01/30/2004 | Володимир Сиротенко(Вербицький)

Володимир Сиротенко(Вербицький)





НЕЗНАЙОМИЙ ВАМ ТАРАС ШЕВЧЕНКО
Заключна глава
ШЕВЧЕНКОВА "Ще не вмерла Україна"

Котрий рік у нашому Львові будь які громадські міроприємства починаються з виконання державного гімну. Та більша частина городян при цьому і рота боїться відкрити. Бо так і не знає слів Гімну.Бо не ми повернули нашій Державі наш державний гімн. 9 березня 199о року в Києві, біля пам’ятника Кобзареві вперше пролунав він могутньо і вільно. Та от пісня пролунала двічі. При цьому різнились і слова і мелодія. Незмінним лише залишався перший куплет та приспів:
" Ще не вмерли України ні слава, ні воля.
Ще нам браття молодії усміхнеться доля,
Згинуть наші вороженьки, мов роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці!
Душу й тіло ми положим
За нашу свободу
І докажем, що ми браття
Козацького роду! "
Бо то зустрілись два притоки однієї ріки. Зустрілась "Ще не вмерли України" - "Українська марсельєза" на музику Лисенко і " Ще не вмерла Україна" - Гімн УНР на музику Вербицького. Марсельєзу виконав хор кубанських козаків, а Гімн УНР виконав хор канадських українців. Так Діаспора повернула нам Душу.
Діаспора, а не ми тією весною озвучили наш нинішній Гімн. Скільки ще знадобиться знадобилось, щоб ми його затвердили. Історії ж створення Гімну, мабуть не знаємо і досі. Адже говоримо, що слова Гімну написав Павло Чубинський. Багато чого для України зробив академік Павло Платонович Чубинський. Та от в Гімні йому належить лише правка та приспів. Перший куплет написав Микола Вербицький-Антіох, столбовий дворянин, 19 річний студент петербурзького університету, учасник Петербурзької, Київської та Чернігівської Громад, Разом з ним пісню писав 21 річний студент Київського університету св. Володимира уроджоний шляхтич Тадей Рильський, один з лідерів Київської Громади. Обидва вони в 1861 році, в пам’ять про Шевченко відмовились від дворянства і всіх пов’язаних з цим привілеїв. А 23-річний викладач Київського жіночого пансіонату сестер Лєнц, правнук запорозького козака, Павло Чубинський керував створенням пісні, виправляв створене хлопцями так, щоб можна було співати без загрози потрапити за це в буцегарню, створив приспів, та назвати його єдиним творцем Гімну, не варто. Це вже зробив колись Пантелеймон Куліш, щоб уславити щойно померлого колегу по Міністерству шляхів сполучень дійсного статського радника - Павла Чубинського...
Та чи знаєте ви про те, що "Ще не вмерла Україна" стала Гімном завдяки тому, що під рядками віршу стояв підпис Тараса
Та чи знаєте ви про те, що "Ще не вмерла Україна" стала Гімном завдяки тому, що сучасники вважали автором слів самого Шевченко!
Перед тим, як розповісти історію нашого Державного Гімну, розповім трохи про себе. щоб Ви зрозуміли, звідки мені відомо те. чого не знають наші штатні літературознавці -дослідники.
Мені не пощастило з Дитинством. Не виповнилось і року, як разом з заручниками фашисти розстріляли мою матусю. Батько з війни привіз мачуху і в його Сім’ї я виявився зайвим. Батьків мені замінила бабуся –Євгенія Львівна Вербицька-Кулішева. Дочка прийомного сина Пантелеймона Куліша
( після того, як їх пасеребниця, племінниця дружини, вийшла заміж, він всиновив молодшого сина старшого брата Миколи), невістка автора слів "Ще не вмерли Україна... " Миколи Вербицького-Антіоха. У Неї теж крім нене не було нікого. Дочку, - мою мати, розстріляли фашисти. Син - Євген Вербицький зник десь у Гулазі у 1951, після того, як заніс у Львівське видавництво свій роман про три харківських оточення. які він, рядовий солдат, пережив. Бували ми часто у таких же вдових сестер Вербицьких - Віри, чоловіка якої поета-символіста, автора „За Україну, за її долю” Миколу Вороного і сина, дитячого письменника Марка Вороного, знищили у кляті тридцяти і мусі дружиною знаменитого російського художника Ракова, який так і не повернувся до неї і п’ятьох дітей з Колими. Ні він не загинув. Просто чоловіком був їй там, на засланні(сестри відмотали колимську п’ятірку за рідних). На волі для сім’ї в його житті місця не знайшлось...
От серед цих, тоді ще не дуже й то старих бабусь пройшло моє дитинство. Пройшло в розповідях про Людей з нашого Роду і їх друзів і близьких. Про Віктора Забілу, братів Білозерських, Іллю Дорошенко, Опанаса Марковича, Кулешів, Рашевських, Глібова і, нарешті, про самого Шевченко, з яким Вербицький був у останні місяці життя Апостола...
А потім було навчання в Київському інституті харчової промисловості і життя в гуртожитку по Тарасівській 5/7 і приїзд до мене бабусі в серпні 1961. І вечори у її родичів по чоловіку бабусь Голіциних, що мешкали поряд в кам’яниці з колонами. І альбомчик їх матусі в сап’янових обкладинках з віршем "Ще не вмерли України" і їх запевнення, що саме в цій кімнаті за цим фортепіано молоді хлопці - студенти творили "Ще не вмерла". А потім були відрядження по всьому Союзу для впровадження своїх розробок. І де б не був, від Калінінграда до Магадана і від Баку до Архангельська, всюди в залах старожитностей центральних бібліотек розшукував стародруки з тих 40-90 років 19 сторіччя, шукав сліди свого Роду.
Отож по родовим переказам, перевіреним літературними пошуками в основних бібліотеках Союзу і розповім Вам історію створення Гімну;
Початок наш Гімн таки веде з Тараса Шевченка. Микола Вербицький-Антіох, син секретаря Чернігівської губернської управи, в 16 років поступив до Київського університету св. Володимира, за свої сатиричні віршики і організацію студентської газети "Помийниця", по проханню Ректора був переведений батьком в Петербург "для охолодження". Привіз його батько й поселив в будинку архітектора Штакеншнейдера, де вже мешкали його далекі родичі, теж студенти - Іван Рашевський та Павло Чубинський . Невдовзі там зупинився і Опанас Маркович, що повернувся з-за кордону .
