Відповіді

• 2003.12.16 | Анатолій

  Ігореві Лосєву - О ПЕРЕЯСЛАВСКОЙ РАДЕ

  Переяславська Рада та Духовні підвалини цієї події.
  
  Кожен громадянин в Україні знає про Переяславську раду 1654 р. зі шкільної програми. Але справжня правда про ці події тільки нещодавно стала доходити до свідомості людей. І досі чимало громадян України старшого покоління сприймають цю подію крізь призму постанови ЦК КПРС "Про святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією", яка остаточно зліпила сформований колонізаторами міф про Переяславську раду. Найменший сумнів у цьому міфі або якійсь його складовій частині жорстоко переслідувався, прикладом чого є доля видатного українського історика Михайла Брайчевського, автора знаменитого трактату "Приєднання чи возз'єднання?".
  Цей міф є складовою частиною іншого, тотальнішого міфу російської ортодоксально-церковної та великодержавно-шовіністичної історіографії, яким керувалися і керуються явно або у завуальованій формі правителі імперії у своїй політиці щодо України та Білорусі. Цей міф зводиться до того, що українці та білоруси є нібито не самостійними народами, а лише частинами (гілками) російського народу, роз'єднаного ординцями Батия, а потім поляками, литовцями, німцями тощо, які ще й до того "вигадали" українську та білоруську мови. Ці частини - гілки тільки й робили потім, що мріяли про "воссоєдінєніе" і нарешті прийшов Богдан Хмельницький та й здійснив цю віковічну мрію. Відповідно, Богдан Хмельницький та "його сподвижники" всіляко вихвалялися, а всі інші оголошувалися "купкою зрадників", "польськими (турецькими) ставленнниками" тощо. При цьому звичайно замовчувалися очевидні факти: скажімо "зрадник" Виговський у 1654 р. доклав чимало зусиль, щоб створити союз України з Московською державою. Але вже у 1659 році І.Виговський з козацьким військом трохи не взяв Москви і вже таки став “зрадником” і тому пішов у забуття.
  Міф про Переяславську раду містить у собі ряд ідеологем, кожна з яких всіляко пропагувалася і в історичних працях, і в художній літературі (читай Натана Рибака "Переяславська рада"), образотворчому мистецтві (картина "Навєкі вмєстє!") тощо. Вкажемо на головні риси цього міфу:
  1. У 1654 році відбулося об”єднання двох Православних християнських народів.
  2. Українці і росіяни ніколи між собою не ворогували.
  3. Українці і до, і з самого початку антипольського повстання до Переяславської ради безперервно просили "царя-батюшку" взяти їх "під царську руку". (Цей дуже туманний вислів трактувався як прагнення позбавитися своєї власної державності, мови й національності).
  4. Московська держава робила все можливе, щоб підтримати українських повстанців, надавала "братню підтримку" і одразу оголосила війну Речі Посполитій.
  5. Переяславська рада була генеральною, репрезентативною, всенародною і одностайною, а її рішення здобули всенародне схвалення.
  6. Присяга в Переяславі була односторонньою (тобто тільки українська сторона присягала), давалася Росії (не царю!).
  7. Україна увійшла до Московської держави саме в 1654 р., і саме за тих умов, які виробив Богдан Хмельницький і схвалив цар та його уряд; ці умови час від часу порушували "ізмєнніки", тільки тому цареві доводилося пізніше коригувати ці умови, які однак залишалися добрими. Москва ж ніколи не порушувала взятих на себе зобов"язань
  8. Гетьман Богдан Хмельницький був великим другом російського народу, привів Україну у московське підданство, тому заслуговує похвали на відміну від усіх інших гетьманів -"ізмєнніков". Не випадково іменем Богдана Хмельницького, а не якогось іншого гетьмана називали міста, колгоспи, вулиці, навіть створили орден його імені.
  9. Переяславська рада ніби-то врятувала українців від загибелі, яку несли інші сусідні держави, вона поклала кінець тяжкій війні українського народу проти поляків-колонізаторів. Український же народ здобув внаслідок цієї ради своє "місце під сонцем", а якщо й страждав, то тільки разом з "братнім російським народом". Московська держава принесла Україні цивілізацію і прогрес і відповідні слова "нєістового Віссаріона" не сходили із шкільних підручників з історії СРСР. Звичайно, могли бути певні варіанти та модифікації даного міфу, але його суть залишалася незмінною. Міф настільки довго й настирливо пропагувався, що навіть Тарас Шевченко вважав Богдана Хмельницького винним у зраді Україні і затаврував його у ряді поезій. Між тим, позбавлення України державної незалежності відбулося не у 1654 р., а у 1659 р. і підписав новий договір з Москвою уже не Богдан Хмельницький (який помер у 1657 р.), а новий гетьман, його син Юрій.
  
  Розглянемо ці положення у такій же послідовності. При цьому, не забуваймо слова Йозефа Геббельса: “Як страшніша брехня, так краще в неї вірять”.
  
