МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Дещо про нові тенденції викладання історії у північного сусіда

09/14/2004 | Navigator
http://www.kommersant.ru/k-vlast/ponasenkov.asp

Когда обнаружилось, что спецслужбы могут "эффективно" осуществлять исключительно лишь передел собственности, то "сплочение" на основе идеологической любви к "родному пепелищу" нам стало архиважным. Правда, еще не дождавшись терактов, к 1 сентября вышли новые учебники истории с "правильным" пониманием политической ситуации. Об исторических метаморфозах российского патриотизма размышляет историк Евгений Понасенков.
Уж не знаю, почему, но "любовь к родному пепелищу, любовь к отеческим гробам" еще со школьной скамьи казались мне чем-то вроде некрофилии. Однако, поднабравшись опыта проживания в родном отечестве и став профессиональным историком, я могу вынести другой диагноз российскому варианту патриотизма: мазохизм. Откроем толковый словарь (необходимо издание последних лет, поскольку в СССР такое слово "толковым" не считалось): "мазохизм - извращение, при котором, для достижения удовлетворения необходимо испытывать физическую боль или моральное унижение". Вот емкая формула отечественной истории (прямо - в эпиграф к учебнику): здесь вам и буйства опричнины, и город на костях (переименован в "город на Ниве"), и сибирские остроги, и кровавая революция с последующими лагерями. Вторая же часть этой формулы (про "моральное унижение") понятна каждому гражданину, имевшему дело с нашими чиновниками, поликлиниками, советской сферой обслуживания или "кошением" от армии. Да, и не будем забывать про многие века крепостного рабства.

Это, как в известном культурологическом споре: должны ли дети любить своих родителей просто по факту появления на свет (пусть даже они алкоголики, которые детей бьют и не могут обеспечить их достойной жизнью), или же "за что-то". По всей видимости, на уровне народа проблема решена в пользу первой версии: "видеть солнце порой предрассветной" (помните песню из "Добровольцев") и "надежда - наш компас земной" - вот, что значит вечное ожидание счастливого коммунистического/капиталистического будущего на горизонте, который, как известно, есть линия, которая по мере приближения удаляется.

Кстати, и православная аксиома подсказывала "детям" царской России то же самое: на Земле - терпи пиит, а "там" тебе воздастся. Позже это перефразировали в советское: "и, как один, умрем за все за это". Поэтому-то воспитанная на западной идеях российская элита всегда хотела подстроить под себя отечество, и такое вот "подстроенное" возлюбить, но пример декабристов и народников, которых сами мужики сдавали полицаям "как баламутов", показывает, что все это "очень далеко" от народа. Да, и вообще, как в многонациональной империи, которая создавалась огнем и мечом, можно устроить любовь к центру-поработителю?

Итак, опираясь на классиков, вспомним, что же такое патриотизм, в так сказать классическом, общечеловеческом понимании. "Негативное чувство единства" - просто и точно определил прочитанный, но не усвоенный Карл Маркс. "Последнее прибежище негодяев", по мысли Бернарда Шоу. Достоевский же, вообще, считал, что "патриотизм - это очень плохо". То есть, понимаете, не просто плохо, а "очень плохо". А уж автор "Бесов" знал толк в "плохом" и умел отличить, "что такое хорошо и, что такое плохо".

Но самый точный, с психологической точки зрения, портрет патриотизма создал знаменитый австрийский писатель Роберт Музиль (автор любимого романа Иосифа Бродского "Человек без свойств"): "Человечество вообще любит в порядке исключения позволять себе то, что само же и запрещает. Так, например, когда один человек восхваляет самого себя, это считается признаком дурного тона, если не глупости; однако стоит людям объединиться в массу, партию, религиозную общину, нацию или еще во что-то, они принимаются восхвалять себя с полнейшим бесстыдством. Они начинают восхвалять себя, как только вместо "я" могут сказать "мы". Дескать, только мы стоим за правое дело, осенены Божьей милостью или призваны историей, - это еще самое скромное из того, на что они горазды; и считают, что это не только позволительно, но еще и добрый знак!"


