НОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРО ПЕРЕЯСЛАВСЬКУ РАДУ
03/24/2004 | Юрій Кононенко
НОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ВЧЕНОГО
ПРО ПЕРЕЯСЛАВСЬКУ РАДУ
До фонду Бібліотеки української літератури в Москві надійшла книга кандидата історичних наук, директора Науково-дослідного інституту Українського козацтва Тараса Чухліба “Переяслав 1954 року та проблема міжнародного утвердження Українського гетьманату” (дослідження затверджено до друку вченою радою Інституту історії України Національної академії наук України; відповідальний редактор – академік НАН України Валерій Смолій).
У книзі розкривається проблема визнання Війська Запорозького як суб'єкта міжнародних відносин Центрально-Східної Європи ранньомодерного часу. В контексті українсько-російських міждержавних домовленостей 1654 року висвітлюється міжнародно-політичний статус Української козацької держави протягом другої половини XVII століття.
У передмові автор зазначає, що “окрім українсько-російського договору 1954 р. гетьман Богдан Хмельницький під час свого правління уклав наступні міжнародні угоди: з кримським ханом Іслам-Гіреєм – у 1648 р.; з польським королем Яном Казимиром – у 1649 та 1651 рр.; з турецьким султаном Мегмедом IV – у 1650, 1653 і, очевидно, 1648 та 1655 рр.; з молдавським господарем Василем Лупулом – у 1650 р.; ймовірно з шведською королевою Христиною – у 1653 р.; з угорсько-трансільванським князем Д'єрдєм (Юрієм) Ракоці – у 1656 р.; з німецько-бранденбурзьким курфюрстом Фрідріхом І Вільгельмом та шведським королем Карлом Х Густавом – у 1656 р. Його наступники – тогочасні правителі ранньомодерної Української держави – гетьмани І.Виговський, Ю.Хмельницький, П.Тетеря, І.Брюховецький, П.Дорошенко, І.Самойлович, І.Мазепа, П.Орлик також підписували договори з Польщею, Швецією, Росією, Туреччиною, Кримом та іншими країнами.
Ще сто років тому, в далекому 1903 р., один з найбільших українських істориків Михайло Грушевський всупереч ідеологічній машині Російської імперії у своїй невеличкій статті “250 літ” так схарактеризував міжнародну діяльність гетьмана Богдана Хмельницького перед та після 1654 р.: “Він веде переговори з Турцією, Москвою, Волощиною, Семигородом, Швецією, стараючися всякими способами втягнути їх у свою війну з Польщею і залізним перстнем здушити її. Ся моментальна ціль стоїть перед його очима, і він лишає завтрашньому дневі журитися завтрашніми справами”. Отже, згідно влучних слів видатного вченого, події 350-тирічної давнини, що відбувалися під час січневої козацької ради у Переяславі та лютнево-березневих переговорів українських дипломатів у Москві, можна сприймати лише як певний етап у зовнішній політиці гетьманського уряду на шляху до творення незалежної від тогочасної Польщі Української держави”.
Книга складається з трьох розділів: Міжнародне визнання Війська Запорозького й започаткування українсько-російських взаємовідносин; Домовленості з Москвою 1654 року в контексті зовнішньої політики гетьманського уряду Б.Хмельницького; Українська держава у сфері міжнародних інтересів європейських країн. Додатки містять “Прохання по пунктам Богдана Хмельницького про затвердження колишніх їх прав і вольностей і про суди і про інше”, “Статті гетьмана Богдана Хмельницького”, затверджені московським царем Олексієм Михайловичем, та витяги зі списку з договору вічного миру росіян з поляками 1686 року.
Висновки автора монографії є наступними.
“Протягом перших десяти революційних років Український гетьманат, завдяки впроваджуваній Б.Хмельницьким концепції полівасалітетної підлеглості, остаточно утвердився в геополітичній структурі Європи як держава фактично непідлегла, але номінально залежна від монарших дворів даного регіону... Самопроголошений правитель гетьманату Б.Хмельницький був визнаний європейськими та азіатськими монархами як васально залежний володар, який мав право на йменування титулом “dux”.
