ГАЛИЧАНОФОБІЯ - НЕВИЛІКОВНА ХВОРОБА РОСІЙСЬКИХ ІМПЕРШОВІНІСТІВ Т
09/02/2003 | Ярослав Радевич-Винницький
Традиційне шовіністично-большевицье обпльовування галичан, яких неможливо асимілювати, зросійщити. Тому треба «довести», що галичани не українці або вже не українці чи ще не українці, аби тим сами вбити клин між «східняками» і «західняками». Це відома ще з часів імперського Риму політика «поділяй і володарюй». Римська імперія з такою політикою пішла у небуття. Не воскресне й російська імперія - ні царська, ні комуністична.
Неважко зрозуміти «российскую» нелюбов до «Данилы» Галицького: він, на відміну від князів майбутньої Московії, зберіг свою державу і шукав на Заході шляхів для організації хрестового походу проти Золотої Орди. Не за «євровектор» йому ставлять тепер пам’ятники на нашій землі, а за те, що був визначним державним діячем, символом української державної незалежності.
Від Кревської унії 1385 р., вся Україна перебувала в кордонах спільного державного утворення аж до Андрусівського перемир’я 1667 р., коли Польща погодилась, аби Лівобережжя України перейшло до Московії. Правобережжя, де проживала тоді більша частина українського населення, залишалося в одній державі з Галичиною аж до 1772 р. Галичани ніколи не втрачали своєї українськості, зберігаючи рідну мову, культуру, історичну пам’ять. Хіба не дивувався наддніпрянець Платон Лукашевич, що навіть пастухи в Галичині знають про козацтво куди більше, ніж люди в тих краях, де ще зберігалися його залишки? Що ж до освічених людей, то наприклад, у «Русалці Дністровій» (1837 р.) сказано, що українці - один із головних слов’янських народів, «посередині між ними проживають», «з-поза гір Бескидських за Дон». Хіба коли-небудь галичани говорили, що вони інший народ, ніж українці? Хіба не вважали галичан за українців М.Максимович, П.Куліш, С.Подолинський, О.Кониський, І.Нечуй-Левицький, Леся Українка, М.Лисенко, О.Русов, М.Грушевський, В.Самійленко та десятки інших найвидатніших діячів української науки і культури з Наддніпрянщини, які бували в Галичині?
Ще царська «матушка Расея» розуміла небезпеку існування плацдарму українства в Галичині і декілька разів таємними дипломатичними каналами намагалася виміняти її собі за Привіслянський край (так Росія називала належну їй частину Польщі). Але австрійці на це не пішли, як і не злякалися, коли 1912 р. посол Росії у Відні загрозив Австро-Угорщині війною за намір відкрити у Львові український університет. Росія таки «покарала» Австро-Угорщину: коли 1914 р.царські війська окупували Галичину, то негайно погромили «Просвіти», закрили українські школи, гімназії, театри і т.д., а елітну частину української інтелігенції вивезли в глуху Росію. Зважте, громили і виселяли не поляків, які буцімто спольщили тутешніх росіян, зробивши їх українцями, навіть не німців, проти яких воювали, а таки українців. У тридцяті роки вже совєтська влада підняла неврастенічну хвилю антигаличанства. «Западенцев» виловлювали, засилали і розстрілювали не лише в УРСР, а й, на відміну від «східняків», в інших республіках. А коли 1939 р., за домовленістю з Гітлером, «совєти» допалися до самої Галичини, то негайно почали здійснювати розроблений Л.М.Кагановичем диявольський план, за яким 35% місцевого населення мало бути депортовано або знищено як превентивний захід боротьби з ворогами більшовицької партії і радянської держави. Галичан репресували у 1939-1940 р. не за злочини проти совєтської влади, бо ще й не було коли скоїти злочини, а якраз за те, що були українцями. До того ж вибирали тих, хто був освічений, цікавився політичним життям - правників, учителів, підприємців, журналістів, грамотних селян, активістів «Просвіти», не кажучи вже про членів українських політичних партій.
Совєтам було відомо, що ці люди знають правду про геноцид, який влаштувала Москва в УРСР, вимордувавши голодом 1932-1933 рр. щонайменше 7 мільйонів українців. І таку державу жертви терору мали вважати своєю? Не могла бути такою вітчизна українців, бо не такий в українців менталітет.