А зовсім поряд, в будинку Академії мистецтв мешкав Шевченко . Не один вечір вони проводили разом. Миколка, музичний талант якого відмічав сам Михайло Глінка, сідав за фортепіано, а Опанас Маркович заспівував своїм прекрасним баритоном, йому завжди підспівував Тарас Григорович, хоч і любив сміятись, що тепер з його голосом можна співати лише "Зайнято! "
Опанас Маркович упрохав Тараса привести хлопців на вечірки "Основи", які фактично були зібраннями Петербурзької" Громади". Нажаль, ні Куліш, ні Костомаров не залишили письмових спогадів про ті вечірки. Доводиться цитувати спогади Логвина Пантелєєва:
" В гостинной на диване за столом обыкновенно усаживался Шевченко, Костомаров и ни на шаг от них не отходивший Кулиш... к тому же на вечерах бывало немало выдающихся писателей-малороссов, например, Афанасьев-Чужбинский, Стороженко, Гуртовский и другие. Помню, заметив одного довольно плотного господина, я спросил-"Кто это? "-"Муж Марка Вовчка"- получил в ответ таким тоном, что больше сказать о нем нечего. Он, впрочем, был замешан в деле Кирило Мефодиевского общества. Я тогда очень мало обращал внимания на физиономии, но лицо Шевченко положительно увлекло меня. На близком расстоянии он выглядел очень схожим, как изображен на литографическом портрете Мюллера: лицо коричневого оттенка, носило явные следы многого пережитого, в том числе и той болезни, которая в последние годы преждевременно ускорила его жизненный конец... "
Та не довго продовжувалось те спілкування з Кобзарем . Зломлений тугою за Батьківщиною, до якої вже назавжди була закрита дорога, та зрадою коханої, він тяжко захворів серцем і невдовзі помер. Друзі брали участь і у похованні Шевченка, і у благочинних вечорах в його пам’ять. Тільки зразу уточню. Ніхто не забороняв похорону нашого Апостола. Ніхто не репресував студентів за участь в його похороні. Заворушення спричинило зовсім інше. Та щоб самому не перебріхувати події, краще запитую з книги споминів Логвина Пантелєєва:
"Они совпали во времени - панихида в католическом соборе по пяти убитым в Варшаве при подавлении манифестации 13 февраля 1861 и похороны Шевченко... когда для нас, русских, совершенно неожиданно раздалось пение польского гимна и все поляки в одно мгновение пали на колени и со слезами на глазах присоединились к пению гимна... Сразу вслед за панихидой состоялись похороны Шевченко... польская корпорация в полном составе проводила Шевченко на кладбище. Там Хорошевский от имени поляков сказал на польском языке очень умное и теплое слово, оно потом было напечатано в "Основе"...
По поводу панихиды началось следствие, что предполагало привлечь к ответственности только польских студентов. Русские студенты постановили собрать в следственную комиссию листы с подписями в доказательство, что и они были на панихиде. Попечитель И. Д. Делянов застал студента А. Штакеншнайдера с листками и потребовал отдать их или оставить университет. Собралась сходка, главную роль играли князь Нехлюдов и Чубинский, уладившие конфликт... "
Та згодом конфлікт перейшов в студентські заворушення і всі вищі учбові заклади Петербурга та Москви були закриті. Організатори заворушень були або забриті в москалі, або переведені до Казанського університету.
Миколу Вербицького, як і його земляків відправили до дому, до того ж в 111 відділенні вже лежав донос про те, що він насмілився перекласти "Єщє польська не згінела" на українську мову...
Лише через рік Миколу Вербицького викликали в Петербург, щоб вирішити питання про відновлення у студентах. З цього приводу і зібралась вечірка. Не важливо, де вона відбувалась - в тіснесенькій кімнатці на Велико Васильківській де при пансіонаті Лєнц мешкав Чубинський, в будинку-гуртожитку громадівців по Жилянській, чи в просторій вітальні кам’яниці Голіциних, де зупинився Вербицький. Головне, що студентська вечірка відбулась у серпні 1842. Головне, що на ній були присутніми і Микола з побратимом Павлом і їх найближчі друзі Тадей Рильський (вже відомий як поет Максим Чорний), з приятелем Павліном Свєнціцьким (відомий як український поет Павло Свій)своїх приятелів сербів привели Павло Житецький та Іван Навроцький.
Вечірка, як вечірка. Їли, пили, співали, згадували. Згадав і Чубинський про похорони Шевченка, про ту Панахиду, коли пролунав польський Гімн. Дівчата, а були тут і сестри Голіцини і дівчата з пансіону Ленц, попрохали присутніх поляків проспівати гімн. За фортепіано сів Вербицький, а Рильський та Свєнціцький заспівали бунтівні рядки. Коли ж вони скінчили, Микола став тихо наспівувати свій переклад :"Мати Польща не загине, доки ми живемо". Тут Павло Чубинський замість похвали, сказав Миколі, що чим перекладати чужу пісню, краще написати таку ж свою, он скільки вже часу Володимир Антонович просить громадівців створити свою пісню, на кшталт "Марсельєзи".
Микола, який славився імпровізаціями, не став комизитись і тут же, під той же мотив, заспівав, творячи нову пісню:
"Ще не вмерли України ні слава, ні воля,
Ще нам браття молодії усміхнеться доля.
Ще розвіє чорні хмарі і біля віконця,
Ми в своїй вкраїнській хаті діждемося сонця.
Спогадаймо ж тяжкий час, лихую годину,
Й тих, що вміли боронить рідну Україну -
Наливайко і Павлюк і Тарас Трясило
Із могили кличуть нас на святеє діло... "
Тадею Рильському і Павліну Свєнціцькому, родичів яких від немовлят до старечі вирізав Павло Бут(Павлюк), не сподобалась згадка про нього і Тадей Рильський, що так і не відійшов від фортепіано, заспівав свій варіант:
"... Згинуть наші вороженькі, мов роса на сонці,
Запануєм і ми браття у своїй сторонці
Наливайко, Залізняк і Тарас Трясило
Із могили нас зовуть на святеє діло
Спогадаймо ж славну смерть лицарів козацтва,
Щоб не стратить марно нам свойого юнацтва
Ой Богдане- Зиновію, п’яний наш гетьмане,
Защо віддав Україну москалям поганим,
Щоб вернути її честь, ляжем головами,
Наречемось України вірними синами"...
Тут уже не витримав правник Чубинський, який побачив небезпеку виконання таких слів. Він відсторонив поляків від фортепіано і запропонував свій, менш небезпечний варіант:
Гей Богдане-Зіновію, необачний сине.
Нащо віддав на поталу неньку Україну,
Щоб вернути її честь, станем куренями,
Наречемось України вірними синами! "
Здається, пісня була закінчена. Щоправда далеко їй було до тієї Марсельєзи, та зіркові хвилини такі ж, як і самі зірки...
Знову пішли спогади, заспівали „Соловейка” Віктора Забіли та”Журбу” Леоніда Глібова. Та от сербські студенти заспівали свій Гімн, де приспівом були слова: " Серце біє і крев ліє за нашу свободу"...
-" Та це ж саме те. чого нам не вистачало"-, схопився Павлусь Чубинський і написав безсмертні рядки:
Душу й тіло ми положим за нашу свободу
І покажем. що ми браття козацького роду!
Гей-о-гей же браття милі, нумо братися за діло,
Гей-о-гей, пора вставати, пора волю здобувати! "
От тепер пісня була вже закінчена. Всі записали собі її слова . Свій примірник Тадей Рильський віддав побратиму Волдодимиру Антоновичу. Коли через кілька тижнів повернувся до Києва з етнографічної експедиції по селам Микола Лисенко, Антонович доручив йому покласти на музику слова нової пісні. Вже через тиждень нова "Українська Марсельєза" полетіла по Лівобережжю. Полетіла, як гімн Громади.
