Відповіді

• 2004.02.11 | Vitaliy

  Іван Глінка. Особливості національного менталітету:

  від “руїни” до “руїни
  
  Поживши на цьому світі в епоху перемін, багато хто з нас втратив здатність дивуватися. Часом дивуєшся лише з себе. Потік інформації, який щодня падає на голову, призводить до того, що хочеться наче страус заховати голову в пісок. Цинізм того, що відбувається у політиці та економіці, став настільки звичним, що на нього перестаєш звертати увагу. Леонід Данилович йде на третій термін? Ото здивували. Донецькі захопили ще один заводик? А, про мене… А має бути зовсім інакше: “Та ти що!” та “Здуріти можна!”. І вже перестаєш розуміти — а чого так виходить? І грішиш на “національну ментальність”. І тут вже дивуєшся не лише з себе, а й з того, що називається “народом”. Дивуєшся не з того, що в Одесі лише снігопад зашкодив зібратися громадянам, які хотіли призвати дорогого Леоніда Даниловича залишитися кермувати країною, а з тої покірливості, з якою вони були готові поставити свої підписи під закликом до президента. А потім, після нетривалих роздумів, доходиш висновку: а що в цьому дивного? Що варте здивування? Особливо, якщо бодай трохи знаєш цю дивну науку під назвою “історія” і усвідомлюєш, що таке “Україна” — країна, що була зачата Російською імперією та народжена її спадкоємцем Йосипом Віссаріоновичем.
  
  Спершу — забудемо про часи запорожців та реєстрових козаків. Зазначимо лише те, що й тоді української нації як такої не існувало. Землі колишньої Київської Русі (та й то — не всі) були поглинуті литовцями, а після їхньої Унії з поляками увійшли до складу Речі Посполитої. “Визвольна війна українського народу” — химера, народжена ідеологами, причому — здебільшого радянськими. Громадянська війна — це ближче. Релігійна — ще точніше. Православні запорожці Півдня і козаки Центру проти католиків Заходу та Півночі. Українці (у сучасному розумінні) і татари — проти українців же і поляків. До чого це призвело? До нової “Руїни”, до цього її влаштували татари. Православні олігархи 17 століття, що програли війну, кинулися в обійми Матінки-Росії. Російська імперія почалася не з Петра. Вона почалася з “Возз'єднання”. А кінчилася — з нашою “Незалежністю”.
  
  Російське імперство — не лише в роздаровуванні земель Малоросії своїм поміщикам. Не лише у брукуванні запорізькими кістками Санкт-Петербурзьких вулиць. Запорізьке козацтво знищили остаточно у 18 столітті. На це пішло століття. А донських і кубанських козаків добили лише після Другої світової, та й то — не повністю. Перші, як і другі — носії ідей вольниці, особистої свободи. Але запорожці — поняття чужорідне, а донці-молодці, своє, і до того ж — громадське (“станичники”!). Нам століттями, у тому числі і ілюструючи Тарасом Шевченком (“На панщині пшеницю жала”) втокмачувалося, що Україна була кріпацькою, а тим часом кріпаків тут було трохи більше третини від загальної кількості людей, зайнятих у сільському господарстві. В даному випадку, дійсно, “Україна — не Росія”. Основна маса селян — вільна. Їх і знищували всі наступні століття.
  
  Три чверті земель нинішньої України заселялися Метрополією, бозна-як. Але ж — хотіли приростати Сибіром… І, давайте дивитися, кого сюди селили. Російських кріпаків, привчених століттями підставляти спину під батіг. Государевих селян, що працювали на головного поміщика країни. Колоністів з Балкан, для яких було за щастя опинитися в такій благодаті: земля — щедра, віра — однорідна, і молитися, як і радіти, потрібно лише за одного благодійника — царя-батечка, що постійно б'є турок та інших бусурман. Плюс — доброчесні німці, що звикли жити в умовах колонії у стані анклаву, коли довкола — тубільці. Подивіться, як дружно, а головне — за кого голосують у Херсоні та Миколаєві корейські баштанники, і ви зрозумієте німецьких колоністів минувшини. У таких самих умовах замкнутості, до речі, проходило життя і в єврейських громадах на території сучасної України. Лише утиски та погроми призвели до їхнього бунтарства. Якби не було екстремізму на державному рівні, вони б продовжували ставитися до влади, як ставляться зараз — конвергентно і з розумінням.
  
