Національна політика II Речі Посполитої й антипольська ...(/)
07/28/2003 | Shooter
http://www.ji.lviv.ua/n28texts/mendzecki.htm
Влодзімєж Менджецкі
Національна політика II Речі Посполитої й антипольська діяльність УПА у 1943-1944 роках
Політики й історики, як польські, так і українські, одностайно сходяться на тому, що політика польської держави у міжвоєнний період спричинила загострення польсько-українського конфлікту, особливо в останні роки перед вибухом ІІ світової війни. Серед неґативних чинників цієї політики найчастіше наводять такі:
пацифікація 1930 року, арешти українських політиків, ліквідація суспільних і культурних організацій (напр., “Пласту”);
положення про мову від 1924 р. і, ширше, обмеження розвитку шкільництва українською мовою (тут символом є справа Українського Університету);
кроки щодо примусового окатоличення православних і нищення православних святинь;
відсутність дій щодо поліпшення становища українських дрібноземельних господарств і сприяння, натомість, напливові на українські землі польських колоністів (поглиблення аграрного перенаселення, відсутність задовільної аграрної реформи, військова колонізація);
обмеження у працевлаштуванні православних і греко-католиків у державних інституціях, зокрема у владних органах, у війську, у поліції, у транспорті та комунікації, у зв’язку.
Варто наголосити: те, що названі явища мали місце, дискусії не підлягає. Так само обидві сторони визнають, що політика польської держави справила неґативний вплив на характер польсько-українських відносин після 1939 року. А ось інтерпретації перелічених фактів, зрозуміло, розходяться. Там, де частина поляків говорить про те, що обов’язок усіх громадян – знати державну мову, українці говоритимуть про денаціоналізацію і примусову асиміляцію. Коли поляк указуватиме на необхідність захисту наявного юридичного порядку і польських державних інтересів, українець наголошуватиме на жорстоких формах боротьби окупанта з борцями за найсвятішу справу – незалежність України1.
Неґативна оцінка національної політики польської держави знаходить своє виразне відображення у різноманітних українських джерелах: у спогадах учасників тих подій, у публіцистиці, в обґрунтуваннях політичних рішень. Ця політика у названих джерелах оцінюється однозначно як антиукраїнська і дискримінаційна. Можна, отже, погодитися з тим, що досвід міжвоєнного періоду, який набули члени проводу Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії, як і їхнім підлеглим, згодом, після 1939 року, впливав на їхні політичні рішення та способи їх реалізації.
Проте видається, що ця констатація не вичерпує суті проблеми – значення подій і явищ міжвоєнного періоду для формування польсько-українських стосунків у 1939-1945 роках. Тим більше окреслений причинно-наслідковий зв’язок не можна читати навспак з метою довести, що політика польської держави спричинила саме такий характер українських дій стосовно поляків й українські антипольські дії були результатом політики польської держави щодо українців у міжвоєнний період. Це так само неслушно, як і твердити, що революція у Росії була неминучим результатом зростання класового конфлікту і що цар винен у тому, що його самого з цілою родиною розстріляли, бо перед тим він погано правив державою. Класові суперечності сягали не меншого напруження і в инших европейських державах, а проте до революцій там не дійшло. Так само не всякі репресії щодо дискримінованої групи неухильно провадять до збройної відповіді, особливо скерованої на цивільне населення.
Ключ до розв’язання цього питання, як видається, належить шукати радше з боку українського, ніж польського. Варто поставити питання: чому у 1943-1945 роках українці вдалися до таких скрайніх дій стосовно поляків, і замислитися, які чинники з минулого, у тому числі з міжвоєнного періоду, могли вплинути на формування такої позиції серед українців. Аналіз різноманітних українських свідчень дозволяє більш-менш точно відповісти принаймні на перше питання. Отже, для української політичної еліти Польща і поляки були найважливішою перешкодою у побудові на Західній Україні незалежної української держави, а попередні спроби подолати поляків не мали успіху. Принагідно згадаймо, що ідея виселення поляків зі спірних територій не виникла в умовах Другої світової війни. Гасло “поляки за Сян” з’явилося близько 1907 року. Вже тоді серед частини українських політиків поширилося переконання, що два народи не можуть мешкати на тій самій землі поруч2. Далекосяжні програмні цілі обох народних рухів були сформульовані ще перед 1914 роком. У 1917-1921 обидві сторони намагалися їх зреалізувати. Полякам удалося, українцям ні. Проте це не було завершенням змагання, а радше одним із його етапів. Для українського народного руху нічого не закінчилося3. Змінилися лишень форми та умови діяльности. Міжвоєнний період був черговим важливим етапом польсько-українського конфлікту. Для подальшого розвитку польсько-українських відносин цей етап був важливий насамперед через те, що виявив неможливість віднайдення компромісу між програмами польського й українського народних рухів. З кожним роком для обох сторін ставало щораз очевидніше: Львів чи Луцьк не можуть бути спільними, вони можуть бути або польські, або українські, незалежно від намірів осередків, які шукали порозуміння. Додаймо, що польська держава, яка творилася і функціонувала як держава національна, була далека від національної нейтральности і за найважливішу мету ставила зміцнення державних підвалин саме на східних теренах. Водночас український народний рух, попри те, що зазнав невдачі у змаганнях за незалежну Україну, впродовж двох міжвоєнних десятиліть був набагато сильніший, ніж перед 1914 р. Він систематично розширював свою суспільну базу і не бачив можливости компромісу у найважливішій для нього справі – справі незалежности України4. Цю патову ситуацію здатна була переламати лише зміна демографічних співвідношень на спірних землях. У нових реаліях старе гасло “ляхи за Сян” могло стати конкретною політичною директивою. Й українські політики вирішили використати історичний момент, аби втілити її у життя.