Типичный пример из нашей жизни: когда гражданин РФ (я) решил сфотографироваться подле означенной организации, меня и известного московского фотографа Леонида Молчанова попросили удалиться милиционеры
Между прочим, почему-то никто не задумывается, что патриотизм - антихристианское явление, ведь заповедь гласит: "возлюби ближнего" (безо всяких паспортных данных). Ни про какую любовь к пепелищу храма Соломона речи не идет, хотя в "родном пепелище", надо отдать должное московским властям, у нас недостатка нет. Вообще, любовь - такое чувство, которое нельзя "воспитывать" или "внедрять".

Особенно такая, "воспитанная любовь" свойственна русскому "патриотизму". Вспомним "лестницу" Владимира Соловьева, сформулированную более века назад: "патриотизм-самообожание-самовлюбленность-самоуничтожение". Причина роковой природы такого патриотизма в том, что у его истоков стоит не осознание, а чувство, причем чувство внушенное, искусственное. Российский патриотизм опирается не на осознание, а на эмоции - эмоции толпы. Он непохож на западные классические формы. В русском патриотизме есть что-то от фольклорного шапкозакидательства, островитянского невежественного гонора и природного инстинкта животных метить "свою" территорию.

Вообще, с чисто исторической точки зрения, народы России сначала не успели развиться до уровня осознанного отношения к реалиям своей страны, а потом сразу наступила эра информации и туризма, когда патриотизм в классическом понимании просто устарел.

Эта метаморфоза была тонко описана еще Николаем Гоголем: "Мы еще очень далеки от сознательного патриотизма старых наций, созревших в умственном труде, просвещенных научным знанием и мышлением; мы любим наше отечество еще на манер тех юных народов, которые еще не тревожила мысль, которые еще отыскивают принадлежащую им идею, еще отыскивают роль, которую они призваны исполнить на мировой сцене; наши умственные силы еще не упражнялись на серьезных вещах; одним словом, до сего дня у нас почти не существовало умственной работы. Среди причин, затормозивших наше умственное развитие и наложивших на него особый отпечаток, следует отметить две:

во-первых, отсутствие тех центров, тех очагов, в которых сосредотачивались бы живые силы страны, где созревали бы идеи, откуда по всей поверхности земли излучалось бы плодотворное начало; а во-вторых, отсутствие тех знамен, вокруг которых могли бы объединяться тесно сплоченные и внушительные массы умов. Появится неизвестно откуда идея, занесенная каким-то случайным ветром, как пробьется через всякого рода преграды, начнет незаметно просачиваться через умы, и вдруг в один прекрасный день испарится или же забьется в какой-нибудь темный угол национального сознания, чтобы затем уж более не всплывать на поверхность; таково у нас движение идей" (полный вариант этой роскошной цитаты Гоголя - смотрите в моей книге "Правда о войне 1812 года". М.: Рейттаръ, 2004, с.41).

Но, вы же понимаете, что это всего лишь малодушные мыслишки малороссийского писателя, человека несерьезного во всех отношениях: ни для кого уже не секрет его безответственность в выборе тем для своих, прямо скажем, карикатурных портретов образов нашей любимой Родины. Вообще, что можно взять с человека, который не мог написать ни одной страницы своих побасенок, не переодевшись в женское платье, который так боялся предстать перед Всевышним, что дал наказ своим знакомым проверить чем-нибудь колющим и острым: действительно ли он умер, или спит летаргическим сном. А закончилось все тем, что стал жечь свои рукописи, которые, как известно, не горят. Хотя, может быть, это было его единственным правильным поступком, поступком здравомыслящего человека.