Гетьман України укладає низку міжнародних угод, серед яких в історіографічній традиції виділяються його домовленості з Московським царством, що з часом під впливом певних чинників набули міфологічного забарвлення щодо “возз'єднання”, “приєднання”, “об'єднання” і т.д. України з Росією. Відомо, що на козацькій раді 1654 р. у Переяславі не приймалася жодна угода. У результаті тогорічних лютнево-березневих переговорів між Україною та Росією виникли декілька документів – 23 пункти-“статті”, які послав Б.Хмельницький до Москви, і які мали лягти в основу майбутнього договору, та 11 пунктів-“статей”, що разом з “жалуваною грамотою” прислав до Чигирина московський цар Олексій Михайлович. Лише окремі з цих “статей” (їх називають ще “Березневими”) дотримувалися протягом наступних років.
Згідно з твердженням багатьох істориків, ні українська, ні російська сторони не виконували більшості з досягнутих домовленостей, а отже можна говорити лише про номінальну царську зверхність над ранньомодерною Українською державою. До речі, у цей же час Хмельницький, не соромлячись, намагався отримати сюзеренний захист турецького султана і рухався у напрямку визнання протекції угорсько-трансільванського князя та шведського короля. Отже гетьман “лякав” одного монарха іншим та намагався протиставити один одному тогочасних династичних володарів з метою здобуття самостійності для створеної козацької держави, що виникла у результаті довголітньої національно-визвольної боротьби українців.
Міжнародні та внутрішньополітичні події, що відбувалися після 1654 р., переконливо засвідчили недотримання Україною домовленостей з Москвою... У свою чергу й Московська держава також не виконувала взятих на себе перед тим зобов'язань: у 1656 р. вона підписує Віленський трактат з найбільшим тогочасним ворогом України – Річчю Посполитою; в 1659 р. російськими урядовцями було сфальшовані “статті Б.Хмельницького” 1654 р.; у 1665 р. згідно т.зв. “Московських статей” лівобережна частина гетьманату мала перетворитися на станову автономію; в 1667 р. Росія укладає Андрусівське перемир'я з Польщею, яке мало антиукраїнську спрямованість; укладення “Вічного миру” 1686 р. остаточно завершило розподіл Української держави між Москвою та Варшавою.
“Вічний мир” 1686 р. засвідчив остаточний крах українсько-московських домовленостей не тільки 1654, але й 1659, 1663, 1665, 1669, 1672 та 1674 рр... Недотримання Москвою багатьох положень “Коломацьких статей” 1687 р., що були укладені з гетьманом І.Мазепою, відмова останнього від зверхності Петра І та знищення царськими військами тогочасної української столиці Батурина у 1709 р. остаточно вирішило проблему міждержавних союзницьких стосунків на користь все зростаючих імперських амбіцій Московії-Росії. Тим самим засвідчувалася недовговічність та ефемерність Переяславсько-Московських домовленостей 1654 р., що з часом під впливом певних суб'єктивних чинників перетворилися з рядової (хоча й дуже важливої з огляду на тогочасну внутрішньополітичну та міжнародну ситуацію) зовнішньополітичної акції гетьманського уряду на історіографічну легенду про Переяслав 1654 р., і яка, на жаль, до цього часу продовжує хвилювати не лише вчених, але й широку громадськість”.
З книгою Т.Чухліба, яка розрахована на науковців, дипломатів, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться історією України та міжнародних відносин, можна ознайомитися у читальному залі Бібліотеки української літератури в Москві (вул.Велозаводська, 11/1).
Бібліографічний опис видання додається.
Юрій Кононенко
Чухліб Т.В.
Переяслав 1654 року та проблема міжнародного
утвердження Українського гетьманату / Відп. ред. В.Смолій;
Ін-т історії України НАН України; НДІ укр. козацтва.-К.:
[Ін-т історії України НАНУ], 2003.-157 с.-ISBN 966-02-3111-3.
13 березня 2004 р.