Підсумовуючи хід подій, передусім спираючись на досвід 1914-1939 років (1942), українські політики дійшли висновку, що компроміс із поляками неможливий і що єдиний спосіб розв’язання спору про суверенність Волині й Галичини – змусити поляків покинути ті терени.
Однак переконання, що поляки мають полишити Волинь і Східну Галичину, ще не визначало способів і засобів, до яких належало вдатися. У багатьох українських документах знаходимо перестороги перед застосуванням насильства і терору, особливо у масових масштабах5. Проте перестороги ці виявилися марними. Здається, що однією з причин вибуху насильства і жорстокости, який започаткували українські дії 1943 року, було поширене серед українців почуття дискримінації та кривди, поєднане з бажанням відплати.
У контексті цього твердження особливого значення набувають події 1917-1924 рр., періоду революцій та боротьби за формування міжнародного/світового порядку після Першої світової війни. У лютому 1917 р. на територіях, що перебували під російським контролем, розпочалася революція. Вона за кілька місяців змела з поверхні землі дотеперішній суспільний лад українського села. Революція усунула насамперед землевласників, головним чином поляків, і почала будувати, вперше в історії, селянський світ без “панів”. У традиції українського й білоруського села той час окреслювався як “вільний, свобідний”. У 1919, а потім і в 1920 “пани” виграли. Вони відібрали селянам те, що ті здобули у часі революції, й запровадили своє управління. Період той між селянами окреслювався як час “панської свободи”6. Проте поразка революції на землях, що увійшли до складу ІІ Речі Посполитої, не означала повернення до передреволюційного стану. Для селян “пани” перестали бути невід’ємною частиною світобудови (а до революції у це глибоко вірив не лише український селянин). Вони стали противником, якого можна було здолати. До того ж, приклад СССР наочно доводив, що світ без “панів” не обов’язково лише утопія, мрія – цей світ не тільки реальний, а й надзвичайно близький. З цієї перспективи влада польської держави не сприймалась із традиційною селянською покорою, а викликала невпинне й гостре почуття несправедливости. Необхідність сплачувати податок сприймалася як форма визиску, а не звичайний обов’язок громадянина, поліціянт трактувався як погроза, а не як чинник, що стабілізує суспільний устрій7.
До загострення стосунків між українськими селянами і польськими землевласниками спричиняв іще один важливий момент: заходи щодо модернізації краю та підвищення рівня його цивілізації. Усе це з точки зору селянина означало переважно лише нові податки та обов’язки. Будівництво дороги із твердим покриттям селянина не цікавило, бо до Варшави він і так не вибирався, будівництво нового староства означало для нього лише, що урядники матимуть новий палац, далекосяжних вигод від прокладання телефонних та електричних мереж він теж не бачив. Часто не розумів також потреби у численних нових розпорядженнях, що стосувалися обов’язкового щеплення тварин, санітарних вимог тощо. Проте за все це він змушений був платити. Дії держави були скеровані так само і на польських селян, однак у випадку українців та білорусів ці дії сприймалися як форма свідомих репресій щодо селянина-православного чи русина - уніята.
Звернімо зараз увагу на те, що від Лютневої революції до вересня 1939 року спливло 22 роки, а від часу припинення антипольської партизанки на Волині й до початку війни – 15. Це означало, що для більшости мешканців східних земель досвід Першої світової війни, революції, польсько-українських сутичок був іще живий, так само як і гасла, ідеї й форми цієї боротьби, а вони в обох сторін нагадували найкривавіші сторінки “Вогнем і мечем”. З одного боку – підпали маєтків і палаців, розправа з їх мешканцями, з иншого – пацифікаційні акції, до яких удавалися люди Яворського чи австрійці, жидівські погроми та екзекуції, що їх провадили усі “військово-політичні” сили. Одне слово, апокаліпсис, опис якого можна знайти у Марії Дунін-Козіцької чи Зофії Коссак-Щуцької8.
Українські селяни від початку сприйняли ІІ Річ Посполиту як “панську”. До поблизьких маєтків повернулися пани, багато з них увійшло до владних органів. Та й приїжджі урядовці поводилися по-панськи. В органах управління, ба навіть у школі, запанувала “панська” мова. Несприйняття “польського пана” українські й білоруські селяни поширили і на польську державу. За такого укладу не лише військові заселенці, а й осілі польські селяни-сусіди, які не приховували своєї відданости Польщі, ставали частиною чужого “панського” світу. Це, врешті, означало, що у боротьбі із “панською Польщею” не належить оминати і сусідів.
Переконаний, що немає сенсу шукати відповіді на питання, чи представлена тут як однозначно неґативна українська оцінка ІІ Речі Посполитої була об’єктивною, чи її диктували особисті пережиття, упередження й несприйняття у принципі польської держави, та чи лежав у її основі політичний розрахунок. Рушійною силою українських політиків не був неґатив – прагнення відплатити за справжні чи надумані кривди, а, передовсім, устремління до позитиву – до побудови власної держави. Поляки були однією з найбільших перешкод на цьому шляху, а реалії війни створили можливість її усунути. Натомість у випадку безпосередніх виконавців цього наміру, переважно українських селян, форми діяльности визначало бажання відплатити за поразку 1918-1924 рр., розквитатися за реальні чи вигадані приниження періоду “панського” правління, остаточно зруйнувати “панський-польський” світ і запобігти його відродженню. Спротив стосовно цього світу виявлявся ще до того, як постала ІІ Річ Посполита: в Галичині у страйках 1902 року, на Волині й на Поліссі під час революції і громадянської війни. Відколи селяни переконалися, що світ без “панів” може існувати, вони терпіли їх, але остільки, оскільки були до цього змушені. Війна й участь в організованих військово-політичних структурах дали їм змогу знову виступити супроти “панського” світу.
