліцейські б’ють ґумовими палицями людей на залізничних вокзалах, навіть на вулицях. Трапляється, що вони спускають на людей поліцейських собак. Іноді ці пси мають намордники, але трапляються випадки, що й ні.
  
  Незважаючи на кількаразові прохання, аби впорядкувати справу малих, сільських парафіяльних господарств, які за більшовицької влади були “де факто” конфісковані, але не “націоналізовані” (як говорилося), ми не добилися нічого, а забезпечення кліру майже виключно обмежується датками убогих людей. З великою вдячністю я тут повинен згадати про допомогу, яку нам уділяють німецькі католики за посередництвом товариства, покликаного допомагати німцям поза кордонами Райху. Українське духовенство отримує, щоправда, від Уряду те, що називається “eine freiwillige Unterstuetzung” – 50 Rm щомісяця, – але це радше політична дія напоказ, аніж справжня допомога. До того ж ми сподівалися, що не муситимемо платити з цього 25% податку. До нас іще не застосовують антикатолицьких законів Райху. Священикам дозволяють навчати дітей катехизму у школах. Влада не надто втручається у проповіді та управління парафіями. Вона має намір урегулювати укладення шлюбів законним шляхом, але не в антиканонічному сенсі. Влада намагається переслідувати духовенство, як і решту громадян, вдаючись до приписів про пашпорти та усіх, які тільки собі можна уявити, приписів, що ними обмежено громадянські свободи. Але вона також дозволила ск. відкрити семінарію. Наша семінарія та теологічна академія діють майже нормально. Однак, як Дамоклів меч, над нашими головами нависає небезпека справжніх переслідувань. Мені дозволяють щомісяця друкувати офіційний дієцезіальний орган, а отже, й публікувати пастирські листи та інструкції. Їх конфіскують під найменшим приводом. Тим не менше, я зумів видати шість доволі повних номерів, по 32 сторінки кожен. Я зумів скликати дієцезіальний синод, який з великими перервами триває уже майже рік і дає мені нагоду тісно спілкуватися із духовенством дієцезії. Монастирі поступово реорганізуються. Усе це, однак, надто мала противага тій неописуваній деморалізації, якій підпали люди прості й слабі. Вони вчаться злодійства і злочинства; вони втрачають почуття справедливості та людяності. У пастирських листах, зазвичай конфісковних, я протестував проти людиновбивства; однак їх зуміли читири чи п’ять разів перечитати зборам духовенства. Я оголосив, що убивство людини підлягає відлученню від Церкви, застережному для Ординарія. Я також протестував у листі до Гіммлера і намагався остерегти молодь від запису до міліції, де можна низько впасти.
  
  Усе це, однак, абсолютно ніщо у порівнянні із розростом морального бруду, який заливає усю країну.
  
  Ми усі передбачаємо, що система терору розростатиметься і обернеться значно більшою мірою проти українських та польських християн. Негідники, призвичаєні до убивства гебреїв, тисяч невинних людей, звикають до вигляду крові і спраглі крові.
  
  Зваживши, що уже зараз німцям усе дозволено, треба передбачати, що більшість з них не буде стримуватися і жодна сила не здатна буде накинути їм будь-яку дисципліну. Отож ми передбачаємо, що уся країна буде затоплена ріками невинної крові, хіба якийсь надзвичайний випадок загальмує хід речей.
  
  Єдина втіха, яку можна мати у ці страхітливі часи, що нічого не може статися без волі Отця нашого Небесного. Думаю, що поміж винищуваними гебреями є багато душ, котрі навертаються до Бога, позаяк ніколи ще, так як зараз, вони не стояли перед лицем найправдоподібнішої смерти, нераз вони чекають місяцями, аж поки це стане дійсністю. Доля християн, сотні тисяч яких померли чи помирають без таїнств, також знаходиться у руці Божій. Як болісно бачити цих нещасних інакодумців, котрі помирають з голоду чи гинуть у концентраційних таборах, а ми нічого не можемо для них зробити. Бо, по суті справи, те, що ми можемо для них зробити, – ніщо. Зазвичай нам не дозволяють обслуговувати шпиталі військовополонених, ані концентраційні табори, у яких щодня помирають сотні, а упродовж кількох останніх місяців –переважна більшість в’язнів. Я маю гнітючу і страхітливу статистику та списки. Нашим священикам не дозволено обслуговувати наших віруючих, дуже численних у великій Україні. Справа об’єднання Церков викликає у них побоювання. Будь-яке порозуміння викликає страх, позаяк коли вже якась система користується широко і ретельно засадою “Divide...”, то з певністю це та система, жертвою якої ми є. Я не доповнюю тут критики системи, яка Вашому Святійшеству добре знана, краще, аніж усім нам. Це система брехні, ошуканства, несправедливости, грабіжництва, що є карикатурою усіх понять про цивілізацію і лад. Це система егоїзму, доведеного до абсурду, цілковито божевільного національного шовінізму, ненависті до всього, що порядне і гарне, вона є чимось таким незвичним, що певно перше враження, яке насувається при вигляді цієї потвори, – остовпіння. До чого допровадить така система німецький народ? Лише до виродження, якого ще не знала історія. Дав би Бог, щоб при падінні вона не потягнула за собою тих частин Католицької Церкви, які, може, ще не відчули відгомону цього пекельного впливу.
  