Иное дело - мнение человека ответственного, умеющего мыслить государственным образом, товарища Устроялова Н.Г., который был и остается выдающимся летописцем славного прошлого нашего Отечества. Вот что, собственно, подразумевалось под патриотизмом в гоголевские времена: "К выгодам России ... должно присовокупить и добрые свойства народа. Его благочестие, его беспредельную преданность престолу, покорность властям, терпение удивительное; наконец гордость национальную, породившую уверенность, что нет на свете страны краше России, нет государя сильнее православного" (Устроялов Н.Г. Учебник по истории России. СПб, 1836 г., с.23). Золотые слова, и, судя по последним тенденциям, их уже вспоминают.

Відповіді

  • 2004.09.14 | Рюген

    Понос от Березовского (-)

    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2004.09.14 | Navigator

      Оперативно. Ви, мабуть, в командировці на Марсі що не маєте

      змоги слідкувати за новітньою історією?
      Радійте, Сталін - знову в пантеоні і грає в новітніх фільмах стару роль мудрого чарівника, а жертви ГУЛАГ-у -там, куди Сталін їх і посилав.
      Історія СССР - знову чудовий матеріал для виховання.
      А про "ошибку" з загибеллю 100 мільйонів ніхто й не згадує, на фоні прекрасних сталінських фільмів, що йдуть в прайм-тайм!
      Не дарма ранок Росії починається з сталінського гімну...
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2004.09.24 | Рюген

        Не скромничайте: из 100 миллионов

        - 75 на вашей совести.
        50 - просто набрехали, 25 - потери в Великой Отечественной войне. От Вас, фашистов.
        Сталин, конечно, не мед. Но Вы его ненавидите по простой причине: пановать вам не дал на Украине. Наоборот, при такой попытке (которая стоила Украине 8 млн только гражданских лиц) взял вас за задницу. Вот вам до сих пор и муляет: задница-то болит. Кстати, не Сталин, так другие бы взяли. Заслужили потому что.
  • 2004.09.24 | Рюген

    Погляньте, діти, на мапу України

    Погляньте, діти, на мапу України! На цій мапі маєте зазначені границі української землі, де здавен-давна жив і живе наш український люд. Треба вам знати, що простір землі, заселеної нашим народом, е такий великий, що аби перейти його пішки з заходу на схід, треба йти 90 днів, ідучи денно по ЗО кілометрів. Отже є це простір довгий на 2,700 км., а в найширшім місці доходить до 1000 кілометрів. Загально займає він близько І мільйон квадратових кілометрів поверхні.

    Українців е біля 50 мільйонів і тому ми, по москалях і німцях, належимо до найбільших народів в Європі, а простором українська земля належить до найбільших країв у світі.

    Вам певно буде цікаво знати, як то було давно й як та українська держава постала. Отже дивіться на ману і читайте далі.

    Дивіться, куди пливе найбільша українська ріка Дніпро. А над Дніпром, на правім його березі, лежить місто Київ. Звідси взяла свій початок українська держава Місто Київ по найстарше і найкраще українське місто. Воно завжди було головним містом або столицею України. Коли саме воно засноване І побудоване, того напевно не знаємо, але знаємо, що побудоване воно українцями ще перед тим, заки українці прийняли християнську віру. А не знаємо, коли саме це було, бо перед прийняттям християнської віри в нас мало хто вмів читати й писати І тому ніхто й не записав, коли основано місто Київ. Знаємо лише, що про місто Київ і українську державу згадують у своїх книжках давні греки, бо грецькі купці заїздили за товарами аж до Києва. А що греки були письменні, то все докладно записували: де були і що бачили.

    Отже вони й записали у записках з восьмого століття по Христі, що тоді були в Києві, на Україні. Якже це було давно? Це є двадцяте століття. Отже від восьмого до двадцятого минуло дванадцять століть, цебто близько тисяча двісті літ!

    Отже перед більше, ніж тисячу роками, стояло вже місто Київ, а коли було місто, то мусіла бути й держава, бо місто без держави, а держава без міста не може бути,

    З того часу маємо лише гарні перекази про те, як постало місто Київ і про перших князів України. Ті всі перекази будете колись читати у великій історії нашого вченого Історика, Михайла Грушевського та інших вчених. Тут подаємо один такий переказ.