  1. Нищівний удар Київського князя Святослава по Хазарському каганату у 964/5 році завдав юдеям і християнам, як пишуть історики, непоправних втрат. Каганат ніби-то так більше ніколи й не піднявся. Але історичний розвиток подій говорить про інше. В ті часи у, як правило, релігійних війнах не знищувалися держави та народи. Переможені тільки обкладалися податками. Щодо сплати контрибуцій та податків русичам, то найзаможнішому князівству Європи – Хозарському каганатові це було, як сьогодні кажуть, раз плюнути. Адже нікуди не поділися жиди-рахдонити, які “тримали” Шовковий шлях з Азії до Європи і від цього мали неабиякий зиск, нікуди не поділося те накопичене в Ітилі жидівсько-хозарською верхівкою золото, яке не відібрав Святослав і про яке, чомусь не згадують літописці.
  Хозарія, тим часом, не збиралася спокійно дивитися на применшення свого впливу. ЇЇ політичні та духовні стратеги – левіти добре бачили, що так зване “двовір’я”, а точніше Відо-Вістичне Православ"я з Всевишнім багатопроявленим богом дає народу Русі неабияку духовну силу. Хрещення 988 року, а насправді посвята у Бога Живого, тобто у Ісуса Христа, не викорінило культу Багатопроявленого Всевишнього Бога. Навпаки, воно показувало духовну перспективу, надавши можливість всім русичам бачити наступний - вищий рівень духовності та віри.
  Знаменну легенду розповідає “Повість временних літ”: “Знайшли їх хозари сидячими на горах цих у лісах і сказали: платіть нам данину. Поляни, порадившись, дали від диму по мечу, і віднесли їх хозари до свого князя та старійшин, і сказали їм, ось нову данину знайшли ми. Ті ж спитали у них, звідки? Вони відповіли – у лісі на горах над річкою Дніпром. Сказали старійшини хозарські: не добра ця данина, княже. Ми дошукалися її зброєю, гострою тільки з одного боку – шаблями, а у цих зброя двогостра – мечі. Стануть вони коли небуть збирати з нас данину. І збулося сказане...”
  Таким чином, містична система, яку назвали верхогляди від офіційної історії “двовір’ям”, була двогострим - багатомірним духовним мечем русичів, що давав переваги проти одномірних систем. Якщо легенду розуміти буквально, то які ж такі переваги у бою дає двогострий меч проти рівної за вагою та довжиною шаблі, що заточена тільки з одного боку? Інша справа, якщо йдеться про невидиме поле брані, про духовну битву: “...з вуст Його виходив гострий з двох боків меч; і обличчя його як сонце, що сяє у силі своїй... Так каже Той, що має гострий з двох боків меч... Покайся; а якщо не так, скоро прийду до тебе боротися... мечем вуст Моїх” (Іван, Откровення, 1:16, 2:12, 16)
  Часи раніше розповсюдженої хозарської експансії не могли повернутися доти, доки на нашій землі існувала містична система двох рівнів Посвящення, тобто Відо-Вістичне Православ”я – віра Гіперборійців, віра орійців, віра трипільців, віра русичів, віра українців. Вища божественність була названа вищою, саме перед всiм народом. Але нижчі боги нічого від цього не втрачали. Хіба що заборонено було криваві жертвоприношення, деколи занесені з інших земель, але і до Володимира цей обряд практично не мав розповсюдження на землях руських.
  Дворівнева система урівноважувала та узгоджувала духовні сили людей “внутрішнього кола” та “зовнішнього кола”, які існували у будь-яких народів. Русичі у часи Володимира змогли знайти місце для тогочасного християнства у Відо-Вістичному Православ’ї - системі вірування, наслідуваною ними від Великих Орійців. У результаті цього нація отримала духовну міць, яка підняла народ проти експансивного сусіда - юдо-хозарина. Останні розуміли, що зламати цю силу можна тільки протипоставивши два рівня єдиного Посвящення один одному.
  Таємнича та сумлінна робота з виконання цього завдання стала новою стратегією “тихої” війни Каганату проти Русі. Вона взяла століття. Хозарські “мудреці” добре розуміли можливості, які можуть з’явитися у них у разі успіху. Протипоставивши початковий рівень розуміння, на якому Всевишній відкривається лише як дванадцять творящих Енергій (богів), рівню розуміння завершуючому, на якому Всевишній сприймається як Єдиний Бог з його 108 проявами (Енергіями) на землі, - протиставити так, щоб спростувати, лише як взаємодоповнюючі моменти одного розуміння, однієї релігії, одного Відо-Вістичного Православ’я. А протиставивши, можна інспірувати нескінченну череду заколотів у наміченій для захоплення землі, поки не ослабне вона настільки, щоб це захоплення завершити. Духовна школа противника буде паралізована: чому може навчити якась школа, коли у ній “молодші” класи протиставлені “старшим”? Хитрими інтригами сіючи розбрат, ставленики хозар викроювали (ніби клапті з єдиного полотна), протипоставляли і зіштовхували дві фракції: “фракцію богів” і “фракцію Бога”. Таємно стимулюючи агресивні дії то з одного, то з іншого боку, вони хотіли постійно підтримувати напруженість всередині країни, створювали грунт міжусобиці та розбрату. У раніше незабруднені Православні церковні обряди поступово вводилися елементи сатанизму та юдаїзму, в т.ч. і юдейська Тора.
  Таким чином, східнохристиянська ідея, визрівши в юдейському середовищі, спонукала її представників ширити свою “інтернаціональну” ідеологію не відкрито, а обережно, обманом і хитрістю, що можна побачити на розвиткові так званого християнства на Русі, як це описують історики та літописці. Але руський-український народ не сприймав вихолощеного, осатанілого ортодоксального юдо-християнства, за що неодноразово був змушений оборонятися - від Андрія Боголюбського, який у 1169 році пограбував та спалив Київ, і до так званого Татаро-Монгольского іга, а насправді Візантійсько-хозарської навали. Адже населення Хозарського Каганату, крім правлячої верхівки, складалося, як правило, з булгар, яких пізніше назвали татарами, що й досі мешкають у цій місцевості і називають себе Астраханськими татарами.
  Але юдо-християнство, що активно просувалося на Русь, змогло закріпитися тільки у її Східних провінціях, які надалі називалися Московією, а сьогодні Росією. Не дарма у 1299 році Київський митрополит Максим, а згодом і всі інші митрополити тікають з Києва до східних земель, міста Володимира, Суздаля, Москви. Спитаєте чому, а тому, що юдо-християнство, яке просувалося Хозарією та Візантією, викликало активний супротив в українців-русичів, але знайшло розповсюдження тільки у Північно-Східних землях, заселених етнічно різними племенами з меншими ознаками духовності та культури.
  Отже, про духовне загарбання України-Русі юдо-християнські отці разом з Московськими царями думали завжди.
  За всю історію стосунків між Україною та Московією, починаючи з часів Юрія Долгорукого, нараховується близько двох десятків воєн, в т.ч. на період до 1648 р. припадає приблизно половина. Москва вела переважно агресивні війни, українці й білоруси, які складали головну ударну силу в армії Великого Князівства Литвинського (не Литовського), давали гідну відсіч юдо-християнським зазіханням, часом щоправда й самі переходили кордони Московії, ходили походами на Москву, Твер, Рязань, Новгород, Псков і т. д. Пам'ятні блискучі перемоги над московитами під Оршею (1514), походи козаків Сагайдачного та Михайла Дорошенка на Москву, за Урал і до берегів Північного Льодовитого океану на поч. 17 ст. Сам Богдан Хмельницький, якого люблять записувати у московські друзі, відзначився у Смоленській війні проти Московії і за деякими даними був навіть нагороджений королем Владиславом ІV дорогоцінною шаблею. Іван Богун у першій половині 40-х рр. 17 ст. водив козаків у похід з Кодака на Дніпрі аж до Мордовії.
  Не слід забувати, що в ці часи Україна знаходилася у так званих юдо-християнських духовних лещатах. Із Заходу на неї зазіхала католицька Польща, а зі Сходу – ортодоксальна Московія, що була спадкоємницею спочатку Хозарського Каганату, а потім і Татарської Орди.
  Але виконання політичних планів загарбання України Московією заважало різне духовне сповідування України – Відо-Вістичного Православ”я та Московії – ортодоксального юдо-християнства. Виправленням, а точніше викривленям цього положення зайнявся патріарх Московський – Никон у 1652/3 році. Перше, що він зробив – перейменував ортодоксальне юдо-християнство (Правовір"я) московського толку у Православ”я. Таким чином, був зроблений дуже підступний крок до спочатку духовного, а потім і фізичного загарбання України. Бо згодом, коли військо московитів захоплювало українські міста і села, то багато українців їх зустрічали з радістю, знаючи, що православний православного поневолити не може!
