10/09/2004 | володимир Сиротенко-Вербицький

Той самий Соха


Щоб ми не казали, а Людину Людиною робить оточення, отож не можна взнати справжнього Шевченка, нічого не знаючи про його побратимів, друзів, недругів.
Одним з перших його Петербурзьких друзів, який певним чином визначив його долю, був і Іван Сошенко, його Сальєрі…То ж ким був він, той Соха, про якого Шевченко сміючись казав: ”Мабуть наш Соха свого генія оставив в Малороссії за припечком”…
На відміну від Тараса, народився він вільною Людиною. От тільки про родовід Івана Сошенко можна сказати не далі від його діда. Не займались міщани своїм родовідом, це була дворянська справа. Отож Іванів дід кожум’яка Кіндрат Соха був уродженцем славного містечка Богуслав, київської губернії. Свого часу містечко мало магдебурзьке право. От що я розкопав в залі старожитностей бібліотеки ім.. Стефаника в старовинному фоліанті „Starozytna Polska.Balinskiego.Warszawa.1844) „ До 1844 року містечко Богуслав разом з Білою Церквою було немало важливим містом,з добре укріпленим замком і значним народонаселенням... В 1589 р. Богуславські міщани отримали майнові права вільно користуватись грунтами і хуторами, а в 1620 році Сигізмунд 111 дарував їм право спадкувати нерухомість після смерті рідних та переступати його один одного шляхом дарунку чи продажу.Крім того, вони отримували привілей варити меди, пиво та інші напої(okrom gorzalki), утримувати шинки, заводити гуральні та воскобійки, вести безмитну торгівлю, мати власні лавки суконні, м’ясні та рибні”. Та під час останнього переділу Польщі всі навколишні землі дістались магнату Ксаверію Браницькому, племіннику польського короля Станіслава Понятовського, а після його смерті –до його дружини – Олександри Василівни Енгельгардт, племінниці самого князя Потьомкіна(колишній запорозький козак Грицько Нечоса). Чекали міщани покращання долі, та намарно. Замість покращання їх чекала кабала. Вступаючи в права спадкоємця, Браницька затребувала в управі всі магистрацькі книжки. Після цього вони таємниче зникли, а міщани залишились без документів про свій майновий стан. А тоді вже пані об'явила, що всі міщани Богуслава «кто хочет жить в дальнейшем на ее земле, тот должен принять ее подданство и работать наравне с крестьянами, а кто не хочет стать крепостным, волен идти, куда хочет»…
Максим Сошенко, якому батько в цей час вже передав господарство, не захотів ставати кріпаком, плюнув на витрачені за час господарювання в Богуславі 500 рублів, і зі всією сім’єю помандрував на материну батьківщину Звенігородщину.
Іван Максимович був найстаршою дитиною. Народився він 12.07.1807 р. в Богуславі. Вже з 8 років бабуся, яка була з досить заможного Роду Превлоцьких, стала навчати його грамоті, він же сам вже навчав грамоті рідну і сусідську малечу. Ще через рік його віддали в науку до дячка. Дячок, по словам Миколи Кіндратовича Чалого, близького друга Сошенка і біографа Шевченка « Засадил отрока за псалтырь и учил изображать белилами на черной доске польские и латинские слова, а так же учил красть гусей у соседей»…
Та яким би не був той дячок, але помітивши у хлопця хист до малювання, переконав таки бабусю віддати його в науку до справжнього маляра. Отож, коли Івані виповнилось 13 років, бабуся відвезла його до свого племінника у других, відомого маляра Степана Степановича Превлоцького і попрохала вчити онука нещадно, не жаліючи різок. Звичайно, Превлоцький, по натурі добряк, не лупив племінника. Але, пам'ятаючи ,що він живе на правах бідного родича-захребетника, Іван сам намагався з півслова схопити і виконати всі бажання вчителя…
У Майстра він провчився цілих 8 років, нарешті в 1828 році Превлоцький повідомив хлопцю, що передав йому все, що знав і тепер він може йти на власні хліба (пам'ятаєте, це ж саме Превлоцький сказав Тарасу всього після кількох місяців навчання у 1829 році)…
Щоб не конкурувати з Майстром, Іван переселився до його брата - Олександра Степановича, управителя Матусовським маєтком князя Орлова і став там розписувати церкву, уславившись як кращий маляр околотку…
Після закінчення розпису церкви Пресвятої Богородиці у Матусові. Івана запросив до свого монастиря ігумен з Лебединців. Поселили Івана в самій просторій келії. Хлопець дуже швидко став улюбленцем монастирських ченців, адже малюючи образи святих, використовував ченців замість натурщиків. Кому ж не сподобається увіковічнити себе в образі святого? Скоро не було вечора, щоб у просторій келії Івана не ставало тісно від гостей, які влаштовували “Симпозіуми” з піснями та гопаком.
Вони ще зранку наносили йому кошики з перваками, шинками і іншими, зовсім нескоромними наїдками, навіть якщо це було в Піст. Сошенко, хвороблива натура якого не приймала тих перваків, тільки закушував та грав їм на скрипці...
Банкети скінчились, коли повернувшись раптом серед ночі в монастир, ієгумен заглянув в келію, з якої лунали спів, тупіт та звуки скрипки і виявив там на столі поряд з напоями ковбаси та шинки, а це ж був якраз Великий Піст. Винуватцем зголосився Іван. Ігумен не покарав маляра, але суворо заборонив ті симпозіуми...
А зовсім невдовзі Івана, як якогось злочинця, повели в кайданах до Звєнігородки. Справа в тому, що тоді до солдатчини рекрутували кріпаків, яких відбирали пани, і вільних міщан, яких відбирала громада. Сошенки переїхали в Звєнігородку з іншого містечка й були для сусідів чужинцями. До того ж, відвідуючи рідних, Іван був завжди гарно і чисто вдягнений, гарно причесаний. Спілкувався з людьми, які стояли на штабель вище, ніж сусіди. Основна ж риса нашого характеру –заздрість. Маляр Іван був на той час головним годувальником сім’ї Сошенків. Отож Звенигородці вибрали у рекрути сім'ю Сошенків. Рекрутували юнаків в 21 рік. Івану вже було більше 21, от звенігородці і об’явили його дезертиром і привели на комісію в кайданах. Та не вийшло на цей раз - медична комісія визнала його негідним для солдатчини по стану здоров’я. Все одно, ще двічі ганяли його у кайданах до рекрутських комісій, поки не виповнилось 21 рок молодшому брату і він добровільно не подався у москалі. Ті прогулянки у кайданах на все життя травмували юнака. Зробили його тихим, боязким, мало товариським. Вони примусили Івана шукати будь яке інше місце для життя...
У 1831 році завітав на Україну з ревізією-інвентаризацією церков чиновник Свяченого Синоду Рибачков з Петербурга. Побував він і у Лебединському монастирі. Побачив Іванові розписи. Познайомився з Сошенком. Хлопець сподобався йому. Увесь час, що він перебував у монастирі, Рибачков провів спілкуючись з Іваном. Розповідав йому про життя в Петербурзі, про Академію Мистецтв. Іван же розповідав йому про своє гірке життя, про те, як його колодником ганяли на рекрутську комісію.
