УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКА ЕТНІЧНА МЕЖА
05/09/2004 | Габелок
http://www.geocities.com/ukretno/lib/loza.html
Юрій Лоза
УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКА ЕТНІЧНА МЕЖА
І СУЧАСНІ КОРДОНИ ТА ТЕРИТОРІАЛЬНІ ПРЕТЕНЗІЇ
В. Маяковский
ДОЛГ УКРАИНЕ
Знаете ли вы украинскую ночь?
Нет, вы не знаете украинской ночи!
Здесь небо от дыма становится черно,
И герб звездой пятиконечной вточен.
Где горилкой, удалью и кровью
Запорожская бурлила Сечь,
Проводов уздой смирив Днепровье,
Днепр заставят на турбины течь.
И Днипро по проволокам-усам
Электричеством течет по корпусам.
Небось, рафинада и Гоголю надо!
Мы знаем, курит ли, пьет ли Чаплин;
Мы знаем Италии безрукие руины;
Мы знаем, как Дугласа галстук краплен...
А что мы знаем о лице Украини?
Знаний груз у русского тощ -
Тем, кто рядом, почета мало.
Знают вот украинский борщ,
Знают вот украинское сало.
И с культуры поснимали пенку:
Кроме двух прославленных Тарасов -
Бульбы и известного Шевченка, -
Ничего не выжмешь, сколько ни старайся.
А если прижмут - зардеется розой
И выдвинет аргумент новый:
Возьмет й расскажет пару курьезов -
Анекдотов украинской мовы.
Говорю себе: товарищ москаль,
На Украину шуток не скаль.
Разучите зту мову на знаменах-лексиконах алых,
- Эта мова величава и проста:
„Чуеш, сурмы загралы, час расплаты настав..."
Разве может быть затрепанней да тише
Слова поистасканного „Слышишь"?!
Я немало слов придумал вам,
Ввзвешивая их, одно хочу лишь, -
Чтобы стали всех моих стихов слова
Полновесными, как слово „чуешь".
Трудно людей в одно истолочь,
Собой кичись не очень.
Знаем ли мы украинскую ночь?
Нет, мы не знаем украинской ночи.
Слідом за проголошенням 24 серпня 1991 року незалежності України найвищі керівники РРФСР заявили про можливість перегляду кордонів Росії з суміжними республіками в разі виходу їх зі складу СРСР (певно, що мається на увазі перегляд кордонів на користь РРФСР, передусім з Україною). Називалися та й тепер називаються території й міста на сході й півдні України, що мусили б відійти до Росії, як „ісконно русскіє".
А як же насправді? Чи є Харків або Донбас українськими? Певна річ, невелика стаття не може дати повної відповіді, але на деякі моменти цієї проблеми хотілося б звернути увагу читача. Спробуємо простежити основні етапи формування українсько-російської етнічної межі, почавши від крайньої її точки на півночі (Сіверщина) й закінчуючи на півдні Чорним морем.
Сіверщина
Відомо, що етнічна територія українців сформувалася на землях, які заселяли такі літописні східнослов'янські племена - поляни, деревляни, волиняни, бужани, тиверці, уличі, білі хорвати, а також сіверяни. Зі сходу до території розселення сіверян прилягали землі в'ятичів - племені, що взяло участь в етногенезі сучасних росіян. Саме в цьому регіоні, на сході Сіверської землі, й почала формуватися межа між двома етносами - українцями і росіянами. Ймовірно, початок її становлення припадає десь на середину XII сторіччя - після відгалуження російської етнічної спільноти від загальноруської. (Загальноруська своєю чергою залишалася генетичною базою формування українського народу). Процес становлення українсько-російської етнічної межі розтягнувся на довгі століття. Зумовлено це було і монголо-татарською навалою, і тим, що Чернігово-Сіверщина стала на тривалий час ареною суперництва за право володіння нею Литовської, потім Польсько-Литовської держави з Московською. Раз у раз на цю землю вторгалися кримські татари.
Наприкінці XVI сторіччя на Лівобережжі (куди входила й Сіверська земля) почали формуватися сприятливі умови для інтенсивнішого, ніж на Поділлі чи Волині, розвитку продуктивних сил. Посилення кріпацтва в Галичині й на Волині спричинило масову втечу селян на Наддніпрянщину, де за короткий час дуже побільшала чисельність населення. Зростання міст як осередків торгівлі сприяло утворенню єдиного ринку в усій Наддніпрянщині. Отже, традиційні економічні зв'язки, спільна боротьба проти Польщі й утворення Української держави, до складу якої ввійшла більшість колишніх сіверських земель, стали вирішальним соціально-економічним чинником етнічних процесів на Сіверщині в XVII - на початку XVIII сторіччя.
Варто зазначити також, що в той час на терені колишньої Чернігово-Сіверщини зіткнулися два колонізаційні рухи: з півдня, від Правобережжя Дніпра та Південної Наддніп-рянщини, і з півночі, з різних місцевостей Московської держави, що значною мірою вплинуло на формування тут етнічної межі.
На початок XIX сторіччя етнічні межі в цьому краї чітко визначилися і дотепер суттєво не змінилися.
Слобожанщина та середнє Наддіння
Формування українсько-російської етнічної межі тривало в сусідній із Сіверщиною Слобожанщині.
Довгий час, аж до кінця XVI сторіччя, територія розселення українців, збігаючись на сході з державними кордонами Речі Посполитої, межувала з т.зв. Диким Полем - землями між Доном, верхньою Окою та лівими притоками Дніпра й Десни. Через часті набіги кримських татар ця територія фактично була не залюднена, хоч Московська держава вважала її своєю. (До речі, Д.Багалій - один із найвідоміших істориків Слобожжанщини, - доводячи історичну належність Слобожанщини до України, не раз наголошував, що Дике Поле до його заселення не належало Російській державі).
На зламі ХVІ-ХVП сторіч в Україні відбувалися драматичні події. Козацькі війни з поляками не дали сподіваної незалежності, спричинивши відплатні дії польського уряду. Саме тоді й почалося масове переселення українців на вільні землі Дикого Поля.
„Програвши свою справу з шляхетським режимом на Україні Наддніпрянській, в котрій український робочий нарід XVI і початків XVII в. сподівався утворити царство свободи і безпанського життя, - він береться утворити нову Україну за границями польської держави, за межами шляхетського досягання. „Непослушна" людність, котру приборкували над Дніпром, Сулою або Ворсклою, шукає захисту над Дінцем або Тихою Сосною; своєвільники, котрим Польща загороджувала „козацьку дорогу" Дніпрову, шукають і знаходять собі дороги через степи, через Донець і Дін „в мордовські і черемиські місця", в басейн середньої й нижньої Волги, вказуючи дороги пізнішій хліборобській українській колонізації", - писав М.Грушевський.
Початки переселення українців на ці терени збіглися в часі з розгортанням Російською державою оборонного будівництва на її південних рубежах. Протягом ЗО-40 років XVII сторіччя тут було споруджено т.зв. Білгородську лінію - систему укріплень, що включала низку міст-фортець і йшла від Охтирки на заході, далі на схід через Білгород (звідси й назва) в напрямку Острогозька, Воронежа й Тамбова. Одночасно пересельцями з України, яких російський уряд радо брав на свою службу, залюднювалися великі простори краю. Та була ще й російська державна колонізація цих земель, але її стримував передусім брак коштів на будівництво нових міст. Перевагу надавали саме пересельцям з України - „черкасам", як називали їх у Московщині, тим більш, що „черкаси" вимагали від уряду менше субсидій, ніж російські „служилі люди", особливо на спорудження міст (те саме стосувалося й озброєння, грошового та хлібного утримання). Уряд пильнував також, щоб укріплення поселенці будували в найнебезпечніших місцях - поблизу татарських сакм (шляхів) та біля переправ.
До половини XVII сторіччя переселення українців у цей край не були масові, хоч Філарет (Гумілевський) - автор „Історико-статистичного опису Харківської єпархії" і відзначає, що більш чи менш значне переселення з Наддніпрянщини велося і в 1617, 1638, 1645-1647 роках.
З 1637 року українців оселяли переважно в містах Білгородської лінії (Короча, Усерд) та в інших місцях (Путивль, Ливни, Єлець). Тоді поза межами Білгородської лінії із значних поселень наші земляки заснували тільки Чугуїв (1638 р.).
Після поразки українського війська в битві під Берестечком 1651 року почався масовий переселенський рух на Слобожанщину - Слобідську Україну (від „слобода" - свобода; слободами українці називали поселення, що їх засновували).
Д.Багалій визначив три періоди масової української колонізації Слобожанщини - 1651-1659, 1659-1663, 1663-1680 роки.. На перший період припадає заселення прикордонних із Гетьманщиною (Лівобережною Україною) місцевостей, а також тих, з яких сформувалася потім більша частина теренів Сумського, Охтирського й Харківського слобідських полків (полк - військово-адміністративна одиниця Слобідської України й Гетьманщини). 1651 року українцями заселено Краснокутськ, Городнє, Хухру та Колонтаїв. 1652 року засновано Острогозьк, Малинівку (поблизу Чугуєва). 1653 року відбулося нове заселення Охтирки (місто було засновано 1641 року в складі Речі Посполитої, але, згідно з Полянівським мирним договором 1647 року, воно відійшло до Російської держави, а всіх мешканців Охтирки примусово виселено до Речі Посполитої). Заселявся весь район Білгородської лінії від Охтирки до міста Вільного, яке заклали московські „служилі люди" 1640 року (тепер - село Вільне Великописарівського району Сумської області). На 1654 рік припадає нове заселення слободи Терни (заснованої 1643 року і 1647 покинутої жителями) і заснування Ворожби (Лебединської). Між 1652 і 1654 роками засновано Харків, тоді ж виникли й навколишні слободи - Вільшана, Липці, Хорошеве та поселенння на Змійовому городищі (тепер - Зміїв)". 1655 року (згідно з іншими даними - 1652 року) закладено місто Суми. Майже одночасно поблизу Сум постали інші поселення - Боромля, Лебедин, Нижня Сироватка, Стецьківка, Тростянець. Близько 1657 року українці збудували фортецю і заселили місто Цареборисів - на місці збудованого 1600 року росіянами і спаленого татарами 1612 року міста (тепер - село Червоний Оскіл Ізюмського району Харківської області).
Нова хвиля переселень прокотилася на початку б0-х років XVII сторіччя. У той період залюднено велику територію між Дінцем і Осколом. Через ці землі пролягав один з головних шляхів, яким татари ходили на Московську державу - Ізюмський. Тоді було засновано Салтів, Богодухів.
1663 року почався третій період української колонізації Слобожанщини, особливо потужний у 1674 - 1675 та 1679 -1680 роках (в українській історії ця доба відома під назвою „Руїна"). Українці далі освоювали межиріччя Дінця й Осколу, заснували Балаклію, Савинці, Бишкин, Андрієві Лози (тепер містечко Андріївка Балаклійського району Харківської області). Лиман, Дворічну, Горохуватку, Вовчу (тепер - Вовчанськ), Бурлук, Хотімлю, Куп'янку (тепер - Куп'янськ) тощо.
У межах Сумського полку постали слободи Білопілля, Суджа (тепер місто Курської області РФ), Грайворон (тепер місто Білгородської області РФ), Ямна (поблизу Вільного). 1676 року „черкаси" заселили місто Тор (тепер Слов'янськ Донецької області), 1677 року заклали Золочів".