  Якщо переслідування набудуть форм убивства за релігійні справи, можливо, це стане [духовним] спасінням для тих країн. Існує величезна потреба добровільної жертви крові, яко покути за пролиту злочинцями кров. Ваше Святійшество відмовив мені три роки тому ласки апостольського благословення, яким би у силу своєї апостольської місії визначив би мене і призначив на смерть задля спасіння моєї дієцезії. Я не наполягав у переконанні, що Ваше Святійшество бачить далі, як я; мені видається, що під більшовиками я втратив найкращу і може єдину нагоду. Однак ці три роки навчили мене, що я іще не гідний такої смерті. Я також зрозумів, що жертва мого життя мала би, правдоподібно, меншу вартість перед Богом, аніж молитва, проказана дитиною. Сьогодні я прошу тільки про спеціальне благословення для моїх молитов і моїх самозречень. Значна частина цих самозречень призначена для соборної Католицької Церкви, а малесенька частка хай залишиться для моєї дієцезії і мого народу; однак ці самозречення будуть плідними тільки з благословення Вашого Святійшества і з ласки Божої, котра це благословення нам вимолить.
  
  Тому, припадаючи до ніг Вашого Святійшества, прошу ласкаво уділити апостольське благословення моєму бідному народові, бідному духовенству моєї бідної дієцезії і мені нікчемному.
  
  Львів, 29-31 серпня 1942.
  
  Вашому Святійшеству – Найпокірніший слуга у Господі Нашому
  
  + Андрей Архієпископ Львівський

• 2003.07.26 | Shooter

  Перед 1943 роком був 1938-ий: Трагічне протистояння у пам’яті по

  Ярослав Ісаєвич
  
  Перед 1943 роком був 1938-ий: Трагічне протистояння у пам’яті поляків і українців
  Почну з поляків. Адже саме настрої значної, якщо не переважної, частини польського суспільства спонукали урядові кола сусідньої держави поставити перед Україною питання про необхідність вшанування пам’яті польських – і тільки польських! – жертв міжнаціонального конфлікту, який вони обмежують 1943-1944 роками.
  
  Далі у цій статті я ще наведу погляди тих польських дослідників-істориків, які спираються на знання документів і враховують аргументи всіх сторін. Але поки що прихильники зваженого підходу, видається, в меншості. Більше чути тих, хто проголошує колективну відповідальність українського народу за справжні й уявні злочини, вчинені окремими українцями. Втім, нічого нового тут немає. У колі своїх польських знайомих і друзів я не раз розповідав про розмову у варшавському трамваї навесні 1979 року, під час першого візиту до Варшави папи Івана Павла II. Того дня на зустріч з ним приїхало до столиці багато людей з різних міст і сіл. Якась старша жінка зі села запитала мене: А ви звідки – з села чи з міста? – З міста, – відповідаю, звичайно ж, польською мовою. – З якого? – Зі Львова. – А чи там ще залишилися поляки, чи українці вже всіх вирізали? Я такий був вражений, що не знав, як реагувати. Вже й не пам’ятаю, що відповів. Але що б не сказав, навряд чи зумів би її переконати. Ще більше я був вражений прочитаним у гарно виданому, змістовному і ошатному путівнику по Львову, виданому у Варшаві. Гарні ілюстрації, текст укладено назагал з позицій доброзичливих до відновленої української держави. Але при опису львівської церкви Юра прочитав буквально таке: “Тут була резиденція Андрея Шептицького. Хоч народжений дочкою Фредра, був він митрополитом не тільки уніатської церкви, але й націоналістів з ОУН, благословив ножі й дерев’яні пилки, якими українці різали поляків на Волині та Поділлі”. Мені особливо прикро, що такий погляд висловив саме Єжи Новіцький, відомий також і в Україні тележурналіст, автор сценарію популярного свого часу і на Україні радіосеріалу “Родина Матисяків”, багатолітній голова Товариства прихильників Львова і Львівської землі. Його уявлення, і уявлення моєї варшавської співрозмовниці, звичайно ж, виникли не на порожньому місці. Справжні й перебільшені інформації про трагічні події, свідками, або хоча б сучасниками яких були ці люди, змішалися з давніми іншими стереотипами, що відбивали не так реальні факти, як поширене в польському суспільстві ставлення до ідеї незалежності України.
  
  У роки комуністичної влади в Польщі не дуже заохочувалися згадки про західноукраїнські землі, щоб не дратувати тодішнього їхнього володаря – Радянського Союзу. Зате досить часто польські засоби масової інформації приписували українцям вбивство польської професури у Львові і придушення Варшавського повстання 1944 р. Пізніше було доведено, що ні перше, ні друге звинувачення не має жодних підстав, – важко, проте, сказати, чи усталення вчених з цього питання дійшли до широких кіл населення.
  