Рибаков таки переконав хлопця, що тут він тільки занапастить свою долю ,що справжнє його покликання там, в петербурзькій Академії Мистецтв! Хлопець, щоб було на що жити в Петербурзі і оплатити дорогу, розпродав нашвидкуруч все власне майно. Звєнігородська громада і тут показала себе. За майно заплатили найнижчу ціну, мало того, всі ті гроші пішли на хабарі чиновникам, щоб оформити паспорт на виїзд.
Залишився хлопець з трьома рублями в кішені. Проїзд же до Петербурга коштував тоді, як і нині, в десятки разів більше. Та залишатись на остогидлій звєнігородщині він вже не міг. Поїхав до Києва. Превлоцький влаштував його на житло до свого зятя Житницького і більше місяця Іван жив в того, допомагаючи по хазяйству, в очікуванні нагоди виїхати до Петербургу. Нарешті в грудні Модний Петербурзький кравець, який мешкав поряд з Житницьким, зібрався в дорогу і згодився взяти Івана в свій екіпаж. Ще майже місяць добирались вони до Петербурга. Нагадаю. Це був 1831 рік. Нещодавно спалахнуло польське повстання. Всі дороги були перекрити військами та селянськими патрулями. В кімнати при поштових станціях було не пробитись. Та все ж їм було легше, ніж Тарасу Шевченку, який тоді чвалав пішки Варшавським шляхом до Петербургу етапом...
В дорозі попутники так здружились, що по приїзді в Петербург, той модний кравець, знаючи, що Сошенко і шеляга не має в кишені, запропонував йому на перший час, доки не роздобуде грошей, зупинитись у нього. Та Сошенко не довго прожив у нового приятеля. Занадто гнітили його пихаті клієнти з вищого світу, які весь час товклись в квартирі на безкінечних примірках. Заробивши перші ж гроші, Іван Максимович зняв дешевеньку квартирку у напівпідвалі на Васильєвському острові, залишивши кравцеві на пам’ять прекрасний його портрет, виконаний власноруч...
Не захребетником у Житницького в Києві жив Сошенко - допомагав йому по господарству, ще й віддавав всі гроші, виручені від малювання. В знак подяки, Житницький дав йому дуже теплого рекомендаційного листа до свого Петербургського родича, ієромонаха Лаври, коректора монастирської типографії. Цей ієромонах і звів Івана Максимовича з своїм добрим знайомим Василем Івановичем Григоровичем – секретарем Товариства заохочування художників.
У тридцяті роки Григорович був значною фігурою не тільки в цьому Товаристві, а й в Академії Мистецтв. Він там фактично був повновладним господарем. ”Батько і командир” говорив про нього великий Карл Брюллов. Це йому належить заслуга введення в Академії курсу теорії мистецтв. Не зважаючи на всю свою знатність, Василь Іванович був доброю, чуйною людиною. Він намагався, чим міг, допомогти землякам, що звертались до нього за допомогою. Сошенко попрохав Василя Івановича допомогти отримати дозвіл на безкоштовне копіювання в Ермітажі. Невдовзі він отримав такий дозвіл. Мало того, спостерігаючи за його працею, при відвідинах Ермітажа, Григорович запропонував хлопцю стати вільнослухачем Академії Мистецтв. І от у 1834 році Іван Максимович Сошенко зарахований вільнослухачем Академії на курс академіка Васнєцова. На першому ж екзамені він зайняв п’яте місце. Треба сказати, що в ті часи екзамени були, як конкурси нині. Та не оцінки на них ставили, а присвоювали місця. Отож з двох десятків колег Іван зайняв п’яте місце.
А ще через рік Сошенка запросив жити разом його земляк з України Аполлон Мокрицький. Невдовзі після того Іван Максимович познайомився з Тарасом Шевченко. От як він сам розповідав про це знайомство своєму побратиму Михайлові Чалому через чверть сторіччя:
“Як був я на “гіпсових головах» чи, здається, на “фігурах” чи року 1835, чи, може 36, укупі зо мною приходив до академії швагер Ширяєва. Від нього я довідався, що між учнями Ширяєва є земляк мій Шевченко, про якого я дещо чув ще у Вільшаній від свого першого учителя Превлоцького.(Пам’ятаєте, Шевченко за кілька місяців навчився у нього тому, на що Сошенко витратив 8 років. авт.) Я упрохав Ширяєвого родича прислати Шевченка до мене на кватиру. На другий день в неділю Тарас прийшов до мене. Він був одягнений в сорочку і штани, пошиті з сільського полотна грубого і замазані в краски; халат демікотоновий на йому був замизканий. Тарас був босий, розхристаний і без шапки. Він дивився понуро і соромливо. З першого ж дня нашої знайомості я спостеріг у його велику охоту вчитися живописі. Став він приходити до мене, не пропускаючи ні одного свята; бо в будні і мені було ніколи та і його Ширяєв не відпустив би.”
Я повинен пояснити, чому вибрав саме Сошенкову версію їх знайомства, а не визнану нинішніми шевченкознавцями версію з „Художника”. Та тому, що будь який письменник Вам скаже, що художній твір майже завжди містить елементи автобіографічності, але дії в ньому можуть відбуватись не так, як було насправді, а так, як могло бути. Та й вчитайтесь в опис того хлопчика, якого нам подають як юного Тараса Шевченка : “...это действительно был мальчик лет четырнадцати или пятнадцати”…
“ В неправильном и худощавом лице его было что-то привлекательное, особенно в глазах, умных и кротких ,как у девочки”…
Як бачите, цей хлопчик зовсім не схожий на 21 річного широкопикого Тараса. Це повний опис його приятеля по науці в Ширяева, такого ж кріпака, п’ятнадцятирічного Федота Ткаченко. Він, разом з братами Григорієм, Яковим та Денисом був кріпаком надвірного радника Олександра Дем’яновича Оболенського. Не знаю чому, але в сімейних переказах той Художник з Літнього саду зовсім не Сошенко, а Микола Гоголь і саме завдяки його клопотам у грудні 1834 року сини Оболенського, гардемарини Петро і Володимир “з відома і згоди батька» відпустили братів Ткаченків на волю, а Федот і його брат Денис з квітня 1835 стають “сторонніми учнями” Академії Мистецтв ( Микола Гоголь сам вчився в цій Академії)...
Та як би там не було, а познайомились земляки в 1835 році і з цього часу Тарас став вчащати до Сошенка. Іван Максимович після тих Звєнігородських поневірянь був не дуже то й комунікабельним, не вчащав в гості до друзів, не запрошував до себе. Тому й з друзями в його було не густо. Зате він жив разом з товариським Аполлоном Мокрицьким, який був вхожим у всі тодішні літературно-мистецькі салони і був ліпшим другом Євгена Гребінки, з котрим разом колись ділив квартиру в Ніжинському ліцеї. Саме через нього Тарас познайомився з його наставником Вєнєціановим, а також с своїм протектором Василем Григоровичем, а вже через них спізнався з Карлом Брюлловим. Мало того, в 1836 році Сошенко переїхав в будинок Алексєєвої(№56 на 4-й лінії Васильківського острова).В цьому ж будинку мав державну квартиру: “чудово мебльовані 2 кімнати, приймальню і кабінет, крім того, опочивальню і кухню” старший учитель словесності кадетського корпусу, ніжинець Євген Гребінка. Мокрицький познайомив земляків і скоро квартира Гребінки стала немов би рідною домівкою для Тараса.