Характер польської політики стосовно української проблеми використовувався як арґумент, з допомогою якого доводили необхідність “остаточного розв’язання” польського питання на Волині й у Східній Галичині. Проте історичні арґументи, якими обґрунтовується слушність політичних рішень, неможливо вважати за рушійну причину.
З польської точки зору з’являється ще одна проблема, а саме: як ми, поляки, зможемо відповісти на питання: чи як панівний народ і господар у державі зробили все можливе у міжвоєнному часі, аби пом’якшити конфлікт? Відповідь напевно буде неґативна. Переважна більшість поляків визнала, що польсько-українську суперечку розв’язано остаточно і що цей устрій існуватиме завжди. Відтак уважалося, що завдання польської держави полягає у тому, щоб скористатися перемогою і забезпечити польськість Польщі від Бидґоща до Заліщик. І польські урядовці наполегливо над тим працювали9.
Польська інтеліґенція і дрібне міщанство у своїй масі теж не були позбавлені одного з найбільших гріхів – гордині, що виявлялася у згірдливому почутті вищости перед селянами – як польськими, так і непольськими10. Таке ставлення спричиняло немало конфліктів серед самих поляків, проте у стосунку до українців та білорусів воно принесло значно важчі наслідки.
--------------------------------------------------------------------------------
1 Чудовою ілюстрацією описаної ситуації можуть служити матеріяли зустрічей українських та польських істориків, організованих з ініціятиви Осередку @KARTA . Див.: Polska – Ukraina: trudne pytania, t. 1-2, Warszawa, 1998.
2 Про зростання польсько-українського конфлікту у Галичині перед Першою світовою війною див.: Cz. Partacz, Od Badeniego do Potockiego. Stosunki polsko-ukraińskie w Galicji w latach 1888-1908, Toruń, 1996.
3 Див.: L. Mroczka, Spór o Galicje Wschodnia 1914-1923, Kraków, 1998.
4 J. Hrycak, Historia Ukrainy 1772-2000, Lublin, 2000. Розділ, присвячений міжвоєнному періодові, автор назвав Wielka przerwa.
5 R. Torzecki, Polacy i Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej, Warszawa, 1993, s. 172 i наст.
6 Аналіз цих явищ див.: W. Mędrzecki, Przemiany społeczne i polityczne na Wołyniu w latach 1917-1921 // Metamorfozy społeczne, Warszawa, 1997, s. 137-170.
7 Ілюстрацію такого способу мислення знаходимо в українській пресі міжвоєнного періоду, а також у переважній більшості спогадів та у матеріялах, що з’явилися пізніше. Див.: На вічну ганьбу Польщі, Нью-Йорк, 1956.
8 M. Dunin-Kozicka, Burza od wschodu, Warszawa, 1920; Z. Kossak-Szczucka, Pożoga, Kraków, 1922.
9 Важко инакше трактувати дії, до яких удавався державний апарат, і які описано у праці: A. Chojnowski, Koncepcje polityki narodowościowej rządów polskich 1921-1939, Wrocław, 1979.
10 Про це ще в міжвоєнний час J.Chałasiński, Młode pokolenie chłopów, t. 1-4, Warszawa, 1938. Зокрема у т. 4, с. 131-155.
З польської переклала Наталка Римська.
Перекладено за: Włodzimierz Mędrzecki, Polityka narodowościowa II Rzeczypospolitej a antypolska akcja UPA w latach 1943-1944. Copiright by Instytut Pamięci Narodowej
Komisja Ścigania Zbrodni przeciwko Narodowi polskiemu
Влодзімєж Менджецкі
Національна політика II Речі Посполитої й антипольська діяльність УПА у 1943-1944 роках
Політики й історики, як польські, так і українські, одностайно сходяться на тому, що політика польської держави у міжвоєнний період спричинила загострення польсько-українського конфлікту, особливо в останні роки перед вибухом ІІ світової війни. Серед неґативних чинників цієї політики найчастіше наводять такі:
пацифікація 1930 року, арешти українських політиків, ліквідація суспільних і культурних організацій (напр., “Пласту”);
положення про мову від 1924 р. і, ширше, обмеження розвитку шкільництва українською мовою (тут символом є справа Українського Університету);
кроки щодо примусового окатоличення православних і нищення православних святинь;
відсутність дій щодо поліпшення становища українських дрібноземельних господарств і сприяння, натомість, напливові на українські землі польських колоністів (поглиблення аграрного перенаселення, відсутність задовільної аграрної реформи, військова колонізація);
обмеження у працевлаштуванні православних і греко-католиків у державних інституціях, зокрема у владних органах, у війську, у поліції, у транспорті та комунікації, у зв’язку.
Варто наголосити: те, що названі явища мали місце, дискусії не підлягає. Так само обидві сторони визнають, що політика польської держави справила неґативний вплив на характер польсько-українських відносин після 1939 року. А ось інтерпретації перелічених фактів, зрозуміло, розходяться. Там, де частина поляків говорить про те, що обов’язок усіх громадян – знати державну мову, українці говоритимуть про денаціоналізацію і примусову асиміляцію. Коли поляк указуватиме на необхідність захисту наявного юридичного порядку і польських державних інтересів, українець наголошуватиме на жорстоких формах боротьби окупанта з борцями за найсвятішу справу – незалежність України1.
Неґативна оцінка національної політики польської держави знаходить своє виразне відображення у різноманітних українських джерелах: у спогадах учасників тих подій, у публіцистиці, в обґрунтуваннях політичних рішень. Ця політика у названих джерелах оцінюється однозначно як антиукраїнська і дискримінаційна. Можна, отже, погодитися з тим, що досвід міжвоєнного періоду, який набули члени проводу Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії, як і їхнім підлеглим, згодом, після 1939 року, впливав на їхні політичні рішення та способи їх реалізації.