  Ось декілька фактів, що підтверджують докорінну різність віросповідань Русі-України та Царства Московського. Як пише у своєму творі “Історія Русів” Георгій Кониський – Архієпископ Білоруський (Москва. Університетська типографія, 1846 р), цитується мовою оригіналу – Після прибуття до Чигирина посланців Царських Гетьман Хмельницький скликав зараз чиновників і найповажніших Козаків од війська, що займали тоді всі уряди Малоросійські, і, оголосивши їм про прибуття до нього послів Царських, які запрошують його з військом і народом до поєднання з Царством Московським, і бувших раніше у нього посланців Турецьких і Польських разом з Татарськими, які вимагали у нього настійно поєднання з їхніми державами і піднесення з ними зброї на Царство Московське за їхні претензії, пропонував при тому, щоб чини і війська, прийнявши до зрілого розміркування всі тії вимоги чужоземні, вирішили одноголосно, котру з них вибрати корисну й заснувати на ній своє майбутнє становище. Бо “за обставинами сьогоденними треба нам бути неодмінно на чиєму-небуть боці, коли нейтралітет не приймається, та і на грядущу пору заздрість та інтереси сусідів не облишать нас у спокої та без спроб, як я й давніше вам казав, а тепер надія і самі ви бачите”. Молоді чиновники та Козаки висловили першу згоду свою на поєднання з Турками, упевнюючи, що “у них військовий народ в особливій повазі та пошані, а для селян нема у них ні аренд Жидівських, ні великих податків та індуктів, які є в Польші; а що найважливіше , то нема у них кріпаків і людей на продаж, або крестьянства, як у Московщині теє водиться: і все те видно і ймовірно в сусідніх Князівствах Молдавському і Волоському, котрі нам можуть правити за взірець. І коли нам за словами Гетьмана неможливо пробути самими собою, без сторонньої протекції, то Турецька протекція є від всіх інших надійніша і пожиточніша, і, не дивлячись на їхнє бусурманство, кожен Турок, що заприсягнувся одною своєю бородою, ніколи вже присяги своєї не переступить і слова свого не зламає. Християнські ж клятви і навіть присяги бувають лише маскою, під котрою ховаються лукавства, зрадництва і всілякого роду неправди; і найважливіші їхні дії, називані політикою та міністерією, що суттю своєю один хитрий обман, і чим обман той виходить більшим і шкідливішим, тим уславлюються і звеличуються творці його, як найперші в державах і єдині у них розумні люди або великі міністри і політики”.
  Як пише Андрій Яковлєв до 300 річчя т.з. воззєднання – “Спільними між цими народами була тільки православна віра, але й в церковно-обрядовій царині між українцями і московинами було немало розходжень”. Ці розходження були перш за все у базисі віри – Відо-Вістизм в українців, та юдо-християнство у московитів.
  Релігійні відміни між українцями і московитами на той час підтверджує і той факт, що московське духовенство у Переяславі заходилося перехрещувати наші церкви та присутніх там козаків і козацьких старшин, а також хотіло перехрестити навіть Богдана Хмельницького. Історії відомий факт, що Хмельницький, Сірко та Богун категорично відмовилися від перехрещення.
  2. В різний час у 15 -п. п. 17 ст. до Москви їздили окремі представники козацтва, в пошуках матеріальної та моральної підтримки, були налагоджені певні контакти й традиції, але з цього не можуть випливати ті далекосяжні висновки, які їм приписують творці міфу. Навіть звичним формулам ввічливості й дипломатичного етикету вони безпідставно надають невластивого значення, беруть чи видають за чисту монету дипломатичні маневри й звернення. Типовий приклад: місія від імені Війська Запорізького і гетьмана Петра Конашевича -Сагайдачного до Москви у 1620 р., яку очолив отаман Одинець. І досі деякі автори вважають, що вже тоді козаки хотіли увійти "під царську руку". Між тим, місія Одинця була лише вдалим дипломатичним маневром, який мав на меті налякати уряд Речі Посполитої, тобто савеліянської Польщі, можливою зміною переорієнтації козацтва на Москву й Стамбул. Це переконливо доводив ще на початку 60-х рр. відомий історик В. Д. Королюк. Що стосується Б.Хмельницького, то він звернувся за допомогою у боротьбі проти Речі Посполитої насамперед до турецького султана Ібрагіма, бо знав, що від султана не буде ніяких релігійних зазіхань. І ще у 1647 р. Султан дозволив кримському хану Іслам - Гірею ІІІ надати військову допомогу українським повстанцям, внаслідок чого стало можливим укладення українсько-кримськотатарського договору на початку 1648 р. Саме кримські татари були союзниками українських повстанців у 1648-1653 рр. Жодна інша країна, крім частково Волохії (Молдавії) у 1653 р., не підтримала Б.Хмельницького збройною силою. Перше звернення до Москви було скероване з випадковою оказією влітку 1648 р. і тільки з кінця 1648 -поч.1649 рр. були налагоджені дипломатичні відносини між Чигирином та Москвою
  3. Хоча ці відносини були налагоджені, однак "братня" Москва не поспішала з допомогою українському народові. Спочатку ставлення з боку Москви до Національно-визвольної війни українського народу було ворожим, адже савеліянство, тобто католицизм для Московії був ближче, рідніше, ніж Відо-Вістичне Православ”я України і царський уряд боявся, що можуть вибухнути релігійні повстання в Московській державі. Між іншим, у Московії таки вибухнули, хоч із чисто своїх причин, повстання: у самій Москві (1648), Новгороді та Пскові (1650). Зазнавши три потужні поразки підряд з боку Речі Посполитої (Лівонська війна 1558-1583 рр.; "Смута"; Смоленська війна 1633-1634 рр.), царський уряд був дуже обережним, щоб не програти і вчетверте. Цілих 6 років (!) Москва не погоджувалася вступити у війну проти Речі Посполитої на боці України, чекала доки спливуть кров'ю та ослабнуть її сусіди і лише загроза переходу Б.Хмельницького під турецький протекторат змусила її діяти енергійніше і прийняти відповідні рішення Земського собору (11(1) жовтня 1653 р.), коли Московія вже називалася Православною. Звичайно, Москва була зацікавлена насамперед в ослабленні Речі Посполитою, продавала українським повстанцям хліб, боєприпаси, але ж продавала, а не дарувала! Можна пояснити шестирічне зволікання Москви, говорити про обережність московського уряду, його холодний політичний розрахунок, але до чого тут дружба?!
  4. Переяславська рада не могла бути всенародною й репрезентативною, оскільки на ній було присутніми не більше 300 осіб. На ній не були представлені жодні стани українського суспільства крім козаків (міщани були тільки переяславські). Вона не була навіть генеральною, а старшинською козацькою радою, проводилася навіть в тилу, окремо від Війська Запорізького, яке готувалося на правобережній Київщині до оборони проти наступу армії Речі Посполитої. Ця рада (точніше аж три ради), була нелегітимною навіть з точки зору козацьких традицій. Ясно, що далеко не вся козацька старшина була прихильницею військово-політичного союзу з Московською державою, і це виявилося наприклад під час присяги, а особливо під час війн проти Московської держави у часи так званої "Руїни".
  5. Те, що присяга була односторонньою, твердить тільки аж надто заангажований керівник московського посольства боярин В. Бутурлін у своїх донесеннях та "статейному списку" (звіті). Між тим, ряд визначних істориків (О. Оглоблин та ін.) беруть це під сумнів, вважають, що й Бутурлін таки дав присягу від царського імені. Є й царська грамота 1654 р., якою гарантувалися "права й вольності" Війська Запорізького, що говорить про важливі зобов'язання з боку Москви. Присяга давалася цареві Олексію, а не Росії (Московській державі) чи російському народові. Оскільки з 1917 р. Росія стає республікою, тоді цей і без того сумнівний аргумент стає ще сумнівнішим.
  У Відо-Вістичному Православ”ї, яке у своїй більшості сповідували українці, Присягою була клятва, що надавалася Господам Пантеонів, богу богів Перуну, богині Макоші і своїм богам хранителям, що входили до імені людини. Нею клялися у вірності і вимагали божественності, за що готові були віддати своє життя. Називалося це так, тому що за присяги приходилося ставати на одне коліно, присідати, щоб покласти праву руку на землю чи воду, в залежності від стихії до якої належав бог, якому присягалися. Саме тому Хмельницький у перемо винах з Бутурліним та у своїй переписці з царем Московським називає присягу – вірою.