А от Гімном України пісня стала на правобережжі. Стала завдяки тому, що її там приписували Шевченко. А сталось це так. Свій екземпляр Вербицький віддав Пантелеймону Кулішу. Пантелеймон поклявся надрукувати пісню, та чого вартою була та клятва, якщо "Основа" (не без вини Куліша)припинила існування. Куліш поїхав лікувати нерви до Італії. По дорозі зупинився у Львові . Старовинне місто, місцеві люди так сподобались Кулішу, що він, скупердяй з дитинства, пообіцяв літератору Ксенофонту Климковичу ненадруковані вірші Шевченко з архіву Основи. Переправив він вірші з вже знайомим нам Павліном Свєнціцьким, який після придушення польського повстання емігрував до Львова. Та чи Куліш, чи сам Свєнціцький, зробили це, але разом з "Заповітом". "Мені однаково", "М. Костомарову" було передано і "Ще не вмерли України".
В журналі "Мета" №4 за 1863 рік всі ці вірші були надруковані. Відкривався журнал віршем "Ще не вмерли", за яким йшли три вірші Шевченко і під всім цим було поміщено його підпис.
Це число журналу катехит Перемишльської семінарії о. Юстин Желехівський відвіз своєму побратимові, млинівському священику Михайлу Вербицькому. Отець Вербицький фанатично любив Шевченко, мріяв покласти на музику всі його вірші. Отже, отримавши журнал, він вже через тиждень поклав на музику всі чотири вірші. Вже в грудні, на зібранні громади Перемишльської семінарії, пролунала вперше "Ще не вмерла Україна". Ректору настільки сподобалась пісня, що він рекомендував семінаристам поширювати її серед прочан, а о. Вербицького попрохав зробити з солоспіву хорал. І от вже на свято Івана Хрестителя, перед багатотисячним натовпом перемишльців пролунав могутній хорал у виконанні зведеного хору. Присутньому на Святі єпископу Полянському, засновнику першого українського театру у Львові (тепер там "Народний дім", що з тих часів так і не ремонтувався) так сподобався хорал, що при відкритті українського театру у Львові 25. 12. 64 постановкою оперети Карла Гайнца "Запорожці",
Він наказав режисеру вставити в дію виконання "Ще не вмерло Запоріжжя". Ранком, на другий день після вистави, "Ще не вмерла Україна" співав весь Львів. Вся Галичина вважала, що слова пісні написав Шевченко, Апостол Українців. Тому і стала ця пісня Гімном, спочатку Західної України, а потім УНР. А "Марсельєзу Громади" написану студентами, незабаром забули...
А як же склалась доля тих трьох студентів, авторів тексту "Ще не вмерла"?
Я не маю морального права писати про Тадея Рильського, батька нашого уславленого поета. Скажу лише одне - ніколи він не був бідняком. Його батько був одним з найбагатших шляхтичів на Житомирщині. Тадей і Йосип відмовились від всіх шляхетних привілеїв, але батьків маєток успадкували. Більш талановитим був молодший брат Тадея -Йосип. Він був ровесником Миколи Вербицького, його побратимом . Та от у 1861 році, після участі у перепохованні Шевченко він захворів пропасницею і швидко помер...
З- за цієї трагічної ранньої смерті так і не перевели його брата Тадея до Казанського університету за заклики до бунту та за читання при похованні Кобзаря в Каневі його "Заповіту"... Вислали в батьківський маєток. Тут Тадей організував школу для селян, запросив кращих вчителів з Києва, сам викладав. Відомий він і як видатний економіст-аграрій. Та все це повинні були писати і певно напишуть дослідники Максима Рильського, його нащадки...
Зовсім іншою була доля Павла Чубинського. Та тільки припинимо брехню про його бідняцьке походження . Батько його ніколи не був бідним хуторянином . Так, він дійсно мав хутір під Борисполем, та крім цього у нього були ще землі на Полтавщині та Чернігівщині. А щодо родового маєтку, то його реконструкція у 8о-х роках обійшлась Чубинському у 30 тисяч, та і того було замало. Ремонт так і не скінчили... Павло Платонович помер 1885 віл апоплексичного удару.
Хочу розвінчати ще одну брехню. Ніхто Чубинського за вірш "Ще не вмерла" не репресував. За участь у тій вечірці, разом з дівчатами пансіонерками, у нього виник конфлікт з засновниками пансіонату. Щоб не витрачати часу на безглузді сварки, Павло організовує самочинну етнографічну експедицію по селам Київщини і Слобожанщини. От з-за цієї експедиції у нього і почались неприємності. Спочатку Полтавський губернатор пише Київському:. . ". Чубинський старався збудити уми селян оманливими напучуваннями щодо їхніх прав на землю та, не маючи в тому успіху, став доводити їм незаконність військового постою і неправильність виплати приварку для нижніх чинів... "
Перебуваючи на Чернігівщині, в Остерському повіті, Павло переконав вдову-поміщицю О. І. Ремерс подарувати своїм колишнім кріпакам по десятині на душу. Якщо згадати що сім’ї тоді на селі були по 12-18 чоловік то отримали вони побільше, ніж сьогодні має власної землі справний фермер. Після цього випадку Павлусь нажив собі могутнього ворога в особі майбутнього столичного градоначальника Трепова, який ініціював доноси на Павла сусідів-поміщиків. Вони донесли, що під час заворушень у Золотоношському повіті Павло розповсюджував відозву "Усім добрим людям", яку сам і склав . От за цю відозву і заарештували Чубинського. На щастя. головою слідчої комісії був родич Миколи Вербицького кн. Олексій Голіцин, який повідомив шефа жандармів кн. Долгорукого про вердикт, щодо Чубинського:"... хотя фактически не доказано, чтобы Чубинский во время своих путешествий возбуждал крестьян к каким-либо противуправительственным стремлениям, но тем не менее дозволение продолжать подобные выходки, по мнению комиссии, может иметь вредное влияние на умы простолюдинов, посему имея ввиду, что составление упомянутого выше воззвания приписывается Чубинскому, комиссия предлагает выслать его на жилье в один из уездных городов Архангельской губернии под надзор полиции... "
Якщо Ви думаєте, що це було суворим покаранням, то помиляєтесь - кн. Голіцин не карав, а рятував Павла від Трєпова та інших недоброзичливців. Зацитую А. Н. Попова стаття "Чубинський на Севере" надрукована в №3 „Известий Архангельського общества изучения руського севера” за 1914 рік:
"... Прибыв в Архангельск 24 ноября 1862 г он явился к тогдашнему Архангельскому губернатору Николаю Константиновичу Арандаренко, своему крестному отцу, и вскоре подал прошение о предоставлении ему должности Панежского судебного следователя, заявляя что он, как окончивший юрфак со степенью кандидата, может справиться с особенностями судебного следователя... "
Де ще ви бачили, щоб політичного висланця зробили слідчим!?