Від 80-х років XVII сторіччя залюднюються землі між річкою Осколом (на заході), Білгородською лінією (на півночі), Дінцем (на півдні) й Доном (на сході), де був татарський Кальміуський шлях. Тут виникають слободи: Стара Біла (тепер - місто Старобільськ на Луганщині), Біловодськ. Початком 80-х років датується виникнення міста Ізюма й поселень поблизу Муравського шляху - Коломака, Перекопа, Високопілля. На початку 90-х років харківський полковник Г.Донець збудував Маяцьке (тепер - село Маяки), Райгородок і Черкаське (усі Слов'янського району на Донеччині) - укріплення нової оборонної лінії.
На початку наступного сторіччя пожвавлюється колонізaційний рух у межиріччі Осколу й Дону. Виникають Мілуватка, Сватова Лучка (тепер - місто Сватове Луганської області), Кремінна, Нижня Дуванка, Ямпіль та інші поселення, що зго-дом увійшли до новоутвореного Ізюмського полку. Відбувалося також активне заселення земель Острогозького полку. Україн-ські поселенці заснували слободи Підгірну, Стару Калитву, Нову Калитву, Попівку, Красний Острів, Лосеву, Богучар, Петрівську (тепер - місто Бутурлинівка) - усі вони входять тепер до складу Воронезької області Російської Федерації. Та перші українські поселення постали тут значно раніше. Так, ще в 1641-1642 роках козаки Гвоздеве-Єндовищенського козацького війська для захисту правобережжя Дону заснували поселення Гвоздівку, Єндовище, Вознесенівку, Ведужинську, Касторне, Перлівку та інші поблизу Воронежа.
На 1711 рік припадає останнє переселення в Слобожанщину українців із Правобережної України. Далі освоєння українцями Східної Слобожанщини (Наддіння та басейну річки Айдар) відбувалося переважно завдяки внутрішнім міграціям.
Існували на Слобожанщині й поселення росіян, здебільшого незначні, вкраплені в ареал українського розселення. Відомі два найбільші масиви. Перший - Чугуїв з околицею, що його заселили росіяни 1647 року після того, як Чугуїв покинули українські козаки, які заснували це місто 1638 року. Другий масив російських поселень виник значно пізніше, коли споруджувалася Українська лінія укріплень задля дальшого просування на південь володінь Російської держави (ЗО - 60 рр. XVIII ст.). Тягнеться він вузькою смугою вздовж річки Берека, від гирла її до села Старовірівки (тепер Нововодолазького району Харківської області). Росіяни заселили також міста Білгородської лінії.
Окремо слід сказати про колонізацію українцями межиріччя Дону й Дінця (басейн річки Білої Калитви). Заселяли цей край у XVIII сторіччі селяни, переважно вихідці із Слобожанщини й Гетьманщини, на землях, відведених військовими отаманами, старшинами та іншими чинами військового управління Землі Дінського війська. Не займаючись хліборобством, дінські козаки віддали найродючіші землі для освоєння українським селянам. Тут виникали поселення переважно хутірського типу. Але згодом постали слободи - найбільші зпоміж них Криворізька, Мальчівсько-Повненська.
Бaсейн річки Міус та Нижнє Наддіння
Терен басейну Міусу довгий час перебував на пограниччі земель Запорозького й Дінського військ. Протягом значної частини XVIII сторіччя ці землі були ареною протиборства між Росією і Туреччиною за володіння Озівським узбережжям. На схилку того сторіччя, коли військові дії закінчились, склались сприятливі умови для колонізації північно-східного та східного берегів Озівського моря, гирла Дону. Як і в деяких інших випадках, залюднювали ці терени із заходу українці, зі сходу - росіяни. У висліді ще в одному регіоні між ними пролягла етнічна межа.
Спершу тут виникали поселення виключно хутірського типу з незначною кількістю людності. Але кількість хуторів швидко зростала. Так, якщо до 1775 року в басейні Міусу існувало всього чотири хутори, то до 1800 року тут було засновано ще 103 хутори. Багато з них поступово перетворювалися на великі селянські слободи. Серед перших поселень українці заснували слободи Миколаївку, Покровське й Троїцьке (біля Таганрога) та Кагальник - біля гирла Дону. До різкого збільшення українських пересельців у цьому краї спричинився вчинений Катериною II розгром Запорозької Січі. Так, якщо за даними четвертої ревізії (1782 р.) на Дону і в Надозів'ї було 26758 вихідців з України, то під час п'ятої ревізії (1795 р.) їх стало вже 58500. Між 1778 і 1796 роками тільки поблизу Таганрога виникло більш як 55 слобід і хуторів.
Після указу 1796 року, що заборонив самовільні переходи поселенців на південних і південно-східних окраїнах Росії, колонізаційний потік із суміжних з Нижнім Наддінням українських губерній посилився. Поселенці сподівалися перейти до козаків і здобути свободу. За XIX сторіччя чисельність українців на Дону (Середнє й Нижнє Наддіння в межах області Дінського війська) та Надозів'ї зросла в кілька разів (1795 р. українців чоловічої статі тут було 61322, а 1897 р. -1294320 осіб).
Одночасно з цим залюднювалося східне узбережжя Озівського моря, між гирлами Дону та Єї. Але простори, що лежали далі на схід від Озівського моря (на захід і схід від річки Манич), заселялися повільніше, колонізація їх закінчилася переважно в перші десятиліття XX сторіччя.
Кубань
1775 року з наказу Катерини II зруйновано Запорозьку Січ. Західну частину запорозьких земель приєднано до т.зв. Новоросії, східну - до Озівської губернії. Запорозькі козаки, які не захотіли бути підданцями Росії, заснували Задунайську Січ. Решту війська було покріпачено або розсіяно по причорноморських степах, а військову старшину ув'язнено. Та російський уряд невдовзі побачив свою помилку: під час наскоків татар і воєн з Туреччиною не було кому боронити південні рубежі імперії від її ворогів. Тому вже 1787 року із розсіяних по степах запорожців сформували козацьке військо, згодом назване Чорноморським (на честь подвигів, якими уславилися козаки під Очаковом, на Чорному морі під час тодішньої російсько-турецької війни) . Це військо уряд Катерини II ухвалив оселити на правобережжі річки Кубані, від гирла до місця, де в неї впадала Лаба (цей край почали називати Чорноморією). Тоді ті, щойно приєднані до Російської імперії у висліді війни з Туреччиною землі були майже безлюдні. Мешканці краю - ногайці, татари - після 1783 року остаточно його залишили. Коли-неколи татарська орда, незважаючи на проведені Росією державні кордони, з'являлася на правому боці Кубані, випасала свої табуни в багатих степах, добувала сіль з озер і поверталася назад, у Закубання. Російський уряд, поселивши тут чорноморців, сподівався забезпечити надійну охорону своїх південних рубежів.
25 серпня (за новим стилем 7 вересня) 1792 року перша група чорноморців чисельністю 3847 стройових козаків під командою військового полковника Сави Білого висадилася в Тамані. Цю дату звичайно вважають за початок заселення українцями Кубані, власне частини її - Чорноморії. Протягом наступного року було засновано 8 тимчасових поселень у районі Таманського півострова, а також адміністративний центр Чорноморії, а згодом усієї Кубані - місто Катеринодар. Якийсь час уживаною була й українська назва цього міста - Карасунський Кут (так називався мис на річці Кубані, біля якого воно постало). У Катеринодарі створили військову резиденцію, спорудили фортецю й церкву Св.Трійці. Як колись у Запорожжі, при фортеці збудували також курені та приміщення для курінних отаманів і „бездомних" козаків.
Від 1794 року почалося залюднення всього терену Чорноморії. Було знайдено 40 місць для „курінних поселень" (щоправда, спершу деякі місця вибрали невдало й чимало куренів потім перебралися на інші, придатніші місця, де ці поселення існують і тепер). Тоді закладено 40 „курінних поселень" (так називали їх за аналогією із Запорожжям, проте недовго, до 1842 року, коли після скасування залишків козацького самоврядування цю назву замінили на загальноросійську „станіца"). Поселення дістали назви куренів Запорозького війська - за іменами їхніх отаманів-засновників, найменуваннями міст-метрополій, звідки вийшли перші запорожці, або козаків, з яких складався той чи той курінь. Виняток становили лише два курінні поселення: Катеринівське, назване на честь російської імператриці, та Березанське, найменоване так на згадку про здобуття Березанської фортеці на Чорному морі. Решта 38 новозаснованих куренів були такі: Кисляківський, Іванівський, Конелівський, Сергіївський, Дінський, Крилівський, Канівський, Батуринський, Поповичівський (тепер станиця Калінінська), Васюринський, Незамайківський, Іркліївський, Щербинівський (тепер станиця Старо-Щербинівська),Тимошівський (нині місто Тимошівськ), Шкуринський, Коренівський (нині місто Коренівськ), Рогівський, Корсунський (тепер станиця Старо-Корсунська), Кальниболотський, Уманський (правильніше, мабуть, Гуманський; тепер станиця Ленінградська), Дерев'янківський (тепер станиця Старо-Дерев'янківська), Нижче-Стебліївський (тепер станиця Старо-Нижчестебліївська), Вище-Стебліївський, Джереліївський (тепер станиця Старо-Джереліївська), Переяславський, Полтавський (тепер станиця Красноармійська), Мишастівський (тепер станиця Старо-Мишастівська), Менський, або Мінський (певно, за назвою містечка Мена, або Міна на Чернігівщині; тепер станиця Старо-Мінська), Титарівський (тепер станиця Старо-Титарівська), Левушківський (тепер станиця Старо-Левушківська), Величківський (тепер станиця Старо-Величківська), Пластунівський, Дядьківський, Брюховецький, Ведмедівський, Платнирівський, Кущівський та Пашківський.
Одночасно з курінними поселеннями, а то й раніше, виникали дрібні форми залюднених пунктів - хутори, зимівники, коші. Курені були поселеннями адміністративними й господарськими, а хутори - тільки господарськими.
У перші роки перебування на нових землях Чорноморське військо було нечисленне. Так, 1795 року в Чорноморії було 25 тисяч мешканців, з-поміж них 17 тисяч - чоловічої статі. Цього було замало, щщоб відбувати військову службу й освоювати край. Саме тому протягом наступних 40 років переселилося сюди ще більш як 100 тисяч чоловіків і жінок із Полтавської, Чернігівської і Харківської губерній (1808,1820, 1848 рр.). З прибуттям їх закладалися нові поселення. На середину XIX сторіччя в Чорноморії було вже три міста (до Катеринодара додалися Тамань і Єйськ, утворений 1848 року із селища), а кількість станиць - колишніх курінних поселень - збільшилася на 21 (серед них такі, як Ново-Щербинівська, Ново-Корсунська, Павлівська, Довжанська, Комишуватська та інші). У 1850 році населення Чорноморії становило 150684 осіб (81514 - чоловічої й 69173 - жіночої статі).