  Саме через її сакральність та божественний зміст, присяга у Переяславі була далеко не всенародною і одностайною. Якщо взяти географічно, то змусити прийняти присягу на той час можна було тільки населення Гетьманщини, яка складала 1/4-1/5 частину етнічних українських земель. Оскільки фронт тоді йшов приблизно по лінії Житомир-Вінниця, то звичайно ні про яку присягу на землях, які тоді були під владою Польщі (Галичина, Холмщина, Підляшшя, Лемківщина, більша частина Волині та Поділля), Угорщини (Закарпаття), Молдавії (Буковина) не могло бути й мови, так само як і на землях південної України, підвладних Кримському ханству. Між Гетьманщиною та Кримським ханством лежали розлогі простори Січових земель, а запорожці, які були вірними своєму Відо-Вістичному Православ’ю, відмовилися тоді присягати цареві. Слобідська Україна входила до складу Московської імперії в інший час і за інших обставин, про які треба говорити окремо. В самій Гетьманщині деякі прикордонні полки (Брацлавський, Уманський) не присягали взагалі під приводом воєнної небезпеки. Про згоду чи незгоду з рішеннями Переяславської ради не питали ні жінок (а це половина населення), ні селянство (а це наймасовіший стан українського суспільства). Українська Православна Церква, що на той час ще мала Відо-Вістичне підгрунтя, категорично відмовилася присягати цареві. Згодом у “Франц Газеті” за 28 березня 1654 р. було надруковано, що Архімандрит України залишив Київ, не маючи змоги терпіти реформи московських попів у його церквах.
  Отже мали бути приведені до присяги тільки мала кількість козацтва та міщан (всього понад 100 тис. осіб), але й вони масово ухилялися від присяги та перехрещення (у Корсуні присягало всього 70 козаків), нерідко відверто, як от полковники І.Богун, Й. Глух, Г. Гуляницький, І.Сірко та ін., нерідко покидаючи свої міста, як от населення Чорнобиля, частіше ж називаючись не своїми хресними іменами, що уневажнювало присягу. Вибухнули заворушення в ряді полків і гетьман мусив приготуватися до втечі, помістивши свою рідню й чимало майна ближче до московських кордонів. Все це аж ніяк не свідчить про одновірність українців та московітів, одностайність українського народу у його ставленні до Москви і до московської орієнтації.
  Варто підкреслити ще деякі моменти. По-перше, присягу та перехрещення переважно брали силою. Досить сказати, що переяславського війта силою потягли присягати, хоч і хворого. Той мусив присягнути, але помер з розпачу наступного дня. По-друге, як нам вдалося встановити, присяжні книги творилися московськими писарчуками "заднім числом", тобто до присяги приводили царські представники тільки світську верхівку найголовніших міст, а решта вписувалася в число присяглих на підставі полкових та сотенних реєстрів козаків. По-третє, присяга частини населення України давалася за певних умов (збереження "прав і вольностей"), а ці умови дуже швидко порушила Москва. Врешті, чому ця присяга, навіть якщо вона давалася певними особами щиро, повинна була мати якесь ірраціональне значення для їхніх нащадків? Сама ж Російська імперія змушувала наприклад давати присягу цареві кожному новобранцеві і не питала, чи його дід чи прадід присягав уже колись.
  Тоді, на превеликий жаль, спрацював один з законів розвитку суспільства, який говорить, що в разі злиття двох духовних течій завжди перемагає більш варварська.
  6. Переяславські домовленості були усними і до того ж дуже неясними. У Москві протягом весни-літа 1654 р. продовжувалися переговори, які проводили представники 3-х станів українського суспільства Гетьманщини (козацтво, міщанство, православне духовенство). Останнє взагалі відмовилося будь-що підписувати, бо Москва вже тоді вимагала від Українського Православ”я, щоб воно перейшло під зверхність московського патріарха. Міщанство задовольнилося царським підтвердженням грамот та привілеїв великих князів литвинських та польських королів, тобто збереженням свого "статус кво" і насамперед магдебурзького права (самоуправління). Козацтво домовилося про 17 статей з 23, залишивши на потім узгодження особливо важливих моментів. Так, обидві сторони не знайшли порозуміння щодо зовнішньої політики і кожна сторона діяла згідно із своїм розумінням. Ряд дуже важливих сфер життя, про які, судячи з іноземних джерел, мова йшла у Переяславі так і не були узгоджені і залишалися в такому вигляді часом аж по 19 ст.! Маємо наприклад на увазі протиріччя між системою державної монополії на вироблення алкогольних напоїв у Московській державі і свободою "винокуріння" в Україні. У Московії за паління тютюну рвали ніздрі, а в Україні було вільно труїти себе цим зіллям і т.д. Як мали узгодити ці суперечності в Переяславі? Знаємо, що московські представники хотіли зробити все так, як у себе, знаємо, що українські представники боронили свої права, але на папері не лишилося ніякого порозуміння. Взагалі, оригінал двостороннього договору не існував! Про цей договір можна судити з документів міщанського порозуміння, та збережених пропозицій та чернеток, які лишилися від переговорів козацької делегації у Москві.
  Зрештою, слід сказати, що т.з. договір 1654 р. призвів тільки до утворення військово-політичного союзу, до певної конфедерації, в якій Гетьманщина зберігала свій суверенітет. Але цей договір Москва постійно пробувала порушити і грубо його порушила, по суті, зірвала вже восени 1656 р. Тоді на мирні переговори у Вільні з Польщею та Литвою не були допущені українські представники (між тим мова мала йти про українські справи!) і як наслідок - укладено сепаратне порозуміння між Московською державою та Річчю Посполитою. Це було можливим тому, як згадувалося раніше, що ортодоксальному юдо-християнству католицизм був набагато ближче, нід Відо-Вістичне Православ”я. І хоча це порозуміння було помилковим з точки зору навіть московських державних інтересів, ще болючішими були його наслідки для України - Гетьманщини. Тоді Б. Хмельницький знаходить інші вектори у своїй зовнішній політиці і укладає військово-політичний союз із Швецією та Трансильванією. З дипломатичних міркувань він не розірвав остаточно союз із Москвою, однак коли по його смерті Москва стала грубо втручатися у внутрішні справи Гетьманщини, то Іван Виговський і формально порвав з договір 1654 р., і уклав Гадяцький договір із Річчю Посполитою (1658 р.). Далі були спочатку великий успіх, а на загал поразка України у російсько-українській війні 1658-1659 рр. і вимушене підписання Юрієм Хмельницьким (юдо-християнським монахом у минулому) договору, який означав кінець незалежної Української держави і перетворення її в автономну одиницю Московської імперії. При цьому царські дипломати. А за ними й російські історики аж до др. пол 19 ст. видавали підписані Юрієм "Переяславські статті" ("14 статей") за нібито оригінал договору 1654 р.
  7. Гетьман Богдан Хмельницький не був другом чи ворогом Москви. Він послідовно виходив з державних інтересів України, добився відродження незалежної Української держави і прагнув втримати цю державу незалежною, шукаючи союзників у визвольній боротьбі і на півдні, і на півночі, і на заході, а не тільки на північному сході.
  8. Національно-визвольна війна українського народу не припинилася у 1654 р., а навпаки вибухнула з новою силою. Про її завершення можна говорити лише з підписанням миру з Річчю Посполитою 1658 р. Потім настав новий етап у національно-визвольному русі українського народу, але це вже окрема тема. Що стосується московського "культуртрегерства", то це слід сприймати як історичний анекдот. Досить ознайомитися з елементарними фактами, які наводяться в капітальних працях чесних істориків навіть дореволюційної пори (наприклад В. Ейнгорн, К. Харлампович), щоб у цьому переконатися. Тільки перший український університет - Києво-Могилянська Академія (такий статус був офіційно підтверджений за нею у 1658) стала справжньою кузнею юдо-християнських кадрів для Московії, бо своєї інтелігенції, яка до того ж знала латину та інші західні мови, в Московії майже не було. Саме вихованці "Могилянки" заснували Слов'яно - Греко - Латинську академію у Москві наприкінці 17 ст., створили всі духовні академії та семінарії в Російській імперії 17-18 ст., стояли коло джерел Московського та ряду інших університетів і т.д. Що ж стосується місця під сонцем, яке нібито здобула Україна під московським пануванням, то варто вказати на знищення Російською імперією українського Православ”я та української державності, придушення нею ж будь-яких виявів національно-визвольної боротьби українців та білорусів, колоніальний гніт і репресії, заборони української та білоруської мов і т. д. Власне досить вказати на трагедію українського Голокосту 1932-1933 рр., який з волі Москви забрав понад 10 млн. життів українських селян, щоб припинити всякі балачки про "дружбу й братню любов", котрими нібито керувався у ставленні до українців наш північно-східний сусід. І треба не святкувати президентськими указами річниці "великої дружби", а реально дбати про розбудову дійсно української, і дійсно незалежної держави, про моральне та духовне здоров'я, економічний та культурний розвиток українського народу, його, політичні свободи! Тільки живучи у незалежній сильній, багатій і побудованій на етичних засадах Українській державі, де народ має духовні знання орійського Відо-Вістичного Православ”я, можна будувати гідні й рівноправні стосунки з усіма сусідами! Від цього виграє не тільки український народ, але й російський, виграє і вся Європа, а також вся планета Земля!