Та не довго Павлусь мерз в тій Пінезі. Через кілька місяців губернатор забрав його до себе порученцем по особливо важливим справам . Одночасно Павло завідує публічною бібліотекою, виконує обов’язки секретаря губернського статкомітету, редагує " Губернські відомості". Та йому й цього мало. Він розробляє проект поліпшення економічного становища в губернії. за дорученням Російського географічного товариства вивчає хлібне виробництво і льонарство, торгівлю на російській Півночі... Він пише в одному з листів:
"Сім років трудився на Півночі для російської науки та уряду. Не буду перераховувати моїх праць, але вони показали, наскільки я цікавився населенням великоруських та фінських племен. Поза етнографією я торкнувся всіх галузей економічного становища народу і мої нотатки з цих питань слугували поштовхом для багатьох нововведень губернаторів... "
Саме те заслання зробило його уславленим Академіком. Та й закінчилось воно якось дивно. - Ніхто заслання не відміняв, та весною 1869 року по рекомендації голови географічного товариства - Семенова-Тяньшанського він очолює експедицію в Південно-Західний край, після якої залишається в Києві, створює предтечу нашої Академії наук - Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Щоб тільки згадати все, що він зробив під час перебування на посту секретаря того відділку. не вистачить журнальної сторінки.
Та знову він нажив у Києві могутніх ворогів . Редактора газети "Киевлянин" професора Шульгіна, та відомого по "Кирило-Мефодіївському братству" Михайла Юзефовича . Останній надіслав до Петербургу доповідну записку, в якій наголошував на тому, що розбійницькі зграї, які з’являються в краю, - "ничто иное, как начало зарождающейся в умах гайдамаччины"
Зупиняючись на історії Південно-Західного відділу РГТ, він підкреслював, що завдяки Чубинському воно носить яскраво українофільський характер, а саме:
1)Відкрито нову книгарню під фірмою М. Левченка та Л. Ільницького, де продається література українською мовою.
2)Перекладено твори М. Гоголя та інших російських письменників українською мовою.
3)В одній з київських друкарень влаштовано технічні засоби для українського друку.
4)Проведено перепис населення з тенденційною метою збільшити " кількість українського елементу за рахунок цифри других російських племен".
Юзефович наголошував на необхідності ліквідації Південно-Західного відділу РГТ, лякаючи тим, що доки Драгоманов та Чубинський будуть тут, ніякі міри влади не зупинять руху, який виник і розвивається з їх ініціативи.
По цьому доносу Юзефовича, за наказом царя у 1875 році було створено спеціальну комісію на чолі з обер-прокурором Синоду графом Д. А. Толстим, яка повинна була виробити ефективні методи боротьби з українофільством. До цієї комісії включили і Юзефовича. Саме наслідком діяльності цієї комісії і став знаменитий Емський указ від 18. о5. 76. яким було проголошено:
1. Не допускать ввоза в пределы империи, без особого на то разрешения Главного управления по делам печати, каких бы то ни было книг и брошюр, издаваемых за границей на малорусском наречии.
2. Печатание и издание в империи оригинальных произведений и переводов на том же наречии воспретить, за исключением лишь -
а)исторических документов и памятников;
б)произведений изящной словесности; но с тем, чтобы при печатании исторических памятников, безусловно, удерживалось правописание подлинников; а в произведениях изящной словесности не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого русского правописания, и чтобы разрешение на печатание произведений изящной словесности давалось не иначе, как по рассмотрению рукописей в Главном управлении по делам печати.
3. Воспретить также различные сценические представления и чтения на малороссийском наречии, а равно и печатание на нем текстов к музыкальным нотам. "
Виконуючи цей Указ, ліквідували Південно-Західний відділ РГТ, закрили газету "Громади" - "Киевский телеграф", звільнили з університету М. Драгоманова. Чубинський з ліквідацією Південно-Західного відділу РГТ залишився без державної служби. Добре, хоч старий приятель, адмірал Посьєт забрав його до себе в Міністерство шляхів сполучень в Петербург і доручив зайнятись справою організації залізничних училищ. (Чи знають наші ПТУшники, що своїм існуванням вони забов’язані Павлу Чубинському? ) За свою працю 8. 12. 1877 "Высочайшим приказом по Министерству путей сообщения, за отличие по службе произведен в коллежские советники, а Указом Правительственного Сената от З марта 1878 г за № 997 произведен в действительные статские советники, со старшинством от 8. 12. 1877"Якщо згадати, що цей титул дорівнював генеральському званню, то важко казати що царат гнітив Павла Платоновича. І ще одне. Про його хворобу. У січні 1879 його оглянув сам Боткін і поставив діагноз: "гнездовое страдание черепного мозга с полупараличем правой половины тела, которое обостряется от умственных занятий, выражаясь почти потерею речи и ухудшением движений... " Якщо ви не забули, цим же страждав і Володимир Ул’янов-Ленін...
По клопотанню адмірала Посьєта Чубинському дали дозвіл проживати у всіх губерніях Малоросії, за винятком Київа(Не забудьте, що Російській імперії в Україні тоді належала тільки Малоросія). Ще стільки нервів довелось витратити друзям Чубинського, що отримати дозвіл на проживання і в Києві. Та тут йому було аж занадто незатишно - він же був паралізований, прикутий до ліжка і не дуже це було до ладу, коли в сусідній кімнаті збираються друзі-громадівці, веселяться. а ти приєднатись до них не можеш і тільки дивишся через не причинені двері...
Отож Чубинські вирішили провести капітальний ремонт родового маєтку. Та Павло Платонович був прикутий до ліжка і довелось всіма роботами керувати жінці. А як то їй керувалось. вона пише у листі Кістяковському: "Вследствие начатой перестройки дома финансы наши до того запутаны, что вы на прожитие даже должны занимать и делать новые долги, не уплатив старых, то тут и приходится очень и очень призадуматься, как и что предпринимать... "Виручив друг-громадівець Василь Семиренко, який дав Кістяківському для Чубинського 3000 рублів сріблом. ще 2500 дав тесть - цукрозаводчик Хряков.
Помер Павло Платонович на своєму хуторі під Борисполем 14. 01. 1885. Через його поховання в Борисполі в роки війни проклали протитанковий рів, отож його сучасна могила чисто символічна...
Не залишилось могили і у його побратима, автора рядків "Ще не вмерли України ні слава ні воля" Миколи Вербицького.







Коли в 1922 році розстрілювали його сина, учасника льодового походу Лавра Корнілова, білого офіцера Миколу Миколайовича Вербицького. конфіскували не тільки майно, а й випотрошили могилу батька. у пошуках коштовностей. А які могли бути в нього коштовності...
Так, він народився 13 лютого 1843 в заможній сім’ї старшого секретаря Чернігівської губернської управи. Мати - княжна Софія Голіцина була сестрою майбутнього Чернігівського губернатора. Кн. Сергія Павловича Голіцина. Батько - старший секретар губернської управи, син героя визвольної війни з Наполеоном, що успадкував від батька войовничий та трохи жорсткий характер. По словам Миколи Вербицького він "тщательно заботился о воспитании сына, при помощи ременной треххвостки внушал ему правила нравственности". Історія вчить, що у жорстких лідерів діти вже не здатні бути лідерами. Так стало і з Миколою. По при всі свої таланти і здібності він завжди ховався у чиїйсь тіні, ніколи не був першим. Першими завжди були його побратими -Павло Чубинський, Іван Рашевський, Микола Лисенко, спочатку Йосип, а після його смерті - Тадей Рильські...