    Одного разу, ще коли на тому місці, де тепер Київ, були ліси й поля, прийшли туди три рідні брати, що називалися: Кий, Щек і Хорив. З ними була теж їхня сестричка Либедь. Стали вони над Дніпром і найстарший Кий сказав:

    — Ось тут залежимо оселю для себе і для тих купців, що сюди будуть приїжджати! Вони вирубали ліс і побудували перші хати. А те забудоване місце обвели ровом і обгородили гострокіллям І назвали цю оселю: город Київ, значить — Києве місто. Далі переказ каже, що ця оселя щораз більшала й багатіла і з часом побудовано там гарні доми та палати.

    За якийсь час пізніше переїжджали з півночі на південь, човнами по Дніпрі, два хоробрі лицарі: Аскольд ї Дир. Вони побачили гарне місто над рікою І воно їм дуже сподобалося. Тому ввійшли до нього І сказали киянам: Ми будемо у вас князями. Будемо вас боронити перед нападами чужих племен, щоб ви спокійно могли управляти ріллю, торгувати і їздити по Дніпрі, на полудне до Царгороду і на північ до Новгороду. За це ви будете платити нам малу данину, щоб було за що удержувати військо для вашої і нашої оборони та урядників для вдержування ладу в городі і в державі.

    Жителі Києва радо згодилися на те І ці два князі запанували, як перші українські князі. Свою державу вони поширили на всі ті села і містечка або городи, що вже тоді постали довкола Києва. Вони зібрали стільки війська, що ним не тільки могли боронити своєї держави перед нападами чужих племен і чужих князів, але й самі йшли з військом на сусідні краї, а навіть аж до грецької столиці — Царгороду. Так отже росла і розвивалася українська держава зі своєю столицею Києвом, що започаткував цю державу.

    Що в тому переказі про заложення Києва і про перших князів є щось трохи і правди, свідчать передусім згадки в грецьких книжках, а далі й ті памятки, які ще до нині по тих давніх часах осталися. Отже наприклад: біля Києва е гора ІЦековиця, горб Хорив і річка Либедь; та й до нині стоїть у Києві над Дніпром могила, яку всі здавен-давна називають Аскольдовою могилою.

    В тих часах, — яких півтора тисячі літ тому і пізніше, аж до охрещення українського народу (в 988 році) — наші предки були поганами. Почитували вони багато богів: Дажбог давав людям — на думку наших прапрадідів-щастя й багатство. — Перун управляв громами й блискавками та карав лихих людей. — Сварожич давав людям вогонь. — Волос опікувався худобою (і давав їй гарну шерсть та вовну — волос). — Стрибог кермував вітрами. — Лада — була богинею краси й порядку. Крім цих богів — вірили ще в домовиків, лісовиків, водяників і русалок (мавок). Тим богам ставили фігури й приносили жертви та молилися до них.

    Отже запам'ятайте собі, що ви є українці, потомки тих українців, що ще перед дванадцяти століттями заложили свою українську державу. А-столицею тієї держави було завжди місто Київ, "мати українських міст" і ;колиска цілої України.

    ПРО КИЇВСЬКИХ КНЯЗІВ ОЛЕГА, ІГОРЯ ТА ПРО КНЯГИНЮ ОЛЬГУ

    Трохи більше певного знаємо про князя Олега, що по смерті Аскольда і Діра став у Києві князювати. Літописець — цебто такий чоловік, що списував пізніше історію, — назвав князя Олега "віщим князем", — цебто таким незвичайним, що у всьому мав щастя і чого захотів, так і сталося. Видно з тієї назви, що Олег був дуже могутній князь і хоробрий та відважний полководець. Він робив дуже багато воєнних походів у всякі близькі й далекі краї і завжди з багатою добичею вертався на Україну, в город Київ, на відпочинок.