  На якомусь етапі польська преса популяризувала твердження про вбивство “українцями” півмільйона поляків у роки війни на окраїнах Польщі (кресах, як у багатьох польських виданнях дотепер називають Західну Україну та Західну Білорусію). Хоча згодом науковці показали, що дійсна кількість жертв була в кілька разів меншою, деякі ЗМІ дотепер подають цифру 500 тисяч.
  
  Свого часу повінь масових антиукраїнських інсинуацій у Польщі започаткував Едвард Прус, який здобув сумну славу паплюженням пам’яті того ж митрополита Андрея Шептицького (визнаного Ватиканом слугою Божим). Пізніше головним “фахівцем” з антиукраїнської істерії став Віктор Поліщук. Головна його теза, що українцям перед війною, до 1939 р., у Польщі жилося добре, а етнічні чистки на Волині і, меншою мірою, в Галичині були викликані рішенням ОУН і УПА реалізувати ідеї інтеґрального націоналізму, сформульовані Дмитром Донцовим. На доказ він цитував гасла: “Україна для українців” чи “Геть з України займанців”, хоч сучасники розуміли їх не як вимогу винищення або вигнання з України всіх неукраїнців, а як заклик до встановлення у своїй країні влади українського народу, ліквідації окупації українських земель іноземцями. Так чи інакше, у свідомості поляків запанувало переконання, що головною причиною трагедії волинських сіл був прищеплений українцям націоналізм, а при цьому роль соціальних конфліктів не береться до уваги. Однозначно негативно сприймається Українська Повстанська Армія. Проте, як уважають українські історики, лише окремі повстанські загони, а не УПА в цілому, взяли участь у нищенні польських сіл, вбивствах невинного населення. За це відповідають конкретні злочинці, а не УПА в цілому, яка проголосила принцип свободи народів. Все ж, і в Україні утверджується переконання, що й ті, які самі не брали участі у злочинах, мали б покаятися, якщо не намагались протидіяти злу, або виправдовували те, що не може бути виправдане нічим і ніколи.
  
  Як вже згадувалося, у Польщі працюють і солідні знавці складної і суперечливої історії Східної Европи періоду Другої світової війни – Анджей Айненкель, Ришард Тожецький, Ґжегож Мотика, Ґжегож Мазур, Анджей Сова і ряд інших. Цікаву статтю про польське питання в програмі діяльності ОУН і УПА опублікував свого часу Збігнєв Ковалевський. На жаль, вона залишилася непоміченою польським суспільством.
  
  Чисто наукові публікації, зрозуміло, не дуже доходять до широкого кола читачів. Це частково надолужує преса. У 1995 р. багатотиражна і авторитетна “Ґазета Виборча” надала свої сторінки для обговорення теми “Правда про Волинь”. Без жодного цензурування друкувалися як сповнені щирого розпачу спогади тих, хто свого часу втратили на Волині найближчу рідню, так і міркування тих, для кого “найбільшим злочином” ОУН і УПА було прагнення “відірвати східні землі від Польської держави”. Зауважимо, що глибшими, продуманішими були ті дописи до газети, автори яких розуміли значення польсько-українського діалогу, усвідомлювали, що події 1943 р. були лише наслідком усієї попередньої історії. Критичне ставлення таких авторів до помилок і прорахунків політичних діячів власного народу може бути прикладом для тих українських публіцистів та істориків, які вважають обов’язком про “своїх” писати лише приємні речі. Скажімо, польський історик Януш Рошковський почав свою статтю словами: “Для наших поглядів про українців характерним є незнання, ігнорування фактів і панування стереотипів; історичних, сформованих творами Сєнкєвича, і найновіших, згідно з якими українці – це банди УПА, СС Галичина, помічники німців в придушуванні Варшавського повстання”. “Полякам, – продовжує він – хотілось би не пам’ятати про безперервні повстання українців, починаючи з XVI ст., жахливі умови на селі в XIX ст., польську політику міжвоєнного періоду. Тільки на цьому тлі можна зрозуміти вибух довго затаюваної, сказати б, атавістичної, ненависті українських селян, які становили головну нищівну антипольську силу...” Вказуючи, що за старі прорахунки платили невинні, автор цитує книгу відомого історика Чеслава Мадайчика “Фашизм і окупація 1939-1945 рр.”, який стверджував: “У період окупації поляки становили на Волині і Поліссі значну частину адміністрації в економіці і допоміжного персоналу”. Це в ситуації, коли на цих землях вони становили лише кільканадцять відсотків населення, сприяло перенесенню ненависти до німців на тих, кого пов’язували з їхнім пануванням. В іншому номері тієї ж газети історик Люціян Лучковський, який походить зі Здолбунова на Волині, підкреслював: “Для українського селянина влада асоціювалася з поляками. Поліціянт, осадник, податковий екзекутор, вчитель, чиновник в ґміні і на пошті, суддя, унтер-офіцер, офіцер у війську – це все були поляки. Так само великі землевласники. У 1937 р. на Волині було тільки 46 українців, які мали більше ніж 55 га землі”. Далі висловлюється думка про згубність для польсько-українського поєднання декларацій польського еміґрантського уряду і його представників про те, що “східні землі Речі Посполитої ніколи не будуть Україною, а залишатимуться інтеґральною частиною Польщі” і що “українці не можуть мати в Польщі ніяких політичних прав”. Як бачимо, конфлікт розпочався не у 1943 році. Протистояння було трагічно глибоким набагато раніше. Його особливо загострила жорстока пацифікація військом і поліцією сіл Галичини 1930 р., нищення польською владою православних церков на Холмщині в 1938 р, акція примусового окатоличення в ряді районів. По суті, екстремістські сили спонукали польський уряд повести справжню, хоч неоголошену війну проти тих, кого вони хотіли бачити лояльними громадянами своєї держави. Але, як виявилось, у їхньому розумінні повні громадянські права могли мати тільки поляки римо-католики. З цього приводу польська письменниця Марія Домбровська, впливовий журналіст Ксаверій Прушницький та інші завбачливі люди попереджували: така політика приведе до катастрофи, яка стане трагедією і для сусідів. Так і сталось. Повторилось те, про що писав Шевченко: Польща впала та й нас задавила.
  