• 2003.12.27 | Игорь ЛОСЕВ

  УКРАИНСКИЕ УЧЕНЫЕ - О ПЕРЕЯСЛАВСКОЙ РАДЕ-II

  УКРАИНСКИЕ УЧЕНЫЕ - О ПЕРЕЯСЛАВСКОЙ РАДЕ
  
  Игорь ЛОСЕВ, для "Флоту України",
  г. Киев
  
  Между прочим, в своей знаменитой статье "Приєднання чи возз'єднання?" Михайло Брайчевский процитировал одно высказывание Ленина В.И., которое заставит нынешних коммунистов (особенно в Украине, особенно в Крыму, особенно в Севастополе) прямо-таки онеметь. А звучит это так: "Если Финляндия, если Польша, Украина отделятся от России, в этом ничего плохого нет. Что тут плохого? Кто так скажет - тот шовинист" (Ленін В.І. Твори, т. 24, с. 262). Естественно, эта фраза есть и в русских изданиях сочинений В.И. Ленина. Интересно, не возникает ли у нынешних коммунистов желания осудить своего кумира В.И. Ульянова (он же Ленин, он же Тулин, он же Ильин, он же Иванов, он же Старик и т.д.) за "украинский буржуазный национализм"? А ежели его не осуждать, то придется себя признать шовинистами. Правда, можно еще крючкотворствовать и что-то там бормотать о контексте, особых исторических обстоятельствах, толкованиях и т.д.
  Брайчевский приводит обличения национализма 1-м секретарем ЦК Компартии Азербайджана Багировым, похвалявшимся тем, что у себя в республике он это "зло" извел на корню. Желая заклеймить борьбу горцев Шамиля против русского царизма, этот бравый "интернационалист", которого расстреляют по делу Лаврентия Берии, зачитал отрывок из письма руководителей этого движения турецкому военному министру Риза-паше: "Во все времена единым желанием черкесов, как известно всему миру, была свобода, на что мы имеем действительное и безусловное право. До тех пор, пока это желание не будет осуществлено при согласии и помощи европейских государств, и при этом в полном соответствии с нашей волей, даже мысль о заключении мира с Россией не придет нам в голову". Действительно, редкие наглецы, какой-то "свободы" захотели, да еще с участием европейских государств... Явные шпионы и агенты мирового империализма...
  
  Историк Брайчевский анализирует основные аргументы, оправдывающие колониальную политику Российской империи, которые сводятся к следующим постулатам:
  
  1. Присоединение к России означало союз нерусских народов с русским народом и, значит, способствовало развитию их извечной дружбы, способствовало общей борьбе против общих врагов и, прежде всего, царизма.
  2. Присоединение к России укрепляло экономические связи присоединяемых народов с русским народом, способствовало их социально-экономическому прогрессу.
  3. Присоединение к России означало приобщение присоединяемых народов к высокой и передовой русской культуре и тем способствовало их культурному развитию.
  4. Присоединение к России было спасением для этих народов от порабощения другими странами (Польшей, Турцией, Ираном).
  5. Присоединение к России нерусских народов наносило удар империалистическим странам, что противостояли России на мировой арене и, таким образом, укрепляли ее международные позиции. Брайчевский показал, что с помощью подобных аргументов можно оправдать любой акт колониального порабощения. Например, завоевание Индии Англией можно истолковать как позитивный акт, способствовавший сближению английского и индийского народов в их общей борьбе против британского и всякого иного империализма.
  