Трудязі Івану Максимовичу, який тільки –но увійшов у роль вчителя-наставника, зовсім не подобалось, що хлопчина замість того, щоб навчитись у нього малюванню, біжить наверх до апартаментів Гребінки, щоб прийняти участь у вечірках - застіллях. Та що поробиш, саме там Тарас знайшов близьких по духу Людей, друзів – Кукольника, Глінку й Брюллова, трьох мушкетерів того часу, у яких він став Д’Артаньяном, та опонента -біснуватого Віссаріона Бєлінського. Саме друзі з Гребінкового кола сприяли викупу Тараса з кріпацтва. Бо і Карл Брюллов, і Василь Жуковський, і Михайло Вієльгорський, і ініціатор справи, Аполлон Мокрицький були з кола гребінкових друзів. Сошенко прохав за Тараса Вєнєціанова та Брюллова. Столбовий дворянин Мокрицький клопотав перед Вієльгорським та Жуковським. Але не будемо знічувати роль Івана Максимовича. Це він, коли Карл Брюллов закинув портрет Жуковського і ніяк не міг за нього взятись, подав ідею Тарасу самому домалювати той портрет, звичайно за згоди Карла Великого. Як згадував у 1877 році художник М.Д.Биков: ”Коли портрет було закінчено, то приїхав до Брюллова Михайло Юрійович Вієльгорський і просить його вказати особу, яка б написала копію...Брюллов указав тоді на мене, і я виконав копію за 1000 крб. після того портрети були розіграні в лотерею, зібрані гроші. Оригінал Брюллова дістався імператриці, а мій портрет потрапив до галереї Третьякова в Москві під іменем Брюллова...”
Імператриця так і не забрала того портрету. Через 3 дні царська сім’я разом з Жуковським виїхала в мандрівку до Європи. У 1840 році “Художественная газета”, не без відома Брюллова, згадала серед його робіт, що закінчувались чи лишались у підмальовках, і портрет Жуковського. Отже Тараса викупили за портрет Жуковського, який він домалював власноруч ,з відома і згоди і самого Брюллова, і Василя Жуковського. А ідею йому подав Іван Максимович Сошенко...
Тарас вийшов на волю, став “стороннім учнем” Академії у класі Карла Брюллова, мало того, став улюбленцем Карла Великого, той навіть надав йому можливість жити у своїх апартаментах. Та от, після скандально-невдалого одруження Карла Великого, якого через 2 місяці після весілля кинула дружина( до речі, коханка Миколи 1), звинувативши в венеричній хворобі, той впав в депресію і не захотів нікого бачити, в тому числі і Тараса. От і довелось Тарасу в червні 1838 зняти дешеву кімнатку у дворовому флігелі будинку Шилової, неподалік від Академії. А в листопаді Сошенко запропонував Тарасу перебратись до нього. Пропозиція та пояснювалась не так товариськими почуттями, як меркантильними обставинами. Іван Максимович тепер весь час віддавав навчанню, на підробітки в нього майже не залишалось часу. Отож вічно сидів без копійки. Тараса ж, по рекомендаціям Брюллова, буквально закидали замовленнями і він не рахував грошей, спускаючи їх під будь яким привидом. Отож співмешкаючи з ним, можна було забути про борги за квартиру та й на столі завжди щось мати...
Тарас радо погодився переїхати. Адже той напівпідвал був у будинку, де мешкав Гребінка, де збирались на вечірки його друзі. Саме тут він почав працю над своїми першими поемами, тут почав знамениту “Причинну». Він читав свої вірші на Гребінкиних вечірках. От що писав Гребінка 18.11.1838 Квітці-Основ’яненку:
“ А ще тут є у мене один земляк Шевченко, що то за завзятий писати вірші, що нехай йому сей та той! Якщо напише, то тільки цмокни та вдар руками об поли!”
На жаль, цей переїзд поклав край їхній дружбі. Справа в тому, що ту квартирку в напівпідвалі Іван Максимович знімав у німкені Марії Іванівні, яка мала красуню-небогу. От як це виглядає в Шевченківському “Художнику”: “ В одном этаже со мною поселился недавно какой-то чиновник с семейством. Семейство его- жена ,двое детей и племянница, прекрасная девушка лет пятнадцяти”От та красуня й стала їх розлучницею. Іван Максимович закохався в неї з першого ж погляду, ще як зняв кімнатку у 1837.Вона часто заходила до нього, дивитись, як він малює, відверто загравала.
Та у свої тридцять років Іван Максимович був ще незайманим і не знав, як себе вести з жінками.
Ховав свої почуття від всіх. От як це описує Шевченко в “Художнику”: «Как бы мне хотелось тогда раскрыть ей мою страдающую душу! Разлиться, растаять в слезах перед нею…Но это оскорбит ее девстенную скромность. И я себе скорее лоб разобью о стену,чем позволю оскорбить какую бы то ни было женщину, тем более её. Её, прерасную и пренепорочную отроковицу.»
Та от до нього переїхав Шевченко. Молодший на 7 років. Якщо Іван Максимович здавався дівчині старим, то запальний і веселий Тарас був ровесником. До того ж він був набагато цікавішим від Сошенко, і не тільки мав про що говорити, а і вмів говорити, ще й завжди мав в кишені солодощі, щоб пригостити. Вона тепер намагалась прибігати в гості тоді, коли Тарас був вдома. Сошенко нічого не помічав. Він був задоволений тим, що дівчина познайомила його з тіткою та вуйком. От як про це в “Художнику”:
“Не могу вам ясно определить, какое впечатление прозвело на меня это новое знакомство. А первое впечатление, говорят, весьма важно в деле знакомства. Я доволен этим знакомством потому только, что знакомство моё с Пашей до сих пор казалось мне предосудительным, а тепер как бы все это устранилось, и наша дружба как буд-то скреплялась этим нечаянно-новым знакомством”.
Після того знайомства з її вітчимом Сошенко, вже бачив себе законним чоловіком, мріяв, як заживуть сім’єю і вона народить йому міцних, як його молодший брат, дітей. Він навіть подав до Академії прохання про дострокове надання йому атестата, хай не дійсного, а вільного художника, щоб мати змогу одружитись. Та він тільки мовчки мріяв, а Тарас, який мав натуру благородного Казанови і ніколи не відмовляв красуням у їх потаємних бажаннях – діяв. Зимою темнішає швидко. І от якось раннього лютневого вечора 1839 року повертається Сошенко з студій додому раніш, ніж завжди. Думає про те, що нарешті сьогодні піде до Європєусів і попоросить їх віддати небогу за нього. Відкриває він двері кімнати, проходить і чує якісь дивні стогони. Перлякано запалює свічку, і що ж він бачить – його “Пренепорочна отроковиця” займається коханням з Тарасом і аж стогне від задоволення.