  Тому особливої поваги заслуговують ті, хто шукав виходу не на шляху конфронтації. З цього огляду цінна стаття-спогад Яна-Марії Шиманського – історика за освітою, працівника Центру наукового вивчення процесів ґлобалізації, опублікована у тій же “Ґазеті Виборчій”. Батько автора був шефом контррозвідки Жешувського інспекторату АК, сам він з 12 років брав участь у польському підпільному антикомуністичному русі. І він, і його батько репрезентують тих нечисленних діячів Армії Крайової, які не лише щиро прагнули до порозуміння з УПА, але й працювали у цьому напрямі. Унікальне значення мають і спогади про провокації нацистських і більшовицьких аґентів, які робили все, щоб посилити розбрат і ворожнечу між українцями й поляками. Сам пан Шиманський теплим словом згадав героїв боротьби за незалежність України, з якими був разом в ув’язненні. За його словами, хлопців з УПА у найважчі хвилини не ламало навіть катування.
  
  Дуже шкода, що останнім часом більше популяризують власне конфлікт між УПА і АК, а не тенденції до співпраці на заключному етапі діяльності цих організацій. Про посилення таких тенденцій в УПА свідчать матеріали, опубліковані у різних українських виданнях, зокрема в підготованому Інститутом українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України збірнику “Депортації”. Так, в одній з листівок, виданих у підпільній друкарні УПА і підписаній “українські повстанці”, читаємо:
  
  “Поляки! Віковий західний сусіде!
  
  ...Вже близький час, коли кожний нарід на своїй власній землі заживе своїм самостійним державним життям.
  
  Хай живе згода, порозуміння та співпраця українського й польського народів у боротьбі з московським імперіалізмом!
  
  За самостійні держави всіх поневолених народів!
  
  Свобода народам і людині!”
  
  Для Східної і Південної України питання про польсько-український конфлікт першої половини XX ст. не було актуальним і вони про нього практично нічого не знали, крім тенденційних повідомлень радянської преси про “польських панів”.
  
  У багатьох польських спогадах, деякі з яких опубліковані у книзі В. і Е. Сємашків, підкреслюється, яким добрим було ставлення до поляків з боку українців Житомирщини і Східного Поділля. При цьому ніхто з мемуаристів не поставив собі запитання, чому за 20 років панування Польщі оцінка її православними українцями Західної Волині стала принципово іншою, ніж оцінка українцями Східної Волині – тих, хто в СРСР були жертвами голодомору і сталінських репресій, але не відчували характерного для польської “займанщини” (вислів тут популярний у 20-30-ті роки) приниження і дискримінації з огляду на свою національність та релігію. З іншого боку, слід відзначити, що на Сході України більш поширені антикатолицькі, і тим самим антипольські упередження, властиві московському православ’ю. Генерально кажучи, щодо російсько-польського протистояння західні українці були швидше на польському боці, східні (крім національно найбільш свідомих) – на російському. Якщо ж йдеться про польсько-український конфлікт періоду війни, то злочини щодо мирного польського населення мало відомі, панує думка, що основну роль зіграли німецькі й більшовицькі провокації. Пам’ять про трагічний конфлікт часів війни зберігають в основному переселенці із земель, які після війни опинилися у Польщі (Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина), а також мешканці тих волинських і галицьких сіл, що постраждали від озброєних поляків – поліцаїв на німецькій службі, бойовиків і просто селян з баз самооборони, воїнів АК та інших організацій польського підпілля. Дуже болючі спогади про 1938 рік на Холмщині: на думку багатьох, саме тоді перекреслено надії навіть польських громадян. Якщо ж йдеться про 1943-1947 рр., то хто з власного досвіду, а хто з розповіді своїх батьків знає, що не тільки “українські” бандити, але й бандити “польські” нерідко вбивали немовлят, відрізували людям носи, вуха, виколювали очі, відрізували жінкам груди – немає сили продовжувати перелік знущань. У наших архівах зібралося вже чимало спогадів про такі випадки, але дотепер вони публікувалися рідко і то головно в місцевій пресі. Тепер, коли почався тиск на Україну щодо вимушеного покаяння, почуття образи спонукає деяких українських авторів взятися за публікацію відкладених свого часу до шухляди матеріалів. У результаті по всій Україні почне утверджуватися стереотип “польського різуна” і колаборанта, так само неслушний, як і подібні епітети щодо українців. Але, чи потрібна подальша ескалація взаємних звинувачень?
  