Одночасно із залюдненням козаками-чорноморцями земель між долішньою течією Кубані й річки Єї та Куго-ЄЇ, дінські козаки заселяли т.зв. область Кавказького лінійного війська, що межувала безпосередньо з Чорноморією. Саме на кордоні Чорноморії і Кавказької лінії почала формуватися українсько-російська етнічна межа. Чорноморію заселяли переважно українці, а Кавказьку лінію - росіяни (хоч і тут почали виникати уккраїнські поселення). Наприклад, 1803 року було закладено й заселено вихідцями із Слобідської України станиці Теміжбецьку, Казанську, Ладозьку й Тифліську (за назвами розміщених поряд редутів Кавказької лінії), а 1804 року - станицю Воронезьку.
Наприкінці 1860 року Чорноморію було ліквідовано як військово-адміністративну одиницю й об'єднано з частиною земель Кавказького лінійного війська. Так утворилася Кубанська область. Із заснуванням 1866 року на колишніх землях Чорноморії станиць Анастасіївської, Слов'янської (нині місто Слов'янськ-на-Кубані), Курчанської та 1873 року Ясенської і Копанської процес колонізації українцями північно-західної частини Кубанської області в основному закінчився.
1829 року Російська імперія розширила свої володіння за рахунок лівого берега Кубані (т.зв. Закубання). Цей гірський край був здавна заселений адигечеркеськими та абхазькими (азеґа) племенами, що не скорилися Росії і вели проти неї довголітню боротьбу. 1864 року війна на Західному Кавказі скінчилася поразкою корінних жителів Закубання, відтак більша частина їх покинула батьківський край і переселилася до Туреччини. Позосталі горяни розселилися в аулах уздовж лівого берега Кубані (нині територія Адигейської республіки). Землі, покинуті корінними жителями Закубання, від 1861 року почали заселяти українці - переважно мешканці сусідньої Чорноморії, а також росіяни. До 1870 року Закубання в основному було залюднене: Західне - переважно українцями. Східне - росіянами, а проте чіткої етнічної межі, як на правобережжі Кубані, тут не було.
Варто також сказати, що на зламі ХІХ-ХХ століть у межах української суцільної етнічної території в Кубанській області існували окремі острови (невеликі компактні групи) розселення вірменів, німців, греків, молдаван тощо.
Така назагал історія української східної колонізації і формування українсько-російської етнічної межі.
Східна Слобожанщина, Наддіння та Кубань у XX сторіччі
Із усього вищезазначеного можна зробити висновок, що упродовж ХУІІ-ХІХ сторіч на сході й південному сході українського етнічного терену сформувався досить великий масив, який охоплював повністю землі Харківської, частково Курської, Воронезької, Чорноморської, Ставропольської губерній, а також Кубанської і Дінської областей.
Третім універсалом Центральної Ради 20 листопада 1917 року було проголошено Українську Народну Республіку, до складу її ввійшла, зокрема й Харківська губернія. Щодо інших земель, заселених українцями, то законом від 29 листопада того ж року було передбачено провести вибори до Українських Установчих Зборів, між іншим, у повітах Путивльському, Грайворонському й НовоОскільському Курської губернії та Острогозькому, Бирюцькому, Валуйському й Богучарському Воронезької губернії.
Уряд П.Скоропадського, що 29 квітня 1918 року прийшов на зміну Центральній Раді, прилучив до Української Держави, крім вищезазначених повітів, ще й Рильський, Суджанський, Білгородський та Корочанський повіти Курщини. Але цей кордон проіснував недовго.
Справа приєднання до України Кубані, як і Криму та Бессарабії, розбиралася гетьманським урядом, але не була реалізована.
Українська Соціалістична Радянська Республіка також не змогла поширити свою юрисдикцію на східні та південно-східні землі, заселені українцями. Навпаки, внаслідок перегляду кордонів у 1923-1924 роках Україна втратила Таганрізьку округу та суміжні з нею землі, діставши навзамін частину Путивльського повіту та ще деякі невеликі території. Протягом 1919-1924 років до Росії відійшли території з населенням 478 тисяч, а до УСРР перейшла територія з населенням 278 тисяч чоловік. Загалом поза межами України залишилися терени, де жили компактним ареалом поруч зі східними кордонами УСРР більш як 3 мільйони української людності.
У першій чверті XX століття окреслилася тенденція до скорочення питомої ваги українців на заселених переважно українською людністю суміжних з УСРР землях, що входили до складу РСФРР (тепер це території Білгородської. Воронезької, Курської, Ростовської областей та Краснодарського й Ставропольського країв РРФСР). Так, перепис 1926 року відзначив невелике зростання абсолютного числа українців Воронезької й Курської губерній порівняно з переписом 1897 року, але частка їх у загальній кількості населення знизилась відповідно на 3% і 3,4 %29.
У наступні роки спадала питома вага українців у загальній чисельності населення прилеглих до України регіонів РРФСР, хоч доти вони були тут переважною більшістю.
Переписи 1959 й 1970 років показали, що процес винародовлення української людності сягнув у цих краях дуже глибоко й практично став необоротним. Так, у Воронезькій області, за даними перепису 1959 року, росіяни становили 90,9% усього сільського населення, а українці - тільки 8,7%. За ЗО років, з 1926 по 1959 рік, питома вага українців тут знизилася майже в 4 рази. Тенденція до зниження частки української людності серед усього населення особливо проявилася на Білгородщині й Курщині. У районах, де раніш були цілі українські поселення, українцями тепер називають себе лише по кількадесят чоловік.
Не менш сумну картину можна спостерігати на Дону та Кубані. За переписом 1926 року на Північному Кавказі, головно на Кубані, налічувалося 3 мільйони 107 тисяч українців, а в 1959 році їх було всього 170 тисяч. За переписом 1979 року частка українців становила: у Краснодарському краї - 3,6%, в Ростовській області - 3,8% (для порівняння: 1897 року найнижчий відсоток українців на Кубані був у Лабинському відділі - 19,8%, найвищий - у Єйському й Темрюцькому - відповідно 80,1% і 79,1%; території всіх трьох відділів тепер входять до Краснодарського краю).
Рівень національної свідомості нащадків українських пересельців на Білгородщині наочно демонструють такі їхні висловлювання, що їх наводить етнограф Л.Чижикова: „Мы хохлами назывались, а фактически мы русские, потому что живем на территории РСФСР. По-украински читать мы не можем, так как в школе учили русский язык. Когда по телевизору идет харьковская программа на украинском языке (Харків зовсім поряд, за кілька десятків кілометрів. - Ю.Л.), мы многих слов не понимаем" (мешканець с.Березівки, 1890 р.н.). Або ж: „Теперь все называют себя русскими, и я считаю себя русским. Родился в Курской губернии, через 15 км - хутор Козачок Харьковской области, там - украинцы. Точнее мы - переверты, не знаeм хорошо ни русского, ни украинского языка" (мешканець того самого села, 1910 р.н.).
Такі сумні реалії примушують зробити певні висновки. Регіони, заселені й освоєні українцями, залишилися практично ізольованими від України і стали ніби полігоном для витворення „новой общности - советского народа", де впродовж історично короткого часу позбавлено національних рис мільйони українців. На території, що дорівнює майже 1/5 площі теперішньої Української держави, після брутальної ліквідації там на початку 30-х років зародків української преси та шкільництва практично завмерло українське життя. Нині здебільшого тільки українські прізвища й назви поселень нагадують, що там колись теж була Україна. І хто знає, чи висували б територіальні вимоги до нас наші сусіди, намагаючись, скажімо, відірвати од України Харківщину чи Донбас, якби на суміжних теренах Білгородщини чи Кубані жив свідомий свого українського походження люд.
За даними перепису 1897 року, чисельність українців у цьому масиві становила:
Назва адміністративної одиниці
(у дужках вказано адм. центр
у разі, коли він різнойменший
з назвою адм. одиниці) Всього мешканців Зокрема українців
Абсолютне число % від загального числа мешканців даної адм. одиниці
з містами без міст
1. Харківська губ. (всі повіти і м.Харків) 2.492.316 2.009.411 80.6 85.3
2. Воронезька губ., зокрема повіти: Острогозький 1.967.054 273.837 854.093 - 247.241 - 43.4 - -90.3 - - 46.9 - -93.5 -
Богучарський 309.965 253.619 81.8 82.2
Бирюцький 200.668 140.700 70.5 69.3
Валуйський 188.113 96.134 51.1 52.9
Павлівський 157.365 66.061 38.4 43.0
Бобровський 286.745 47.339 16.5 15.6
3. Курська губ. зокрема повіти: Грайворовський 1.604.515 177.479 523.277 - 104.506 - 32.6 - -59.4 - - 33.7 - -60.4 -
Путивльський 164.133 86.209 52.6 55.3
Ново-Оскільський 157.849 80.514 51.1 51.8
Суджанський 150.263 72.011 47.0 43.3
Корочанський 159.024 54.558 34.3 34.4
Рильський 164.368 50.925 31.5 33.2
Білгородський 174.299 37.002 21.3 24.1
4. Кубанська обл. (м.Катеринодар), зокрема відділи: 1.918.881 908.818 47.4 49.2
Єйський 177.300 205.063 73.9 80.1
Темрюцький 342.976 257.918 75.2 79.1
Катеринодарський 245.173 126.941 51.8 56.7
Кавказький (ст-ця Тихоріцька) 249.182 114.037 45.8 47.0
Майкопський 283.117 88.588 31.3 31.3
5. Дінська обл. (м.Новочеркаськ), зокрема округи: 2.564.238 719.655 28.1 31.1
Таганрізька 412.995 254.810 61.7 69.2
Донецька (ст-ця Кам'янська) 455.819 177.376 38.9 39.8
Ростовська 369.732 124.183 33.6 52.3
Сальська 76.297 22.378 29.3 31.0
Черкаська (м.Новоченкаськ) 240.222 45.350 18.9 22.7
6. Ставропільська губ., зокрема: Ведмеженський повіт 873.301 - 232.929 319.817 - 105.942 - 36.6 - -45.5 - - 39.9 - -47.9 -
7. Чорноморська губ., (м.Новоросійськ), зокрема: 57.418 9.252 16.0 17.7
Туапсинська окр. 9.051 2.170 23.9 26.8
Новоросійський пов. 34.908 5.842 16.8 20.3
Дані наведено тільки по тих повітах, округах і відділах, що повністю або частково перебували в межах суцільного українського етнічного терену.
Юрій Лоза
УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКА ЕТНІЧНА МЕЖА
І СУЧАСНІ КОРДОНИ ТА ТЕРИТОРІАЛЬНІ ПРЕТЕНЗІЇ
В. Маяковский
ДОЛГ УКРАИНЕ
Знаете ли вы украинскую ночь?
Нет, вы не знаете украинской ночи!
Здесь небо от дыма становится черно,
И герб звездой пятиконечной вточен.
Где горилкой, удалью и кровью
Запорожская бурлила Сечь,
Проводов уздой смирив Днепровье,
Днепр заставят на турбины течь.
И Днипро по проволокам-усам
Электричеством течет по корпусам.
Небось, рафинада и Гоголю надо!
Мы знаем, курит ли, пьет ли Чаплин;
Мы знаем Италии безрукие руины;
Мы знаем, как Дугласа галстук краплен...
А что мы знаем о лице Украини?
Знаний груз у русского тощ -
Тем, кто рядом, почета мало.
Знают вот украинский борщ,
Знают вот украинское сало.
И с культуры поснимали пенку:
Кроме двух прославленных Тарасов -
Бульбы и известного Шевченка, -
Ничего не выжмешь, сколько ни старайся.
