04/06/2004 | Анатолій

РУДЕНКО Микола Данилович
19.12. 1920 + 1.04. 2004
1 квітня 2004 року в Києві помер Микола Данилович РУДЕНКО – письменник, поет, філософ, правозахисник, засновник Української Гельсінкської групи. Народився він 19 грудня 1920 року в с. Юр’ївка Луганської обл. в родині шахтаря. Рано залишився без батька, який загинув у шахті 1927 р. Сім’я, в якій було троє дітей, вирішила господарювати на землі і вже через рік розжилася на коня, корову, пару волів. Усі тяжко працювали, але через рік усе довелося здати в колгосп, куди пішла працювати й мати. Назавжди запам’ятався Миколі голод 1933. Восьми літ через травму перестав бачити на ліве око.
Складати вірші Микола Руденко почав у дитинстві, їх друкували піонерські ґазети, він був переможцем конкурсу і стипендіатом Наркомосу, завдяки чому в 1939 вступив на філологічний факультет Київського університету. Провчився всього два місяці. В партію вступив ще після закінчення школи, на шахті, де раніше працював батько. У 1939 призваний до війська (приховав, що не бачить на ліве око). 4 жовтня 1941 в перших же боях під Ленінградом тяжко поранений розривною кулею, яка роздробила кістки таза і хребта. Лікувався рік. Лікарі не сподівалися, що Руденко буде ходити. Ходити він зміг, і навіть був призначений політруком прифронтового госпіталю, але висидіти лекцію – ні, тому, демобілізувавшись у 1946, Руденко в університет не повернувся. Нагороджений орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни 1 ступеня, шістьма медалями. Після виходу в 1947 р. збірки віршів “З походу” прийнятий до Спілки письменників України. Працював відповідальним секретарем видавництва “Радянський письменник”, був редактором журналу “Дніпро”, секретарем парткому СПУ, членом Київського міськкому КПУ.
Микола Руденко – автор багатьох збірок поезії, романів і повістей, зокрема, “Вітер в обличчя” (1955), “Остання шабля” (1959), “Орлова балка” (1970-і) фантастичних романів “Чарівний бумеранг” (1966), “Слідами космічної катастрофи” (1962), поеми “Хрест” (1976, про голод 1933 р.).
Уперше М.Руденко виступив проти існуючих порядків у 1949 р., коли під виглядом критики “космополітів” громили та нищили єврейських письменників. Щоб їх судити, від Руденко як секретаря парткому СПУ вимагали неґативних характеристик, а він, чоловік м’який і доброзичливий, твердо відмовлявся давати їх, що, однак, на долі приречених не позначилося. Але Руденко з 1950 року вже не займав ніяких посад, добровільно позбувшись таким чином усіх привілеїв радянського істеблішменту. “Довго я залишався дуже партійним, – сказав пізніше Руденко в одному інтерв’ю. – Довго я залишався з глибокою вірою у велику справу комуністичної партії, був вірним сталінцем, багато написав присвячених вождю віршів, була навіть поема про Сталіна”.
Страшним потрясінням стало для нього розвінчання на ХХ з’їзді КПРС “культу особи Сталіна”. Прийшла думка, що справа не в самому Сталіні, якщо параноїк і садист міг стільки років очолювати партію і державу. Значить, учення, яке лягло в основу держави, в чомусь неправильне. Штудіювання “Капіталу” переконало Руденка в тому, що вчення Карла Маркса помилкове в самій своїй основі – у розумінні теорії додаткової вартости. Вона створюється не надексплуатацією робітника, а сонячною енерґією (фотосинтез), поєднаною з працею селянина і його худоби на землі. Своє бачення цієї проблеми Руденко виклав у філософських працях “Економічні монологи”, яка з’явилася в самвидаві в 1975 р., і “Енерґія проґресу”, у романі “Формула Сонця”.
1974 р. за критику марксизму М.Руденко виключений з КПРС, 1975 – з СПУ. Мусив продати машину, дачу, влаштувався нічним сторожем.
На початку 70-х Руденко включився в роботу на захист прав людини, в тому числі національних. Мав тісні стосунки з московськими дисидентами, був членом радянського відділення “Міжнародної амністії”. 18 квітня 1975 року був заарештований за правозахисну діяльність, але ще під час слідства у зв’язку з 30-літтям перемоги амністований як учасник Другої Світової війни.
Коли Руденко домагався відновлення пенсії як інвалід, його в лютому–березні 1976 р. шахрайським чином примусово піддали психіатричній експертизі. Тільки завдяки порядності лікарів його не запроторили в психіатричку.