  На щастя, діалог вчених наших країн почався. Ще у червні 1994 р. відбулася зустріч польських і українських істориків на тему “Поляки і українці в 1918-1948: важкі питання”. Потім під подібною назвою проведено позмінно десять наукових семінарів у Варшаві і Луцьку. Наукову підготовку більшості цих семінарів здійснювали Військовий історичний інститут Академії національної оборони у Варшаві і Волинський державний університет ім. Лесі Українки. З організаційного боку більшість семінарів проводилися під егідою Світової спілки вояків Армії Крайової і Об’єднання українців Польщі. Точилися змістовні дискусії, з одних питань приймалися узгодженні рішення, з інших формулювалися проблеми, щодо яких сторони не змогли дійти згоди. На згадуваній першій зустрічі не тільки українські, але й польські історики погодилися з визначенням характеру діяльності Української Повстанської Армії, як національно-визвольного. На жаль, організатори цьогорічного відзначення 1943 року забули про узгоджену оцінку, яку підписав і польський дослідник історії 27 Волинської дивізії АК, ветеран цієї дивізії професор Владислав Філяр.
  
  Втім, наївно було б думати, що висновки істориків автоматично дійдуть до свідомості народів. Для взаємного порозуміння потрібні не лише знання про минуле, а й добра воля, бажання визнати аргументи інших, а не лише власні. Поліпшення клімату міжнаціональних і міжлюдських відносин можливе як наслідок свідомих зусиль обох суспільств, а не як результат кон’юнктурних політичних кампаній.

• 2003.07.26 | Shooter

  Поляки і українці під час Другої світової війни

  Тарас Гунчак
  Поляки і українці під час Другої світової війни
  
  Польсько-українським стосункам під час Другої світової війни надали чіткої форми могутні сили, які змінили долі націй унаслідок глобального характеру змагання за владу й панування, а також спадщина українсько-польського конфлікту, що мав історичні корені, але поглибився внаслідок зростаючих антагонізмів міжвоєнного періоду. Цей конфлікт зростав протягом 1920-их років і після заснування Організації Українських Націоналістів (ОУН) у 1929 році загострився в конфронтацію між польською та українською громадами.
  
  Слід відмітити, що хоча в 1930-их роках помірковані елементи українського політичного спектру пристали бна автономний статус у рамках польської держави, лідери ОУН, організації, яка втішалася підтримкою західноукраїнської молоді, не схвалювали нічого иншого, як тільки незалежну та суверенну українську державу. Своєю репресивною й антидемократичною політикою супроти українського населення польський уряд мимоволі лив воду на млин радикальних українських елементів.1
  
  Отож, 1930-ті роки підготували ґрунт для трагічних польсько-українських подій Другої світової війни. Зростаюча радикалізація в обох громадах призвела до відкритої конфронтації під час війни, внаслідок якої загинули тисячі людей по обидва боки. Без того, щобзаглиблюватися в надмірну кількість подробиць, можна поставити основне запитання: чи існувала будь-яка можливість компромісу між поляками й українцями, народами, які обидва претендували на ту саму територію? На жаль, відповідь на це запитання мусить бути негативною тому, що кожний компроміс вимагає хоча бготовности застосовувати політику взаємних поступок, а такі умови взагалі не існували, принаймні на ранньому етапі війни.
  