Переломним у житті Миколи став 1851 рік. З Орловського заслання до Чернігова приїхав Опанас Маркович. В Орлі він працював старшим секретарем губернської управи, отож першими, кому нанесли візит Марковичи, були Вербицькі. Вони зразу сподобались один одному - величезний, схожий на ведмедя-лісовика Опанас і стрункий, худорлявий як ласка -Андрій Вербицький. Вони стали друзями з тієї першої зустрічі. Софія Вербицька стала хрещеною матір’ю їх первістка-дочки. Та через кілька місяців вони брали участь в її похоронах... А для малого Миколки Опанас Васильович був якимось легінем-велетом з казок. До того ж Опанас Васильович стільки тих казок знав, що всі не переслухаєш...
Отож кожної вільної хвилинки біг Миколка до редакції Чернігівських губернських відомостей, де свяченодійствував Опанас Маркович. Саме там, в редакції, читаючи рукописи матеріалів, надісланих в газету, Микола виявив, що і сам може писати не гірше. Сам став збирати народні пісні і оповідки, сам почав писати і вірші. Та ті його перші твори опублікував уже не Опанас Маркович, а родич Вербицьких, Микола Білозерський.
Відкрийте книжечку Дорошенка:" Покажчик нової української літератури Росії за 1797-1897 рік" . На 3 сторінці під № 94(109): "Н. Вербицкий-Антіохов. Поезії. Черниговские губернские відомості "
1. 1853 г. №15 "Міщанка"
2. 1853 №27 "Могила"
3. 1853 № 27 "Пісня майданчиків"
4. 1853 №42 "Іванова пісня"
Це друг сім’ї Опанас Маркович, від’їжджаючи з Чернігова, доручив сьому правонаступнику на посаді редактора ЧГВ Миколі Білозерському надрукувати Миколині вірші.А йому було лише 10...
Та за ті вірші довелось перевестись до Полтавської гімназії. Тут потоваришував з Михайлом Старицьким. От що пише в своїх спогадах знаменитий письменник :" У нас в гімназії вчитель словесності Сосновський, викладаючи правила віршування, вимагав від учнів і творів у віршах. І ми - писали. Серед учнів випускних класів (5, 6, 7) краще за всіх вдавались вірші мені і Вербицькому, також пансіонерові; начальство навіть замовляло нам урочисті привітання і оди на честь відвідин нашого пансіону сановниками, а товариші прозвали нас "поетами", при схваленні надзирателів. Часто, бувало, при передачі пансіону змінному надзирателю, чується запитання : "А де ж це наші поети ? " - на що майже постійно була відповідь - " У карцері"...
Тут на Полтавщині Микола познайомився і потоваришував на все життя з братом Старицького - Миколою Лисенко...
Та після гімназії брати поступили до Харківського університету, а Микола до Київського. От як переповідає його спомини побратим Іван Рашевський (знаменитий художник):
"В университет св. Владимира он поступил шестнадцати лет и с благовением смотрел на жрецов науки, излагающих, как то делал профессор Деллен, римскую литературу и древности на латинском языке, то восторгался до обожания громкими и красивыми фразами профессора Силина, то с недоумением, доходящим до головной боли, старался вникнуть в непроглядную тьму философии проф. Гогоцкого. Но скоро юноша убедился, что профессора только пугают своей ученостью. Когда он слушал лекции профессора Стиавровского о великом переселении народов, где изьяснялось, что -"гунны были, так сказать, народ Северный и ели, изволите видеть, сырое мясо. Они клали его на спину лошади, садились, так сказать на него верхом и мясо, сдавленное, так сказать, сжатое, изволите видеть, стиснутое под ляжками, под бедрами, так сказать, под гунскими, получало особый вкус" . Или же сразу уразумевал, как профессор Гогоцкий приставив перст ко лбу, изьяснял: "Ничто есть ничто, но оно перестает быть таковым, потому мы будем подниматься к высотам явления... " то решал - нет брат, шалишь, не надуешь! ... "
В Університеті разом з побратимом - Йосипом Рилським він засновує рукописну газету "Помийниця" в якій нещадно висміює всіх і вся . За цю помийницю " ректор попрохав батька забрати чадо і перевести до Петербургу "для охолодження". Андрій Миколайович сам колись вчився в Петербурзькому університеті, там тепер викладали і його колишні однокашники. Тож відвіз у 186о році старший Вербицький своє чадо до Петербургу. Поселив у приятеля тієї буреломної юності - архітектора Штакеншнейдера. який мав добрячу кам’яницю як раз поряд з Академією Мистецтв, де того часу мешкав Шевченко. В квартирі, яку виділили Миколі у Штакеншнейдерів. вже жили студенти. Це були його земляки Іван Рашевський та Павло Чубинський . Наприкінці літа у Штакеншнейдерів зупинився знаменитий в ті часи російський поет Яків Полонський. Він любив слухати, як хлопці співають журних українських пісень, цікавився віршами, які писали тоді Микола та Павлусь . А наприкінці осені повернувся в Росію і поселився в тому ж будинку Опанас Маркович. Частенько до Опанаса приходив на "келих чаю" сам Тарас Шевченко. Теж полюбляв слухати їхні співи, сам брав участь, хоч вже втратив голос... Співали разом, а потім смакували знаменитими настоянками Миколиного родича Віктора Забіли... На новий рік та Різдвяні канікули хлопці поїхали до Павла на Бориспільщину, де був родинний хутір Чубинських. Павло запросив до себе в гості і старого приятеля - Миколу Лисенка. Хлопці допомагали збирати йому народні пісні. Після тих канікул Микола Лисенко встиг випустити велику їх збірку...
А потім було повернення в вічно-моросний Петербург. Було свято проголошення царського Указу про відміну кріпосного права. Його затьмарила смерть Шевченко. Була участь у похоронах і студентських заворушеннях. Був переклад польського гімну "Мати Польща не загине, доки ми живемо"... Було закриття університету і персональне виключення із студентів. Повернувся до Києва вільно слухачем. Став знову видавати свою "Помийницю"... От один з його віршів в ній:
"Великиї дива бувають порою, як та оковита очиці заллє
Часинку здрімнеш -і от перед тобою живая картина встає:
І снится, що любо та мило в Громаді.
Над працею люд наш громадський не спить,
І гарнії речі говорять на Раді,
І спільнеє діло кипить.
Що доля зіходить на рідному полі,
що думка є спільна у всіх в голові,
Що ходять до одного вчителі в школі,
що ходять усі чергові...