Після консультацій з Петром Григоренком, Оксаною Мешко, Олесем Бердником, Левком Лукיяненком, Іваном Кандибою, Олексою Тихим, Миколою Матусевичем, Мирославом Мариновичем, Ніною Строкатою 9 листопада 1976 року на квартирі Олександра Ґінзбурґа в Москві М.Руденко провів прес-конференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод. Того ж вечора квартира Руденка на другому поверсі в Пущі-Водиці під Києвом була закидана цеглою. Оксана Мешко, яка ночувала в квартирі разом з дружиною Руденка Раїсою, була поранена в плече. Так КДБ “відсалютував” на честь створення УГГ. Скоро були опубліковані її Декларація і Меморандум №1, у розділі “Типові порушення прав людини” були дані про голод 1933 р., про репресії 30-х років, знищення УПА, репресії проти шістдесятників, список політичних таборів і українських полів’язнів.
23-24 грудня 1976 у Руденка був проведений обшук, під час якого підкинули 39 доларів США. 5 лютого 1977 року М.Руденко був заарештований у Києві й етапований літаком у СІЗО м. Донецька, де було порушено справу проти нього і Олекси Тихого. (Дозвіл на арешт лідерів Московської, Української і Литовської Гельсінкських груп Юрія Орлова, Миколи Руденка, Томаса Венцлови дало Політбюро ЦК КПРС на клопотання Ґенерального прокурора СРСР Романа Руденка та Голови КДБ Юрія Андропова).
Суд відбувся 23 червня – 1 липня 1977 в “ленінській кімнаті” контори “Змішторгу” в м. Дружківка Донецької обл., на що “були процесуальні підстави” – О.Тихий народився і жив поблизу. З контори зняли вивіску. Допитаних свідків у залі не залишали. Одним зі свідків звинувачення у справі виступав професор Ілля Стебун, якого Руденко колись захищав від звинувачень у “космополітизмі”.
М.Руденко був засуджений на 7 р. таборів суворого режиму і 5 р. заслання за ст. 62 ч. 1 КК УРСР. Публіцистичні статті, художні твори, усні висловлювання Руденка кваліфіковані як наклепницькі. Суд обмежився тільки констатацією цього. Наприклад, з приводу “Енерґії проґресу” у вироці сказано, що праця “має ворожий характер, у ній наведені вигадки, які паплюжать радянський державний і суспільний лад”. У ній Руденко “робить спробу зганьбити революційні завоювання радянського народу і його авангарду – комуністів”. “У своїх художніх творах Руденко, виходячи з ворожих націоналістичних позицій, вустами виведених ним персонажів зводить наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад”. Нема у вироці й доказів, що Р. ставив за мету підірвати радянський лад.
Спеціальним розпорядженням Головліту УРСР у 1978 були вилучені з обігу (бібліотек і торгівлі) всі твори Р. — усього 17 назв.
М.Руденко відбував покарання в таборі ЖХ-385/19 (пос.. Лєсной) і ЖХ-385/3 (сел. Барашево, Мордовія). Спочатку як інваліда війни 2-ї групи Руденка не залучали до тяжкої фізичної праці. Але після того, як він на побаченні передав на волю через дружину Раїсу свої вірші, його у вересні 1981 р. етапували в ВС-389/36, що в сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.
5 травня 1978 року Раїса Руденко провела демонстрацію біля бібліотеки ім. Леніна в Москві, тримаючи в руках гасло: “Звільніть мого чоловіка, інваліда війни М.Руденка!”. За активну діяльність в УГГ і захист чоловіка 15 серпня 1981 року вона теж була заарештована і засуджена за ст. 62 ч. 1 КК УРСР на 5 р. таборів суворого режиму і 5 р. заслання. Утримували її в жіночій зоні ЖХ-385/3 в сел. Барашево в Мордовії.
За участь у страйках в’язнів, зривання нашивок з прізвищем, відмову від роботи Миколу Руденка часто кидали штрафний ізолятор (ШІЗО) і приміщення камерного типу (ПКТ). Начальник табору сказав: “Ви втратили право називатися інвалідом війни 2-ї групи”. Змінивши групу інвалідности на 3-ю, адміністрація послала Руденка на тяжку роботу.
5 березня 1984 М.Руденко відправлений етапом на заслання в с. Майма Горно-Алтайської АО, куди через три роки, після відбуття строку, привезли дружину Раїсу. Звільнені вони з заслання грудні 1987, але виявилося, що повертатися нікуди: київську квартиру після арешту дружини влада конфіскувала. Руденки виїздять у кінці 1987 року до Німеччини, потім до США. М.Руденко працює на радіостанціях “Свобода” і “Голос Америки”. 1988 позбавлений радянського громадянства. Очолив Зарубіжне представництво Української Гелькінкської Групи, потім Української Гельсінкської Спілки.
1988 р. Філадельфійський освітньо-науковий центр визнав М.Руденка “Українцем року” – за непохитну стійкість в обороні національних прав українського народу і його культури. Член ПЕН-клубу. 1990 обраний Дійсним членом Української Вільної Академії Наук (США). Лауреат літературної премії Українського фонду культури ім. В.Винниченка 1990 р.