  Українці були повністю віддані справі здобуття цілковитого суверенітету над всією українською етнографічною територією в той час, як поляки наполягали на принципі status quo ante bellum, тобто становищі, що існувало до війни.2 Неспроможні розв’язати територіяльне питання мирними засобами, обидві сторони вдалися до кривавої війни, що скидалася на етнічну чистку. Отож, політичний керівник Української Повстанської Армії закликав поляків покинути українську землю і перейти за Буг.3 Тим часом поляки, у відповідь на українське насильство, видали летючку, закликаючи українців перейти на Схід – за Збруч.4
  
  Кривава війна між цими двома сусідніми народами не була випадковою, а радше результатом взаємного підозріння, антипатії, і, насамперед, браку пошани один до одного. Наприклад принаймні два звіти з Польщі називають українцями, тільки тих, хто жив у Совєтському Союзі. До українців, які жили в Галичині, території, яку поляки вважали своєю, вони застосовували принизливу назву “русіні”, що нагадувало, так би мовити, кривди з боку українців у міжвоєнний період.5 Було бнаївно вважати, що головні учасники війни, тобто Німеччина й Совєтський Союз, не використовували польсько-українського конфлікту. Друга світова війна, ця боротьба між двома тоталітарними недолюдками, завдала безпосереднього удару українсько-польським взаєминам. Польський звіт з квітня 1943 р. натякає на те, що совєти були причетними до деяких найкривавіших дій на Волині.6 У своїй політиці супроти українців і поляків німці також грали в гру “поділяй і владарюй”, таким чином загострюючи уже й без того напружені взаємини між обома народами. Коли, напр., українські поліцейські відділи (приблизно 5,000 осіб), створені з місцевого населення, покинули свої поліцейські станиці, щобприєднатися до українського націоналістичного повстанського руху (19 березня-14 квітня 1943), німці зорганізували польські поліцейські відділи, створені з місцевого населення і з фольксдойчів [расових німців] з познанського регіону. Це саме ті відділи, які приєдналися до німецьких каральних операцій проти українського населення. Йдучи вулицями міст і сіл Волині, члени цих поліцейських відділів говорили польською й співали польські пісні, мало що не провокуючи українську реакцію.7 Це не означає, що українські акти тероризму проти польського населення були оправданими.
  
  Реальності міжнародних стосунків вимагали, щобПольський Екзильний Уряд переоцінив своє ставлення до національних меншостей взагалі і до українців зокрема, аби висунути легітимні претензії до Східних Територій довоєнного періоду. Це було зроблено у заявах 18 грудня 1939 р. та 24 лютого 1942 р., де сказано, що польський уряд має намір гарантувати українцям цілковиту рівноправність у кожній сфері діяльности.8 У тому ж дусі взаєморозуміння й співпраці з меншостями, 31 березня 1943 р. Рада Міністрів схвалила резолюцію стосовно українців, де пообіцяла українцям усі права, яких вони будь-коли домагалися б, якщо вони схочуть жити у польській державі.9 Але саме в цьому крилася проблема – українці хотіли бути незалежними.
  
  Коли ми говоримо про польську або українську позицію, ми, звісно, узагальнюємо і зводимо різні погляди до точки зору більшости. Мета цієї короткої статті не полягає в тому, щобпроаналізувати політичні програми польської чи української груп. Проте, слід зазначити, що детальнішим вивченням цих проблем зайнявся Ришард Тожецкі у своїй авторитетній праці під заголовком Поляки і українці [Polacy i Ukraincy].10
  
  Не дивлячись на будь-які обіцянки рівноправности для українців у складі майбутньої Польської держави, польський уряд підійшов до українського питання з домінантної позиції міжнародного учасника гри, який мігвести справу з українцями, як об’єктом східноевропейської геополітики. І справді, поляки думали, що в них ліпший шанс на те, що вони вийдуть переможцями у їхньому змаганні з українцями за землі колишньої Східної Польщі. Вони сподівалися, принаймні на початку війни, що цього досягнуть в узгодженні з Совєтським Союзом і за допомогою західних альянтів.
  
  Що стосується польського ставлення, то доволі показовою є таємна доповідна записка ген. Владислава Сікорского, прем’єр-міністра Польського Екзильного Уряду, яка була відправлена тільки найбільш високопоставленим польським урядовцям. Ця доповідна записка, датована 19-им листопада 1942р., намагається пояснити, що польсько-совєтська угода 30 липня 1941 р. не повинна бути тільки тимчасовою угодою, а повинна також стати “поворотним пунктом у житті обох держав та населень, які живуть у них”. Посилаючись на скороминущу співпрацю між Петлюрою і Пілсудским, Сікорскі сказав, що все завершилося невдачею. “Повернення до будь-якого варіянту такого роду експериментів було ббожевіллям”.11
  
  Очевидно, політика Сікорского супроти СССР виключала можливість будь-якого польсько-українського діялогу, мета якого – досягнути порозуміння між обома націями. Здається, що єдине, що могли зробити обидві сторони, було якнайбільше розширити вплив свого підпілля в окупованому регіоні – а ця діяльність призвела до добре задокументованої кривавої конфронтації між поляками й українцями. Водночас, польський уряд заохочував польське підпілля до співпраці з українцями й обережного налагодження зв’язків з ними. Ці дії жодним чином не повинні зобов’язувати Польщу політично чи військово, бо тільки уряд може встановлювати зобов’язуючі угоди.12 Поляки очевидно вважали, що час сприяє їм, і тому вони неохоче давали українцям будь-які зобов’язання.
  