  А разве этот колониальный разбой не способствовал установлению тесных экономических связей Индии с Англией и, в определенном смысле, экономическому прогрессу? А культурное влияние двух территорий друг на друга? А разве "присоединение" Индии к Англии не спасло индийцев от "поглощения" Испанией, Голландией или Португалией? Вот реальная логическая и фактическая состоятельность вышеприведенных пяти пунктов.
  А если приложить эти пункты к Украине и Переяславской Раде, то окажется, что пункт № 1 "не работает". В XVII столетии в феодальной России народ не был источником власти, мнением его никто не интересовался, и был он от "своей" власти страшно далек, как и она от него. Феодальная верхушка творила то, что считала нужным, нисколько не заботясь о настроениях "черни". Не было народа в том западном значении как верховного суверена, который может сказать о себе словами американской конституции: "... Мы, народ Соединенных Штатов..." А только такой свободный и полноправный народ может с кем-то вступать в союзы или разрывать таковые, а не битое кнутом на конюшне крепостное существо, которое, в отличие от дворянина, даже права на полное имя не имело и звалось "Ивашкой", "Емелькой", "Марфушкой". Между прочим, и военная аристократия Украины мнением украинского крестьянства и рядового казачества, составлявших 95% украинского народа, нисколько не интересовалась. Хотя и среди элиты настроения были разные. Союз с Москвой отвергла Запорожская Сечь (а следует напомнить, что государство тогда называлось "Держава Війська Запорізького"), украинское православное духовенство во главе с Киевским митрополитом Сильвестром Косовым, целый ряд полков и полковников.
  
  Пункт № 2 - "экономический прогресс" - также весьма сомнительный. Да, после Переяслава Украину накрепко "пристегнули" к российскому рынку, но, одновременно, она утратила экономические связи с Польшей, Литвой, Турцией, Молдовой, Трансильванией, Австрией, германскими государствами, с Крымом (более чем на 100 лет). Да и развитие присоединенных стран происходило исключительно в экономических интересах метрополии. Это, по справедливому замечанию Брайчевского, был союз коня и всадника.
  
  Пункт № 3 - о "великой культурной миссии" метрополии -оказывается еще более уязвимым. Брайчевский вопреки официально-интернациональным советским "балалайкиным", рассказывающим сказки о невиданно-неслыханном культурном взлете Украины после присоединения к России в 1654 году, привел длинную цитату В.И. Ленина: "В то время, когда все цивилизованные нации мира соревнуются друг с другом в сфере народного просвещения для того, чтобы спасти от развала, гниения и разложения страну, в России преследование этой письменности и преследование славянских наций в сфере просвещения на родном языке приобретают неслыханные размеры.
  Украинских и польских крестьян искусственно оберегают от грамотности. Возьмем официальные данные "Ежегодника России" за 1910 г., изданные Министерством внутренних дел. Эти данные говорят, что в европейской России процент грамотного населения составляет всего 30% - это меньше половины того, что мы имеем в самой отсталой из европейских стран - в Австрии. Но если отвратительна и крепостнически позорна вообще российская неграмотность, охраняемая и насаждаемая нашим правительством, то она еще более ужасна на Украине. Я взял семь чисто украинских губерний, то есть губерний, где украинское население составляет 2/3 всего населения. Это губернии: Полтавская, Подольская, Харьковская, Киевская, Волынская, Екатеринославская и Черниговская. И что же оказалось? Ни в одной из этих губерний грамотность не достигает и той среднероссийской величины, которую я только что привел из официального ежегодника.
  В Екатеринославской губернии грамотных всего 29% населения, а потом она (грамотность) опускается во всех других губерниях до 20%. Вот точные данные из правительственной статистики, взятые относительно того, до какой разрухи и одичания ведет наше правительство славянские нации великой славянской державы.
  Итак, я вам подал данные относительно процентной нормы грамотности русского населения и украинцев из ежегодника Министерства внутренних дел 1910 года. Я должен вам сказать, что исследование 1652 года архидьякона Павла Алеппского о грамотности в Украине говорит, что почти все домашние, и не только мужской персонал, но и жены, и дочери умеют читать. Перепись 1740 г. и 1748 г. говорит, что в семи полках Гетманщины Полтавской и Черниговской губерний на 1034 села приходилось 866 школ с преподаванием на украинском языке. Одна школа приходилась на 746 душ. В 1804 г. был издан указ про запрет учиться на украинском языке. Перепись 1897 г. показала, что самый малограмотный народ в России - украинцы. Они на самой низшей ступени. Это было в 1897г., и тогда выходило на 100 душ 13 грамотных" (Ленін В.І. "Статті і промови про Україну", К., 1936, с. 206 - 207).
  Итак, от почти сплошной грамотности - к темноте. Вот вам и благотворное влияние присоединения в культурной сфере.
  
  Пункт же №4 - он как раз о "меньшем зле". Пункт совершенно аморальный. Это все равно, что сказать жертве: "Давай лучше я у тебя украду, чем кто-то другой". Или: "Я тебя зарежу не так больно, как другой претендент". Да и вопрос об "исчислении зла" весьма дискуссионный. Никто не может точно определить, какая система угнетения более "гуманна". Хотя кое-какие различия тут действительно могут быть. Скажем, западные области Украины, находившиеся под властью Польши в 30-е годы XX столетия, не пережили ужасов Голодомора, постигших советскую зону Украины. Из чего вовсе не следует, что польское владычество было благом.
  Никто не сможет доказать, что, например, шведская ориентация была бы для Украины XVII - XVIII ст.ст. более вредоносной, чем российская. Достаточно ознакомиться с текстом соглашения гетмана Мазепы с королем Швеции Карлом XII и польским королем Станиславом Лещинским:
  "Украина обеих сторон Днепра с войском Запорожским и народом малороссийским должна быть на вечные времена свободной от всякого чужого владения. Союзные государства ни под видом освобождения ее, ни опеки над ней, ни под каким-либо иным предлогом не должны претендовать ни на абсолютную власть над Украиной и войском Запорожским, ни на ленную зависимость, ни на какую подвластность, не должны брать с нее каких-либо доходов или налогов... Целостность границы ее, нерушимость свобод, законов, прав и привилегий ее свято должны сохраняться, чтобы Украина на вечные времена свободно наслаждалась своими правами и вольностями без всякого ущерба" ("Записки НТШ", Львів, 1909, т. XCII, c.18 - 19).
  Вот так Мазепа хотел "продать" Украину шведам и полякам. А ведь речь идет о договоре равных сторон, чем в Переяславе и не пахло, но особенно после Переяслава, когда Москва начала толковать договоренности абсолютно произвольно.
  Статья Брайчевского и до сих пор не дождалась сколько-нибудь серьезных возражений. Уволить автора с работы оказалось легче, чем его опровергнуть.
  Разумеется, после 1991 г. террор "компетентных органов" и идеологических отделов парткомов перестал быть главным аргументом, хотя и сейчас в определенного сорта газетках можно прочитать нечто тяжеловесно-угрожающее. Впрочем, это уже психическая атака, которая людей, закаленных санкциями КГБ и ЦК КПСС, не пугает.
  Однако восторженные почитатели Переяславской Рады ныне всячески уклоняются от серьезной научной дискуссии, предпочитая агитацию и пропаганду, упор на эмоции и безудержное мифотворчество.
  