З Сошенком стався нервовий зрив. Він посеред зими вигнав Тараса з квартири. Тарас ,доречи, не дуже –то довго переймався, що залишився без стелі над головою, зараз же перебрався до друзяки Михайлова і став жити у нього, а Машенька стала бігати до нього туди. Іван Максимович після того нервового зриву захворів. Став втрачати зір, стала мучити ядуха. Лікарі порадили кинути гнилий Санки-Петербург і переїхати на батьківщину. Як раз до Академії прийшов запит на вчителів малювання для чернігівських повітових шкіл. Раніше Іван Максимович ніколи б не спокусився на посаду з такою мізерною платнею, яку мали вчителі малювання. Та Чернігівщина славилась кліматом, добрим для лікування легенів. Я сам з Чернігова. Пам'ятаю уславлені на весь СРСР протитуберкульозні санаторії в Сосниці, Холмах, та й в самому Чернігові в урочищі “ Святому”...Отож Сошенко був одним з двох, які зголосились їхати по тій заявці. Тарасу він так і не пробачив тої руйнації мрій. Не Тарас написав йому прощальний вірш, а їх спільний друг, художник Сергій Федоров:
“Итак, несчастный мой собрат,
По музе, общей нам с тобою,
Мы расстаемся. Очень рад,
Хоть провожу тебя с тоскою…
Но ты зачах, как вешний цвет,
Перенесённый в хлад от зноя,
На утре лучших в жизни лет,
Чахотки злой начало кроя…
Живи и верь лишь той звезде,
Что просветлела и Брюллову…
Теперь спеши к родному крову
Под небо родины своей…»
9.07.1839.
Та не в цілющий Чернігів потрапив він. З-за хвороби він пропустив початок навчального року і коли прийшов до директора Чернігівської гімназії, який завідував всіма учбовими закладами Чернігівщини, т о виявилось, що і в Чернігівській гімназії, і в Чернігівській семінарії всі місця вже укомплектовані, а вакансія є тільки в Ніжинському повітовому училищі. Івану Максимовичу трохи не пощастило. Саме в цей час була в розпалі чергова реформа освіти, така ж безглузда, як і в наші часи. Згідно тієї реформи, на базі славетної Ніжинської гімназії було створено цілу мережу навчальних закладів ніжинського повіту. Директору гімназії, яка була перетворена в ліцей, підпорядкували два повітових училища нижчого рівню та одно середнього. От в тому повітовому училищі середнього рівня і довелось викладати Івану Максимовичу уроки каліграфії та малювання. Одна біда -повітове училище - це зовсім не славетний ліцей з його привілеями. Тут вчителі навіть права на пенсію не одержували, та й зарплата у них була мізерна. Замість 300 карбованців сріблом, Сошенко отримав всього 200 крб.асигнаціями на рік. Та директору ліцея Християну Августиновичу Ексбладу вдалось створити прекрасну команду однодумців, яка за ту мізерну зарплатню виховувала у учнів поняття добра та справедливості. На жаль, і серед того колективу було не без свого придурка. Старший вчитель історії та словесності весь час доводив всім і кожному, що вчителі малювання та музики потрібні учням, як приший кобилі хвіст. Та тільки він один третирував Івана Максимовича. Інші викладачі його поважали. Учитель французької Лельєвр , за уроки малювання для своїх двох дочок, навіть надав йому житло та столування...
Попробував Іван Максимович поза уроками підробляти малюванням. На жаль знання, набуті в Академії, і власні сумління стали на заваді. Він малював не те, і не так, як хотілось замовникам, а так як це вимагають канони мистецтва. Ринок є ринок. Совість, мистецькі канони тут ні до чого. Безграмотні, безталанні мазили заробляли гроші й не мали відбою від замовників, а у прекрасного художника Сошенко –ні одного замовлення після того, як повернули перші два. Так, архімандрит замовив йому образ св. апостола Петра перед ангелом у темниці. Картина вийшла прекрасною, з ефектним освітленням від сяючого ангела, але архімандриту не сподобався той світ у в’язниці і він, заплативши лише за полотно та фарби, віддав її місцевому богомазу переробити . За ту переробку заплатив йому втрічі більше, ніж Сошенку.
Замовив йому ієрей образ Спасителя, що благословляє дітей. Мучився над тією картиною Іван Максимович цілий місяць, І знову не догодив – намалював Спасителя у канонічній білій ризі, а замовник зажадав брунатну. Сошенко відмовився, тож ієромонах віддав його образ якомусь халтурнику перемалювати білу ризу у брунатну і за день тієї підмальовки заплатив йому в 5 разів більше, ніж Івану Максимовичу. Після того випадку у Івана Максимовича не стало ні одного Замовника...
Що ж, втративши всяку надію на мистецькій підробіток, він став малювати для власного задоволення. Натурниками йому були жебраки, сторожи та мали дітлахи, на яких так багатий був Ніжин. Вечорами ж Іван Максимович ублажав старших дочок свого господаря Лельєвра, влітаючи з-за них з одної халепи в іншу. От що він сам згадує про ті часи:
„Запершись в моей комнате, при закрытых ставнях, мы с моим сослуживцем М…вым работали над французской кадрилью до третьего пота, крутясь и шаркая со стульями в руках, воображая их девицами. Сохраняя в величайшем секрете свои упражнения, мы с приятелем однажды на вечере у Лельевра удивили гостей своей смелостью, пустившись в пляс к немалой потехе всей честной компании. Сбившись в 3-фигуре и перепутав танцующие пары мы со стыдом убежали со сцены. Потерпев фиаско, я никогда уже не покушался отличиться в хореографическом искусстве.»
З тими веселими вечорницями пішло і здоров’я Івана Максимовича. Він захандрував. Знову стала мучити ядуха, втрачався зір. Ніжин розміщено , точнісінько, як і Петербург, на болотах , тож як і в тому Петрербурзі здоров’я Івана Максимовича вимагало зміни клімату.
І от настав 1846 рік. Тарас Шевченко в черговий раз приїхав на Україну. 17 лютого, по дорозі до Чернігова, де він мав малювати і описувати пам’ятки старовини, його супутник Олександр Афанасьєв- Чужбинський вмовив зупинитись у Ніжині. Звістка про приїзд знаменитого земляка миттєво рознеслась по місту. На слідуючий день, а це була неділя, гімназисти на чолі з Гербелем влаштували на його честь бал. На той бал прийшла вся інтелігенція Ніжина. Не було на тому балу лише Сошенка. Забули запросити. Шевченко запитав про старого приятеля, а на другий день, з оравою гімназистів, нагрянув до нього на квартиру. Іван Максимович був спантеличений такою кількістю гостей, які за кілька хвилин зжерли всі його запаси. Засмучений цим ,трохи скупуватий Іван Максимович, спересердя розкритикував Тарасову „Тризну”. Закинув Тарасу, що він даремно відмовився від рідної мови та й симптоми хвороби легенів , від якої помирає герой „Тризни” зовсім інші. Тарас, який колись терпіти не міг Сошенкових повчань, на цей раз сумирно згодився зі всіма зауваженнями і буркнув, що писати це може й варто було, а от надрукував даремно. Гімназисти сиділи порозкривавши роти. Подумати тільки, їх Бог сумирно схиляє голову перед так мало шанованим у Ніжині вчителем малювання якогось недолугого повітового училища! А той критикує поему, якою так захоплюється сама княжна Репніна! Завдяки тому візиту, Сошенко несподівано для себе став одним із найшановніших в Ніжині людей!
Потім Шевченко повернувся в Київ і розповів своєму приятелю, начальнику археологічної комісії і одночасно заміснику Попечителя учбового округа Михайлу Юзефовичу про Іванову біду зі здоров’ям. Тут якраз стало вакантним місце вчителя каліграфії та малювання в Немирівській гімназії. Юзефович негайно запропонував його Сошенкові .