  Однак, в уряді були люди з позитивнішим ставленням до українського питання, напр. директор Відділу з питань меншин, д-р Олґерд Ґорка, який 21 листопада 1942 р. підготував доповідну записку, де закликав уряд Сікорского засудити як фальшиву й недемократичну національну політику Польщі перед Другою світовою війною. “Чи нам це подобається, чи ні, чи польській громадській думці це подобається, чи ні,” писав д-р Ґорка, “залишається факт, що, якщо ми бажаємо воювати політично за повернення усіх наших Східних територій,...ми мусимо публічно й чесно оголосити про основну зміну в нашій політиці супроти українців”. Подібний арґумент висунув Станіслав Папроцкі у своїй доповідній записці 23 листопада 1942 року. Він уважав, що “не було могутнішого арґументу...на оборону цілісности Польської Республіки...як усвідомлення польсько-українського взаєморозуміння.”13 Те, що радили обидва ці автори, було власне політикою пристосування, яка в майбутньому могла бпризвести до примирення між обома народами.
  
  Внаслідок поширення насильства на Волині питання взаєморозуміння з українцями перестало бути суто політичною справою майбутніх кордонів Польщі. Для багатьох воно стало питанням не життя, а смерти. Відгукуючись саме на цю реальність, 11 березня 1943 р. лідер польського підпілля ген. Ровецкі повідомив Лондон про те, що українці прагнули розпочати спільні військові операції проти німців і совєтів та водночас хотіли сприяти припиненню воєнних дій між поляками й українцями на Волині. На думку ген. Ровецкого, українці відмовляться від своїх планів здобуття незалежности в процесі співпраці з поляками. Наприкінці свого донесення ген. Ровецкий, натякаючи на те, що польсько-українські переговори не слід далі відкладати, попросив, щобуряд відправив йому вказівки щодо політичних принципів, яким він повинен керуватися.14
  
  Ген. Сікорскі неприхильно поставився до прохання ген. Ровецкого тому, що він провадив инший курс, заснований на ідеї здобуття територіяльної мети Польщі шляхом міжнародних взаємин, наріжним каменем яких було взаєморозуміння з Росією.15 Гра Сікорского, в якій ставки були дуже високі, не впливала на ситуацію у східних територіях передвоєнної Польщі. Там кровопролиття й доноси безупинно продовжувалися. Польське підпілля, заявивши, що Польща наближається до перемоги, типово для взаємин між паном і дрібним чиновником, видало пересторогу українцям, закликаючи їх схаменутися, інакше наприкінці війни вони будуть покарані за їхню кримінальну поведінку.16 Дуже подібним щодо змісту був заклик до українського народу, що його видала 30 липня 1943 р. Крайова Репрезентація Політична. Аби уникнути непорозуміння, зміст заклику чітко заявляв, що Польща не відмовлятиметься від своїх Східних Територій. Більше того, автори заклику наказували українцям, що вони не повинні шукати Україну ні в Галичині, ні на Волині, “а на ріці Дніпро, в Києві та в Харкові”.17
  
  Навряд чи тон і зміст цих закликів могли бсприяти поліпшенню стосунків між обома націями. Зі свого боку українці не виявили такої пихатости, але все ж висунули категоричні претензії до Західних територій, де українці становили більшість. Саме за таких обставин Митрополит Української Греко-Католицької Церкви Андрей Шептицький, за взаємною згодою з керівництвом бандерівської фракції ОУН, запропонував, що він візьме участь у зобов’язуючих переговорах з відповідними представниками Польщі. Організація Українських Націоналістів, пропонуючи антинацистську й антисовєтську співпрацю, була готова відкласти рішення щодо польсько-українського кордону.18
  
  Українська ініціятива надійшла у критичний період. Совєтсько-польські стосунки були вкрай напруженими, зокрема після ексгумації поховань польських офіцерів у Катинському лісі, внаслідок чого Совєтський Союз розірвав свої стосунки з Польщею. Після загибелі у липні 1943 р. ген. Сікорского новий керівник польського уряду у Лондоні був змушений шукати нові шляхи вирішення української проблеми, невідкладність якої пояснюється наближенням Червоної Армії.
  
  Не було жодної негайної відповіді від поляків на українську ініціятиву. Правдоподібно найголовнішою причиною повільної реакції на неї , як у Польщі так і в Лондоні, була незгода між членами польського керівництва щодо способу ведення справи з українцями. Відомо, напр., що далекосяжні концесії та гарантії, які уряд у Лондоні запропонував українцям своїм рішенням 31 березня 1943 р., викликали певну занепокоєність серед поляків Південносхідного регіону (Галичини). На їхню думку, ці обіцянки були рівнозначні наданню українцям статусу територіяльної автономії.
  