А если прижмут - зардеется розой
И выдвинет аргумент новый:
Возьмет й расскажет пару курьезов -
Анекдотов украинской мовы.
Говорю себе: товарищ москаль,
На Украину шуток не скаль.
Разучите зту мову на знаменах-лексиконах алых,
- Эта мова величава и проста:
„Чуеш, сурмы загралы, час расплаты настав..."
Разве может быть затрепанней да тише
Слова поистасканного „Слышишь"?!
Я немало слов придумал вам,
Ввзвешивая их, одно хочу лишь, -
Чтобы стали всех моих стихов слова
Полновесными, как слово „чуешь".
Трудно людей в одно истолочь,
Собой кичись не очень.
Знаем ли мы украинскую ночь?
Нет, мы не знаем украинской ночи.
Слідом за проголошенням 24 серпня 1991 року незалежності України найвищі керівники РРФСР заявили про можливість перегляду кордонів Росії з суміжними республіками в разі виходу їх зі складу СРСР (певно, що мається на увазі перегляд кордонів на користь РРФСР, передусім з Україною). Називалися та й тепер називаються території й міста на сході й півдні України, що мусили б відійти до Росії, як „ісконно русскіє".
А як же насправді? Чи є Харків або Донбас українськими? Певна річ, невелика стаття не може дати повної відповіді, але на деякі моменти цієї проблеми хотілося б звернути увагу читача. Спробуємо простежити основні етапи формування українсько-російської етнічної межі, почавши від крайньої її точки на півночі (Сіверщина) й закінчуючи на півдні Чорним морем.
Сіверщина
Відомо, що етнічна територія українців сформувалася на землях, які заселяли такі літописні східнослов'янські племена - поляни, деревляни, волиняни, бужани, тиверці, уличі, білі хорвати, а також сіверяни. Зі сходу до території розселення сіверян прилягали землі в'ятичів - племені, що взяло участь в етногенезі сучасних росіян. Саме в цьому регіоні, на сході Сіверської землі, й почала формуватися межа між двома етносами - українцями і росіянами. Ймовірно, початок її становлення припадає десь на середину XII сторіччя - після відгалуження російської етнічної спільноти від загальноруської. (Загальноруська своєю чергою залишалася генетичною базою формування українського народу). Процес становлення українсько-російської етнічної межі розтягнувся на довгі століття. Зумовлено це було і монголо-татарською навалою, і тим, що Чернігово-Сіверщина стала на тривалий час ареною суперництва за право володіння нею Литовської, потім Польсько-Литовської держави з Московською. Раз у раз на цю землю вторгалися кримські татари.
Наприкінці XVI сторіччя на Лівобережжі (куди входила й Сіверська земля) почали формуватися сприятливі умови для інтенсивнішого, ніж на Поділлі чи Волині, розвитку продуктивних сил. Посилення кріпацтва в Галичині й на Волині спричинило масову втечу селян на Наддніпрянщину, де за короткий час дуже побільшала чисельність населення. Зростання міст як осередків торгівлі сприяло утворенню єдиного ринку в усій Наддніпрянщині. Отже, традиційні економічні зв'язки, спільна боротьба проти Польщі й утворення Української держави, до складу якої ввійшла більшість колишніх сіверських земель, стали вирішальним соціально-економічним чинником етнічних процесів на Сіверщині в XVII - на початку XVIII сторіччя.
Варто зазначити також, що в той час на терені колишньої Чернігово-Сіверщини зіткнулися два колонізаційні рухи: з півдня, від Правобережжя Дніпра та Південної Наддніп-рянщини, і з півночі, з різних місцевостей Московської держави, що значною мірою вплинуло на формування тут етнічної межі.
На початок XIX сторіччя етнічні межі в цьому краї чітко визначилися і дотепер суттєво не змінилися.
Слобожанщина та середнє Наддіння
Формування українсько-російської етнічної межі тривало в сусідній із Сіверщиною Слобожанщині.
Довгий час, аж до кінця XVI сторіччя, територія розселення українців, збігаючись на сході з державними кордонами Речі Посполитої, межувала з т.зв. Диким Полем - землями між Доном, верхньою Окою та лівими притоками Дніпра й Десни. Через часті набіги кримських татар ця територія фактично була не залюднена, хоч Московська держава вважала її своєю. (До речі, Д.Багалій - один із найвідоміших істориків Слобожжанщини, - доводячи історичну належність Слобожанщини до України, не раз наголошував, що Дике Поле до його заселення не належало Російській державі).
На зламі ХVІ-ХVП сторіч в Україні відбувалися драматичні події. Козацькі війни з поляками не дали сподіваної незалежності, спричинивши відплатні дії польського уряду. Саме тоді й почалося масове переселення українців на вільні землі Дикого Поля.
„Програвши свою справу з шляхетським режимом на Україні Наддніпрянській, в котрій український робочий нарід XVI і початків XVII в. сподівався утворити царство свободи і безпанського життя, - він береться утворити нову Україну за границями польської держави, за межами шляхетського досягання. „Непослушна" людність, котру приборкували над Дніпром, Сулою або Ворсклою, шукає захисту над Дінцем або Тихою Сосною; своєвільники, котрим Польща загороджувала „козацьку дорогу" Дніпрову, шукають і знаходять собі дороги через степи, через Донець і Дін „в мордовські і черемиські місця", в басейн середньої й нижньої Волги, вказуючи дороги пізнішій хліборобській українській колонізації", - писав М.Грушевський.
Початки переселення українців на ці терени збіглися в часі з розгортанням Російською державою оборонного будівництва на її південних рубежах. Протягом ЗО-40 років XVII сторіччя тут було споруджено т.зв. Білгородську лінію - систему укріплень, що включала низку міст-фортець і йшла від Охтирки на заході, далі на схід через Білгород (звідси й назва) в напрямку Острогозька, Воронежа й Тамбова. Одночасно пересельцями з України, яких російський уряд радо брав на свою службу, залюднювалися великі простори краю. Та була ще й російська державна колонізація цих земель, але її стримував передусім брак коштів на будівництво нових міст. Перевагу надавали саме пересельцям з України - „черкасам", як називали їх у Московщині, тим більш, що „черкаси" вимагали від уряду менше субсидій, ніж російські „служилі люди", особливо на спорудження міст (те саме стосувалося й озброєння, грошового та хлібного утримання). Уряд пильнував також, щоб укріплення поселенці будували в найнебезпечніших місцях - поблизу татарських сакм (шляхів) та біля переправ.
До половини XVII сторіччя переселення українців у цей край не були масові, хоч Філарет (Гумілевський) - автор „Історико-статистичного опису Харківської єпархії" і відзначає, що більш чи менш значне переселення з Наддніпрянщини велося і в 1617, 1638, 1645-1647 роках.
З 1637 року українців оселяли переважно в містах Білгородської лінії (Короча, Усерд) та в інших місцях (Путивль, Ливни, Єлець). Тоді поза межами Білгородської лінії із значних поселень наші земляки заснували тільки Чугуїв (1638 р.).
Після поразки українського війська в битві під Берестечком 1651 року почався масовий переселенський рух на Слобожанщину - Слобідську Україну (від „слобода" - свобода; слободами українці називали поселення, що їх засновували).
Д.Багалій визначив три періоди масової української колонізації Слобожанщини - 1651-1659, 1659-1663, 1663-1680 роки.. На перший період припадає заселення прикордонних із Гетьманщиною (Лівобережною Україною) місцевостей, а також тих, з яких сформувалася потім більша частина теренів Сумського, Охтирського й Харківського слобідських полків (полк - військово-адміністративна одиниця Слобідської України й Гетьманщини). 1651 року українцями заселено Краснокутськ, Городнє, Хухру та Колонтаїв. 1652 року засновано Острогозьк, Малинівку (поблизу Чугуєва). 1653 року відбулося нове заселення Охтирки (місто було засновано 1641 року в складі Речі Посполитої, але, згідно з Полянівським мирним договором 1647 року, воно відійшло до Російської держави, а всіх мешканців Охтирки примусово виселено до Речі Посполитої). Заселявся весь район Білгородської лінії від Охтирки до міста Вільного, яке заклали московські „служилі люди" 1640 року (тепер - село Вільне Великописарівського району Сумської області). На 1654 рік припадає нове заселення слободи Терни (заснованої 1643 року і 1647 покинутої жителями) і заснування Ворожби (Лебединської). Між 1652 і 1654 роками засновано Харків, тоді ж виникли й навколишні слободи - Вільшана, Липці, Хорошеве та поселенння на Змійовому городищі (тепер - Зміїв)". 1655 року (згідно з іншими даними - 1652 року) закладено місто Суми. Майже одночасно поблизу Сум постали інші поселення - Боромля, Лебедин, Нижня Сироватка, Стецьківка, Тростянець. Близько 1657 року українці збудували фортецю і заселили місто Цареборисів - на місці збудованого 1600 року росіянами і спаленого татарами 1612 року міста (тепер - село Червоний Оскіл Ізюмського району Харківської області).
Нова хвиля переселень прокотилася на початку б0-х років XVII сторіччя. У той період залюднено велику територію між Дінцем і Осколом. Через ці землі пролягав один з головних шляхів, яким татари ходили на Московську державу - Ізюмський. Тоді було засновано Салтів, Богодухів.
1663 року почався третій період української колонізації Слобожанщини, особливо потужний у 1674 - 1675 та 1679 -1680 роках (в українській історії ця доба відома під назвою „Руїна"). Українці далі освоювали межиріччя Дінця й Осколу, заснували Балаклію, Савинці, Бишкин, Андрієві Лози (тепер містечко Андріївка Балаклійського району Харківської області). Лиман, Дворічну, Горохуватку, Вовчу (тепер - Вовчанськ), Бурлук, Хотімлю, Куп'янку (тепер - Куп'янськ) тощо.
У межах Сумського полку постали слободи Білопілля, Суджа (тепер місто Курської області РФ), Грайворон (тепер місто Білгородської області РФ), Ямна (поблизу Вільного). 1676 року „черкаси" заселили місто Тор (тепер Слов'янськ Донецької області), 1677 року заклали Золочів".
Від 80-х років XVII сторіччя залюднюються землі між річкою Осколом (на заході), Білгородською лінією (на півночі), Дінцем (на півдні) й Доном (на сході), де був татарський Кальміуський шлях. Тут виникають слободи: Стара Біла (тепер - місто Старобільськ на Луганщині), Біловодськ. Початком 80-х років датується виникнення міста Ізюма й поселень поблизу Муравського шляху - Коломака, Перекопа, Високопілля. На початку 90-х років харківський полковник Г.Донець збудував Маяцьке (тепер - село Маяки), Райгородок і Черкаське (усі Слов'янського району на Донеччині) - укріплення нової оборонної лінії.
На початку наступного сторіччя пожвавлюється колонізaційний рух у межиріччі Осколу й Дону. Виникають Мілуватка, Сватова Лучка (тепер - місто Сватове Луганської області), Кремінна, Нижня Дуванка, Ямпіль та інші поселення, що зго-дом увійшли до новоутвореного Ізюмського полку. Відбувалося також активне заселення земель Острогозького полку. Україн-ські поселенці заснували слободи Підгірну, Стару Калитву, Нову Калитву, Попівку, Красний Острів, Лосеву, Богучар, Петрівську (тепер - місто Бутурлинівка) - усі вони входять тепер до складу Воронезької області Російської Федерації. Та перші українські поселення постали тут значно раніше. Так, ще в 1641-1642 роках козаки Гвоздеве-Єндовищенського козацького війська для захисту правобережжя Дону заснували поселення Гвоздівку, Єндовище, Вознесенівку, Ведужинську, Касторне, Перлівку та інші поблизу Воронежа.