Сошенко трохи повагався, та новий учбовий рік він вже зустрів вчителем каліграфії та малювання Немирівської гімназії. Хоч зарплатня була та ж сама, та робота в гімназії вже давала право на пенсію. Поселився в будинку, де жили інші неодружені вчителі гімназії. Вони його, друга самого Шевченко, зустріли з розпростертими обіймами. Найближче здружився з старшим викладачем словесності Михайлом Чалим, молодшим за нього на 4 роки. В перші дні Чалий взяв на себе всі клопоти по налагодженню його побуту. Після болотистого Ніжина природа Немирова була воістину цілюща, (недаремно там у радянські часи була знаменита лікарня для хворих легенями.). Іван Максимович раював. Та от весною, після прогулянки понад річкою, на грудях Сошенко висипали величезні нариви. Чалий привів старого лікаря Якимовича. Той уважно оглянув і вислухав Івана Максимовича, а потім сказав, що з гноєм тих наривів у нього з грудей вийде вся нечисть, яка не дає йому спокою понад 8 років. Якимович дав йому настої з трав для пиття та обмивання. Не минуло й місяця, як нариви прорвало і з їх гноєм дійсно зникли всі болячки. Не стало сухот, відновився зір. Іван Максимович став бачити краще, ніж в ті молоді роки, коли упадав за Марією Європеус. Він навіть згадав, що він – чоловік і йому вже 40 років. Вік, після якого можливість одруження стає лише примарою. Іван Максимович став марити про одруження. Та кому був потрібен вчитель малювання і каліграфії. Адже оцінка по цим предметам навіть не бралась до уваги при переведенні в старший клас. Хай Сошенка і любили учні за те, що він, як і легендарний Капітон Павлов з Ніжинського ліцею, вмів прививати вихованцям любов до малювання і ніколи на них не підвищував голосу, та що з того, що він був улюбленцем у гімназистів. Все одно вчителі малювання вважались такими паріями, як і вчителі музики. Зарплата у них була символічна, з врахуванням того, що вони повинні жити на підробіток. А з тим художнім підробітком у Івана Максимовича було дуже сутужно. І зовсім не тому, що в нього не було Замовників. Замовити картину чи ікону приятелю самого Шевченка вважалось за честь. Та Іван Максимович був занадто педантичним і вимогливим до своїх творів. Отримавши замовлення на образ, він довго розшуковував історичні матеріали про свого героя і його епоху. Вивчивши все, довго потім блукав вулицями Немирова в пошуках натурщика, який би відповідав тому образу. Таким чином на одну ікону у нього витрачалось 2-3 місяці, а за цей час кожен з численних Немирівських богомазів випускав з десяток ікон. От з-за такого порядку роботи і був підробіток Сошенка мізерним , тож знайти наречену йому було дуже важко. Та допоміг випадок. Вчитель музики Тиміш Віргинський попрохав його дати кілька уроків малювання його дочці Марселіні, яка працювала гувернанткою в шляхетному сімействі і щоб привити дітям любов до прекрасного, вирішила вдосконалити своє мистецтво малювати. Сошенко був у захваті і від її здібностей, і від її зовнішності. В захваті від того, що вона, на відміну від знаних ним панночок, сама заробляє собі на життя, та й ще батькове сімейство підтримує, адже вчитель музики отримував таку ж мізерну зарплату, як і Сошенко.
Марселіні, яка вже й забула, коли їй було 20, теж сподобався сором’язливий та такий шляхетний Іван Максимович, разюче відмінний від бундючних та хамовитих паничів, яких вона знала. Професія гувернантки досить специфічна і про дівочу цноту тут думати не приходиться. Отже на відміну від Івана Максимовича, який в любовних справах був телям, Марцеліна вже мала неабиякий досвід. Зрозумівши, що подобається Сошенку, але він не має поняття, як показати свою приязнь, Марцеліна взяла ініціативу в свої руки. Наприкінці весни вона таки вибила в нього пропозицію шлюбу і швиденько дала згоду. Тиміш Віргинський страшенно обурився. Як це так, він, уроджений шляхтич, повинен поріднитись з якимсь безпородним іновірцем-малоросом! Та Марцеліна швидко його угамувала. По-перше губернатор Бібіков всіх безземельних шляхтичів записав у однодворці, так що він вже нічим не відрізняється від Сошенко. По друге - нагадала долю рідної сестри, яка сидить у нього на шиї з двома позашлюбними доньками! Тиміш заспокоївся і милостиво дав згоду на шлюб. Весілля призначили на 2 липне – день 40 річчя Івана Максимовича. Марцеліна була лютеранкою, тож православний Іван Максимович повинен був взяти у директора гімназії дозвіл на шлюб з іновіркою. Відмовити той не міг, адже гімназія належала польським магнатам Потоцьким. Але це було літо 1847. Шевченко із національного героя перетворився в Державного злочинця і сидів у Петропавловській фортеці. Його друзі з Кирило-Мефодієвського братства були теж схоплені. В таких умовах Зимовському важко було відмовитись познущатись над другом Шевченка. Зробив він це чисто по ієзуїтськи. Він поздоровив Івана Максимовича зі шлюбом, а в якості шлюбного дарунку простягнув указ про те, що Івану Максимовичу присвоєно чин колежського секретаря. Це був чин Х класу, що давав право на почесне громадянство ( наступний чин вже давав право на дворянство). Звичайно, Іван Максимович був задоволений таким поздоровленням, але директор тут же простягнув йому папір і милою посмішкою заявив: „Играйте свадьбу, да не давайте шампанского, потому что я обязан из Вашего жалованья сделать вычет в 24 рубля»… Якби Іван Максимович не підробляв малюванням, весілля вийшло б злиденним. За ті гроші, що підробив Іван Максимович малюванням та на гувернантські заробітки справили пристойне весілля. Прийшли всі колеги викладачі, навіть директор вшанував весілля, а друг Михайло Чалий прочитав довжелезну вітальну оду. Батько тепер нічім не міг нарікати Марселіні, адже, як дружина колежського секретаря, вона стала теж почесною громадянкою. Щоправда, вона і надалі вимушена була працювати гувернантко у різних панів, бо і зарплата у Івана Максимовича була мізерною, і підробітки з-за надмірної вимогливості до себе були невеликими. А скоро і тієї мізерної зарплати не стало. Іван Максимович вимушений був кинути гімназію. Кинув не тому, що не міг далі терпіти знущання директора над собою. Ні він терпляче їх зносив. Темними осінніми та зимовими вечорами, втомлений, приходив додому. Він тепер, як одружений, знімав квартиру далеко від гімназії. Ледь роздягнеться, як хтось починає грюкати в двері. Відчиняє, а на порозі шкільний сторож з вимогою директора терміново прибути в гімназію. Під недремним оком сторожа Іван Максимович знов перевдягається і чвалає по грязюці через все місто в ту гімназію. Директор сидить в кабінеті і щось читає, роблячи вигляд, що не помічає прибулих. Нарешті зводить очі на Сошенко і робить вигляд, що намагається згадати, для чого ж його викликав. Раптом хлопає себе долонею по лобі і каже: „Любезный Иван Максимович, никто не умент так красиво затачивать карандаши, как Вы. Будьте добры, заточите мне этот карандаш ! „ І Бідний Іван Максимович ретельно заточує йому той олівець. Та було і гірше тих знущань. Померла каштелянша гімназії. В матраці виявили іменний банковий білет на 200 рублів. Гроші повинні були дістатись її дітям сину і доньці. Директор мав види на ту доньку, тож захотів сфальсифікувати заповіт, якого та не залишила, і в ньому відписати все доньці. Тож знову опівночі терміново викликав Івана Максимовича і наказав написати той заповіт. У завжди покірного Сошенко затрусились руки, йому стало погано і він просто втік, нічого не написавши. З того часу він став чи не найпершим ворогом Єгора Зимовського.