Що всі побратались, що всюду порада,
що всім нам за матір Украйна свята,
Що школа жіноча й Жіноча Громада,
як мак на горі процвіта... "
На час навчання в Київському університеті племінника прихистили сестри Голіцини, що жили на початку Тарасівської у кам’яниці з колонами... На вакації виїжджав до батьківського Чернігова. Про ті його регулярні відвідини Чернігова збереглись спомини відомого громадівського діяча, члена Державної Думи Іллі Людвіговича Шрага:"Найбільш серйозний вплив на мене за часи гімназії мав Микола Андрійович Вербицький. Він в той час перебував у Києві, де навчався в університеті св. Володимира, але дуже часто прибував у Чернігів до своїх батьків. Він розповідав нам про свої зустрічі з Шевченком в Санкт-Петербурзі, де він також вчився в університеті і мешкав неподалік від Шевченкового житла. Розповідав про похорони Тараса і студентські заворушення, через які був звільнений з Санкт-Петербурзького університету. Розповідав про Громаду, давав книжки, читали ми його "Помийницю";під його впливом склався гурток, який відбирав і записував слова для "Словника", читали "Основу", "Записки о Южной Руси". У Вербицького в Чернігові я вперше побачив Павла Гнатовича Житецького та Івана Петровича Новицького, які приїздили гостювати до Чернігова... "
Та Микола Вербицький так і не створив у Чернігові Громади, лише культурно-просвітницький гурток. А Громаду створив осінню 1861 лікар Степан Дмитрович Нос, який отримав призначення до Чернігова. Чернігівська громада називала себе куренем. До цього куреня входили: Леонід Глібов і його дружина, вчитель гімназії, друг Опанаса Марковича Ілля Дорошенко і сам Опанас Маркович, завідуючий повітової школи Карвасовський, історик Олександр Лазаревський, старший вчитель гімназії Олександр Тищинський, студент університету Микола Вербицький, член земської управи Микола Константинович, брати Білозерські, гімназист Федір Вовк та інші...
Невдоволені тим, що Петербурзька "Основа" не поспішає друкувати їхні матеріали, Чернігівські громадівці того ж 1861 року вирішили видавати власну газету " Чернігівський листок". Спочатку за цю справу взявся Опанас Маркович, та занадто скандальним було ім’я його жінки, відмовили йому в виданні. Тоді за справу взявся викладач гімназії Леонід Глібов, який і отримав дозвіл на видання "Чернігівського листка". З жовтня 1962 по серпень 1863 він був єдиним україномовним друкованим періодичним органом у всій Російській імперії(У кінці 1862 року "Основа» припинила існування), якщо не рахувати сатиричної "Помийниці" Миколи Вербицького, яка з осені і до самого кінця 1863 друкувалась у друкарні університету св. Володимира.
Величезний успіх у Чернігові мав гурток "Шановці своєї народності", активним членом якого були і Микола Вербицький з сестрою Марією. Гурток поставив в Чернігові "Наталку Полтавку" лібрето та музику до якої написав Опанас Маркович. Він же разом з Іллею Дорошенко був режисером постановки...
Осінню 1861 знову повернувся до Києва, хотів відновитись у петербурзькому університеті, та Делянов пригадавши йому той переклад "Єщє польська не згінєла" передав йому "височайше повеління: повертатись туди, звідки приїхав" А потім була висилка Чубинського до Архангельської губернії. Микола друкує в останньому, грудневому числі " Основи" вірш-звернення до побратима:
НА СПОМИН ПАВЛУ ЧУБИНСЬКОМУ
Пригадай же милий брате на чужій чужині,
як ми жили, працювали на рідній Вкраїні
Як збиралася біднота до твоєї хати,
Щоб спочити після праці, пісню заспівати,
Щоб забути на хвилину лихо те тяжкеє,
Що так сушить-в"ялить серце, серце молодеє...
Веселий час-стояло літо і зеленів той гай густий,
І красувалось рясно жито на рідній ниві золотій.
Прийшла пора -на ріднім полі зелене жито одцвіло,
Одкрасувалось і додолу колоссям повним полягло,
І гай осипався- у гаю пожовкле листя шелестить,
А в твоїй хаті, в тому раю, мов у могилі- все мовчить...
Там збиралася бідота, гуляла-співала
З журби й лиха, доки доля лихая спіткала
Тебе друже незабутній, названий мій брате!
Ой, не приде вже бідота до твоєї хати,
Не зійдеться, не збереться і не заспіває
Тиху пісню, що нам серце бідне розриває...
Що робити, вірний друже, будем правди ждати,
Поки знову завітає до нашої хати...
Сумно... Темно! Тільки ж гляне колись з неба сонце
В нашу хату убогую, в розбите віконце... "
А в 1863 на Миколу і на всю Чернігівську Громаду звалилось нещастя. Сталось це так. Працював у Чернігові з 1861 року землемір Іван Андрущенко. Був він членом Московського проводу герценовської "Землі і волі". У Лютому 1863 він повернувся до Москви і отримав завдання облаштувати на Україні гуртки "Землі і Волі" які були поки тільки на Полтавщині. 6 липня 1863 Андрущенко опинився в Чернігові. щоб облаштувати тут агентуру землевольців. Зупинився він у Степана Носа, першими навістив Параску Глібову. до якої залицявся та Олександра Білозерського. Білозерський запропонував йому провести зустріч, як вечірку у нього, Білозерського. На цю зустріч крім Степана Носа запросили і Олександра Тищинського і Леоніда Глібова з дружиною. Глібов не прийшов та й свою красуню-дружину не пустив. Отож була чисто чоловіча вечірка, як звичайно, не без оковитої. Розмова точилась гучніше і гучніше, бо Тищинський, який вже посидів у Петропавлівській фортеці по справі Кирило-Мефодієвського братства, не хотів туди потрапити знову, та й Білозерський і Нос скептично дивились на ту "Землю і Волю". Не змігши їх переконати, Андрущенко перейшов на крик. А у сусідній кімнаті як раз відсипався після обідньої пиячки співмешканець Білозерського поручник Герасимовський. Той лемент і чорта міг розбудити. Отож він мимоволі чув кінець розмови. Коли зовсім допекло, він висунув запухлу пику через напівпричинені двері і попрохав крикливих гостей забиратись. Перейшли на квартиру Носа. Білозерський, ранком, не заходячи до себе, виїхав у відрядження до району.
Просинається ранком Герасимовський, іде до кімнати Білозерського, щоб вияснити причину лементу. Господаря нема, зате на столі лежить надірваний пакет з паперами. Герасимовський почав читати ті розсипані папери, і що ж він прочитав - відозва :"Свобода №1" з печаткою "Землі і Волі", ще з десяток прокламацій та брошурок з закликами до повалення влади. Герасимовський схопив пару паперів і побіг до жандармського полковника, який мешкав неподалік. У того теж розколювалась голова після вчорашньої пиятики. Отож ухопився за жбан розсолу і так, попиваючи розсольник, стали розбиратись в агітках "Землі і Волі". Полковник зразу ж повідомив губернатора і отримав наказ заарештувати Андрущенка, Білозерського і всіх, хто був у нього в гостях. Жандарми, на відміну від нашої СБУ свою справу знали. Швидко зрозуміли, що і Білозерський. і Тищинський ніякого відношення до "Землі і Волі» не мають. А щодо Носа, то він сп’яну заїхав у вухо жандарму, а це вже революційний виступ! Отож вся робота звелась до допитів Андрущенка. Та він ніяк не коловся. То ж зробили звичайний провокаційний трюк. Посадили до камери 18 річного семінариста Грицька Альфонського, що відбував ув’язнення за дрібну крадіжку і скоро повинен був вийти на волю. От з цим Альфонським і передав Андрущенко прямо в руки жандармам лист до Глібова, в якому просив по все повідомити московських знайомих. Ті листи повністю викривали діяльність Андрущенка, ставили під удар майже всіх землевольців з його московського гуртка, ще й зробили співучасником Леоніда Глібова. Отож зробили трус і у Глібова і у всіх учасників гуртка "Шанувальників своєї народності".