    Його боялися й шанували за відвагу свої й чужі і вже навіть найстарший тоді цісар Греції переговорював з ним, як рівний з рівним. Вислідом таких переговорів був торговельний договір, який заключне князь Олег з греками в році 911, цебто тисячу і п'ятдесят чотири роки тому. Цей договір записаний в грецькій і в українській історії І тому знаємо, що це є певна подія. Під договором підписався тоді князь Олег так: "Олег, великий князь український". В цім договорі грецький цісар позволив, щоб київські-купці привозили до тодішньої грецької столиці, Царгороду, свої товари: шкіри, мед, віск та продавали їх там — а з Греції вивозили наші купці: полудневі овочі, срібні й золоті предмети, всякого рода збрую, вина, дорогі матерії тощо. Літописець пише, що Олег виборов собі цей договір з греками своєю перемогою під Царгородом. Він вирушив на двох тисячах човнів-а в кожнім човні було по100 вояків — через Чорне море і приплив аж під Цар-город. Коли обступив це місто кругом, грецький цісар налякався, що не переможе Олега. Тому вийшов за місто І попросив Олега пощади й мира. Олег пристав на мир, але взяв з міста великі гроші — як окуп. На знак того, що побив греків, прибив князь Олег на воротах Царгорода свій щит,

    В кілька літ по тім поході на Царгород Олег вирушив війною на східні сусідні держави, аж над Каспійське море і в теперішню Персію. Він взагалі аж до своєї смерті воював з ворогами України І цілий світ знав уже тоді про хоробре українське військо.

    Як і коли саме князь Олег помер, того певно ніде не записано. Знаємо тільки, що його поховано десь у Києві, в кілька літ по тім договорі з Грецією. А пізніше князь Володимир казав його кості викопати з могили й охрестити та поховати під мурами найкращої київської церкви, званої "Десятинною", про яку дальше ще будете читати. Про смерть князя Олега записав літописець ось такий дуже гарний переказ:

    Вибирався раз Олег у похід; а що вже був постарівся, то призадумався над тим, чи вернеться він ще у свій рідний Київ з того походу. А були тоді на Україні такі ворожбити-віщуни, що нібито те, що буде, вміли відгадати. То Олег прикликав одного такого старого ворожбита та й каже: — Поворожи мені, старче, коли я вмру й якою смертю! А той ворожбит сказав: — Великий ти, князю, вояка! Завжди ти під стрілами ворожими. Та не від стріли ти згинеш, бо вони тебе не беруться. Ти згинеш під свого любого коня. Засміявся князь І а її каже: — Від коня загину? Де ж це може бути! Та послухаю тебе, старче, й відпущу свого коня любого, що вірним товаришем мені був у всіх воєнних пригодах! І велів князь Олег розсідлати свого коня й пустити на волю та добре годувати. А сам сів на другого й поїхав на війну. Чи по році, чи по двох, вернувся князь з походу. В'їжджає у свій двір у Києві та й питає: — А де мій любий, білогривий? Ого, князю!-відповідають слуги — твій кінь уже давно згинув, а тільки його кості біліють за городом на могилі! Жаль стало Олегові любого коня. Він казав запровадити себе на ту могилу. А коли станув над білим черепом свого любимця, сльозами зайшли його очі, І він з жалем промовив: — Не сповнилася твоя ворожба, старче! Бачиш, що МІЙ кінь загинув, а я ще живу — то якже я від нього загинути можу? Та заледве договорив князь ці слова, як нагло щось їдке й гаряче впекло його в ногу; в очах йому потемніло і він упав на землю. Дружинники кинулися його рятувати, аж бачать, а то гадюка вкусила князя в ногу. Вона то звила собі гніздо в черепі мертвого коня І коли князь станув необережно ногою на череп, гадюка виповзла й смертельно його вкусила. Так отже сповнилося віщування старця, бо Олег умер від свого коня, хоча й неживого. Цей гарний переказ про смерть князя Олега оспівали вже деякі наші поети. Український літописець думає, що Олега назначив київським князем новгородський князь Рюрик, поки підросте його малий син Ігор. Отже історик здогадується, що князь Олег був опікуном Ігоря, бо цей власне Ігор по смерти Олега став у Києві князем
    ..........
    ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ-"ЯСНЕ СОНЕЧКО УКРАЇНИ"