Чому не стріляли галичани в червоних окупантів 1939 р., а навіть зустрічали їх хлібом-сіллю? Думали в своїй більшості, що справді прийшли брати-визволителі позбавити їх польського ярма. А «визволителі» за хліб-сіль - галичан у тюрми, в Сибір. Ото й подумав собі багато хто з галичан, що Гітлер, який оголосив «новий порядок» у Європі - без засилля світового капіталу й комунізму - допоможе позбавитися сатанинського московсько-більшовицького режиму. Але дуже скоро виявилося, що холерою чуми не позбудешся. 31 червня 1941 р. ОУН-Р проголосила відновлення Української Держави (зверніть увагу, не німецької, польської чи ще якоїсь, а своєї, української), за що жорстоко поплатилася.
Як можуть бути не українцями ті, що розмовляють українською мовою, плекають українську культуру, борються за самостійну соборну українську державу, за те, щоб українці були господарями своєї землі і своєї долі? Це тільки звихнуті на російському шовінізмі люди з позавчорашнім мисленням можуть таке говорити.
Що ж до сепаратизму галичан, що ним лякають необізнаних людей, то, як висловився герой відомого анекдоту, не дождетесь! Галичани надто добре знають, що означає Галичина без України, а Україна без Галичини. Отож, як кажуть на Сході, собака гавкає, а караван іде.
Неважко зрозуміти «российскую» нелюбов до «Данилы» Галицького: він, на відміну від князів майбутньої Московії, зберіг свою державу і шукав на Заході шляхів для організації хрестового походу проти Золотої Орди. Не за «євровектор» йому ставлять тепер пам’ятники на нашій землі, а за те, що був визначним державним діячем, символом української державної незалежності.
Від Кревської унії 1385 р., вся Україна перебувала в кордонах спільного державного утворення аж до Андрусівського перемир’я 1667 р., коли Польща погодилась, аби Лівобережжя України перейшло до Московії. Правобережжя, де проживала тоді більша частина українського населення, залишалося в одній державі з Галичиною аж до 1772 р. Галичани ніколи не втрачали своєї українськості, зберігаючи рідну мову, культуру, історичну пам’ять. Хіба не дивувався наддніпрянець Платон Лукашевич, що навіть пастухи в Галичині знають про козацтво куди більше, ніж люди в тих краях, де ще зберігалися його залишки? Що ж до освічених людей, то наприклад, у «Русалці Дністровій» (1837 р.) сказано, що українці - один із головних слов’янських народів, «посередині між ними проживають», «з-поза гір Бескидських за Дон». Хіба коли-небудь галичани говорили, що вони інший народ, ніж українці? Хіба не вважали галичан за українців М.Максимович, П.Куліш, С.Подолинський, О.Кониський, І.Нечуй-Левицький, Леся Українка, М.Лисенко, О.Русов, М.Грушевський, В.Самійленко та десятки інших найвидатніших діячів української науки і культури з Наддніпрянщини, які бували в Галичині?
Ще царська «матушка Расея» розуміла небезпеку існування плацдарму українства в Галичині і декілька разів таємними дипломатичними каналами намагалася виміняти її собі за Привіслянський край (так Росія називала належну їй частину Польщі). Але австрійці на це не пішли, як і не злякалися, коли 1912 р. посол Росії у Відні загрозив Австро-Угорщині війною за намір відкрити у Львові український університет. Росія таки «покарала» Австро-Угорщину: коли 1914 р.царські війська окупували Галичину, то негайно погромили «Просвіти», закрили українські школи, гімназії, театри і т.д., а елітну частину української інтелігенції вивезли в глуху Росію. Зважте, громили і виселяли не поляків, які буцімто спольщили тутешніх росіян, зробивши їх українцями, навіть не німців, проти яких воювали, а таки українців. У тридцяті роки вже совєтська влада підняла неврастенічну хвилю антигаличанства. «Западенцев» виловлювали, засилали і розстрілювали не лише в УРСР, а й, на відміну від «східняків», в інших республіках. А коли 1939 р., за домовленістю з Гітлером, «совєти» допалися до самої Галичини, то негайно почали здійснювати розроблений Л.М.Кагановичем диявольський план, за яким 35% місцевого населення мало бути депортовано або знищено як превентивний захід боротьби з ворогами більшовицької партії і радянської держави. Галичан репресували у 1939-1940 р. не за злочини проти совєтської влади, бо ще й не було коли скоїти злочини, а якраз за те, що були українцями. До того ж вибирали тих, хто був освічений, цікавився політичним життям - правників, учителів, підприємців, журналістів, грамотних селян, активістів «Просвіти», не кажучи вже про членів українських політичних партій.