Зробили трус і у сестер Голіциних у Києві, де тоді мешкав Микола Вербицький. Хоч його у тій справі і визнали невинним, та після того трусу, тітки відмовили йому в домівці. Довелось перебратись у напівпідвал по Назар’ївському провулку, що був поряд. Батько відмовився надалі надавати грошову допомогу, отож жив виключно на гонорари, які в ті часи були такі ж як і нині на Україні... Доводилось обмежуватись їжею з трьохкопієчних булочок"-жуліків" та півкопієчних склянок молока... (знаєте, я й зараз сумую за тими київськими медоводмухняними "Шуліками" та молоком з автомату в Пасажі, моєї студентської юні. На цьому фото з тих далеких часів ми з сестрою в Пасажі, біля того молочного автомату).

Не дивлячичь на ті тяжкі умови життя, а може саме з-за того, що хотілось забути про ту скруту, знову став видавати "Помийницю", а Павло Житецький забезпечив її друкування. А як же знаменитий Валуєвський Указ, який забороняв видання на українській мові? Хочете вірте, хочете ні, а такого Указу взагалі не існувало. Був лист від Міністра внутрішніх справ Валуєва до Міністра народної просвіти. Зацитую цей лист від 18. 07. 1863 за № 364 повністю:
"Давно уже идут споры в нашей печати о возможности существования самостоятельной малороссийской литературы. Поводом к этим спорам служили произведения некоторых писателей, отличающихся более или менее замечательным талантом или своей оригинальностью. В последнее время вопрос о малоросссийской литературе получил иной характер, впоследствие обстоятельств чисто политических, не имеющих никакого интересам собственно литературным. Прежние произведения на малороссийском языке имели ввиду лишь образованные классы южной России, ныне же приверженцы малороссийской народности обратили свои виды на массу непросвещенную, и те из них, которые стремятся к осуществлению своих политических замыслов, принялись, под предлогом распространения грамотности и просвещения, за издание книг для первоначального чтения, букварей, грамматик, географий и т. п. В числе подобных деятелей находилось множество лиц, о преступных действиях которых производилось следственное дело в особой комиссии.
В Санкт-Петербурге даже собираются пожертвования для издания дешевых книг на южнорусском наречии. Многие из этих книг поступили уже на рассмотрение в с. -Петербургский цензурный комитет. Немалое число таких же книг представляется и в Киевский цензурный комитет. Сей последний в особенности затрудняется пропуском упомянутых изданий, имея ввиду следующие обстоятельства: обучение во всех без изьятия училищах производится на общерусском языке и употребление в училищах малороссийского языка нигде не допущено; самый вопрос о пользе и возможности употребления в школах этого наречия не только не решен, но даже возбуждение этого вопроса принято большинством малороссиян с негодованием, часто высказывающемся в печати. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши;что общерусский язык так же понятен для малороссов, как и для великороссиян, и даже гораздо понятнее чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссами. в особенности поляками, так называемый, украинский язык. Лиц того кружка, который усиливается доказывать противное, большинство самих малороссов упрекает в сепаратистских замыслах, враждебных России и гибельных для Малороссии.
Явление это тем более прискорбно и заслуживает внимания, что оно совпадаэт с политическими замыслами поляков и едва ли не им обязано своим происхождением, судя по рукописям, поступившим в цензуру, и по тому, что большая часть малороссийских сочинений действительно поступает от поляков . Наконец, киевский генерал-губернатор находит опасным и вредным выпуск в свет рассматриваемого ныне духовною цензурою перевода на малороссийский язык Нового Завета.
Принимая во внимание, с одной стороны, настоящее тревожное положение общества, волнуемого политическими событиями, а с другой стороны, имея ввиду, что вопрос обучения грамотности на местных наречиях не получил еще окончательного разрешения в законодательном порядке, Министр внутренних дел признал необходимым, впредь до соглашения с Министром народного просвещения, обер. прокурором св . Синода и шефом жандармов относительно печатания книг на малороссийском языке, создать по цензурному ведомству распоряжение, чтобы к печати дозволялись только такие произвендения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы; пропуском же книг на малороссийском языке как духовеного содержания, так учебных и вообще, предназначенных для первоначального чтения народа приостановиться. О распоряжении этом было повергаемо на высочайшее Государя Императора воззрение, и его Величеству благоугодно было удостоить оное монаршего одобрения.
Сообщая Вашему превосходительству о вышеизложенном, имею честь покорнейше просить Вас, м. г., почтить меня заключением о пользе и необходимости дозволения к печатанию книг на малороссийском наречии для обучения простонародья.
К сему неизлишним считаю присовокупить, что по вопросу этому, подлежащему обсуждению в установленном порядке, я ныне же вошел в сношение с генерал-адьютантом кн . Долгоруковым и обер-прокурором св. Синода.мне с представлением
Не лишним считаю присовокупить, что киевский цензурный комитет вошел ко мне с представлением , в котором указывает на необходимость принятия мер против систематического наплыва изданий на малороссийском наречии. "
Як бачите, та "справа Андрущенка" таки примусила графа Валуєва зайнятись українською мовою і заборонити нові видання. А як же Миколина "Помийниця"? Адже друкували її вже після того Валуєвського листа? Та вся справа в тому, що "Помийниця" друкувалась в університетській друкарні, друкувалась як студентська газета. Університет в першу чергу підпорядковувався Міністру освіти Головіну, а той вважав:" Сущность сочинения - мысли изложенные в оном и вообще учение, которое оно распространяет, а отнюдь не язык или наречие, на котором оно написано, составляют основание к запрещению или дозволению той или другой книги, и старание литераторов обработать грамматически каждый язык или наречие и для сего писать на нем и печатать - весьма полезны в видах народного просвещения и заслуживают полного уважения. Посему Министерство народного просвещения обязано поощрять и содействовать народному старанию. "
Отож і став Микола друкувати свою "Помийницю" і вміщувати в ній свої українські вірші. Найсмішніше, що членом редколегії був син того самого гонителя українства Михайла Юзефовича -Володимир. От їхня редакція:Павло Житецький, Микола Вербицький-Антіох, Олександр Лоначевський-Петруняка, Іван Косенко, Петро Косач, Василь Семиренко, Семен Полетико, Олександр Стоянов, Володимир Юзефович, Микола Константинович, Йосип та Тадей Рильські, Іван Новицький...