На 1711 рік припадає останнє переселення в Слобожанщину українців із Правобережної України. Далі освоєння українцями Східної Слобожанщини (Наддіння та басейну річки Айдар) відбувалося переважно завдяки внутрішнім міграціям.
Існували на Слобожанщині й поселення росіян, здебільшого незначні, вкраплені в ареал українського розселення. Відомі два найбільші масиви. Перший - Чугуїв з околицею, що його заселили росіяни 1647 року після того, як Чугуїв покинули українські козаки, які заснували це місто 1638 року. Другий масив російських поселень виник значно пізніше, коли споруджувалася Українська лінія укріплень задля дальшого просування на південь володінь Російської держави (ЗО - 60 рр. XVIII ст.). Тягнеться він вузькою смугою вздовж річки Берека, від гирла її до села Старовірівки (тепер Нововодолазького району Харківської області). Росіяни заселили також міста Білгородської лінії.
Окремо слід сказати про колонізацію українцями межиріччя Дону й Дінця (басейн річки Білої Калитви). Заселяли цей край у XVIII сторіччі селяни, переважно вихідці із Слобожанщини й Гетьманщини, на землях, відведених військовими отаманами, старшинами та іншими чинами військового управління Землі Дінського війська. Не займаючись хліборобством, дінські козаки віддали найродючіші землі для освоєння українським селянам. Тут виникали поселення переважно хутірського типу. Але згодом постали слободи - найбільші зпоміж них Криворізька, Мальчівсько-Повненська.
Бaсейн річки Міус та Нижнє Наддіння
Терен басейну Міусу довгий час перебував на пограниччі земель Запорозького й Дінського військ. Протягом значної частини XVIII сторіччя ці землі були ареною протиборства між Росією і Туреччиною за володіння Озівським узбережжям. На схилку того сторіччя, коли військові дії закінчились, склались сприятливі умови для колонізації північно-східного та східного берегів Озівського моря, гирла Дону. Як і в деяких інших випадках, залюднювали ці терени із заходу українці, зі сходу - росіяни. У висліді ще в одному регіоні між ними пролягла етнічна межа.
Спершу тут виникали поселення виключно хутірського типу з незначною кількістю людності. Але кількість хуторів швидко зростала. Так, якщо до 1775 року в басейні Міусу існувало всього чотири хутори, то до 1800 року тут було засновано ще 103 хутори. Багато з них поступово перетворювалися на великі селянські слободи. Серед перших поселень українці заснували слободи Миколаївку, Покровське й Троїцьке (біля Таганрога) та Кагальник - біля гирла Дону. До різкого збільшення українських пересельців у цьому краї спричинився вчинений Катериною II розгром Запорозької Січі. Так, якщо за даними четвертої ревізії (1782 р.) на Дону і в Надозів'ї було 26758 вихідців з України, то під час п'ятої ревізії (1795 р.) їх стало вже 58500. Між 1778 і 1796 роками тільки поблизу Таганрога виникло більш як 55 слобід і хуторів.
Після указу 1796 року, що заборонив самовільні переходи поселенців на південних і південно-східних окраїнах Росії, колонізаційний потік із суміжних з Нижнім Наддінням українських губерній посилився. Поселенці сподівалися перейти до козаків і здобути свободу. За XIX сторіччя чисельність українців на Дону (Середнє й Нижнє Наддіння в межах області Дінського війська) та Надозів'ї зросла в кілька разів (1795 р. українців чоловічої статі тут було 61322, а 1897 р. -1294320 осіб).
Одночасно з цим залюднювалося східне узбережжя Озівського моря, між гирлами Дону та Єї. Але простори, що лежали далі на схід від Озівського моря (на захід і схід від річки Манич), заселялися повільніше, колонізація їх закінчилася переважно в перші десятиліття XX сторіччя.
Кубань
1775 року з наказу Катерини II зруйновано Запорозьку Січ. Західну частину запорозьких земель приєднано до т.зв. Новоросії, східну - до Озівської губернії. Запорозькі козаки, які не захотіли бути підданцями Росії, заснували Задунайську Січ. Решту війська було покріпачено або розсіяно по причорноморських степах, а військову старшину ув'язнено. Та російський уряд невдовзі побачив свою помилку: під час наскоків татар і воєн з Туреччиною не було кому боронити південні рубежі імперії від її ворогів. Тому вже 1787 року із розсіяних по степах запорожців сформували козацьке військо, згодом назване Чорноморським (на честь подвигів, якими уславилися козаки під Очаковом, на Чорному морі під час тодішньої російсько-турецької війни) . Це військо уряд Катерини II ухвалив оселити на правобережжі річки Кубані, від гирла до місця, де в неї впадала Лаба (цей край почали називати Чорноморією). Тоді ті, щойно приєднані до Російської імперії у висліді війни з Туреччиною землі були майже безлюдні. Мешканці краю - ногайці, татари - після 1783 року остаточно його залишили. Коли-неколи татарська орда, незважаючи на проведені Росією державні кордони, з'являлася на правому боці Кубані, випасала свої табуни в багатих степах, добувала сіль з озер і поверталася назад, у Закубання. Російський уряд, поселивши тут чорноморців, сподівався забезпечити надійну охорону своїх південних рубежів.
25 серпня (за новим стилем 7 вересня) 1792 року перша група чорноморців чисельністю 3847 стройових козаків під командою військового полковника Сави Білого висадилася в Тамані. Цю дату звичайно вважають за початок заселення українцями Кубані, власне частини її - Чорноморії. Протягом наступного року було засновано 8 тимчасових поселень у районі Таманського півострова, а також адміністративний центр Чорноморії, а згодом усієї Кубані - місто Катеринодар. Якийсь час уживаною була й українська назва цього міста - Карасунський Кут (так називався мис на річці Кубані, біля якого воно постало). У Катеринодарі створили військову резиденцію, спорудили фортецю й церкву Св.Трійці. Як колись у Запорожжі, при фортеці збудували також курені та приміщення для курінних отаманів і „бездомних" козаків.
Від 1794 року почалося залюднення всього терену Чорноморії. Було знайдено 40 місць для „курінних поселень" (щоправда, спершу деякі місця вибрали невдало й чимало куренів потім перебралися на інші, придатніші місця, де ці поселення існують і тепер). Тоді закладено 40 „курінних поселень" (так називали їх за аналогією із Запорожжям, проте недовго, до 1842 року, коли після скасування залишків козацького самоврядування цю назву замінили на загальноросійську „станіца"). Поселення дістали назви куренів Запорозького війська - за іменами їхніх отаманів-засновників, найменуваннями міст-метрополій, звідки вийшли перші запорожці, або козаків, з яких складався той чи той курінь. Виняток становили лише два курінні поселення: Катеринівське, назване на честь російської імператриці, та Березанське, найменоване так на згадку про здобуття Березанської фортеці на Чорному морі. Решта 38 новозаснованих куренів були такі: Кисляківський, Іванівський, Конелівський, Сергіївський, Дінський, Крилівський, Канівський, Батуринський, Поповичівський (тепер станиця Калінінська), Васюринський, Незамайківський, Іркліївський, Щербинівський (тепер станиця Старо-Щербинівська),Тимошівський (нині місто Тимошівськ), Шкуринський, Коренівський (нині місто Коренівськ), Рогівський, Корсунський (тепер станиця Старо-Корсунська), Кальниболотський, Уманський (правильніше, мабуть, Гуманський; тепер станиця Ленінградська), Дерев'янківський (тепер станиця Старо-Дерев'янківська), Нижче-Стебліївський (тепер станиця Старо-Нижчестебліївська), Вище-Стебліївський, Джереліївський (тепер станиця Старо-Джереліївська), Переяславський, Полтавський (тепер станиця Красноармійська), Мишастівський (тепер станиця Старо-Мишастівська), Менський, або Мінський (певно, за назвою містечка Мена, або Міна на Чернігівщині; тепер станиця Старо-Мінська), Титарівський (тепер станиця Старо-Титарівська), Левушківський (тепер станиця Старо-Левушківська), Величківський (тепер станиця Старо-Величківська), Пластунівський, Дядьківський, Брюховецький, Ведмедівський, Платнирівський, Кущівський та Пашківський.
Одночасно з курінними поселеннями, а то й раніше, виникали дрібні форми залюднених пунктів - хутори, зимівники, коші. Курені були поселеннями адміністративними й господарськими, а хутори - тільки господарськими.
У перші роки перебування на нових землях Чорноморське військо було нечисленне. Так, 1795 року в Чорноморії було 25 тисяч мешканців, з-поміж них 17 тисяч - чоловічої статі. Цього було замало, щщоб відбувати військову службу й освоювати край. Саме тому протягом наступних 40 років переселилося сюди ще більш як 100 тисяч чоловіків і жінок із Полтавської, Чернігівської і Харківської губерній (1808,1820, 1848 рр.). З прибуттям їх закладалися нові поселення. На середину XIX сторіччя в Чорноморії було вже три міста (до Катеринодара додалися Тамань і Єйськ, утворений 1848 року із селища), а кількість станиць - колишніх курінних поселень - збільшилася на 21 (серед них такі, як Ново-Щербинівська, Ново-Корсунська, Павлівська, Довжанська, Комишуватська та інші). У 1850 році населення Чорноморії становило 150684 осіб (81514 - чоловічої й 69173 - жіночої статі).
Одночасно із залюдненням козаками-чорноморцями земель між долішньою течією Кубані й річки Єї та Куго-ЄЇ, дінські козаки заселяли т.зв. область Кавказького лінійного війська, що межувала безпосередньо з Чорноморією. Саме на кордоні Чорноморії і Кавказької лінії почала формуватися українсько-російська етнічна межа. Чорноморію заселяли переважно українці, а Кавказьку лінію - росіяни (хоч і тут почали виникати уккраїнські поселення). Наприклад, 1803 року було закладено й заселено вихідцями із Слобідської України станиці Теміжбецьку, Казанську, Ладозьку й Тифліську (за назвами розміщених поряд редутів Кавказької лінії), а 1804 року - станицю Воронезьку.
Наприкінці 1860 року Чорноморію було ліквідовано як військово-адміністративну одиницю й об'єднано з частиною земель Кавказького лінійного війська. Так утворилася Кубанська область. Із заснуванням 1866 року на колишніх землях Чорноморії станиць Анастасіївської, Слов'янської (нині місто Слов'янськ-на-Кубані), Курчанської та 1873 року Ясенської і Копанської процес колонізації українцями північно-західної частини Кубанської області в основному закінчився.
1829 року Російська імперія розширила свої володіння за рахунок лівого берега Кубані (т.зв. Закубання). Цей гірський край був здавна заселений адигечеркеськими та абхазькими (азеґа) племенами, що не скорилися Росії і вели проти неї довголітню боротьбу. 1864 року війна на Західному Кавказі скінчилася поразкою корінних жителів Закубання, відтак більша частина їх покинула батьківський край і переселилася до Туреччини. Позосталі горяни розселилися в аулах уздовж лівого берега Кубані (нині територія Адигейської республіки). Землі, покинуті корінними жителями Закубання, від 1861 року почали заселяти українці - переважно мешканці сусідньої Чорноморії, а також росіяни. До 1870 року Закубання в основному було залюднене: Західне - переважно українцями. Східне - росіянами, а проте чіткої етнічної межі, як на правобережжі Кубані, тут не було.