    Князь Святослав залишив трьох синів: Ярополка, Олега і Володимира. Князем у Києві і на цілу Україну захотів стати Ярополк. Він побив молодшого брата Олега, що княжив у Овручі, а тоді Володимир, що сидів у Новгороді, втік на північ за море до варягів і просив у них помочі. Варяги дали йому поміч і він побив Ярополка та в році 980 став київським князем.

    Для України він прислужився так дуже, що за його часів та ще потім, за його сина, Ярослава Мудрого, Україна була найсильнішою державою за всі часи свого існування. Як же він зміцнив українську державу?

    Передусім зібрав усі українські землі під свою руку, так, що ціла Україна мала тільки його слухати. Він також повідбирав українські землі від ворожих сусідів, які ті землі раніше завоювали. Наприклад, на заході прилучив Червенські та й інші городи; від литовців узяв Побуже (землі над Бугом), а також прилучив до своєї держави українську землю за Карпатами.
    -----------------------------------------------------------
    Помелочились. Написали бы сразу, что князь Владимир - гуцул. И Украина не миллион "квадратовых" километров занимает - а 5.
    Да, и по этой бредовой брошюрке дети на Украине учатся.
    ........................
    Подивилися діти на оте одкровення, очі повирячували, та й поперлися "політику робити"
  • 2004.09.27 | Navigator

    Павка Корчагин возвращается

    29 сентября исполняется 100 лет со дня рождения писателя Николая ОСТРОВСКОГО - автора культовой книги советской эпохи “Как закалялась сталь”. Московское правительство решило отметить дату с истинно столичным размахом. Решено вернуть Павку КОРЧАГИНА в школы, провести всевозможные конкурсы, выставки, научные семинары. 18 августа чиновники рассказали журналистам о программе юбилейных торжеств.

    Юбилейные мероприятия пройдут в Сочи, Новороссийске и других городах России, а также за рубежом, в том числе в Шепетовке (Украина), сообщила первый заместитель мэра, руководитель Комплекса социальной сферы Москвы Людмила Швецова.

    Правительство Москвы, по ее словам, уделяет юбилею писателя особое внимание: “Это событие, которому придано государственное значение”. В конце 2003 года вышло распоряжение столичного правительства “О подготовке к 100-летию со дня рождения Николая Алексеевича Островского”. Создан оргкомитет по подготовке к празднованию юбилея писателя. Состоялась международная конференция “Островский. Вчера, сегодня, завтра”, в которой приняли участие представители Азербайджана, Индии, Кубы, России, Украины и других стран.

    В сентябре, по словам заместителя руководителя Департамента образования Москвы Владимира Моисеенко, московские школы проведут “месячник”, посвященный 100-летию со дня рождения Островского. Во всех школах столицы пройдут открытые уроки. 29 сентября состоится торжественный вечер, посвященный юбилею. Пройдет и конкурс творческих работ, посвященный писателю. “Будут рассматриваться сочинения, рефераты, рисунки - любые творческие работы. Мы не ограничиваем школьников никакими рамками”, - сообщил Моисеенко. Лучшие работы будут выставлены в Гуманитарном центре-музее “Преодоление” им. Н.А. Островского. Победители получат книги Островского и подарки от правительства Москвы. В музее уже открылась новая выставка “Н.А. Островский - герой на все времена”.