Проте видається, що ця констатація не вичерпує суті проблеми – значення подій і явищ міжвоєнного періоду для формування польсько-українських стосунків у 1939-1945 роках. Тим більше окреслений причинно-наслідковий зв’язок не можна читати навспак з метою довести, що політика польської держави спричинила саме такий характер українських дій стосовно поляків й українські антипольські дії були результатом політики польської держави щодо українців у міжвоєнний період. Це так само неслушно, як і твердити, що революція у Росії була неминучим результатом зростання класового конфлікту і що цар винен у тому, що його самого з цілою родиною розстріляли, бо перед тим він погано правив державою. Класові суперечності сягали не меншого напруження і в инших европейських державах, а проте до революцій там не дійшло. Так само не всякі репресії щодо дискримінованої групи неухильно провадять до збройної відповіді, особливо скерованої на цивільне населення.
Ключ до розв’язання цього питання, як видається, належить шукати радше з боку українського, ніж польського. Варто поставити питання: чому у 1943-1945 роках українці вдалися до таких скрайніх дій стосовно поляків, і замислитися, які чинники з минулого, у тому числі з міжвоєнного періоду, могли вплинути на формування такої позиції серед українців. Аналіз різноманітних українських свідчень дозволяє більш-менш точно відповісти принаймні на перше питання. Отже, для української політичної еліти Польща і поляки були найважливішою перешкодою у побудові на Західній Україні незалежної української держави, а попередні спроби подолати поляків не мали успіху. Принагідно згадаймо, що ідея виселення поляків зі спірних територій не виникла в умовах Другої світової війни. Гасло “поляки за Сян” з’явилося близько 1907 року. Вже тоді серед частини українських політиків поширилося переконання, що два народи не можуть мешкати на тій самій землі поруч2. Далекосяжні програмні цілі обох народних рухів були сформульовані ще перед 1914 роком. У 1917-1921 обидві сторони намагалися їх зреалізувати. Полякам удалося, українцям ні. Проте це не було завершенням змагання, а радше одним із його етапів. Для українського народного руху нічого не закінчилося3. Змінилися лишень форми та умови діяльности. Міжвоєнний період був черговим важливим етапом польсько-українського конфлікту. Для подальшого розвитку польсько-українських відносин цей етап був важливий насамперед через те, що виявив неможливість віднайдення компромісу між програмами польського й українського народних рухів. З кожним роком для обох сторін ставало щораз очевидніше: Львів чи Луцьк не можуть бути спільними, вони можуть бути або польські, або українські, незалежно від намірів осередків, які шукали порозуміння. Додаймо, що польська держава, яка творилася і функціонувала як держава національна, була далека від національної нейтральности і за найважливішу мету ставила зміцнення державних підвалин саме на східних теренах. Водночас український народний рух, попри те, що зазнав невдачі у змаганнях за незалежну Україну, впродовж двох міжвоєнних десятиліть був набагато сильніший, ніж перед 1914 р. Він систематично розширював свою суспільну базу і не бачив можливости компромісу у найважливішій для нього справі – справі незалежности України4. Цю патову ситуацію здатна була переламати лише зміна демографічних співвідношень на спірних землях. У нових реаліях старе гасло “ляхи за Сян” могло стати конкретною політичною директивою. Й українські політики вирішили використати історичний момент, аби втілити її у життя.
Підсумовуючи хід подій, передусім спираючись на досвід 1914-1939 років (1942), українські політики дійшли висновку, що компроміс із поляками неможливий і що єдиний спосіб розв’язання спору про суверенність Волині й Галичини – змусити поляків покинути ті терени.
Однак переконання, що поляки мають полишити Волинь і Східну Галичину, ще не визначало способів і засобів, до яких належало вдатися. У багатьох українських документах знаходимо перестороги перед застосуванням насильства і терору, особливо у масових масштабах5. Проте перестороги ці виявилися марними. Здається, що однією з причин вибуху насильства і жорстокости, який започаткували українські дії 1943 року, було поширене серед українців почуття дискримінації та кривди, поєднане з бажанням відплати.
У контексті цього твердження особливого значення набувають події 1917-1924 рр., періоду революцій та боротьби за формування міжнародного/світового порядку після Першої світової війни. У лютому 1917 р. на територіях, що перебували під російським контролем, розпочалася революція. Вона за кілька місяців змела з поверхні землі дотеперішній суспільний лад українського села. Революція усунула насамперед землевласників, головним чином поляків, і почала будувати, вперше в історії, селянський світ без “панів”. У традиції українського й білоруського села той час окреслювався як “вільний, свобідний”. У 1919, а потім і в 1920 “пани” виграли. Вони відібрали селянам те, що ті здобули у часі революції, й запровадили своє управління. Період той між селянами окреслювався як час “панської свободи”6. Проте поразка революції на землях, що увійшли до складу ІІ Речі Посполитої, не означала повернення до передреволюційного стану. Для селян “пани” перестали бути невід’ємною частиною світобудови (а до революції у це глибоко вірив не лише український селянин). Вони стали противником, якого можна було здолати. До того ж, приклад СССР наочно доводив, що світ без “панів” не обов’язково лише утопія, мрія – цей світ не тільки реальний, а й надзвичайно близький. З цієї перспективи влада польської держави не сприймалась із традиційною селянською покорою, а викликала невпинне й гостре почуття несправедливости. Необхідність сплачувати податок сприймалася як форма визиску, а не звичайний обов’язок громадянина, поліціянт трактувався як погроза, а не як чинник, що стабілізує суспільний устрій7.