  Профессор Киево-Могилянской академии, доктор исторических наук Юрий Мыцык составил своеобразный реестр Переяславских мифологем:
  1. Украинцы и русские никогда между собой не враждовали.
  2. Украинцы с самого начала восстания под руководством Хмельницкого непрерывно просили "царя-батюшку" взять их "под царскую руку". (Этот очень туманный призыв трактовался как стремление избавиться от своей собственной государственности, языка и национальности.)
  3. Московское государство делало все возможное, чтобы поддержать украинских повстанцев, предоставляло "братскую помощь" и при первой же возможности объявило войну Речи Посполитой.
  4. Переяславская Рада была генеральной, репрезентативной, всенародной и единогласной, а ее решения получили всенародное одобрение.
  5. Присяга в Переяславе была односторонней (то есть только украинская сторона присягала), давалась России (не царю!).
  6. Украина вошла в Московское государство именно в 1654 году, и именно на тех условиях, которые выработал Богдан Хмельницкий и одобрил царь и его правительство; эти условия время от времени нарушали "изменники", только поэтому царю приходилось позднее корректировать эти условия, которые, однако, оставались хорошими. Москва же никогда не нарушала взятых на себя обязательств.
  7. Гетман Богдан Хмельницкий был большим другом русского народа, привел Украину в московское подданство, потому заслуживает похвалы в отличие от всех других гетманов - "изменников". Не случайно именем Богдана Хмельницкого, а не какого-то иного гетмана, называли города, колхозы, улицы и даже создали орден его имени.
  8. Переяславская Рада якобы спасла украинцев от гибели, которую несли другие соседние государства, она положила конец тяжелой войне украинского народа против поляков-колонизаторов. Украинский же народ получил вследствие этой рады свое "место под солнцем", а если и страдал, то только вместе с "братским русским народом".
  
  Профессор Мыцык проверяет "гармонию" этих мифологем "алгеброй" исторических фактов.
  Во-первых, за всю историю украинско-российских отношений, начиная со времен Юрия Долгорукого и Андрея Боголюбского, насчитывается около двух десятков войн, причем половина из них приходится на период до 1648 года. Москва пыталась завоевать Великое княжество Литовское, а украинцы и белорусы в составе его армии давали достойный ответ. Стоит вспомнить блестящую победу над московским войском под Оршей (1514 г.), походы Сагайдачного и Михайла Дорошенко на Москву, за Урал и до берегов Северного Ледовитого океана в начале XVII века. Пикантный факт: гетман Богдан Хмельницкий отличился в Смоленской войне против Московии, за что король Владислав IV наградил его почетным оружием. Иван Богун со своими казаками доходил аж до Мордовии.
  Во-вторых, всевозможные дипломатические визиты казачьих представителей в Москву были весьма далеки от каких-либо серьезных альянсов с ней.
  В-третьих, несмотря на просьбы Хмельницкого об объявлении войны Польше, Москва тянула с этим шесть лет. Как справедливо замечает украинский историк профессор Ю. Мыцык, можно говорить об осторожности, расчетливости московских властей, но при чем здесь дружба? Наконец, Переяславская Рада вряд ли может считаться представительной, поскольку в ней приняло участие только 300 человек. Эта рада была нелегитимной даже с точки зрения казачьих традиций.
  Присяга в Переяславе не была односторонней. Есть царская грамота 1654 года, которой гарантировались "права и вольности" Войска Запорожского, то есть Москва также дала определенные обязательства. Присяга давалась персонально царю Алексею, а не России.
  И тем более, не русскому народу. Поскольку с 1917 г. Россия является республикой, то все обязательства по Переяславской Раде теряют смысл. Соответственно, присяга не имеет отношения к землям Украины, которые в то время не подчинялись гетману: Подолия, Волынь, Галичина, Закарпатье, Буковина, Крымское ханство, Причерноморье (Таврия). Наконец, стоит вспомнить об обширных землях Запорожской Сечи, а запорожцы отказались присягать царю. В самой Гетманщине многие полки (в частности, Уманский и Брацлавский) не присягали. Демонстративно отказались присягать многие полковники, в том числе герои войны 1648 года Богун, Глух, Гуляницкий, Сирко. Население Чернобыля покинуло свое местечко, сбежало, чтобы не присягать. Символический факт. Как в воду глядели - радиоактивную... Начались восстания в отдельных полках против переговоров с Москвой. Многих людей заставляли присягать силой: старосту Переяслава потащили больного, тот умер на следующий день.
  Да и оригинала договора 1654 года не сохранилось. А если так, то и грош ему цена. Как можно соблюдать незнамо что? Ясно, что сформировалось нечто подобное конфедерации, где гетман сохранял суверенитет Украины. Хмельницкий заключил договор о союзе со Швецией уже после Переяслава. Самое пикантное, что в этот момент Швеция и Москва воевали между собой. Гетман вел себя как абсолютно независимый владыка.
  Хмельницкий не был ни другом, ни врагом Москвы, а проводил политику, исходя из интересов Украины. Другое дело, что это не всегда удавалось. Бывало, что его переигрывали, как это и произошло в Переяславе.
  Война после 1654 г. не прекратилась, напротив, стала еще более ожесточенной, привела к так называемой руине, разрухе и распаду.
  С позиций прошедших после Переяслава столетий можно сделать вывод, что Переяслав стал для Украины подлинным "ящиком Пандоры", из которого на украинский народ посыпались всевозможные беды и несчастья.
  Профессор доктор исторических наук Леонид Зализняк в статье "Переяславська Рада та цивілізаційний вибір України" пишет, что Московия на 1654 год оставалась типично евразийским, а не европейским государством: "Московское княжество даже после победы над татарами на Куликовом поле в 1380 г. фактически оставалось улусом Золотой Орды. В моду вошла татарская одежда, знать переходила в ислам, а татарский язык стал едва ли не государственным при Василии II. Государственное устройство Московского княжества формировалось в определенной мере как копия золотоордынского. Это касается администрации, войска, таможни, почты, финансовой и денежной системы. Даже термины "таможня", "казначейство", "ямская" служба, "деньги" - тюркского происхождения. На ранних московских монетах - татарские надписи. Денежную систему позаимствовали в Орде. Это касается как основных денежных номиналов (деньга, алтын и т.д.), так и способов чеканки монеты. По золотоордынской технологии в Москве чеканили деньги с XIV ст. до 1699 г., когда Петр I европеизировал денежную систему империи".
  Переяслав 1654 года нанес удар по европейским цивилизационным основам украинской жизни. Если Петр I прорубил "окно в Европу" для России, то для Украины Переяслав принес столетия изоляции от Европы, что дает о себе знать и поныне. Не случайно с конца XIX столетия именно Галичина как наиболее европеизированная часть Украины становится лидером национально-политических процессов.
  Русский философ и историк Георгий Федотов в книге "Россия и свобода" писал: "Все сословия были прикреплены к государству службой и тяглом. Человек свободной профессии был явлением немыслимым в Москве... Крепостная неволя стала повсеместной именно тогда, когда она отмирала на Западе. Рабство диктовалось не капризами властителей, а новой национальной задачей - созданием империи на нищем экономическом основании. Только крайним напряжением, железной дисциплиной, страшными жертвами могла существовать эта нищая, варварская, бесконечно разрастающаяся держава". Любые ростки свободы, автономии человеческой личности, экономической независимости от государства свирепо подавлялись. Классический пример - опричнина Ивана Грозного. Были уничтожены европейские по своему духу и характеру государства Новгорода и Пскова.
  Петр I стремился построить европейскую экономику чисто азиатскими методами, приписывая к казенным заводам крепостных крестьян в качестве рабочей силы. Аналогичными азиатскими военно-феодальными методами проводил индустриализацию Сталин. Профессор Зализняк подчеркивает, что идеализация тиранов Ивана Грозного, Петра I, Сталина русским обществом демонстрирует евразийский идеал правителя. Кстати, при Петре I все держалось на его личной энергии и деспотизме. После смерти императора происходит резкий спад производства, а хозяйство приобретает застойный, инертный характер. Если в 1718 г. Россия вышла на первое место в мире по выплавке чугуна, то через 50 лет Англия производила его в 15 раз больше. Из 848 кораблей, что были у России на Балтике при Петре I, через несколько лет после его смерти в море могли выйти лишь единицы. Все оказалось блефом... Насилие над экономикой, насилие над обществом никогда добром не заканчиваются.
  Нормальное, европейского типа, развитие, что началось в Российской империи после 1861 года, было в 1917-м прервано большевизмом. Интересную оценку природе большевизма дает уже цитировавшийся российский философ Георгий Федотов: "Почву большевизму в России подготовили: историческое, физическое и духовное рабство, община и самодержавие царей. Русский большевизм является естественным созданием русского народа. Созданием чисто русским, национальным. А навязывает Россия миру коммунизм, руководствуясь лишь своими государственными интересами".
  Украина со времен киевских князей была органической частью европейской цивилизации. События 1654 г. вырвали ее из числа стран европейского цивилизационного круга, бросив в стихию азиатского способа производства, уничтожив многие элементы европейского в украинском обществе. После Переяслава Украина утратила национальную государственность, перестала быть субъектом истории, превратившись в покорный объект исторических и социальных усилий и экспериментов цивилизационно чуждого социума. Разумеется, все это сопровождалось колоссальными жертвами, истощением ресурсов, упадком национальной культуры, языка, самосознания... Михайло Драгоманов, видный деятель украинского движения, родственник Леси Украинки и профессор Софийского университета в Болгарии, назвал период пребывания Украины в составе России - "пропащий час".
  Переяславская Рада 1654 г. - одно из самых трагических событий в истории Украины, которое стоит в одном ряду с погромом Киева Андреем Суздальским в XII веке, нашествием Батыя в XIII ст., введением крепостного права Екатериной II, гибелью Украинской Народной Республики в 1920 г., Голодомором 1932 - 1933 гг. и Чернобыльской катастрофой 1986 г.
  Собственно говоря, в известном смысле все эти события, начиная с принесенного с севера крепостного рабства и заканчивая "звездой Полынь", являются следствием того, что произошло в захолустном Переяславе 350 лет назад.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2003.12.27 | Шевченко

    Re: Щира подяка Вам, пане Ігоре

    Читав багато про Переяславську угоду. Але щоб так ясно сказав росіянин, це вперше. Пане Ігоре. Яку ви займаєте посаду? Хто Ви є по професії? Я передруковую Ваш допис і хотів би прочитати його деяким людям. Однак мушу знати хоч трошки про Вас.
    Наперід вдячний Вам,
    з пошаною
    Шевченко
    -------------------
    
    -"Украина со времен киевских князей была органической частью европейской цивилизации. События 1654 г. вырвали ее из числа стран европейского цивилизационного круга, бросив в стихию азиатского способа производства, уничтожив многие элементы европейского в украинском обществе. После Переяслава Украина утратила национальную государственность, перестала быть субъектом истории, превратившись в покорный объект исторических и социальных усилий и экспериментов цивилизационно чуждого социума. Разумеется, все это сопровождалось колоссальными жертвами, истощением ресурсов, упадком национальной культуры, языка, самосознания... Михайло Драгоманов, видный деятель украинского движения, родственник Леси Украинки и профессор Софийского университета в Болгарии, назвал период пребывания Украины в составе России - "пропащий час".
    Переяславская Рада 1654 г. - одно из самых трагических событий в истории Украины, которое стоит в одном ряду с погромом Киева Андреем Суздальским в XII веке, нашествием Батыя в XIII ст., введением крепостного права Екатериной II, гибелью Украинской Народной Республики в 1920 г., Голодомором 1932 - 1933 гг. и Чернобыльской катастрофой 1986 г.
    Собственно говоря, в известном смысле все эти события, начиная с принесенного с севера крепостного рабства и заканчивая "звездой Полынь", являются следствием того, что произошло в захолустном Переяславе 350 лет назад
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2003.12.29 | Анатолій

      Ігор Лосєв - професор Києво-Могилянської Академії, який,

      на ижаль, викладаючи в українському ВУЗі, не володіє українською, але дуже добре володіє аналітикою. Але його аналітика, як і у всіх юдо-християн, досить однобока, бо не хоче приймати до уваги духовні фактори.
      Але, дякую і за це. На жаль, є дуже багато українських професорів, які навіть аналітикою не володіють.
      Анатолій
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2003.12.29 | Шевченко

        Re: Ігор Лосєв - професор Києво-Могилянської Академії, який,

        Пане Анатолій. Дякую Вам за відповідь на моє питання. Мій знайомий, професор американського університету, якраз їде в Україну і буде говорити про Переяславську Раду. Я йому вислав допис пана Лосева. Йому досить сподобався допис і хотів знати більше про автора.
        Ще раз Вам вдячний за інформацію.