Совєтам було відомо, що ці люди знають правду про геноцид, який влаштувала Москва в УРСР, вимордувавши голодом 1932-1933 рр. щонайменше 7 мільйонів українців. І таку державу жертви терору мали вважати своєю? Не могла бути такою вітчизна українців, бо не такий в українців менталітет.
Чому не стріляли галичани в червоних окупантів 1939 р., а навіть зустрічали їх хлібом-сіллю? Думали в своїй більшості, що справді прийшли брати-визволителі позбавити їх польського ярма. А «визволителі» за хліб-сіль - галичан у тюрми, в Сибір. Ото й подумав собі багато хто з галичан, що Гітлер, який оголосив «новий порядок» у Європі - без засилля світового капіталу й комунізму - допоможе позбавитися сатанинського московсько-більшовицького режиму. Але дуже скоро виявилося, що холерою чуми не позбудешся. 31 червня 1941 р. ОУН-Р проголосила відновлення Української Держави (зверніть увагу, не німецької, польської чи ще якоїсь, а своєї, української), за що жорстоко поплатилася.
Як можуть бути не українцями ті, що розмовляють українською мовою, плекають українську культуру, борються за самостійну соборну українську державу, за те, щоб українці були господарями своєї землі і своєї долі? Це тільки звихнуті на російському шовінізмі люди з позавчорашнім мисленням можуть таке говорити.
Що ж до сепаратизму галичан, що ним лякають необізнаних людей, то, як висловився герой відомого анекдоту, не дождетесь! Галичани надто добре знають, що означає Галичина без України, а Україна без Галичини. Отож, як кажуть на Сході, собака гавкає, а караван іде.
Відповіді
2003.09.03 | Галічанофоб та російський шовініст Галаган
Re: ГАЛИЧАНОФОБІЯ - НЕВИЛІКОВНА ХВОРОБА РОСІЙСЬКИХ ІМПЕРШОВІНІСТІВ Т
Традиційне шовіністично-большевицье обпльовування галичан, яких неможливо асимілювати, зросійщити.Куди легше зполонизувати.
Тому треба «довести», що галичани не українці або вже не українці чи ще не українці, аби тим сами вбити клин між «східняками» і «західняками».
Намагання стати українцями, це єдиний ваша галицька ціль існування. Почитайте спогади гетьмана Павла Скоропадського, він вам рішуче відказує в праві зватись культурно руськими, ваша доля годуватись огризками німецької культури, називати себе "східними тирольцями", як при нацистах, та зраджувати унією нашу Церкву. Вас не асимілювали руськи, бо галичани теж колись їми були, вас, нажаль, асимілювала єретична Європа.
Це відома ще з часів імперського Риму політика «поділяй і володарюй». Римська імперія з такою політикою пішла у небуття.
залишивши недосяжні зразки культури, та породивши західноєврпопейську та русько-православну культуру.
Не воскресне й російська імперія - ні царська, ні комуністична.
Час нможливо повернути, як неможливо й воскресити, наприклад, Івана Франко, хоча він певне живий в серцах, немов Ленін.
Неважко зрозуміти «российскую» нелюбов до «Данилы» Галицького: він, на відміну від князів майбутньої Московії, зберіг свою державу і шукав на Заході шляхів для організації хрестового походу проти Золотої Орди.
Держава Данили, загинула ще пнри його житті. Варто було б знати.
Єдині князівства, що могли чинит спротив, спочатку пасивний, потім все більш сміливий, були Тверське та Московське князівства. І тому є ряд причин, виб ще ляпнули, що Куліковську битву виграв Данило
Не за «євровектор» йому ставлять тепер пам’ятники на нашій землі, а за те, що був визначним державним діячем, символом української державної незалежності.
Української ? Незалежності ? А як же його поїздки в Орду, поклони горящим кустам ? Треба бути реалістом пане хтось. Хоча фантасмагоріїї історичні, це одна з галицьких націоналістичних рис.
Від Кревської унії 1385 р., вся Україна перебувала в кордонах спільного державного утворення аж до Андрусівського перемир’я 1667 р., коли Польща погодилась, аби Лівобережжя України перейшло до Московії.
Чушь, Ви щось Литовський період зовсім пропустили. А понятно, він такий неважливенький
Правобережжя, де проживала тоді більша частина українського населення, залишалося в одній державі з Галичиною аж до 1772 р.
Ого, Ви б ше теріторію сучасну і тодішню ототожнили.