  Розкол між урядом у Лондоні та польським підпіллям чітко відображений у тому факті, що підпільне керівництво модифікувало урядове рішення, датоване 31-им березня, і опублікувало його у формі Заклику до українського народу 30 липня 1943 р.19 Вищезгаданий заклик ряснів звинуваченнями, погрозами й категоричними вимогами. Він практично звів нанівець позитивні пропозиції рішення 31 березня. Якщо уважно прочитати Заклик, то можна дійти висновку, що метою підпільного керівництва було образити й антагонізувати саме тих людей, з якими лондонський уряд прагнув дійти якогось модус вівенді. Переконливим доказом факту, що підпілля не було готове вести переговори з українцями у справі Східних Територій, була відставка ген. Казімєжа Савіцкого, командира Регіону ІІІ Польського Підпілля, який не погоджувався з інструкціями уряду про те, як трактувати українське питання. Ген. Савіцкі вважав, що основою польсько-українських переговорів повинно бути польське ставлення до питання Східної України, беззастережна позиція щодо питання цілісности польських Східних Територій Волині та Галичини, підпорядкування питання меншостей на цих територіях польським державним інтересам, повернення польського майна довоєнного періоду, покарання тих, хто чинив злочини державі й населенню під час війни, і т.д.20
  
  Це була справді трагічна ситуація, в якій опинилися обидві нації, коли поляки й українці збагнули, що потребують одні одних для досягнення своїх національних ідеалів, а водночас мучили себе, займаючи позиції, які могли тільки віддаляти одну націю від иншої. На конференціях, що відбулися між 1943-1945 роками, учасники висловлювали емоційну й безкомпромісну позицію щодо територіяльної справи, в той час, як инші питання стали лише другорядними. Тільки учасникам конференції, що відбулася у Львові в березні 1944 року, вдалося піднести дискусії на вищий рівень. Згідно з протоколом цієї конференції, обидві сторони погодилися, що існування суверенних держав Польщі та України було взаємним інтересом, а для безпечного майбутнього обох націй – історичною конечністю. Представники обох сторін погодилися, що кордони між двома державами визначать суверенні держави Польщі та України. Слід зазначити, що виникли деякі розходження в поглядах, що відображено у протоколі конференції.21 Наступні наради було проведено на основі договорів, досягнутих у березні 1944 р.22
  
  Навіть у той час, як продовжувалися конференції між поляками й українцями, звинувачення й взаємна ненависть залишилися домінантним елементом стосунків між обома народами. Ворожість польського населення до українців у Східній Галичині була віддзеркалена не тільки у взаєминах між окремими людьми, але також у підпільній пресі. Будь-який натяк на концесії відкидали апріорі звичайні мешканці.23 Керівництво українського підпілля, у відповідь на тривалу ворожнечу між обома народами, опублікувало в лютому 1944 р. Заклик до українських поліцейських не служити знаряддям німецького імперіялізму, що прагне використовувати польсько-український конфлікт. Автори Заклику, в якому перелічені різні кривди, заподіяні поляками, критикують “польських імперіялістів” але, водночас, застерігають українців від будь-яких актів насильства супроти польського народу тому, що німецькі й більшовицькі імперіялісти використовуватимуть польсько-український конфлікт у своїх власних інтересах.24
  
  Наближення Червоної Армії до довоєнних польських кордонів викликало занепокоєння польського політичного керівництва. Стало зрозумілим, що західні альянти не будуть підтримувати польські територіяльні претензії, і що Червона Армія визначить межі совєтської сфери впливу. Мабуть тому поляки нібито поставились більш прихильно до українців. Йдеться про проект, що виник в офіційних польських колах під назвою “Нотатка щодо українського питання”, датований 10-им січня 1945 р. У документі, який був написаний з наміром представити його на Ялтинській Конференції, сказано, що уряд повинен заявити, що він трактує українців як рівноправних і як спільного господаря спільної держави. У документі також сказано, що уряд повинен на наступному скликанні Сейму схвалити закон, який перетворив би Польську Республіку в дуалістичну державу, що складалася біз Польщі та Галицько-волинських земель. У новій державі, назви якої ще не було, польська й українська мови втішатимуться цілковитою рівноправністю.
  
  Незважаючи на незвичайні поступки, ця доповідна записка, що була самокорисливим планом збереження польської присутності у Східних Територіях, підкреслює, що совєти, “прагнучи [заволодіти] Східною Польщею і Волинню, завжди говорять від імени українського народу. Ми мусимо зробити все, щобвикрити в міжнародній громадській думці політику совєтів супроти українського питання”.25
  
  Очевидно, що не було жодної реальної можливости дійти погоджености між поляками й українцями, адже обидві сторони добивалися цілей, які взаємно виключали одна одну. Поляки прагнули відтворити незалежну Польську Республіку в межах кордонів, які існували до Другої світової війни. Метою українського націоналістичного руху було створення незалежної української держави в межах етнографічної української території. Як результат, поляки й українці воювали за ту саму територію, і ні поляки, ні українці не були готові досягати компромісу. Проблема залишилася невирішеною на час війни.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2003.07.26 | Габелок

    Re: Пане Шутере, дуже цікаво, дякую(-)