Варто також сказати, що на зламі ХІХ-ХХ століть у межах української суцільної етнічної території в Кубанській області існували окремі острови (невеликі компактні групи) розселення вірменів, німців, греків, молдаван тощо.
Така назагал історія української східної колонізації і формування українсько-російської етнічної межі.
Східна Слобожанщина, Наддіння та Кубань у XX сторіччі
Із усього вищезазначеного можна зробити висновок, що упродовж ХУІІ-ХІХ сторіч на сході й південному сході українського етнічного терену сформувався досить великий масив, який охоплював повністю землі Харківської, частково Курської, Воронезької, Чорноморської, Ставропольської губерній, а також Кубанської і Дінської областей.
Третім універсалом Центральної Ради 20 листопада 1917 року було проголошено Українську Народну Республіку, до складу її ввійшла, зокрема й Харківська губернія. Щодо інших земель, заселених українцями, то законом від 29 листопада того ж року було передбачено провести вибори до Українських Установчих Зборів, між іншим, у повітах Путивльському, Грайворонському й НовоОскільському Курської губернії та Острогозькому, Бирюцькому, Валуйському й Богучарському Воронезької губернії.
Уряд П.Скоропадського, що 29 квітня 1918 року прийшов на зміну Центральній Раді, прилучив до Української Держави, крім вищезазначених повітів, ще й Рильський, Суджанський, Білгородський та Корочанський повіти Курщини. Але цей кордон проіснував недовго.
Справа приєднання до України Кубані, як і Криму та Бессарабії, розбиралася гетьманським урядом, але не була реалізована.
Українська Соціалістична Радянська Республіка також не змогла поширити свою юрисдикцію на східні та південно-східні землі, заселені українцями. Навпаки, внаслідок перегляду кордонів у 1923-1924 роках Україна втратила Таганрізьку округу та суміжні з нею землі, діставши навзамін частину Путивльського повіту та ще деякі невеликі території. Протягом 1919-1924 років до Росії відійшли території з населенням 478 тисяч, а до УСРР перейшла територія з населенням 278 тисяч чоловік. Загалом поза межами України залишилися терени, де жили компактним ареалом поруч зі східними кордонами УСРР більш як 3 мільйони української людності.
У першій чверті XX століття окреслилася тенденція до скорочення питомої ваги українців на заселених переважно українською людністю суміжних з УСРР землях, що входили до складу РСФРР (тепер це території Білгородської. Воронезької, Курської, Ростовської областей та Краснодарського й Ставропольського країв РРФСР). Так, перепис 1926 року відзначив невелике зростання абсолютного числа українців Воронезької й Курської губерній порівняно з переписом 1897 року, але частка їх у загальній кількості населення знизилась відповідно на 3% і 3,4 %29.
У наступні роки спадала питома вага українців у загальній чисельності населення прилеглих до України регіонів РРФСР, хоч доти вони були тут переважною більшістю.
Переписи 1959 й 1970 років показали, що процес винародовлення української людності сягнув у цих краях дуже глибоко й практично став необоротним. Так, у Воронезькій області, за даними перепису 1959 року, росіяни становили 90,9% усього сільського населення, а українці - тільки 8,7%. За ЗО років, з 1926 по 1959 рік, питома вага українців тут знизилася майже в 4 рази. Тенденція до зниження частки української людності серед усього населення особливо проявилася на Білгородщині й Курщині. У районах, де раніш були цілі українські поселення, українцями тепер називають себе лише по кількадесят чоловік.
Не менш сумну картину можна спостерігати на Дону та Кубані. За переписом 1926 року на Північному Кавказі, головно на Кубані, налічувалося 3 мільйони 107 тисяч українців, а в 1959 році їх було всього 170 тисяч. За переписом 1979 року частка українців становила: у Краснодарському краї - 3,6%, в Ростовській області - 3,8% (для порівняння: 1897 року найнижчий відсоток українців на Кубані був у Лабинському відділі - 19,8%, найвищий - у Єйському й Темрюцькому - відповідно 80,1% і 79,1%; території всіх трьох відділів тепер входять до Краснодарського краю).
Рівень національної свідомості нащадків українських пересельців на Білгородщині наочно демонструють такі їхні висловлювання, що їх наводить етнограф Л.Чижикова: „Мы хохлами назывались, а фактически мы русские, потому что живем на территории РСФСР. По-украински читать мы не можем, так как в школе учили русский язык. Когда по телевизору идет харьковская программа на украинском языке (Харків зовсім поряд, за кілька десятків кілометрів. - Ю.Л.), мы многих слов не понимаем" (мешканець с.Березівки, 1890 р.н.). Або ж: „Теперь все называют себя русскими, и я считаю себя русским. Родился в Курской губернии, через 15 км - хутор Козачок Харьковской области, там - украинцы. Точнее мы - переверты, не знаeм хорошо ни русского, ни украинского языка" (мешканець того самого села, 1910 р.н.).
Такі сумні реалії примушують зробити певні висновки. Регіони, заселені й освоєні українцями, залишилися практично ізольованими від України і стали ніби полігоном для витворення „новой общности - советского народа", де впродовж історично короткого часу позбавлено національних рис мільйони українців. На території, що дорівнює майже 1/5 площі теперішньої Української держави, після брутальної ліквідації там на початку 30-х років зародків української преси та шкільництва практично завмерло українське життя. Нині здебільшого тільки українські прізвища й назви поселень нагадують, що там колись теж була Україна. І хто знає, чи висували б територіальні вимоги до нас наші сусіди, намагаючись, скажімо, відірвати од України Харківщину чи Донбас, якби на суміжних теренах Білгородщини чи Кубані жив свідомий свого українського походження люд.
За даними перепису 1897 року, чисельність українців у цьому масиві становила:
Назва адміністративної одиниці
(у дужках вказано адм. центр
у разі, коли він різнойменший
з назвою адм. одиниці) Всього мешканців Зокрема українців
Абсолютне число % від загального числа мешканців даної адм. одиниці
з містами без міст
1. Харківська губ. (всі повіти і м.Харків) 2.492.316 2.009.411 80.6 85.3
2. Воронезька губ., зокрема повіти: Острогозький 1.967.054 273.837 854.093 - 247.241 - 43.4 - -90.3 - - 46.9 - -93.5 -
Богучарський 309.965 253.619 81.8 82.2
Бирюцький 200.668 140.700 70.5 69.3
Валуйський 188.113 96.134 51.1 52.9
Павлівський 157.365 66.061 38.4 43.0
Бобровський 286.745 47.339 16.5 15.6
3. Курська губ. зокрема повіти: Грайворовський 1.604.515 177.479 523.277 - 104.506 - 32.6 - -59.4 - - 33.7 - -60.4 -
Путивльський 164.133 86.209 52.6 55.3
Ново-Оскільський 157.849 80.514 51.1 51.8
Суджанський 150.263 72.011 47.0 43.3
Корочанський 159.024 54.558 34.3 34.4
Рильський 164.368 50.925 31.5 33.2
Білгородський 174.299 37.002 21.3 24.1
4. Кубанська обл. (м.Катеринодар), зокрема відділи: 1.918.881 908.818 47.4 49.2
Єйський 177.300 205.063 73.9 80.1
Темрюцький 342.976 257.918 75.2 79.1
Катеринодарський 245.173 126.941 51.8 56.7
Кавказький (ст-ця Тихоріцька) 249.182 114.037 45.8 47.0
Майкопський 283.117 88.588 31.3 31.3
5. Дінська обл. (м.Новочеркаськ), зокрема округи: 2.564.238 719.655 28.1 31.1
Таганрізька 412.995 254.810 61.7 69.2
Донецька (ст-ця Кам'янська) 455.819 177.376 38.9 39.8
Ростовська 369.732 124.183 33.6 52.3
Сальська 76.297 22.378 29.3 31.0
Черкаська (м.Новоченкаськ) 240.222 45.350 18.9 22.7
6. Ставропільська губ., зокрема: Ведмеженський повіт 873.301 - 232.929 319.817 - 105.942 - 36.6 - -45.5 - - 39.9 - -47.9 -
7. Чорноморська губ., (м.Новоросійськ), зокрема: 57.418 9.252 16.0 17.7
Туапсинська окр. 9.051 2.170 23.9 26.8
Новоросійський пов. 34.908 5.842 16.8 20.3
Дані наведено тільки по тих повітах, округах і відділах, що повністю або частково перебували в межах суцільного українського етнічного терену.
Відповіді
2004.05.11 | VENED
Карта генетических расстояний от средних русских частот генов
в Восточной Европеhttp://www.esti-map.ru/RUSGENMap.jpg
2004.05.12 | Габелок
Re: Карта генетических расстояний от средних русских частот генов
Ще б мені хтось пояснив що єсть таке "средние русские частоты генов"? До того ж мапа досить дрібна ні біса не видно.Венед, коментарі?
2004.05.12 | VENED
Классификация рас
Еще один показатель, характеризующий генофонд народов бывшего СССР, - "генетическое расстояние", термин, обозначающий отличие одних генофондов от других или от среднерусских параметров (как на карте)Существует три основных подхода к классификации рас:
а) без учета происхождения;
б) с учетом происхождения и родства; в) на основе популяционной концепции.
Сейчас антропологи познакомят нас с каждой из них.
1-й антрополог. При первом подходе – без учета происхождения – выделяют три больших расы, которые, включают в себя 22 малые, часть из которых – переходные. Схема расовой классификации изображается при этом в виде круга. Само существование переходных рас свидетельствует, с одной стороны, о динамизме расовых признаков, а с другой – об условности деления человечества даже на большие расы. Переходные малые расы совмещают в себе не только морфологические признаки, но и генетические характеристики больших. Отсюда можно сделать вывод, что малые расы либо возникли в результате смешанных браков (гибридогенны), либо сохранили более древние черты, существовавшие еще до формирования больших рас.
2-й антрополог. При подходе, учитывающем степень родства рас, их классификация изображается в виде эволюционного древа с коротким стволом и расходящимися ветвями. В основе этой классификации лежит выделение признаков архаичности (древних) и эволюционной продвинутости отдельных рас. Но такое разделение морфологических признаков спорно и субъективно. Как судить, продвинут признак или архаичен? И если архаичен (продвинут) – это хорошо или плохо? Например, эпикантус – кожная складка на веке. Что это – очень древний признак, который сохранился только у монголоидов и исчез у представителей других рас? Или это, напротив, новообразование, которого не было у предковых форм и которое появилось у монголоидов в связи с жизнью в условиях частых песчаных бурь? Эти вопросы показывают, как несовершенна такая классификация.
3-й антрополог. Популяционная концепция в классификации рас основывается на данных палеоантропологических исследований. Они показывают, что вплоть до верхнего палеолита практически нигде не были сформированы расовые типы человека, с которыми были бы генетически связаны современные большие расы. Например, в Сунгирском погребении (Россия) найдены останки возрастом около 26 тыс. лет. У всех черепов из этого погребения имеется мозаичное сочетание расовых признаков, они не могут быть отнесены ни к одной из современных рас. Второй пример – ископаемые скелеты Южной Калифорнии, возраст которых 21,5 тыс. лет. У них отсутствуют выраженные монголоидные черты, несмотря на то, что аборигенное население Америки – монголоиды.