Галичани ніколи не втрачали своєї українськості, зберігаючи рідну мову, культуру, історичну пам’ять.
Ну да, тільки козацтво Ваших уніатів в Дніпрі топило. Галичане зрадили найголовніше, що будь коли було в малоруської людини - рідну Православну віру, даровану нам нашим Господом і принесену князем нашим св. равноапостольним Володимиром.
Яка там в Вас історична пам"ять. Те що Ви тут пишите, не відповідає навіть найзашореному українськолму підручнику.
Хіба не дивувався наддніпрянець Платон Лукашевич, що навіть пастухи в Галичині знають про козацтво куди більше, ніж люди в тих краях, де ще зберігалися його залишки?
Повірте сучасні українці знають мушкетерів франції, куди більше, аніж самі французи. Тим більше що ваши знання про козацтво більше схожі на казки.
Що ж до освічених людей, то наприклад, у «Русалці Дністровій» (1837 р.) сказано, що українці - один із головних слов’янських народів, «посередині між ними проживають», «з-поза гір Бескидських за Дон». Хіба коли-небудь галичани говорили, що вони інший народ, ніж українці?
Один з головних, ц прикол ?
Хіба не вважали галичан за українців М.Максимович, П.Куліш, С.Подолинський, О.Кониський, І.Нечуй-Левицький, Леся Українка, М.Лисенко, О.Русов, М.Грушевський, В.Самійленко та десятки інших найвидатніших діячів української науки і культури з Наддніпрянщини, які бували в Галичині?
Думаю за українців не вважали. Якщо помиляюсь, так Ви вкажіть де казали.
Ще царська «матушка Расея» розуміла небезпеку існування плацдарму українства в Галичині і декілька разів таємними дипломатичними каналами намагалася виміняти її собі за Привіслянський край (так Росія називала належну їй частину Польщі). Але австрійці на це не пішли, як і не злякалися, коли 1912 р. посол Росії у Відні загрозив Австро-Угорщині війною за намір відкрити у Львові український університет. Росія таки «покарала» Австро-Угорщину: коли 1914 р.царські війська окупували Галичину, то негайно погромили «Просвіти», закрили українські школи, гімназії, театри і т.д., а елітну частину української інтелігенції вивезли в глуху Росію. Зважте, громили і виселяли не поляків, які буцімто спольщили тутешніх росіян, зробивши їх українцями, навіть не німців, проти яких воювали, а таки українців. У тридцяті роки вже совєтська влада підняла неврастенічну хвилю антигаличанства. «Западенцев» виловлювали, засилали і розстрілювали не лише в УРСР, а й, на відміну від «східняків», в інших республіках. А коли 1939 р., за домовленістю з Гітлером, «совєти» допалися до самої Галичини, то негайно почали здійснювати розроблений Л.М.Кагановичем диявольський план, за яким 35% місцевого населення мало бути депортовано або знищено як превентивний захід боротьби з ворогами більшовицької партії і радянської держави. Галичан репресували у 1939-1940 р. не за злочини проти совєтської влади, бо ще й не було коли скоїти злочини, а якраз за те, що були українцями. До того ж вибирали тих, хто був освічений, цікавився політичним життям - правників, учителів, підприємців, журналістів, грамотних селян, активістів «Просвіти», не кажучи вже про членів українських політичних партій.
Совєтам було відомо, що ці люди знають правду про геноцид, який влаштувала Москва в УРСР, вимордувавши голодом 1932-1933 рр. щонайменше 7 мільйонів українців. І таку державу жертви терору мали вважати своєю? Не могла бути такою вітчизна українців, бо не такий в українців менталітет.
Чому не стріляли галичани в червоних окупантів 1939 р., а навіть зустрічали їх хлібом-сіллю? Думали в своїй більшості, що справді прийшли брати-визволителі позбавити їх польського ярма. А «визволителі» за хліб-сіль - галичан у тюрми, в Сибір. Ото й подумав собі багато хто з галичан, що Гітлер, який оголосив «новий порядок» у Європі - без засилля світового капіталу й комунізму - допоможе позбавитися сатанинського московсько-більшовицького режиму. Але дуже скоро виявилося, що холерою чуми не позбудешся. 31 червня 1941 р. ОУН-Р проголосила відновлення Української Держави (зверніть увагу, не німецької, польської чи ще якоїсь, а своєї, української), за що жорстоко поплатилася.
Так, далі іде стандартний псевдоісторичний набір. Ну так десь на 3-чку.