Наприкінці травня 1849, під час уроку каліграфії, який вів Іван Максимович, гімназисти почали казитись. Директор, який з коридору почув шум, розлючено влетів в клас і загорлав до старости: „Кто зачинщик этого бедлама?” . Хоч винним у тому лементі був синок багатого шляхтича, та староста вказав на хлопця з бідної родини. Як не захищав того Іван Максимович кажучи, що цей хлопець самий сумирний у класі і не брав участі в неподобствах, директор наказав сторожу зірвати с хлопця одяг і розтягнути його на вчительській кафедрі. Після того, як сторож втомився бити, він саморучки став з усієї сили шмагати бідного хлопця різками. Бив так, що спина хлопчини перетворилась в криваве місиво. Втомившись, директор притягнув Івана Максимовича обличчям майже до самої скривавленої спини і загорлав „ это не моя, это Ваша обязанность сечь виновных! Нате Вам розги и секите, пока не осознает своей вины!». Іван Максимович соромився навіть голос підвищувати на учня, а тут йому наказують бити невинного. Від виду крові Іван Максимович втратив свідомість. Його довго відливали, а прийшовши до тями, він тут же написав рапорт про відставку. Як не вибачався директор, як не прохав залишитись, хоч би на час, доки знайдуть йому заміну, Іван Максимович твердо відмовився.
Тепер він жив тільки на гонорари від малювання. На щастя, ієгуменья жіночого монастиря Аполлінарія, яка щойно ,разом з монашками перейшла з католицизму в православ’я, замовила йому престольний образ Успення Божої матері величезного розміру з фігурами у натуральну величину. Півтора роки писав Іван Максимович той образ, зате вийшов він незрівняним. Вдоволена ієгуменья не тільки заплатила йому 600 карбованців сріблом ( 3 його річних зарплати в гімназії), але й подарувала ошатний будинок понад річкою. Сошенко з дружиною негайно переїхали в нову оселю, а щоб не було нудно самим у великому будинку (дітей їм Бог не дав), взяли до себе її сестру Емілію з двома дочками.
Життя Івана Максимовича налагоджувалось. Була своя домівка, любляча дружина, веселі племінниці. Хоч він , як і раніше, занадто довго працював над замовленнями, та коштів у сім’ї хватало, адже гувернантки заробляли більше старших викладачів. Та весною 1851 Івана Максимовича чекала нова халепа. Зима того року була холодною і затяжною. Тим радіснішою здалась весна. Наприкінці квітня, Сошенко запросив Чалого і ще декілька друзів - вчителів на пікнік у верболозі над річкою поряд з його будинком. Погомоніли, попліткували, поспівали. Тоді, як і нині, пікніки не обходились без оковитої. Іван Максимович, незвичний до горілки, захмелів і приліг тут же на молодій, зеленій травичці подрімати. Через якусь годинку Марселіна розбудила його і відвела до дому. Але тої годинки на холодній землі виявилось достатнім для сильнішого запалення легенів. Старий Якимович вже не практикував. Марселіна привела молодого, знаменитого лікаря, який з відзнакою закінчив Медичну Академію в Санки-Петербурзі. Світило довго вистукувало і вислухувало Івана Максимовича, нарешті заявило, що у Івана Максимовича вже повністю з’їдена сухотами одна легеня, у розпалі процес у другій. Жити пацієнту залишилось лічені години...
Чалий все ж привів Якимовича. Старий лікар довго слухав і обдивлявся Сошенка, нарешті сказав, що справа не така вже й безнадійна, він попробує його вилікувати, але відвари, які треба пити, дуже –дуже не смачні. Марцеліна приготувала ті відвари, але Івана Максимовича знудило, лише він покуштував один з них. Він вирішив покластись на Бога і не пити ту гидоту.
Ранком, з пісною пикою, з’явився Єгор Яковлевич Зимовський, походив біля ліжка, а потім почав втішати Марселіну: „ Вам , сударыня, всё равно придется плакать, сегодня или завтра, так лучше начать сегодня : ведь надежды никакой нет, это видно!”...
Марселіна вдарилась в плач, а директор тихенько, скромненько вийшов. Тільки за директором зачинились двері. Іван Максимович, який вдавав з себе непритомного, щоб не спілкуватись з ним, гримнув на Марселіну: „ Та замовкни ти, рано відспівуєш! Бреше він! Таки буду я малювати! Буду!”. З пересердя він залпом випив всі три жбаники з відварами, які приготував Якименко , і заснув. Ранком він почув себе настільки добре, що зажадав олівця і став малювати злу карикатуру на Зимовського. Через місяць хвороби як не бувало! Допомогли злість і відвари Якимовича. Весь цей місяць Чалий разом з Теодоровичем чергували біля хворого. Мало того, щоб допомогти йому матеріально і дошкулити Зимовському, влаштували в гімназії лоторею, в якій розіграли його копії з картин палацу Потоцьких „Водограй”,”Ранок” та „Вечір”. За копії виручили аж 250 рублів сріблом. З-за тої лотереї у Чалого зовсім зіпсувались відносини з Зимовським і він навіть поїхав у Київ з проханням перевести його до 2-ї Київської гімназії на місце щойно померлого вчителя словесності. Генерал Траскін в той час вже вийшов у відставку і попечителем був призначений сам генерал-губернатор. Звичайно, йому було ніколи займатись освітою, то на цій ниві, аж до 1858 року царював помічник Попечителя Юзефович, який після відставки Траскіна отримав генеральський чин. Генерал прийняв Чалого непривітно. Справа в тому, що на місце старшого вчителя словесності і історії вже претендували багатий поміщик- письменник і професор Київського університету Селін, кандидатуру якого підтримував директор гімназії Ригельман. Юзефович заявив Чалому, що не проміняє знаменитого професора на вчителішку, який навіть порядку не знає і подає прохання перед самим початком учбового року, а не за 2 місяці, як це повинно бути. То ж довелось потратити цілий рік, поки з допомогою впливових друзів Чалого генерал- губернатор Бібіков, через голову Юзефовича, задовільнивши прохання Селіна про відставку , призначив на його місце Чалого.
Довідавшись про перевід, останні канікули в Немировській гімназії Чалий вирішив провести у мандрах. Він запропонував Сошенку поїхати по його й Шевченка рідним місцям. Обіцяв взяти на себе всі дорожні витрати. Іван Максимович радо пристав на цю пропозицію. Свої мандри вони почали зі знаменитого Уманського дендропарку, створеного Феліксом Потоцьким для коханої Софії. Милувались фонтаном, мальовничими алеями, підземною рікою, печерами і терасами. Іван Максимович робив замальовки, Михайло Корнійович писав вірші. Потім вони поїхали у Вільшани до першого вчителя Сошенко, його вуйка - самодіяльного художника Степана Превлоцького, який добре знав і пам’ятав юного Тараса Шевченко. З тих його розповідей і почав Чалий свою знамениту книжку про Шевченка. А потім всі разом поїхали до Олександра Превлоцького, який ледь не замучив їх своїми нудними одами, та запам’ятався Чалому тим, що мав з жінкою аж 25 дітей !