    К юбилею писателя переиздана “Как закалялась сталь”, вышли в свет альбом-выставка “Николай Островский. Страницы жизни” для учебных заведений и библиотек, сборник “Николай Островский - человек и писатель в воспоминаниях современников”. Подготовлена и серия брошюр “Богатыри духа” о людях “корчагинской судьбы”. Заключен договор с издательством “Молодая гвардия” на переиздание сочинений писателя в трех томах. “Издательскую программу, запланированную к юбилею, мы выполнили. Боясь идеологизмов, мы отбросили много хорошего из нашей литературы, нужно исправить это положение”, - пояснила Швецова.

    А ведь совсем недавно в российском обществе царили совсем другие настроения. И боялись не “идеологизмов”, а государственного идиотизма и плохой литературы.

    Алена КУЗНЕЦОВА


    В книге писателя Михаила ВЕЛЛЕРА “Кухня и кулуары” есть любопытная оценка бессмертного, как теперь выясняется, произведения Николая Островского:

    “Изумительная вещь обнаружилась! Я там такого вычитал - семьдесят лет назад бедные комсомольцы сами не подозревали! Явная диверсия была устроена - и до сих пор не раскрыта!!!

    Ну, что городские власти в ноябре обнаружили, что скоро будет зима, а дров нет - это по-нашему, по-советски; это уже неплохо.

    Сколько послали комсомольцев? - Триста.

    Сколько верст надо построить? - Шесть.

    Кто проходил в первом классе арифметику? Сколько будет разделить триста комсомольцев на шесть верст? - Будет один комсомолец на двадцать метров. Двадцать метров!

    Объясняю, что такое двадцать метров. Это двадцать пять шпал и три звена рельсов (они шестиметровые). Шпала-кругляк под узкоколейку весит килограмм двадцать пять. Рельс тогда под узкоколейку шел практически весь тип-18 или тип-22 - это восемнадцать или двадцать два килограмма на погонный метр, а весь рельс, стало быть, сто десять - сто тридцать кило. И вот эти двадцать пять шпал и шесть рельсов на человека они и делали геройски бесконечные недели!!

    Да там на два дня максимум работы для такой оравы! А самое главное - на кой черт они долбили в мерзлой твердой земле ямки под шпалы??!! Какой идиот, какой саботажник им это велел?! Рабочая ветка на пару месяцев, скорость на ней не нужна, - на фига копать?! кладут прямо на землю! все, всегда, везде!! Да - холодно-голодно-бандиты. Конечно. Так не два дня, а шесть: четыре шпалы и одна рельса в день. Норма дистрофика с нарушением координации. Да нет - просто смехотворно. Апофеоз идиотизма. Прообраз наших строек. Боже мой!”
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2004.09.27 | VENED

      Не в ту страну он возвращается.....

      ""Родился 16 сентября (29 н.с.) 1904 г. в селе Вилия Волынской губернии в семье рабочего.{Есть версия что его отец был на Волыни начальником железнодорожной станции - VENED}. Начальное образование получил в церковно-приходской школе, которую окончил в 9 лет, а с 11 лет должен был работать (сначала на кухне вокзального ресторана), с 12 лет работал по найму: кубовщиком, рабочим материальных складов, подручным кочегаром на электростанции.

      В 1917-19 учился в двухклассном, потом в высшем начальном училище. Сблизился с шепетовскими большевиками, принимал участие в борьбе за власть Советов.

      20 июля 1919 вступил в комсомол, а 9 августа ушел на фронт добровольцем. Воевал в частях кавалерийской бригады Г.Котовского и Первой Конной армии.

      После тяжелого ранения в августе 1920 Островский был демобилизован, и с этого времени находится на трудовом фронте. В 1921 работал в Киевских главных мастерских помощником электромонтера, учился в электротехникуме, одновременно был секретарем комсомольской организации.

      В 1922 участвовал в ударном строительстве железнодорожной ветки для подвоза дров. Простудившись, тяжело болел, заразился тифом. После выздоровления был послан в пограничный район Украины на руководящую комсомольскую работу: был комиссаром батальона всеобщего военного обучения в Берездове, в 1924 - членом Шепетовского окружкома комсомола.