Як можуть бути не українцями ті, що розмовляють українською мовою, плекають українську культуру, борються за самостійну соборну українську державу, за те, щоб українці були господарями своєї землі і своєї долі? Це тільки звихнуті на російському шовінізмі люди з позавчорашнім мисленням можуть таке говорити.
Так ви може українці, але вже не руські. А хто такі українці самі розгрибайтеся. Бог у допомогу.
Що ж до сепаратизму галичан, що ним лякають необізнаних людей, то, як висловився герой відомого анекдоту, не дождетесь! Галичани надто добре знають, що означає Галичина без України, а Україна без Галичини. Отож, як кажуть на Сході, собака гавкає, а караван іде.
Ну Україна без Галичини припустимо непогано собі існувала. А от Галичина без України стане знов польською, або ще чиєюсь тряпкою. Зараз у вас гарячої води не має, а потім і їсти не має чого буде.
А взагалі Ваші виправдовування свідчять що все ж не все так чисто.
те що галичане відрізняють від українців, так це факт, що там казати.
Ще раз повторюю, почитайте павла Скоропадського "Спогади", дуже багато цікавого узнаєте. Та менше читайте підручників, краще вже до реальних спогадів та документів звертайтесь, а то напхали Вам в голову всякої фігні. Аж навіть яке співчуття просинається.
Канада напічкана мігрантами часів австро-венгрії, з тих часів РІ
там майже нікого не має. В другій половині 19 століття в РІ емігрувало 4,5 чоловіка, 1,5 міліона з них люди Німеччини.
От і подумайте пане. Про мрак РІ.
Перед тм як обсирати, наведіть хоч єдиний власний приклад.
Хто ви такі в світовому значенні ?
Невдахи.
Подивиться на свою націоналістичну історію, одні поразки.
Постійні поразки. Історія малоруського народу, це велика історія, але Вам її зараз важко зрозуміти, виховання не те, та й освіта доволі тендеційна. Так що витирайте сльозу - українець Ви, українець, якщо ляхом бути не хочете. От тільки малороси православні, а Ви ?
З повагою, та співчуттям до проблеми самовизначення.
Іпатій Галаган - Корівський
2003.09.04 | полковник Емельян Ежин
Ой, мабуть дійсно невиліковна!:)
Щось Lzhezek-антинацист останнім часом зовсім дестабілізувався. На Кореспонденті обіцяв з'їсти клаву і вивести з ладу весь Інтернет.http://wwu.korrespondent.net/phorum/read.php?f=9&i=12967&t=12967
Бачу, відпочинок у Криму не пішов на користь. Мабуть, у Кримських горах теж багато нацистів у схронах:) Треба якось рятувати хлопця, бо медициною доведено, що клавіатура погано перетравлюється людським організмом і може навіть спричинитися до летальних наслідків. І Родіна тоді втратить ще одного геніального пісатєля у повному розквіті сил і творчого потенціалу. А Майдан - улюбленого блазня. І на надгробку так і напишуть: героїчно загинув на трудовому посту, проковтнувши клаву. Вєчная память:(
http://lzh-galagan.narod.ru
Всі на порятунок таланту!:cry:
І взагалі Майдан має знати своїх героїв.
2003.09.04 | Norman
Ще й знущається. :(
А ще він бреше, що це нацисти написали.Я переконаний, що це писали справжні німецько-українські патріоти, які там нацисти.
Подивиться, та хіба порядно людина таке б написала. Це може тільки потвора написати. Га?
http://zhurnal.lib.ru/editors/l/lzhezek/prikol.shtml
От юроде.
Норман, ССовець галицький.
2003.09.09 | Тестер
Re: ГАЛИЧАНОФОБІЯ - НЕВИЛІКОВНА ХВОРОБА РОСІЙСЬКИХ ІМПЕРШОВІНІС
Ну що ще шовіністам скажеш?Больные люди!
2003.09.09 | Галічанофоб та російський шовініст Галаган
Больно, мне больно! Не унять эту злую боль! (-)
2003.09.10 | Vortex,простой импершовинист
Re: Больно, мне больно! Не унять эту злую боль! (-)
А Галиция это где?2003.09.12 | Галічанофоб та російський шовініст Галаган
Галіція ?
Так це одна захолусна провінція нашої України, що ми її колись в ляхів відібрали. Але вони от замість того, щоб подякувати, все хирчять, мабуть до ляха просяться, понімечили їх там дуже. Не руські вони вже, так німота та й годі.Галаган.