  Промисловий бум кінця 19 століття — це зліт економіки Малоросії, а не лише Метрополії-Росії. Візьміть статистику щодо батьківщини Леоніда Ілліча Брежнєва — Каменського, а нині — Дніпродзержинська. Знайдете цікаву річ. На нинішній Дзержинці кількість робітників-поляків у 1895 році становила 25%, росіян — близько 60%. На заробітчанство у вугільні та рудні шахти направилися сотні тисяч людей з “голодних” районів. Люмпени кляли владу, але жили з нею в ладу. Допоки вона була сильною. А потім — ослабшала, прийшла революція. І от. В Росії — російський бунт, “безглуздий і безпощадний”, спроби революційного експорту на південь за допомогою бронепоїздів, після від'їзду яких все і закінчувалося. І Україна — острівець стабільності… За рахунок німецьких та австрійських багнетів. Еліта російської армії (вірніше — її залишки) або на Дону та Кубані (смертники і гарматне м'ясо для Льодових походів офіцерських полків), або — на службі у Скоропадського. В Росії — різанина, в Україні — будівництво нових храмів і відкриття університетів. Потім все закінчується з відходом окупантів, і настає ще одна “Руїна”. За своєю жорстокістю Громадянська війна тут, в “експортному варіанті”, перевершила все те, що відбувалося в Росії. І спокій в життя обивателів приходить лише з сильною владою. А що робить “сильна” влада? Створює Українську республіку. З одного боку — популізм, що грає на національному почутті, що прокинулося (що властиво для початку минулого століття), з іншого — побудова вертикалі більш жорсткої, ніж губернська система Російської імперії. Крім того — нова хвиля міграції з Півночі на територію промислових районів України, адже загиблих у Світову та Громадянську потрібно було заміняти. А потім — Голодомор. Адже Сталін та його присні знищували голодом не українців. Сталін вбивав носіїв залишків козацького менталітету. Людей, які знали (можливо, на генетичному рівні), що таке особиста свобода. І не хотіли ходити строєм. І навіть у своїй вірнопідданності передають куті меду. Осінь 1923-го року, робітники копалень Дніпропетровської області шлють зі свого з'їзду телеграму Леніну, починаючи її словами “З пролетарським привітом з надр землі, шлемо свій низький уклін вождеві світового пролетаріату!”. Вождь однією ногою вже — в надрах землі, а тут ще й такий привіт! А сибірські терени все ж таки треба було освоювати, як колись — будувати Петербург. І понесли теплушки до Сибіру і на Далекий Схід “куркулів”, а вірніше —тих, хто вмів працювати та робити гроші на землі, годувати не лише свою країну, а й половину Європи, хто вижив після чергової “Руїни”. Потім за цим же маршрутом відправилися західні українці, воз’єднані Йосипом Сталіним зі своїми братами з України Східної в одній республіці.
  
  Сорокові роки 20 століття — знову катаклізм. Тепер уже — від “цивілізованих” німців. Теплушки з українською молоддю рухаються в іншому напрямку — на захід. Втрати жителів УРСР у Другій Світовій — ще ніхто до пуття не підрахував. Не в останню чергу — за рахунок чергової міграційної хвилі, і знов у промислові райони Донбасу, Дніпропетровська та Запоріжжя у післявоєнні роки. “Чому ж тут не знають, та не хочуть знати рідної мови?”, — досі обурюються національно-свідомі діячі. А тому, що не було тут української мови, вірніше — не стало, і вже давно — з часів занепаду Січі. Та й ту мову українською вважати дуже складно — почитайте універсали гетьманів, а не їхні адаптаційні переклади на російську і зворотні, на українську. Візьмемо, як приклад, інші старовинні козацькі землі т.зв. “Великого Лугу”, — наприклад, Нікополь. Ще цариці-матінки та царі-батечки перетворили місце першої Запорізької Січі на місто моряків. За мирних часів ходили по Дніпру до Одеси, а за воєнних — несли службу матросами. У Кримську війну — 257 Георгіївських кавалерів з Нікополя. А залишки запорожців — на околиці, у Лапинці. В енциклопедіях та літературі, присвяченій Громадянській війні, Лапинка згадується, як центр “куркульського заколоту”. Ну, різницю між “повстанцем” та “бунтівником” всі розуміють, як і різницю між “розвідником” та “шпигуном”.
  
  А потім — індустріалізація, репресії, війна, знову — індустріалізація та репресії. А у періодах між ними — приплив населення “за закликом партії” та “комсомольськими наборами”. Глобалізація у масштабах Радянського Союзу. Ми — освоюємо сибірські газові родовища до такого ступеня, що Ханти-Мансійський округ в Росії і досі називають Хохло-Мансійським. З Росії — до нас їдуть молоді робітники. Як раніше — бігли кріпаки, названі “посполитими”. Як раніше кріпаків з Курська селили на Херсонщині. Територія України завжди була великим етнічним казаном — з часів Великого переселення народів. Дивуватися і тут нема з чого.
  
  Жителі Західної України в цьому відрізняються від решти громадян держави, народженої чотирма літерами (“ГКЧП”). Теж, звісно, “казан”, але не настільки. А “ментально” — фактично однорідний, що властиво “народам-ізгоям”, які, перебуваючи у складі інших держав, зазнали комплексу “національно принижених”. В імперській Росії це відчувалося не такою мірою. Брати Розумовські — хазяї не лише у будуарі цариці, а хохол Родзянко доріс до спікера Державної Думи! Леонід Брежнєв — від підмайстра, до генсека. А тут — що за Австро-Угорщини, що за Польщі: громадяни другого сорту, не більше. Звісно, не без винятків. Але про них — ніхто нічого не знає.
  
  Західні українці, треба віддати їм належне, якийсь час були ідеологічними володарями в Україні. З 1989 до 1992 року. Але їхнє завзяття було цинічно використане прагматиками, яким все одно за якого режиму і в якій державі жити та використовувати інших. І в цьому ними повною мірою були також використані, і продовжують використовуватися “особливості національного менталітету”. Відсоток політично активних громадян — наближається до нуля, та й цей “нуль” — майже червоного, комуністичного кольору. Втома від катаклізмів — в крові у кожного. Поняття “особиста свобода” — лише на рівні подружньої невірності. І радість від своїх успіхів легко замінюється задоволенням від чужих поразок. Всі ці якості — на рівні родимих плям. Але ще подивимося, скільки відсотків львів'ян через два роки проголосують за СДПУ(о)! І — не здивуємося. Бо дивуєшся вже лише з себе… Та все ж згадуєш, що “народ, який їсть з макаронами хліб, перемогти неможливо”, і віриш, що колись це зміниться. Нації нині — не в моді. Та ми нацією й не були ніколи. Так, — населенням, а зараз — електоратом.
  
  
  http://www.grani.kiev.ua/2004/03/Glinka21L_ukr.htm