До загострення стосунків між українськими селянами і польськими землевласниками спричиняв іще один важливий момент: заходи щодо модернізації краю та підвищення рівня його цивілізації. Усе це з точки зору селянина означало переважно лише нові податки та обов’язки. Будівництво дороги із твердим покриттям селянина не цікавило, бо до Варшави він і так не вибирався, будівництво нового староства означало для нього лише, що урядники матимуть новий палац, далекосяжних вигод від прокладання телефонних та електричних мереж він теж не бачив. Часто не розумів також потреби у численних нових розпорядженнях, що стосувалися обов’язкового щеплення тварин, санітарних вимог тощо. Проте за все це він змушений був платити. Дії держави були скеровані так само і на польських селян, однак у випадку українців та білорусів ці дії сприймалися як форма свідомих репресій щодо селянина-православного чи русина - уніята.
Звернімо зараз увагу на те, що від Лютневої революції до вересня 1939 року спливло 22 роки, а від часу припинення антипольської партизанки на Волині й до початку війни – 15. Це означало, що для більшости мешканців східних земель досвід Першої світової війни, революції, польсько-українських сутичок був іще живий, так само як і гасла, ідеї й форми цієї боротьби, а вони в обох сторін нагадували найкривавіші сторінки “Вогнем і мечем”. З одного боку – підпали маєтків і палаців, розправа з їх мешканцями, з иншого – пацифікаційні акції, до яких удавалися люди Яворського чи австрійці, жидівські погроми та екзекуції, що їх провадили усі “військово-політичні” сили. Одне слово, апокаліпсис, опис якого можна знайти у Марії Дунін-Козіцької чи Зофії Коссак-Щуцької8.
Українські селяни від початку сприйняли ІІ Річ Посполиту як “панську”. До поблизьких маєтків повернулися пани, багато з них увійшло до владних органів. Та й приїжджі урядовці поводилися по-панськи. В органах управління, ба навіть у школі, запанувала “панська” мова. Несприйняття “польського пана” українські й білоруські селяни поширили і на польську державу. За такого укладу не лише військові заселенці, а й осілі польські селяни-сусіди, які не приховували своєї відданости Польщі, ставали частиною чужого “панського” світу. Це, врешті, означало, що у боротьбі із “панською Польщею” не належить оминати і сусідів.
Переконаний, що немає сенсу шукати відповіді на питання, чи представлена тут як однозначно неґативна українська оцінка ІІ Речі Посполитої була об’єктивною, чи її диктували особисті пережиття, упередження й несприйняття у принципі польської держави, та чи лежав у її основі політичний розрахунок. Рушійною силою українських політиків не був неґатив – прагнення відплатити за справжні чи надумані кривди, а, передовсім, устремління до позитиву – до побудови власної держави. Поляки були однією з найбільших перешкод на цьому шляху, а реалії війни створили можливість її усунути. Натомість у випадку безпосередніх виконавців цього наміру, переважно українських селян, форми діяльности визначало бажання відплатити за поразку 1918-1924 рр., розквитатися за реальні чи вигадані приниження періоду “панського” правління, остаточно зруйнувати “панський-польський” світ і запобігти його відродженню. Спротив стосовно цього світу виявлявся ще до того, як постала ІІ Річ Посполита: в Галичині у страйках 1902 року, на Волині й на Поліссі під час революції і громадянської війни. Відколи селяни переконалися, що світ без “панів” може існувати, вони терпіли їх, але остільки, оскільки були до цього змушені. Війна й участь в організованих військово-політичних структурах дали їм змогу знову виступити супроти “панського” світу.
Характер польської політики стосовно української проблеми використовувався як арґумент, з допомогою якого доводили необхідність “остаточного розв’язання” польського питання на Волині й у Східній Галичині. Проте історичні арґументи, якими обґрунтовується слушність політичних рішень, неможливо вважати за рушійну причину.
З польської точки зору з’являється ще одна проблема, а саме: як ми, поляки, зможемо відповісти на питання: чи як панівний народ і господар у державі зробили все можливе у міжвоєнному часі, аби пом’якшити конфлікт? Відповідь напевно буде неґативна. Переважна більшість поляків визнала, що польсько-українську суперечку розв’язано остаточно і що цей устрій існуватиме завжди. Відтак уважалося, що завдання польської держави полягає у тому, щоб скористатися перемогою і забезпечити польськість Польщі від Бидґоща до Заліщик. І польські урядовці наполегливо над тим працювали9.
Польська інтеліґенція і дрібне міщанство у своїй масі теж не були позбавлені одного з найбільших гріхів – гордині, що виявлялася у згірдливому почутті вищости перед селянами – як польськими, так і непольськими10. Таке ставлення спричиняло немало конфліктів серед самих поляків, проте у стосунку до українців та білорусів воно принесло значно важчі наслідки.
--------------------------------------------------------------------------------
1 Чудовою ілюстрацією описаної ситуації можуть служити матеріяли зустрічей українських та польських істориків, організованих з ініціятиви Осередку @KARTA . Див.: Polska – Ukraina: trudne pytania, t. 1-2, Warszawa, 1998.
2 Про зростання польсько-українського конфлікту у Галичині перед Першою світовою війною див.: Cz. Partacz, Od Badeniego do Potockiego. Stosunki polsko-ukraińskie w Galicji w latach 1888-1908, Toruń, 1996.
3 Див.: L. Mroczka, Spór o Galicje Wschodnia 1914-1923, Kraków, 1998.
4 J. Hrycak, Historia Ukrainy 1772-2000, Lublin, 2000. Розділ, присвячений міжвоєнному періодові, автор назвав Wielka przerwa.
5 R. Torzecki, Polacy i Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej, Warszawa, 1993, s. 172 i наст.
6 Аналіз цих явищ див.: W. Mędrzecki, Przemiany społeczne i polityczne na Wołyniu w latach 1917-1921 // Metamorfozy społeczne, Warszawa, 1997, s. 137-170.