2003.09.12 | Vsyjh
Галаган, а ви часом не працюєте у ВРУ, там є ваш кабінет (-)
2003.09.12 | Ипатий Галаган
Уважніше потрібно бути, в мене їх там 4 (-)
2003.09.11 | Тульский пряник
Re: ГАЛИЧАНОФОБІЯ - НЕВИЛІКОВНА ХВОРОБА РОСІЙСЬКИХ ІМПЕРШОВІНІСТІВ Т
Ярослав Радевич-Винницький пише:> Традиційне шовіністично-большевицье обпльовування галичан, яких неможливо асимілювати, зросійщити. Тому треба «довести», що галичани не українці або вже не українці чи ще не українці, аби тим сами вбити клин між «східняками» і «західняками». Це відома ще з часів імперського Риму політика «поділяй і володарюй». Римська імперія з такою політикою пішла у небуття. Не воскресне й російська імперія - ні царська, ні комуністична.
Здесь не лишне напомнить автору, что Галичане в своё время мечтали об объединении этих земель в единую Русь особенно это проявилось во времена цесаря Франца-Йосифа.
> Неважко зрозуміти «российскую» нелюбов до «Данилы» Галицького: він, на відміну від князів майбутньої Московії, зберіг свою державу і шукав на Заході шляхів для організації хрестового походу проти Золотої Орди. Не за «євровектор» йому ставлять тепер пам’ятники на нашій землі, а за те, що був визначним державним діячем, символом української державної незалежності.
Здесь автор явно подменяет понятия, поскольку Данило Галицкий был князем Руси. Об Украине никто тогда и не слыхивал ничего вообще.
> Від Кревської унії 1385 р., вся Україна перебувала в кордонах спільного державного утворення аж до Андрусівського перемир’я 1667 р., коли Польща погодилась, аби Лівобережжя України перейшло до Московії.
Автор, как бы, забывает о том что Польша не просто согласилась, а вынуждена была подписать Андрусьевский мир в ходе боевых действий. Не лишне также напомнить автору, что гетьман Дорошенко продвигаяь на Броды (Галичина) отдавал мальчиков из встречающихся сёл для обрезания турецкому султану - тем самым свидетельствуя ему свою преданность. Вряд ли бы он посупал так если бы считал эти сёла своими.
>Правобережжя, де проживала тоді більша частина українського населення, залишалося в одній державі з Галичиною аж до 1772 р.
После раздела старой Польши в 1772 г. и присоединения Галичины к Австрии и после неудавшихся польских восстаний в России в 1830 и 1863 годах и в Австрии в 1848 г. в целях восстановления польского государства польская шляхта Галичины, состоявшая из владельцев крупных латифундий, заявила свое верноподданничество Францу-Иосифу (пресловутое: "Пржи тебе стоимы и стаць хцемы!") и в награду получила полную власть над всей Галичиной, русской ее частью. Получив такую власть, поляки и их иезуитское духовенство продолжали, как и в старой Польше, полонизировать и окатоличивать коренное русское население края. По их внушению австрийские власти неоднократно пытались уничтожить слово "русский", которым с незапамятных времен называло себя население Галичины, придумывая вместо него другие названия.
В этом отношении особенно прославился наместник Галичины, граф Голуховский, известный русоед. В 60-х гг. прошлого столетия поляки пытались уничтожить кириллицу и ввести вместо нее для русского населения латинскую азбуку. Но бурные протесты и чуть ли не восстание русского населения устрашили центральное венское правительство и польские политические махеры принуждены были отказаться от своего плана отделить русский галицкий народ от остального русского мира.
>Галичани ніколи не втрачали своєї українськості, зберігаючи рідну мову, культуру, історичну пам’ять. Хіба не дивувався наддніпрянець Платон Лукашевич, що навіть пастухи в Галичині знають про козацтво куди більше, ніж люди в тих краях, де ще зберігалися його залишки? Що ж до освічених людей, то наприклад, у «Русалці Дністровій» (1837 р.) сказано, що українці - один із головних слов’янських народів, «посередині між ними проживають», «з-поза гір Бескидських за Дон». Хіба коли-небудь галичани говорили, що вони інший народ, ніж українці? Хіба не вважали галичан за українців М.Максимович, П.Куліш, С.Подолинський, О.Кониський, І.Нечуй-Левицький, Леся Українка, М.Лисенко, О.Русов, М.Грушевський, В.Самійленко та десятки інших найвидатніших діячів української науки і культури з Наддніпрянщини, які бували в Галичині?