      В 1927 тяжелая болезнь приковала Островского к постели, через год он потерял зрение. Мужественно боролся с болезнями, занимался самообразованием, учился в заочном коммунистическом университете, готовя себя к литературной работе. Слепой, неподвижный, испытывающий страшные боли, он создает книгу "Как закалялась сталь" (1932 - 34), имевшую большой успех. Он встречался и переписывался с читателями, выступал по радио, опубликовал ряд статей.

      В 1934 - 36 Островский работал над новым романом - "Рожденные бурей", первая книга которого вышла в свет в день похорон писателя. Смерть наступила 22 декабря 1936. ""
      _________________________________-
      Видити, пан Навигатор - Н.Островский цэ син украинского народа, вся его биография, в том числе и военная связана с Украиной. Даже роман он вроде писАл в Крыму. Его бы в украинские учебники ввести, а не в российские... Логично?
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2004.09.27 | VENED

        Родився я в 1904 р. в с. Вілії Волинської губернії...

        «Родився я в 1904 р. в с. Вілії Волинської губернії, — пишет Н.Островский (документ представлен на языке оригинала по публикации Ю.Мицыка в июньском номере «Кур’єру Кривбасу» за 1997 г. — С.К.). — Батько мій працював на ґуральні робітником в солодочному відділі. Там я вчивсь в сільській школі. ...Мій старший брат поступив у 1914 р. на ст. Шепетівку на службу помішником слісаря в депо і ми всією сім’єю приїхали в Шепетівку. Мій батько старий, 68 л., не міг вже працювати, тоді нам з братом прийшлось працювати на сім’ю. Я поступив на роботу в буфет на станції, на кухню підносити обіди. Там я пробув до 19 року, в 1919 р. поступив на матеріяльний склад ст. Шепетівки різати дрова до паровика, де й проробив до 20 року. Потім поступив звіте учнем помішника кочегара на електростанції, де проробив до року. Був кубовщиком на станції, в переміжку вчився в школі. В 21 році була перша конференція робітничої молоді, де я був вибраний на повітову конференцію молоді, після чого вступив в КСМУ Шепетівської організації. В серпні місяці КСМ командірувало мене в Київ до школи Залізно-дорожної (электротехничний відділ), де я був до кінця 1922 р. Опісля я був хворий кілька раз (більш 8 м.) тифом. Захворавши, приїхав в Шепетівку до батьків, де й болів.

        В час цей хворості в грудні м. проходила Всеукраїнська перепис КСМУ, котрій я не пройшов і механічно вибув з КСМ. Після хворості вступив в КСМУ в 1923 р., в травні місяці був посланий Окркомом КСМ секретарем Берездівської районової організації, де працював увесь 1923 рік. У вересні 23 року був прийнятий кандідатом КПБУ Берездівською парторганізацією і затверджений Окркомом КПБУ 17 січня — 24 р.

        Рекомендували в партію: Лисицин Миколай Миколаєвич, член КПБУ з 18 р., п.к.ч. 289188, Предрайвиконкому, Трохимів, член КПБУ з 20 р., п.к.ч. 290391 секретар Райпарткому і Панасевич, член КПБУ з 20 р., п.к.ч. 2777.

        В травні місяці був посланий окркомом КСМУ райорганізатором на Заславля, де й працюю до цього часу.

        Н.А.Островский».
        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2004.09.28 | Navigator

          Останні штани спустять- а направлять по кривавому маршруту.


          В тому то й штука, що напівграмотний Колька міг і далі чай розливати, потім розбагатів би, мав 8 дітей і ресторан в Житомирі.
          Подорожував би в Європу.
          А так все кинув - і пішов різати людей під лозунгом "На Варшаву, Берлін і Париж".
          А тепер Росія закликає своїх дітей з нього приклад брати.
          Не дарма.
          Останні штани спустять- а направлять по маршруту.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2021. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua