11/15/2003 | Макс

Нещодавно я спостерігав за перетворенням на українців двох старих знайомих, які все життя принципово вважали, що за національністю вони “кієвлянє”...

Є національності, до яких долучаються із зміною віри. Цьому було присвячено фільм "Афґанець" - про руського хлопця, який перейшов до ісляму. Колись так ставали й яничарами.

Є національності, які можна переписати. У багатьох на пам'яті чиїсь намагання заради шансу на еміґрацію записатися у гебреї.

Соромно, але скільки нашіх співвітчизників за совєтських часів записали себе руськими... А серед зневолених народів Росії це триває й досі.

Але всі можливі національні перекиди відбуваються з якогось сенсу, з якоїсь вигоди.

Українство, можливо, єдина причетність, яку в самому собі відкривають без шкурності, без всілякої користі, з муками, із спаленням зворотніх мостів, але як відповідь подіям чи ворогу.

В "Отаманах гайдамацького краю" у Романа Коваля є на цю тему декілька вельми цікавих абзаців - про те, як отямлювали себе українцями позатуркані "малороси" та "хохли", як повставали в українському вибуху навіть вщент зросійщені села.

Василь Кожелянко чудово описав це в фантастичному "Тероріумі": "По крові я стовідсотковий кацап... Якби я жив у дев'ятнадцятому столітті, то без жодних вагань подався би в народовольці або есери-бомбісти і віддав би життя за світле майбутнє, або якби я жив у сучасній Німеччині, то прийняв би іслам і вів би джигад проти невірних за права мусульман на істинну віру, потім став би шахидом і потрапив у їхній бусурманський рай, але народився я в Україні, де праведно - боротися за права корінної нації на своїй землі, проти запроданців, перевертнів, креолів-яничарів. А за це після смерті я потраплю до Небесної України..."

Воно так було і так буде. І воно так є.

Нещодавно я спостерігав за перетворенням на українців двох старих знайомих, які все життя принципово вважали, що за національністю вони "кієвлянє". Це відбувалося під впливом подій на Тузлі. Зараз вони крок за кроком відкривають в собі українство та з блиском в очах, гарячкувато, з запалом виплескують у розмовах враженнями від цього прозріння.

Відкриття в собі української крові чекає в нашій країні ще багатьох. І треба радіти, що це й досі відбувається без якоїсь меркантільної міщанської користі...