Наконец, язык ея совсЪм не тот, что в НадднЪпрянщинЪ. Даже наспЪх созданная "литерацка мова", объявленная общеукраинской, не способна скрыть существованiя двух языков, объединенных только орфографiей.
Это не трудно установить положив книжки Квитки-Основяненко, Шевченко, Марко Вовчка рядом с произведенiями Вагулевича, Гушалевича, Ивана Франко и других галицiйских писателей. До послЪдней четверти XIX вЪка, ни галицiйская литература на УкраинЪ, ни украинская в Галицiи - не были извЪстны. Взаимное ознакомленiе началось послЪ того, как возникло панукраинское движенiе. Только тогда в Галицiи стали популяризировать Шевченко, а на УкрайнЪ русинских авторов.
ИзвЪстный историк литературы А. Н. Пыпин в свое время писал: "Галицiйской литературЪ не принадлежат произведенiя той нашей литературы малорусской, которая развiвалась уже в перiодЪ раздЪленiя западнаго и восточнаго края южной Руси, под влiянiем жизни и образованности общерусской. Начиная с Котляревскаго и даже еще раньше, условiя нашей малорусской литературы были уже иныя, чЪм условiя книжности галицко-русской, и произведенiя малорусскiя усваиваютя галичанами опять с извЪстной долей искусственности". То же утвЪрждает и Драгоманов, полагающiй, что галицкую и украинскую литературы "треба вважати, коли не за зовсим окремы, то же дуже одминны одна вид другой" {165}.
Нельзя забывать и о школЪ. Украйна училась в общерусских школах, читала русскiя книги и впитывала русскую образованность, Галицiя училась по-польски, а потом, в XIX вЪкЪ, по-нЪмецки. Несмотря на сильное развитiе руссофильства, во второй половинЪ XIX вЪка, каждый образованный галичачин гораздо меньше имЪл понятiя о ПушкинЪ, ГоголЪ, ЛермонтовЪ, ГончаровЪ, Толстом, Достоевском, чЪм о МицкевичЪ, Словацком, Выспянском, СенкевичЪ. ЗамЪчено, что даже свЪдЪнiя о Россiи и УкраинЪ почерпались галичанами, чаще всего, из нЪмецкой печати. Удивительно ли, что ко многим вопросам кардинальной важности украинцы и галичане относились и относятся по разному? Трудно, напримЪр, найти образованнаго украинца, который бы порицал кн. Владимiра Святого за насажденiе на Руси византiйской культуры. Для галичан - это одiозная личность. Он для них, прежде всего, не "святой", а только "великiй", а историческая его миссiя всячески осуждается: он дал Руси не ту вЪру и не ту культуру, которую слЪдовало бы...
Для богослужебных цЪлей имЪлись книги церковно-славянской печати, а всЪ запросы свЪтскаго образованiя удовлетворялись исключительно польской литературой. Путешественники посЪщавшiе Галицiю в 60-х годах отмЪчают, что бесЪда в домЪ русинскаго духовенства, во ЛьвовЪ велась не иначе, как на польском языкЪ. И это в то время, когда в Галицiи появились признаки "пробужденiя" и начали говорить о созданiи собственнаго языка и литературы. Что же было в первой половинЪ столЪтiя, когда ни о каких нацiональных идеях помину не было? Лучше всего об этом разсказывают сами галичане. Перед нами воспоминанiя Якова Головацкаго {167} - одного из авторов знаменитой "Русалки ДнЪстровой". Он происходил из семьи унiатскаго священника и признается, что отец с матерью всегда говорили по-польски и только с дЪтьми по-русски. Отец его читал иногда проповЪди в церкви "из тетрадок писанных польскими буквами". "В то время, - говорит Головацкiй, - почти никто из священников не знал русской скорописи. Когда же отец служил в Перняках, и в церкви бывала графиня с дворскими паннами, или кто нибудь из подпанков, то отец говорил проповЪдь по-польски". Самого Головацкаго отец учил грамотЪ "по печатному букварю церковнославянской азбукЪ - то называлось читати по-русски, но писати по-русски я не научился, так як ни отец ни дьяк не умЪли писати русскою скорописью". Тот же Головацкiй разсказывает эпизод из времени своего пребыванiя во львовской семинарiи Власть польскаго языка и польской культуры выступает в этом разсказЪ с предЪльной выразительностью. "Пасторалисты дали себЪ слово не говорить проповЪдей, даже во львовских церквах иначе, только по-русски.