7 Ілюстрацію такого способу мислення знаходимо в українській пресі міжвоєнного періоду, а також у переважній більшості спогадів та у матеріялах, що з’явилися пізніше. Див.: На вічну ганьбу Польщі, Нью-Йорк, 1956.
8 M. Dunin-Kozicka, Burza od wschodu, Warszawa, 1920; Z. Kossak-Szczucka, Pożoga, Kraków, 1922.
9 Важко инакше трактувати дії, до яких удавався державний апарат, і які описано у праці: A. Chojnowski, Koncepcje polityki narodowościowej rządów polskich 1921-1939, Wrocław, 1979.
10 Про це ще в міжвоєнний час J.Chałasiński, Młode pokolenie chłopów, t. 1-4, Warszawa, 1938. Зокрема у т. 4, с. 131-155.
З польської переклала Наталка Римська.
Перекладено за: Włodzimierz Mędrzecki, Polityka narodowościowa II Rzeczypospolitej a antypolska akcja UPA w latach 1943-1944. Copiright by Instytut Pamięci Narodowej
Komisja Ścigania Zbrodni przeciwko Narodowi polskiemu
Відповіді
2003.07.28 | Navigator
Інструкція для колонізаторів:
Пункт 1.Завоювати країну.
Пункт 2.
Кричати найголосніше: "Тримай злодія!"
Пункт 3.
Злодієм є всякий хто проти нас, або може бути проти нас.
Пункт 4.
Щоб крики не вщухали, тримаємо крикунів на штатних посадах.
Пункт 5.
Все, що ми робимо - найвища справедливість.
Пункт 6.
Все, що роблять завойовані - мерзота і дикунство.
2003.07.28 | Angel
д у м к а в г о л о с
д у м к а в г о л о сВолинь: пам’ять в ім’я правди і примирення...
Мирослав Вербовий
За нами рокові дати: 19-10-11 липня 2003 р. Дати не лише бурхливих парламентських дебатів і вшанування пам’яті загиблих у міжусобній боротьбі у час війни десяток тисяч поляків та українців на Волинській, українській землі, а й, хотілося б вірити, зламні дати у польсько-українському протистоянні. Наскільки ці стосунки сповиті трагічним минулим, яке так глибоко врізалося у пам’ять очевидців і їх нащадків, велемовно свідчать парламентські дискусії в обох країнах та результати голосування над проектом спільної Заяви. У Києві, де голосування відбулося 10 липня і на годину раніше від варшавського, було попереджене не менш драматичною від варшавської (9 липня) дискусією. Щойно по кількох підходах до голосування, по консультаційних телефонних розмовах між спікерами обох парламентів вдалося у Києві лише одним голосом врятувати перед проваллям багатомісячні переговори і схвалити спільну Заяву, що дозволило провести поминальні врочистості у Павлівці та надати їм ранг символічного примирення.
Проте, це лише перший, подекуди вимушений більше політичними раціями, аніж історичною правдою жест, який, по суті, нічого з дня на день не змінить. Значна частина людей по обох сторонах кордону – очевидців, істориків, політиків – і надалі залишиться при своїй оцінці трагічних подій 1943 р. Ця Заява як і Декларація обох президентів лише зняли політичну напругу, втихомирили емоції, відкриваючи передусім історикам шлях для фактографічного вивчення і осмислення цих трагічних подій. Українці, виявилося, спонукані односторонніми оцінками волинських подій польською стороною, зуміли сягнути до своєї історичної пам’яті і вистояти у час змасованого ювілейного тиску і напору польської сторони та вийти захисною рукою з кількамісячної політичної, історичної та публіцистичної конфронтації. Приєднався до цього своїм словом і Президент України Л. Кучма, який не міг пристати на приниження українців і вибачитися, бо ще передчасно битися у груди, коли процес вивчення і осмислення щойно почався.
Вшанування волинських подій 1943 р. попередила у Польщі неймовірно шквальна буря, яка прокотилася в мас-медіа, по конференціях, відгомонювала у проповідях, урешті дала про себе знати і під час двосторонніх розмов політиків. Її апогеєм став Сейм, де 9 липня на хвилі бурхливих виступів, сповнених жорстких обвинувачень на адресу українців, значна частина послів, не перебираючи у найтяжче формульованих словах, однозначно засудила ОУН-УПА. Частина польського політичного бомонду припустилася небаченого на такому високому владному рівні узагальненого шкалювання тих, хто для українців є символом боротьби за свою землю, за державу. Це наглядно проілюструвало і те, хто, хоч стримано, таки простягає руку до примирення, а хто репетує як за давніх часів, часів землевласників. Дісталося і нам, українській меншині у Польщі. Знову прозвучала фраза про, начебто, існуючу асиметричність у відношенні до українців у Польщі і до поляків в Україні, що в устах політика пахне заложництвом, вкотре дорікнуто «Нашому слову» за оприлюднювання правди про нашу історію та обстоювання інтересів українства ще й до того, мовляв, на кошти Польської держави.
Так, на Волині у роки війни розігралася одна з найжахливіших сторінок польсько-українського протистояння. Його наслідки були трагічні – загинуло десятки тисяч невинних людей, зокрема поляків. Стався великий злочин. Але чомусь ніхто, поза Президентом А. Квасневським у Павлівці, ні словом не заїкнувся про причини трагедії на цій землі, про її політико-суспільний контекст, зокрема про соціальне гноблення і національне приниження українців у себе вдома. І це не тому, щоб виправдовувати злочин, злочин треба засудити, але тому, щоб глянути правді в очі: що призвело до таких масових побоїв? Хто був з ким і проти кого? Тут двох правд не може бути. Нема бо ж наслідковості без причин. Потрібний обопільний рахунок совісті.