Об'єднана прес-служба Федеральної національно-культурної
автономії “Українці Росії”, Об'єднання українців Росії та
Бібліотеки української літератури в Москві
E-mail: libukr@online.ru
Тел. +7 095 737-8834
Тел./факс +7 095 118-9192
ПРО ПЕРЕЯСЛАВСЬКУ РАДУ
До фонду Бібліотеки української літератури в Москві надійшла книга кандидата історичних наук, директора Науково-дослідного інституту Українського козацтва Тараса Чухліба “Переяслав 1954 року та проблема міжнародного утвердження Українського гетьманату” (дослідження затверджено до друку вченою радою Інституту історії України Національної академії наук України; відповідальний редактор – академік НАН України Валерій Смолій).
У книзі розкривається проблема визнання Війська Запорозького як суб'єкта міжнародних відносин Центрально-Східної Європи ранньомодерного часу. В контексті українсько-російських міждержавних домовленостей 1654 року висвітлюється міжнародно-політичний статус Української козацької держави протягом другої половини XVII століття.
У передмові автор зазначає, що “окрім українсько-російського договору 1954 р. гетьман Богдан Хмельницький під час свого правління уклав наступні міжнародні угоди: з кримським ханом Іслам-Гіреєм – у 1648 р.; з польським королем Яном Казимиром – у 1649 та 1651 рр.; з турецьким султаном Мегмедом IV – у 1650, 1653 і, очевидно, 1648 та 1655 рр.; з молдавським господарем Василем Лупулом – у 1650 р.; ймовірно з шведською королевою Христиною – у 1653 р.; з угорсько-трансільванським князем Д'єрдєм (Юрієм) Ракоці – у 1656 р.; з німецько-бранденбурзьким курфюрстом Фрідріхом І Вільгельмом та шведським королем Карлом Х Густавом – у 1656 р. Його наступники – тогочасні правителі ранньомодерної Української держави – гетьмани І.Виговський, Ю.Хмельницький, П.Тетеря, І.Брюховецький, П.Дорошенко, І.Самойлович, І.Мазепа, П.Орлик також підписували договори з Польщею, Швецією, Росією, Туреччиною, Кримом та іншими країнами.
Ще сто років тому, в далекому 1903 р., один з найбільших українських істориків Михайло Грушевський всупереч ідеологічній машині Російської імперії у своїй невеличкій статті “250 літ” так схарактеризував міжнародну діяльність гетьмана Богдана Хмельницького перед та після 1654 р.: “Він веде переговори з Турцією, Москвою, Волощиною, Семигородом, Швецією, стараючися всякими способами втягнути їх у свою війну з Польщею і залізним перстнем здушити її. Ся моментальна ціль стоїть перед його очима, і він лишає завтрашньому дневі журитися завтрашніми справами”. Отже, згідно влучних слів видатного вченого, події 350-тирічної давнини, що відбувалися під час січневої козацької ради у Переяславі та лютнево-березневих переговорів українських дипломатів у Москві, можна сприймати лише як певний етап у зовнішній політиці гетьманського уряду на шляху до творення незалежної від тогочасної Польщі Української держави”.
Книга складається з трьох розділів: Міжнародне визнання Війська Запорозького й започаткування українсько-російських взаємовідносин; Домовленості з Москвою 1654 року в контексті зовнішньої політики гетьманського уряду Б.Хмельницького; Українська держава у сфері міжнародних інтересів європейських країн. Додатки містять “Прохання по пунктам Богдана Хмельницького про затвердження колишніх їх прав і вольностей і про суди і про інше”, “Статті гетьмана Богдана Хмельницького”, затверджені московським царем Олексієм Михайловичем, та витяги зі списку з договору вічного миру росіян з поляками 1686 року.
Висновки автора монографії є наступними.
“Протягом перших десяти революційних років Український гетьманат, завдяки впроваджуваній Б.Хмельницьким концепції полівасалітетної підлеглості, остаточно утвердився в геополітичній структурі Європи як держава фактично непідлегла, але номінально залежна від монарших дворів даного регіону... Самопроголошений правитель гетьманату Б.Хмельницький був визнаний європейськими та азіатськими монархами як васально залежний володар, який мав право на йменування титулом “dux”.