У вересні 1990 М.Руденко повернувся до Києва. Відновлений у громадянстві, реабілітований.
1991 р. осліп і на праве око, але через півроку йому відкрилося ліве, яке не бачило 63 роки.
1993 р. за роман “Орлова балка” Руденкові присуджена Державна премія ім.Т.Шевченка в галузі літератури. 1996 р. за великий вклад у розвиток української літератури і за правозахисну діяльність Руденко нагороджений орденом “За заслуги” III ступеня; 2000 р. у зв’язку з 80-річчям йому присвоєно звання “Герой України”.
Микола Руденко був членом Етичної комісії Української Республіканської партії. З 1997 - член Республіканської Християнської партії.
1998 р. вийшли головні праці життя Миколи Руденка – книги “Найбільше диво – життя. Спогади” та “Енергія прогресу. Нариси з фізичної економії”, 2001 р. – «Гносис і сучасність (Архітектура Всесвіту)”. З його ініативи українські науковці, прихильники цілісного вчення про людину, природу і космос, створили 3 березня 1999 року громадську організацію – Наукове товариство імені Сергія Подолинського – для розвитку й поширення фізичної економії та запровадження її у суспільні відносини. М.Руденко – її Почесний Голова.
Бібліоґрафія:
I.
М.Руденко. Найбільше диво — життя. Спогади. Київ-Едмонтон-Торонто: Таксон, 1998.— С. 559.
М.Руденко. Енергія прогресу. Київ: Молодь, 1998.— С. 528.
М.Руденко. Гносис і сучасність (Архітектура Всесвіту). Тернопіль: Джура, 2001. – 248 с.
II.
Український правозахисний Рух.— Балтимор-Торонто: Смолоскип, 1978.
Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінкської групи.— Нью-Йорк, 1980, вип. 5.— С. 13; вип. 7.— С. 9; вип. 9.— С. 12; вип. 10.— С. 11; 1981, вип. 5.— С. 6; вип. 9.— С. 5, 12; 1984, вип. 1.— С. 14; вип. 3.— С. 8; вип. 4.— С. 11; вип. 5.— С. 11, 15, 16; вип. 6.— С. 8, 11.
М.Хейфец. Українські силуети.— Нью-Йорк: Сучасність, 1983.— С. 153-179. (рос. і укр. мовами; також: Поле відчаю й надії. Альманах. - К.: 1994. - С. 273-295; М.Хейфец. Избранное. В трех томах. - ХПГ. - Харьков: Фолои, 2000).
Інформаційні бюлетені Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод.— Балтимор-Торонто: Смолоскип, 1981, випуски 1978-1980 рр.— С. 10, 15, 22, 25, 36, 40, 47, 71, 72, 74-77, 79, 105, 110, 116, 128, 170.
Хроника текущих событий (ХТС).— Нью-Йорк: Хроника, 1976, вип. 39.— С. 77; вип. 42.— С. 21-22; вип. 43.— С. 44, 45, 52, 86-87; 1977, вип. 44.— C. 5, 6, 17-20, 28, 111, 112-114, 117-119, 122, 125; вип. 45.— С. 21-22, 24, 59, 60, 65, 90; вип. 47.— С. 96, 126, 127, 130, 131, 139, 146, 149, 154; 1978, вып. 48.— С. 19-20, 22, 54, 57, 72, 75, 94, 167; вип. 49.— С. 20, 25, 95; вип. 50.— С. 78; вип. 51.— С. 15, 17, 19, 55, 56-57, 106, 173; 1979, вип. 52.— С. 114, 131, 132; вип. 53.— С. 69, 70, 72, 157; вип. 54.— С. 57, 58, 134; вип. 55.— С. 7, 8, 26; 1980, вип. 56.— С. 16, 141; вип. 57.— С. 59; вип. 58.— С. 74; вип. 60.— С. 81; 1981, вип. 61.— С. 73, 99; вип. 62. — С. 29, 62, 63, 71, 144; вип. 63.
Л.Алексеева. История инакомыслия в СССР.— Вильнюс-Москва: Весть, 1992.— С. 27, 29, 30, 256.
Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980 рр.— К.: Либідь, 1995.— С. 59, 137, 160-163, 173.
Українська Гельсінкська група. До 20-ліття створення.— К.: УРП, 1996.
А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.— К.: Видавництво ім. О.Теліги.— 1998.— С. 210-212, 218, 219, 223, 245, 262.
Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. Упорядники Є.Ю. Захаров, В.В. Овсієнко. Харківська правозахисна група. Харків: Фоліо, 2001.
Ірина Рапп. Виправив і доповнив Василь Овсієнко.
Харківська правозахисна група – для Міжнародного словника дисидентів.