Від Превлоцьких поїхали місцями „ які сходив Тарас малими босими ногами”. Спілкувались з його родичами, друзями. Михайло Корнійович старанно нотував їхні розповіді про Тараса. А потім поїхали до Сошенкових батьків у Звєнігородку. Батьки дуже постаріли. Жили убого. Після 20 років служби повернувся у безстрокову відпустку з солдатчини молодший брат Іов. Як грамотного, до того ж відставного солдата, його призначили писарем в міську управу. Недовго прослуживши, він зробів підлог – замість одного селянина, записав в рекрути зовсім іншого. Виправовував це тим, що у першого селянина був „синдром судоми вказівного пальця”. За те відкриття синдрому судоми його забрали в арештантську роту. Довелось , як відкупні, віддати всі гроші, що в них були і повертатись в Немирів.
Тут їх чекало розставання. Чалий поїхав до своєї престижної 2-ї Київської гімназії. Сошенко залишився в Немирові без єдиного друга. Замовлення він виконував дуже повільно, то ж жили на гроші, які заробляла Марселіна. Бідній жінці доводилось бути з панськими дітьми з раннього ранку до пізньої ночі. Сошенко жаліється Михайлові Корнійовичу:
„Жена только изредка приходит домой посмотреть на хазяйство. Бедная она! Как она трудится! У этой безалаберной шляхты( гдео на гувернанткой) нет никакого порядка: с утра до вечера занимается с детьми и вечера несвободна. Что же касается меня, то кроме известных вам занятий моих, ещё должен слідить за всеми хозяйственными мелосами. Отупел страшно! Тепер бы вы меня не узнали: вместо искусства должен думать о необходимостях и потрібностях – страшно и подумать, на что я извёлся! А что будет дальше, без средств для жизни? Одна надежда на труды, а где взять работы? Мисль , что будет впереди, ужасает меня и руки опускаються”...
В такий безнадії пройшли цілих два роки. Нарешті місцевий магнат Абаза (це його симпатягу племінницю збезсмертнив Тарас Шевченко) захотів мати в своїй Петербурзькій квартирі картини, до яких він звик з дитинства у родовому палаці в Тульчині. Випадково дізнавшись, що зовсім поряд, в Немирові, живе приятель Шевченка, який вчився малювати разом з ним, у тих же професорів, отже малює в тій же, знайомій по портрету племінниці, манері, він запропонував Івану Максимовичу зробити копії з улюблених картин. За це він обіцяв повне утримання і гарну грошову винагороду. Навіть добрячу хату, куди можна переселитись зі всією ріднею запропонував. Знову до Івана Максимовича повернулась удача. Він пише Чалому у вересні 1855: „ Ах, если б вы знали, каное удовольствие для сердца и полное раздолье для воображени, отрешившись от мира, жить для искусства! Эстампы мои разбросаны в живописном беспорядке, гипсовые фигуры – тут же налицо, сов семи известными Вам приналежностями моей рабочей комнаты...Тут же Четьи-Минеи и другие книги дополняют картину мого существования. Одного лиш не достаёт в моей комнате –Жизни!
Р.S. Е.П.Абаза приглашает меня переехать на жительство в Тульчин со всем моим семейством, но жена не соглашается, думая, что зимой неудобно переселиться всем и потому порешили, что лучше мне одному перебраться со всеми своими чемоданами».
В таких комфортних умовах, але один, він прожив тільки рік. У 1856 році Чалий, написав йому, що в гімназії відкрилась вакансія учителя каліграфії та малювання , він запропонував кандидатуру приятеля і директор Ригельман цікавиться його згодою. Сошенко поцікавився подробицями, адже добре знав легендарного І.Я. Краснокутського, який робив вигляд, що викладає каліграфію і малювання, а сам весь віддавався садівництву. Бере та Бергамоти, які вивів Краснокутський, прикрашали сади кращих Київських селекціонерів і потрапили навіть в Немирівські сади. Заради того унікального саду, за рахунок якого він і нову хату збудував і численне потомство вигодував і вивчив, Краснокутський відмовився від уроків малювання. Для тих уроків прийняли молодого та дуже талоновитого художника Алєксєєва. На жаль, ще в Академії Мистецтв він, по свідоцтву його однокурсника, відомого художника Іордана „подвергался пагубной страсти пьянства, за что не раз сидел в карцере ”. Після Академії він був призначений в Бориспільське дворянське училище, одружився, перестав пити. Начальство, на його біду, перевело його до Київа. Дружина не спішила переїзджати і він знову запив по чорному. Колеги сторонились його, лише Чалий відносився до нього по людськи і навіть приходив у гості з гостинцями. От як він описує свій візіт до Алексєєва на Великдень, коли він приніс до того освячену паску:
«Вхожу в первую комнату- за столом, ничем не прикрытом, сидит седой кавкалер, протянув вперёд свою деревяшку, а против него пьянчужка-нищая. На столе шкалик, стакан и полба, сильно засохшая. Я в другую комнату- мне представилась такая картина: на обшарпанном диване возлежит сам хозяин в засаленном халате, надетом на голое тело. По столу и по полу насыпана мука, над диваном висит «китара», а по комнате бегает хрюкая и повизгивая поросёнок…»
Як тільки на місце Рагелмана призначили виконуючим обов’язки директора жорсткого Грінкова, він захотів негайно звільнити Алєксєєва. Чалий ледь вмовив його почекати, доки він спишеться з відомим художником Сошенко, який з-за конфлікту з Зимовським зараз сидить без роботи. Хоч Зимовського і примусили у 1852 році, після того, як його відлупцював доведений до безумства учень Вольський, подати у відставку, та вакансія вчителя каліграфії та малювання з 1850 року була зайнята молодим випускником Академії Мистецтв. Перспектив у Івана Максимовича знайти місце вчителя на Вінничині не було.
Ясно, що Сошенко з радістю згодився на перевід до престижної Київської гімназії. Марцеліна , як колись до Тульчина, не схотіла їхати і до Київа, вважаючи, що там вона не знайде місця гувернантки. Тож Сошенко більше року жив У Чалого на всьому готовому, а зарплату пересилав у Немирів дружині. Нарешті, йому і Чалому вдалось переконати її, переїхати в Київ. Щоправда вона згодилась не переїзд тільки при умові, що забере з собою і племінниць, яким в Київі легше знайти пристойних женихів. Продавши будинок, подарований ієгуменією, загрузивши скарбом дві підводи, вона з двома племінницями поїхала в Київ. Сошенко зняв для сім’ї затишну квартиру у церковному домі, неподалік від будинку Краснокутського, до саду якого навідувався восени по груші. На жаль, Марселіна дійсно не змогла знайти в Київі міста гувернантки – пани віддавали перевагу корінним киянкам. Вона занудьгувала...
Величезним сімейним святом став візит до них Шевченка під час Успенського поста в серпні 1859. Марселіна ожила, не знаючи, як і приймати дорогого гостя, друга молодості її чоловіка. Племінниці, особливо чорнява Ганнуся, не могли надивитись на знаменитого поета, який базікав по польськи з їх матусею та її подругою Леонтинкою. Почувши, що у кращого приятеля гостює сам Шевченко, віршами якого він марив з 1840 року, прибіг Чалий. Іван Максимович познайомив гостей і вони довго втрьох блукали мальовничим Київом.