Только более поздние мезолитические находки свидетельствуют о формировании у человека расовых признаков. Известны мезолитические черепа с территории Северной Америки возрастом 8–10 тыс. лет с явными признаками не просто негроидной, а малой эфиопской расы. Сходные данные получены на территории Европы и в других регионах. Все это указывает на то, что процесс формирования рас шел на рубеже верхнего палеолита и мезолита параллельно в разных регионах на фоне исходной разнородности расовых признаков.
Первичное появление в процессе эволюции признаков малых, а не больших рас позволяет сделать вывод о том, что европеоидная, монголоидная и негроидная расы имеют множественное происхождение и представляют собой крупные популяции, объединенные не столько общностью происхождения, сколько климато-географическими характеристиками условий существования и адаптивностью большинства основных признаков. Суть популяционной концепции рас в том, что большие расы представляют собой огромные популяции, малые расы – субпопуляции больших, внутри которых конкретные этнические образования (нации, народности) являются более мелкими популяциями. Получается структура, включающая в себя уровни иерархии: индивидуум – этнос – малая раса – большая раса.
Учитель. Итак, мы познакомились с тремя подходами к выделению рас. Наиболее правдоподобной является популяционная концепция. В ее пользу говорят данные многих биологических наук. Давайте познакомимся с этими данными.
Биохимик. Исследования распределения различных групп крови и белков в популяциях человека показали, что расовые признаки составляют около 8% от общего генетического разнообразия человечества. Между тем по разнообразным варьирующим признакам различия даже между соседями по дому могут составлять более 80%. Немец генетически может быть ближе к полинезийцу, чем к другому немцу. Географическое распределение частот генов групп крови, различных форм ферментов и иммуноглобулинов не соответствует ареалам ни одной из рас. По группам крови АВО и MN европейцы ближе африканцам, а по системе иммуноглобулинов – к монголоидам Азии. Эти данные говорят о том, что общий биохимический полиморфизм человека эволюционно возник раньше, чем комплекс расовых признаков.
Генетик. Определение расы может звучать так: «раса – это большая популяция индивидов, у которых значительная часть генов общая и которую можно отличить от других рас по общему для нее генофонду». На основании числа аллелей, свойственных той или иной группе организмов, возможно определение генетического расстояния между ними. Оказалось, что для больших рас эта величина выражается числом 0,03. Это гораздо ниже значений, характеризующих подвиды (0,17–0,22) и тем более виды животных (0,5–0,6 и более). В животном мире генетическое расстояние, равное 0,03, соответствует отличиям местных популяций друг от друга.
Чем же можно объяснить различия между расами? Как протекала эволюция, приведшая к возникновению генетических различий между ними? Главным фактором эволюции внешних признаков (фенотипов) является естественный отбор, обуславливающий приспособление к различным условиям окружающей среды. Однако чтобы действие отбора закрепилось, необходимо наличие репродуктивной изоляции. Существовал ли исторический период, когда все человечество было разделено на три более или менее изолированные группы?
На протяжении большей части последнего ледникового периода (около 100 тыс. лет назад) громадная площадь земли была покрыта льдом. Гималаи и Алтайские горы с расположенными на них ледниками разделили Евроазиатский континент на три области, создавая тем самым условия для раздельной эволюции белых на западе, монголоидов на востоке и негроидов на юге. Современные области расселения трех больших рас не совпадают с теми областями, в которых они формировались, но это можно объяснить более поздними миграциями. По каким же признакам шел отбор? Скорее всего, это были приспособления к конкретным природно-климатическим условиям.
Физиолог. Наиболее заметное различие между расами – по цвету кожи. Большинство современных приматов имеют темную пигментацию. Возможно, что и древний человек был темнокожим. Почему же слабо пигментирована кожа европейцев и монголоидов? Существует гипотеза, согласно которой в местах их расселения произошла адаптация к низкому уровню ультрафиолетового излучения. Ультрафиолет участвует в превращении в коже человека провитамина D в сам витамин, который необходим для кальцификации костей, его нехватка приводит к рахиту. Одно из проявлений рахита – деформация таза, нарушающая роды. В условиях первобытного строя это могло породить сильное давление отбора. В районах обитания людей с высокой степенью пигментации кожи отмечается высокая интенсивность ультрафиолетового излучения. Зависимость между местом обитания и пигментацией кожи не подтверждается только в двух случаях: для эскимосов и африканских пигмеев. Обе популяции состоят из темнокожих индивидов, хотя и в арктических районах, и под пологом влажного тропического леса ультрафиолета сравнительно мало. Но в случае с эскимосами можно предположить, что они получают витамин D из печени рыбы и морских млекопитающих – основных продуктов питания.
Примерно так же, как цвет кожи, формировались и другие расовые признаки: разрез глаз, курчавые волосы. Можно предполагать, что небольшой рост и плотное телосложение эскимосов, характерный для них относительно толстый слой подкожного жира дают преимущества в холодном климате, а широкая грудная клетка южноамериканских индейцев, живущих высоко в Андах, связана с адаптацией к разреженному воздуху высокогорий.
Учитель. Итак, мы познакомились лишь с некоторыми точками зрения на механизм формирования рас. Однако из услышанного понятно, что человечество образует единый вид – Homo sapiens, а расовые признаки имеют адаптивный характер. Они не затрагивают мозга и того, что отличает человека от животных, – способности к абстрактному мышлению и самопознанию. Человек, по философскому определению, – это «материя, познающая самое себя».
Как же тогда относиться к людям, пропагандирующим национализм и расизм? Послушаем мнение этолога.
Этолог. Этологи объясняют расовую и национальную неприязнь действием механизма поведенческой изоляции. Естественный отбор в ходе эволюции часто «специально» усиливает различия в поведении похожих видов, меняет местами отдельные позы ритуалов, «делает» представителей разных видов «неприятными» и «непонятными» друг для друга. Тем самым снижается вероятность образования смешанных пар. При контакте с непохожими на нас людьми срабатывает та же программа, что и у животных на близкий вид: неприятие. Расы человека по поверхностным признакам различаются больше, чем многие близкие виды. Также и различия, связанные с традициями, культурой, одеждой, прической, религией, могут быть столь заметны, что генетическая программа принимает их за межвидовые. А различия в языке?! Ничтожные по биологическому существу, но достаточные для полного или частичного непонимания по форме, они точно укладываются в программы поведенческой изоляции: многие виды птиц внешне почти неотличимы, но разделены разной формой песен. В отношении языка даже виден весь градиент реакций на видовые и подвидовые различия: если совсем незнакомый язык (для русских – эстонский, китайский или чукотский), – нам просто непонятен, то более близкий (литовский, таджикский, немецкий) уже вызывает неприятие в отношении «не того» употребления знакомых корней и слов, а совсем близкие языки (сербский, польский, болгарский и тем более украинский и белорусский) воспринимаются просто как смешные, как пародия на русский. Многие писатели – от Гоголя до Шолохова – одним включением украинизмов в русский текст успешно вызывали и вызывают приступы зоологического смеха у миллионов читателей.
Таким образом у расовой и национальной неприязни есть врожденные биологические корни. Это ошибка генетической программы, рассчитанной на другой случай – видовые и подвидовые различия. Расист говорит и действует, находясь во власти не ведающего сомнений, но ошибающегося инстинкта. Спорить с ним бесполезно: инстинкт логики не признает. Весь опыт человечества, к сожалению, подтверждает, что этологи правы. К расизму нельзя относиться как к логической точке зрения, умозаключению, имеющему право на существование. Получив в свои руки созданные в XX в. средства массовой информации, расисты умудрялись бросать в пламя расовых конфликтов даже самые культурные и уравновешенные народы. Расистские высказывания следует просто пресекать, а если проповедник уж очень активен – то и изолировать его от средств воздействия на других людей.
Биологи утверждают: генетическое разнообразие, так же как разнообразие языков, культуры, традиций, – самое главное сокровище, основа и залог приспособляемости и долговечности. Нам не дано знать, кто «прав», а кто «отстал», «зашел в тупик» или «идет не туда». Только максимальное разнообразие, сохранение всего, что способно сохраниться, – надежный путь к устойчивости вида. Неприятие расизма не в том, чтобы отрицать его естественные корни, а в том, чтобы обуздать ошибки в наших программах поведения, поддерживать в себе благожелательный интерес к непохожим людям, «раскручивать» программу, которую еще Аристотель назвал «общительной природой человека».
Учитель. После всего сказанного остается только еще раз процитировать статью 19 Конституции России, вынесенную эпиграфом к нашему уроку: «Государство гарантирует равенство прав и свобод человека и гражданина независимо от пола, расы, национальности, языка, происхождения...».
Литература
Общая биология: Учебник для 10–11-го кл. с угл. изучением биологии. /В.К. Шумный и др. Изд. 2-е. – М.: Просвещение, 1995.
Слюсарев А.А., Жукова С.В. Биология – Киев: Выща школа, 1987.
Биология: В 2 кн. Кн. 2: Учебн. для мед. спец. вузов. /В.Н. Ярыгин. – М.: Высшая школа, 1997.
Фогель Ф., Мотульски А. Генетика человека: в 3 т. Т. 3. Пер. с англ. – М.: Мир, 1990.
Яблоков А.В., Юсуфов А.Г. Эволюционное учение: Учебн. для биол. спец. вузов. – М.: Высшая школа, 1989. Дольник В.P. Непослушное дитя биосферы: Беседы о человеке в компании птиц и зверей. – М.: Педагогика-Пресс, 1994.
Н.А. Черабаева,, г. Ульяновск
2004.05.13 | Габелок
Re: Визначення?
Все це добре. Як же біологічно визначається "раса"?2004.05.13 | Рюген
Re: Визначення?
Definitions of Racerace n [MF, generation, fr. OIt razza] (1580) 1: a breeding stock of animals 2 a: a family, tribe, people, or nation belonging to the same stock b: a class or kind of people unified by community of interests, habits, or characteristics 3 a: an actually or potentially interbreeding group within a species; also : a taxonomic category (as a subspecies) representing such a group b: BREED c: a division of mankind possessing traits that are transmissible by descent and sufficient to characterize it as a distinct human type 4 obs : inherited temperament or disposition 5: distinctive flavor, taste, or strength
Webster's Ninth New Collegiate Dictionary
В нашому випадку - 3с. Частина людства з рисами, що передаються спадково та які є достатніми щоб вирізнити людину серед носіїв інших типів. Усе.
2004.05.14 | Габелок
Re: Визначення?
Рюген пише:> Definitions of Race
> race n [MF, generation, fr. OIt razza] (1580) 1: a breeding stock of animals 2 a: a family, tribe, people, or nation belonging to the same stock b: a class or kind of people unified by community of interests, habits, or characteristics 3 a: an actually or potentially interbreeding group within a species; also : a taxonomic category (as a subspecies) representing such a group b: BREED c: a division of mankind possessing traits that are transmissible by descent and sufficient to characterize it as a distinct human type 4 obs : inherited temperament or disposition 5: distinctive flavor, taste, or strength
>
> Webster's Ninth New Collegiate Dictionary
>
> В нашому випадку - 3с. Частина людства з рисами, що передаються >спадково та які є достатніми щоб вирізнити людину серед носіїв інших >типів. Усе.