Гетьман України укладає низку міжнародних угод, серед яких в історіографічній традиції виділяються його домовленості з Московським царством, що з часом під впливом певних чинників набули міфологічного забарвлення щодо “возз'єднання”, “приєднання”, “об'єднання” і т.д. України з Росією. Відомо, що на козацькій раді 1654 р. у Переяславі не приймалася жодна угода. У результаті тогорічних лютнево-березневих переговорів між Україною та Росією виникли декілька документів – 23 пункти-“статті”, які послав Б.Хмельницький до Москви, і які мали лягти в основу майбутнього договору, та 11 пунктів-“статей”, що разом з “жалуваною грамотою” прислав до Чигирина московський цар Олексій Михайлович. Лише окремі з цих “статей” (їх називають ще “Березневими”) дотримувалися протягом наступних років.
Згідно з твердженням багатьох істориків, ні українська, ні російська сторони не виконували більшості з досягнутих домовленостей, а отже можна говорити лише про номінальну царську зверхність над ранньомодерною Українською державою. До речі, у цей же час Хмельницький, не соромлячись, намагався отримати сюзеренний захист турецького султана і рухався у напрямку визнання протекції угорсько-трансільванського князя та шведського короля. Отже гетьман “лякав” одного монарха іншим та намагався протиставити один одному тогочасних династичних володарів з метою здобуття самостійності для створеної козацької держави, що виникла у результаті довголітньої національно-визвольної боротьби українців.
Міжнародні та внутрішньополітичні події, що відбувалися після 1654 р., переконливо засвідчили недотримання Україною домовленостей з Москвою... У свою чергу й Московська держава також не виконувала взятих на себе перед тим зобов'язань: у 1656 р. вона підписує Віленський трактат з найбільшим тогочасним ворогом України – Річчю Посполитою; в 1659 р. російськими урядовцями було сфальшовані “статті Б.Хмельницького” 1654 р.; у 1665 р. згідно т.зв. “Московських статей” лівобережна частина гетьманату мала перетворитися на станову автономію; в 1667 р. Росія укладає Андрусівське перемир'я з Польщею, яке мало антиукраїнську спрямованість; укладення “Вічного миру” 1686 р. остаточно завершило розподіл Української держави між Москвою та Варшавою.
“Вічний мир” 1686 р. засвідчив остаточний крах українсько-московських домовленостей не тільки 1654, але й 1659, 1663, 1665, 1669, 1672 та 1674 рр... Недотримання Москвою багатьох положень “Коломацьких статей” 1687 р., що були укладені з гетьманом І.Мазепою, відмова останнього від зверхності Петра І та знищення царськими військами тогочасної української столиці Батурина у 1709 р. остаточно вирішило проблему міждержавних союзницьких стосунків на користь все зростаючих імперських амбіцій Московії-Росії. Тим самим засвідчувалася недовговічність та ефемерність Переяславсько-Московських домовленостей 1654 р., що з часом під впливом певних суб'єктивних чинників перетворилися з рядової (хоча й дуже важливої з огляду на тогочасну внутрішньополітичну та міжнародну ситуацію) зовнішньополітичної акції гетьманського уряду на історіографічну легенду про Переяслав 1654 р., і яка, на жаль, до цього часу продовжує хвилювати не лише вчених, але й широку громадськість”.
З книгою Т.Чухліба, яка розрахована на науковців, дипломатів, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться історією України та міжнародних відносин, можна ознайомитися у читальному залі Бібліотеки української літератури в Москві (вул.Велозаводська, 11/1).
Бібліографічний опис видання додається.
Юрій Кононенко
Чухліб Т.В.
Переяслав 1654 року та проблема міжнародного
утвердження Українського гетьманату / Відп. ред. В.Смолій;
Ін-т історії України НАН України; НДІ укр. козацтва.-К.:
[Ін-т історії України НАНУ], 2003.-157 с.-ISBN 966-02-3111-3.
13 березня 2004 р.
Об'єднана прес-служба Федеральної національно-культурної
автономії “Українці Росії”, Об'єднання українців Росії та
Бібліотеки української літератури в Москві
E-mail: libukr@online.ru
Тел. +7 095 737-8834
Тел./факс +7 095 118-9192