> Ще царська «матушка Расея» розуміла небезпеку існування плацдарму українства в Галичині і декілька разів таємними дипломатичними каналами намагалася виміняти її собі за Привіслянський край (так Росія називала належну їй частину Польщі). Але австрійці на це не пішли, як і не злякалися, коли 1912 р. посол Росії у Відні загрозив Австро-Угорщині війною за намір відкрити у Львові український університет.
Россия, строго хранящая принципы невмешательства в дела других государств, ни словом не реагировала в Вене на польско-немецкие проделки, открыто направленные против русского народа. Галичина стала Пиемонтом украинства. Возглавлять этот Пиемонт приглашается из Киева Михаил Грушевский. Для него во Львовском университете учреждают кафедру "украинской истории" и поручают ему составить историю "Украины" и никогда не существовавшего и не существующего "украинского народа". В награду и благодарность за это каиново дело Грушевский получает "от народа" виллу и именуется “батьком” и “гетманом”. Со стороны украинствующих начинают сыпаться клевета и доносы на русских галичан, за что доносчики получают от правительства теплые места и щедро снабжаются австрийскими кронами и немецкими марками. Тех, кто остаются русскими и не переходят в украинство, обвиняют в том, что они получают "царские рубли". Ко всем передовым русским людям приставляются сыщики, но им ни разу не удается перехватить эти рубли для вещественного доказательства.
> Росія таки «покарала» Австро-Угорщину: коли 1914 р.царські війська окупували Галичину, то негайно погромили «Просвіти», закрили українські школи, гімназії, театри і т.д., а елітну частину української інтелігенції вивезли в глуху Росію. Зважте, громили і виселяли не поляків, які буцімто спольщили тутешніх росіян, зробивши їх українцями, навіть не німців, проти яких воювали, а таки українців.
Здесь хотелось бы напмнить автору о мученниках Талергоффа, видимо он о них не слышал о первых концлагерях Австрии для русинов Галичины.
> У тридцяті роки вже совєтська влада підняла неврастенічну хвилю антигаличанства. «Западенцев» виловлювали, засилали і розстрілювали не лише в УРСР, а й, на відміну від «східняків», в інших республіках. А коли 1939 р., за домовленістю з Гітлером, «совєти» допалися до самої Галичини,
Автор по забывчивости пропустил период попыток создать своё государство в 1919 году и разгрома ЗУНР поляками. Если бы большевики не присоединили Галичину к остальной Украине - так и была бы она до сих пор частью Польши.
> 31 червня 1941 р. ОУН-Р проголосила відновлення Української Держави (зверніть увагу, не німецької, польської чи ще якоїсь, а своєї, української), за що жорстоко поплатилася.
Немцы очень четко дали понять - мы не союзники, а завоеватели.
> Як можуть бути не українцями ті, що розмовляють українською мовою, плекають українську культуру,
В 1890 г. два галицко-русских депутата галицкого сейма - Ю. Романчук и А. Вахнянин - объявили с сеймовой трибуны "от имени" представляемого ими населения Галичины, что народ, населяющий ее, не русский, а особый, украинский. Поляки и немцы не раз уже и раньше пытались найти среди русских депутатов людей, которые провозгласили бы галичан особым, отдельным от русского, народом, но не находили никого, кто решился бы на такую очевидную бессмыслицу, на измену горячо в Галичине любимой Руси. Романчук и Вахнянин были преподавателями руськой (с одним "с") гимназии во Львове. В молодости они были горячими русскими патриотами. Вахнянин, будучи композитором, писал пламенную музыку к патриотическим русским боевым песням ("Ура! На бой, орлы, за нашу Русь святую"!)
До конца XIX в. термины "украинец", "украинский" были употребляемы только кучкой украинствующих галицко-русских интеллигентов. Народ не имел о них никакого понятия, зная лишь тысячелетние названия - Русь, русский, русын, - землю свою называл русской и язык русским. Официально слово "русский" писалось с одним "с", для того чтобы отличить его от правильного начертания с двумя "с", употребляемого в России. Нового правописания (без букв ъ, ы ) в галицко-русском наречии до этого времени не было. Все журналы, газеты и книги, даже украинствующих, печатались "по-русски" (галицким наречием), старым правописанием. На ряде кафедр Львовского университета преподавание велось на руском языке, гимназии назывались "русскими", в них преподавали руску историю и руский язык, читали рускую литературу.