Дуже добре. Перелічіть, будь ласка, расові риси, що передаються спадково й які можна використати, щоб вирізнити людину серед носіїв інших типів.
(Що до Вебстера, я мав на увазі визначення слова "раса" не у мовному контексті.)
2004.05.16 | Рюген
Re: Визначення?
Дорогой Габелок!1. Почему Вы публикуете заведомо ложный материал (начало темы)?
2. Почему Вы требуете от меня дополнения к Вэбстеру?
Согласитесь, это не совсем честно. Для начала Вам следовало бы перепроверить то что Вы здесь привели. И или подтвердить данными из других источников (не националиста Лозы), или извиниться за фальшивку.
Здесь уже приводились нацистские листовки про выселение украинцев. Те кто их распространиет - фактически подтверждают, что они - нацисты. Это Вам надо? Понятие "этнической территории" вообще дурно пахнет. Установите для себя какие-нибудь правила, хотя бы для публикаций материалов, котрыми Вы инитересуетесь. Тогда, возможно, приведенные Вами материалы станут гораздо интересней. Если у Вас имеются ко мне претензии - я из с готовностью рассмотрю.
Относительно Вэбстера еще раз. Само по себе это определение исчерпывающе. Из этого вытекает, что в зависимости от набора признаков деление на расы может отличаться. Конечно, типичный бушмен внешне сильно отличается от типичного якута. Но как быть с переходными типами? Таким образом, Вы от меня хотите невозможного. Некий примитивный набор признаков я могу дать, но он тривиален и потому неинтересен. Например, "африканская раса характерна темным цветом кожи, особым строением лицевых костей черепа и волосяным покровом". Но всегда можно найти индивидуума, у которого либо цвет кожи будет не тот, либо физиономия лица не такая, либо еще что. Определить "белую расу" вообще затруднительно. Вроде как и признаков общих нет. Но это нам. А, скажем, корейцам, все "белые" на одно лицо. Пока ближе не познакомились. Именно в силу вышеприведенного национализм не имеет научного обоснования. Врачи/биологи говорят, что имеет обоснование физиологическое. Может быть они и правы.
2004.05.16 | Габелок
Re: Та я нічого, ні від кого не вимагаю, думав, Вам цікаво(-)
2004.05.13 | Габелок
Re: Классификация рас
VENED пише:>Переходные малые расы совмещают в себе не только морфологические >признаки, но и генетические характеристики больших. Отсюда можно >сделать вывод, что малые расы либо возникли в результате смешанных >браков (гибридогенны), либо сохранили более древние черты, >существовавшие еще до формирования больших рас.
І які ж ці " генетические характеристики больших" ?
> 2-й антрополог. При подходе, учитывающем степень родства рас, их >классификация изображается в виде эволюционного древа с коротким >стволом и расходящимися ветвями. В основе этой классификации лежит >выделение признаков архаичности (древних) и эволюционной >продвинутости отдельных рас. Но такое разделение морфологических >признаков спорно и субъективно. Как судить, продвинут признак или >архаичен? И если архаичен (продвинут) – это хорошо или плохо? >Например, эпикантус – кожная складка на веке. Что это – очень >древний признак, который сохранился только у монголоидов и исчез у >представителей других рас? Или это, напротив, новообразование, >которого не было у предковых форм и которое появилось у монголоидов >в связи с жизнью в условиях частых песчаных бурь? Эти вопросы >показывают, как несовершенна такая классификация.
Тобто "раса" є політичним - не біологічним явищем?
>
> 3-й антрополог. Популяционная концепция в классификации рас >основывается на данных палеоантропологических исследований. Они >показывают, что вплоть до верхнего палеолита практически нигде не >были сформированы расовые типы человека, с которыми были бы >генетически связаны современные большие расы. Например, в Сунгирском >погребении (Россия) найдены останки возрастом около 26 тыс. лет. У >всех черепов из этого погребения имеется мозаичное сочетание расовых >признаков, они не могут быть отнесены ни к одной из современных рас. >Второй пример – ископаемые скелеты Южной Калифорнии, возраст которых >21,5 тыс. лет. У них отсутствуют выраженные монголоидные черты, >несмотря на то, что аборигенное население Америки – монголоиды.
Тобто "раса" це антропологічні характеристики?
Таке у мене враження, що паньство у цій статті переливає з пустого у порожнє але не має жодного розуміння, що є таке "раса".
Венеде, остання ремарка не у Вашу адресу. Мені здається, що перш ніж говорити про різницю у "расових" відзнаках треба дати визначення "расі". Чи не так?
2004.05.13 | VENED
Социальный бихевиоризм
Давайте под РАСОЙ будем понимать совокупность генетических и анпропологических признаков. Это же давно известно - есть "желтая" раса, например, характеризуется таким-то ростом, черным цветом волос, узким разрезом глаз и т.д. Таких рас описано кажется полтора десятка, но это чисто антропология. Насчет психотипов расовых - гораздо сложнее. С антропологической точки зрения южные корейцы и северные - одна раса. Но стереотипы поведения у них уже разные, и всего за два поколения. Так что "национальные" и "расовые" типы поведения" сильно опосредствуются соц системой. Ну как в случае Маугли. Вот такой социальный бихевиоризм2004.05.14 | Габелок
Re: Социальный бихевиоризм
VENED пише:> Давайте под РАСОЙ будем понимать совокупность генетических и >анпропологических признаков.
Давайте. Перелічіть, будь ласка, генетичні ознаки.
2004.05.15 | VENED
Не будем углубляться здесь в генетические коды - oftopic(-)
2004.05.17 | Габелок
Re: Социальный бихевиоризм
Венеде, я не знаю, як ми з'їхади на раси, це трохи не за темою, але я не думаю, що "раси" та "етнічність" пов'язані напряму. Чи не так?Що до рас. Нагадаю те про що Ви писали вище:
VENED пише:
> Давайте под РАСОЙ будем понимать совокупность генетических и >анпропологических признаков. Это же давно известно - есть "желтая" >раса, например, характеризуется таким-то ростом, черным цветом >волос, узким разрезом глаз и т.д. Таких рас описано кажется полтора >десятка, но это чисто антропология. Насчет психотипов расовых - >гораздо сложнее. С антропологической точки зрения южные корейцы и >северные - одна раса. Но стереотипы поведения у них уже разные, и >всего за два поколения. Так что "национальные" и "расовые" типы >поведения" сильно опосредствуются соц системой. Ну как в >случае .Маугли. Вот такой социальный бихевиоризм
Коротко, моя скромна опінія про визначення "раси".
По-перше, здається мені, що "еклектичне", тобто змішання генетично-антропологічно-поведінково-й-ще-якихось ознак більше НЕ використовується у сучасній біології, історії, антропології, тощо для визначення "рас". Навіть термін "раса" був відкинутий у 1990-х роках у тих науках, які я перелічив. У той самий час я хочу відзначити, що за часів СССРу викладався саме "еклектичний" підхід у визначенні "рас". Може це й досі продовжується, я того не знаю, хоча було б цікаво почути коментар студентів, які тепер навчаються або закінчили університети нещодавно, або коментарі викладачів.
По-друге. Причина, що "еклектичний" підхід до расового визначення відпав, було те, що він був не зовсім науковим. Подумайте, коли ми говоримо про неґроїдів та європеоїдів, ми звертаємо увагу на шкіру, коли про монголоїдів, ми відмовляємося дивитися на шкіру, але на очі, хоча подібні, монголоїдні ознаки є й у неґроїдів. Що до австралоїдів, та ж проблема - чорна шкіра. Таких розбіжностей є багато. Це не зовсім науково. Тобто вся ця расова ідея, яку так ліпили до купи у "темному" дев'ятнадцятому столітті, розпалася у двадцятому. Й причина була проста - ми тепер знаємо більше про гени й про біологію людей (чомусь в СССРі генофондом, або генними ознаками називали антропологічні ознаки - чув дзвін...). Й таким чином ідея "раси" просто зникла. Згадайте, адже сама ідея "раса" почалася з примітивного спостереження різниці кольора шкіри. Потім на цій примітивній фундації намагалися надбудувати антропологічні, культурні, тощо вивчення. Коротше, з усього цього окрім пшику нічого не вийшло. Хоча! Антропологія сама по собі є цілком "науковою" наукою. Але антропологам слід займатися антропологічними типами, а не расовими.
Що до психологічних расових ознак, Венеде, вибачайте, але це цілковита нісенітниця. Расових психологічних ознак не існує. Не існує расового соціального біхевіоризму (простою мовою: расової соціальної поведінки). Я б ще, якось погодився з національно-етнічною соціальною поведінкою, яка більше залежить від виховання ніж від належности до певної національно-етнічної групи.
Повертаючися до статті цієї теми, хочу зауважити, що етнічність це не стільки "гени", скільки виховання, тобто це те що у голові, а не то що у крові. Хоча звичайно генетичні студії можуть допомогти з історією міґрацій населень.
2004.05.14 | VENED
УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКА ЕТНІЧНА МАПА
http://www.esti-map.ru/map.gifВ переписи на которую Вы ссылаетесь, все было не так, тогда слово украинец вообще мало употреблялось, пункта о национальности в анкетах не было, ну да ладно, смотрите лучше карту издательства немца Ф.Маркса 1912 года
Расселение народов. Это показательнее всей цифири
2004.05.14 | Рюген
Самое интересное, что на вашей карте
украинцы и малороссы - разные народы. Что уж говорить о галицийцах?Их к украинцам относили только австрийская жандармерия да Сталин.
2004.05.14 | VENED
Об Украине от моря до моря.
Да нет, эта карта мною отсканирова и для майдановцев размещена, что бы "базар", где русские, а где украинцы была визуализована. Из независимых источников.Кстати, когда большевики нарезали границу РСФСР-УССР - они отчасти этой картой м руководствовались. Не было других карт. Другое дело, что такой роскоши - что где на карте большинство украинского(малоросского)населения то там и будет территория Украины - не будет. Что тут обсуждать! Какие границы есть такие и есть. Нечего тут мечтать об Украине от моря до моря. Это, кстати польская фраза.
И еще - обратите внимание на надпись - "сильно смешанные с евреями"
2004.05.15 | Рюген
О евреях
Так получилось, что с разделами Польши в России оказалось ок. 80% всех евреев мира. Естественно, обладавших очень интересной и своеобразной культурой. Не скажу "богатой" только потому, что сравнивать, скажем, с английской, французской, голландской, итальянской или немецкой все-таки нельзя. После революций и войн и "алии" не осталось ничего. Это громадная потеря. А мы ее даже не замечаем.2004.05.15 | VENED
О евреях
Все со временем утрачиваем. Пока евреи жили в гетто (местечках) было одно (и именно в гетто как-то с культурой было скромно, религия не разрешала многого), потом начался массовый исход из гетто и местечек, заметьте в Российской Империи, тут евреи стали вливаться в местную культуру, ну русскую, австрийскую, немецкую....Сейчас в Израиле синтезируют израильтянскую культуру. Помнтие как им удалось ввести в обиход иврит, это отдельная очень интересная тема как первого мальчика окружали люди говорящие при нем только на иврите и у него этот язык стал родным, ну и так далее.
2004.05.15 | Рюген
"От можа до можа"
Это был лозунг Речи Посполитой.