І така весела студентська газета виходила "раз щотижня(як редактори тверезі)"
Аж до кінця 1863 року. Виходила, мабуть і в 1864 році, та не збереглось ні одного примірника. А виходила таки. бо і Вербицький і його друззі саме в 1864 році закінчували університет. Миколі, дивлячись на дядю -губернатора, дозволили екстерно здати всі необхідні екзамени і розподілили викладачем до Полтавської гімназії, тієї самої, де він разом зі Старицьким не вилазив з карцеру. Тут він зразу ж завоював симпатії гімназистів і гімназисток, і по його словам:"Блаженствовал наподобие птички, весело ходившей по тропинкам бедствий". Не довго тривало те блаженство. Всряг в конфлікт гімназисток з начальницею. Сталось це так- гімназистка випускного класу запізнилась на урок, а начальниця наказала швейцару випхнути її на вулицю й зачинити двері. Подруги ображеної дівчини зразу ж всі разом "подали у відставку". Питання винесли на педагогічну Раду, яка постановила, щоб начальниця вибачилась перед гімназисткою, а всіх дівчат відновили в гімназистках. Таке рішення педрада прийняла під впливом Вербицького. Та начальниця, а вона була впливова в Полтавському вищому світі, відмовилась вибачатись і сама подала у відставку. Цим справа і закінчилась, але у Миколи Вербицького з’явився впливовий ворог. А потім стався інший випадок. Було вирішено ліквідувати пансіон при гімназії. Як водиться призначили ревізію всього майна. При цьому виявилась нестача срібних ложок. В їх зникненні звинуватили переведеного з Варшави інспектора-поляка. Після такого вдалого для директора гімназії завершення ревізії, він влаштував добрячу вечерю, під час якої Микола і виявив на поданих до столу срібних ложках штемпель П. Б. П., про що й заявив на весь голос. Після цього звинуватили в злих намірах, в розбещуючому впливові на учнів і перевели для користі справи в Чернігів. . За околицю проводжала вся молодь Полтави...
Чернігівський період був піком педагогічної діяльності Миколи Андрійовича. Саме тут він став Першим вчителем-наставником Машенькі Адасівської. От що пише в" Біографії Марії Заньковецької" Н. М. Лазурська:
"Запримітивши якось обдаровану дівчинку, Вербицький уже не спускав з неї очей ніколи : дружба Мані з Миколою Андрійовичем продовжувалась і в старших класах... М. А. Вербицький за особистим визнанням М. Заньковецької, справив вирішальний вплив на її духовний розвиток. Місце Вербицького в її біографії тим більше почесне, що цей учитель словесності не тільки вірно відчув загальну обдарованість своєї учениці. її любов до поезії, потяг до книги, але й чуло розгледів її справжнє покликання: сам актор-аматор, він указав своїй учениці її справжню путь-до мистецтва. ., "
Педагогіка була основним покликанням Миколи Андрійовича, та вона не заважала його громадській діяльності. Адже це саме Вербицькому довелось відроджувати Чернігівську громаду після висилки курінного Степана Носа, Білозерського, після від’їзду до Ніжина Глібових... Взагалі то це йому було зовсім неважко, адже разом з ним в Чернігівській гімназії викладали його побратими по "Жиляндії" і "Помийниці" Костянтинович та Хижняков, адже він був улюбленцем Чернігівських гімназистів, які завдяки йому склали кістяк нової чернігівської Громади. Це його учні і друзі Ілля Петрункевич та Ілля Шраг вивели Чернігівську Громаду на новий, всеросійський рівень. Згодом той Петрункевич разом з іншим учнем Вербицького -Миколою Мілюковим створить констуційно-Демократичну партію Російсбкої імперії. Найпотужнішу її партію.
Та закінчувала гімназію Машенька Адасівська вже без свого улюбленого вчителя. Зацитую брата жінки Миколи Андрійовича, відомого художника Івана Рашевського:
" В 1875 г в Мглынском и Сурожском уэздах случился голод, а затем и волнения, потребовавшие административных мероприятий. Было в это время перехвачено письмо какой-то дамы, в котором говорилось об участии Вербицкого в организации возмущения крестян в с. Любещаны. Возникло целое дело и на Вербицкого посыпались обвинения в украинофильстве, в подговоре крестьян к бунту... Результат - бумага из Министерства просвещения о переводе Николая Андреевича для пользы службы в Рязань, но в этой же бумаге было обьявлено, что " если он не пожелает воспользоваться предложением, то будет отправлен в Рязань вообще этапом"
Та адміністративна висилка розтягнулась на цілих 25 років. (10 в Рязані і 15 в Орлі. Майже нічого не знаємо про те його животіння в Росії. Хіба те, що був улюбленим вчителем майбутніх письменника Леоніда Андрієва та економіста Микли Мілюкова.
Повернувся на Україну у 1901. Більшість друзів відійшла у інший світ. Молодь забула і про нього, і про стару Громаду. Дружив з Михайлом Коцюбинським. Привів до нього полохливого гімназиста Павлуся Тичину. Та не шукайте згадок про нього в спогадах знаменитого поета. Могли ж зашкодити...
Та навіть друг Коцюбинський на похоронах Миколи Андрійовича у грудні 19о9 згадав його, як "великого руського народного учителя". Нічого не згадав про його вірші, хоч і сам направляв іх до друку не в одну збірку. Бо вважав, що головним в житті Миколи Андрійовича Вербицького була його подвижницька педагогічна діяльність... Ніколи не були надруковані ні збірки віршів Вербицького, ні спогади про його дружбу з Шевченко, Забілою, Марковичем, Глібовим. Обіцяв йому, вже напівсліпому, розібратись з паперами і надрукувати, що можна, його зять Микола Вороний. Та не розрахував часу і не врахував навколишніх обставин. Побачивши, що роблять більшовики з омріяною ним революцією, емігрував на Захід. Та довго не зміг жити без батьківщини. Повернувся на Україну. Та за ті папери засів лиш у 30-х. . Та прийшли червоні чекісти і забрали зі всім. Заслання одне, друге... А потім знищили разом з паперами...
Не залишилось навіть могили Миколи Андрійовича. Поховали його в родовому склепі на Болдиній горі, що поряд з могилкою Опанаса Марковича. Ще через три роки, поряд з тим склепом поховали і його молодшого побратима Михайла Коцюбинського. А потім спалахнула революція і запалала громадянська війна. У людей з’явились зовсім інші цінності. Стало не до поховань предків. А коли в 1922 році під час мозкового нападу у Леніна, той видав наказ про реквізицію церковних цінностей, знищили родовий склеп, та й так все розрили, що дощові зливи проклали через те роїще яр-стежку з Болдиної гори до урочища „Святе”...
Ше з часів Кирило-Мефодієвського братства нащадки роду Вербицьких-Білозерських-Рашевських, вступаючи в повноліття, приносили Присягу Роду біля Родового склепу. Я вже приносив ту Присягу біля надгробка Марковичу.(Це ми з сестрою під час впорядкування могилки)


Три юних хлопця написали " Ще не вмерла Україна". Стала ця пісня Гімном України не тільки тому. що під словами випадково з’явився підпис Шевченко. Стала Гімном, бо все їх життя було Гімном своїй Батьківщині...

Володимир Сиротенко(Вербицький)
Львів.