З українцями сьогодні, незалежно від того, хто стоїть у київського керма, говорити з позиції залякування, піднесеним голосом чи пак шантажем вже не можна. Погордою і зверхністю нічого не вскурається. Схвалена обома парламентами спільна Заява і президентська спільна Декларація є в наш час оптимальним варіантом підходу до цієї болісної проблеми. За рік-два, може п’ять, українська сторона буде не тільки більш підготованою, навіть до накинутих їй розмов арифметичною мовою про волинський трагізм, а й мовою фактів про політико-культурно-освітній статус волинського українця міжвоєнного і воєнного періодів. А хтозна чи не заговорить і про інші, не лише сторінки, а й цілі розділи польсько-українських взаємин. Бо пише історію власноруч, а не з чужих джерел і настанов. Україна устами Президента Л. Кучми вперше упом’янула жертви на Холмщині, Грубешівщині і Томашівщині. Відтак можна сподіватися, що возведе їм храм данини пам’яті як поляки своїм.
Нам, українцям і полякам, треба доконче освоїтися з осмисленням минулого, щоб не кривити поглядом у перспективу. Приреченістю на сусідство, на себе необхідно скористатися як долею. Зрозуміти себе – значить перемогти біль і вибачити один одному. І хоч ці слова ще не прозвучали з уст глав обох держав на поминальних врочистостях у Павлівці, проте неодмінно настане час і для їх проголошення, і може більш щирого і глибокого, бо почутого з уст простих людей.
І ще одне. Дні, що попереджали 11 липня 2003 р., а відтак і наступні, запам’ятаються українцями як своєрідні «українські дні» у польських мас-медіа. Напередодні роковин Польське радіо у передачі «Sygnaly dnia» провело розмову з міністром-координатором врочистостей вшанування пам’яті жертв волинських подій М. Сівцем, на хвилях І радіопрограми у передачі «Muzyka i aktualnoњci» говорив про обумовлення цих трагічних подій головний редактор «Нашого слова» М. Вербовий; інформації про дискусію у Сеймі і у Верховній Раді подавалися на чільних місцях усіх новин; TVP1 у час найбільшої глядацької пори показало документальну стрічку Я. Новаковської «Волинь – запис злочину», POLSAT відігрів тему воєнного злочинця Б. Козія і показав на тлі «волинських холопів» спеціальний рапорт «Жива пам’ять»; була розмова про волинські події у передачі «Monitor wiadomoњci» з проф. А. Пачовським; ІІІ програма Польського радіо провела у прямому ефірі бесіду про Волинь за участю проф. В. Кулеші з ІНП, голови ОУП М. Кертичака та радіослухачів; TVN24 розмовляло про вплив цих подій на польсько-українські взаємини з членом Головної ради ОУП Ю. Рейтом, а відтак з експертом Центру східних досліджень Б. Сенкевичем; ранкова передача «Sygnaly dnia» І програми Польського радіо провела чергову розмову з міністром М. Сівцем, а після врочистостей у Павлівці з головою ОУП М. Кертичаком; коментував волинські події на хвилях Польського радіо і в газеті «Rzeczpospolita» проф. Р. Дрозд, недільне «Sniadanie w Trojce» за участю відомих політиків почалося також з обговорення врочистостей у Павлівці, а у недільному телевізійному «Raporcie» зацитовано, серед інших, міркування про волинську трагедію посла України у Польщі О. Никоненка, голови ОУП М. Кертичака і секретаря ГУ ОУП П. Тими. Урешті TVP1 провела пряму трансляцію з врочистостей вшанування жертв у Павлівці, а також їх скорочений варіант у вечірній порі. При нагоді у медіа-виступах знову потекла брудна словесна ріка, з глибин якої витягнуто, наче з арсеналу, здавалося вже призабуту по відношенню до українців, лексику, причому не йдеться тут про мову т.зв. кресових середовищ, а політиків, які не гребували нею при описі волинських подій, пригадавши її – mordy, rzezie, zbrodnie, bandy, ludobojstwo – в усіх відмінках. Ці події, звичайно, навіть притьмарили відгомін Фестивалю української культури у Сопоті.
Вшановано пам’ять жертв. Відкрито возведений Пам’ятник примирення із виритими словами: «Пам’ять – Скорбота – Єднання». Взявшись за руки, президенти схилили над могилами замучених свої голови. Відправлено поминальні Богослужіння. Покладено вінки і запалено вогонь вічної пам’яті.
Роз’їхалися президенти, розійшовся невеликий гурт людей, настав час задуми. Вщухнуть пристрасті політиків, прийде пора для дослідників, а відтак час для пошуків шляхів до примирення, до укладення нових, по-справжньому сусідських відносин, де розпам’ятовування і ностальгія будуть з плином часу поступатися нинішнім реаліям. І щойно тоді будемо беззастережно вшановувати пам’ять жертв по обох боках сьогоднішнього польсько-українського державного кордону, якого дехто собі у трагічні 40-і роки навіть не уявляв. А він, кордон, кордон Української держави, за яку у час війни гинули повстанці з-під знаку УПА – існує. Така дійсність. Тому зробімо так, щоб він не пролягав крізь людські серця. Не будьмо вічними заложниками історії.
Наше слово № 28, 13 липня 2003 року
2003.07.28 | Angel
Петиція депутатів парламенту Великобританії ...
Петиція депутатів парламенту Великобританії до Ліґи Націй у справі переслідувань українського населення Польщі [1930 рік]До п. Сіра Еріка Дрюммона
головного секретаря
Союзу Народів,
Женева
Високоповажний п. Сір Ерік Дрюммон
Ми, підписані члени бритійського парламенту, просимо Вас предложити Раді Союзу Народів [Ліґи Націй] наступну петицію щодо порушення та небезпеки дальшого порушування договору, підписаного Польщею, Центральними та Союзними Державами 29 червня 1919 р., заґарантованого Союзом Народів.