Та от Шевченко виїхав назавжди з України. Знову потекли сірі будні. Замість дітвори, Марселіну обсіли хвороби. Після того, як у 1861 році вони з Чалими їздили до Канєва хоронити Шевченко, здоров’я її зовсім погіршилось. Вона всі гроші, що були накопичені і що заробляв Сошенко, витрачала на знаменитих лікарів, які відсилали її один до одного, нарешті порекомендували поїхати у Рокитне до екстрасенса. На жаль, той екстрасенс гроші взяв, а допомогти не зміг. Марселіна вирішила повернутись помирати додому в Немирів, де до того ж, ще доживав вік знаменитий лікар Якимович, на допомогу якого вона сподівалась. З Немиріва за нею приїхала сестра Емілія і в травні 1863 вона назавжди розпрощалась з Іваном Максимовичем. Це було якраз в розпалі польського повстання.Всі постоялі двори були забиті військовими. Тяжко хвора жінка вимушена була в дорозі ночувати на дворі. Та поїздка остаточно підірвала її здоров’я. 1 липня вона пише Сошенкові :
„ Ванечка, мой голубчик! Получила я твоё письмо и 10 рублей серебром, за что тебе премного благодатна. Не оставляй меня, несчастную, в настоящем моём положении и Бог тебя во сто крат вознаградит за это!Зинович, приняв меня в лечение,столько сделал чуда, что с того времени, как я писала тебе до настоящего числа у меня опухоль совсем сошла, и ноги так исхудали, что совершенный скелет; но зато открылась теч возле косточек, а вокруг – раны ужасные...Сколько страданий приходится вытерпепть, того и высказать я не в состоянии! Бувало по двое и по трое суток не могла глаз помкнуть и ничего взять в рот. И только стону и плачу...Теперь, слава Богу, всё то ужасное прошло. Минович надеется вылечить меня, говорит, что это у меня вследствие простуды. Скажу тебе, что Зиновьича ставлю высше всех профессоров Киевских: те только брать умент, а этого не знаю, как и отблагодарить. То ещё счастье моё, что есть кому ухаживать: раны постоянно нужно обмывать и потом тёртою моркоью обвязывать...Что-то и ты, голубчик мой. Не хвалишься добрым здоровьем, и к тебе беда чипляется! Більше не могу писать- во первых нельзя долго сидеть, а во вторах глаза у меня болят: это меня новая напасть, ещё не испытанная.Не забывай меня, крепись!”
Цей гіркий лист був останнім. 7 липня Емілія написала, що Марселіна померла. Поховавши дружину, повидававши заміж племінниць, Іван Максимович залишився один, як перст. Чалого, за участь у похованні Шевченко, відправили директорствувати у Білоцерківську гімназію. Нових друзів Сошенко не завів...
І тут, як у насмішку, Івану Максимовичу стали поступати дорогі замовлення портретів Олександра 11 для різних присутніх місць та учбових закладів. Коли треба були гроші для хворої Марселіни, не було ні одного замовлення. Тепер же Замовники вистроювались чергою – краще і надійніше Сошенко портрети царя на Україні не писав ніхто. Самотність свою Іван Максимович став ділити з тваринами, перетворивши свою квартиру у притулок для бездомних собак. Він став активістом товариства захисту тварин.
На Україні, як і в Петербурзі, з’явились художники-передвижники, виставки яких стали провадитись і в Київі. Іван Максимович був в захопленні від їх творів і водив своїх учнів по декілька разів на кожну з цих виставок.
Наприкінці життя, залишившись самотнім, Іван Максимович став пристойно заробляти. Та от пенсія йому належала тільки після 35 років праці, при цьому роки роботи в Ніжині не зараховувались. Тоб-то раніше 1881 року йому пенсія не світила. Іван Максимович став відкладати на похорон і за 10 років зібрав майже 1000 рублів сріблом. Про такі величезні гроші колись вони з Марселіною і мріяти не могли...
І от Івану Максимовичу підійшов 70-й рік. Вік та здоров’я примушували думати про смерть. Перед смертю він схотів провідати рідний Богуслав, вклонитись могилкам предків. В липні він виїхав пароплавом з двома онуками до Черкас, де здав їх батьку, а сам найняв бричку і поїхав один до Богуслава. Це молодому їхати в бричці цікаво і приємно. По дорозі застав дощ. Іван Максимович промок. Легенький вітерець викликав запалення легенів. Візниця-жид здав його на постоялий двір у Корсуні. Слава Богу, у Івана Максимовича були гроші, щоб заплатити за постой та за те, щоб хазяїн сповістив про його стан Варфоломія Шевченко та попрохав у того допомоги.
Варфоломій примчав зразу до друга молодості свого Тараса. Він не міг залишатись при хворому, то ж приставив до нього свою молодшу доньку, яка доглядала за ним, як медсестра. Почувши, що на постоялому дворі лежить хворий друг самого Шевченко, два місцевих лікарі взялись його безкоштовно лікувати. Біля його постілі цілодобово чергували гімназисти та студенти, його колишні учні. Та в такому віці від пневмонії вмирали навіть члени Кремлівського Політбюро, оточені кращими в сіті лікарями. Що могли зробити звичайні провінційні лікарі... З Київа приїхав виконуючий обов’язки директора гімназії Онисим Іванович Пасецький з грошима на лікування та переїзд до Київа. Та пошта йшла так же довго, як і нині. Отож лист про хворобу Сошенка дійшов до Київа тоді, коли Сошенко вже помер. Проводжала його майже все місто. Поховали над Россю. Через деякий час над могилою поставили прекрасний пам’ятник. Завершити цей нарис хочеться віршом королеви української поезії Ліни Костенко(королевою російської поезії назавжди буде українка Ганна Горенко-Ахматова) про той пам’ятник:
ПАМ'ЯТНИК І.М.СОШЕНКУ
Умер проїздом. Корсунь спав, байдужий,
що десь сьогодні, вчора чи торік
умер проїздом, сивий і недужий,
якийсь старий самотній чоловік.
Тяглась розбита корсунська сошейка.
Гула церковця хором неземним.
Лежить Іван Максимович Сошенко,
і всі на світі плачуть не за ним.
А Рось кипіла в кам'яному ложі,
між голих віт кричало вороння.
І дві вербички стали на сторожі,
щоб ту могилу час не зарівняв.
І два віки зійшлися на пораду.
І Літній сад приснився тій вербі.
Хоч би яка скульптура з того чаду
прийшла сюди постояти в журбі!
Лежи, Іване. Світ вже був немилий.
Ще тут всілякі грози прогудуть.
Тут Рось тобі камінчиків намила,
з них добрі люди пам'ятник складуть.
Ти в цей пейзаж печально так вклинився.
Лишився тут, спасибі тій вербі.
Лежи, Іване. Кожен, хто вклонився
твоїй могилі, – пам'ятник тобі.
К.т.н. Володимир Сиротинко( Вербицький)
sirotenko@polynet.kviv.ua
Правнук соавтора „Ще не вмерли України”, написаної в пам’ять про Шевченко, юного друга його останніх днів , Миколи Вербицького-Антіоха