З огляду на наглість [терміновість] справи, ми пропонуємо, щоб негайно скликано Комітет Трьох для розгляду змісту цієї петиції, згідно з третьою резолюцією, прийнятою Радою Союзу Народів на 51 засіданні.
Далі закликаємо Вас зажадати безстороннього розсліду цих фактів.
Нові події:
Беручи під увагу останні події в Східній Галичині, ми узнаємо право та конечність для польської влади вдержати порядок у межах своїх кордонів, але ми хотіли б звернути увагу на факт, що, згідно з доказами, яким, на нашу думку, годі що-небудь закинути, карні експедиції вислано щонайменше до 700 сіл, яким, здебільша, не закинено ніякої терористичної чи протизаконної діяльности; що сотки чоловіків, жінок та дітей скатовано (побито), деколи побиття були такі тяжкі, що жертви їх були протягом тижнів фізично знищенні [зазнали важких тілесних ушкоджень], деяких із них зруйновано на ціле життя, а деяких забито на смерть; тисячі населення ув'язнено; та що багато книгозбірень, домівок (клубів) та кооперативних склепів [крамниць] зрабовано та знищено. Зокрема 14 полк кінноти, здається, був кинений на села, щоб бити селян, не розбираючи.
Ця акція проти української меншини є порушенням 8 точки, що каже: “Польща перебирає на себе забезпечення повної та цілковитої охорони та свободи всіх мешканців Польщі без різниці походження, народности, мови, раси та віри”.
Докази тої діяльности можуть бути приложені в разі потреби як додаткова петиція.
Громадянство:
Під час нових виборів [1930 року] українців тероризовано, щоб вони не могли віддавати своїх голосів. У Львові стверджено, що фактично всім українцям відібрано голоси, бо наказано їм подати документи, включно до свідоцтва про хрещення та карти тотожности, окремій комісії, щоб перевірити, чи є вони громадянами польськими. Та комісія урядувала одну годину денно протягом трьох днів — для 18.000 осіб — такщо небагато кому пощастило підтвердити своє право голосу. В багатьох випадках неможливо було подати якого-небудь документу, бо багато їх пропало за часів війни.
Така діяльність є порушенням 7 точки, що каже: “Всі народности в Польщі будуть рівні перед законом та будуть користати з однакових для всіх громадських та політичних прав, без різниці раси, мови чи віри”.
Виховання:
У 1920 р. було 3.662 українських шкіл на [Західній] Україні. 1.XII.1925 р. згідно з офіційною статистикою міністра шкільництва було 1.055 державних і 19 приватних українських шкіл. Це значить, що між 1920 і 1925 р. українці стратили [втратили] 2.607 шкіл.
Всіх народніх шкіл було на [Західній] Україні 1.XII.1925 р. 28.336, з того 22.996 (84%) були чисто польські; 2.257 (8,3%) утраквістичних, а 2.083 (7,6%) мали іншу викладову мову. У 1927-28 р. було лише 771 українських шкіл. З 1.000 українських дітей — 71 ходить до українських шкіл, а 929 до польських або утраквістичних шкіл.
Ці і багато інших фактів, що їх маємо до розпорядимости, є порушенням 8 точки, що каже: “Зокрема будуть мати рівне право закладати, управляти та контролювати, власним коштом ... школи та інші виховні заведення з правом уживати своєї рідної мови”.
Колонізація:
Стверджено, що 200.000 гектарів орної землі у Східній Галичині та таку саму площу на Волині та Поліссі приділено польським колоністам. А що місцеве українське населення рідко коли посідає понад 0,5-1,5 гектара, а перенаселення села узнано дуже поважною проблемою для тих країв, ця польська колонізація є в основі неправильною.
Існує 3.000 сільськогосподарських організацій на українських землях та, тоді як польські сільськогосподарські організації одержали цього року 79.000.000 злотих, яко підпору від польської влади,— українські організації не дістали взагалі нічого.
Ці факти є порушенням тої частини з 8 точки договору, підписаного Польщею, що каже: “Народности в Польщі, що належать до расової, релігійної чи мовної меншини будуть користати з однакового відношення та забезпечення, на основі законів, як і інші народности в Польщі”.
Ми віримо, що ця петиція в імені української меншини в Польщі зверне на себе повну увагу Союзу Народів, що є законним опікуном меншин та одиноким існуючим органом для додержування (переводження в життя) меншинових договорів.
Підписали:
John Arnott, Walter Ayles, James Barr, G.Benson, J.W.Bower, A.Fenner Brockway, C.Brawn, A.G.Cameron, William Carter, G.Dagger, Rhys Davies, F.W.Lindley, Fred Longden, Gordon Macdonald, Cecil Malone, S.Markham, S.March, James Marley, F.Marshall, G.Mathers, James Maxton, Charles Dundan, Robert Forgan, Peter Freeman, A.G.Gossling, Duncan Graham, H.Graham-White, D.R.Grenfell, T.Griffiths, Somerville Hastings, W.Hirst, P.G.Hoffman, Jack Mills, Ralph Morley, H.B.Morgan, G.Muff, H.T.Muggeridge, G.H.Oliver, W.Paling, M.Philips Price, Ben Riley, F.F.Riley, Daniel Hopkin, J.F.Horrabin, J.H.Hudson, F.Llewellyn-Jones, J.M.Kenworthy, J.Kinley, Arthur Law, Will Lawther, Jennie Lee, W.Lewis, Arthur Shepherd, Bennie Smith, J.Toole, James Welsh, Wilfred Wellock, Wilfred Whiteley, Ellen Wilkinson, R.S.Young, W.G.Cove, W.J.Brown, A.W.Haycock.